.

Перебудова державного механізму на початку війни

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 2449
Скачать документ

Перебудова державного механізму на початку війни

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без
оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий
етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої
жорстокості. Бойові дії на радянсь-ко-німецькому фронті значно змінили
увесь хід цієї війни.

Плануючи і здійснюючи агресію, німецьке командування на чолі з Гітлером
ставило за мету втілення в життя віковічної мрії пангерманістів —
захоплення безмежних і багатющих східних територій, часткове знищення їх
населення, перетворення у рабів решти, що наблизило б їх до прагнень
світового панування. Згідно з так званим планом “Барбароса” війна мала
закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж всього Східного
фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км., Німеччина та її союзники
— Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія — зосередили 70% своїх збройних
сил, з яких були утворені три групи армій. Значна частина військових сил
— група армій “Південь” — мала захопити Україну. Їм протистояли війська
Київського та Одеського військових округів.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших
фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну.
Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва,
командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли
компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися
урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося
окупувати майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів
Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і
залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на
всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного
“нового порядку”.

Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небезпеці. Для
наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни,
де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була
справедливою, визвольною.

Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і
надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і
незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимчасово окупованих
територій, ліквідувати наслідки окупації, допомогти народам Європи у їх
боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у
світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість
недопущення нової світової війни.

Першочергові завдання Радянської держави були сформульовані у постанові
ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК
ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових
областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної
Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. “До українського
народу”.

Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки
здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки,
всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути
партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати
ідейно-політичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний
механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до
війни адміністративно-командною системою управління радянської держави.

Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р.
на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій
території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги.
Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень
військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам,
застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку,
державної безпеки і зміцнення обороноздатності.

Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдиного
воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною
постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО
червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який
зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження
були зобов’язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські,
військові і господарські органи, партійні та громадські організації.
Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б)
та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у
партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення
зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.

Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проблем ДКО
створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на
місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений
у червні 1941 p. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та
радянські керівники області та міста, а також представники військового
командування. У серпні 1941 p. під час оборони Одеси були створені
міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними
повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став
підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 p. про
утворення перших міських комітетів оборони. Згодом було прийняте рішення
про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі,
Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський
міський комітет оборони.

Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін
і в систему радянських конституційних органів влади та управління,
перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР
здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з
урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або
були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на
початку війни була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки
президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Умови війни вимагали внести певні корективи у діяльність Раднаркомів
СРСР і УРСР. За ними, в основному, залишилися повноваження, закріплені у
Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність
правового регулювання організації і діяльності ДКО, повноваження ДКО і
Раднаркому не були розмежовані. Аналіз практичної роботи цих органів
дозволяє зробити висновок, що ДКО приймав переважно найбільш важливі,
принципові для оборони країни рішення, а Раднарком згодом розробляв
постанови, що забезпечували виконання цих рішень.

З метою посилення оперативності у вирішенні господарських питань було
суттєво розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18
липня 1941 p. було розширено права наркомів УРСР.

ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро по обліку і
розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої
сили для потреб оборони країни.

Разом з надзвичайними і конституційними органами створювались і органи
спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної
влади з надзвичайними повноваженнями. 26 червня 1941 р. ЦК КП(б)У і
Раднарком УРСР утворили республіканську комісію з евакуації на чолі з
заступником голови Раднаркому республіки Д.Жилою. 18 серпня 1941 р. за
рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена
оперативна група по керівництву евакуацією промислових підприємств
Лівобережної України. До кінця 1941 p. з території України було
евакуйовано більше 550 підприємств, 427 МТС, величезна кількість
сільгосппродукції, близько 4 млн. громадян. У листопаді 1941 р, при
військових радах фронтів і армій південно-західного напряму були
створені оперативні групи з функціями органів державного управління і
широкими повноваженнями по організації тилового забезпечення армій.
Керівництво групами здійснювалось заступниками голови Раднаркому,
наркомами УРСР.

З початком війни змінилися напрям діяльності і організація системи
місцевих Рад України. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів.
Значного поширення одержало розгляд питань на спільних засіданнях
виконкомів та бюро партійних комітетів і прийняття спільних постанов.

