.

Іван Самойлович (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 9459
Скачать документ

ІВАН САМОЙЛОВИЧ

Тяжкий час переживала Україна в другій половині XVII ст. Після
Визвольної війни і козацької революції (1648 — 1654) українські землі
опинилися під владою сусідніх держав: Росія на підставі Березневих
статей Богдана Хмельницького встановила свій протекторат над Україною;
Річ Посполита після тривалої війни за умовами Андрусівського договору
(1667) знову заволоділа Правобережною Україною; Туреччина відвоювала в
неї Поділля і закріпила це в Бучацькому договорі (1672); Кримське
ханство претендувало на все Дике поле — безкраї степи північного
Причорномор’я і Приазов’я, постійно влаштовувало розбійницькі напади на
міста й села, грабувало їх і захоплювало в полон десятки тисяч людей,
знекровлюючи українську народність. Названі держави не припиняли наступу
і воювали між собою, аби силою зброї заволодіти всією Україною, що
славилася казковими багатствами.

Український народ ціною великої крові відстоював свою землю і
державність, здобуту в шестирічній Визвольній війні під проводом Богдана
Хмельницького. Непорушним захисником його залишалася твердиня на Дніпрі
— Запорозька Січ. Упродовж двох десятиріч запорозьких козаків очолював
легендарний герой, кошовий отаман Іван Сірко, який відважно боронив
Україну від татарських, турецьких і польських завойовників. На
Правобережній Україні козаки обрали гетьманом Петра Дорошенка (1665 —
1676), який шукав собі союзників у Туреччині й Кримському ханстві. На
підтримку Речі Посполитої орієнтувався гетьман Михайло Ханенко (1670 —
1674). Гетьман Петро Суховій (1670 — 1674) спирався на допомогу
Кримського ханства. Ці гетьмани боролися за владу. Розтерзана й
пошматована Україна перетворилася в справжню “Руїну”, як її тоді ж
назвали козацькі літописці.

В таких складних і несприятливих умовах проходило гетьманство Івана
Самійловича Самойловича (1672 — 1687) на Лівобережній Україні. Державна
та військова діяльність цього гетьмана мало вивчена і заслуговує на
сучасне об’єктивне висвітлення. В багатьох працях з історії України
Самойлович згадується переважно в плані негативному як деспот і
користолюбець. А коли глибоко та безсторонньо вникнути в джерела тих
часів, то можна вивідати чимало фактів, що характеризують діяльність
цієї неординарної особистості з позитивного боку.

Іван Самойлович, рік народження якого залишився невідомим, належав до
духовного стану: син священика з містечка Ходорів (тепер село
Попільнянського району на Житомирщині) на Волині. Він мав братів —
Василя, Мартина і Тимофія, які згодом стали священиками. Після
Визвольної війни родина Самойловича пересилилася на Лівобережну Україну,
де батько отримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від
м. Конотопа) на Чернігівщині. Там і минула юність Івана. Він здобув
високу на той час освіту в Київському колегіумі: виявив природні
здібності до наук, мав ясний і практичний розум, відзначався тямущістю і
кмітливістю.

Духовна кар’єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на
службу в козацьке військо Лівобережної України. Молодий і освічений
козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського
полку. Там він і одружився на Марії Іванівні Голуб — дочці заможного
мешканця Красного Колядина. Подружжя мало трьох синів (Семена, Григорія
і Якова) і двох дочок (Параску й Анастасію).

Військова служба Івана Самойловича, завдяки освіті й таланту, виявилася
досить вдалою. За протекцією генерального писаря Якова Гречаного
Генеральна канцелярія надала йому старшинське звання військового
(значкового) товариша. Незабаром козаки Веприцької сотні Гадяцького
полку обрали Івана Самойловича на посаду сотника. Потім він сходив по
старшинських службових щаблях у лівобережному козацькому війську: займав
посади наказного полковника Прилуцького полку, сотника
Красноколядинської сотні Чернігівського полку, полковника охотницького
кінного полку (1665), полкового осавула, судді й наказного полковника
Чернігівського полку (1668).

Коли гетьман Іван Брюховецький у 1668 році закликав козаків до повстання
проти засилля російських воєвод на Лівобережній Україні, Іван Самойлович
взяв активну участь у цій акції, що мала б привести до визволення
України та здобуття нею державної незалежності. Після загибелі Івана
Брюховецького й відступу козацького війська Петра Дорошенка на
Правобережжя в Чигирин він приєднався до наказного гетьмана Дем’яна
Многогрішного й дістав царське прощення за участь у повстанні. Однак
участь у повстанні посіяла у свідомості Івана Самойловича ідею
визволення України від московського протекторату, і він проніс її через
усе своє життя, усіма силами й помислами прагнув здійснити собороне
об’єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під
гетьманською владою.

6 березня 1669 року в Глухові відбулася елекційна козацька рада, на якій
у присутності московського посольства на чолі з князем Григорієм
Ромодановським було обрано гетьманом Лівобережної України чернігівського
полковника Дем’яна Многогрішного (1669 — 1672). На цій же раді новий
гетьман запропонував обрати Івана Самойловича генеральним суддею
лівобережного козацького війська: козаки й старшини проголосували за
нього. Це був знак високого довір’я і визнання заслуг серед козацтва.

В кінці квітня 1669 року Многогрішний відрядив до Москви генерального
суддю Івана Самойловича для затвердження урядом старшинської чолобитної,
складеної у вигляді Глухівських статей і прийнятої на козацькій раді 6
березня 1669 року в Глухові. Водночас український посол привіз тривожне
повідомлення про те, що гетьман Правобережної України Петро Дорошенко
уклав договір з представниками Туреччини про підданство козаків
султанові. Воно викликало гостру реакцію Москви.

