.

Європейський Союз (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1406 24511
Скачать документ

РЕФЕРАТ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

ПЛАН.

Вступ.

Історія створення та розвитку Європейського Союзу.

Організаційна будова та структура Євросоюзу.

Можливість використання європейського досвіду вкраїнах СНД.

Висновок.

Література.

ВСТУП

Економічні зв’язки між країнами світу існували завжди, але з
поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв’язок держав
стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення
суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг
міжнародної зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн дол. — понад третину
сумарного ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності
господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують
постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні
певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається
становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва,
формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється
інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний
рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна
інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у
Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз — єдине
поки що об’єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому,
послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі,
митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні
говорити про створення валютного союзу — міжнародної економічної
інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції
ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми
прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для
будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Міжнародні економічні зв’язки країн Західної Європи завжди вирізнялись
високою інтенсивністю. У повоєнні роки тут розвитку виробничої
кооперації сприяли транснаціональні корпорації (ТНК). У Західній Європі
в період 1946-1958 рр. було розташовано 40% зарубіжних філіалів ТНК в
обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу
міждержавних мікроекономічних зв’язків. На їх основі стали розвиватися і
макроекономічні зв’язки, тобто зв’язки між національними господарствами
і країнами в цілому. Як наслідок — посилилась взаємозалежність
промислово розвинутих країн Західної Європи.

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Інтеграційні процеси підштовхувались високим рівнем розвитку
продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в умовах
відносно незначних масштабів внутрішніх ринків країн Західної Європи.
Необхідно відзначити, що вагомим чинником інтеграційних процесів у
Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у
світовому господарстві. 1948р. США виробляли понад 60% сукупної
продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько
половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80%
усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після
війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а
також мережа міжнародних економічних організацій — МВФ, МБРР, ГАТТ —
були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив
США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна
країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним
партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний
союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з
національним господарством США.

Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської
економічної еліти на власній основі. З цією метою у рамках утвореної
1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції
— від об’єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних
проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план
Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про
заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі
Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією
не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості
(вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного
регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і
раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953
р. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у
Західній Європі.

1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації на зону вільної
торгівлі, але суперечності між країнами, особливо між Англією і
Францією, призвели до укладення у березні 1957 р. в Римі лише шістьма (з
17) країнами-членами Римської сепаратної угоди про заснування
Європейського співтовариства (ЄЕС) — “Спільного ринку” — з перспективною
програмою економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було
проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи. Одночасно в
Римі цими ж державами ЄЕС було укладено угоду про заснування
Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), метою якого
було створення ще одного спільного галузевого ринку, об’єднання ресурсів
атомної енергії та атомної промисловості. У цей же час Великобританія,
яка не приєдналась до ЄЕС, організувала Європейську Асоціацію Вільної
Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн.

1967 р. внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому
утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою
Європейські співтовариства , або Європейське співтовариство. 1973 року
Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія
зробила те саме 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і ця
організація знову стала складатися з семи членів: Австрії, Фінляндії,
Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення
ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об’єднання
влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу
діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились створити єдиний економічний простір і
поширити своє співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна та
промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього
середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому ЄАВТ
отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у
Європейському співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів
ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною з
країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки
національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ —
Австрія, Фінляндія та Швеція — стали повноправними членами ЄС у січні
1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний
простір, створений цією угодою, — це більше, ніж просто економічна зона;
він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС —
вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення.

Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981 р.
— Греція, 1986 р. — Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15
країн.

У своєму інтеграційному розвитку Європейське співтовариство пройшло ряд
еволюційних етапів, основою яких була лібералізація торгівлі. Розвиток
співробітництва у межах ЄОВС та Євроатому підштовхнув країни до зняття
цілої низки бар’єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а
також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної
діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався
спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово
знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні
обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались
єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з
1 липня 1968р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування
спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції,
зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у
самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання
ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений
протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

Спільна митно-тарифна політика забезпечила утворення у 1970-х роках
власних коштів Співтовариства, головним чином за рахунок надходжень від
митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті
товарів з третіх країн.

