.

Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади на Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1477
Скачать документ

Реферат на тему:

“Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади

на Україні”

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії,
засуджувала деструктивну руїнницьку політику більшовиків.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат для стабілізації становища в
країні й недопущення анархії в армії закликали регіональні уряди
створити однорідний соціалістичний уряд. 17 листопада було ухвалено
рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки.

Не всі з цих заходів виявилися ефективними. В намаганні створити
федеральний уряд далі намірів і балачок справа не просунулася, що,
звичайно, було на руку більшовикам, які вбачали у Центральній Раді свого
основного суперника в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу
низку політичних і воєнних ударів. Розгорнулася шалена пропагандистська
кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як
контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні
переговори з генералом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися
заходи для підриву єдності Центральної Ради. Важливу роль у цьому мали
відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-демократів та
есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проштовхувалась
ідея переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад шляхом
забезпечення на ньому необхідного більшовикам складу делегатів. І,
по-четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при Ставці
більшовики створили революційний польовий штаб для боротьби з військами
Каледіна, Дутова й Центральної Ради, їх оголосили контрреволюційними.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний секретаріат наказав
розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України,
перебазуватися в УНР, а ЗО листопада обеззброїв і вислав з Києва
по-більшо-вицькому наставлені частини міського гарнізону. 23 листопада
на Українському фронті було укладено перемир’я. Врешті, Центральна Рада
дала згоду на проведення в Києві з’їзду представників робітництва,
вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з’їзду рад).

Не можна не завважити, що дії УЦР і Генерального секретаріату стосовно
Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР
на крок чи два в політичній грі, нав’язуючи їм зручні для себе умови.
Так, звинувативши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у
Києві, більшовики обеззброїли українізовані частини на Північному та
Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив
усілякі перепони на шляху створення Українського фронту. Яскравим виявом
агресивності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4
грудня — класичний зразок революційної демагогії, яким створювався
черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей
документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона «веде двозначну
буржуазну політику»(?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як
небажання Ради скликати Всеукраїнський з’їзд рад, що, мовляв, заважало
РНК визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України.
Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з’їзд мав відкритися 4
грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як
бачимо, ультиматум нехтував об’єктивними обставинами. Натомість мовилося
в ньому про «кроки» Ради, які унеможливили угоду, бо накази Генерального
секретаріату про передислокацію українізованих частин на територію
України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами,
зазначалося в ультиматумі, могло бути проведене «лише шляхом
організованої угоди урядів обох республік». Що ж, більшовики, розваливши
стару армію, намагалися звинуватити в цьому Центральну Раду. Після
преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння
Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але
якщо на початку ультиматуму РНК визнавав Українську Народну Республіку й
навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його
претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні
справи УНР. У завершальній частині цього документа повторювалися ті самі
звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі «з
контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». У разі неприйняття
означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в
стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму,
очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у
внутрішні справи України. Це засвідчив у «Записках о гражданской войне»
В.Антонов-Овсієнко: «Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно
невідворотним, і при мені тов.Криленко, за вказівкою Смольного,
відправив у Київ […} ультиматум».

4 грудня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та
селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), в роботі якого взяли
участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, виявившись у значній
меншості, від самого початку з’їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише
переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у
національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР:
«Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів
стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського
(великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і
Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких
прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній
Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9
січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР
повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жодних
пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою
несподіванкою.

Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та
їхні прибічники (загалом 124 делегати) залишили залу Всеукраїнського
з’їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з’їзду. Того
самого дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові
на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що «неможливо
одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і
робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу
державі, яка самовизначилася». Рішуче відкидалися спроби Раднаркому
втрутитись у державне й політичне життя УНР. «Претензії народних
комісарів на керування українською демократією, — наголошувалось у
відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми
політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих
Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості.
Доки у Великороси розвивається анархія, економічні, політичні та
господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод,
які одвоювала в царизму революція — Генеральний секретаріат не визнає
потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу».
Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.

Насправді ж більшовики виявилися спритними практиками, обізнаними з
життям. До всього, вони остаточно відкинули моральні принципи в
політиці. Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум
визнавав право українського народу на самовизначення аж до повного
відокремлення, це не завадило Раднар-комові послати в Україну свої
війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до
Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом
застерігав радянські частини «від будь-яких ворожих дій проти
харківських радівців». З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка,
«місцеві більшовики об’єднано працювали у «Ревштабі» й не вважали
можливим стати у конфлікт з Центральною Радою». Однак за наказом Сіверса
в ніч на 10 грудня було обеззброєно українізований броне-дивізіон. 11
грудня до міста прибув командувач російських радянських військ
В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено
жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище. В
Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина,
який «вважав, що кожен білоручка підлягає знищенню».

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський
з’їзд рад. 11-12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було
інсценізовано альтернативний з’їзд рад. На ньому 200 делегатів
представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) та
військово-революційних комітетів. Попри це, право-чинність з’їзду, на
відміну од київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків
цей так званий з’їзд схвалив повстання в Петрограді й політику
Раднаркому, проголосив установлення радянської влади в УНР та обрав
Центральний виконавчий комітет рад України, який, своєю чергою, створив
Народний секретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і
Народний секретаріат були маріонетковими утвореннями червоного
Петрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків
Харкова. Зате це була справжня знахідка для Раднаркому, яка дала йому
змогу формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як
внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і
Центральною Радою. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про
повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, а наступного дня
створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом із Росії
прибули нові радянські частини й під командуванням Єгорова, Сіверса та
Сабліна повели наступ на Донбас і південь України.

