.

Економічна думка Середньовіччя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4205
Скачать документ

Реферат

на тему:

Економічна думка

середньовіччя

Після падіння Римської імперії (V ст.) починається так звана доба
середньовіччя, що триває аж до XVII ст. Економіка цього періоду була
переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення
середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не
відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в
період пізнього середньовіччя (XVI — XVII ст.). Те, що можна розглядати
як прояви економічної думки, просякнуто духом практицизму. Середньовічні
трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні
практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб
осмислення економічних процесів та явищ. У добу не лише раннього (V — Х
ст.), а й навіть класичного середньовіччя (XI — XV ст.) так і не
з’явилося жодних теоретичних творів з економічних питань. Основними
джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні
кодекси й церковні пам’ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися
в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

Відмітна риса економічної думки Сходу в середні віки полягала в тім, що
вона приділяла увагу власне тим самим проблемам, що і в давні часи,
насамперед питанням управління країною, організації сільського
господарства як головної галузі економіки, ремесла й торгівлі як
допоміжних. Великий вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу
справив іслам. У творах мусульманських авторів, зокрема в працях Ібн
Хальдуна, визначного арабського мислителя середньовіччя, часто
висловлюються такі думки й міркування, що набагато випереджають свій
час.

У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіччя під
впливом християнства висловлюються ідеї про рівність людей перед Богом,
про працю як єдине джерело існування, про необхідність ділитися майном з
бідними; прагнення багатства визнається пороком, що не личить
справжньому християнину. Проблеми общини знайшли відображення в
«Салічній правді» (Салічному законі) — записі давнього звичаєвого права
племені салічних франків. Запис було зроблено з розпорядження короля
Хлодвіга (481 — 511), а згодом доповнено й перероблено його
наступниками. У ньому було відбито економічний лад франків у період
розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Майнове
розшарування дещо стримувалося переважанням спільної власності громади
над правом володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна
правда» свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної
власності, перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували
поняття рухомого та нерухомого майна. Рухоме майно можна було віддавати
у заставу і передавати у спадок найближчому з родичів. Крадіжки його
каралися штрафами. Раби вважалися майном пана, і тому за вбивство раба
сторонньою людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію.
Щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди індивідуальних
прав на володіння різноманітними видами його, хоч верховенство завжди
визнавалося за правом громади на всі земельні угіддя. Після занепаду
Франкської держави (IX ст.) «Салічна правда» втратила своє практичне
значення.

Інша пам’ятка західноєвропейської економічної думки раннього
середньовіччя «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.) Карла Великого
(чи його сина — Людовіка Благочестивого) дає уявлення про організацію й
управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся земля вотчини була у
власності її володаря (вотчинника), а більшість населення становили
закріпачені селяни. У маєтку мали також жити «добрі майстри», що
виробляли якусь ремісничу продукцію. Господарство мало натуральний
характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що
не вироблялося у вотчині, стягувати оброки натурою і створювати
продуктові запаси.

Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в попередній
період, відбувався під величезним впливом християнської церкви.
Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих
економічних ідей, був Фома Аквінський (Акві-нат) (1225/26 — 1274), якого
вже 1323 p. було канонізовано, а його вчення 1879 p. було проголошено
єдино істинною філософією католицизму. Основними творами Фоми
Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх
поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за
централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на
стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат
бачив у поділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю,
інші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від людських
клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч
відповідно до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю
невід’ємним обов’язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його
думку, була «рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як
необхідний інститут людського життя.

Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити
всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визнавав, що в багатьох
випадках просто неможливо обійтися без обміну. Тому він висловив свої
міркування з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей
та ін. Так, він дав своє тлумачення «справедливої ціни». Обмін, на думку
Фоми Аквінського, має відбуватися без обману і заради спільної користі.
Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість щодо
рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли враховується
кількість праці, затраченої на його виробництво. «Продавати дорожче чи
купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і
несправедливо». Але, з іншого боку, завищення ціни виправдане, якщо така
ціна не є звичайним обманом і якщо покупець теж матиме користь. Тобто
справедлива ціна, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю,
що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від
продажу. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж
вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж
коштує її власникові». Поряд з цим поняття «справедливої ціни» у Фоми
Аквінського мало й соціальне забарвлення, оскільки кожний повинен
отримувати за свій продукт стільки, скільки необхідно, щоб він міг жити
відповідно до місця, яке посідає у становій ієрархії.

У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквінський
виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку
для забезпечення себе та своєї сім’ї засобами існування і використання
його для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за
працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на
транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і,
прагнучи його здобути, торговець не гребував будь-якими засобами, то
така торгівля проголошувалася заняттям ганебним.

Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський дотримувався думки,
що вони виникли внаслідок домовленості між людьми. Їх призначення —
полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей та монети він не
розрізняв. Визнаючи необхідність грошей як засобу обігу, він розглядав
їх і як міру вартості. «Монета, — писав Аквінат, — найповніша міра для
матеріального життя в торгівлі та обороті», а водночас і «мірило в
роботі». Фома Аквінський виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну
цінність» грошей (монети). Він уважав, що останню може визначати держава
і припускав можливість її незначного відхилення від «внутрішньої
цінності», виступаючи проти псування монети.

Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягувати
проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого
насправді не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справедливості.
Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний результат
користування грошима полягає в їх уживанні або витраті». Через це
несправедливо, крім повернення самих грошей, отримувати ще й плату за
користування ними. Водночас Аквінат погоджувався з тим, що процент можна
розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як
своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позичкодавець міг би
мати, використавши позичені комусь гроші у власних інтересах. Тим самим
Фома Аквінський займав компромісну позицію не тільки з питання торгового
прибутку, а й процента.

Проблемі грошей було присвячено «Трактат про походження, природу,
юридичну підставу та зміну грошей», написаний французьким ученим Школою
Оремом (Оресмом) (бл. 1323 — 1382). У ньому висловлено думку, що гроші є
штучним інструментом, який люди винайшли задля полегшення товарообміну.
Золото та срібло стали грошима завдяки своїм природним властивостям.
Спочатку вони були звичайними товарами і лише поступово набули ролі
грошових металів. Нікола Орем був противником псування монети, оскільки
вона не є власністю короля, хоч і карбується з його портретом. Він
зазначав, що зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та
кредиту, знецінює різні грошові доходи. Отже, заслугою Орема є спроба
розкрити походження і суть грошей, закономірності грошового обігу.

На економічну думку середньовічної Західної Європи помітно вплинули
також різноманітні релігійні єресі. Єресі, як правило, були засобом
прояву опозиційних настроїв певних соціальних верств. Незважаючи на
велику різноманітність єресей (вальденсів, апостоліків, катарів,
альбігойців, лоллардів та ін.) та значні відмінності між ними всі вони
так чи так завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї
рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності»
ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежену власність
церкви тощо. Деякі єресі стали ідеологією повстань селян і міських
низів, якими сповнено всю історію середньовіччя. Основними економічними
вимогами повсталих завжди були повернення до общини, знищення соціальної
та майнової нерівності, приватної власності, повернення захоплених
общинних земель, скасування панщини, оброків, десятини тощо.

Історія економічної думки України часів раннього та класичного
середньовіччя зв’язана з добою Київської Русі — першої держави на
українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна
дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти
князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо.
Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури доби
Київської Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права
XI—XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в
XIII—XVIII ст. Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й
відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові
відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю
і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають
обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально
залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація
князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпацькій
і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій
праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального
господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в
Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди»
трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що
означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та
позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до
пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова
«товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші
економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено
всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської
держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби
Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» —
монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст.,
що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними
у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним
процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних
подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської
держави:

надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове
мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами,
хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного
виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про
активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами,
наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від
землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе
ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва
ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для
забезпечення його багатства й добробуту.

З пам’яток давньоруської літератури, що з них можна дізнатися про
економічну складову суспільного життя, можна назвати також «Повчання
дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало
важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини
між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання
соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи
значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення
могутності держави.

Галицько-волинський літопис XIII ст. розповідає про економічну політику
галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел,
торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська,
Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття
стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася
українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею
раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва
«Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію
українського народу. На межі XIII — XIV ст. із давньоруської мовної
основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV
— XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо)
відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система
повинностей, Деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку
сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у
тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право —
міське право, що виникло у XIII ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва).
За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи
королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право
встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду,
купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та
успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 p.
таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 p.
— Львів, 1432 p. — Луцьк, 1494 p. — Київ. Протягом XV — XVI ст.
Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях.
Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля
або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було
звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише
державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право
використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським
правлінням (магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь,
млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та
регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі
збільшенням впливу польських феодалів і католицької церкви на
українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація
українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію
обмежень та за збільшення участі у міському самоврядуванні.

У 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму виникає
так звана полемічна література, яка в багатьох аспектах стосується й
економічних проблем. З цього погляду важливими є твори Івана Вишенського
(1545/50 — 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах
соціальної рівності. Він говорив, що будь-яке багатство, яким володіють
пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом»
кріпаків. І. Вишенський показав основні форми, за допомогою яких
здійснювалося привласнення результатів праці селян і ремісників:
панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо. На
його думку, одночасно зі зростанням багатства й розкошів панів, шляхти,
торговців посилюються злигодні кріпаків, бідняків. Він розумів, що
майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від
Бога, а від земних несправедливостей. У цілому полемічні твори справили
величезний вплив на формування та розвиток самосвідомості українського
народу, на розгортання національно-визвольної боротьби на чолі з
Богданом Хмельницьким.

У найбільш закінченому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя
репрезентує меркантилізм.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020