.

Соціально-економічна і політична ситуація в період перебудови (1986-1991 pp.)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3744
Скачать документ

Соціально-економічна і політична ситуація в період перебудови

(1986-1991 pp.)

Перебудова була особливим, суперечливим етапом в історії суспільства і
держави. З самого початку фундатори перебудовних процесів, виходячи із
своїх комуністичних поглядів на суспільство, планували здійснення лише
косметичних заходів. Але поступово виявилось, що замало обмежитися, хай
навіть прискореними, змінами в соціально-економічній сфері. Слід було
кардинально змінити погляди на соціалізм. Проте це не влаштовувало тих,
хто перебував при реальній владі, користуючись привілейованим
становищем. Це зумовило відкритий чи завуальований, нерідко відчайдушний
опір з їх боку прогресивним починанням.

По суті перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй
обмеженнями “революцією зверху”. Вона замишлялась як обмежена в часі,
упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Розвиток подій, однак,
швидко зламав цю надуману схему.

Політична система, що склалася у середині 80-х років, зумовила
неминучість деяких особливостей перебудови. Зокрема, вона могла
розпочатися лише у випадку приходу на вищі партійні та державні посади
політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові
підходи до аналізу розвитку суспільства.

У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний М.Горбачев,
наймолодший на той час член політбюро. Це було свідченням прагнення
певної частини партапарату дещо модифікувати чинну соціально-економічну
систему. Незабаром відбувся квітневий (1985 p.) пленум ЦК КПРС, на якому
багато питань суспільно-економічного життя були поставлені по-новому.
Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку
країни. Проте багато із наміченого на практиці не було здійснено.

Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову
організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління.
Важливим елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація
Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку
розглянула і, в основному, ухвалила Верховна Рада УРСР на своїй
позачерговій сесії у квітні 1988 p. Схемою забезпечувалися організаційні
основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів
управління, створювалися умови для втілення в життя Закону СРСР від ЗО
червня 1987 p. “Про державне підприємство (об’єднання)”.

Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103
республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох
управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об’єднанням.
Взагалі кількість працівників управління республіканського рівня
зменшилася удвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на
третину, були затверджені схеми управління народним господарством
областей, міст Києва та Севастополя. Згідно з новими вимогами
визначалися основні напрямки діяльності Ради Міністрів УРСР і більш
досконала структура її апарату. Було ліквідовано 14 міністерств і
відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління
галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів,
дільниць тощо.

У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів щодо
підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових
методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом,
створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та
інженерних центрів. Підприємства і об’єднання всіх виробничих галузей
народного господарства республіки були переведені на повний
госпрозрахунок і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні
відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по
створенню асоціацій, концернів, малих підприємств та інших
організаційних структур.

У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприємства та
об’єднання виробничої сфери республіки і частково невиробничих галузей
народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180
підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство
роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового
обслуговування. Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному
включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів
виробництва.

Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо
структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки,
що історично склалася, тривалий час залишалася орієнтованою в основному
на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На
Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну в СРСР, 40%
— сталі та прокату, третина — видобутку вугілля, 60% — залізної руди
тощо. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи “А” в Україні
складала на початок 90-х років 70%.

Неабиякі труднощі в розвитку народного господарства України були
зумовлені тим, що плани складалися в центрі, в Москві, республіка ж була
позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялося на підприємствах
союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд України, місцеві Ради
народних депутатів не мали змоги впливати належним чином.

Скрутне становище склалося у сільському господарстві. Фондоозброєність
тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42% від інших галузей.
Вкрай загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років
чисельність сільського населення зменшилась на 3, 5 млн. чоловік. У ряді
регіонів України люди пенсійного віку становили половину сільських
мешканців.

В Україні велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі.
Був утворений Держагропром, з листопада 1991 p. реорганізований у
Міністерство сільського господарства. З’явилися нові форми підприємств:
агрокомбінати, агрофірми й агро об’єднання. Були зроблені перші кроки в
напрямку розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. На
кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і
радгоспів.

