.

Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з’їздів Рад

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3413
Скачать документ

Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з’їздів Рад

І Всеукраїнський з’їзд Рад. Як уже зазначалося, після жовтневого
збройного повстання у Петрограді та приходу до влади більшовиків,
оформленого рішеннями II Всеросійського з’їзду Рад робітничих та
солдатських депутатів, III Універсалом Центральної Ради у відповідь на
це було проголошено Українську Народну Республіку. Центральна Рада
засудила збройне повстання у Петрограді та зробила заяву про
неприпустимість нелегітимного переходу влади до Рад робітничих та
солдатських депутатів. Намітилося явне протистояння Центральної Ради
ВЦВК і Раднаркому на чолі з В.Леніним як загальноросійської державної
влади. Це протистояння значно посилилося після “Маніфесту до
українського народу” з ультимативними вимогами до Української Ради.
Прийнятий Рад-наркомом 3 грудня 1917 p., напередодні І Всеукраїнського
з’їзду Рад, цей маніфест став своєрідним каталізатором, який прискорив
початок громадянської війни в країні.

Більшовики України, спираючись на прийняті II Всеросійським з’їздом Рад
декрети про мир і землю, декларацію Всеросійського ЦВК про права народів
Росії та інші популярні акти радянської влади і, борючись за
перетворення їх в життя, розгорнули бурхливу діяльність по більшовизації
Рад та встановленню їх влади на місцях як органів класової диктатури
пролетаріату. Недостатньо активна позиція Центральної Ради щодо
практичної реалізації проголошених нею соціальних завдань, про що писав
В.Винниченко, полегшила процес утвердження більшовицької влади у ряді,
перш за все пролетарських регіонів України. Після перевиборів до Рад в
листопаді та на початку грудня 1917 р. в них різко посилився вплив
більшовиків. У багатьох Радах вони повністю оволоділи керівними
позиціями. У Луганській Раді більшовики складали 85,5% депутатів.
Бердянській — 75, Друновській — 70, Київській — 60, Лозово-Павловській —
57,8, Кременчуцькій — 52,6, Харківській — 47,5, Катеринославській —
46,6, Одеській — близько 40%, Всього на кінець 1917 р. в Україні діяли
майже 300 Рад, переважно робітничих та солдатських депутатів. У їх
будівництві більшовикам України значну допомогу подавали їх однопартійні
з центральних регіонів Росії, ЦК більшовицької партії. Більшовики
розгорнули активну діяльність по утворенню пролетарських збройних
формувань — Червоної гвардії. Найчисленнішою в Україні була Червона
гвардія Донбасу — найважливіша збройна опора більшовиків. ЦК
більшовицької партії робив усе можливе, щоб забезпечити Червону гвардію
зброєю. Робітники Донбасу й самі виготовляли зброю на заводах Луганська,
Юзовки, Краматорська та інших міст. Характерною рисою Червоної гвардії
вже у листопаді було прагнення більшовиків перетворити її на організацію
поголовного озброєння робітників.

Борючися проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали
чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який би
проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську
державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення
Всеукраїнського з’їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого
комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її
підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та
інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще
вірили в більшовицькі лозунги. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху
встановлення радянської влади в Україні.

17 листопада нарком у справах національностей Сталін у розмові з членом
Київського обласного комітету РСДРП(б) Бакинським схвалив курс на
поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з’їздом Рад. Від імені
керівництва партії Сталін заявив: “Ми всі вважаємо, що ви — кияни,
одесити, харків’яни, катеринославці та інші повинні негайно взятися за
скликання такого з’їзду”. Секретар ЦК партії Свердлов на запитання
працівника обкому РСДРП(б) Південно-Західного краю Кулика про те, як
ставитися до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад
наркому у справах національностей.

