РЕФЕРАТ
“Конституцiйнi права та обов’язки громадян України”
Зміст
Вступ
Тлумачення деяких термiнiв
Особистi права громадян
Політичні права
Економічні права
Соцiальнi права
Екологiчнi права
Культурнi права
Конституцiйнi гарантiї прав громадян
Обов’язки громадян
Список лiтератури
ВСТУП
На вiдмiну вiд глави VI Конституцiї України вiд 20 квiтня 1978
року роздiл II нової Констатуцiї України має назву “Права, свободи та
обов’язки людини i громадянина”. Такий акцент не випадковий. Адже
перелiк конституцiйних прав та свобод в Конституцiї 1996 року значно
розширений, конституцiйне закрiплення отримали давно визнанi свiтовим
та європейським спiвтовариством права людини на життя, на демократичну
процедуру затримання, група iнформацiйних прав, заборона примусової
працi, право на приватну власнiсть, на пiдпрнємництво та iншi.
Отже, в Конституцiї України закрiпленi основнi права людини, якi за
визначенням П.М.Рабiновича, є певними можливостями, що необхiднi для
iснування людини та її розвитку в конкретно-iсторичних умовах.
Вони об’ективно визначаються досягнутим рiвнем розвитку людства i
мають бути загальними i рiвними для всiх людей.
Права людини закрiпленi, перш за все, в таких мiжнародно-правових актах:
1. Загальна Декларацiя прав людини (10 грудня 1948 р.)
2. Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi та культурнi права (16
грудня 1966 р.)
3. Мiжнародний пакт про громадянськi та полiтичнi права (16 грудня
1966 р.)
4. Факультативний протокол до Пакту про громадянськi та політичні
права (16 грудня 1966 р.)
5. Європейська конвенцiя про захист прав людини та основних свобод (4
листопада 1950 р.)
6. Європейська соцiальна хартiя (18 жовтня 1961 р.) Права людини як
категорiя мiжнародного права практично стають правами громадянина в
конкретнiй державi тодi, коли вони визнаються та закрiплюються
внутрiшнiм законодавством певноi країнi.
ТЛУМАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ТЕРМIНIВ
Основне право громадянина – це встановлена державою та закрiплена в
Конституцiї можливiсть, яка дозволяє кожному обирати вид i мiру певноi
поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в
суспiльних iнтересах.
В Конституцiї та законах України вживається вислiв “права та свободи
людини”, “права та свободи громадянина”.
Як спiввiдносяться категорiї “права” i “свободи”, чи є мiж ними
принципова рiзниця?
Бiльшiсть авторiв, якi дослiджувалн це питання, схиляються до думкн,
що принипових вiдмiнностей мiж цими поняттями немае.
Порiвняйте, наприклад, свободу наукової, технiчної творчостi та право на
творчiсть, право на вибiр професiї i свободу вибору професiї.
Цi та iншi приклади свiдчать, що одну i ту ж правову можливість
розглядають як право, i як свободу. Iсторично склалося так, що деякi
права iменують свободами: свобода думки i слова, свобода свiтогляду та
вiросповiдання, свобода мiтингiв, походiв i демонстрацiй.
Крiм прав та свобод в Конституцiї та законах України
зустрiчається поняття “законнi iнтереси”, “iнтереси громадян”
(ст.36, 44 Конституцiї України).
Законнi iнтереси – це iнтереси особи, якi безносередньо не охоплюються
змiстом встановлених законом прав i свобод, але залишаються державою та
законом.
Закрiплюючи в Конституцiї права та свободи громадян, держава вимагає вiд
них правомiрної поведiнки, яка має вiдповiдати еталонам, зафiксованим
у юридичних нормах. Держава формулюе свої вимоги до громадян у
системi обов’язкiв та встаiювлює юридичну вiдповiдальнiсть
за їх невиконання.
Основний обов’язок – це встановлена державою в iнтересах усiх членiв
суспiльства та закрiплена в Конституцiї необхiднiсть, яка приписує
кожному громадянину вид i мiру певної поведiнки та
вiдповiдальнiсть в разi її невиконання.
