Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини та
Закарпаття в період початку XX ст. до 1917 р.
На початку XX ст. в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм
переростає в монополістичну стадію. Тут діяли нафтові, спиртові,
залізничні, цукрові та інші картелі. Провідну роль в них відігравав
австрійський капітал. Картелі гальмували економічний розвиток
західноукраїнських земель, прагнули підпорядкувати собі або ліквідувати
галузі промисловості, що конкурували з ними. На західноукраїнських
землях закріпилася система жорстокої експлуатації, Заробітна плата була
надзвичайно низькою, а умови праці робітників — дуже важкими. Зростало
безробіття. У період, що вивчається, на західноукраїнських землях ще
більше посилилася класова диференціація селянства. Розвиток капіталізму
в сільському господарстві здійснювався тут “прусським шляхом”. На
початку XX ст. у крупних землевласників-поміщиків і церкви зосередилося
44% всієї земельної площі. У той же час в сільському господарстві було
зайнято 93,2% українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття.
Соціальне гноблення трудящих доповнювалося політичним безправ’ям і
національними гнобленнями.
Погіршення умов праці трудящих західноукраїнських земель кликало до
революційної боротьби, що розгорталася під впливом революційного руху в
Росії. Революціонери-емігранти, які жили в Галичині, підтримували тісні
контакти з передовими робітниками і прогресивною інтелігенцією галицьких
промислових центрів, проводили серед них революційну агітацію.
рій народу, І.Франко писав: “Схід Європи, і в цьому комплексі також наша
Україна, переживає зараз весняну пору, коли ламається лід абсолютизму й
деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нові
дороги”.
Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках
галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію
статей, І.Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував
постулат незалежності. Він вважав, що, хоч ідеал національної
самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами
можливого, все ж національно-патріотичним силам належало “вживати всіх
сил і засобів, щоб наближатись до нього”.
Рух за реформування виборчого права, що розгорнувся наприкінці 1905 —
початку 1906 pp., охопив усі Східну Галичину. Збори, гомоніли в кожному
селі, набувши чітко вираженого політичного характеру. Прокуратура й суди
виявили надзвичайну активність у переслідуванні й покаранні осіб, котрі
брали участь у політичних акціях. Було засуджено тисячі людей — борців
за соціальне й національне визволення, які вимагали загального виборчого
права. Незважаючи на розправи, революційний рух у західних областях не
припинявся. Боротьба за виборчу реформу не сходила з порядку денного.
Великих масштабів набрав вічевий рух 1905—1906 pp., який висунув гасла
демократизації виборчої системи. У вічі, яке відбулося у Львові 2 лютого
1906 p., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під час
виборів, проведених після виборчої реформи 1907 p., українці домоглися
обрання до Державної ради у Відні 27 представників від українських
партій (22 — від Галичини і 5 — від Буковини), 29 — до крайових сеймів
(12 — в Галичині і 17 — на Буковині). Отже, українці дістали можливість
обстоювати свої права в парламенті і сеймі.
Одночасно з новим виборчим законом було затверджено закон про
кримінально-правові постанови для охорони свободи виборів і зборів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