У 70-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної
політики структурної перебудови економіки в Співтоваристві —
країни-члени об’єднали свої зусилля для подолання технологічного
відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей промисловості
великі американські та японські фірми за рахунок технологічної переваги
та скорочення витрат настільки поширились в економіці Європейського
Співтовариства , що почали виштовхувати з ринку національних виробників
та диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому, було вирішено відійти
від домінування єдиної сільськогосподарської політики на користь
вирішення інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції
розширилось. Зокрема, країни об’єднали зусилля на широкомасштабних
наукових та технологічних дослідженнях, почалось формування спільної
індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось
переломити.

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської
Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979р., і
перед якою були поставлені чотири головні цілі:

– досягнення валютної стабільності в межах ЄС;

– спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;

– забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;

– стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.

Базовим елементом ЄВС є запровадження розрахункової валютної одиниці —
ЕКЮ.

Завдяки цьому, зокрема, країнам ЄС вдалося побороти валютну кризу
початку 80-х років. Після подолання інфляції у 80-ті роки було відмінено
обмеження з поточних фінансових операцій, а 1990 р. було введено режим
вільного руху капіталів.

1985 р. було підписано програму подальшого розвитку Європейського
співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без
кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма
набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або
Маастрихтська угода) — угода про створення економічного і валютного
союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституційних
(організаційних) структур.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію
економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало
називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до
політичної інтеграції — створення нової наддержави конфедеративного або
федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури
якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів,
послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити
Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине
громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму
узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

Найбільше протиріч на цьому шляху викликає ідея введення спільної
валюти. Створення валютного союзу залежить від ступеня готовності держав
до участі в ньому. Для цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв:

1. Інфляція не може перевищувати рівень, існуючий у трьох
державах-членах з найстабільнішими цінами, більш, ніж на 1,5 відсоткових
пункти.

2. Розміри бюджетного дефіциту мають становити не більше, як 3% ВНП
країни.

3. Коливання обмінних курсів національних валют (при відсутності їх
девальвації у попередні 2 роки) має бути у межах, встановлених для
європейської валютної системи (“+”,“-”, 2,25%).

4. Норма довгострокового прибутку не повинна перевищувати 2% від
середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму
прибутку.

5. Національний борг не повинен перевищувати 60% ВНП.

Було здійснено три невдалі спроби запровадження спільної валюти: у 1992,
1995 та 1997 роках.

У 1995 р. критеріям Маастрихтського договору за рівнем інфляції
відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками — 10; за розмірами
бюджетного дефіциту — 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург),
причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7%; за розмірами
внутрішнього державного боргу — 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція
і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна —
Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія,
Данія та Ірландія.

Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів
посилення контролю за економічною політикою держав-членів. Німеччина,
зокрема у грудні 1995 р., запропонувала укласти між майбутніми членами
валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці
мають добровільно взяти на себе зобов’язання навіть у несприятливий для
економіки час не перевищувати 3-ивідсоткового рівня дефіциту бюджету
відносно ВНП. За сприятливої економічної ситуації цей показник
зменшуватиметься до 1%. При порушенні цього зобов’язання країна має
піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25% ВНП за кожний відсоток
понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини
і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму
запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного
рішення політичної системи своєчасного попередження. Політичні рішення
мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не
лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт
об’єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання.

Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну
стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі
держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою
швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм.
Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них
поширювалися загальні правила.

Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі
країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання
введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення
валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів,
що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС
не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної
валюти у 1999 р. І тільки на саміті у квітні 1998 р. було прийнято
рішення про запровадження євро лише в 11 країнах — Франції, Німеччині,
Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі,
Голландії, Фінляндії. Дві країни — Великобританія і Данія — вирішили
поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого
спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність
до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання
стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного
союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не
відповідають необхідним вимогам.

Це рішення криє у собі небезпеку дестабілізації торговельних потоків та
розпаду спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні щодо
становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний
інтеграційний процес.

З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських
розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1
січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер
сказав: “…євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої
економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього
зараз є усі необхідні умови… Безперечно, це історична подія,
насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з
найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються
від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину,
спільну”.

І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На
думку провідного експерта Банку міжнародних розрахунків (БМР) Роберта
Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи і її східну
частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка
та держави колишнього СРСР — усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення
цьому є вже зараз: ті, хто мав кошти у європейських банках, переводять
їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не
з’явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма
мільярдами, і, на думку банкірів, ця тенденція зростатиме. Відтік
інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за
прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро.