В юридичнiй лiтературi права, свободи та обов’язки входять до поняття
“правовий статус”.
Правовий статус особи – це сукупнiсть всiх прав, свобод та
обов’язкiв, що належать громадянину i внзначають ного правове положення
у суспiльствi.
В юридичнiй лiтературi зустрiчається така класифiкацiя видiв
правового статусу.
Загальний правовий статус розповсюджується на усiх громадян i
закрiплений в Конституцiї та законах України.
Спецiальний (родовий) статус поширюється на певнi групи громадян,
закрiплений в окремих законах (наприклад, Закон України “Про статус
суддiв” вiд 15 грудня 1992 р., Закон України “Про державну службу”
вiд 16 грудня 1993 р. та iн.).
Iндивiдуальний (приватний) правовий статус – поширюється на
конкретних осiб.
В законодавствi України також розрiзняють правовий статус громадян
України, основм якого закрiпленi у ст. 21-25 Конституцiї України,
правовий статус осiб без громадянства (апатридiв) та правовий статус
iноземних громадян.
У статтi 26 Конституцiї України закрiплено принцип рiвностi прав та
обов’язкiв iноземних громадян та апатридiв з громадянами України, за
винятками, встановленими Конституцiєю, законами України. Більш
конкретно це положення закрiплено у Законi України “Про правовий
статус iноземцiв” вiд 4 лютого 1994 р., де проголошується право
iноземцiв на iнвестицiйну та пiдприємницьку дiяльнiсть, працю та
вiдпочинок, на охорону здоров’я, на житло, на соцiальний захист,
освiту, використання досягнень культури, участь у об’єднаннях громадян,
на звернення до суду за захистом своїх прав. Але є й певнi обмеження:
iноземцi не можуть бути членами полiтичних партiй, обирати та бути
обраними до органiв державної влади та мiсцевого самоврядування,
приймати участь в референдумi, на них не поширюється загальний
вiйськовий обов’язок. У Законi також передбачений порядок в’їзду в
Україну та виїзду iноземцiв з України, а також внпадки обмеження
цього права (в iнтересах безпеки та здоров’я громадян України).
В зв’язку з прийняттям Конституцiї України у пресi обговорювалося
питання шодо класифiкацiї прав, свобод та обов’язкiв громадян.
Конституцiя України 1978 року подiляла права на соцiально-економiчнi,
полiтичнi та особистi. Ця класифiкацiя зазнала критики як неповна
(немає культурних, екологiчних прав, хоча вони i були
закрiпленi).
В деяких проектах нової Конституцiї за взiрець були взятi мiжнароднi
Пакти з прав людини та розподiл прав на громадянськi, полiтичнi,
економiчнi, соцiальнi та культурнi.
Доцiльною здається класифiкацiя прав особи за П.М.Рабiновичем (див,
пiдручннк “Правознавство” за ред.М.Настюка, Л., 1995), який
класифiкує права за змiстом потреб людини, що забезпечуються цим
правом. Це фiзичнi, особистi, культурнi, економiчмi. полi- тичнi
права.
Крiм того, в лiтературi права та свободи подiляють:
* за значенням їх для носiя на:
– основнi (безумовно необхiднi для iснування людини, наприклад, право на
життя);
– неосновнi (не є життево необхiдними, наприклад, право на участь у
профспiлках);
* за способом здiйснення на:
– активнi (вимагають активних дiй, наприклад,право на освiту);
– пасивнi (не вимагають активних дiй особи, наприклад, свобода
свiтогляду);
* за суб’єктами здiйснення на:
– iндивiдуальнi (здiйснюються одноособовими дiями, наприклад, право на
свободу переконань);
– колективнi (можуть бути реалiзованi лише спiльними дiями групи
носiїв прав, наприклад, право на утворення громадських об’єднань);
* залежно вiд ролi держави на:
– “негативнi права” (для їх здiйснення державi досить утриматись від
втручання в свободу особи, наприклад, право на виховання дiтей);
– “позитивнi права”(для їх здiйснення необхiдно прийняття певних заходiв
з боку держави, наприклад, право звертатися до суду за захистом).
Щодо дiючоi Конституцiї, то вона не мiстить класифiкацiї прав та
свобод.
На думку авторiв серед прав та свобод громадян, закрiплених у
Конституцiї, можливо видiлити такi групи:
1) особистi (ст. 27-35, 51-52),
2) полiтичнi (ст. 36-40),
3) економiчнi (ст. 41-45),
4) соцiальнi (ст. 46-49),
5) екологiчнi (ст. 50),
6) культурнi (ст. 53-54).
ОСОБИСТI ПРАВА ГРОМАДЯН.
Вперше в Українi офiцiйно закрiплене невiд’ємне право кожної людини
на життя (ст.27), хоча в мiжнародних актах, ратифікованих
Україною, воно iснувало. На жаль, нi цi акти, нi Конституцiя не
мiстять юридичного визначення цього права. Не зафiксовано, коли воно
виникає: з моменту народження дитини чи ранiше.
В той же час у дiючому законодавствi України регулюються такi аспектн
цього права:
по-перше, заборона здiйснення медичними працiвниками еутаназiї –
навмисного прискорення смертi або умертвлiння невилiковно хворого з
метою припинення його страждань (Основи законодавства України про
охорону здоров’я вiд 19 листопада 1992 р., ст. 52);
по-друге, наявнiсть кримiнальної вiдповiдальностi за позбавлення життя,
зараження вiрусом iмунодефiциту людини та за iншi злочини проти
життя громадян (Роздiл III Кримiнального кодексу України).
Проте тут актуальною є проблема спiввiдношення невiд’ємного права на
життя i iснування в Українi смертноi кари (ст.24 Кримiнального кодексу
України). Скасування цього виду покарання було однiєю з умов вступу
України до Ради Європи. Питання це складне, у суспiльствi iснують
рiзнi точки зору шодо цього. Але так званий “мораторiй на
застосування смертноi кари”, по-перше – незаконний, а по-друге, не є
засобом вирiшення проблеми. Як вiдомо, змiнювати або вiдмiняти закони (у
тому числi, i Кримiнальний кодекс) має право виключно Верховна Рада
України, яка вiдповiдного рiшення ще не прийняла.
Частина 2 статтi 28 Конституцiї закрiпила положення про недопустимiсть
катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гiднiсть
особи, поводження чи покарання. Зазначена норма враховує вимоги
вiдповiдної Конвенцiї, що була пiдписана 10 грудня 1984 року i яка дiє
в Українi. Ст. 11 Конвенцiї вимагає вiд держав – учасниць систематично
розглядати правила, iнструкцiї, методи та практику допитiв, умови
утримання пiд вартою, поводження з арештованим для того, шоб не
припускати застосування тортур.
Згiдно з частиною 3 статтi 28 Конституцiї України “жодна людина без її
вiльної згоди не може бути пiддана медичним, науковим чи iншим
дослiдам”. Бiльш детально це положення розкрито в Основах законодавства
України про охорону здоров’я, де у статтi 45 забороняється
проведення науково-дослiдного експерименту на хворих, ув’язнених або
вiйськовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях,
захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою дослiду.
Значну кiлкiсть особистих прав людини охоплює поняття
“недоторканiсть особи’, яке розглядається, з одного боку, як право на
свободу та особисту недоторканiсть (ст. 29), а з другого, як право
на охорону особистого та сiмейного життя (ст. 32). Право на свободу
включає такi аспекти, як гарантiї вiд незаконного арешту та
затримання, свободу пересування, вiльний вибiр мiста проживання,
право залишати Україну та повертатись в Україну. Детально процедури i
порядок в’їзду та виїзду закрiпленi в Законi України “Про порядок
в’їзду з України та виїзду в Україну громадян України” вiд 21 сiчня
1994 р.
