.

Переворот 29 квітня 1918 p. і утворення гетьманської держави.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 5109
Скачать документ

Переворот 29 квітня 1918 p. і утворення гетьманської держави.

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної
Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення
прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали й
німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування
України.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до
якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з
Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки з партією
українських хліборобів-демократів та з “Союзом земельних власників”, а у
середині квітня 1918 p.— і з німецьким командуванням. На одній з нарад
німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на
неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б
встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у
формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва,
принаймні на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.

Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є.Чикаленка —
багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також
П.Скоропадського — колишнього командира 1-го Українського корпусу і
почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є.Чикаленка незабаром
відпала.

Начальник штабу німецьких військ генерал Гренер, який фактично керував
усією військовою справою німців в Україні, наприкінці квітня 1918 p.
висунув умови перевороту, головними з яких були такі: визнання
Брестської угоди; розпуск Центральної Ради;

відкладення виборів до Установчих зборів; підлеглість польовим судам
осіб, що виступатимуть проти німців; вільна торгівля; відновлення права
власності на землю; оплата за воєнну допомогу. Генерал Гренер
підкреслив, що німці безпосередньо участі в перевороті не братимуть і
підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

29 квітня у Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований з
ініціативи “Союзу земельних власників”, на якому генерала Павла
Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30
квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші
об’єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики
Центральної Ради і обіцянок повернути життя “в нормальне річище”. У
концентрованому вигляді все це міститься в “Грамоті до всього
українського народу” від 29 квітня 1918 р., у якій йшлося, перш за все,
про захист інтересів власників.

Як відомо, плани Скоропадського лишилися нереалізованими, а постать
гетьмана й досі викликає гарячі дискусії.

Організація влади в Українській гетьманській державі. В.Винни-ченко
зазначає, що деякі українські політичні сили запропонували розглядати
гетьмана як “тимчасового президента” України. Слід визнати, що,
незважаючи на деяку специфіку, наприклад, звернення “ясновельможний пан
гетьман” та інші деталі, що мали символізувати традиції й національний
характер Української держави, це означення досить точно характеризує
сутність гетьманства. Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів
Української держави від 10 травня: “Гетьман не думає стати самодержцем.
Назва Гетьман — це втілення в історичній національно-українській ідеї
незалежної і вільної України”. Поява гетьмана, підкреслювалося в цій
заяві, “положила початок нової епохи в історії державного життя України
‘. До певної міри це справді було саме так, оскільки парламентська
республіка в особі Центральної Ради в тих екстремальних умовах показала
свою неспроможність. Проте було б перебільшенням одразу ж ставити знак
рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна
розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної
моделі організації влади.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і
соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p.
“Законах про тимчасовий державний устрій України”. Так, виключно
гетьману належала “влада управи” в усій Українській державі, він
призначав “отамана Ради Міністрів” ,і за його поданням затверджував
“Кабінет у повнім його складі”. Так само він і “скасовував” його.
Гетьман виступав також як “найвищий керівни-чий всіх зносин української
держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії
і флоту”, здійснював помилування.

Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу
владу, адже саме він “стверджував закони і без його санкції ніякий закон
не міг мати сили”. Парламент же “Законами про тимчасовий державний
устрій України” не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було
оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він,
вказуючи на завершення “першого періоду будування Української держави”,
наголошував на тому, “що настав вже час приступити до вироблення закону,
який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а
саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму”.

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації
в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва
державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня
1918 p. “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок
смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного
пана Гетьмана всієї України”. В зазначених випадках влада переходила до
Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох
осіб: “одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного
вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів”. Голова Колегії
призначався гетьманом. Слід зазначити, що механізм, визначений цим
законом, було задіяно лише одного разу під час державного візиту
гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 p.

Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися “напрямок і
об’єднання праці окремих секцій” (тобто відомств) по “прикметах як
законодавства, так і найвищої державної управи”. Раду Міністрів очолював
Отаман-Міністр, а “керування” її справами покладалось на Генерального
Секретаря і “підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію”. Щоправда,
через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — головою
Ради Міністрів, а Генеральний Секретар — державним секретарем.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були
міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних
справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний
контролер. Водночас з’являються й нові інституції — міністерство
народного здоров’я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними
проблемами.

Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих міністерств, які,
в основному, поділялися на департаменти.

Слід звернути увагу на розвиток в період гетьманства інституту державної
служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених
Центральною Радою міністрів та їх заступників. Решта чиновників лишалася
на своїх посадах. Всі, хто перебували на державній службі або планували
поступити на неї, мали принести “урочисту обітницю” на вірність
Українській державі.

На відміну від системи центральних органів Української держави
формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід
зазначити, що “Закони про тимчасовий державний устрій України” практично
не торкалися цих проблем. Лише в гетьманській “Грамоті до всього
українського народу” від 29 квітня повідомлялося, що разом з Центральною
Радою розпускаються й всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні
підстави передбачати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в У HP
місцеві органи. Так воно й сталося.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх
замінили так звані “старости”, які й очолили місцеві адміністрації. Було
видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала
називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на
рівні губернії функціонував “помічник-інспектор Державної варти”, на
рівні повіту — “начальник повітової Державної варти”.

За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали
російським губернаторам, та й взагалі вся система місцевої влади
поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Ці аналогії особливо посилилися після того, як за прикладом колишнього
російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. в Києві було
сформовано Управління столичного Отамана. Така ж інституція, тільки під
назвою “Управління міського Отамана”, діяла й в Одесі.

Вже під самий фінал Української держави — ЗО листопада — було видано
закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні,
повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями”,
який поновив інститут колишніх “земських начальників” і утворював
повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації “завідувало” міністерство внутрішніх
справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державний
секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ
стоїть важке завдання впорядкування місцевого життя.

Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з
яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В.Винниченко,
зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави
“чорносотенно-буржуазною вакханалією”. Таких же оцінок трималися й
чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали
противника українства, незважаючи на його численні заяви про
“національно-український характер” нової держави. Органи місцевого
самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.

Гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формування “свого”
самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки дальшого
протистояння. Ці зміни звелися до того, що відповідно до нового закону
про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви)
від 5 вересня 1918 p. вводилася куріальна система — дві курії залежно
від суми земського податку — та інші обмеження. Роз’яснюючи новий закон,
міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: “Наша куріальна система
приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія —
хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний”.

На практиці ці “благі” наміри лише посилили конфлікт між державною
адміністрацією і українським національним рухом, і загальне безладдя в
місцевому житті.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами.
Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину
від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного
відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії
були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла
проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася
ще з однією — відносинами з країнами — суб’єктами колишньої імперії. З
деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не
виникало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч —
територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед
з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними
територіями одразу ж виростали інтереси “третіх” держав. Важко
просувалися переговори з радянською Росією.

Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною були в центрі уваги і зусиль
української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і
зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного
боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівались з допомогою цих сил
стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися
визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти;
по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини і Австро-Угорщини.

Не менш активним було дипломатичне життя й в самому Києві, де діяли
посольства багатьох країн.

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської
дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі
настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня
ситуація підводить до несподіваних рішень.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої
усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася
місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних
сил. І незважаючи на те що німецьке командування до цих планів
поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі
кроки в напрямі організації майбутньої української армії.

Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне
інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний
штаб.

тично-правове становище службовців військового відомства” від 1 серпня,
який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також
можливості входити до складу “яких не було б спілок… товариств,
партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний
характер”.

Нарешті, у вересні 1918 p. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила
підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка
мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися
територіальне і відповідали такій же кількості військових округів:
Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського,
Чернігівського, Катеринославського і Подільського). Усього ж штатами
мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих
офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 000 підофіцерів і
солдатів. Реально ж в листопаді 1918 p. чисельність гетьманської армії
становила близько 60 тис. 2 червня гетьман звернувся з листом до
військового міністерства, в якому, з одного боку, оголошував
ліквідованими “всі приватні вільно-козачі організації” (тобто ті, що їх
було створено під егідою Центральної Ради), а з другого — доручав йому
“негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації
козацтва на Україні так, щоб ці організації з’явились дійсно корисними і
певними при будуванні Української Держави і Армії”.

Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на
момент прийняття рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і за
символічним збігом обставин, як і Центральну Раду, його нікому було
захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали
представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства,
перейшла на бік Директорії.

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала
істотних змін порівняно з У HP. У “Законах про тимчасовий державний
устрій України” йшлося про Генеральний Суд як “найвищого хоронителя і
захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та
адміністративних”. Новація полягала лише в тому, що “Порядкуючий
Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді” призначалися гетьманом. 20
травня разом з іншими комісіями при міністерстві судових справ було
утворено й “Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного
судів”, а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого
твориться суд на Україні — “іменем закону Української держави”, при
цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради. 2 червня було
прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний
Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з
другого до її здійснення уточнював функції Генерального Суду,
сформованого за часів Центральної Ради. Отож, згідно з цим законом
Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів — цивільного,
карного й адміністративного і виконувати на всій території України
функції, що до його формування належали “Правительствующему Сенату”, а
також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також,
що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про
Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету
всієї судової реформи.

Нарешті, 8 липня гетьман затвердив закон “Про Державний Сенат” як “вищу
в судових і адміністраційних справах державну інституцію”. Характерною
особливістю зазначеного закону було те, Що він не визначав компетенцію
Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися
“Учреждением Российского Правительствующего Сената”, “Учреждением
Судебных Установлении” та “Уставом Уголовного и Гражданского
Судопроизводства”.

Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів,
порядок їх призначення та деякі інші питания. Так, Державний Сенат, який
очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний,
Цивільний і Карний.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою,
гетьманський акт встановлював значно суворіші вимоги до кандидатів на
посади сенаторів — наявність вищої юридичної освіти і не менш
п’ятнадцятирічного стажу роботи “в судовому відомстві на посадах не
нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду” або “в
стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз
Магістра або Доктора”. Водночас закон містив й цілком сучасну заборону
займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону “Про Державний Сенат” торкалися питань прокуратури.
Наприклад, було встановлено, що “при кожнім Генеральнім Судді, а також
при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш
прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального
прокурора”.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди
військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. “Про
організацію військово-судових установ та їх компетенції” поділялися на
вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій,
корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня
вводилися також посади військових слідчих. І знов-таки всі військові
установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими
законами, щоправда, з одним застереженням — “наскільки настанови цих
законів не будуть суперечити новим законам Української Держави”.