Які з прогнозів здійсняться, багато в чому залежить від того, наскільки
адекватними будуть дії відповідних органів ЄС, наскільки адекватною буде
його політика, засади якої визначені законодавчо.

Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний
європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що
укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета
створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок
формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції,
основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

1. Сприяння проведенню збалансованої і довгострокової соціальної та
економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх
кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення
економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

2. Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема
шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі
суспільної безпеки, яка могла б привести до створення у разі
необхідності системи спільної оборони.

3. Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць шляхом
введення громадянства Союзу.

4. Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики та
внутрішніх справ.

5. Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з
нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що
встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення
ефективності механізмів та інститутів ЄС.

Згідно з установчими документами до компетенції ЄС належать такі види
діяльності:

– скасування мита і кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів між
державами -учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

– спільна торговельна політика;

– внутрішній ринок, що характеризується зняттям перешкод для вільного
переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів між державами-учасницями;

– заходи, що стосуються в’їзду та переміщення на внутрішньому ринку;

– спільна політика в галузях сільського господарства та риболовства;

– спільна транспортна політика;

– встановлення системи, що запобігає порушенням на внутрішньому ринку;

– зближення національних законодавств держав-учасниць такою мірою, яка
необхідна для нормального функціонування спільного ринку;

– політика в соціальній сфері, включаючи діяльність Європейського
соціального фонду;

– економічне і соціальне єднання;

– політика захисту навколишнього середовища;

– підвищення конкурентоспроможності промисловості Союзу;

– сприяння дослідженням та технологічному розвитку;

– стимулювання зусиль по створенню та розвитку транс’європейських
комунікаційних мереж та інфраструктури;

– внесок у досягнення високого рівня охорони здоров’я;

– внесок в освіту, професійне навчання та розквіт культури
держав-учасниць;

– політика співробітництва у сприянні всебічного розвитку
держав-учасниць;

– асоціація з заморськими країнами та територіями для розширення
торгівлі й спільного сприяння економічному і соціальному розвитку;

– внесок у захист споживачів;

– заходи в галузі енергетики, соціального захисту й туризму.

ОРГАНІЗАЦІЙНА БУДОВА ТА СТРУКТУРА ЄВРОСОЮЗУ.

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами.
Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах західної
політичної системи, проте її конкретні форми суттєво відрізняються від
національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об’єднання інститутів двох типів — міждержавних і наднаціональних.
Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні
представники держав-членів. Члени органів іншого типу також
призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не
зв’язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип
формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами
окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними
урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій:
сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо);
сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань
відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних
урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються
координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій
(макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього
середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються — від регламентів та
директив, що обов’язкові для виконання національними урядами і всіма
учасниками об’єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний
характер.

4. Примат права ЄС над національними законодавствами держав-членів у
межах, які визначені змістом установчих договорів.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої,
виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

– Європейський парламент

– Європейська Рада

– Рада Міністрів

– Європейська Комісія

– Європейський Суд

– Палата аудиторів

Європейський парламент — представниць кий орган, що обирається з 1979 р.
прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на
п’ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість
депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних
парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов’язано з тим, що
на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному
розумінні цього слова. Проте Європарламент впливає на формування
Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається
урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім
того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються
Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття
рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча.
Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

– з іноземних справ та безпеки;

– з сільського господарства, риболовства і сільського розвитку;

– бюджетний;

– з економічних і фінансових питань та промислової політики;

– з енергетики, досліджень та технологій;

– з зовнішніх економічних зв’язків;

– з законодавчих питань та громадянських прав;

– з соціальних питань, безробіття та виробничого середовища;

– з питань регіональної політики, регіонального планування та зв’язків
на місцях;

– з транспорту та туризму;

– з питань навколишнього середовища, здоров’я та захисту споживачів;

– з культури, молоді, освіти та засобів масової інформації;

-з питань розвитку і співробітництва;

-з громадянських свобод та внутрішньої політики;

– з контролю за виконанням бюджету;

– з інституціональної політики;

– з процедурних питань, підтвердження мандатів та статусу
недоторканості;

– з прав жінок;

– з питань петицій.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав
держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь
міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент
Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов’язкової
сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні
орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади,
яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала
органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська
Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної
процедури ЄС.

Рада Міністрів є органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради
Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів
урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є
не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов’язковими. Разом
з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має
постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що
розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства,
фінансів, освіти тощо.

Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн.
Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради Міністрів ЄС, не
можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС
мають форму постанов і директив. Перші є обов’язковими для виконання і
стають частиною національних законодавств. Директиви також є
обов’язковими, але вони лишають за державами право вибору методів
виконання.

Рішення в Раді Міністрів приймаються або одностайно, або простою чи
кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має
кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави
мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності
населення. Поділ голосів між державами-членами ЄС здійснено таким чином,
щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для
блокування рішення необхідно об’єднатись кільком державам, щоб набрати
мінімум 34 голоси, з загальної їх кількості — 76.

Функції Голови РМ виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри
закордонних справ.

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Вона складається з 17
членів, незалежних від урядів своїх країн, хоча й призначених ними. До
складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції,
Німеччини, Італії, Іспанії та Великобританії. Інші країни мають по
одному представнику.

Склад Комісії розглядається і ухвалюється Європарламентом, тому кожний
із її членів працює 5-річний термін. Як член колективно го органу,
кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює
відповідний підрозділ Комісії, що називається Генеральним Директоратом
(Департаментом). Таких Директоратів 23.

ЄК виконує три основні функції.

Маючи право ініціативи, ЄК зобов’язана подавати пропозиції щодо нових
законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій,
але не на грунті інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на
власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та
його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності,
тобто виступає з законодавчими ініціативами тільки у тих галузях, де для
ефективних дій ЄС має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Друга функція ЄК полягає у захисті угод ЄС, забезпеченні застосування
державами-члена ми законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени
порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні
санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду.

ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами
окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням
дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено
законодавством ЄС.

Третя функція ЄК полягає у виконанні обов’язків виконавчого органу, який
відповідає за практичне втілення політики ЄС та управління нею. Для
цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття
рішень у різних галузях політики, зокрема аграрній, торговельній,
транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС — бюджетом та
роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи й ті, які
стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

Європейський Суд. Оскільки ЄС побудовано на основі юридично обов’язкових
Договорів, він суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій.
Статті Договорів про ЄС і законодавчі акти, які грунтуються на них,
стають частиною національного права держав-членів. Це потребує чіткого
тлумачення цих законодавчих актів. Основною функцією Європейського Суду
і є забезпечення єдиного тлумачення законодавства ЄС та його примату над
національними законодавствами у межах юрисдикції, що встановлена
установчими Договорами.

Відповідно до цього Європейський Суд розглядає та регулює розбіжності
між державами-членами, між ними та ЄС, інститутами ЄС, ЄС та фізичними і
юридичними особами. Крім того, Європейський Суд робить висновок щодо
міжнародних угод та попередніх слухань справ, які передані йому
національними судами (хоч у цьому випадку юрисдикція Євросуду на них не
поширюється).

Євросуд є вищою інстанцією. Він не має у своєму розпорядженні будь-яких
засобів примусу. Проте, враховуючи його становище та авторитет,
держави-члени та інститути ЄС, як правило, погоджуються з його
рішеннями.

Палата аудиторів — порівняно молодий орган ЄС, створений 1975 р. з метою
перевірки усіх доходів і витрат ЄС та створених ним інститутів. Вона
складається з 12 членів, що обираються на шість років, і є повністю
незалежною у своїй діяльності.

Окрім перелічених інститутів, доцільно назвати також два консультативних
органи, що призначені сприяти роботі Ради Міністрів, Європейській
Комісії і Європарламенту, а саме:

– Комітет з економіки та соціальних питань, до якого входять
представники організацій, що виражають інтереси основних соціальних груп
— найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій
тощо;

– Комітет регіонів, створений відповідно до Маастрихтського Договору і
включає в себе представників регіональних та місцевих установ і
організацій.

У межах ЄС діє також Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) — кредитна
установа, що сприяє реалізації інвестиційних проектів, які відповідають
інтересам і завданням ЄС.

Діяльність Європейського Союзу заснована на принципі, за яким жодна
держава-учасниця не може бути примушена до будь-яких дій без згоди цієї
держави. Якщо рішення ЄС приймаються більшістю, то вони мають
декларативний характер. Для того щоб рішення мали обов’язковий характер,
необхідно їх схвалення кожною державою.

Прийняття рішень у ЄС має таку послідовність дій. Європейська Комісія
починає розробку законопроектів за своєю ініціативою або на прохання
Європарламенту чи Ради Міністрів. Пропозиції ЄК надходять до Ради
Міністрів, а потім передаються до Європарламенту, де розглядаються
відповідним комітетом.

Комітетом Європарламенту до проектів вносяться поправки, і вони
проходять попереднє обговорення перед тим, як їх буде винесено на
чергове засідання Європарламенту у Страсбурзі. Одночасно проекти
передаються до Комітету з економіки та соціальних питань.

Висновки Європарламенту і Комітету з економіки та соціальних питань
надходять до ЄК, яка з їх урахуванням вносить проект до Ради Міністрів і
Європарламенту на друге читання. Пропозиції знову розглядаються на рівні
комітетів, голосуються на щомісячній пленарній сесії Європарламенту і
повертаються до Ради Міністрів, яка приймає остаточне рішення.

Для того щоб забезпечити роботу ЄК у тісному контакті з урядами
держав-членів ЄС, їй підпорядковані комітети, до складу яких входять
представники урядів. Це комітети трьох видів: консультативні,
адміністративні та регулюючі.

Консультативний комітет доводить до ЄК точку зору представників
держав-членів на питання, що розглядається. Незважаючи на те, що ЄК
повинна всебічно розглянути зауваження консультативного комітету, вони
не обмежують її при прийнятті рішення і тому консультативний комітет не
може безпосередньо вплинути на результати розгляду питання в ЄК.
Процедуру консультативного комітету використовують в основному при
розгляді заходів, що стосуються формування внутрішнього ринку.

Адміністративні комітети створені для вирішення проблем аграрного ринку.
Кожний такий комітет розглядає питання відповідної категорії продуктів.
Процедура полягає в тому, що та пропозиція, якій ЄК передбачає надати
правовий статус, подається на розгляд відповідного адміністративного
комітету. Останній приймає рішення кваліфікованою більшістю, причому
вагомість кожного голосу така ж, як у Раді Міністрів.

І в цьому випадку ЄК приймає рішення незалежно від висновків комітету —
враховуючи їх, Комісія лишається абсолютно вільною у виборі. Проте, якщо
висновки комітету і ЄК не збігаються , справа передається до Ради
Міністрів, яка може переглянути рішення ЄК протягом місяця. Якщо ж
рішення ЄК співпадає з висновками комітету або ж останній не зміг
визначитись (не набрав кваліфікованої більшості голосів ні “за”, ні
“проти”), то рішення Комісії є остаточним і не підлягає оскарженню у
Раді.

Регулюючі комітети працюють на тих же засадах, що і адміністративні, але
в інших галузях. Це питання розробки спільних митних тарифів, єдиних
стандартів на продовольчі товари, ветеринарний контроль, законодавство
щодо охорони навколишнього середовища тощо. У регулюючого комітету більш
широке коло питань, які можуть бути оскаржені в Раді Міністрів. Якщо
заходи, що плануються ЄК, суперечать думці комітету або якщо комітет не
визначив свою позицію, Комісія виходить до Ради Міністрів зі своїми
пропозиціями. У цьому випадку Рада приймає рішення кваліфікованою
більшістю.

Якщо рішення не вдається прийняти протягом відповідно визначеного
терміну після надходження матеріалів (як правило — три місяці), Комісія
приймає рішення на свій розсуд. Винятком є ті випадки, коли Рада
Міністрів чітко висловила своє ставлення та відхилила пропозиції ЄК
простою більшістю. У таких випадках ЄК не може приймати рішення з цього
питання, а повинна надати нову пропозицію.

Існує також спеціальна процедура прийняття рішень при розгляді заходів
торговельної політики. Ця процедура дозволяє ЄК приймати рішення прямої
дії після того, як вона була ознайомлена з висновками консультативного
комітету. Проте ці рішення мають бути схвалені Радою Міністрів у
тримісячний термін. У протилежному випадку вони анулюються.

Як бачимо, існуюча в ЄС процедура підготовки та прийняття рішень є
складною, проте закладений у ній механізм перевірок та противаг
забезпечує демократичність процесу, грунтуючись на відкритій дискусії,
консультаціях та консенсусі.

МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У КРАЇНАХ СНД

Зараз у наукових і політичних колах, у державних інститутах України та
інших країн СНД широко розповсюджені не тільки позитивні оцінки
результатів 50-річного розвитку європейської інтеграції, але й заклики
до перенесення її досвіду на вітчизняний грунт. Разом з тим багато
спеціалістів-міжнародників досить скептично оцінюють здійснення подібних
проектів, вважаючи, що для цього потрібні цілком об’єктивні передумови,
а головне — потрібен час.