Глухівські статті, укладені 6 березня 1669 року царським послом
Ромодановським і гетьманом Лівобережної України Многогрішним, були
договірними умовами, що визначали статус козацької держави під
протекторатом Росії, Політичне й правове становище Лівобережної України
визначали 27 статей. Вони підтверджували чинність Березневих статей
Богдана Хмельницького (1654) й доповнювалися новими. Так, українському
гетьманові заборонялися безпосередні дипломатичні зносини з іноземними
державами і цим значно обмежувалися його права. Крім того, гетьманський
уряд зобов’язувався скласти 30-тисячний реєстр козаків (раніше
встановлений — 60 тис.) і обмежити перехід селян у козацький стан.
Гетьманові надавалося право утримувати наймане військо до тисячі чоловік
і клопотатися перед царським урядом про надання старшинам дворянських
титулів. Гетьманський уряд мав повернути в Росію селян, які втекли від
поміщиків і поселилися в Україні. На Лівобережній Україні зменшувалася
кількість царських воєвод (для їх перебування виділилися міста Київ,
Ніжин, Переяслав і Чернігів), а їх функціі обмежувалися виключно
військовими справами.

В чолобитній гетьмана і старшини на ім’я царя Олексія Михайловича йшлося
про те, щоб царський уряд не обмежував їхні права втручанням у справи
Лівобережної України воєвод, які нерідко вважали себе там господарями.
Це був головний пункт чолобитної. В ній висловлювалося прохання
затвердити Глухівські статті царською грамотою. Загалом Глухівські
статті, що складалися після повстання 1668 року проти царських воєвод,
містили чимало компромісів, які дещо стримували централізаторські
тенденції політики Москви на Лівобережній Україні. Послові Івану
Самойловичу вдалося досягти згоди царського уряду й затвердити
Глухівські статті.

Незважаючи на рішення й умови, що увійшли до Глухівських статей, уряд
Російської держави намагався зміцнити свою владу на Лівобережній Україні
й не зменшував чисельність розквартированих там військових сил, під
виглядом захисту кордонів від вторгнення турків і татар посилав туди
нові й нові полки стрільців. Курському воєводі князю Григорію
Ромодановському доручалося постійно наглядати за справами на
Лівобережній Україні й втручатися в її управління. Царський уряд
непокоїли зв’язки Многогрішного з гетьманами Правобережної України і
його намагання порозумітися з ними, об’єднати українські землі під
гетьманською владою. Втручання царського уряду негативно відбивалося на
соціальному та економічному становищі населення Лівобережної України.

Гетьманство Дем’яна Многогрішного тривало недовго — три роки. Москва все
більше виявляла йому недовіру: непоступливість і прагнення проводити
незалежну внутрішню й зовнішню політику царські урядовці розцінювали як
зраду. Генеральна старшина ремствувала на деспотизм і самовладність
гетьмана, небажання скликати козацькі ради і враховувати думки
генеральних старшин і полковників.

Та й економічне становище селян і міщан, рядового козацтва погіршувалося
внаслідок захоплення земель, маєтків і міських доходів старшиною.
Загалом невдоволення в українському суспільстві наростало.

Виникла старшинська змова, яку підтримали царські урядовці. В ніч з
12-го на 13 березня 1672 року до начальника загону стрільців Григорія
Неєлова (стрільці постійно перебували в столиці Батурині й охороняли
особу гетьмана) прийшла група старшин з семи осіб: Петро Забіла
(генеральний обозний), Іван Домонтович та Іван Самойлович (генеральні
судді), Карпо Мокрієвич (генеральний писар), Дмитрашко Райча
(переяславський полковник), Пилип Уманець (наказний ніжинський
полковник) і Петро Рославець (стародубський полковник) і висловили йому
свій намір арештувати гетьмана і відправити в Москву. Григорій Неєлов,
який і сам був настроєний проти Многогрішного, не заперечував і навіть
відрядив разом із змовниками до резиденції гетьмана кількох озброєних
стрільців. Арешт відбувся без опору гетьманської варти. Гетьмана в
супроводі Карпа Мокрієвича і Петра Рославця через Путивль і Севськ
доставили в Москву, де після недовгого слідства й катувань засудили до
страти, заміненої вічним поселенням у Сибіру. Там і скінчив своє життя
Дем’ян Многогрішний.

Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович,
який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме
його вони висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі
особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Як там було, а для
генерального судді відкрився шлях до найвищого становища в козацькому
війську і в адміністрації Лівобережної України.

У квітні 1672 року з Москви повернувся генеральний писар Карпо
Мокрієвич. Відразу ж у Батурині зібралася попередня рада із значних
козаків: генеральних старшин, полковників, полкових старшин, військових
(значкових) товаришів і отаманів. На раді вирішено звернутися до Москви
з проханням влаштувати вибори гетьмана без участі простих козаків і
поспільства (селян і міщан): старшини побоювалися повстання. Тут же
схвалили статті (умови), на яких учасники ради бажали обрати нового
гетьмана. Все це викладалося в старшинській чолобитній на ім’я царя
Олексія Михайловича. Старшини намагалися обмежити самовладдя гетьмана:
правитель козаків Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і
внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі
звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів,
щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених
старшинськими утисками. В Москву старшинську чолобитну повіз
чернігівський полковник Іван Лисенко.

