Початок перебудовчих процесів
Багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після
приходу до влади М.С.Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах.
Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та
всеохопних реформ.
Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження
України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.
При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись
від усе зростаючої активності “низів” різноманітними маневрами і
заграванням з лідерами утвореного 1988 р. “Народного Руху України за
перебудову”. У цілому ставлення до цієї громадської організації,
очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом
поета 1.Драча, збоку тогочасних державних органів було вкрай негативним.
Вважалося, що “рухівці” штучно дестабілізують цілком нормальну й
спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних
органах масової інформації, де слово “рухівець” сприймалося як ледь не
лайливе. “На місцях” ставлення було ще більш ворожим. При цьому до
прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило
про очікувальну, безініціативну й непослідовну позицію тогочасних
українських можновладців, які ще, власне, й не відчували себе
повноцінними можновладцями.
У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР,
нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР “Про мови в
Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення
її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя.
Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено
державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення,
пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю
установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та
селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.
Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям
історії”” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган
– газета “Літературна Україна”. Публіцистика зайняла провідні позиції.
Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського.
Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Вин-ниченка,
М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і
письменників, представників української діаспори.
Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено
забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох
запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто
недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень, легалізували
свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед
православних щодо відновлення незалежності української православної
церкви від Московського патріархату.
У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й
студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери
було недостатнім.
Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто
і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII
ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних
громадсько-політичних діячів України.
Продовжувала зростати кількість науковців, їх число досягло у 1989 р.
220 тис. чол. (з них 6,8 тис. доктори наук і 73,7 тис. — кандидати
наук). Перевага надавалась прикладним дослідженням за рахунок
фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розробок не
впроваджувались у виробництво.
Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого
фестивалю “Червона рута” (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість
значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього
розвитку української популярної музики.
Проголошення незалежності України
Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова
самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком
сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада
України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені
заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж
році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в
XXI ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих
документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного
забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських
комплексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому
переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За перші
три роки незалежності кількість першокласників, які навчаються
українською мовою, зросла з 43,5% до 67,7%. Відкрито значну кількість
приватних гімназій, ліцеїв, навіть вузів.
Однак важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість
отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від
кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в
широких колах українського суспільства безпосередньо залежить від
якісної переорієнтації освітніх процесів, впровадження відповідних
сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямку в
загальнонаціональних масштабах вже зроблено чимало, однак ще більше
належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у 1992 р-. було
відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу
нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та
англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку:
бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі
Національної академії наук України створено декілька нових наукових
інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови,
Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до
того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом
цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної
еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.
Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя
досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл
громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи
соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану
справ у близькому майбутньому, а відтак – і соціальну апатію, яка
нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість
громадян ще почувають себе “споживачами” тих чи інших благ, не даючи
собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з рудиментів
“радянського” способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних
ресурсів за кордон, що мало місце за часів “застою”, ми звикли очікувати
звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в
такому “режимі” призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не
допоможе українцям вийти з кризи крім нас самих. Для цього необхідні
усвідомлення спільності нашої біди і об’єднання зусиль для її подолання.
Намагання багатьох наших сучасників вирішити свої проблеми виключно
самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов’язані
спільністю історичної долі. Природна закономірність кризових періодів в
історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне покращення
ситуації відбувається тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність
поставленої часом проблеми і сполучає доти розрізнені зусилля в одному
напрямку. Так було в усі часи, в усіх народів. Сучасне українське
суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об’єктивно
відбиває тривання процесів утворення в Україні повнокровної політичної
нації після довгого періоду бездержавного існування.
Об’єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично
налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисливе служіння
суспільним ідеалам. У зв’язку з цим до істотних культурно-політичних
зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи
президентських нагород 1995 р. як форму консолідації нової, справді
національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено
орден Богдана Хмельницького, відзнаку “За мужність”, орден Ярослава
Мудрого, орден княгині Ольги. Серед нагороджених діячів культури і
освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей,
наших сучасників.
Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за
роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити
продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських
медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських –
444, в тому числі 196 золотих). Успішно виступили українські спортсмени
на Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996р.)- За підсумками змагань
Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу.
Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато
документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому
України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад
Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І.Франком),
телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо
українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер
В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль,
більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших
сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне
господарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій.
Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України
стала історико-пригодницька картина “Вогнем і мечем” за участю кількох
українських акторів, включаючи й нині діючого міністра культури Б.Ступку
(див. на.мал. кадр із цього фільму режисера Є.Гофмана). Створюються
українсько-російські, українсько-французько-російські (“Схід-Захід”) та
інші кінокартини. Закінчилися зйомки українсько-китайської кіноверсії
повісті М.Островського “Як гартувалася сталь”, надзвичайно популярної в
Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових
періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм
знімався на українській землі повністю українським акторським складом.
До липня 2000 р. на кіностудії ім.Довженка мають закінчитися і зйомки
суто української масштабної кіноленти, присвяченої гетьманові Мазепі,
відзнято екранізацію романа П.Куліша “Чорна рада”, готується українська
кіноверсія “Пригод бравого солдата Швейка”.
Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні
пов’язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк,
Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко.
Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція
художніх фільмів і телесеріалів українською мовою, пе-рекомутація з 1995
р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного
мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило
зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними,
національне спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової
інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна
частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача,
глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто
безвідповідальну інформацію та суррогатні вироби маскультівського
шир-потребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні
“твори” мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві,
хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при
відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає
значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко
сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні “брязкальця” за
останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є
фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному
суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури
шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної
культури було б неприпустимою помилкою.
Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов’язаний
з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Понома-рьова, Руслани,
А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіноїта низки інших імен, їх
поява і творча еволюція щільно пов’язана з необхідністю задоволення
потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій
шоу-бізнесу. Практично кожний з перелічених виконавців має свою групу
палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах
України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській
конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки
про несформова-ність уявлення про престижність української популярної’
музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках
продюсерів. Група “ВВ” здобула в Росії чималу популярність завдяки
оригінальності свого лірично-“розхристаного” стилю, але її вплив на
російський музичний ринок порівняно зі зворотнім впливом російських
виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали,
присвячені сучасній українській естраді (напр. “Галас”).
Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку
продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч,
В.Дрозд, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник,
Д.Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона
змушена йти за читачем (покупцем).
Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно
російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив,
любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України
письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім
Д.Громова та О.Ладиженського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром
любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).
Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського
консерватора початку XX ст. В’ячеслава Липинського, який в “Листах до
братів-хліборобів” змалював картину проблематичності формування
повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом
принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак
останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе
далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна
відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес
національного духовного відродження українського народу. Яким буде його
майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети
і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно,
органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо,
непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина
української держави.
Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її
поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки
українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва,
досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Складнощі будівництва
національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління
громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій,
повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки
сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні
свідомого майбутніх завдань, національне згуртованого організму.
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