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з’їзд 4 грудня в Києві.
Проте, враховуючи, що тут були сильні позиції Центральної Ради, що тут
фактично уже відкрився під її проводом з’їзд селянських, робітничих і
солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою
більшовиків 124 депутати — представники 49 Рад — переїхали до Харкова,
де діяв більшовицький ревком, була багаточисельна Червона гвардія.
Харків був політичним центром Донецько-криворізької області, і, що
важливо, саме тут 9 грудня відкрився III з’їзд Рад Донецького і
Криворізького басейнів, об’єднання з яким поповнювало склад
більшовицького Всеукраїнського з’їзду Рад представниками революційного
пролетаріату.

З’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропозицію
більшовицьки настроєних делегатів Всеукраїнського з’їзду Рад про
об’єднання в єдиний з’їзд Рад робітничих та солдатських депутатів. На
цьому з’їзді були представлені 82 Ради (близько 200 делегатів). Ясна
річ, важко визнати легітимність такого з’їзду.

З’їзд Рад розтанув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2)
про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про
вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був
доповнений питанням “Про Донецьке-Криворізький басейн”.

Всеукраїнський з’їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 p. і
закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з’їзд вітав жовтневе
збройне повстання і встановлення радянської влади та “диктатуру
пролетаріату, підтриману найбіднішйм селянством”. У резолюціях “Про
організацію влади на Україні” і “Про самовизначення України” з’їзд
проголосив створення Української радянської республіки, про організацію
влади та її відносини з Російською радянською республікою. 12 грудня
з’їзд постановив, що “Україна проголошується Республікою Рад робітничих,
солдатських та селянських депутатів”. Українську робітничо-селянську
радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її
утворення іменували також Українською Народною Республікою.

Таким чином, в Україні фактично склалося двовладдя: більша частина
України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському уряду.

Структуру органів влади 1 Всеукраїнський з’їзд Рад визначив,
орієнтуючись на зразок, який склався в радянській Росії. Влада на місцях
закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними
Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з’їзд
Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК й
ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із
передбаченого 61 члена ЦВК з’їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його
членів мають бути дообрані наступним з’їздом Рад селянських депутатів. У
числі обраних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український
соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Головою ЦВК був обраний
лівий український соціал-демократ Ю.Медведев.

17 грудня було опубліковане повідомлення, що ЦВК Рад України утворив
радянський уряд — Народний Секретаріат.

Постанови І Всеукраїнського з’їзду Рад про створення Радянської
республіки, що стосувалися проблем України, були, на жаль, сформульовані
в демагогічному дусі, навіяному перемогою пролетарської диктатури.

Щодо відносин з радянською Росією, Всеукраїнський з’їзд Рад вирішив:
“Встановити між РобіТничо-Селянським Урядом Російської Федерації, а
також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України
повну узгодженість в цілях та діях”. З’їзд проголосив Українську
республіку федеративною частиною Російської республіки з необмеженими
федеративними зв’язками. ЦВК Рад України доручалося “негайно
розповсюдити на територію Української республіки всі декрети і
розпорядження Робітничо-Се-лянського Уряду Федерації, які мають загальне
для всієї Федерації значення”, і в першу чергу ленінські декрети.
Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні
Г.Орджонікідзе, а український радянський уряд своїм представником в
Раднаркомі затвердив В.Затонського.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної
Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. Це у підсумку
мало привести до однопартійної більшовицької державної системи.

У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських черво-ногвардійців
під командуванням комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні
В.Антонова-Овсієнка. Вони включилися у збройну боротьбу проти
Центральної Ради. Зокрема, російські війська прийшли на допомогу
робітникам Катеринослава, які наприкінці грудня виступили за владу Рад,
проти військ Центральної Ради. Загони харківських червоногвардійців і
солдат взяли під контроль залізничні шляхи на Дон. На початку 1918 p.
вони разом з російськими червоногвардійцями визволили від каледінців
більшу частину території Донбасу. Сформований з місцевих робітників 1-й
Донецький полк Червоної гвардії брав участь в остаточному їх розгромі.