Паризький договір 1951 р. про ЄОВС готувався майже рік. Римські договори
1957 р., що заснували “Спільний ринок” і Євроатом, — два роки, ЄЄА 1986
р., що містив програму створення єдиного внутрішнього ринку в ЄС, —
близько чотирьох років, Маастрихтський договір про перетворення ЄС в
економічний, валютний і політичний союз — майже три роки. Взагалі ж
процес західноєвропейської інтеграції триває п’яте десятиріччя, а
завершить ся на початку третього тисячоліття нашої ери.

СНД ж існує тільки шість років. Тому категоричні висновки про життєвість
СНД уявляються скороспілими і поверховими. Проте існує питання, чи
придатний у принципі досвід Європейського Союзу для СНД, чи піддається
він перенесенню на наші умови з наслідками далекого і недавнього
комуністичного минулого?

У Західній Європі національні держави давно сформовані. Вони пережили
трагедії двох світових війн, обрали шлях подолання націоналістичної
ідеології і силової політики. Країни Західної Європи стали на шлях
будівництва нового інтеграційного типу міждержавного співробітництва. На
території ж колишнього СРСР на роди, що накопичили негативний досвід
існування в централізованих імперіях — царській та радянській — зробили
вибір на користь створення незалежних держав. Зрозуміло, що становлення
нових держав відбуватиметься не один рік, зумовлюючи у цей період
переважання відцентрових тенденцій на території колишнього Союзу над
доцентровими.

У Західній Європі на шлях інтеграції вийшли країни з віковими традиціями
ринкової економіки, в якій із зростаючою силою діяла тенденція до
міждержавної кооперації виробництва. Членами ж СНД є країни, в яких
триває процес руйнування старої системи державної надцентралізованої
командної економіки, а перехід до ринкового господарства лише
розпочався.

Крім перелічених відмінностей, які обумовлені попереднім історичним
розвитком і можуть бути визначені як системні, є ще одна суттєва
розбіжність, що має геополітичний характер. Консолідації
західноєвропейських країн значною мірою сприяли обставини “холодної
війни”. Сьогодні світ уже не біполярний, і фактор загальної зовнішньої
загрози, яка підштовхувала б учасників СНД до об’єднання, майже зник.
Натомість існує певна загроза їх незалежності всередині Співдружності, і
перш за все через незжиті ще імперські амбіції в Росії.

В загальному досвіді ЄС є специфічне і універсальне — дві складові, які
можна виявити і проаналізувати на різних рівнях:

– у загальній концепції, стратегії та інституційній моделі Європейського
Союзу;

– в конкретних напрямках його практичної політики;

– в діяльності фірм, банків та інших об’єктів господарювання в умовах
єдиного ринку ЄС з елементами наднаціонального регулювання економіки.

З точки зору далекої перспективи найбільший ефект могло б дати
переосмислення (відповідно до умов СНД) і використання концепції,
стратегії та інституційної моделі ЄС. При цьому Європейський Союз
викликає практичний інтерес не стільки як інтеграційне об’єднання, а
швидше як зразок нового типу міждержавного співробітництва. Такий підхід
дозволяє виокремити універсальність і в принципах, на яких базується ЄС,
і в стратегії його розвитку, і в його організаційному устрої.

Щодо стратегії ЄС, то деякі її найважливіші елементи прийнятні для
будь-якого об’єднання держав. До них треба віднести:

– пріоритет загальних довгострокових інтересів над розходженнями і
протиріччями національних інтересів;

– погляд на конфлікти і кризи в ЄС як на одну з фаз розвитку, яка має
спонукати учасників до переоцінки накопиченого досвіду і пошуку нових
рішень;

– прихильність принципу поступовості і поетапності просування вперед з
чітким визначенням пріоритетних завдань, які належить вирішити на
черговому етапі розвитку;

– яскраво виражений прагматизм у визначенні першочергових завдань, у
виборі пріоритетних напрямків і засобів розвитку, що дозволяють гнучко
реагувати на нову ситуацію, змінюючи курс, відкладаючи вирішення одних
питань і висуваючи на перший план інші.

Застосування цих принципів у СНД наштовхується, з одного боку, на вкрай
нестабільну загальну ситуацію, а звідси і невизначеність перспектив
Співдружності, а з другого — на гострий дефіцит політичної культури в
посттоталітарному суспільстві. Подолання їх потребує тривалого часу.

