Реферат
з предмету “Етноботаніка”
на тему:
Окремі представники злаків
і городини в українських міфах
та легендах
В українській і не тільки українській міфології та легендах нерідко
згадують злаки та городні культури. Ось деякі з них:
Яблуко /яблуня/ – символ цілісності, земних бажань; попередження
шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх
речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння
діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла,
розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім’я народу; батьківщини,
Батьківщини.
На думку О.П.Знойка, одним із атрибутів язичницької богині Лади /богині
гармонії, любові, Матері світу/ було саме яблуко, що символізувало
першопочаток усіх речей. Світова міфологія знає численні образи та
символи, пов’язані з яблуком. У кельтській міфології існував острів
Аваллон /”острів блаженних”/, де нібито росли червоні яблука безсмертя,
зупинявся навіть час /!/ Скандинавська міфопоетична система знає богиню
Ідумн, яка володіла золотими молодильними яблуками, що давали богам
вічну молодість.
У грецькій міфології був образ саду із золотими яблуками, які стерегли
Геспереди. Їх, за міфами, одержала богиня Гера від Геї як весільний
подарунок. Здобуття цих яблук – один із дванадцяти подвигів уславленого
Геракла.
Як відомо, яблуко із написом “найпрекраснішій”, підкинуте Єрідою /дочкою
Ночі/, внучкою Хаосу трьом богиням, стало причиною Троянської війни.
Міфологія адигів вшановує Тхагаледжа – бога плодючості та землеробства.
За переказами, він нібито подарував людям золоте дерево, на якому за
один день /!/ спіє дивне яблуко – наполовину біле, наполовину – червоне.
Жінка, яка страждає безплідністю, з’ївши білу половинку, народжує дочку,
червону – сина.
За біблійною легендою, Єва, з’ївши заборонений плід /яблуко/ із дерева
пізнання добра і зла, зробила “первородний гріх”. За це разом з Адамом
була вигнана з раю і проклята Богом.
У католицькій іконографії яблуко символізувало гріхопадіння діви Марії
/див. Богородиця/, яке воно переборює через Благовіщення.
Шанованим у християн є яблучний /другий/ Спас 19 серпня у православних,
6 серпня – у католиків. За віруваннями, до цієї дати категорично
заборонялося їсти яблука, особливо тим жінкам, у яких померли діти. Це
пояснювали тим, що нібито Ісус Христос, Мати Божа роздають цього дня
усім дітям-небіжчикам яблука. Обділеними залишаться саме ті покійні
діти, матері яких порушили заборону.
Відомий міфолог, фольклорист О.Афанасьєв /Древо жизни. – С.220/ писав:
“Жива вода та золоті яблука володіють однаковою творчою силою: вони
однаково оновлюють немічного старця, роблять його квітучим юнаком…;
хворому дають міць та здоров’я; мертвому – життя, потворність
перетворюють на красу; безсилля – у богатирську силу…”
Красива легенда, казка, – скажете ви. Не поспішайте іронічно
посміхатися. Справа у тім, що в останні десятиріччя вчені-фізики
висунули гіпотезу про існування тахіонів – частинок, які мають швидкість
більшу, ніж швидкість світла. Якщо колись вдасться збудувати тахіонний
космічний апарат, то люди, повернувшись на Землю, стануть молодші, ніж
були! Ось і казка про “молодильні яблука” у гіпотезах фізиків ХХ
століття!
У літературній традиції відоме яблуко Вільгельма Теля – героя
середньовічної легенди “Сказання про стрільця”. Він відмовився виконати
наказ австрійського намісника у Швейцарії Гесслера. За це В.Теля
примусили зробити надлюдське: стріляти у яблуко, покладене на голову …
його маленького сина. Тель влучив у яблуко, виявивши величезну витримку.
В українській літературі яблуко – символ дівочої краси /гарна, мов
яблучко/, кохання, чистоти, добра, батьківщини. Напр.:
Білі яблуні у високості,
З медвянистою звадою,
Над захланністю і жорстокістю,
Над підлотою й зрадою.