Законодавство Української гетьманської держави. На відміну від
Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи
зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства,
гетьманська адміністрація мала визначитись ще й з законодавчою спадщиною
самої Центральної Ради.

Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання,
видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши
де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового
скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і
політичним засадам Української держави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про
національно-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як
відомо, гетьман виходив не з “національного”, а з “територіального”
розуміння держави. Звичайно, така позиція Скоропадського призвела до
того, що 9 липня 1918 p. закон про національно-пер-сональну автономію
було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також в міру того, як приймалися
відповідні закони Української держави. Так, 1 липня гетьман затвердив
закон про українське громадянство (його основою став, до речі, “нульовий
варіант” “всі російські піддані, що перебували на Україні під час
видання цього закону, визнаються громадянами України”), остання стаття
якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою.

Крім того, офіційні роз’яснення з приводу чинності попереднього
законодавства надходили й з боку відповідних відомств. Так, 16 травня
міністерство праці розповсюдило циркуляр “Про закони, циркуляри і
розпорядження Російського уряду і Центральної Ради” з повідомленням, що
всі акти, присвячені робітничому питанню, “якщо вони не скасовані Урядом
української Держави”, зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до
чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з
визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в
“Законах про тимчасовий державний устрій України” в загальних рисах було
окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що
“Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в
установленій черзі”. Встановлювалося також, що “після положення законові
надається обов’язкова сила від часу, призначеного для того в самім
законі”, а скасувати закон можна було “тільки силою закону”. Піп ж до
процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства
і передавати “на обмірковування Раді Міністрів”, а “по її ухвалі”
законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом “видавати розпорядження” щодо
розвитку по поясненню законів, причому всі ці розпорядження знов-таки
підлягали “попередньому ухваленню” Радою Міністрів.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони в
сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими
поселеннями” впевнено свідчить про прагнення законодавця захистити
інтереси власників — перш за все великих.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації
в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його
каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня
1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський в своїй черговій “Грамоті
до Українського народу” від 22 жовтня 1918 p. встиг зробити певні
підсумки законодавчої діяльності Української держави: “В області
внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть
міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про
громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох
українських університетів, вироблено законопроект про встановлення
Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть
міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх
працівників судового відомства, народних учителів і духівництва;

видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено
державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших
законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й
економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у
загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що
являється головною запорукою тривалості самої держави “.

Водночас посилання на “підвищення економічного й культурного добробуту”
тоді, коли в Українській державі вкрай загострилась соціально-політична
ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще
доба Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між деклараціями (в
тому числі й законодавчими) і реальністю.

Повстання проти гетьманського уряду. Повернення землі поміщикам,
примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупаційних військ
викликали бурхливу реакцію українського селянства, і боротьба з
гетьманським урядом набирала радикальних форм. У різних кутках України
створювавались повстанські загони. Селянські повстання послабляли
місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір’я до гетьманського
уряду.

В таких умовах Український національний союз розпочав загальне
повстання. Для керівництва повстанським рухом 13 листопада 1918 p. було
обрано Директорію у складі В.Винниченка, С.Петлюри, Ф Швеця,
О.Андрієвського, А.Макаренка. Осередок Директорії знаходився у Білій
Церкві, головною силою, на яку спиралися повстанці, був полк Січових
стрільців.

Гетьманські війська були малочисельними і до того ж розкидані по всій
Україні. Тому серйозного опору вони чинити не могли. Гетьманський уряд
не мав і зовнішньої підтримки. Антанта не визнавала Української держави,
а допускала тільки Федерацію народів, що входили до складу Російської
імперії. Серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду
стало безнадійним. Україна опинилася між Антантою, більшовиками та
армією Денікі-на, якого підтримувала Антанта.

Виходом із цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14
листопада 1918 p. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет
Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений;

одночасно було підписано грамоту про федерацію з майбутньою,
небільшовицькою Росією і доручено С.Гербелю скласти новий кабінет, який
мав діяти до з’ясування відносин з Антантою.

14 листопада 1918 p. одночасно сталися дві важливі події: в Києві
підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій
Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду.

Усе разом — і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому
більшість складали неукраїнці, і маса росіян, які тікали до Києва від
більшовиків, і російські військові частини, що їх формували на захист
уряду від повстанців, — усе це створювало в широких масах населення
вороже до гетьманського уряду ставлення.

Регулярного війська у повстанців не було, але зростала чисельність
нерегулярного війська: добровольців із селян, міського населення та
інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет.

18 листопада 1918 p. повстанська армія розбила гетьманські війська під
Мотовилівкою. Після цього Скоропадському стало ясно, що українське
військо за його уряд битися не буде. 14 грудня 1918 p. гетьман зрікся
влади, передавши її та державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020