Недоторканiсть особистого життя означає, що нiхто без згоди
громадянина не має права втручатися в його особисте життя, обмежувати
його подружнi, родиннi, iнтминi та iншi проявн індивідуальної
актнвностi.
Серед норм законодавства України, що стосуються охороми особистого
життя, слiд окремо видiлити такi.
1. Недопустимiсть збирання, зберiгання, використання та поширення
конфiденцiйної iнформацiї про особу без її зголи, право громадян
знайомитися iз вiдомостями про себе та гарантування судового захисту
права спростовувати недостовiрну iнформацiю про себе та членiв своєї
сiм’ї (ст.32 Конституцiї України). Це положення Конституцiї
деталiзується Законом України “Про iнформацiю” вiд 2 жовтня 1992 року,
вiдповiдно до статтi 23 якого забороняється збирання вiдомостей про
особу, якщо немає її попереднього погодження. А ст. 31 названого
Закону передбачає наступнi права громадян:
– знати пiд час збору iнформацiї, якi вiдомостi про них, з якою
метою збираються, як, ким, з якою цiллю використовуються;
– заперечувати достовiрнiсть, повноту, доречнiсть iнформацiї.
Згiдно зi статтею 41 Закону України “Про телебачення та радiомовлення в
Українi” вiд 21 грудня 1993 року не припускається без згоди батькiв
або осiб, що їх замiнюють, розiiовсюджепня iнформацiї про
неповнолiтнiх, якi здiйснили злочин, про злочини щодо неповнолiтнiх, а
також про самогубство неповнолiтнiх, якщо така iнформацiя дає можливiсть
iдентифiкувати особистiсть.
2. Забезпечення таємницi всиновлення (стаття 112 Кодексу про
шлюб та сiм’ю України) шляхом змiни мiсця, дати народження дитини (не
бiльш нiж на 6 мiсяцiв). Розголошення цiєї таємницi тягає
вiдповiдальнiсть за статтєю 115-1 Кримiнального кодексу України.
3. Право на збереження лiкарської таємницi (Основи законодавства
України про охорону здоров’я, ст. 40), за яким медичнi працiвники та
iншi особи, яким у зв’язку з виконанням професiйних або службових
обов’язкiв стало вiдомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та iх
результати, iнтимну i сiмейну сторони життя громадянина, не мають
права розголошувати цi вiдомостi. Окремо право на збереження
лiкарської таємнмцi шодо осiб, якi iнфiкованi ВIЛ, закрiплено у
Законi України “Про запобiгання захворюванню на СНIД та соціальний
захист населення” вiд 12 грудня 1991 р. Вiдповiдальнiсть про
розголошення iнформацiї про цю категорiю хворих передбачена статтею
108-4 Кримiнального кодексу України.
4. Адвокатська таємниця. Статтею 9 Закону України “Про адвокатуру”
вiд 18 грудня 1992 р. передбачено, що предметом адвокатської
таємницi є питання, з якими особа звертається до адвоката, змiст
консультацiй, порад, роз’яснень та iнших вiдомостей, якi адвокат отримав
при здiйсненнi своїх професiйних обов’язкiв. Адвокату забороняється
розголошувати цi вiдомостi, а також використовувати їх у власних
iнтересах та в iнтересах третiх осiб.
5. Дотримання таємнiiцi здiйснення нотарiальних дiй нотарiусами та
iншими посадовими особами (Закон України “Про нотарiат” вiд 2 вересня
1993 р., стаття 8).
6. Недоторканiсть житла (ст.ЗО Конституцiї України). Це означає, що
нiхто не має права знаходитися у чужому житлi проти волi його
мешканцiв. Вiдповiдальнiсть за порушення цього права передбачена
статтею 130 Кримiнального кодексу України.
7. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденцiї (ст.31 Конституцiї України, ст.131 Кримiнального кодексу
України). Конституцiя закрiплює свободу думки i слова, свiтогляду i
вiросповiдання (ст. 34-35). Свобода слова – це вiльне вираження
поглядiв та переконань. Свобода думки передбачає вiдсутнiсть державної
iдеологiї, нав’язаної громадянину як юридичний обов’язок.
Цi права зв’язанi з правом громадян на збирання, зберi- гання,
використання iнформацїї, яке врегульовано ст.34 Конституцiї та Законом
України “Про iнформацiю” вiд 2 жовтня 1992. Iнформацiя – це
документованi або публiчно оголошенi вiдомостi про подiї та явища,
якi вiдбуваються у суспiльствi, державi та навколишньому природньому
середовищi. За режимом доступу iнформацiя подiляється на вiдкриту та
iнформаiцю з обмеженим доступом. Обмеження права на отримання
вiдкритої iнформацiї забороняється законом. Iнформацiя з обмеженим
доступом подiляється на конфiденцiйну та секретну. Конфіденційна
iнформацiя – це вiдомостi, якi знаходяться у володiннi, користуванні та
розпорядженнi фiзичних та юридичних осiб та поширюються за їх бажанням
та умовамi. Секретна iнформацiя – це iнформацiя, яка містить вiдомостi,
що складають державну та iншу таємницю, розголошення якої завдає шкоди
особi, державi. Доступ до такої iнформацiї регулюється Законом України
“Про державну таємницю” вiд 21 сiчня 1994 р. Право на свободу
вiросповiдання, крiм ст.35 Конституцiї України, регулює Закон України
“Про свободу совiстi та релiгiйнi організації в Українi” вiд 23 квiтня
1991 р. В законi, зокрема, передбаченi й такi права, як право батькiв
за взаємною згодою виховувати дітей вiдповiдно до своїх власних
переконань та ставлення до релiї, навчатися релiгiйного вiровчення та
здобувати релiгiйну освiту та iшi.
Слiд також зазначити, що церква та релiгiйнi органiзацiї відокремленi
вiд держави, а школа вiд церкви.
ПОЛIТИЧНI ПРАВА.
Полiтичнi права надають громадянам можливiсть брати участь у
суспiльному та полiтичному життi країни.
До них, перш за все, слiд вiднести право на свободу об’єднання у
полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї та право на участь у
професiйних спiлках (ст.36-37 Конституцiї України), якi в мiжнародних
Пактах з прав людини об’єднуються в поняття “право на свободу
асоцiацiй”.
Полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї дiють на пiдставi
Закону України “Про об’єднання громадян” вiд 16 червня 1992 р., за
яким створювати полiтичнi партiї можуть громадяни, якi досягли 18
рокiв, не обмеженi судом у дiєздатностi i не тримаються в місцях
позбавлення волi. Засновниками громадських органiзацiй можуть бути
громадяни України, громадяни iнших держав та апатриди, якi досягли 18
рокiв, а молодiжних та дитячих органiзацiй – 15-рiчного вiку.
Членами полiтичних партiй можуть бути громадяни з 18 рокiв,
громадських органiзацiй – з 14 рокiв, дитячих та молодiжних – за iх
статутом.
Громадяни мають право браги участь у виборах i референдумах.
Громадяни України мають право на доступ до державної служби (ст. 38
Конституцiї), яке бiльш детально закрiплено в Законi України “Про
державну службу” вiд 16 грудня 1993 р. Державна служба в Українi – це
професiйна дiяльнiсть осiб, якi займають посади в державних органах та
iх апаратi щодо практичного виконання завдань i функцiй держави та
одержують заробiтну плату за рахунок державних коштiв. Право на державну
службу мають громадяни України, якi одержали вiдповiдну освiту i
професiйну пiдготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний
вiдбiр.
Право збиратися мирно, без зброї i проводити збори, мiтинги, походи
i демонстрацiї (ст.39) дозволяє громадянам виражати колективний погляд
на рiзнi питання суспiльного та державного життя, привертати до них
увагу населення, державних органiв, висувати певнi вимоги або
пiдтримувати соцiальнi iнiцiативи. Вимогами до проведення таких заходiв
в свiтовiй практицi є:
1. непорушення прав i свобод iнших,
2. переслiдування мирних цiлей,
3. проведення цих заходiв без зброї. Право громадян звертатись
до органiв державної влади та мiсцевого самоврядування та вчасно
отримувати вiдповiдь, крiм ст.40 Конституцiї України, врегульовано
Законом України “Про звернення громадян” вiд 2 жовтня 1996 р.
