.

Українська інтелігенція на початку ХХ ст. (1920-30 рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 7512
Скачать документ

Реферат

на тему:

Українська інтелігенція

на початку ХХ ст.

(1920-30 рр.)

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в
українському духовному житті, це був час української інтелігенції. Дехто
навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням. Цей
багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що
зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія
ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж
україномовної освіти створило українській культурі таке широке
підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше
українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави,
оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,- контролювали
пристрасні українські патріоти — Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для

розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини
старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою
компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в
ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких
революціонерів, пов’язаних із боротьбистами та українськими комуністами.
Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з
них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження
національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила наукову, культурну і духовну діяльність
відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його
обмежень. Поставали складні невідступні пи тання про те, в якому напрямі
слід розвиватися українській культурі, українській науці, українському
духовному життю, на які взірці їм належить орієнтуватися і якими бути
взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зрос-

таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули

у створення нового культурного всесвіту.

Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі.
Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення
своїх завдань революція, крім суспільно-політичної царини, повинна
сягнути й у царину культури. Тобто «буржуазне» мистецтво минулого
належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу
додавали, що «досягти міжнародної єдності пролетарське мистецтво може
лише йдучи національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення
літературної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні
засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши
традиції й зразки минулого, по-друге, у творенні цієї культури повинні
брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста,
«Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї
зробили сївою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових
літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з’явилася перша з
масових літературних, організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на
Україні це насамперед означало — Для селян) треба створювати таку
літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу
письменницьких гуртків, котра незаба-

ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів
організації так ви-

словив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині
мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п’єдесталу
на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх». Через рік
Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу «Гарт», що також
прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні.
Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючися, що вона
призведе до зниження мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи

ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та
художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина.
Футуристів очолював Михайль Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров
були провідними серед неокласиків. Узагалі ці письменники погоджувалися
з символістом Юрієм Меженком у тому, що «творча особистість може творити
лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю свою незалежність
від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскільки марксистські
та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в яких
висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися
гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року
багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети
Тичина й Бажан,

прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну
літе-

ратурну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської
літератури») на чолі

з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга»
лише

поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші
поставили перед

українським письменством вимогу досягти літературної та художньої
довершеності.

Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової
культури,

до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи
Хвильового, в

яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної
дискусії, яка

точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники
«Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило
комуністичне керівництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку
поглядів Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей в
літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП
(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль
комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з’являються літературні твори високого гатунку. В цей
час

розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський.
Одразу

ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув
широке

визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість
сонетів і

октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 р.), мистецьке володіння
словом, здат-

ність .відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не
лишали

сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку
української поезії.

Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з
Тичино^о

вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під
осінніми зо-

рями» (1918 р.), «Синя далечінь» (1922 р.), «Тринадцята весна» (1926
р.), були

стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції
Заходу. Се-

ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують
Микола Зе-

ров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир
Сосюра,

Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та
громадянської

війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 р.), що
пройняті тон-

ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола
Хвильо-

вий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.)
він відобра-

жає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких
творах, як

«В житах» (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх
колег був ви-

хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян
у бороть-

бі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер’ян
Підмогильний

описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для
нього місті

завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У
своєму творі «Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко
висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі
Юрія Яновського «Чотири шаблі» з його яскравими описами селян-партизан
проступає дух запорозьких козаків. Але непецрвершеним щодо популярності
був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його най-

славетніші п’єси—«Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 р.)
і

«Патетична соната» (1930 р.) — викликали сенсацію своєю модерністською
фор-

мою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського
шовініз-

му, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського
націоналізму, духов-

ної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п’єси поставив у своєму
славет-

ному театрі «Березіль» Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники
заборонили

ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли
глядачі Ленін-

града й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави
зажив Олек-

сандр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927 р.), «Арсенал» (1929 р.),
«Земля»

(1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція
та радян-

ська влада.

Лесь Курбас

Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті.
Поставивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій,
радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл і підходів у
викладанні, що прискорили б розрив із «буржуазним минулим». Радянські
педагоги обстоювали необхідність пов’язувати

освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому
згодом у

шкодах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося
по-

єднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті.
Водночас до

другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком
заборо-

нено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого
педагога

Антона Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж
спад-

ковість.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під
сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж
будь-коли, було очевидним. Навчання у загальній семирічній школі, а
також у професійно-технічних і середніх учбових закладах було
безплатним, причому до нього широко заохочували дітей селян і
робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 рр. чисельність школярів
на Україні підстрибнула з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень
письменності у 1920-ті роки виріс із 24 до 57 %. Проте ще лишалися
неписьменними мільйони дорослих і

понад 40 % дітей шкільного віку.

Олександр Довженко

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано
в

численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного,
технічного, агро-

номічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для
керівництва робітни-

чою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було
платити, дітей бідних робітників і селян, що становили більшість
студентів інститутів, від оплати звільняли. З 30—40 тис. студентів,
котрі навчалися в інститутах України наприкінці

1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % —
євреї.

Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки,
росіяни —

в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо
українознавства,

який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже
бачили,

українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові
установи, частково з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст.
відігравали у піднесенні української

національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати
свою про-

гресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони
не лише ко-

оптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й
навіть оголо-

сили її своїм дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її
філіями (за

винятком університетів) збагатилася новими дослідницькими осередками.
Вчені ді-

>

ZIth>

|

A

Ue

|?-

\

^

1/4

o

hrz?OJQJ^J=

тримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли
відкритої за-

грози радянському ладові.