4 січня 1918 p. Народний Секретаріат віддав наказ радянським військам
розпочати похід у напрямку Полтава—Київ. У ньому брали участь
червоногвардійські загони, сформовані в Україні, а також війська,
надіслані Раднаркомом з Росії. Брав участь у боях проти військ
Центральної Ради також полк Червоного козацтва, сформований Народним
Секретаріатом з солдатів українізованих частин. Його очолив В.Примаков.
Головнокомандуючим радянськими військами, які після вступу в Полтаву
розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив
Ю.Коцюбинського. Він заступив на цьому посту лівого есера, колишнього
полковника царської армії М.Мура-вйова, який дискредитував радянську
владу безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли “ворогів
революції”.

Центральній Раді довелося поспіхом формувати нові загони “вільних
козаків” і гайдамаків.

У січні 1918 p. радянська влада була встановлена у Вінниці,
Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді,
Кам’янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму.
Вірні Центральній Раді війська не змогли стримати наступ радянських
військ. Крім того, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня
1918 р. в Києві встановилася радянська влада. ЗО січня до міста прибув
Народний Секретаріат.

Соціалістична революція набирала жорстоких, трагічних форм громадянської
війни. Драматичним виявилася окупація України австро-німецькими
військами відповідно до мирного договору Центральної Ради з державами
Почетвереного Союзу від 9 лютого 1918 p. Цей договір був помилковою
акцією Центральної Ради.

Події революції, громадянської війни та воєнної інтервенції займають
чільне місце в історії України. Оцінка їх була неоднозначною. І це
природно, адже йшлося про долю й саме існування цілих класів, верств
населення — мільйонів живих і зведених у могилу людей. Останнім часом
вчені піддають науковому, критичному аналізу цю найбільш значущу і
водночас трагічну подію XX ст.

II Всеукраїнський з’їзд Рад. Громадянська війна і вступ у середині
лютого в Україну австро-німецьких військ поставили перед Ралами ряд
складних проблем у сфері державного будівництва. Для зміцнення диктатури
пролетаріату потрібно було перш за все посилити представництво
найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за
рішенням І Всеукраїнського з’їзду Рад на 15 січня 1918 р. у Харкові
скликався Всеукраїнський з’їзд Рад селянських депутатів. Проте на з’їзд
приїхала лише частина (78) делегатів, котрі й утворили Всеукраїнську
селянську конференцію, яка розпочала свою роботу 20 січня. У числі
делегатів було 44 більшовиків та їх прибічників. Серед інших переважали
ліві есери.

Більшовики прагнули ліквідувати політичний плюралізм і встановити в
країні диктатуру своєї партії. Конференція у резолюціях приєдналася до
рішень І Всеукраїнського з’їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України
та Народного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції
привернув проект декрету про землю, схвалений в основних положеннях.
Закінчуючи свою роботу, конференція обрала членами ЦВК 20 представників
селян, як це було вирішено І Всеукраїнським з’їздом Рад. Конференція
висловилася за скликання найближчим часом II Всеукраїнського з’їзду Рад
робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Окупація України австро-німецькими військами вимагала термінового
скликання II Всеукраїнського з’їзду Рад для об’єднання сил проти
інтервенції. З’їзд збільшив в усіх, у тому числі й вищих органах
радянської влади, представництво селянської бідноти. У повідомленні від
9 березня Президія ЦВК Рад України підкреслила особливу важливість
представництва волосних Рад в органах влади.

Проте не тільки активізації селянської бідноти чекали від з’їзду. Він
мав відповісти на ряд пекучих проблем міжнародного і внутріполітичного
характеру: про позицію уряду радянської республіки до Брестського миру і
його наслідків для України та її відносин з радянською Росією; про
конкретизацію і здійснення декрету про землю; про подолання величезних
труднощів господарського будівництва; про поповнення і остаточне
оформлення вищих органів радянської влади, визначення їх компетенції.

В порядок денний з’їзду були включені такі питання: 1) політичний
момент; 2) організація збройних сил; 3) Україна і Федерація; 4) земельне
питання; 5) фінанси; 6) доповідь Народного Секретаріату і ЦВК; 7)
організаційні питання і вибори.