Пiд зверненням громадян слiд розумiти викладенi в письмовiй або уснiй
формi пропозицiї (зауваження), заяви (клопотання) i скарги. У зверненнi
має бути визначене прiзвище, iм’я та по-батьковi, мiсце проживання
громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозицii,
заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним
(викладено на особистому прийомi) або письмовим, вiд окремої особи чи
групи осiб (колективне). Якшо цi вимоги порушенi, звернення не
пiзнiше як через 10 днiв повертається особi з роз’ясненнями.
При розглядi заяви чи скарги громадянин має право:
– знайомитися з матерiалами перевiрки,
– бути присутнiм при розглядi звернення,
– одержувати письмову вiдповiдь,
– висловлювати вимоги шодо дотримання таємницi розгляду,
– вимагати вiдшкодування збиткiв в разi порушення порядку
розгляду звернень.
Звернення розглядаються i вирiшуються у термiн не бiльше одного
мiсяця вiд дня надходження, а тi, якi не потребують додаткового вивчення
– невiдкладно, але не пiзнiше 15 днiв. Якщо мiсячного термiну для
розгляду недостатньо, встановлюється необхiдний термiн, про що
повiдомляється особi. Загальний термiн розгляду не може перевищувати 45
днiв. Звернення громадян розглядаються без стягнення плати, але якщо
витрати були зробленi при перевiрцi завiдомо неправдивих вiдомостей,
вони можуть бути стягнутi за рiшенням суду.
ЕКОНОМIЧНI ПРАВА.
Новим для Української Конституцiї є закрiплення права приватної
власностi, яке є непорушним, та його гарантiй (ст.41 Конституцiї
України). Закон України “Про власнiсть” вiд 7 лютого 1991 року
передбачає, що право власностi – це врегульованi законом вiдносини щодо
володiння, користування i розпорядження майном.
Власнiсть в Українi виступає в таких формах: приватна, колективна,
державна. Держава проголошує в Конституцiї захист прав усiх
суб’єктiв права власностi, але й вимагає, щоб власнiсть не
використовувалась на шкоду людинi i суспiльству (ст.13
Конституцiї України). Вiдчуження об’єктiв приватної власностi
вiдбувається:
1) у випадку реквiзицiї – коли вiдчуження супроводжується
попередньoю i повною виплатою вартостi майна за умов суспiльної
необхiдностi або з наступними повним вiдшкодуванням в умовах воєнного чи
надзвичайного стану;
2) у випадку конфiскацiї – без усякого вiдшкодування виключно за
рiшенням суду.
Стаття 42 Конституцiї України закрiплює право громадян на
пiдприємницьку дiяльнiсть, пiдприємництво, за Законом України “Про
пiдприемництво” вiд 7 лютого 1991 року, це самостiйна iнiцiатива,
систематична на власний ризик дiяльнiсть по виробництву продукцiї,
виконанню робiт, наданню послуг та заняття торгiвлею з метою одержання
прибутку. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренцiї, захищає
вiд недобросовiстної конкуренцiї, не допускає зловживання монопольним
становищем на ринку.
На рiвнi Основного Закону зафiксований i захист прав споживачiв,
контроль держави за якiстю i безпечнiстю продукцiї, послуг, робiт.
Одними з найважливiших прав людини є право на працю та вiдпочинок
(ст.43,45 Конституцiї України). За Мiжнародним пактом про
економiчнi, соцiальнi та культурнi права вiд 16 грудня 1966 року право
на труд включає право кожної людини на отримання можливостi заробляти
собi на життя працею, яку вона вiльно обирає, право на справедливi та
сприятливi умови працi, оплату працi, вiдпочинок та обмеження робочого
часу. Всi цi положення вiдображенi у чиннiй Конституції України. Крiм
того, її 44 стаття передбачає право на страйк, як засiб захисту
своiх економiчних i соцiальних прав.