Тільки-но усунули від гетьманства Дем’яна Многогрішного, як булавою
зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван
Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про
це хутко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові
здібності, вплив на козаків непокірної вдачі кошового отамана, відразу ж
ужили заходів, щоб цього не допустити. Та й лівобережна старшина не
бажала, щоб нею правив гетьман, який користувався популярністю серед
козацтва і поспільства. Тут інтереси московських бояр і лівобережних
старшин співпали.

Коли 19 квітня 1672 року Іван Сірко з своїм зятем Іваном Сербином
прямував до Курська для переговорів з князем Ромодановським з приводу
гетьманства, на нього поблизу містечка Нових Санжар напав загін козаків
полтавського полковника Федора Жученка, давнього недруга кошового
отамана. Івана Сірка закували в кайдани й привезли до Батурина. Князь
Ромодановський не лише не захистив Івана Сірка, якого запросив до
Курська, а й розпорядився відправити його в Москву, звідки того заслали
до Сибіру, в Тобольськ.

Про причини арешту 22 квітня 1672 року старшини Іван Самойлович, Петро
Забіла та Іван Домонтович, які правили Лівобережною Україною до обрання
нового гетьмана, повідомили в Москву, нібито Іван Сірко з’явився на
лівий бік Дніпра “для підбурювання (читаємо у Дмитра Яворницького)
народу до бунту, а також для того, щоб схилити Полтавський та Гадяцький
полки на бік Ханенка”, який користувався підтримкою Речі Посполитої. З
ним Іван Сірко підтримував дружні стосунки й разом воював проти турків і
татар. У такий спосіб лівобережні старшини позбулися небезпечного
претендента на гетьманство в Лівобережній Україні.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в
Козачій Діброві, містечку, розташованому над річкою Красень неподалік
Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій
Ромодановський. На раду прибули духовні особи — архієпископ
чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського
монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано
загін стрільців під началом Григорія Неєлова. Лівобережне козацтво
представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини,
військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й
поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла
вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ
Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні
висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство — генерального
суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і
київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й
поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс Самойловичу
булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір’ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою
промовою, зверненою до учасників ради: “Я гетьманського уряду не бажаю,
але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями
мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати… булави й
прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого
государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без
будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли
попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь-якого
сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за
договірними статтями міцно і постійно”. Івану Самойловичу на цю промову
за себе і за всіх учасників ради відповів генеральний обозний Петро
Забіла: “Усі ми готові служити великому государю у вічному підданстві:
на тому прийми від нас прапор, булаву і бунчук і стань над нами
гетьманом” (Микола Костомаров).

Тут же на раді в Козачій Діброві обрано кількох генеральних старшин:
генеральним суддею — Павла Животовського, генеральними осавулами — Івана
Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем — Саву Прокоповича,
генеральним хорунжим — Григорія Коровченка, генеральним бунчужним —
Леонтія Полуботка. Стародубським полковником став знову Петро Рославець.
Семен Остренко отримав посаду гадяцького полковника. Новий гетьман на
уряди висував відданих йому людей з козацької старшини.

Після виборів гетьмана і старшин чернігівський архієпископ Лазар
Баранович разом з архімандритом Новгород-Сіверського монастиря Михайлом
Лежайським і ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем відслужили
молебень, а потім на чиновній книзі перед хрестом і євангелієм привели
до присяги гетьмана та новообраних старшин.

На вимогу царського представника Ромодановського гетьман і старшини
підписали статті-умови, на підставі яких обрано гетьмана (це Глухівські
статті 1669 року з незначними відмінами). Гетьману на булаву царською
грамотою визначалася маєтність місто Гадяч, а на утримання артилерії —
містечко Короп і Воронеж. Крім того, гетьману, генеральним старшинам і
полковникам Ромодановський вручив царські подарунки — соболі, атласи і
кармазинні камки на одяг. Нагороди соболями отримали також нижчі
старшини — полкові осавули й писарі, канцеляристи та духовні особи. На
той час полковниками в десяти полках Лівобережної України стали люди
Івана Самойловича: переяславським Дмитрашко Райча, стародубським Петро
Рославець, ніжинським Пилип Уманець, київським Костянтин Солонина,
чернігівським Василь Борковський, прилуцьким Лазар Горленко, лубенським
Іван Сербин (зять Івана Сірка), миргородським Іван Дубяга, полтавським
Дем’ян Кгуджел, гадяцьким Семен Остренко.

Наступного (1673) року на прохання козацтва Запорозької Січі й короля
Речі Посполитої царський уряд повернув Івана Сірка із заслання. Час був
тривожний і складний: велике турецьке військо вторглося в Правобережну
Україну і захопило Поділля з містом-фортецею Кам’янець-Подільським
(1672) й загрожувало дальшим наступом на Україну і Річ Посполиту.
Кошовий отаман Іван Сірко знову активізував боротьбу запорожців проти
турецьких і татарських завойовників. Однак козацтво України було
роздроблене й підпорядковувалося кільком гетьманам, які не могли
об’єднатися для опору ворогам.

Це становище характеризував Іван Сірко в розмові з царськими послами
Василем Чадуєвим і Семеном Щоголєвим, які відвідали Запорозьку Січ
(1673): “Тепер у них (козаків. — Г. С.) чотири гетьмани: Самойлович,
Суховієнко, Ханенко і Дорошенко; та ні від кого з них немає нічого
доброго: сидять дома та за гетьманство, за маєтності і за млини кров
християнську проливають; краще було б Крим зруйнувати та війну
припинити. А був час, коли військо, під час ради, мене запитувало і
хотіло дати мені гетьманство, але Ромодановський Самойловича зробив
гетьманом, — не по-військовому він поступив і мене, Сірка, в прірву
послав”. Названі тут гетьмани спиралися на сили іноземних держав (Росію,
Кримське ханство, Річ Посполиту, Туреччину), щоб здобути собі
гетьманську владу й володарювати над народом України. Один лише Іван
Сірко з запорожцями відважно воював проти загарбників і намагався
визволити Україну, взяти гетьманство у свої руки й об’єднати всі
українські землі. Та не судилося йому це здійснити: замість обрання
гетьманом його заслали в Сибір.