На з’їзд прибули 964 делегата, з них — 428 більшовиків, 414 лівих
есерів, 90 безпартійних. Серед інших 32 делегати складали меншовики,
праві есери, українські соціал-демократи тощо. Наприкінці роботи з’їзду
число його учасників перевищило 1200 чол. На з’їзді були присутніми
навіть представники деяких губерній України, захоплених
австро-німецькими окупантами.

??k?ого миру. Ліві есери намагалися включити до резолюції з’їзду
схвалення тактики зриву Брестського миру. Проте з’їзд підтримав
підписаний Росією мирний договір в Бресті, заявивши в резолюції, що, не
дивлячись на надзвичайно складне становище, в яке ставить Українську
радянську республіку підписання Брестського договору, трудящі, “щоб
зберегти можливість вільно розвивати завоювання соціалістичної
революції, готові підписати навіть такі важкі умови”. Отже,
Всеукраїнський з’їзд підтримав оголошену 16 березня 1918 р. на
Всеросійському надзвичайному з’їзді Рад декларацію ЦВК Рад України і
делегатів від радянських організацій, в якій ратифікація мирного
договору визнавалася необхідною для “закріплення соціальних завоювань
Жовтневої революції і збереження Радянської влади, як вогнища революції
всесвітньої”. Взагалі утопічна ідея всесвітньої революції штовхала
більшовиків до прийняття ряду трагічних для народу рішень.

З урахуванням умов Брестського договору на з’їзді були прийняті
постанови про державний устрій України, яка проголошувалася самостійною,
незалежною від РСФРР республікою. Робляться також спроби до подолання
невиправданих децентралістських тенденцій у визначенні державного
устрою, які у перші місяці радянської влади набули поширення як в
Україні, так і в радянській Росії. Ці тенденції виникли на грунті
породженої царизмом недовіри до політичної централізації. Їх посилювали
ліві есери, “ліві” комуністи та анархісти, які виступали проти прагнення
більшовиків закріпити свою владу на всій території України.
Децентралізовані тенденції мали свій прояв у місництві та обласництві.
Окремі міста і повіти проголошували себе “республіками”, а’ місцеві Ради
— “Радами народних комісарів” (Одеса). Виникла “Миколаївська повітова
соціалістична трудова комуна”, яку очолила “повітова Рада народних
комісарів”. “Раднаркоми” були створені в Луганську і Старобільську.
Дружківська Рада відмовилася підпорядковуватися Бахмуцькій повітовій
Раді, оскільки це, на її думку, суперечило декрету Раднаркому про
повноту влади Рад на місцях.

Обласний виконавчий комітет Рад Донкривбасу у листопаді 1917 p. навіть
поставив питання про включення Донкривбасу разом з Харковом до складу
радянської Росії як адміністративне самоврядної області. Від цього
наміру він не відмовлявся до III з’їзду Рад Донецько-криворізької
республіки, який об’єднався з делегатами І Всеукраїнського з’їзду Рад,
щоб взяти участь у створенні Української радянської республіки.

З питання про землю II Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв “Тимчасове
положення про соціалізацію землі”, яке відтворювало з незначними змінами
ухвалений 27 січня 1918 p. Всеросійським ЦВК “Закон про соціалізацію
землі”, і доручив ЦВК Рад України розробити та оприлюднити декрети про
8-годинний робочий день і робітничий контроль, а також маніфест “До
українського народу” та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних
військ. З’їзд обрав новий склад ЦВК Рад України.

ВУЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад України здійснювалася у
важких умовах. Він, як і Народний Секретаріат, переїхав з Харкова до
Києва, а згодом, у зв’язку з австро-німсцькою інтервенцією, був змушений
перебратися до Полтави, потім до Катеринослава і нарешті — до Таганрога.
При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної
роботи. Щоб зберегти працездатність ЦВК, довелося поповнити його склад,
не чекаючи II Всеукраїнського з’їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив
до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних
Катеринославським губернським селянським з’їздом, а у першій половині
березня — 10 представників виконкому Київської Ради, 5 — від Полтавської
міськради та 14 — від Полтавського губвиконкому.

II Всеукраїнський з’їзд Рад, погодившись з доцільністю розширення складу
ЦВК, визначив, що він має складатися з 102 членів. Далі з’їзд дозволив
партійним фракціям самим визначити персональний склад їх фракцій в ЦВК,
надавши партії більшовиків 47 місць, українським і російським лівим
есерам — 49 місць, лівим українським соціал-демократам — 5 місць і 1
місце ППС (“лівиці”). Політичні партії мали можливість відкликати і
заміняти своїх представників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний
більшовик В.Затокський. У політичній обстановці, що склалася на той час,
більшовики були вимушені миритися з політичним плюралізмом.

Відомостей про внутрішню структуру і організацію роботи ЦВК Рад України
збереглося мало. Спочатку тут були такі відділи:

агітаційний, зв’язку і технічний, господарський. Пізніше — військовий
відділ. Функції Президії ЦВК спочатку обмежувалися організацією роботи
його пленуму. У складі Президії до II Всеукраїнського з’їзду Рад було 4
більшовики та 1 лівий український соціал-демократ, він же — і голова
ЦВК. У ЦВК першого складу навіть після поповнення його Всеукраїнською
селянською конференцією ліві есери були у меншості. У Президії ЦВК,
обраній П Всеукраїнським з’їздом Рад, де змінилося співвідношення
партійних сил на з’їзді і у ЦВК, було 3 більшовики, 4 лівих есери і 1
лівий український соціал-демократ.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської
України був її уряд — Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За
прикладом Раднаркому Росії Народному Секретаріату були надані також
законодавчі повноваження. Проводилася, як показала історія, хибна лінія
на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами
управління окремими галузями державної діяльності були народні
секретарства, які очолювалися членами ЦВК — народними секретарями.

У повідомленні від 17 грудня 1917 p. про перші рішення ЦВК зазначалося,
що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових
справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства,
землеробства, міжнаціональних справ, народної освіти, пошт і телеграфів,
шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного
Секретаріату. Народним секретарем у справах торгівлі та промисловості
був призначений Ф.Сергеев, внутрішніх справ — Є.Бош, освіти —
В.Затонський, у справах праці — М.Скрипник, військових справ —
Ю.Коцюбинський, міжнаціональних справ і одночасно шляхів сполучення —
С.Бакинський, продовольчих справ — Е.Лугановський. Усі народні секретарі
були членами РСДРП(б). Тільки народне секретарство землеробства було
доручене лівому есеру Е.Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом
національної політики більшовицької партії у межах України та за її
кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації.
Ним же у лютому було поставлено перед Раднар-комом РСФРР питання про
призначення в Україну уповноваженого наркомату закордонних справ РСФРР.
У березні, коли це секретарство тимчасово очолив В.Затонський, воно вже
називалося секретарством іноземних справ. Це уточнення пов’язують з
участю представників радянської України в укладенні’Брестського миру. 4
березня 1918 p. головою Народного Секретаріату був призначений
М.Скрипник.

Складне завдання створення центрального державного апарату Народний
Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад.
Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися
на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був
організований на базі відповідного Харківського губернського
комісаріату. У зв’язку з тим, що секре-тарствам в умовах війни часто
доводилося змінювати своє місцеперебування, більшість з них навіть не
мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавче визначено. Своє
керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і
через призначених ним комісарів. Були призначені політичний представник
Народного Секретаріату при армії та комісари в усі війська. Комісарів на
місця по окремих галузях управління призначало відповідне секретарство.
У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і
секретарств. У Харкові після переїзду уряду до Києва залишилися
представник військового відділу ЦВК та представник секретарства з
судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшовиками та лівими
есерами. У лютому 1918 p. ліві есери обгрунтовано запропонували, щоб
народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили
колегіями. Після Всеукраїнського з’їзду Рад, враховуючи, що ліві есери
одержал й.майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були
вимушені поступитися їм половиною місць у складі уряду, що формувався.
Проте ліві есери зажадали зміни більшовицької політики в питанні про
Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ,
шляхів сполучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці
вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх
представників до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК
вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретаріату. У
зв’язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р.
у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демократів.

