.

Україна в умовах посилення централізації та тоталітаризму (1965-1985 рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2325
Скачать документ

Тема:

“Україна в умовах посилення централізації і тоталітаризму”

(1965-1985 рр.)

План

Кінець Хрущовської відлиги. Жовтневий пленум ЦК КПРС (1964) та його
рішення.

Дальша бюрократизація партійно-державного апарату. Догматизм у науці.
Застій у економіці.

Авантюризм у радянській зовнішній політиці.

1. Після смерті Й. Сталіна (5.3.1953) наступила нова доба в житті КПРС
та її складової частини КПУ. М. Хрущов, який очолив партію, взяв курс на
поступове реформування існуючої системи.

Була припинена підготовка нових політичних процесів, почалася
реабілітація репресованих, ліквідація системи концентраційних таборів.
Політику М. Хрущова підтримував І секретар ЦК КПУ О. Кириченко
(1953-57).

При проведенні різноманітних реформ М. Хрущов намагався спиратися на
підтримку української партійної організації. При цьому відбувалося
загравання з почуттями українців, робилася спроба піти на деякі
поступки. У період так званої «хрущовської відлиги» було зроблено чимало
спроб провести кардинальні реформи в галузі сільського господарства,
промисловості, вдосконалення партійного і державного керівництва,
перебудови роботи партії і громадських організацій, розвитку освіти і
культури.

Однак вони зустріли впертий опір партійно-державної бюрократії. Активним
провідником політики М. Хрущова в Україні став М. Підгорний, який
очолював КПУ з грудня 1957 до липня 1963. Хоча в цей період і були
підірвані позиції сталінізму, але повністю зруйнувати
командно-адміністративну систему не вдалося. Жертвою став і сам
реформатор. На жовтневому 1964 пленумі ЦК КПРС він був усунутий, а
замість нього партію очолив Л. Брєжнєв.

2. Головним напрямком внутрішньої політики в післяхрущовські роки стала
простора і довга праця по упорядкувані законодавства. Поступово було
прийнято цілий ряд корисних заходів, які торкались самих різних сторін
суспільного життя. В чому вже довгий час відчувало потребу радянське
суспільство. Нагадаєм, що це було одним з вимог ХХ з’їзду. Розпочата при
Хрущові ця робота велась з великим інтузіазмом після його відставки.

Коли Хрущова змістили, в Москві знову був проголошений принцип
колегіального керівництва. Зовсім недавно люди, які добре знали СРСР,
були готові запропонувати, що це рішення прийнято надовго. Факти
спростували цю думку. Звичайно, відбулись деякі, хоча і незначні,
персональні зміни в олігархії, прийнявши спадок Хрущова. Брежнєв
поступово підвищувався над своїми колегами. Для нього в 1966 р. був
відновлений хоча і без обмеженої влади, сталінський пост Генерального
секретаря, в той момент знову введений в Устав партії. Ця посада
залишається повністю відокремлена від посади Голови Ради Міністрів. Але
перебуваючи на посту Генерального секретаря Брежнєв в 1977 р. зайняв
посаду Голови президії Верховної Ради СРСР, якому нова конституція дала
великі прерогативи і більше блиску, чим в минулому, порівнявши реаально
до посади голови держави. Така стабільність, з одног боку, відображає
вставлену політичну рівновагу, яка в свій час заважала Хрущову проводити
політику реформ, з другого – являється результатом свідомої орієнтації;
обіцяння країні прогрес без потрясінь і глибоких конфліктів. До чого і
прагнули нові керівники.

Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. Інженер
за освітою, дослужившись до маршала, він був більше практиком, ніж
теоретиком. Його, як видається не дуже надихало прагнення багатьох
радянських інтелектуалів до особистої свободи, і він відповідав їм
репресіями, або вигнанням (математик Леонід Плющ, видатний письменник
О.Солженіцин, учений А.Сахаров). Протести, які часом висловлювались
навіть західними компартіями, здається, мало його турбували. Міць
партії, освячена новою конституцією 1977 р., безперервне нарощувння всіх
видів збройних сил – ядерних, звичайних, наземних, повітряних, морських,
– першість, надавана політекономії, ідея примату зовнішньої політики у
класовій боротьбі, – все це видавалось непорушним законом. Віднині СРСР
і його армія вважали представниками пролетаріту цілого світу швидше
себе, ніж національні компартії.