В Харкові 12 грудня 1917 р. Україну було проголошено республікою рад
робітничих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня ЦВК рад
України опублікував маніфест про повалення Центральної Рад та
Генерального секретаріату й створення радянського уряду України —
Народного секретаріату — в складі: Артем (Ф.Сергєєв), В.Ауссем, Є.Бош,
С.Бакинський, В.Затонський, Р.Люксембург, М.Скрипник, Є.Терлецький,
В.Шахрай, ГЛапчинський. Попри піднесений тон маніфесту, становище уряду
залишалося невизначеним.

Прізвища членів Народного секретаріату були цілком невідомими Україні.
Навіть Харківський більшовицький комітет і Харківська рада робітничих
депутатів не бажали визнавати цього уряду. Цікаві спогади залишила
Євгенія Бош: «Брак активної підтримки з боку керівних харківських
товаришів дуже ускладнював роботу Радянського уряду в Харкові. При
іншому ставленні верхівки парторганізаціїДонецько-Криворізької області
не було б перебоїв у роботі ЦВК, бо не довелося б одразу ж після
повалення Центральної Ради переїздити до Києва, а згодом перекочовувати
ЦВК й Народному секретаріатові з міста до міста».

Лише командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко
налагодив зв’язок із ЦВК й допоміг Народному секретаріатові з
приміщенням, яке реквізували в газети «Южньїй край». На базі цієї газети
почав видаватися «Ве-стник Народного секретариата». Для чого це
робилося, ми вже говорили: створити ілюзію, ніби з Центральною Радою
воює не Рада народних комісарів, а Народний секретаріат. До цього
прийому більшовики вдаватимуться не раз.

Вже згадувалося, як Троцький намагався використати представників ЦВК й
Народного секретаріату на переговорах у Бресті, щоб не допустити
підписання українською делегацією окремого договору. Однак з цього
нічого не вийшло. Не домігся особливих успіхів Народний секретаріат і в
сфері внутрішньої політики. Люди, які входили до нього, були
революціонерами-руйнівниками, не готовими до державотворчої діяльності.
До всього, більшість із них не сповідувала ідеї української державності.
Тож не дивина, що вже в січні 1918 р. Україна почала розпадатися на
окремі частини. 17 січня в Одесі було проголошено в межах Херсонської та
частково Бессарабської губерній Одеську радянську республіку, а ЗО січня
(другого дня після переїзду Народного секретаріату до Києва) в Харкові —
Донецько-Криворізьку радянську республіку. Про самостійну діяльність
радянського уряду України, тим паче про національне, принаймні в межах
радянської системи, державотворення не доводиться говорити. Тільки й
того, шо Народний секретаріат і ЦВК репродукували постанови РНК та
провадили уніфікаційну політику. Було скасовано всі розпорядження
Центральної Ради, ліквідовано українську грошову систему, поширено на
територію України постанови та декрети РНК, зокрема про землю,
робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств. Промовистим
є той факт, що саме декретом Рад-наркому, а не Народного секретаріату
було націоналізовано харківський завод Гельферік-Саде. І взагалі,
промисловість України потрапила під п’яту Вищої ради народного
господарства, створеної 2 грудня 1917 р. в Петрограді.

Зміни політичних режимів призводили до подальшого сповзання України в
прірву економічної кризи. Внаслідок неефективного управління знизилася
продуктивність сотень заводів і шахт, оголошених націоналізованими,
зростало безробіття. Взимку 1918 р. зазнала цілковитого розгрому велика
сільськогосподарська власність, включно з багатьма рентабельними
господарствами, що відзначалися високою культурою сільського
виробництва. Відповідно до декрету про землю селяни порозбирали по
окремих дворах худобу, реманент, насіння.

Перший період радянської влади в Україні пов’язаний із масовими виявами
червоного терору. В радянській Росії ця політика офіційно була
запроваджена восени 1918 р., вже після «апробації» її в Україні. В
грудні 1917 р. в Харкові владу рад загони В.Антонова-Овсієнка
утверджували за допомогою розстрілів. Те саме діялося в Катеринославі й
Полтаві. Лише в Києві радянські війська під командуванням М.Муравйова
знищили, за різними оцінками, від 2 до 5 тис. жителів.

Радянський уряд працював у Києві три тижні. 22 лютого ЦВК рад України
створив Надзвичайний комітет оборони революції від західних
імперіалістів. Наступного дня Народний секретаріат закликав робітників і
селян дати відсіч полчищам іноземних імперіалістів і бандам буржуазних
націоналістів. У відозві йшлося про інтервенцію проти країни рад та
спроби залити кров’ю російську революцію. Що ж до українських
національно-державних гасел, то про них забули.

Ясна річ, радянська влада не спромоглася організувати народну оборону
України від німецького наступу. Під прапори п’ятьох революційних армій
більшовики нашкребли заледве 25 тис. бійців, перед якими стояло завдання
не стільки воювати з ворогом, скільки забезпечувати вивіз з України
матеріальних цінностей.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020