Місцеві Ради. В міру організації радянського державного апарату на
місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня
1918р. народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що “жодне
розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно
виконуватися”, а винні у невиконанні цієї вказівки “оголошуватимуться
ворогами народу України”. 27 січня Народний Секретаріат скасував посади
губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового уряду і
Центральної Ради.

Політичною підставою організації та діяльності місцевих Рад була їх
більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання, як вже
зазначалося, було розв’язане ще наприкінці 1917 p. Проте більшовики
намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьому плані велике значення
мало злиття Рад робітничих та солдатських депутатів з Радами селянських
депутатів. Більшовизація Рад навесні 1918 p. наштовхнулась на серйозний
опір з боку інших лівих партій, перш за все лівих есерів.

У зв’язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поставили
організаційно-правові питання радянського будівництва. Однією з
характерних рис розвитку радянського виборчого права була
антидемократична тенденція до відмови від таємного голосування. Не
тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інструкції щодо
виборів до органів влади. Не було й єдиних норм представництва.
Різноманітність норм виборів значною мірою пояснювалася необхідністю
пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну
кількість місць.

При розв’язанні найважливіших питань усе більшого значення набувають
розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запрошувалися представники
фабзавкомів, профспілок, солдатських комітетів, штабів Червоної гвардії
та інших низових організацій. Більшовики намагалися передати їм функції
розв’язання усіх найважливіших питань. Меншовики та есери обгрунтовано
оспорювали законність таких рішень.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикладом радянської
Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади —
революційні та військово-революційні комітети.

Надзвичайні органи утворювалися та контролювалися більшовиками. Ці
органи виразно виявили прагнення більшовиків інтегруватися до влади і
встановити диктатуру своєї партії. Тривав процес формування
“воєнно-комуністичного” державного механізму. Складалась
адміністративно-командна система. ЦВК Рад України 18 грудня 1917 p.,
майже одночасно з формуванням Народного Секретаріату, створив крайовий
(всеукраїнський) військово-революційний комітет для боротьби з
“контрреволюцією”, до складу якого увійшли народні секретарі внутрішніх
і військових справ, а також представники Харківського штабу Червоної
гвардії та штабу Північного загону. Місцевим ревкомам було запропоновано
делегувати до Всеукрревкому своїх представників для узгодження єдиної
лінії.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна
комісія Народного Секретаріату для “оборони країни і революції”,
створена 21 лютого 1918 p. Ця комісія одержала “найширші повноваження,
включаючи й право негайно приймати рішення від імені уряду Української
Республіки”. Вона відала організацією революційної армії, мала право
вводити воєнний і облоговий стан.

Надзвичайні органи, зрозуміло, не можна визнати легітимними, оскільки їх
організація не була передбачена рішеннями ні І, ні II Всеукраїнських
з’їздів Рад. Проте більшовики, намагаючись зміцнити свою владу, були
готові вжити надзвичайних заходів у сфері державного будівництва. У
ревкомах періоду, що розглядається, при твердо забезпеченому
більшовицькому керівництві місця іноді надавалися лівим есерам.

У початковому періоді радянського будівництва створювалися крім ревкомів
також інші тимчасові надзвичайні органи радянської влади, а саме:
революційні штаби, революційні “трійки”, “шістки”, “сімки” та
“дев’ятки”. Революційні штаби утворювалися ревкомами або Радами для
збройної боротьби з політичними противниками, їхні функції дещо
збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до
функцій російських надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією,
яких в Україні на той час ще не існувало.

У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комендантам і
комісарам, котрі призначалися або обиралися ревкомами, революційними
штабами та Радами, а іноді й місцевими з’їздами Рад. Штаб головкому
В.Антонова-Овсієнка, Центральний військово-революційний комітет Донбасу,
усі інші надзвичайні комітети призначали комісарів для виконання на
місцях воєнних, продовольчих завдань і боротьби з політичними
противниками.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020