Україна і утворення Союзу РСР

Договірні відносини між УСРР та РСФРР в 1921—1922 pp.

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус
“самостійних” держав, були тісно пов’язані між собою, причому роль
центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі
інші республіки. Прагнення до об’єднання зумовлювалося економічними
зв’язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу,
однаковою політичною структурою, а також активною об’єднавчою політикою
безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі
якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і
називалися центральними, як, наприклад, ЦК КП(б)У, насправді
користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в
РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б). Республіки
формально розцінювали ці зв’язки як федеративні.

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних
наприкінці 1920 p. — на початку 1921 p. союзних договорів між РСФРР та
іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 p. представники РСФРР Ленін і
Чичерін та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про
воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У
ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають “незалежність і
суверенність” кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи
Необхідність “згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах
їхнього господарського будівництва”. Для практичного здійснення цих
завдань об’єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і
морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, пошт і телеграфів. За договором об’єднані наркомати входили
до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх
“уповноважених”. Керівництво об’єднаними наркоматами здійснювалося через
Всеросійські з’їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники
УСРР. У лютому 1921 p. договір ратифіковано V Всеукраїнським з’їздом
Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. “Про уповноважених РСФРР
при Раднаркомі УСРР” встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР
уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до
складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності
вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед
відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної
радянської влади УСРР. Права і обов’язки уповноважених визначалися
окремими положеннями, виданими і затвердженими урядами РСФРР і УСРР
протягом 1921 p.

Договірні зв’язки з самого початку мали передумови нерівноправності
республік. Надання державним органам РСФРР загаль-нофедеративних функцій
управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що
давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів
України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Подальше зростання централізації управління призводило до посилення
керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань.
Важливе значення у цьому мало об’єднання господарської діяльності РСФРР
та УСРР.

Відповідно до Положення про Держплан при Раді Праці і Оборони РСФРР від
8 червня 1922 р. на нього покладалася розробка єдиного державного плану,
який “поширюється як на всю РСФРР, так і на союзні радянські
республіки”. Таким чином, Держплан перетворювався в загальнофедеративний
орган.

Поступово у державних органах РСФРР зосереджується управління
найважливішими галузями української промисловості. В рішеннях їх
Всеросійського з’їзду Рад та IV Всеросійського з’їзду раднаргоспів була
розроблена єдина система управління промисловістю всієї договірної
федерації. Промисловість розподілялася на загальнофедеративну і місцеву.
ВРНГ РСФРР у цій системі безпосередньо керував загальнофедеративною
промисловістю усіх республік. Раднаргоспи республік ставали обласними
органами ВРНГ. На цій основі центральне управління кам’яновугільної
промисловості Донбасу було підпорядковано безпосередньо Головному
паливному комітету РСФРР. Діючі в Україні великі трести (“Укрметал”,
“Південсталь”, “Сільмаштрест” та ін.) також підпорядковувалися
відповідним органам державного управління РСФРР. Здійснювалася також
централізація управління шляхами сполучення, зв’язком, торговельним
флотом тощо. Такі ж процеси підпорядкування українських галузей
виробництва органам РСФРР відбувалися в легкій промисловості, торгівлі.
У 1922 p. управління транспортом і зв’язком на території України
повністю перейшло до органів РСФРР.

Договірна федерація, яка розвивалася в 1921—1922 pp., мала істотні вади.
В її основу відразу ж було покладено принцип нерівності суб’єктів
об’єднання. РСФРР мала серйозні переваги над іншими договірними
республіками, привласнюючи собі права союзного центру. Так,
Всеросійський з’їзд Рад і ВЦВК ставали загаль-нофедеративними
представницькими органами, залишаючись разом з тим органами влади однієї
з республік. Союзні функції надавались Раді Праці і Оборони, Держплану і
ВРНГ РСФРР, деяким російським наркоматам. В об’єднаних галузях
державного управління нормативні акти РСФРР були обов’язковими в
Україні. Все це грубо порушувало федеративну форму, яка передбачала
утворення нових союзних структур у вигляді двопалатного представницького
органу, федеральної виконавчої влади тощо. Але ніяких спроб створити
подібні органи не було зроблено. Пропозиція голови Раднаркому УСРР
Х.Раковського, який ще у 1919 p. пропонував утворити федеративну Раду
Республік як верховний орган державного управління союзу республік,
залишалася поза увагою. Виходячи з формальних ознак державного
об’єднання радянських республік у 1921—1922 pp., деякі автори навіть
вважали, що “відносини РСФРР із союзними радянськими республіками
побудовані на основах конфедерації”.