СОЦIАЛЬНI ПРАВА.
Стаття 46 Конституцiї України проголошує право на соцiальний захист,
тобто систему державних гарантiй для реалiзацiї прав громадян на працю
i допомогу на час безробiття, пiдтримання життєвого рівня населення
через перегляд мiнiмальних розмiрiв основних соціальних гарантiй за
умов зростання цiн, надання державної допомоги, пiльг та iнших видiв
соцiальної пiдтримки малозабезпечених громадян, матерiальне
забезпечення при досягненнi пенсiйного вiку, тимчасової або постiйної
втрати працездатностi, втрати годувальника.
Стаття 47 передбачає для громадян, якi потребують соціального
захисту, пiльгове (безоплатне або за доступну для них плату) надання
житла.
Стаття 48 закрiплює право на достатнiй життевий рiвень, який
включає достатнє харчування, оляг i житло. Мiжнароднi документи
вiдносять до цього права i свободу вiд голоду. В Українi для
здiйснення адресної допомоги малозабезпеченим був прийнятий Закон
України “Про межу малозабезпеченностi” вiд 4 жовтня 1994 р., за яким
право на одержання грошової допомоги мають непрацездатнi громадяни, якi
отримують пенсiю i середньодушовий сукупний дохiд яких не перевищує
величини вартостi межi малозабезпеченностi. Призначення допомоги
здiйснюють органи, що призначають пенсiю за мiсцем проживання особи за
її особистою заявою.
Кожна людина має природне невiд’ємне i непорушне право на охорону
здоров’я. Стаття 49 Конституцiї України передбачає також право на
медичну допомогу та медичне страхування. Згiдно з Основами
законодавства про охорону здоров’я, здоров’я – це стан повного
фiзичного, душевного i соцiального благополуччя, а не тiльки вiдсутнiсть
хвороб i фiзичних дефектiв.
Охорона здоров’я – система заходiв, спрямованих на забезпечення,
збереження i розвиток фiзiологiчних i психологiчних функцiй,
оптимальгої працездатностi та соцiальної активностi людини при
максимальнiй бiологiчно можливiй iндивiдуальнiй тривалостi життя.
Згiдно iз Статтею 14 Основ реалiзацiя полiтики охорони здоров’я в
Українi покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту
вiдповiдальнiсть за це несе Президент України, який виступає гарантом
права громадян на охорону здоров’я.
ЕКОЛОГIЧНI ПРАВА.
На жаль, ця група прав в Конституцiї вiдображена лише в статті 50,
де закрiплюється право громадян на безпечне довкiлля, вiдшкодування
завданої порушенням цього права шкоди, та права на iнформацiю про стан
довкiлля, якiсть харчових продуктiв та предметiв побуту.
Екологiчна безпека за Законом України “Про охорону навколишнього
природного середовища” вiд 25 червня 1991 р. є такий стан
навколишнього природного середовища, при якому забезпечується
попередження погiршення екологiчної обстановки та виникнення
небезпеки для здоров’я людей. Екологiчна безпека передбачає здiйснення
комплексу взаємопов’язаних полiтичних, економiчних, технiчних,
органiзацiйних та державно-правових заходiв.
3 метою охорони громадян вiд шкiдливих продуктiв у Статтi 18
Закону України “Про захист прав споживачiв” передбачено, що
виготовлювач, продавець зобов’язаний довести до покупця вiдомостi про
товари, якi за певних обставин створюють небезпеку для життя, здоров’я
споживача та його майна, а також про можливi наслiдки їх впливу.
Покупець має право вимагати вiд продавця iнформацiю щодо товару та
його якостей.
КУЛЬТУРНI ПРАВА.
Стаття 53 Конституцiї України закрiплює право кожного на освiту, у
тому числi на отримання безоплатної освiти у державних i комунальних
навчальних закладах.