Дбаючи про безпеку українського народу, цілісність його держави, кошовий
отаман твердо оцінював складність тодішньої обстановки в Україні й
пагубність поділу її на частини між чотирма гетьманами, між якими не
існувало порозуміння й миру. Така оцінка й дії Івана Сірка знаходили
підтримку серед запорожців і значної частини старшин та козаків
Лівобережжя й Правобережжя. Чимало людей визнавало необхідність
припинення міжусобної боротьби гетьманів і об’єднання українських земель
під міцною гетьманською владою, щоб відстояти незалежність Української
держави від іноземних завойовників — польських, турецьких, татарських
тощо.

Документи дають підстави вважати, що й гетьман Іван Самойлович, як
людина освічена й настроєна патріотично, з свого боку виношував ідею
соборності українських земель, прагнув об’єднати Правобережжя з
Лівобережжям під своїм регіментом та протекторатом Російської держави,
яка могла своїми військовими силами й міжнародним авторитетом
протистояти зазіханням на Україну з боку Речі Посполитої, Туреччини й
Кримського ханства. Серед старшин і козацтва гетьман знаходив немало
прихильників розбудови незалежної Української держави.

“Сірко і Самойлович, — писав видатний історик запорозького козацтва Д.
І. Яворницький, — були безперечно найсильнішими людьми свого часу і
типовими виразниками волі народу, яким вони правили”. А про самого
гетьмана він додав: “Самойлович був людиною самовладною і честолюбною:
він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям”.

Взаємовідносини між кошовим отаманом Іваном Сірком та гетьманом Іваном
Самойловичем протягом майже цілого десятиріччя (1672 — 1680) їх
діяльності відзначалися суперечливістю як і час, в який вони жили і
діяли. Про кошового отамана Запорозької Січі Дмитро Яворницький писав:
“Мужній, безстрашний, волелюбний, запальний, гарячий, Сірко не визнавав
претензій Самойловича і відверто виявляв до нього почуття ворожнечі й
неприязні”. Звичайно, цей особистий момент завдавав чималої шкоди справі
визволення і об’єднання України. Правда історії та діяльність цих
неординарних людей тепер висвітлюється і сприймається так, як вона
відображена в тогочасних документах: сила і слабкість їх людських
характерів, мотиви поступків, рівень державного мислення та інші
фактори.

Відразу ж після обрання гетьманом Іван Самойлович зустрічався із
складними проблемами внутрішнього й міжнародного життя України. За
визначенням відомого історика Івана Крип’якевича, цей гетьман “передусім
відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси
Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України”. Тобто перед
нами не рядовий виконавець волі старшин і царського уряду, а державний
діяч і мислитель, який мав власні погляди на долю України, як держави, й
міг їх відстоювати доступними йому засобами.

У той час найскладніший вузол державно-політичних суперечностей
зав’язався на Правобережній Україні, на володіння якою відверто
претендували три сусідні держави: Річ Посполита, Туреччина і Росія. Річ
Посполита заволоділа Київщиною, Поділлям і Волинню за умовами
Андрусівського договору про перемир’я з Росією (1667). Туреччина
відвоювала в Речі Посполитої Поділля з фортецею Кам’янцем-Подільським і
закріпила там своє панування Бучацьким мирним договором з нею (1672).
Поділля увійшло до складу регіменту Петра Дорошенка, його (після
зречення Павла Тетері) проголосила гетьманом ще в 1665 році старшина
правобережних козацьких полків. Для своєї гетьманської резиденції
Дорошенко обрав місто Чигирин (на Київщині), де містилася столиця
Української держави часів Богдана Хмельницького. Виношуючи плани
поневолення всієї України, Туреччина намагалася використати для цієї
мети авторитет і амбіції Петра Дорошенка, уклала з ним договір. Тому
уряд Російської держави і гетьман Лівобережної України Іван Самойлович
вживали запобіжних заходів проти турецької агресії.

Пізніше Петро Дорошенко так викладав свої наміри, пояснював дії і
політику в інтересах українського народу:

“Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд
(гетьманство. — Г. С.) і держав його близько десяти років, не в чому
іншому був мій намір, а тільки в тому, щоб помножити вольності
Запорозького Війська та заховати безпеченство і цілість отчизни, щоб
процвітанням благочестивих церков народ християнства українського міг
утішатися. Тому не тільки з християнами, але і з бусурманськими народами
я завсігди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити
в бажаному мирі”. Як бачимо, Дорошенко прагнув до тієї ж мети, що й
Самойлович: зробити Україну вільною, соборною і незалежною державою, хоч
обом їм у тих надзвичайно несприятливих історичних умовах не судилося
цього досягти.

Річ Посполита, щоб утримати під своєю владою Правобережну Україну,
визнала гетьманом над правобережними козаками Михайла Ханенка (1670 —
1674), який раніше займав посади уманського полковника (1660 — 1669) і
кошового отамана Запорозької Січі (1670).

Це привело до тяжких наслідків. Між гетьманами Петром Дорошенком і
Михайлом Ханенком точилася збройна боротьба за владу на Правобережній
Україні. Хоч, здається, обидва, як люди освічені, розуміли, що ціною
великої козацької крові здобуті результати можуть використати і серед
них — Івану Самойловичу: Україна волала про припинення кривавої драми.