Універсальне значення має і ряд конкретних ознак інституційної моделі
ЄС. Це, передусім, безперервність переговорного процесу, яка вкрай
необхідна в умовах тривалої кризово-конфлікт ної ситуації, що характерна
для СНД. Це й система підготовки і прийняття рішень, яка забезпечує, як
правило, високий ступінь опрацювання документів, що приймаються,
включаючи політичне і економічне обгрунтування, закінчену юридичну
форму, чітке визначення завдань, засобів і бажаних результатів. Це також
гнучкий диференційований підхід до визначення оптимального ступеня
інтеграції в окремих галузях внутрішньої і зовнішньої політики — від
регулярного обміну інформацією і координації дій до гармонізації та
уніфікації політики держав-членів ЄС. Подібний підхід необхідний і в
СНД, що слід було б зафіксувати в документах Співдружності,
конкретизувавши межі і форми співробітництва в окремих сферах
діяльності. І, нарешті, досвід інтеграційних інститутів у Західній
Європі довів важливість і практичну можливість дотримання балансу між
правами і обов’язками країн-учасниць, сполучення принципу добровільності
з жорсткою договірною дисципліною.

Що стосується конкретної інституційної структури ЄС, то для СНД при
створенні його власних інститутів придатні лише окремі її частини.

Це передусім Рада глав держав (президентів) Співдружності, аналогічна
Європейській Раді ЄС, незамінна роль якої особливо наочно виявлялась в
кризові чи перехідні періоди історії західноєвропейської інтеграції. В
умовах конфліктів, що не припиняються, і загальної нестабільності на
території колишнього Союзу функціонування в Співдружності подібної Ради
“на вищому рівні” є доцільним і необхідним. Проте її діяльність поки що
не упорядкована і переповнена суттєвими вадами. Поглиблене вивчення
20-річного досвіду роботи Європейської Ради ЄС може принести для СНД
безперечну користь, що засвідчив приклад останніх, березневого та
жовтневого , самітів 1997 р.

Інша аналогічна пара інститутів — Рада Міністрів ЄС та наради міністрів
країн Співдружності. Загальним є те, що зустрічаються і приймають
рішення міністри, які відповідають за певну галузь політики урядів
(промисловість, фінанси, зовнішня торгівля, освіта і т. ін.). Створення
такого інституту в ЄС було передбачено основоположними договорами, його
діяльність суворо регламентована і має регулярний характер. У СНД,
навпаки, наради галузевих міністрів ще менше упорядковані, ніж робота
Ради глав держав.

Ще одним інститутом, що викликає інтерес для СНД, є Європейський суд.
Далеко не всі його функції і форми діяльності можуть знайти практичне
застосування у СНД, оскільки йому надані риси, з одного боку,
наднаціонального органу, а з другого — конституційного суду. Для СНД ні
те ні інше поки що неприйнятне. Але деякі елементи організації і
практичного досвіду Європейського суду можуть бути використані в системі
арбітражу — Економічного суду, що створюється Співдружністю, у функції
якого входило б регулювання суперечок як між державами, так і між їхніми
підприємствами і громадянами. Необхідний також орган, наділений правом
давати юридичну оцінку рішенням чи діям держав-членів, а також рішенням
Ради глав держав чи наради міністрів з точки зору їх відповідності
договорам та іншим актам Співдружності.

Нарешті, інституційний досвід ЄС є неабияким аргументом на користь
створення в СНД постійно діючого робочого апарату, який готував би
засідання Ради глав держав і нарад міністрів, а також виконував функцію
центру документації та інформації Співдружності. Зрозуміло, не може бути
й мови про копіювання Комісії ЄС, але в організації і техніці її роботи
можна знайти багато корисного. Очолювати робочий апарат міг би постійно
діючий орган, що складатиметься з представників держав-членів
Співдружності. В ЄС подібний орган, що втілює в собі міждержавний
початок, є свого роду контрбалансом Комісії, що уособлює ідею
наднаціональності. В СНД такого протиставлення немає, і названий орган
міг би об’єднати в собі обидві ідеї — представництво інтересів
держав-членів і керівництво робочим апаратом СНД.

Проте треба тверезо оцінювати і перешкоди. Основна складність полягає не
в тому, щоб усвідомити досвід ЄС, а у тому, як з найбільшою ефективністю
скористатися ним на практиці. При цьому належить враховувати ряд
обставин.