Спробою захистити певною мірою суверенні права республік було уведення
представництва договірних республік у вищих органах влади РСФРР. Так, у
роботі IX і Х Всеросійських з’їздів Рад відповідно у грудні 1921 p. і в
грудні 1922 p. брали участь представники інших республік. До складу
Всеросійського ЦВК уже в червні 1920 p. було включено ЗО членів України.

Проте це не розв’язувало цілковито проблеми захисту суверенітету
національних республік. Вони так і не здобули повноцінного і рівного
представництва в органах влади, де вирішувалися справи, що безпосередньо
їх торкалися.

% he

ph he

протиріччя стосовно сфер компетенції загальнофедеративних і
республіканських структур породжували конфлікти між управлінськими
органами України і Росії.

Деякі відомства РСФРР не рахувалися з потребами України, приймали
рішення без участі належних органів. Об’єднані наркомати фактично були
комісаріатами РСФРР і не враховували інтересів України, ігнорували її
специфічні особливості. За таких умов порушення суверенних прав УСРР
було практично неминучим.

Ситуація, що склалася на цей час у взаєминах РСФРР із національними
республіками, була цілком закономірною. Становлення радянської федерації
відбувалося не шляхом створення спеціальної мережі установ для
розв’язання спільних для всіх республік завдань, а перетворенням вищих
органів влади РСФРР у союзні. Зосередження в органах влади РСФРР
керівництва важливими галузями діяльності всіх незалежних республік було
проявом намагання побудувати союз республік за типом РСФРР: перетворити
незалежні республіки в автономні у складі РСФРР. Надання національним
республікам статусу автономних мало призвести до поглинення України та
інших республік Російською Федерацією. Так поступово визрівала в надрах
партійного і державного апарату ідея “автономізації”. Тому не дивно, що
в березні 1921 р. на X з’їзді РКП(б) Сталін називав Російську Федерацію
“живим утіленням” майбутнього державного союзу радянських республік.

Українські керівники одними з перших звернули увагу на хиби, притаманні
системі договірних відносин. Х.Раковський ще в червні 1921 p. надіслав
телеграму Леніну з проханням врегулювати взаємовідносини між наркоматами
РСФРР і УСРР. На відсутність розмежування функцій центру і республік, що
призводило до неминучої плутанини, вказував нарком освіти УСРР
В.Затонський. У 1922 р. на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У систематично
розглядалися питання, пов’язані з уточненням взаємовідносин між окремими
відомствами УСРР і РСФРР, зокрема між Центроспіл-кою і Вукоопспілкою,
між ДПУ обох республік, між Наркомзаксправ УСРР і РСФРР та ін. У березні
1922 p. з метою уточнення прав і обов’язків УСРР у її відносинах із
РСФРР створюється спеціальна комісія з членів ЦК РКП(б) і КП(б)У. Вона
провела ряд засідань, розробила кілька угод щодо окремих наркоматів.
Аналогічні пропозиції про визначення та удосконалення зв’язків між
республіками і РСФРР надходили також від Білорусії, закавказьких
республік.

Утворення Союзу РСР. 11 серпня 1922 p. оргбюро ЦК РКП (б) створило
комісію для підготовки до чергового пленуму ЦК питання про взаємозв’язки
договірних республік. До складу комісії увійшли В.Куйбишев (голова),
Г.Орджонікідзе, Х.Раковський, Г.Сокольников, Й.Сталін, в також
представники від національних республік. Україну представляв
Г.Петровський.