В період перебудови велика увага стала приділятися розвитку на селі
особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню
афарних цехів, підприємств та організацій.

В цілому слід відзначити, що економічна реформа перших років перебудови
не дала відчутних результатів. Цс було зумовлено, по-перше, тим, що сама
модель реформи, сконструйована в центрі, об’єктивно призводила до
розладу економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на
самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для
економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до
збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи,
а за рахунок підвищення цін. А це неминуче призводило до повного
ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових
виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків.

Від стану економіки залежала ефективність соціальних програм. Ще на
початку реформістських процесів планувалася розробка спеціальної
програми соціальної перебудови. Передбачалося інтенсивне нарощування
виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг
населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої
промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення
матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Велику
роль у розв’язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства
та місцеві органи влади.

Слід відзначити певні досягнення на цьому шляху. Так, темп приросту
інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в Україні майже
удвічі випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. В
результаті цього з’явилася можливість більш активно здійснювати
будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень.
Переважна частина житла будувалася господарським способом. Розпочалася
приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо
підвищення заробітної плати працівникам охорони здоров’я, соціального
забезпечення, культури. Були передбачені додаткові пільги по оплаті
праці у вугільній промисловості.

Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну плату, соціальне
захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як
виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 p.
прийняв 11 постанов про підвищення заробітної плати, але без будь-якої
компенсації в обсягах виробництва. За два роки (до літа 1989 p.) грошові
доходи населення зросли на 105 млрд. крб. або на 23%, тобто приблизно на
стільки ж, на скільки за попередні сім років. До цього слід додати
неотоварені карбованці, які вже мало населення. Результатом стало те, що
в Україні, наприклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася
на 10 млрд. крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку.
Поряд з цим спостерігався активний вивіз товарів за межі республіки,
поширювалася спекуляція, запанував “чорний ринок”. Усе це болісно
відбивалося на інтересах більшості споживачів, перш за все соціальне
слабо захищених верств населення.

В Україні з 1 січня 1991 p. було розпочато реформу цін. Але введення
нових закупівельних й оптових цін, які стосовно товарів народного
споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості
промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення
госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і як наслідок — до
порожніх полиць магазинів.

Довелося запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні
роздрібні ціни. Цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід не
розв’язав усіх проблем.

З 1 листопада 1990 p. уряд України з метою захисту споживчого ринку
республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був
змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж
продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції
виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з
купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Помітно загострилися в Україні й проблеми екології. Це було викликано
насамперед тим, що на її території, а вона становила лише 2,7% загальної
території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, бо в республіці
було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного
потенціалу. Однією з головних проблем України був і залишається
Чорнобиль.

Слід, однак, зазначити, що окремі несприятливі тенденції в екології
вдалося послабити, а деякі й подолати. Зокрема, незважаючи на постійне
зростання виробництва, на 3 млрд. м було скорочено забір свіжої води. В
умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це чимало.
Проводилися роботи з рекультивації порушених у процесі господарської
діяльності земель. Зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але
ситуація у багатьох містах усе ж залишалася досить складною.

У березні 1990 p. Верховна Рада України прийняла постанову “Про
екологічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорінного
поліпшення”, якою передбачалося припинити нове промислове будівництво у
великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього
середовища, вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити
до 2000 p. скидання у водойоми забруднених стоків, широко застосовувати
біологічні засоби захисту сільськогосподарських культур та ін.

Отже, в період, що вивчається, в Україні, хоча й з прорахун-ками і
помилками, але йшли пошуки нових шляхів і методів господарювання. В
промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері відбулися
певні позитивні зрушення. Для розвитку економіки були характерними її
дальша соціальна переорієнтація, відповідна перебудова її структури,
використання досягнень науково-технічного прогресу.