Російська держава також претендувала на володіння Правобережною
Україною: боярину, воєводі і намісникові бєлгородському, князю Григорію
Ромодановському і лівобережному гетьманові Івану Самойловичу з Москви
надійшло доручення схиляти правобережного гетьмана Петра Дорошенка під
царську протекцію. Про це ж уже велися переговори з другим гетьманом
Михайлом Ханенком. Окрім того, переговори велися з правобережними
полковниками без відома гетьманів. Для вирішення цієї вельми важливої
справи було вирішено влаштувати військовий похід козацьких полків і
російських стрільців на правий бік Дніпра, щоб силою зброї примусити
старшину і козаків до покори Російській державі та гетьману Самойловичу.

За порадою архімандрита Печорського монастиря Інокентія Гізеля київський
воєвода направив у Чигирин для переговорів з гетьманом Петром Дорошенком
ієромонаха Серапіона Палчовського. Переговори відбулися 4 вересня 1673
року. На пропозицію ієромонаха перейти під московську протекцію і
регімент гетьмана Івана Самойловича Дорошенко (читаємо в Миколи
Костомарова) відповів? “Хай Самойлович не хвалиться, що він був таким
козаком, як я — від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і
море? Де він бував? До чого придивився? З якими государями про війну і
мир добрим звичаєм перемовляв? Чи зуміє він що треба для царської
величності почати? Хай покаже: коли все знає і може добре діло вести, я
йому уступлю і низько вклонюся за те, що зніме з мене тягар
гетьманського чину. Але знає Бог і люди: не давній він козак. Хіба
проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато
разів був полковником і всі старшинські чини пройшов! Хай царська
величність сам розсудить, що це буде, коли під царською рукою
знаходитимуться разом два гетьмани! Я його не люблю, а він мене не
любить, — і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в
Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться”.

У Чигирині Серапіон Палчовський відвідав митрополита київського і
галицького Йосипа Тукальського, який підтримував Дорошенка. Туди ж
з’явився і гетьман: він висловив думку, що настав сприятливий час
Російській державі воювати проти Туреччини, поки вона не підкорила Річ
Посполиту й не розпочала наступ великими силами в Україну. Посланець
київського воєводи не одержав від Дорошенка якихось письмових
зобов’язань, а про зміст перемов склав докладний звіт, який відправлено
до Москви.

З Москви надійшла царська грамота гетьману Петру Дорошенку з новою
пропозицією відступити від союзу з Туреччиною й перейти під протекцію
Російської держави. Дорошенку тоді обіцяно, що Київ і Правобережна
Україна не будуть віддані Речі Посполитій; він залишиться гетьманом на
правому боці Дніпра, а Лівобережжя — під управлінням Івана Самойловича.
З цими пропозиціями Палчовський вдруге з’явився в Чигирині. Гетьман дав
згоду.

Лівобережний гетьман Самойлович, з свого боку, не бажав того, щоб
Дорошенко залишався гетьманом Правобережної України, і наполягав на
військовому поході на правий берег Дніпра, щоб примусити і Дорошенка, і
Ха-ненка зректися гетьманства, а їхні козацькі полки взяти під свій
регімент. Зрештою в кінці листопада 1673 року з Москви надійшов царський
указ воєводі Ромодановському і гетьману Самойловичу з полками стрільців
і козаків рушати в похід на Правобережжя.

Похід розпочався в кінці січня 1674 року. Правобережні козацькі полки
майже не чинили опору: здалися гарнізони Канева, Черкас, Корсуня,
Богуслава, Лисянки, Мошен та інших міст. Вони присягнули Російській
державі. Не вдалася лише спроба заволодіти Чигирином, де зосереджувалися
значні військові сили гетьмана Петра Дорошенка. Майже всі його полки
перейшли на бік Івана Самойловича й склали присягу. Петро Дорошенко не
здався і присягати відмовився. Тоді ж Михайло Ханенко дав згоду зректися
гетьманства й віддати булаву. До середини березня 1674 року похід
закінчився, полки стрільців і лівобережних козаків повернулися до
Переяслава на лівий берег Дніпра. Туди ж на раду були запрошені
представники старшини і козаків полків Правобережної України для обрання
гетьмана замість Михайла Ханенка і Петра Дорошенка.

Виборча рада відбулася 17 березня 1674 року на головній площі
Переяслава. На ній були присутні задніпровські старшини: генеральний
обозний Іван Гулак, генеральний суддя Яків Улеско і генеральний осавул
Яків Лизогуб; полковники семи правобережних полків: Канівського — Іван
Рурський, Корсунського — Михайло Соловей, Білоцерківського — Степан
Бутенко, Уманського — Григорій Біло-груд, Торговицького — Степан
Щербина, Брацлавського — Павло Лисиця і Паволоцького — Костянтин
Могилевський. Тут же стали лівобережні полковники: Київського —
Костянтин Солонина, Переяславського — Дмитрашко Райча, Ніжинського —
Пилип Уманець, Стародубського — Петро Рославець, Чернігівського — Василь
Борковський, Прилуцького — Лазар Горленко і Лубенського — Іван Сербин.

На запрошення воєводи Григорія Ромодановського і гетьмана Івана
Самойловича на Переяславську раду з’явився гетьман Михайло Ханенко і
перед нею поклав клейноди — булаву і бунчук, надані йому королем Речі
Посполитої. Воєвода оголосив царський указ про вибори нового гетьмана
над правобережними полками. У виборах взяла участь лише старшина цих
семи полків. Тоді виступив генеральний обозний Іван Гулак і заявив: “Ми
всі бажаємо, щоб великий государ пожалував нас, старшин і поспільство,
звелів би у нас вчинити гетьмана Івана Самойловича на обох боках Дніпра
єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким, і бути б нам у
підданстві у великого государя за нашими старовинними правами не на
інших статтях, а на таких, якими він, великий государ, пожалував цього
гетьмана, старшин і все поспільство”.