/А.Малишко/.
Або:
В янтарі дрімають тихі луки,
Може, сниться їм лапатий сніг?
Одпливли мої літа розлуки –
Я спішу до тебе на поріг.
Там твоє й моє лежить минуле,
Яблуні шепочуть вдалині.
Увійду у хату: “Не забула?”
І ти, певно, тихо скажеш: “Ні…”
/М.Стельмах/.
Вишня – символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі;
матері; дівчини-нареченої.
У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю.
Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, – світове дерево життя /див.
Дерево життя/. Як відомо, колись слов’яни святкували Новий рік 21
березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. “У
давнину в Україні, – підкреслює дослідник, – вишня була ритуальним
деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в
діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась
і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий
Новий рік” /Українознавство. – К., 1994. – С.286/. На думку Г.Лозко,
назву “вишня” слід вважати прикметником жіночого роду, від форми
“вишній”, тобто “божественний” /пор. із словом “Все-вишній” /Всевишній/.
Отже, вишня – це “божественне дерево”, присвячене Сварогу /Дмитренко М.
та ін. Українські символи. – К., 1994. – С.118/.
Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті,
тобто “вишнім” сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова “вишня”,
зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з
образом світового дерева, священного дерева життя.
По-перше, слово “вишня” – слов’янського походження, воно мало такі
регіональні варіанти як “вишник”, “вишника”. Водночас слово “вись”
/висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/
мало аналогічні форми – “вишник”, тобто “вищий”, “старший”, “вишок” –
вершина, шпиль.
Словник Б.Грінченка /Т.1. – С.201/ фіксує форму “вишній”, тобто
“верховний”, а отже “небесний”, “божественний”. Водночас у Словнику
вміщено фразу “Господи вишній, чи я в тебе лишній?”, яку можна зіставити
із фольклорним виразом “Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…” Отже, у
свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом
життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю,
бо “світ” – це “свят”.
За даними М.Костомарова, слов’яни обожнювали саме світло як джерело
життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/.
Споконвіку священні речі українців – білі /хата, вишиванка, хустина,
рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином,
безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя,
Матері-богині, України.
Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості,
українських письменників. У свідомості українців і нині вишня – це рідна
домівка:”Садок вишневий коло хати” /Т.Г.Шевченко/. Або:”Як я любив у
хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати” /М.Старицький/.
У поемі І.Я.Франка “Іван Вишенський” змальовано, зокрема, епізод, коли
саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив
повернутися із грецького Афону.
Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання,
нареченої:
Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня – наречена
Вже до віночка міряла туман.
У поемі І.Драча “Смерть Шевченка” вишневий цвіт асоціюється із
безсмертям Великого Кобзаря.
І на завершення – рядки, написані одним із авторів Словника:
О, вишня – Матінко Всевишня –
Весь білий світ – то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни –
Її безсмертя в плині літ.
О.Потапенко.
Жито – символ життя; плодючості, достатку; здоров’я, щастя;
символ неперервності роду, етнічної свідомості, духовності українців.
Жито – одна із найдавніших злакових культур на Землі. Зерно, колосся,
снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської
культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу
життя. В.В.Колесов наводить такі цікаві лінгвістичні докази.
Майже все, що пов’язано з існуванням живих організмів, людини, слов’яни
позначали коренем жи-. Напр., “жила” /вена – по ній тече кров /див.
Кров/, що дарує життя. “Жило” /житло/ – місце проживання людини. “Жиръ”
/жир/ – у давнину це слово означало їжу взагалі. “Животное” – тварина.
І, звичайно, “жито” – хліб, плід, колос. “Жиця” /волосяна нитка/ –
символічна носійка життя /див. Волосся/. “Животъ” – живий /про органічні
форми життя, земне існування/.
Як бачимо з вищесказаного, домашні культури досить широкого набули
поширення як у міфах, легендах, так і в сучасній поезії. Це позитивно
впливає на єднання людини з природою.
Список використаної літератури:
Рослини в українській культурі. – К., 2000.
Рослини в нашому житті. – Харків, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