Поряд з цим у процесі перебудови в економіці навіть посилилися деякі
негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного
доходу знизилися до 3% проти 3,4% в кожній з двох попередніх п’ятирічок.
У 1990 p. промислове виробництво зросло менш ніж на 1% при плані на рік
3,6%. Не вдалося припинити розбалансування економіки і споживчого ринку,
необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів
населення. На порядку денному, як і раніш, стояли гострі проблеми
забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишалися трудова
дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати
праці. Підвищувався рівень злочинності.

З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого
рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p.
Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, де визначалися
зміст, мета і основні принципи економічної самостійності України як
суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й
соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової
системи.

Такими були основні риси суспільно-економічного життя України в період
перебудови. Ініціатори перебудови спочатку розглядали її лише як метод
прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Але вже скоро стало очевидним, що успіх економічних перетворень без
серйозної реформи політичної системи неможливий. Для проведення такої
реформи створювалися сприятливі умови, зокрема гласність, що набирали
сили.

Нова політика — гласність була проголошена в січні 1987 р. на пленумі ЦК
КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших засобах
масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час лейтмотивом
стало повернення “до ленінських норм” — надміфологізованої, ідеальної
моделі соціалізму.

Рішенням політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення
матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО—40-х і на
початку 50-х років. Ця комісія у лютому 1988 p. дійшла висновку про
фальсифікацію справ стосовно М.Бухаріна, О.Рикова та інших по так
званому “правбтроцькистському блоку”. Пізніше були реабілітовані
учасники “московських процесів” Г.Зінов’єв, Л.Каменев та ін. Аналогічні
комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури,
військових керівників та рядових робітників і селян були створені в
Києві та інших регіонах України.

В цей час багатьом людям довелося з великими зусиллями переборювати
стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

\

В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 p. зажевріла надія
на остаточний злам тоталітарного устрою, виникла можливість
національного відродження.

Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно
зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових
шляхів розв’язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники
партійних і радянських органів, які не виправдовували довір’я людей,
потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді
областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі
обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих
підприємств.

У червні 1988 p. відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, де виникла
пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних
комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад.
Вважалося, що це сприятиме активізації діяльності народного
представництва. Таким чином, передбачалося пропустити місцевих партійних
вождів через вибори, в перспективі альтернативних. Номенклатурний
партапарат, який погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це
йому загрожує, і добився його скасування. Там же, на конференції, був
оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи
альтернативності, але разом з тим віддавала третину місць представникам
від “громадських організацій”, фактично забезпечивши депутатські місця
вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано
принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували
в собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими
етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних
Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.

Вибори народних депутатів СРСР відбувалися в умовах загострення
політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалося вивести із складу
ЦК КПРС за станом здоров’я, у зв’язку з досягненням пенсійного віку
кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього були проведені
вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, в тому
числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше — від комсомолу, профспілок,
творчих спілок, ветеранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для
“ненадійних” кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у
висуванні кандидатів у народні депутати), на яких більшість складали
люди, підібрані партапаратом. Слід, однак, зауважити, що при загальному
консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них
виявилося чимало політиків, які виступали за радикалізацію реформ.

На І з’їзді народних депутатів СРСР, який розпочав свою роботу 25 травня
1989 p., розгорнулася запекла боротьба думок, не раз виникали
протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки відсутність
парламентських традицій. На з’їзді були сформульовані різні підходи щодо
характеру, темпів і цілей “перебудовчого” процесу, виникли перші ознаки
майбутньої багатопартійності. У своїх виступах учасники з’їзду ставили
найгостріші питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні,
економічні, соціальні, екологічні, духовні. Уже з самого початку роботи
з’їзду стали створюватися депутатські групи, які з багатьох проблем
дотримувалися протилежних позицій. Першою заявила про себе
міжрегіональна депутатська група, яка виступала з позицій радикального
прискорення політичних і економічних реформ. Діяльність групи, критична
спрямованість виступів її лідерів поставили її в становище фактичної
парламентської опозиції.