У добу Л. Брежнєва ще більше утискалися автономні права КПУ, очолюваної
в цей період П. Шелестом, який змінив в 1963 М. Підгорного. Офіційно
керівництво П. Шелеста нічим не відрізнялось від його попередника,
типового провідника лінії Москви. Хоча він висловлювався на захист
української мови і культури, але в той же час проводилася ліквідація
українських шкіл, відбувався утиск української мови. Цілеспрямована
русифікація України продовжувалася. В республіці почав різко
зменшуватися приріст корінного населення. Партійно-державна верхівка
ігнорувала або перекручувала проблеми, які виникли в реальному житті
суспільства. Адміністративно-бюрократичний апарат остаточно перетворився
у замкнутий клан, який був справжнім вершителем долі народів і кожної
людини зокрема, діяв поза законом і поза критикою, користувався
всілякими привілеями. Проповідуючи серед простих трудівників віру в
комуністичні ідеали, ця панівна верства жорстко придушувала будь-яке
інакомислення і незадоволення існуючим станом. На словах без кінця
декларувався лозунг розквіту національних культур, а насправді
ліквідувалася національна самобутність, насаджувалося насильницьке
«зближення націй».

    Протитоталітарного режиму наприкінці 1950-Х-на поч. бО-х рр.
виступали дисиденти. Все більша кількість людей, в першу чергу серед
інтелігенції, почала рішуче критикувати тоталітарні порядки, вимагати
повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і
національних прав. Однією з форм протесту проти існуючих порядків,
захисту демократії, духовних цінностей та матеріальної культури
українського народу став рух шестидесятників (Л. Костенко, В. Симоненко,
І. Драч, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та
інші). Відбулися робітничі страйки в Кривому Розі, Одесі, Львові,
Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Новий етап арештів і розправ з
інакомислячими розпочався з початком секретарювання в КПУ В.
Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972. Він став одним з
найближчих сподвижників Л. Брежнєва. Особливою активністю у боротьбі з
дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчукта
голова КДБ України В. Федорчук.

    У січні-травні 1972 по Україні прокотилася нова хвиля арештів
представників опозиційної інтелігенції. Вироки були набагато суворішими,
ніжу 1950-60-Х рр., проте, незважаючи на арешти, дисидентський рух не
припинявся.

Саме процеси відродження, що охопили не тільки Україну, а й інші
республіки СРСР, викликали тривогу в ЦК КПРС і ЦК союзних республік. У
різних формах відбувалися зіткнення старого із новим. Прихильники
послідовного імперського курсу, впровадження російської мови як мови
міжнаціонального спілкування в усі сфери життя, перетворення СРСР із
Союзу республік на Радянський Союз, народів Союзу — на радянський народ,
національних культур — на радянську культуру чинили опір відродженню
української культури, національної свідомості. Внаслідок відповідних
вказівок і розпоряджень ЦК КПРС і КГБ еволюційний процес розвитку нових
паростків духовного життя був насильно припинений репресіями 1965 і 1972
рр.

Своєрідною формою протесту проти наступу реакції стала діяльність
утвореної 9 листопада 1976 р. Української громадської групи сприяння
виконанню гельсинських угод. Діяльність групи µрунтувалася на положеннях
Загальної декларації прав людини ООН і Прикінцевого акта Наради з питань
безпеки та співпраці в Європі. За оприлюднення фактів порушення прав
людини і нації із 41 члена, які брали участь за весь час існування Групи
в її роботі, 38 були репресовані. В тюрмах і концтаборах опинилися
голова групи Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко та ін., а
Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус загинули в
неволі (1984-1985).

На поч. 80-х рр. діяльність Групи в Україні у зв’язку із репресіями
фактично була припинена, діяло тільки її закордонне представництво в
особі Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Надії Світличної та інших,
завдяки яким світ дізнавався правду про порушення прав людини в Україні.

Після арешту членів Гельсінської групи репресивні органи України
посилили тотальний контроль за індивідуальною і груповою свідомістю
громадян. В результаті процес національного відродження під впливом
нових обставин перетворився в останні роки правління Леоніда Брежнєва на
стан, що отримав загальну назву «застій». То був справжній застій у всіх
сферах життя — економічній, політичній, науковій, культурній.
Десятиріччя, що наступило після репресій над УГГ, засвідчило активне
наростання регресивних процесів як в центрі, так і в республіках.

З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за роки радянського
правління небачений розвиток економіки. З іншого ж. існують

виразні докази того, що вона постійно вкладає до радянського бюджету
більше, ніж отримує з нього. Радянський режим відмовлявся оприлюднити
статистику, яка могла б пролити світло на цю проблему.

Радянські лідери підкреслювали швидкий економічний прогрес України,
кажучи, що його не вдалося б забезпечити без величезних
капіталовкладень, технології та робочої сили, яку їй надали «братні
народи» СРСР і насамперед російський. Із цього, мовляв, випливає
висновок, що тепер настала черга українців надавати економічну допомогу
іншим, менш розвиненим регіонам СРСР. Тому, з радянської точки зору, не
існувало навіть підстав порушувати питання про економічну експлуатацію.

Зовсім інакше дивляться на справу деякі західні економісти. Вони
визнають, що радянська влада забезпечила вражаючий економічний прогрес
України. Вони погоджуються і з тим, що Москва намагається розвивати такі
відносно бідні регіони, як Середня Азія, або багаті природними
ресурсами, як Сибір. Але вони стверджують, що Україна робила й надалі
робить внесок, більший ніж її частка в економічному розвитку СРСР.
Американський економіст Холланд Хантер констатує: «Вилучення поточного
доходу України й використання його в інших регіонах СРСР складає основну
рису економічної історії України». А за оцінками британського вченого
Пітера Вайлза, Україна регулярно вносить до радянського бюджету на 10 %
більше, ніж отримує з нього. Володимир Бандера та Іван Коропецький
стверджують, що, в той час як Україна й надалі прогресує в абсолютному
відношенні, то порівняно з Москвою, іншими регіонами СРСР та сусідніми
країнами вона відстає за економічними показниками.

Але з падінням ефективності радянської економіки у 80-х роках

згасали й надії на швидке піднесення життєвого рівня.

В СРСР Україна за рівнем споживання посідає п’яте місце після Росії,
Литви, Латвії та Естонії. Наявність на Україні надлишку робочої сили
зумовлює те, що заробітна платня в республіці приблизно на 10 °о нижча
від середньої по Союзу. В останні два десятиріччя радянська політика
заробітної плати принесла багатьом українцям значні вигоди. Намагаючись
зменшити різницю в прибутках між сільськими й міськими робітниками, уряд
дарував колгоспникам вагоме підвищення заробітків. Як наслідок, між 1960
та 1970 рр. заробітна платня колгоспників зросла на 182 %, тоді як у
промислових робітників—лише на 38 %. Цей захід уряду, скерований на
вирівнювання прибутків радянських трудівників, був на користь українцям,
велику частину яких складають колгоспники. Але попри неодноразові спроби
уряду покращити долю радянського споживача, громадяни СРСР і далі мають
справу з неякісними товарами, поганим обслуговуванням і тісними
помешканнями.

За своїм життєвим рівнем середній радянський українець далеко відстає
від західних європейців чи американців ба навіть від населення
комуністичних країн Східної Європи.

3. Непохитне доктринство радянських комуністів зачіпає також інші
комуністичні партії. І щодо цього СРСР зазнав певних розчарувань.
Справді, його основне прагнення утвердити “пролетарський
інтернаціоналізм” вимагає повної солідарності у компартії з ним, єдності
доктрини і верховенства КПРС над усіма компартіями. Ці моменти
забезпечені у Східній Європі, де присутня Радянська армія. А от
румунська компартія, особливо югославський союз комуністів і албанська
компартія заперечують таку гегемонію.

Ради намагаються підтримувати свої принципи, скликаючи всеєвропейські
конференції компартій. Перша відбулась в Чехословаччині, в Карлових
Варах, у квітні 1967 року. Її бойкотували албанська партія, а із
західних – нідерландська, ісламська та норвежська.

В листопаді 1973 року про радянські партії (східнонімецька, болгарська,
угорська), висунули ідею провести другу конференцію, яка відбулася у
Берліні аж у 1976 року з 29 по 30 червня. Де було висвітлено одну
основну проблему: чи буде визнано, як того бажав Брежнєв, спільну лінію
і провідну роль КПРС? У такому разі численні партії, дедалі незалежні у
виборі шляхів побудови соціалізму в своїх країнах, відмовилися брати
участь у дебатах.

А в протилежному – КПРС мусила б поступитись таким дорогим їй принципом
і в підсумковій декларації задовольнитися висловленим засудженням
капіталізму та імперіалізму, що не мало б особливої цінності.

Рівновага страху, пов’язана з обопільним залякуванням гігантськими
ядерними і термоядерними силами, передбачає однаковий технічний рівень
цих сил. Тобто СРСР і США мусять безупинно вдосконалювати і нарощувати
свої озброєння. Але такий курс коштує дедалі дороще. Чи можливо як не
покласти йому край, – що потребує взаємної довіри і відсутності
небезпеки з боку третьої сторони, скажімо, Китаю – то хоча б обмежити
темпи цього курсу?

Дві перші угоди – одна від серпня 1963 року, коли забороняла учасникам
проводити атмосферні ядерні випробування, інша від липня 1968 року про
розповсюдження атомної зброї – являла собою не перший крок до
розброєння, а рідше прагнення ядерних держав закрити іншим доступ до
їхнього клубу.