По-перше, усі країни, які нині входять у СНД, перебувають у стані
економічної, соціальної та політичної нестабільності. Така ситуація
робить малоперспективною орієнтацію на довгостроковий та всеосяжний
договір, який підписано в Маастрихті. Тим паче, що досвід ЄС свідчить
про недоцільність інтеграційних процесів у кризових ситуаціях. Так,
економічна криза 1974-1975 років була глибшою й затяжнішою саме у
інтеграційній зоні.

По-друге, вже зараз досить помітна і, мабуть, буде посилюватися
тенденція до диференціації політичного і соціально-економічного укладів
нових держав. Тому становлення СНД у будь-якій формі, що нагадує ЄС,
буде ускладнене не стільки можливостями збільшення розриву в рівнях
економічного розвитку, скільки зростаючими розходженнями у напрямах та
темпах суспільних перетворень — переходу до ринкової економіки,
демократизації політичної системи, дотримування прав людини на шляху до
громадянського суспільства тощо. Це ще більше ускладнює розробку
погодженої стратегії розвитку СНД, яку не прийнято на березневому (1997
р.) саміті, та створення на її основі відповідної договірно-правової
бази.

По-третє, виявилася і така специфічна перешкода, як імперський синдром в
Росії та пов’язаний з цим “антиросійський синдром” в інших країнах СНД.
Майже в усіх нових державах помітна певна стриманість щодо Росії, яка
підігрівається місцевими націоналістичними колами, які вбачають у ній
спадкоємицю імперії та посилаються на те, що за своїми розмірами і своєю
потужністю Російська Федерація перевершує всі інші держави, разом узяті.
Оптимальним же може бути тільки шлях будівництва СНД на основі
урівноваження (консенсусу) інтересів держав Співдружності.

Беручи до уваги перелічені фактори, слід визнати: песимістичні або
принаймні скептичні оцінки перспектив СНД та можливостей використання
західноєвропейського досвіду спираються на переконливі аргументи. Проте
було б помилкою абсолютизувати їх. Більш вагомою уявляється позиція
застережливого оптимізму. При усіх особливостях кожного з партнерів по
СНД важко уявити інший варіант формування нової культури взаємовідносин,
крім того, котрий перевірила на практиці Західна Європа, одним із
найважливіших аспектів якої є пошук оптимального співвідношення між
державним суверенітетом та договірними зобов’язаннями.

ВИСНОВОК.

Аналіз нібито достатньо переконливо свідчить про те, що досвід
Європейського суспільства в багатьох відношеннях повчальний,
універсальний і може бути використаний в специфічних умовах
Співдружності пострадянських країн. Але це матеріал, який вимагає
селекції та переробки. Партнерам по Співдружності необхідна власна
концепція СНД, яка визначала б загальні довгострокові його цілі,
стратегію розвитку, принципи та методи співробітництва, механізми
прийняття та реалізації рішень. Суттєво важливим для такої концепції є
вибір інституційної моделі СНД, яка забезпечувала б баланс впливу усіх
учасників Співдружності на прийняті рішення.

При цьому єдино реалістичною уявляється стратегія поступового та
обачливого просування, що найбільш вдало реалізована у Договорі про
Економічний союз. При всіх його недоліках він є найзмістовнішим
документом з тих, які прийняті за весь час існування СНД. Він визначає
стратегію, а її не можна змінювати щопівроку. Її центральна ідея —
поетапність руху, від простих форм інтеграції до складних, від окремих
сфер співробітництва до створення інтегрованої господарської системи.
Фактично даний договір — це рамочний документ, який визначає загальні
орієнтири та залишає простір для маневру, вибору конкретного напряму та
форм інтеграції.

Саме за таким напрямком співробітництва в майбутньому, якщо для цього
виникнуть необхідні передумови, СНД може трансформуватися в об’єднання,
подібне ЄС. Але для його формування, як це було в Західній Європі,
необхідно пройти десятиріччя внутрішньої та зовнішньої еволюції країн
СНД як в політичному, так і в економічному аспектах їх розвитку.

ЛІТЕРАТУРА.

Assemblee de l’Union de l’Europe Occidentale // Une politique europeenne
de renseignement. Doc. 1517, 13 mai. – 1996. – Р. 11.

Union de l’Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l’UEO.
Declaration de Birmingham. Birmingham, 7 mai. – 1996. – Р. 6.

Union de l’Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l’UEO.
Declaration de Paris. Paris, 13 mai. – 1997. – Р. 7.

Кузнєцова Л.І., Кузьменко В.П. Досвід Європейської інтеграції та
можливості його використання у СНД.

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020