У Верховній Раді СРСР формувалися й інші групи, що об’єднали депутатів
за політичними або професійними інтересами. Найчисельніша з них — група
“Союз”, в центрі діяльності якої була підтримка єдності всіх республік
СРСР. При цьому “союзники” для забезпечення такої єдності не виключали
введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій,
використання збройних сил в деяких районах країни.

Спочатку М. Горбачев був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР —
органу, до складу якого увійшли головним чином депутати
помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі
демократизації, ліквідації пережитків тоталітаризму найважливішим
завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час
роботи І з’їзду народних депутатів СРСР виявилося, що від колишньої
одностайності не залишилося й сліду. На з’їздах народних депутатів,
сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати
функції спікера (тобто ведучого), який виявляє позиції депутатських
груп, узгоджує їх. Це значною мірою обмежувало можливість його
самостійних дій. Але оскільки М.Горбачев був одночасно генсеком ЦК КПРС,
він неминуче був змушений рахуватися із значною частиною партійного
апарату, який не сприймав новоуведень останніх років.

Слід було зміцнити інститути державної влади. В засобах масової
інформації почала обговорюватися ідея про введення посади президента.
Проте у 1989 p. ця пропозиція ще не сприймалася як така, що може бути
здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС,
більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом
організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і
виконавчої влади та принципом колективного керівництва. Але після того,
як М. Горбачев підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти
зняли свої пропозиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були
вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на
цей пост. В країнах з президентською формою правління президент
традиційно обирається громадянами, які мають право голосу. Саме такий
порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію СРСР.
Однак напередодні III з’їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 p.)
була підготовлена пропозиція, щоб саме з’їзд, здійснивши зміни в
Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його
безпосередньо на з’їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної
кандидатури (М. Горбачева) не було.

Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку,
радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачев сконцентрував у
своїх руках занадто велику владу, а з іншого — старі
партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим більше, що
вибори в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим
структурам “контрольного пакету”.

Політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на
політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль
відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони
компартії.

З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у
вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників
та Інституту літератури АН УРСР утворено масову суспільно-політичну
організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який протягом
короткого часу набув авторитету у значної кількості людей. Головою НРУ
було обрано відомого поета І.Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про
створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У
прийнятому маніфесті проголошувалося, що головною метою ДПУ є побудова
незалежної “Самостійної Соборної Української Держави”. Будь-яка форма
федеративного устрою в рамках СРСР відкидалася. На установчому з’їзді
ДПУ, який відбувся 15—16 грудня 1990 p., були прийняті програмні
принципи та статут, обрані її керівні органи. Головою партії на
альтернативній основі був обраний колишній політв’язень Ю.Бадзьо.
Парламентським лідером став відомий поет Д.Павличко. За два тижні раніш
у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження
України (ПДВУ), яка була утворена на базі демократичної платформи в
Компартії України. Більшість членів ПДВУ склали колишні комуністи, що
вийшли з лав К.ПРС після її XXVIII з’їзду. ПДВУ проголосила курс на
відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав й свобод
людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 p. відбувся II з’їзд ПДВУ.
Партія виступила ініціатором проведення (січень 1992 p.) установчих
зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання “Нова Україна”.

Відродження незалежної демократичної правової Української держави було
також проголошено головною метою Української народно-демократичної
партії (УНДП), установчий з’їзд якої відбувся 16—17 червня 1990 р. УНДП
вважала незаконною союзну угоду 1922 p.

Українська національна партія (УНП) розпочала свою діяльність з жовтня
1989 p. Під егідою УНП організована молодіжна структура “Січ”. УНП не
визнавала існуючу тоді державність в Україні, домагалася демократії й
плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР
та Конституції УРСР, виведення “окупаційних збройних сил” з усіх
українських земель.