Учасники ради одностайно підтримали пропозицію генерального обозного й
звернулися до Івана Самойловича, щоб той став гетьманом і на
Правобережній Україні. Вони мотивували це тим, що населення там через
правління багатьох гетьманів зубожіло, а край за Дніпром став ареною
міжусобної кривавої боротьби, ворожих нашесть з Криму, Туреччини й
Польщі. Спочатку Самойлович відмовлявся від гетьманства, але його взяли
старшини і полковники під руки й поставили на лаву, накрили бунчуком і
дали в руки булаву, що колись належала Михайлу Ханенку. Так Іван
Самойлович став гетьманом Лівобережної і Правобережної України, які
об’єднувалися під його владою в один державний союз.

На Переяславській раді були зачитані й схвалені статті, складені в
Москві. Вони визначали державний статус Правобережної України, яка
відтоді оголошувалась підвладною Російській державі. Остання
зобов’язувалась захищати населення краю від іноземних завойовників.
Реєстр правобережного козацького війська повинен мати 20 тисяч козаків.
Населення мало за рахунок податків утримувати це військо й виконувати
повинності на користь держави і власників маєтків. Козаки зберігали свої
давні привілеї. Генеральні старшини, полковники, сотники та інші
“чиновні люди” Війська Запорозького з правого берега Дніпра присягали й
підписували ці статті.

Після Переяславської ради з’явився посланець гетьмана Петра Дорошенка —
Іван Мазепа, який у його війську обіймав старшинську посаду1, з листом,
де гетьман виявляв готовність вести переговори з воєводою і гетьманом
про перехід на царську службу при умові, що козацтву не будуть порушені
стародавні права і вольності. Не довіряючи царським милостям, Петро
Дорошенко ще два роки не зрікався гетьманства й перебував у своїй
резиденції — Чигирині.

Після Переяславської ради Іван Мазепа ще деякий час перебував на службі
в гетьмана Петра Дорошенка, який зберіг значні військові сили й владу на
Правобережній Україні, не розривав союзу з Туреччиною і Кримським
ханством, відмовлявся підкорятися Івану Самойловичу. Воєвода Григорій
Ромадановський і гетьман Іван Самойлович готували сили для нового походу
на Правобережжя, щоб примусити Дорошенка до покори.

Сподіваючись отримати військову допомогу від турок і татар, Петро
Дорошенко відрядив свою довірену особу — Івана Мазепу з листами до
кримського хана і турецького султана. Посланця гетьмана супроводжували
дев’ять татарських воїнів, які стерегли п’ятнадцятеро українських
невільників, призначених для подарунку кримському ханові. Неподалік
Інгул-річки запорозький загін натрапив па це посольство, перебив татар і
привів Івана Мазепу в Запорозьку Січ на козацький суд. Це сталося 11
червня 1674 року. На козацькій раді запорожці ледве не вбили Івана
Мазепу; його врятував Іван Сірко й старі козацькі отамани, які
звернулися з таким проханням: “Панове браття, просимо вас, не убивайте
цього чоловіка, може він вам і вітчизні нашій колись знадобиться”.

Закованого в кайдани Івана Мазепу разом з листами Петра Дорошенка
кошовий отаман Іван Сірко відправив до гетьмана Івана Самойловича для
відсилки в Москву. Разом з тим у листі до гетьмана кошовий отаман
клопотався про звільнення бранця: “Покажи милість свою, як батько
милосердний, щоб він у неволі не був і щоб військо запорозьке, яке
дарувало йому і волю, й життя, і здоров’я, не стало говорити, що Сірко
засилає людей у неволю”. Іван Самойлович, допитавши Мазепу в Батурині,
відправив його з листами до Москви і таким же проханням, як і Сіркове.
Гетьман цим демонстрував, що Петру Дорошенкові не можна довіряти, і це
підтверджували листи до хана і султана, а також свідчення Івана Мазепи
на допиті в Малоросійському приказі. Очевидно, в Батурині порозумілися
Самойлович і Мазепа, про що свідчать їх стосунки після повернення
останнього з Москви на Україну.

Переяславська рада і об’єднання Правобережної України з Лівобережною під
управлінням гетьмана Івана Самойловича, проголошення протекторату і
заступництва Російської держави спричинилися до того, що на Правобережжя
вторглися спочатку війська Речі Посполитої. Жовніри грабували населення
Брацлавського і Кальни-цького полків. Польське військо захопило Вінницю,
чимало міст і сіл Забужжя і Подністров’я. Про ці події гетьман Іван
Самойлович повідомив у Москву, звідки надійшов царський указ вимагати
від польського командування виводу війська з території, оголошеної
підвладною Російській державі.

Услід з польськими військами на Правобережжя посунули турецькі й
татарські орди. В Ладижині турки взяли в облогу охотницький полк на чолі
з полковником Андрієм Мурашком, якого відрядив туди гетьман Іван
Самойлович. Козаки героїчно стояли супроти значних ворожих сил, якими
командував сам візир. Але не витримали й здалися: турки скарали Мурашка
на смерть, а козаків забрали в полон і відправили на галери. Турецькі
завойовники зруйнували міста-фортеці Тульчин, Умань, Тростянець, Бершадь
та інші. Правобережна Україна підпливала козацькою кров’ю. Гетьман Петро
Дорошенко не зміг ні зупинити вороже нашестя, ні захистити правобережне
населення від наруги лютих ворогів.

