Право в другій половині XIX ст.

Джерела права. На еволюцію правової системи царської Росії, до складу
якої входила Україна, впливав як соціально-економічний розвиток країни
по капіталістичному шляху, так і загострення класової боротьби в новій
обстановці. Це зумовило суперечливість права. У своїй основі воно
залишалося феодальним і в той же час в нього все більш впроваджувалися
принципи та норми буржуазного характеру.

Як відомо, однією із ознак розвитку права в буржуазному класовому
суспільстві є його кодифікація. Протягом XIX ст. кодекси активно
розроблялися і приймалися у багатьох європейських країнах. Російська
бюрократія негативно ставилася до видання чітких галузевих кодексів, в
яких вона вбачала можливе обмеження Дій властей. Робота кодифікаційних
комісій тривала довгі роки, через що підготовлені проекти кодексів до
кінця століття так і не набрали чинності.

Основні джерела права у період, що вивчається, не змінилися. Як і
раніше, діяло Повне зібрання законів Російської імперії — було
опубліковано його друге і третє видання. Чинні правові норми містив
також Звід законів Російської імперії (в цей період був виданий новий,
16-й том).

В галузі кримінального права діяла більша частина кримінальних та
виправних норм Уложення про покарання. У 1866 і 1885 pp. набрала
чинності його нова редакція, в якій враховувалося поточне пореформене
законодавство. Проте і в цьому разі Уложення не було позбавлене певних
прогалин та казуїстичності. Не без підстав деякі криміналісти називали
Уложення “цілковитим анахронізмом”.

Основним джерелом цивільного права був 10-й том Зводу законів. Велика
кількість цивільно-правових норм містилася в актах, що були видані під
час реформи та подальших перетворень, а саме, в судових статутах,
тимчасових правилах про волосний суд та ін. Вони були джерелами і
процесуального права.

Розвиток робітничого руху в країні зумовив розроблення фабричного
законодавства. Це, зокрема, були закони: “Про малолітніх працюючих на
заводах, фабриках та мануфактурах” (1882 р.), “Про заборону нічної праці
неповнолітнім та жінкам на фабриках, заводах та мануфактурах” (1885 р.),
“Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні
відносини фабрикантів і робітників” (1886 p.), “Про тривалість та
розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості”
(1897 p.). Поширивши фабричні закони на центральні губернії Європейської
Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях або зовсім не
запроваджував. В Україні закон 1886 p. був введений у Київській,
Волинській, Харківській та Херсонській губерніях лише в 1894 р Ще
пізніше він був поширений на Таврійську, Полтавську та Чернігівську
губернії. Норми фабричних законів, у яких йшлося про захист інтересів
робітників, багато в чому мали декларативний характер.

В галузі адміністративного законодавства найважливішим було вже згадане
Положення про заходи по охороні державного порядку та громадського
спокою від 14 серпня 1881 р. Воно стало “законною” підставою
адміністративно-поліцейського свавілля. Прийняте як тимчасовий захід на
три роки, це Положення постійно доповнювалося і проіснувало аж до
повалення царату.

В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай. Звичаєве
право застосовувалося волосними судами при розгляді майнових спорів
селян та дрібних проступків у правовідносинах торговельно-промислової
сфери. До звичаїв зверталися при відсутності норми закону. Однак при
цьому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам
закону.

У судочинстві, яке застосовувалося до осіб духовного звання, зберігався
вплив церковного права.

Все це гальмувало, але не могло зупинити еволюцію права по новому
суспільно-економічному шляху, якому відповідали основні галузі права —
державне, кримінальне, цивільне, процесуальне та ін. З 1883 р. стало
видаватися періодичне Зібрання узаконень та розпоряджень уряду. Чималу
роль в закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти
Сенату. Витлумачуючи закони, Сенат поступово пристосовував застарілі їх
положення до сучасних потреб суспільства.

Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності
поширилася сфера застосування цивільного права. Селяни поступово ставали
більш активними учасниками цивільних правовідносин. Проте в цілому зміни
цивільного законодавства мали половинчастий характер і не сприяли
усуненню феодальних пережитків. Так, після скасування кріпосного права
селяни були виключені з переліку об’єктів власності, законами про стани
їм були надані особисті та майнові права. У той же час явно пережитковий
характер мало збереження у Зводі законів положень, згідно з якими до
об’єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі
землі, на яких проживали тимчасовозобов’язані селяни.

Ряд законів і сенатських рішень другої половини XIX ст. були спрямовані
на регулювання поземельних відносин в Правобережній Україні. Ними, як
вже зазначалося, встановлювалися пільги або обмеження на придбання землі
залежно від національності покупців. В той час скасовувалися або
зменшувалися феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або
денними маєтками, обмежувалися селянські сервітути, закріплялися чиншеві
правовідносини*.

Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права
селян, хоча останні і були звільнені від кріпосної залежності. Ці
обмеження стосувалися, перш за все, права власності селян на землю.
Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами.
Більшість угод, пов’язаних із землею, укладалася лише за наявності згоди
селянської громади.

Зобов’язальне право цього періоду грунтується на принципі договірної
свободи. Але в умовах царської Росії можновладці міста і села нерідко
нав’язували трудящим кабальні угоди. За оренду поміщицької землі селяни
працювали в панських маєтках або віддавали поміщикам частину врожаю,
одержаного селянською працею на орендованій землі.

Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на
капіталістичних підприємствах. Прагнучи запобігти дальшому загостренню
класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією, царат пішов на
встановлення деякого обмеження свавілля капіталістів. Перш за все
обмежувалися тривалість робочого часу — не більше 11,5 годин на добу
(раніше межі не було), експлуатація праці дітей та підлітків. Робилися
також спроби регламентувати застосування штрафів. Для нагляду за
додержанням фабричного законодавства створювався спеціальний орган з
відповідними правами — фабрична інспекція.

право. Новою редакцією Уложення про покарання було запроваджено ряд
принципів буржуазного кримінального права. Так, було встановлено, що
злочином визнається діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався
принцип вини у формі умислу і необережності. В нормах Уложення
закріплювалися елементи складу злочину (об’єкт, об’єктивна сторона,
суб’єкт, суб’єктивна сторона) та умови застосування покарань.

В той же час зберігалося чимало норм феодального права. Так, на першому
місці в Уложенні 1885 p. стояли злочини проти релігії. Феодальним
пережитком було притягнення до відповідальності дітей, починаючи з семи
років.

Нечітке трактування об’єкта злочину відбилося на структурі Уложення. В
редакції 1885 p. воно містило склади, між якими не було принципової
різниці: вбивство у бійці, вбивство родичів, батьковбивство тощо. В
цілому ж у пореформеному праві були докладно представлені всі види
посягань на особу, власність, посадові злочини, злочини проти порядку
управління та ін. Найбільш небезпечними вважалися політичні злочини —
бунт, державна зрада тощо. За посягання на царя або членів царської
сім’ї передбачалася смертна кара.

Мета покарання полягала в тому, щоб шляхом кримінальної репресії
виключити небажані для держави вчинки.

Існувало багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за посадові
злочини. До кінця століття зберігався розподіл покарань на основні
(страта, каторга, ув’язнення та ін.) та додаткові (позбавлення титулів,
звань, поліцейський нагляд тощо).

Кримінальний процес. В період, що вивчається, завершилося виділення в
самостійні галузі кримінально-процесуального та цивільно-процесуального
права. Буржуазні принципи судового процесу, які були проголошені
реформами, залишалися в цілому незмінними до початку XX ст., хоча
реакційні кола прагнули звузити ліберальний характер судочинства.

В судових статутах 1864 p. чітко і послідовно регламентувався
процесуальний порядок розслідування і розгляду кримінальних справ у
слідчих та судових органах. Великим здобутком кримінально-процесуального
права було проголошення таких демократичних принципів правосуддя, як
усність, гласність, змагальність, безпосередність, право
обвинувачуваного на захист. В умовах самодержавної Росії закріплення їх
в правових нормах було значним прогресивним кроком в напрямі перебудови
правосуддя.

Принцип змагальності диктував необхідність створення адвокатури*.
Адвокатура була запроваджена судовими статутами.

Адвокати поділялися на дві категорії — присяжних і приватних повірених.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вишу юридичну освіту і
практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники
присяжного повіреного — не менше п’яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах
самоврядування шляхом обрання при окрузі судової палати рад присяжних
повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша).

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або
вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за додержанням ними законів,
установлених правил; призначення повірених для подання безкоштовної
юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження,
догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного
року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до
адвокатури, а також обов’язковий щорічний внесок, який сплачували
присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне
свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили в
списки, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального
відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і
захист у кримінальних справах, що розглядали в окрузі, до якого вони
були приписані.

Тоді ж був введений й інститут так званих приватних повірених, якими
могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок. Приватні
повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання
необхідно було скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які й
видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ.
Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в
губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених приватні
могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які,
відповідно, здійснювали нагляд за їх діяльністю.

Велике значення мало проголошення в праві презумпції невинності, згідно
з якою особа вважалася невинною до того часу, доки її винність не буде
доведена вироком суду. Скасовувалася система формальних доказів, яка
була замінена системою вільної оцінки за внутрішнім переконанням.

В законодавстві докладно регламентувався процесуальний порядок розгляду
кримінальних справ окружними судами з участю присяжних засідателів. В
цих судах винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність або
невинність підсудного.

Чимало уваги було приділено стадіям кримінального процесу в загальних
судах. Попереднє розслідування поділялося на дізнання та попереднє
слідство. Оформилося в самостійну стадію кримінального процесу віддання
до суду, в якій вирішувалося питання про достатність або недостатність
даних для розгляду судом кримінальної справи по обвинуваченню конкретної
особи. Передбачалися й такі стадії процесу, як підготовчі до суду дії,
судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд його.

Цивільний процес. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався
спрощено, оскільки мировий суддя вирішував одноособове невеликі за сумою
позови (не більше 300 крб.). Після подачі позову відповідач викликався
до канцелярії суду, де знайомився із змістом заяви. Всі основні
процесуальні дії мирового судді фіксувалися у спеціальній книзі
протоколів. Рішення суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку.

Розгляд цивільних справ у загальних судах був більш складним. Він
здійснювався відповідно до принципів усності, гласності, змагальності.
Справа починалася з подачі позову. З його змістом знайомився відповідач,
який міг подати заперечення. В суді брали участь адвокати, допускалося
примирення сторін. Тягар доказування покладався на сторону, яка щось
твердила або вимагала. Перегляд рішень загальних судів здійснювався в
апеляційному порядку.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter