Основні риси законодавства (середина 1960-х — середина 1980-х pp.)
Право, як відомо, відображає і закріплює особливі риси суспільного ладу
того чи іншого державного утворення, певного періоду його розвитку.
Закони та інші нормативні акти тою чи іншою мірою висвітлюють відповідні
процеси, що відбуваються в економічній, політичній і суспільній сферах
СРСР і УРСР протягом періоду, що розглядається. У них явно простежуються
суперечливі процеси в розвитку радянського суспільства, керівна роль
КПРС, жорсткий централізм, адміністративно-командний стиль управління
суспільством.
Законодавство ґрунтувалося на принципах пріоритету всього державного над
особистістю, суть яких: держава — усе, особистість ніщо. Безправ’я
громадянина, його правова беззахисність — найхарактерніші особливості
радянського законодавства.
Не дивлячись на те, що Законом СРСР “Про віднесення до відання союзних
республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття
цивільного, кримінального і процесуального кодексів”, прийнятим
Верховною Радою СРСР 11 лютого 1957 p., були чітко визначені
повноваження Союзу РСР у законодавчій сфері, в подальшому законодавство
УРСР та інших союзних республік розвивалось, в основному, під
безпосереднім впливом загальносоюзних нормативних актів. Причому при
прийнятті загальносоюзних законів законодавцям союзних республік прямо
наказувалось вносити відповідні зміни і доповнення у відповідне
законодавство республіки. Це свідчить про переважання нейтралістських
установок в законотворчості, які суттєво обмежували права союзних
республік в законотворчій сфері. А якщо до цього додати, що на території
республік безпосередньо діяли численні загальносоюзні закони та інші
нормативні акти в усіх галузях права, то від прав союзних республік в
законотворчій діяльності майже нічого не залишалося.
У період, що розглядається, тривала розпочата ще наприкінці 50-х років
кодифікація радянського законодавства на союзному і республіканському
рівнях у цілому ряді галузей права. При загальному упорядкуванні
радянського законодавства були розроблені та видані: Основи
законодавства Союзу РСР і союзних республік, республіканські кодекси
відповідно до загальносоюзного законодавства, хронологічні зібрання
законодавства; систематичні зібрання чинного законодавства республік.
Результатом удосконалення законодавства в країні стало видання Зводу
законів СРСР і зводів законів радянських республік.
В Україні видання Зводу законів УРСР здійснювалось на підставі постанови
ЦК Компартії України, Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР
від 28 вересня 1976 р. “Про підготовку та видання Зводу законів
Української РСР”, від 4 серпня 1978 p. “Питання Зводу законів
Української РСР” та постанови Президії Верховної Ради УРСР і Ради
Міністрів УРСР від 5 вересня 1983 p. “Про план підготовки законодавчих
актів Української РСР і постанов Уряду Української РСР на 1983—1985
роки”. Поставлені в зазначених документах завдання по удосконаленню
законодавства, того кодифікації, створенню укрупнених актів і актів, які
б заповнювали прогалини в чинному законодавстві УРСР, по визначенню кола
нормативних актів, вміщених до Зводу, строків і послідовності підготовки
та видання його розділів були головними орієнтирами при створенні Зводу
законів УРСР. Звід законів УРСР був виданий як офіційне видання Президії
Верховної Ради УРСР. Це означало, що він є таким же джерелом офіційного
опублікування законодавства, як, наприклад, “Відомості Верховної Ради
УРСР” і “Зібрання постанов уряду УРСР”, і що на нього можна посилатися
при вирішенні справ у державних органах. Звід законів УРСР будувався як
зібрання актів. Проте він значно відрізнявся від інших зібрань і
збірників чинного законодавства, в тому числі й від систематичного і
хронологічного зібрань, виданих Міністерством юстиції УРСР Згадані
збірники були результатом суто систематизаційної роботи, інкорпорації
законодавства. Але їх видання, яке, по суті, відіграло роль
“інвентаризації” нормативних актів, стало важливим кроком до вищої
стадії систематизації законодавства — підготовки і видання Зводу законів
УРСР.
Адміністративне законодавство регулювало суспільні відносини в галузі
державного управління. В період, що розглядається, здійснювалось видання
законів та інших нормативних актів з окремих галузей і сфер
управлінських відносин, а також актів, які визначали структуру і
управлінську діяльність окремих категорій органів державного управління.
Серед цих актів слід назвати Загальне положення про міністерства Союзу
РСР (1967 p.) і Положення про окремі міністерства та відомства, де
містились адміністративно-правові норми. Такі ж норми містилися і в
новому законодавстві про місцеві Ради, що визначено організацію
виконавчих і розпорядчих органів Рад. Досить багато норм
адміністративного права містили законодавства про охорону здоров’я,
народну освіту, земельний, лісний, водний кодекси УРСР, а також Статут
залізниць СРСР від 6 квітня 1964 p.. Ветеринарний статут СРСР від 22
грудня 1967 p., Повітряний кодекс СРСР від 26 грудня 1961 p., Митний
кодекс СРСР від 5 травня 1964 p., Кодекс торгового мореплавства СРСР від
17 вересня 1968 p. Норми адміністративного права складали основний зміст
перелічених актів, навколо яких об’єдналися норми цивільного, трудового,
фінансового та інших галузей права
Адміністративне законодавство передбачало адміністративну
відповідальність за порушення законодавства про охорону грунту, надр,
водних ресурсів, рибних запасів; лісів і лісонасаджень, тваринного
світу, рослин, пам’яток природи, курортних місцевостей, атмосферного
повітря. Адміністративну відповідальність було встановлено також за
порушення законодавства про працю, правил про охорону праці та техніку
безпеки, за ухилення від суспільне корисної праці та антисуспільний
паразитичний спосіб життя, за марнотратне витрачання електричної та
теплової енергії, за потраву посівів у колгоспах і радгоспах, за
порушення законодавства про боротьбу з бур’янами, за порушення правил
користування засобами транспорту (автомобільного, водного), за незаконне
виготовлення і використання радіопередавального обладнання, за порушення
правил охорони кабельних і повітряних ліній далекого зв’язку та
радіорелейних споруд, за порушення правил торгівлі, за дрібну
спекуляцію, за порушення правил забудови, зберігання і тримання в
неналежному стані житлового фонду, будинків і споруд, за порушення
санітарних правил, за крадіжку і псування бібліотечних книжок, за дрібне
хуліганство, за злісну непокору законним розпорядженням або вимогам
працівників міліції та народних дружинників при виконанні ними своїх
обов’язків по охороні громадського порядку, за порушення правил пожежної
безпеки, правил військового обліку, за порушення громадського порядку та
ін. З метою упорядкування законодавства про адміністративну
відповідальність ІЗ жовтня 1980 p. вперше в історії радянського права
були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про
адміністративні правопорушення, які стали базою для кодифікації всього
законодавства про адміністративну відповідальність. В них були
сформульовані положення про адміністративну відповідальність, визначено
коло органів і осіб, уповноважених накладати адміністративні стягнення,
порядок розгляду і вирішення адміністративних справ. Вперше в
радянському законодавстві давалося визначення адміністративного
правопорушення (проступку), яким визнавалась протиправна, винна
(навмисна або необережна) дія (бездіяльність), що посягає на державний
або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи
громадян або встановлений порядок управління, за яку законодавством
передбачалась адміністративна відповідальність. Як загальне правило,
встановлювалось, що адміністративній відповідальності підлягають особи,
яким до моменту вчинення правопорушення виповнилось 16 років. При цьому
зберігався принцип, згідно з яким до осіб у віці від 16 до 18 років
застосовувалися, як правило, міри впливу, передбачені республіканськими
положеннями про комісії у справах неповнолітніх. Основи закріплювали і
уточнювали систему адміністративних стягнень (попередження, штраф та
ін.), що склалася. Конфіскація, позбавлення прав водія і прав полювання,
виправні роботи могли встановлюватися лише законодавчими актами СРСР і
союзних республік, а адміністративний арешт — тільки законодавством
Союзу РСР. В Основах закріплювалося положення, згідно з яким ніхто не
міг бути підданий примусовому впливу у зв’язку з адміністративним
правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених
законодавством. В Україні на базі Основ був розроблений і 7 грудня 1984
p. прийнятий Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення.
Цивільне і господарське законодавство. У період, що розглядається,
однією з характерних особливостей цивільного права було забезпечення
всебічного зміцнення державної та суспільної власності, закріплення за
особистою власністю споживчого характеру. При цьому в Конституції СРСР
підкреслювалось, що майно, яке перебуває в особистій власності або
користуванні громадян, не повинно служити для одержання нетрудових
доходів, використовуватися на шкоду інтересам суспільства. В Конституції
декларувалося розширення цивільно-правових гарантій охорони особистих
не-майнових прав громадян. Так, ст. 57 встановлювала, що громадяни СРСР
мають право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність. Тим
самим розширювалася сфера цивільно-правового регулювання, бо до цього
подібні делікти підлягали захисту в кримінально-правовому порядку.
У відповідності з Конституцією СРСР указом Президії Верховної Ради СРСР
від 30 жовтня 1981 p. було внесено зміни і доповнення до Основ
цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Згодом зміни і
доповнення внесено і до цивільного законодавства України.
Особливе значення у цивільному законодавстві надавалося регулюванню
зобов’язальних відносин, суть яких полягала у забезпеченні найсуворішої
планової та договірної дисципліни, підвищенню ролі прямих договорів з
метою стимулювання господарської ініціативи підприємств. Зокрема, на це
спрямовувалося Положення про соціалістичне державне виробниче
підприємство, затверджене Радою Міністрів СРСР у 1965 p. Підвищені
вимоги до договору поставки знайшли своє відображення в Положенні про
поставки виробничо-технічного призначення і Положенні про поставки
товарів народного споживання, затверджених постановою Ради Міністрів
СРСР від 10 лютого 1981 p.
Житлове законодавство. На початку 80-х років було кодифіковано житлове
законодавство. У 1981 p. прийняті Основи житлового законодавства Союзу
РСР і союзних республік, а у 1983 p.— житлові кодекси союзних республік.
В УРСР такий Кодекс був прийнятий ЗО червня 1983 р. У житловому
законодавстві визначалися порядок надання громадянам жилої площі,
підстави для поліпшення житлових умов (забезпеченість жилою площею на
одного члена сім’ї нижче встановленого для даної місцевості рівня,
невідповідність жилого приміщення санітарним і технічним вимогам та
ін.). У законодавстві також передбачалися категорії громадян, які мали
право на першочергове і позачергове одержання житла. Законодавство
приділяло увагу питанням збереження житлового фонду, його експлуатації
та ремонту. В Основах і ЖК УРСР передбачалась відповідальність службових
осіб і громадян за неналежне використання житлового фонду та інші
порушення житлового законодавства.
Сімейне законодавство. Радянське сімейне законодавство про шлюб і сім’ю
декларувало зміцнення сім’ї, охорону інтересів матері та дитини,
здоров’я молодого покоління. Про ці та інші завдання говорилося в
Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю,
прийнятих 27 червня 1968 p., а також у виданому у відповідності з ними
20 червня 1969 p. Кодексі про шлюб та сім’ю УРСР. Увага зміцненню сім’ї
приділялась і в Конституції УРСР 1978 p. Шлюбно-сімейне законодавство
визнавало законним тільки шлюб, укладений в органах ЗАГСу. Лише такий
шлюб породжував права і обов’язки подружжя. Релігійний обряд одруження
не мав юридичної сили. Виходячи з цілей шлюбу, законодавство чітко
визначало умови вступу до шлюбу (взаємна згода, досягнення шлюбного
віку, неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької
спорідненості), а також порядок укладання шлюбу (спільна письмова заява,
пред’явлення документів, які посвідчують особу, закінчення відповідного
строку після подачі заяви з метою перевірки серйозності намірів тих, хто
вступає до шлюбу, урочистість укладання шлюбу тощо). КпШС УРСР
встановлював, що шлюб громадян України з іноземними особами, а також
шлюб іноземних осіб поміж собою в УРСР має укладатися на загальних
підставах.
КпШС УРСР допускав припинення шлюбу шляхом розлучення, передбачаючи
розірвання шлюбу в судовому порядку. В той же час у випадках,
передбачених в законодавстві, допускалось розірвання шлюбу в органах
ЗАГСу.
КпШС УРСР визначав також особисті та майнові права подружжя.
Підтверджувалась спільність майна, надбаного подружжям під час шлюбу.
Вони мали рівні права володіння, користування і розпорядження цим
майном. Подружжя також користувалися рівними правами на майно в тому
разі, якщо один із подружжя був зайнятий веденням домашнього
господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав
самостійного заробітку.
КпШС УРСР визначав і основні обов’язки батьків по вихованню дітей,
особисті та майнові права батьків і дітей, порядок усиновлення
(удочеріння), опіки і піклування.
Трудове законодавство. У період, що розглядається, трудові відносини
регулювали передусім прийняті 15 липня 1970 p. Основи законодавства
Союзу РСР і союзних республік про працю. Вони містили не тільки загальні
принципи, які були вихідним положенням для наступного законодавства СРСР
і союзних республік, а й норми, що безпосередньо регулювали певну групу
трудових відносин. Питання праці робітників і службовців, не передбачені
Основами, могли регулюватися законодавством СРСР і союзних республік у
межах їх компетенції. Відповідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня
1971 p. прийняла Кодекс законів про працю УРСР, введений у дію з 1
червня 1972 p.
КЗпП УРСР містив норми, які визначали завдання і загальні положення
трудового законодавства, а також норми про колективний договір, що
укладався органами профспілки від імені колективу робітників і
службовців з адміністрацією підприємства, організації; про трудовий
договір між працівниками і підприємством, організацією; про робочий час;
час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та
компенсації для службовців, обраних на виборні посади, при переведенні
на роботу в іншу місцевість, при направленні на підвищення кваліфікації
та в інших випадках; гарантії при покладанні на робітників і службовців
матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству,
організації; трудову дисципліну; охорону праці; працю жінок; працю
молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з
навчанням;
трудові спори; профспілки і участь робітників та службовців в управлінні
виробництвом; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за
дотриманням законодавства про працю.
Про основні права і обов’язки робітників та службовців говорилося в
Конституції УРСР 1978 р. Так, вона визначала зміст права на працю,
включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи у відповідності
з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, освітою і з
урахуванням суспільних потреб. Закріплювалось право робітників і
службовців на відпочинок, охорону здоров’я, здорові та безпечні умови
праці, об’єднання в профспілки, участь в управлінні виробництвом,
матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби, а також втрати
працездатності, годувальника. Разом з тим Конституція УРСР до основних
обов’язків громадян відносила обов’язок кожного здатного до праці
громадянина УРСР сумлінно працювати в обраній ним галузі суспільне
корисної діяльності, суворо дотримуватися трудової та виробничої
дисципліни. Зрозуміло, вимога дотримання трудової та виробничої
дисципліни не має нічого гідного осуду (хоча дисципліна сама по собі не
забезпечує продуктивної праці і без відповідних матеріальних та
організаційних умов перетворюється у пустий ритуал). Проте в умовах
панування командно- адміністративної системи управління вирішення
зазначеного завдання здійснювалося значною мірою примусовими заходами.
Про це свідчить, наприклад, зміст постанов ЦК. КПРС, Ради Міністрів СРСР
і ВЦРПС “Про посилення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни
праці”, “Про додаткові заходи щодо зміцнення трудової дисципліни” (1983
p.), а також указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 •p.
про внесення змін до трудового законодавства. Ці акти посилювали
боротьбу з прогульниками та іншими злісними порушниками трудової
дисципліни. До них застосовувалися такі міри покарання, як зменшення
чергової відпустки на число днів прогулу, переведення на іншу
нижчеоплачувану роботу на певний строк та ін. Було підвищено і
відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну з їх вини
підприємству при виконанні ними трудових обов’язків, у тому числі й за
випуск бракованої продукції. З метою охорони інтересів підприємств,
попередження уходів з роботи і скорочення плинності кадрів
встановлювалося, що робітники і службовці в разі розірвання трудового
договору за власним бажанням без поважних причин мали письмово за два
місяці попередити про це адміністрацію, а з поважних причин — за один
місяць.
Природноресурсове законодавство. У період, що розглядається, було
прийнято не мало правових актів, які регулювали охорону і раціональне
використання землі, її надр, вод та інших об’єктів природи.
????????Особлива увага приділялась охороні землі. 13 грудня 1969 p.
Верховна Рада СРСР прийняла Основи земельного законодавства Союзу РСР і
союзних республік. На підставі цього загальносоюзного акта 8 липня 1970
p. був прийнятий Земельний кодекс УРСР, який набрав чинності з 1 січня
1972 p. 3K УРСР складався з 11 розділів: загальні положення (право
користування, порядок надання земель у користування, права і обов’язки
землекористувачів, охорона земель і підвищення родючості фунту, підстави
припинення права землекористування, вилучення земель для державних і
громадських потреб, використання земельних ділянок для проведення
розвідувальних робіт, відшкодування збитків землекористувачам,
заподіяних вилученням землі або тимчасовим зайняттям земельних ділянок,
державний контроль за використанням землі, компетенція місцевих органів
державної влади і управління в галузі регулювання земельних відносин);
землі сільськогосподарського призначення (землекористування колгоспів,
колгоспного двору, сільськогосподарських підприємств, установ і
організацій, робітників і службовців, які проживають у сільській
місцевості); землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і
сільських населених пунктів), землі промисловості, транспорту, курортів,
заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі
державного лісового фонду; землі державного водного фонду; землі
державного запасу; державний земельний кадастр державне
землевпорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за
порушення земельного законодавства.
Земельне законодавство встановлювало виключне право власності держави на
землю, яка здійснювала повноваження власника щодо усіх земель, незалежно
від того, у чиєму користуванні вони знаходилися. Монопольне право
власності держави на землю обумовлювало відсутність справжнього
господаря на землі, призводило до погіршення якості цього багатства
суспільства.
У грудні 1970 p. Верховна Рада СРСР затвердила Основи водного
законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності з 1
вересня 1971 p. Відповідно до них 9 червня 1972 p.. був прийнятий Водний
кодекс УРСР, введений у дію з 1 листопада 1972 p. Водне законодавство
було покликане забезпечити раціональне використання вод для потреб
населення і народного господарства, охорону вод від забруднення і
виснаження, попередження і ліквідацію шкідливого впливу вод, поліпшення
стану водних об’єктів, зміцнення законності в галузі водокористування.
Водне законодавство визначало компетенцію Союзу РСР і союзних республік
у галузі регулювання водних відносин, форми участі громадських
організацій і громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних
ресурсів, встановлювало державний контроль за використанням і охороною
вод, кримінальну і адміністративну відповідальність за порушення водного
законодавства.
Основу водних відносин в УРСР складала державна власність на води, що
робило їх, як і у випадку із землею, практично безгосподарними і
призводило до катастрофічних екологічних наслідків на водних об’єктах.
9 липня 1975 p. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства Союзу
РСР і союзних республік про надра. Вони передбачали заходи щодо охорони
надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також
охорони прав підприємств у цій галузі. Закон встановлював
відповідальність за порушення законодавства про надра.
У 1977 p. Верховна Рада СРСР прийняла Основи лісового законодавства
Союзу РСР і союзних республік. Вони мали служити підвищенню
продуктивності лісів, поліпшенню їх відтворення і посиленню охорони,
забезпеченню раціонального використання лісних ресурсів, подальшому
зміцненню економіки. Лісове законодавство передбачало відповідальність
службових осіб і громадян за незаконну порубку і пошкодження дерев і
чагарників, недодержання правил пожежної безпеки в лісах, знешкодження
лісової фауни та ін.
25 червня 1980 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про охорону
атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу. Усі
вище названі законодавчі акти увійшли до єдиної системи
природоохоронного законодавства, покликаного захищати землю та її надра,
води і ліси, тваринний світ і атмосферне повітря.
Кримінальне законодавство. У період, що розглядається, в країні міцніла
тенденція, яка намітилась ще на початку 60-х років, на посилення
кримінально-правового примушування як методу управління суспільством.
Завдання кримінального законодавства, як і раніше, мало багато в чому
репресивний характер. Це виражалось, наприклад, у прийнятті 23 липня
1966 p. Президією Верховної Ради СРСР указу “Про кримінальну
відповідальність іноземців і осіб без громадянства за злісне порушення
правил пересування на території СРСР”. Відповідно до цього були внесені
зміни і доповнення до КК УРСР.
Найбільш значні й важливі зміни до радянського кримінального
законодавства вніс Закон СРСР “Про внесення доповнень і змін до Основ
кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, прийнятий 11
липня 1969 p. Цим Законом до Основ були внесені статті 23 та 44 про
особливо небезпечного рецидивіста і незастосування умовно- дострокового
звільнення, змінені статті 23, 44, 45, 47 про правила визначення виду
виправно-трудової установи засудженим до позбавлення волі, про
умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості та
ін. Відповідні зміни і доповнення були внесені також до КК УРСР.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 p. “Про умовне
засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до
праці” в радянському кримінальному праві введено новий інститут — умовне
засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до
праці, визначені підстави і умови його застосування до засуджених.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1972 р. “Про внесення
доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і
союзних республік” було введено поняття злочину, який спричинив особливо
тяжкі наслідки (ст. 23). Основи доповнювала також ще ст. 7 , де давалося
визначення поняття тяжкого злочину і наводився вичерпний перелік його
видів.
Досить суттєві зміни і доповнення до кримінального законодавства СРСР і
УРСР було внесено указами Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого і 15
лютого 1977 p. Цими законодавчими актами вводилося відбування покарання
в колоніях- поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності,
розширювалося коло засуджених, до яких могли застосуватися
умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутого покарання більш
м’яким. Основи були доповнені статті 23 та 44 про умовне засудження до
позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці та про умовне
звільнення із місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці.
У кримінальному законодавстві вводився новий інститут — відстрочка
виконання вироку щодо неповнолітніх засуджених. Пізніше, у 1982 p.,
можливість застосування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі
була поширена і на повнолітніх осіб. Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 28 квітня 1980 р. до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча
обставина вводилося зґвалтування малолітніх, до яких відносилися
дівчата, котрим не виповнилось 14 років. Відповідні зміни і доповнення
були внесені і до КК УРСР.
У зв’язку з прийняттям Конституції СРСР 1977 p. і необхідністю
приведення кримінального законодавства у відповідність з нею указом
Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1981 р. “Про внесення
доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і
союзних республік” до останніх були внесені зміни і доповнення, головним
чином термінологічного характеру.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1981 p. “Про посилення
відповідальності за хуліганство” було підвищено кримінальну
відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і
судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора
відповідальність за хуліганство, особливо пов’язане із застосуванням або
спробою застосування зброї.
З метою скорочення застосування покарання у вигляді позбавлення волі та
посилення боротьби з рецидивною злочинністю указами Президії Верховної
Ради СРСР від 26 липня і 15 жовтня 1982 р. до Основ кримінального
законодавства та інших законодавчих актів СРСР були внесені відповідні
зміни і доповнення, суть яких в основному полягала у збільшенні строку
робіт до двох років, підвищенні розміру штрафу, запровадженні нового
правила про можливість скасування умовного засудження в разі порушення в
період випробувального строку обіцянки зразковою поведінкою і сумлінним
ставленням до праці довести своє виправлення, а також у зміні умов, за
яких призначалося покарання за правилами ст. 36 Основ кримінального
законодавства у випадках вчинення нового злочину умовно засудженим,
звільненим з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці,
а також засудженим, до якого була застосована відстрочка виконання
вироку та ‘ін. У зв’язку із цим значні зміни і доповнення було внесено
до КК УРСР.
На посилення боротьби з розкраданням державного і громадського майна був
спрямований указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 грудня 1982 p.,
згідно з яким особи, що вчинили дрібне розкрадання державного або
громадського майна, поряд із притягненням до адміністративної чи
кримінальної відповідальності або застосуванням до них заходів
громадського впливу адміністрацією за узгодженням з профкомом могли
позбавлятись повністю або частково премій, винагород за підсумками
річної роботи підприємств (установ), пільгових путівок в будинки
відпочинку або санаторії, їм могло бути перенесено чергу на одержання
жилплощі.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 р. “Про внесення
змін і доповнень до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і
союзних республік та Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і
союзних республік” було введено відбування покарання у вигляді
позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, які
вчинили не умисні злочини, змінено деякі положення закону про
умовно-дострокове звільнення.
У КК України найбільш поширеним кримінальним покаранням було позбавлення
волі, яке розглядалося як універсальний засіб досягнення мети
кримінального покарання, як панацея від практично абсолютної більшості
злочинів. Однак такий підхід призвів до переповнення виправно-трудових
установ, які з причин об’єктивного характеру не забезпечували повністю
виконання покладених на них функцій виправлення і перевиховання
засуджених. У багатьох випадках особи, перебуваючи у виправно-трудових
установах, набували антисоціальної орієнтації.
Виправно-трудове законодавство. 11 липня 1969 p. Верховна Рада СРСР
прийняла Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних
республік. На їх базі в Україні 23 грудня 1970 p. був затверджений і з 1
червня 1971 p. введений у дію Виправно-трудовий кодекс УРСР. Це
законодавство мало завдання забезпечити виконання кримінального
покарання.
ВТК УРСР мав такі розділи: виправно-трудове законодавство Союзу РСР і
УРСР; загальні положення виконання покарання у вигляді позбавлення волі,
заслання, вислання і виправних робіт без позбавлення волі; порядок і
умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, заслання,
вислання, виправних робіт без позбавлення волі; підстави звільнення від
покарання; допомога особам, звільненим із місць ув’язнення;
спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання;
участь громадськості у перевихованні засуджених.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. до Основ
виправно-трудового законодавства було включено новий розділ — порядок і
умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим
залученням засудженого до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР під
15 березня 1983 p. було затверджено Положення про порядок і умови
виконання криміна-
Див.: Г р и щ у к В. К. Кодифікація кримінального законодавства
України: проблеми історії і методології. Львів, 1992. — С. 156.
•• Відомості Верховної Ради УРСР. — 1171. — № 1. — Ст. 6.
льних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на
засуджених. У цьому акті визначалися порядок і умови виконання покарань
у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною
діяльністю, штрафу, громадського осуду, конфіскації майна, позбавлення
воїнського або спеціального звання.
Процесуальне законодавство. В Україні законодавство про цивільне
судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 p. Основ цивільного
судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого у відповідності з
ними у липні 1963 p. Цивільного процесуального кодексу УРСР.
ЦП К УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства: містив
норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки; про
провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній
інстанціях; визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні
права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про
позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів;
визначав порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами та
угодами.
Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому
розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і
державного ладу СРСР, соціалістичної системи господарства і
соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та
інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються
законом. Отже, на перше місце був поставлений захист інтересів не
громадян, а держави.
У ЦП К УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється
тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян,
незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі,
національності, расової належності та віросповідання.
ц,
У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство
складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних
республік, прийнятих 25 грудня 1958 p., і Кримінально-процесуального
кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 p.
КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної справи, дізнання і
попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про
провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання
вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів
медичного характсру-
Завданнями радянського кримінального судочинства проголошувалися швидке
і повне розкриття злочинів, викриття винних і
забезпечення правильного застосування законів із тим, щоб кожний, хто
вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не
був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений.
11 липня 1969 p. було затверджено Положення про попереднє взяття під
варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра:
тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений
сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при
розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може
ухилитися від виконання вироку.
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 p. і З лютого
1970 p. була розширена участь захисника у кримінальному процесі.
Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення
обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред’явлення йому
для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора
захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред’явлення
обвинувачення.
Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР
1978 p. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах
рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції
народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних
справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та
підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб,
які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також
знайомитися зі справою через перекладача; право обвинуваченого на
захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь
громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних
і кримінальних справах.
Проте багато які з перелічених демократичних принципів .алеко не завжди
здійснювалися на практиці. Кримінальне-процесуальне законодавство не
забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня
вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що
траплялися випадки, коли слідчі різними засобами вимагали у підслідних
визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання,
навіть у тих випадках, коли у ньому не було необхідності. При цьому
нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно
строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав
обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське
кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не
передбачало обов’язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча
в усіх цивілізованих країнах це було нормальним явищем). Відмова
підслідному в праві користуватися послугами адвоката на стадії
попереднього слідства — наслідок сталінсько-берієвської “ю-сгиції”, який
серйозно ущемляв гарантії прав громадян.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