Поряд із скороченням і спрощенням структури виконкомів, галузевого
апарату з’являються нові структурні одиниці, діяльність яких спрямована
виключно на забезпечення військових потреб. Військово-організаторська
робота стала домінувати у діяльності державного апарату. Найважливішими
напрямами цієї роботи були:

забезпечення обов’язкового виконання мобілізаційних заходів, участь у
формуванні частин Червоної армії, народного ополчення, знищувальних
батальйонів, партизанських загонів, постачання армії, організація
будівництва оборонних споруд, перебудова промисловості на випуск
військової продукції, охорона громадського порядку.

Ставка Головного командування Збройних сил СРСР. 10 липня її
перейменовано у Ставку Верховного командування. 8 серпня вона
перетворена в Ставку Верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним,
який 19 липня був призначений народним комісаром оборони. На жаль,
фактично надмірна концентрація влади в руках однієї людини не могла не
призвести і призводила частіше за все до прийняття помилкових рішень,
які дорого обходилися країні.

Оперативним органом Ставки став Генеральний штаб. Збройні сили СРСР
складалися з сухопутних військ, військово-повітряних сил,
військово-морського флоту і військ ППО країни. Керівництво військами в
Україні з 10 липня здійснювало Головне командування південно-західного
напрямку, якому були підпорядковані південно-західний, південний фронти
та чорноморський флот.

В умовах воєнного часу особливого значення набули організація і
діяльність військових рад фронтів, армій, флотів і флотилій, які були
органами воєнного і воєнно-політичного керівництва, але й у
відповідності з Указом від 22 червня 1941 р. “Про воєнний стан”
користувались всією повнотою влади на території фронтів, армій, в районі
базування і дії флотів.

До складу ради входили: командуючий (голова), два члени ради і начальник
штабу. Членами ради призначались працівники центрального апарату
партійних і радянських органів. Керівництво військовими радами
здійснювалось ЦК ВКП(б), ДКО, Ставкою Верховного головнокомандування,
НКО СРСР. Рішення військових рад оформлювались наказами командуючого
фронтом чи армії.

У перші місяці війни в Україні було мобілізовано до Червоної армії
близько 2 млн. чоловік. Поряд з формуванням регулярних військ почалось
формування на добровільних засадах дивізій народного ополчення, які
направлялись у резерв фронтів, де вони доукомплектовувались, і по суті
ставали звичайними з’єднаннями Червоної армії. В частинах народного
ополчення, сформованого в Україні, вели боротьбу 1 млн. 430 тис.
чоловік.

Резервом армії ставали і винищувальні батальйони, створені місцевими
партійними і радянськими органами. На початок липня 1941 р. в 17
областях України було сформовано 657 винищувальних батальйонів з
кількістю понад 150 тис. чоловік, і понад 18 тис. груп сприяння.

Велике значення у підготовці резервів для поповнення частин і з’єднань
Червоної армії мала постанова ДКО від 17 вересня 1941 р. “Про загальне
обов’язкове навчання військовій справі громадян СРСР”. Військове
навчання було уведено з 1 жовтня 1941 p. для всіх громадян чоловічої
статі від 16 до 50 років.

5 липня 1941 p. Раднарком УРСР прийняв постанову “Про підготовку
населення до протиповітряної і протихімічної оборони”, у відповідності з
якою у всіх містах і селах України були створені групи самозахисту при
підрозділах місцевої протиповітряної оборони.

Важливою частиною військового будівництва стало формування партизанських
загонів і керівництво опором на окупованій території України. 5 липня
1941 p. постановою ЦК КП(б)У було створено республіканське Управління по
організації і керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами
і винищувальними батальйонами на чолі з Т.Строкачем — заступником
наркому внутрішніх справ, начальником управління прикордонних військ
НКВС УРСР. Управління надавало допомогу місцевим партійним і радянським
органам у створенні, озброєнні і матеріально-технічному забезпеченні
військових формувань, керувало їх бойовою діяльністю. 1 листопада 1941
p. постановою військової ради Південно-Західного фронту було створено
оперативну групу по керівництву партизанським рухом.

ЗО травня 1942 p. постановою ДКО було створено Центральний штаб
партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху (УШПР)
при військовій раді південно-західного напряму. 29 червня 1942 р. УШПР
був підпорядкований безпосередньо Ставці Верховного головнокомандування.

УШПР до 1 серпня 1942 p. сформував широку мережу оперативних груп при
військових радах Південно-Західного і Південного фронтів і армій, що
розгорнули роботу по формуванню радянського партизанського руху і
підпілля.

Надзвичайні умови воєнного часу вимагали перебудови організації і
діяльності правоохоронної системи.

