Міністерство освіти України
Інститут управління природними ресурсами
Кафедра менеджмент
Контрольна робота
на тему:
“Історія України”
Виконав: студент гр..М1101з
Кречко І.В.
Перевірив:
Коломия
2002 р.
І. Запорозька Січ.
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’являється 1551 р. у польського
історика Мартина Бєльського (1495—1575-рр). У своїй “Всесвітній хроніці”
він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки
для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того
часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький
та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії
майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий
Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ
розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці
та ін.
Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі
полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували у
різних місцях так звані “городці” та засіки або ж “січі” з повалених
дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені
пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко
припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в
історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі
історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра
Вишневецького (Байди).
Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було
побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі
стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком
згуртування запорозького козацтва.
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька)
державність, яку фахівці називають праобразом, ескізом, зародком
справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої
системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право,
що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна
територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були
притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого
життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва,
зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим
законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада,
її рішення були обов’язковими до виконання. Як правило, рада розглядала
найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ
земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін.
Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а
також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні
часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила
понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина —
кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та
курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш,
канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар,
осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу
та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами,
представляла Січ. на міжнародній арені.
Крім власних органів державного управління, у Січі функціонувало також
власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім
звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Це пояснюється
відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку
історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги
зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що
писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало
ті відносини, що склались у Січі: утверджувало військово-адміністративну
організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок),
зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та
судових органів, порядок земле-.користування, укладання договорів,
визначало види злочинів та покарань, Запорожжя мало і свою територію,
яка називалася “землями Війська Запорозького”. Розташовуючись на
території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської,
Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей,
Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній
Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися.
Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності,
оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухливими, а
існування державності все ж таки визнавалося.
Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої
фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і
господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та
постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ “християнською
козацькою республікою”, і це визначення стало класичним з огляду на
кілька причин. Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні
певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної
власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма
козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у
радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління,
контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Визначально, що
для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та
отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та
традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною
не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання
старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади.
Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від
булави і лише на тре-
тій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових
козаків та пам’ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його
голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та
довір’я і вклонятися на чотири сторони. Водночас присягнувши отаману,
козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.
Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіє де Токвіль
влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих
протилежних засадах, які органічно з’єдналися в одне ціле — духу свободи
та духу релігії. Переплетіння, взаємодія та взаємовплив волелюбних і
національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення
козацтва, вони є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови
козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри
— характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що
вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?”
Саме православ’я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування
романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже у
православній системі цінностей глибока духовність протиставляється
корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий
план.
Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування у межах
вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки
постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при
читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали
шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога.
Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток
золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило
вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною
сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо
прихильність козаків до православ’я виявилася у боротьбі проти
окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану,
ризику власним життям, релігія та церква були для козацтва пристанищем
спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя,
а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть
запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між
православ’ям і козацтвом існував глибинний зв’язок, козацький устрій мав
демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна
назвати “християнською козацькою республікою”.
Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла
не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об’єднала не
сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ
була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової
сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор
(відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої
інфраструктури).
Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була
лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою
і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском
обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної
та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі
зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української
державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у
процесі українського державотворення козацька держава, безумовно,
залишила.
Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя.
На рубежі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе, як про
впливову силу не тільки у Речі Посполитій, а-й на міжнародній арені.
Насамперед це виявилося утому, що козацтво, міцно завоювавши позиції
лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою
турецько-татарській агресії в українські землі. Слід зазначити, що
наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими
та зухвалішими. Ще у серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на
Поділля, спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до
Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з’являлися в українських
землях, “умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові
та спустошуючи все огнем і мечем”. У цей час кримський хан заявляв:
“Завойовувати держави — це наш талан, переданий у спадок нашими
батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа”.
Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гарно
організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні
вже виникла, сформувалася І зросла сила, яка була здатна не лише відбити
напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі
сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського
ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів,
визволяючи своїх полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.
Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю
Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки
занепокоїли султана Мурада III (1546— 1595 pp.), що він під час зустрічі
з польським послом у Константинополі не лише дорікав Речі Посполитій за
невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, а й
врешті-решт зірвався на крик: “Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг
стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці,
просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу… Весь
світ тремтить передо мною”.
Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали
декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули
Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606
р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася
неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова
Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та
Аслан-Керменом, щоб заблокувати козаків. Посередині Дніпра було залишено
лише “браму”, всю площу довколо неї могли прострілювати з гармат з
фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони
або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки
(від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити у Чорне море, а вже
тут вони були нестримними.