У листопаді 1990 p. відбувся установчий з’їзд Ліберально-демократичної
партії України (ЛДПУ). Свою головну мету ліберали вбачають у
забезпеченні прав та свобод людини, захисті особи й сім’ї як вищих
цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів
виробництва. Партія виступила за створення вільної та незалежної
Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти
конфедеративний договір з іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про
себе Ліберальна партія України (ЛПУ), в лавах якої об’єдналися переважно
підприємці.

Установчий з’їзд Народної партії України (НПУ) відбувся у вересні 1990
р. НПУ проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної
парламентської республіки, досягнення соціальної справедливості,
втілення в життя принципу: “Кожна людина має право на щастя”.

У травні 1990 p. відбувся установчий з’їзд Об’єднаної
соціал-демократичної партії України. На думку ініціаторів з’їзду, слово
“об’єднана” в назві партії мало підкреслити, що вона прагне поєднати
традиції західної і східноукраїнської соціал-демократії, що партія
матиме федеративну побудову. Проте результатом з’їзду, внаслідок
розколу, стало проголошення двох партій — Соціал-демократичної партії
України (СДПУ) та Об’єднаної соціал-демократичної партії України
(ОСДПУ).

У жовтні 1989 p. відбувся Всеукраїнський з’їзд екологічної асоціації
“Зелений світ”. Через кілька місяців розгорнула свою роботу ініціативна
група по створенню “партії зелених” України. Установчий з’їзд партії
працював 28—30 вересня 1990 p. Метою “зелених” є духовне й фізичне
відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в
екологічно чистому середовищі.

Голосно заявила про себе Українська республіканська партія (УРП) на чолі
з Л.Лук’яненком, відомим політв’язнем, народним депутатом України.
Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП є
створення “Української Незалежної Соборної держави”. Серед засобів,
якими партія намагається досягти поставленої мети, є не тільки
парламентські, а й позапарламентські — бойкотування рішень уряду,
організація страйків та акцій громадської непокори.

У червні 1990 p. була створена Українська селянське-демократична партія
(УСДП). В її програмних документах підкреслюється, що вона покликана
організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів
селянства, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження
селянського господарства. УСДП виступає за побудову незалежної
самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності
переважатимуть над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського
християнсько-демократичного фронту організовано Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП). її основна мета — проголошення
утворення демократичної Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 p. заявив про себе ініціативний комітет зі створення
Партії слов’янського відродження (ПСВ). Своєю найпершою метою партія
проголосила досягнення повної державної незалежності України.
Перспективна ж мета ПСВ — утворення міжнародної організації слов’янських
держав, побудова “спільного слов’янського дому”.

У жовтні 1991 p. відбувся установчий з’їзд Соціалістичної партії України
(СПУ). З’їзд проголосив, що СПУ “сповідуватиме ідею побудови
справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини
будуть оцінкою і мірилом її добробуту та суспільного авторитету”. СПУ
виступає за національне відродження, за суверенну Україну, в економічній
сфері — за пріоритет суспільних форм власності. Лідером СПУ став
народний депутат України О. Мороз.

Поряд з цими партіями заявили про себе Українська християнська партія
жінок. Українська націонал-ліберальна партія, партія “Третя республіка”
та ін.

У вересні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Селянської спілки
України. Ця самоврядовна, масова громадсько-політична організація
об’єднує на добровільних засадах представників усіх верств селянства,
працівників народної освіти, науки й культури, охорони здоров’я й
побуту. Головною метою спілки є захист інтересів селянства, піднесення
його добробуту, культурно-освітнього й духовного рівня, забезпечення
пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 p.
була створена Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об’єднання
солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР),
Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів
Донбасу та ін.

Виникли організації й національних меншостей, які компактно проживають у
республіці. Найбільш активно проявили себе Організація
кримсько-татарського національного руху та Національний рух
кримсько-татарського народу. Вони виступають за утворення в Криму
національної автономії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи
активно створювалися молоддю України. Перш за все слід відзначити Спілку
незалежної української молоді. Українську студентську спілку,
Студентське братство.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020