Сталін подав комісії проект резолюції, цілковито побудований на ідеї
“автономізації”. Його й надіслали в республіки для обговорення.
Сталінський проект підтримали Арменія і Азербайджан. Грузія рішуче
виступила проти, Білорусія утрималась. Гострі заперечення проект
викликав в Україні з боку Х.Раковського і Г.Петро-вського, яких
підтримали деякі члени ЦК КП(б)У. Проте, перший секретар ЦК Компартії
України Д.Мануїльський без погодження з ЦК КП(б)У 4 вересня 1922 p.
надіслав листа Сталіну, в якому повністю підтримав ідею “автономізації”.
З жовтня 1922 p. політбю-ро ЦК КП(б)У нарешті висловилося проти
“автономізації”, за незалежність УСРР у складі союзної держави, але
водночас, підко-рюючись партійній дисципліні, давало згоду на вступ УСРР
до складу РСФРР на умовах “автономізації”, якщо на цьому буде наполягати
ЦК РКП(б).

24 вересня 1922 p. комісія оргбюро прийняла запропонований Сталіним
проект резолюції “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками і
затвердила його в основній редакції. Це рішення, підкреслювалось у
постанові, “не публікується, а передається національним Цека як
циркулярна директива, для його проведення в радянському порядку через ЦВ
або з’їзди Рад згаданих вище республік до скликання Всеросійського
з’їзду Рад, на якому декларується воно, як побажання цих республік”.
Йшлося про те, шоб суто партійне рішення, прийняте при зачинених дверях,
нав’язати представницьким органам національних республік, видати його
нібито за їх власне бажання.

26 вересня 1922 p. проект резолюції, матеріали його обговорення в ЦК
компартій республік і протоколи .засідань, комісії оргбюро ЦК РКП(б)
були надіслані в Горки Леніну, який через хворобу не брав участі в
роботі комісії. Ознайомившись з усіма документами, Ленін у листі
Л.Каменеву для членів політбюро ЦК РКП(б) виступив проти сталінського
проекту “автономізації” і запропонував принципово інший шлях об’єднання,
утворивши “новий поверх у вигляді федерації незалежних республік, де
найвищим органом Союзу буде загальнофедеральний ЦВК”.

Резолюція оргбюро була перероблена у відповідності з ленінськими
зауваженнями, хоч Сталін і назвав їх прямолінійно “національним
лібералізмом”. Визнавалося об’єднання радянських республік у “Союз
Соціалістичних Радянських Республік”, найвищим органом якого називався
Союзний ЦВК, а виконавчим — Союзний Раднарком. У такій редакції
резолюцію й подали на пленум ЦК РКП(б), котрий 6 жовтня 1922 p. прийняв
постанову “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими
соціалістичними республіками”, де вищим органом Союзу визнавався тепер
Всесоюзний з’їзд Рад, який обирає федеральний ЦВК.

ЗО грудня 1922 р. у Москві відкрився І Всесоюзний з’їзд Рад, який
ухвалив рішення про утворення Союзу РСР і в основному затвердив
Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими
документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР —
утворюють одну союзну державу. Договір визначав структуру
загальносоюзних верховних органів влади та їх компетенцію.
Встановлювалося, що народні комісаріати розподілятимуться на союзні,
союзно-республіканські і республіканські. Остаточне затвердження
Декларації про утворення СРСР і Союзного договору було перенесено на II
Всесоюзний з’їзд Рад. Це викликалося необхідністю перевірки постанов, що
приймаються, потребою їх доопрацювання.

І з’їзді Рад обрав Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371
члена і 138 кандидатів. 88 членів ЦВК СРСР представляли УСРР. Обрано
було також чотирьох голів ЦВК, у тому числі від України —
Г.Петровського. Так закріплювалося утворення єдиної союзної держави —
Союзу РСР.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter