.

Розвиток української державності. Основні етапи її розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 2928
Скачать документ

Реферат

на тему:

“Розвиток української державності.

Основні етапи її розвитку”

План роботи :

Зародження класового ладу і формування державності східних слов’ян.
Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Українська держава у 1654—1659 pp.

Автономія України у другій половині XVII ст.

Боротьба за національно-державне відродження України.

Утворення Центральної Ради

Сучасний етап формування української державності

Зародження класового ладу і формування державності східних слов’ян.
Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої половини І тис.
н.е. були характерними і для кінцевого етапу первіснообщинного ладу,
періоду зародження класового суспільства. Археологами знайдені залишки
великих поселень антів, що складалися з ряду окремих господарських
будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині йшла нова,
територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як
пережитки минулого древні великі патріархальні сім’ї. Мала сім’я, яка
складалася з чоловіка, жінки і дітей, була складовою частиною важливої
соціальної клітинки суспільства — сільської общини. Це було особливо
характерним для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній
общині виділялись окремі заможні сім’ї, які володіли певною власністю,
про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів,
знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл
в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей.
Верхівка прагнула до збагачення, присвоювала продукти праці членів
общини у вигляді данини.

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між
докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління
суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання
соціальними процесами, але вже в інтересах пануючого класу, що
зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою
демократією. На її стадії знаходилися і анти . Військова демократія
включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і
елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної
диференціації у союзах слов’янських племен усе більше зміцнювалася
державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу
суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і
несприятливий зовнішньо-політичний фактор. На розвиток слов’ян певною
мірою вплинуло і нашестя гуннів.

“Союзи союзів”, що складалися з кількох союзів племен-князівств, були
новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі
східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ЇХ ст.
придніпровський “союз союзів” Русь переростає у ще сильніше об’єднання —
Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів
слов’янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі,
Сіверяни. Це вже майже половина східних слов’ян. Такий союз, що
охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на
північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому
державному об’єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками
якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В
одному з джерел IX ст. повідомляється, що “у русів існує клас рицарів”,
тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За
даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й
інколи висилає злочинців “правителям віддалених областей”. На Русі
існував звичай “божого суду”, тобто розв’язання спірної справи
поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно
об’їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи.
Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була
ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення
феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес
політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося
утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період
свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до
феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст.
Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап
феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження
української державності.

У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він будувався
на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів
давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь.
До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б
однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя
розповідається в Руській Правді та інших джерелах.

Українська держава у 1654—1659 pp.

За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з
Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об’єднання українських
земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим,
гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.

Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної
держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України.
Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з
економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського
землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а,
отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску
феодальної експлуатації.

Автономія України у другій половині XVII ст.

Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б.Хмельницького призвели
до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини:
Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну, або тогобічну та
сьогобічну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний.
Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на
Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у
1663 p. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І.Брюховецького) та
правобережного (П.Тетері).

Юридичне поділ був оформлений Андрусівським перемир’ям ЗО січня 1667 p.,
яке Польща та Росія уклали без участі України. В ньому спеціально
застерігалося, що до Росії входить Лівобережна Україна, а Правобережжя —
до Польщі. Запорізькій Січі судилося перебувати під владою Росії та
Польщі.

У 1686 p. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці
положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією.
Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя був закріплений створенням
між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої половини XVII ст.
нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю.Хмельницького), друга назва
— Гетьманщина, обумовлювалася її політичною організацією. Правобережжя
залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо
“Великим княжеством Руським”.

За Бучацьким миром, укладеним в 1672 p. між Польщею і Туреччиною, до
останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам’янцем. А
воєводства Київське і Брацлавське, керовані Дорошенком, віддані під
протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобережну була
очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій
протест: у 1668 p. — при гетьмані П.Дорошенко, у 1676 p. — при
Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі.

Боротьба за національно-державне відродження України.

Утворення Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку
національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною
перешкодою на шляху розв’язання національного питання, як уже
зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і
заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх
національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського
про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що “у
вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу”.

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися
питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній
будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя),
утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як
організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного
ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на
самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Сучасний етап формування української державності

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і
доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки.
У тексті Конституції слова “Українська Радянська Соціалістична
Республіка” і “Українська РСР” були змінені на споконвічну назву нашої
держави — “Україна”. В розділі Конституції про зовнішньополітичну
діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі
України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне
співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної
держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність
визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а
також Законом “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 р. та
прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові
акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок
набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може
бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство
Дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи
держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його
оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх
оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх
сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020