Але суттєвий, тобто для двох наддержав, рішучий крок, хоча й невеликий,
зроблено в червні 1968 року. 12 червня, відразу після того, як Асамблея
ООН ухвалили резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору
про нерозповсюдження, президент Джонсон запропонував СРСР переговори з
припинення будівництва антиракетної мережі. 27 червня Громико,
радянський міністр закордонних справ, запропонував переговори з США “про
обмеження ракетних систем, як наступальних, так і оборонних”.

Організація переговорів дуже розтягнулася. Переговори розпочалися 17
листопада 1969 року в Гельсінкі у доброзичливій атмосфері. Американська
назва їх – “Стратедтік Артз Лінітейшн Токс”(САЛТ). Не без труднощів
переговори САЛТ –1 увінчалися успіхом.

Переговори з 1977 року просувалися нелегко. Вдалося лише поновити САЛТ-1
і дійти згоди щодо відмови від підземних ядерних випробувань навіть для
невійськових потреб. Брежнєв запропонував 2 листопада 1977 року
“одночасне припинення випуску ядерної зброї всіма державами”, але це
вивело його б вперед, з огляду на радянську перевагу в звичайних
озброєннях. До того ж , СРСР ніколи не погоджувався на контроль на своїй
території.

Так нарощення озброєнь зберегло свій попередній темп, а військові
витрати двох наддержав досягли казкових величин.

Тема Афганістану набула актуальності в грудні 1979 року. Радянський Союз
завжди виявляв жваву зацікавленість цією стратегічно для нього важливою
країною, особливо після 1945 року.

В афганській компартії було дві фракції – “Халк” і “Паргам”. Проводирем
фракції “Халк” (“народ”) був Таракі, син заможного селянина . Бабрак
Каршань, кабульський аристократ , зв’язаний з королівською родиною,
заснував газету “Паргат” (“Прапор”). Третій партійний керівник, Ашін,
також був службовцем, і належав до фракції “Халк”. 27 квітня 1978 року
Ашін очолив державний переворот, здійснивши його за кілька годин. 30
квітня звільнений від засудження Таракі, який став президентом
республіки, Бабрак Каршим – віце-президентом, Ашін – його помічником.
Відтоді Афганський режим був тісно пов’язаний з СРСР.

Основна маса не прийняла цього режиму. Повсюди виникли повстання – Уряд
організував жахливу різанину. “Халк” усунув “Парчашу”. Каршама вирядили
послом до Чехословаччини. Згодом Таракі, повертаючись із конференції
“позаблокових” країн потрапив до пастки, влаштованої йому Ашіном. Його
вбили (вересень 1979). Зворушення зростали, і радянські військові
частини вступили до Афганістану. Наприкінці грудня військове втручання
радянців перетворилося на справжню інтервенцію. Керівництво СРСР
вирішило підтримати Каршама. Ашіна, своєю чергою, вбили.

Однак, Афганістан повстав проти нового президента Бабрака Каршама та
радянського вторгнення. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН 104
голосами проти 18 , засудила цю агресію.

Двома головними постачальниками зброї захисниками країни стали США і
Китай. А Пакистан став водночас транзитним центром. Відтак, роль
Пакистану в світовій політиці зросла.

Головною проблемою залишається зрозуміти мету радянського вторгнення.
Зміцнити комуністичний режим непопулярний через свою атеїстичну
ідеологію в середовищі, де мусульманство має глибоке коріння? Здобути
можливість спорудити бази ближче до Перської затоки? Підготувати
територію для можливого вторгнення чи проникнення до Іраку? Така позиція
за часів Брежнєва не була б зовсім неочікуваною.

Ми не збираємося підбивати складні підсумки підривної війни, яку вели
сили опору, або маджахеди. Відомо, що ця війна коштувала Радянській
армії щонайменше 13000 убитих.

Отже, можна зробити висновок, що Радянський Союз з другої половини 60-х
років по першу половину 80-х років на мою думку зазнав три проблеми
глобального масштабу: Перша – це захоплення влади. Друга – це “гонка
озброєння”, і третя – це війна в Афганістані, яка привела до згубних
наслідків, як із однієї сторони так і з іншої.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. К.:
“Основи”, 1995р. – с. 677-712.

2. Островський В.П. Історія СРСР. – К: 1991р.

Історія України, Коваль М.В., К 1992, стор. 385-394.

Історія України: курс лекцій, К 1992, стор. 380-403.

Субтельний О., Історія України, К 1991, стор. 441-462.

Курносов Ю.О., Соціально-економічне та політичне життя України.,
Український історичний журнал., 1990р. №6, стор.101-108.

Савельєв В.Л., 50-ті, 80-ті роки: Час пошуків і втрачених можливостей.

Про минуле заради майбутнього, К 1989, стор. 164-178.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020