У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на
придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши
Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії
та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з’явилися під
мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди,
вони повернули у море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного
здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний
невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.
Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню
турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та
стримувала розгортання турецько-татарської агресії в глиб українських
земель, захищала національний генофонд від знищення. Водночас слід
диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не
кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був
глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою
визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної
основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і
зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не
вписується у рамки ікони, але цілком очевидно, що його різновмотивовані
дії об’єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи
татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.
Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя
під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під
Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З
цією’метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад
150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі
цієї воєнної експедиції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ
Посполита могла виставити 30—40 тис. польських вояків. І хоча багато хто
з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який
казав: “Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині
пасти”, все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по
допомогу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за
Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд
пообіцяв їм платню у поході, а також поступки у релігійному питанні,
погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві
під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне
козацьке під проводом Сагайдачного.
Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так
і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на
укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у
Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх
“союзники” — поляки за умовами підписаного договору брали на себе
зобов’язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допустити
їхніх походів до турецьких берегів.
Про активний вихід козаків наприкінці XVI — початку XVII ст. на
міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол
Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не
тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення,
стають спроможними вирішувати державні проблеми і тому інколи навіть
виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського
господаря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом
убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні
запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втримати міста
не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на
Запорожжя, але в дорозі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений
на вимогу турецького султана у Львові.
Проте ця невдача не відбила бажання у козаків поборотися за молдавський
престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне козацьке військо рушило до
Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими
претендентами на господарський престол — Олександром і Петром.
У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської
держави. Спочатку протягом 1604—1605 pp. запорожці беруть участь у
поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до
загонів другого російського самозванця — Лжедмитрія II (1607—1610 pp.).
У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на
Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава.
Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї
Деулінське перемир’я з Московською державою (польськими ставали
Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр
скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до
того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне
море.
Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова
майстерність сприяли зростанню його авторитету та популярності на
міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час
виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву
запорожців. Високо цінував козаків персидський шах: “Ви не знаєте, що це
за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними
обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі”.
Отже, на рубежі XVI—XVII ст. козацтво стало впливовим чинником
міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі
від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало
Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня
стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною
мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у
боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через
недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність
єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не
перетворилося на самостійну силу міжнародного життя: воно не вирішувало,
а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій
чи іншій державі її проблеми.
ІІ. Принципи та наслідки агресії більшовицької Росії проти УНР в кінці
1917-1918 рр.
Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну.
Кінець лютого 1917р. став для російського царизму фатальним. Стихійна
хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла у
революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2
березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і фактично в
країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги
над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою
політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою
активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально
існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.
Лютнева революція у Росії лише на певний час зняла політичну напругу в
країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні
завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були:
створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у
війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного
та національного питань.
Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової
політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум
легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур
(Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту
революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас;
активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення у
народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних
проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами
нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі
ці тенденції та процеси позначилися на
історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього
1917 р. Водночас місцеві фактори зумовили певну специфіку та особливості
суспільного життя українських земель.
Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового
уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи.
Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були
торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція
переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали
створювати громадські ради та комітети, які і розглядалися Тимчасовим
урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація
суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування
національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація
репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на
перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади.
Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою
неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні
суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне,
прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних
владних структур, перманентну кризу влади.
У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради
депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політичне активної
частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907
pp. В середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували
загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.
Найвпливовішими вони були у Донбасі, де їх кількість становила 180
(71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську,
Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського
фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна
частина Чернігівщини, Харківщина.
Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України
опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві
розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які
домінували у Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав
політичну лінію Рад, значною мірою сходилися у поглядах на розв’язання
національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ЦІ
політичні сили визнавали за Україною тільки право на
національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже
на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню
національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя,
суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а
й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади —
Центральної Ради — громадсько-політичного об’єднання, що утворилося 4
березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у
впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у ц
створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності
відіграли три провідні українські партії; Українська партія
соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал),
Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С.
Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д.
Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський), Головою Центральної Ради було
обрано М. Грушевського. Впливовий фактор внутрішнього життя; зростання
ролі політичних партій; зміцнення суспільних настроїв вліво; паралельна
поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності
яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої
надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.
Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливової ті цього органу
вуїади сприяло те, що він обстоював близькі т# зрозумілі народу ідеї
національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму.
Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий
принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого
існування юна була уособленням трьох представництв: національного,
соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та
організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну
підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий,
селянський та робітничий всеукраїнські з’їзди, скликані у травні 1917р.
Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України
були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких
народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя;
зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво;
паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у
діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у
роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного
розвитку.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