Михайло Грушевський  Сергій Єфремов

Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до
більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український
націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них
серцевину Академії. З переходом у середині 1920-х років до політики
українізації українські комуністи, що керували міністерством освіти,
зробили спробу переконати багатьох провідних учених, які під час
громадянської війни виїхали за кордон, повернутися на батьківщину.
Завдяки цьому в 1924 р. повернувся до Києва патріарх української науки
(і політичний опонент комуністів) Михайло Грушевський, який став новим
членом Академії та розпочав систематичне дослідження української
історії. Так само зробили й багато інших учених, які проживали за
кордоном чи -в Західній Україні. Тому водночас із швидким зростанням
престижу Академії вона лишалася твердинею «буржуазно-націоналістичних»
тенденцій.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський.
Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним
зусиллям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря
Агатангела Кримського. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових
членів і близько 400 членів-кореспондентів. Кількість її публікацій
зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох їїсекцій —
історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної —
найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль
належала Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та
комітетів, що займалися систематичним вивченням багатьох аспектів
української історії, літератури та мови. Ця секція видавала часопис
«Україна», що був справжнім рупором українознавчих студій, крім того, її
члени друкували серії інших періодичних видань і сотні монографій. До
видатних членів цієї секції, крім Грушевського, належали іс- торики
Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе,
літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій
Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і сходознавець Агатангел
Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права
написавМикола Василенко, першим дослідником економічної географії
України став Костянтин Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція
не грала такої важливої ролі, яку стала виконувати згодом, у ній також
працювала низка видатних учених із світовими іменами. Серед них —
математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хіміки Лев Писаржевський та
Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним
осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та Слабченко
— заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було
відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та
Дніпропетровську.

На противагу впливові на суспільні й гуманітарні науки багатьох
немарксист-

ських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харкові Інститут
марксизму. Йо-

го мета полягала у підготовці фахівців із філософії, політекономії та
історії, що мог-

ли б викладати свій предмет із марксистської точки зору та виступати
ідеологічними

оборонцями режиму. Провідною постаттю в Інституті став галичанин Матвій
Явор-

ський, який намагався по-марксистському витлумачити історію України й
створив

школу українських істориків-марксистів.

 

Церковне життя

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після
того як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність
московського

патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати
русифі-

кацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст.
серед нижчого

духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та
соці-

альна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви
залишалося в цілому

неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму
та анти-

українських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували,
неодмінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних
зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917—1918 рр. висувалися
пропозиції розірвати зв’язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як
незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед
нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з
цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна
Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу.
Ідею про розрив церковних зв’язків з Москвою одностайно підтримав не хто
інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його
міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький.
Після падіння Ско- ропадського на бік церковної самостійності стала
також Директорія. Але оскільки обидва уряди трималися недовго, їхня
підтримка не дала конкретних результатів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну
церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим
релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з
новообраним патріархом Тихоном, радянські власті не перешкоджали
виникненню релігійних груп, що підривали вплив існуючої церкви. Тим і
пояснюється їхня тодішня терпимість до українізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед
чинили патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні.
Погрожуючи відлученням від церкви, вони неодноразово блокували спроби
Всеукраїнської Церковної Ради поширити свій вплив. Таке відверто вороже
ставлення утримувало багатьох священиків і мирян від переходу на бік
автокефалістів.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити
УАПЦ.

Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р.
радянська

влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на
українські пара-

фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті
звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в
українському націоналізмі, заарештували їх і розпустили Всеукраїнську
Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проіснувати ще кілька років, було
очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало похмуре майбутнє.

Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х
роках, сприяли загальному посиленню національної свідомості, що
активізувалася серед українців під час революції та громадянської війни.
Прагнення комуністичної партії заволодіти монополією в політиці
обмежували українські національні тенденції у цій царині. Проте не слід
недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну державність, яка
живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами, що
передбачалися державним статусом.

Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналізм
української інтелігенції, була культура. Чимало обдарованих літераторів,
художників, учених перетворили українську культуру із сфери діяльності
дореволюційної інтелігенції на справу, що заінтересувала значні верстви
населення.

Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а
й ототожнював українську культуру з освітою, модернізацією суспільства
та економіки ‘й навіть із державою як такою. Внаслідок цього, здавалося,
от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який зможе
задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але
по- дальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося
збутися.

Починаючи з 30-х років українська інтелігенція зазнає утисків,
сталінських репресій і поневірянь.

Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає
на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий.
Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на
засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева,
страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової
радянської інтелігенції, що з’явилася у 20-ті роки. За деякими
підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85
вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й
заарештовували філософів, художників, редакторів.

До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його
співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що
розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр
Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли
у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з
прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На
кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких
заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися,
деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під
диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею.
Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції,
сільськогоподарська академія, редколегії газет, літературних часописів,
енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами
націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам.

Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів.

З централізацією прийшла й русифікація.

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці
Москви,

що стався в 1933 р., коли основною загрозою для єдності Радянського
Союзу Сталін

оголосив місцевий націоналізм (а не російський шовінізм). Це означало
кінець ук-

раїнізації й початок систематичних утисків української культури.
Скоротилася кіль-

кість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і
дослід-

ників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та
літератури, за-

боронено сотні українських п’єс і закрито десятки українських театрів, а
музейним

працівникам наказали припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті
при кож-

ній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність
України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася
провідна роль Росії в СРСР.

Сталінська «революція згори» спричинилася до приголомшуючих змін в
умовах життя українців та інших народів СРСР. Найтяжчі втрати від
сталінських кампаній терору зазнали інтелігенція й селянство — дві
верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В
результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили
у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар
особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції
— тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план
у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у
процесі будівництва нації, й саме вони були винищені Сталіним.
Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 30-х років
допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний
занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці.

Використана література

Українознавча енциклопедія в 4-тт. – К., 1996.

Історія України ХІХ-ХХ ст. / Під ред. Палієнка С.М. – К., 1998.

Українська та світова культура. Підручник для ВУЗів. – К., 2001.

Базелько І.М. Україна під час ІІ світової війни. – Харків, 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020