За Законом України “Про освiту” в ред. вiд 23 березня 1996 р.
освiта в Українi базується на засадах гуманiзму, демократiї,
нацiональної свiдомостi, взаємоповаги мiж нацiями i народами. Зазначений
Закон регламентує питання управлiння, системи та структури освiти,
права та обов’язки педагогiчних працiвникiв, батькiв та учнiв,
державнi гарантiї працiвникам закладiв освiти та iншi.
4 листопада 1966 року на Генеральнiй конференцiї ЮНЕСКО була
прийнята Декларацiя принципiв мiжнародної культурної спiвпрацi, яка
проголосила, що для пiдтримання гiдностi людини необхiдне глибоке
розповсюдження культури та освiти серед усiх людей на засадах
справедливостi, свободи та миру. Iншi мiжнароднi акти пiдкреслюють також
право кожної людини вiльно брати участь у культурному життi, науковому
прогресi, а також захищати авторськi права. Цi та iншi положення
вiдображенi у статтi 54 Коiiституцiї України.
КОНСТИТУЦIЙНI ГАРАНТIЇ ПРАВ ГРОМАДЯН.
Як вiдомо, забезпечення прав i свобод громадян – головне завдання
демократичної держави. Дiяльнiсть держави щодо реалiзацiї цієї
функцiї складається з забезпечення гарантiй прав громадян, створення
умов для реалiзацiї прав громадян, повсякденної організації
вiдповiдних процесiв у суспiльствi.
Статтi 55-64 Конституцiї України мiстять гарантiї забезпеченнiя та
захисту прав громадян.
Слiд зазначити, що передбачається захист прав i свобод в органах
суду, право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та
в мiжнароднi органи. Окремо зафiксований порядок обмеження прав i
свобод в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також права, якi
взагалi не можуть бути обмеженi.
ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН.
Стаття 23 Конституцiї України, закрiплюючи право людини на
вiльний розвиток своєї особистостi, наголошує, що такий розвиток
забезпечується виконанням обов’язкiв усiма членами суспiльства. Кожен
громадянин повинен неухильно додержуватися Конституцiї та законiв
України, поважати права i свободи iнших (ст.68 Конституцiї України), не
заподiювати шкоду природi, культурнiй спадщинi, відшкодовувати збитки
(ст.66), шанувати державнi символи України (ст.65), сплачувати податки,
щорiчно подавати декларацiї про майновий стан та доходи (ст.67
Конституцiї України).
За Законом України “Про оборону” вiд 6 грудня 1991 р., оборона
України – справа усього народу. Обов’язок громадян щодо захисту
Вiтчизни закрiплений у статтi 65 Конституцiї, а також у Законах
України “Про загальний вiйськовий обов’язок та вiйськову службу” від 25
березня 1992 р. та “Про альтернативну (невiйськову) службу” від 12
грудня 1991 р.
Крiм того, у статтi 51 Конституцiї України проголошений
обов’язок батькiв утримувати дiтей до їх повнолiття та обов’язок
повнолiтнiх дiтей пiклуватися про своїх непрацездатних батькiв.
Бiльш докладно взаємнi обов’язки батькiв та дiтей врегульованi у
Кодексi про шлюб та сiм’ю.
Хотiлося б зазначити, що другий роздiл Конституцiї України “Права,
свободи та обов’язки людини i громадянина” в цiлому вiдповiдає
свiтовим та європейським стандартам з прав людини. Але не слiд забувати,
що потрiбне не тiльки проголошення прав i свобод, але й наявнiсть
механiзму їх реалiзацiї, який iснує сьогоднi далеко не для всiх
закрiплених в Конституцiї прав.
Список лiтератури
1. Конституцiя України вiд 28 червня 1996 // Вiдомостi ВР України
№ 30, 1996.
2. М.Г.Коваль, В.О.Євченко “Конституцiя України: вивчаємо Основний
Закон” // Миколаїв, 1997
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