В перший же день війни, 22 червня 1941 p., Президія Верховної Ради СРСР
затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених
на воєнному стані і у районах воєнних дій, яким встановлювався порядок
організації, комплектування і розгляду справ військовими трибуналами.
Військові трибунали Червоної армії і Військово-Морського флоту
створювались в округах, флотах, арміях, корпусах і дивізіях.

Лінійні суди залізничного і водного транспорту були також реорганізовані
у військові трибунали. Військові трибунали військ НКВС будувались за
територіальними ознаками — окружні і обласні військові трибунали військ
НКВС. Штати військових трибуналів затверджувались спільними наказами
НКЮ, НКО чи НК ВМФ СРСР. Діяльність трибуналів мала значною мірою
репресивний характер.

Аж до окупації території України функціонувала і загальна судова система
УРСР. У її підсудності зберігалась частина кримінальних справ, а також
основна маса цивільних справ.

У перший період війни ряд обласних судів України, які опинилися у
прифронтовій смузі, діяли і як військові трибунали, і як загальні суди,
залишаючись у підпорядкуванні НКЮ УРСР.

Із введенням воєнного стану на території України значно розширилась
мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24
червня 1941 p. було встановлено порядок здійснення нагляду прокуратури
за діяльністю військових трибуналів.

Обласні та районні прокуратури прифронтової смуги були воєнізовані, а
згодом на воєнний стан переведено практично всі ланки прокуратури
республіки. Прокурори, що працювали у прифронтовій смузі, залишались у
підпорядкуванні Прокурора УРСР, але здійснювали свою діяльність у
тісному взаємозв’язку з військовою прокуратурою. Наказом Прокурора СРСР
від 27 серпня 1942 p. апарат прокуратури республіки було реорганізовано
в оперативну групу Прокуратури УРСР. Надалі частина працівників
прокуратури була призвана до лав Червоної армії, евакуйована і
продовжувала свою роботу в органах Прокуратури РРФСР та інших республік.

Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої
централізації керівництва всіма службами державної безпеки і охорони
громадського порядку.

Постановою ДКО від 17 липня 1941 p., Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 20 липня 1941 p. НКВС і НКДБ CPCP були об’єднані у Народний
комісаріат внутрішніх справ СРСР. На початку серпня були об’єднані
наркомати внутрішніх справ і державної безпеки УРСР.

Одним з найважливіших завдань органів державної безпеки стала охорона
тилу радянських військ. Постановою Раднаркому СРСР від 25 червня 1941 р.
“Про начальників охорони військового тилу” вводиться інститут фронтових
і армійських начальників охорони військового тилу. 26 червня 1941 p.
наказом НКВС СРСР були призначені начальники військ по охороні тилу
фронтів, в тому числі і на території України. До їх підпорядкування були
віднесені прикордонні, оперативні, конвойні війська, війська НКВС по
охороні залізничних споруд і особливо важливих підприємств
промисловості, що знаходились на території Української республіки.

Для практичної діяльності по формуванню, озброєнню і навчанню
винищувальних батальйонів при НКВС УРСР, обласних, міських і районних
управліннях та відділах були організовані оперативні групи. Організація
і напрямки роботи оперативних груп були визначені у розпорядженні
наркомату внутрішніх справ УРСР від 16 липня 1941 p.

На органи державної безпеки лягла плямою репресивно-каральна функція. Це
участь у діяльності загороджувальних загонів, яким, згідно з
сумнозвісними наказами міністра оборони СРСР № 160 від 16 серпня 1941 p.
і № 227 від 28 липня 1942 p., надавалось право розстрілу “у позасудовому
порядку”, участі у знищенні значної кількості в’язнів радянських тюрем.

Основні завдання органів НКВС по розгортанню у тилу ворога збройного
опору було сформульовано директивою НКВС УРСР від 14 серпня 1941 р. “Про
організацію у тилу ворога партизанського руху, диверсійної і
розвідувальної роботи”.

З липня 1941 p. по червень 1942 p. тільки органами НКВС УРСР було
сформовано, підготовлено, озброєно і закинуто у тил ворога 778
партизанських загонів, 662 диверсійні групи, близько ЗО тис. чоловік, а
також 505 розвідників, кур’єрів, зв’язкових.

Відповідно до Указу “Про воєнний стан” значно розширились обов’язки
органів міліції. Низкою наказів, директив НКВС СРСР і УРСР
конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу. З
початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась
сама організація роботи, з’явились нові напрямки діяльності, наприклад
боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у
населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені
на казармений стан.

При наближенні фронту багато представників міліції із зброєю в руках
стримували наступ військ противника.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020