Реферат
на тему:
“Культура і природа”
План
Поняття культури.
Перші взаємозв’язки культури і природи.
Культура і природа в сьогоденні
1. Поняття “культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших
дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово
“культура” латинського походження і означає “обробіток”, “догляд”.
Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний
діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку,
діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого, — засіб
удосконалення духовних сил людини, її розуму.
Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім
освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по
суті у всі європейські мови. У середні віки поняття “культура”
асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з
досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово “культура” набуває
самостійного наукового значення.
2. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить
внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з
навколишньою природою та іншими народами.
У своїй багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи,
її відображення, її розуміння.
Серед ранніх форм релігії існував атотемізм (від слова “ототем”, що
означає “його рід”) — фатальна віра в надприродний зв’язок між людськими
родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і
входили до складу тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.
У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали
сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності
сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса.
У античні часи погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до
особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної
культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на
природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у
вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне
прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної
краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все
це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його
культурного поступу.
Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов’ян. У
східнослов’янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні
для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи
в різноманітних формах та культ роду.
У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися народна фантазія та
знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у
правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі
сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою
і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з позитивними живуть герої
негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.
Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті матеріалістичних уявлень.
Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же
батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і
всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на
Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною
силою всього сущого на Землі.
Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім’я його в
перекладі зі старослов’янської означає “грім”, з грецької — “вогонь”.
Вирази “Перун убив”, “Перунова стріла” свідчили про його необмежену
силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали
добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший
будував, другий руйнував.
Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов’янські богині, починаючи
від Матері-Землі, були вельми популярні у віруваннях і відображали
материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим
Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом
життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.
Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Диванія,
русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали
небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви,
кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї.
Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи:
сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась
деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я і свято
оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості;
ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза —
символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне
свято “Зеленої неділі”, коли практично кожну українську оселю
прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з
природою.
Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як
провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини;
сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь,
а серед комах — бджола і “сонечко”. Асоціативний ряд зрозумілий людям і
сьогодні.
3. Найбільш тісно можна простежити взаємостосунки сучасної культури і
природи у такій культурній течії як натуралізм.
Натуралізм (від французької та латинської — природа) склався в останній
третині XIX ст. Він прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього
зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталася на
навколишнє середовище, що в більшості випадків розумілось як
безпосереднє побутове оточення людини.
Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику
роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук,
зокрема в галузі фізіології.
У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтувався на
позитивізмі О. Конта (1798—1857), його засновника, та позитивістській
естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена
(1828—1893), який ввів до естетики принцип “природного детермінізму”.
Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким
письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях “Експериментальний роман”,
“Романісти-натуралісти” та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати
принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.
Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа —
Гіде Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде
(1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки
натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва
різних, проте єдиних за походженням культурних явищ.
Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство
подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася “вся
людина”, про яку натуралісти мали намір розповісти “всю правду”.
Художній твір розглядався як “людський документ”, а основним естетичним
критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту.
Переважний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра
до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обмеження можливостей
натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки
життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів
натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні
суперечності, мав свої вразливі місця.
Використана література:
Зарубіжна та українська культура. – К., 2000.
Історія культури. – Харків, 1999.
PAGE
PAGE 6
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