У липні 1674 року російські стрільці під командуванням воєводи князя
Ромодановського перейшли Дніпро на правий бік з наміром примусити Петра
Дорошенка здатися. Тим часом Дорошенко укріпив фортецю в Чигирині: там
зібралося близько п’ятнадцяти тисяч озброєних оборонців — найманих
козаків, місцевих міщан і селян. 23 липня російське та козацьке військо
взяли в облогу Чигирин. Облога тривала до 10 серпня і безрезультатно:
почувши про наближення татарської орди на чолі з кримським ханом,
воєвода і гетьман припинили облогу і відвели свої війська до Черкас, а
звідти на Лівобережжя. Услід за ними відступали тисячі міщан і селян,
рятуючись від ворожого нашестя.

Спустошивши, пограбувавши й заливши кров’ю Правобережну Україну,
турецькі орди повернулися за Дністер. Вони залишили напризволяще свого
колишнього союзника гетьмана Петра Дорошенка, від якого відцуралися його
полковники й козаки, а також і все населення. Після відходу турків на
Правобережжя вступило польське військо під проводом короля-полководця
Яна Собєського, щоб закріпити там панування Речі Посполитої, до володінь
якої правобережні українські землі відійшли за умовами Андрусівського
договору про перемир’я з Російською державою (1667). Польські військові
гарнізони з’явилися в Паволочі, Білій Церкві, Рашкові, Немирові, Барі,
Меджибожі, Кальнику та інших містах. Однак населення продовжувало
переходити на лівий берег Дніпра й шукало притулку в полках гетьмана
Івана Самойловича. Польські війська уникли сутичок з російськими
стрільцями й козаками: Річ Посполита не наважувалася вступити у війну з
Російською державою, маючи перед собою такого противника, як Туреччина,
що захопила Поділля й Кам’янець-Подільський за умовами Бучацького
договору (1672).

В цих умовах становище і гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним.
Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі
Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим
товариством і перед ним присягне. Січовики зібралися з цього приводу на
раду, куди були запрошені також донські козаки на чолі з отаманом Фролом
Мінаєвим, які прибули на Січ, щоб спільно воювати проти кримських татар.
Пропозиція Дорошенка була прийнята.

10 жовтня 1675 року Іван Сірко і Фрол Мінаєв з загонами запорожців,
донських козаків і калмиків прибули в Чигирин, де їх урочисто зустрів
Петро Дорошенко разом з козаками й духовенством, а також посполитими. На
загальній раді з участю гостей і всього населення Чигирина Дорошенко
поклав військові клейноди — булаву, бунчук і прапор, перед Євангелією
дав клятву про вічне підданство Російській державі. Запорожці поклялися,
що Дорошенко з військом і населенням буде прийнятий, а всі його
проступки будуть прощені й забуті. Про цю важливу подію Іван Сірко від
імені Коша Запорозької Січі 15 жовтня повідомив Малоросійський приказ і
клопотався про прийняття Петра Дорошенка. Архієпископ чернігівський
Лазар Баранович надіслав гетьману похвальну грамоту.

Інакше до цього віднісся гетьман Іван Самойлович, який не вірив у
щирість Петра Дорошенка. Він писав у Малоросійський приказ: “Поступок
Дорошенка не більше, як лукавство. Не надходить йому допомога ні від
турків, ні від татар, а тут ляхи в гостях, та й ми недалеко, свій же
край в його володінні зовсім спорожнів. Тому він спільно з Сірком і
вдався до обману, щоб час якось протягти і перезимувати, продовольчі
припаси з нашого боку отримувати і збіглих людей знову закликати до
себе, а навесні по-старому продовжити розбрат”. Гетьман домагався, щоб
Петро Дорошенко зрікся гетьманства і залишив Правобережжя назавжди, про
це неодноразово писав у Москву. Його підтримував Ромодановський, який
посилав гінців у Чигирин і вимагав від Дорошенка приїхати на
Лівобережжя, присягнути і передати гетьманство Івану Самойловичу.

Зрештою з Москви надійшов указ воєводі князю Григорію Ромодановському і
гетьману Івану Самойловичу з своїми військами перейти Дніпро, щоб силою
зброї примусити Петра Дорошенка зректися гетьманства. 15 серпня 1676
року п’ятнадцять тисяч ратних людей під командуванням воєводи Григорія
Косагова і козацьке військо на чолі з генеральним бунчужним Леонтієм
Полуботком наблизилося до Дніпра неподалік міста Крилова. Крім того,
гетьман надіслав листа в Запорозьку Січ кошовому отаману Івану Сірку з
вимогою примкнути до його війська. Однак Сірко відмовився і переконував
гетьмана не втручатися в справи Правобережжя. Про це Самойлович
повідомив Малоросійський приказ.

Російське і козацьке війська переправилися через Дніпро, зайняли міста
Черкаси, Жаботин, Суботів, Медведівку, підступили до резиденції гетьмана
Петра Дорошенка — Чигирина. Воєвода Григорій Косагов і генеральний
бунчужний Леонтій Полуботок, які командували передовим військом,
звернулися до гетьмана з пропозицією припинити опір і скласти
гетьманство. Вони отримали згоду Петра. Дорошенка, який через своїх
представників лише поставив умову, щоб була збережена в недоторканості
його особа й майно, права і вольності старшин і поспільства, яке
проживало на території, підвладній гетьману. Ромодановський та
Самойлович дали на це згоду.

19 жовтня 1676 року Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув
до Градизька, де знаходився головний стан російських і козацьких військ,
оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану
Самой-ловичу в присутності царського воєводи Ромодановського клейноди:
булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській
державі. До присяги також приведено старшин, козаків та місцеве
населення. Петру Дорошенку було надано дозвіл жити з своєю родиною в
містечку Сосниці на Чернігівщині, куди він і поїхав. Згодом його
викликали в Москву й призначили воєводою у Вятку (1679 — 1682). Останні
роки він прожив у своєму маєтку Ярополче під Москвою, де й помер 19
листопада 1698 року. Діяльність цієї видатної людини свого часу
спрямовувалась на те, щоб визволити і об’єднати Україну, здобути їй
державну незалежність. Як державний діяч і політик, Петро Дорошенко
вдавався до неймовірних компромісів і ризикованих союзів, але при цьому
мав на першому плані інтереси Української держави.

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося об’єднання
Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича,
прихильника соборної Української держави. Іван Самойлович звертався до
Москви з пропозицією, щоб до його регіменту приєднати і Слобідську
Україну, але згоди на це не отримав.

Тим часом над Україною знову скупчувалися чорні хмари — спустошливе
вторгнення турецьких і татарських орд. Здобувши перемоги над польським
військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавненського
мирного договору з Річчю Посполитою (17 жовтня 1676 р.), Туреччина мала
намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне
князівство, центром якого визначався Чигирин — давня столиця держави
Богдана Хмельницького. Для цієї мети турецький султан наказав
використати колишнього гетьмана України Юрія Хмельницького, взятого в
полон кримськими татарами в Уманському монастирі (1673) і привезеного в
Стамбул. Син Богдана мав стати гетьманом та “князем Малоросійської
України”.

Навесні 1677 року Юрій Хмельницький розіслав універсали, в яких вимагав
від польських залог залишити Правобережжя, а населення умовляв визнати
його владу, займатися своїм господарством і не боятися наступу турків і
татар. 7 квітня він відрядив своїх посланців у Січ з листом до кошового
отамана Івана Сірка, запрошуючи запорожців підтримати його акцію. Однак
Іван Сірко, який багато років боровся проти нападів турків і татар,
намовам не піддався, листа відправив гетьману Івану Самойловичу й
готувався до оборони Запорожжя.

Гетьман Іван Самойлович в російсько-турецькій війні (1677 — 1681) виявив
розпорядливість і військові здібності козацького полководця. Він вжив
заходів для зміцнення фортеці в Чигирині, проти якого замислювався похід
турецьких і татарських орд: відправив туди чотири з половиною тисячі
виборних козаків Ніжинського, Стародубського, Київського, Чернігівського
і Прилуцького полків, а також постачав туди зброю, боєприпаси,
артилерію, продовольство. До Чигирина прибуло кілька тисяч російських
стрільців під командуванням генерал-майора Афанасія Тауерніхта. Козаки
укріпили нижнє місто, а стрільці — верхнє. Зміцнювалась також оборона
Києва, що його ворог мав намір захопити услід за Чигирином. Усі
правобережні й лівобережні козацькі полки приведено до бонової
готовності.

На Правобережну Україну вторглось 60-тисячне військо турків і татар під
командуванням Ібрагім-паші, який запевнив султана, що він візьме Чигирин
і Київ. Разом з ворожим військом прибув і Юрій Хмельницький, але він ще
не зібрав навколо себе скільки-небудь значних сил. Протягом 3 — 27
серпня 1677 року турки й татари тримали в облозі Чигирин, нещадно
обстрілювали його з гармат, вдавалися до приступів і підкопів під
фортечні мури. Але мужні захисники міста героїчно оборонялися й
завдавали ворогові відчутних втрат. На допомогу їм поспішало російське
військо під командуванням Ромодановського і козацьке — на чолі з
гетьманом Самойловичем. Дізнавшись про їх переправу через Дніпро, турки
і татари зняли облогу Чигирина й спішно відступили. 29 серпня воєвода і
гетьман прибули до Чигирина й знайшли його фортецю значно пошкодженою, а
місто частково зруйнованим і подекуди спаленим. Залишивши гарнізон у
Чигирині, вони відвели свої війська на лівий берег Дніпра.

За невдачу під Чигирином турецький полководець Ібрагім-паша заплатив
життям: султан наказав відрубати йому голову.

Перший Чигиринський похід не дав успіху Туреччині, але султан уперто
вимагав від своїх підлеглих воєначальників-пашів будь-що завоювати це
місто, що заважало як кістка в горлі. Головнокомандуючим військами він
призначив Каплан-пашу, якому доручив готувати новий похід на Україну.
Таке ж повеління отримав і кримський хан Мурад-Гірей. Навіть сам султан
мав намір іти в похід з своїми мусульманами.

Загроза нового нашестя турків і татар стала цілком реальною. Гетьман
Іван Самойлович наполіг на тому, щоб відбудувати фортецю в Чигирині й
зміцнити його гарнізон, і заявив царському послу: “У нас в народі
кажуть: за ким Чигирин, за тим і Київ…”. Він послав у Москву
військового канцеляриста Василя Кочубея боронити Чигирин від руйнування.
Зрештою царський уряд підтримав Івана Самойловича, зваживши на його
розумні й рішучі пропозиції.

Для збільшення коштів на утримання охотницького (найманого) козацького
війська в Україні генеральна і полкова старшина постановила ввести
оренди (віддачу на відкуп) на продаж вина, дьогтю і тютюну у визначений
термін — один рік. Гетьман представив цю постанову в Москву, і царський
уряд її затвердив. Ці оренди далися взнаки: козаки й посполиті
висловлювали невдоволення відкупами, що непомірне підвищували ціни на
широко вживані українцями товари.

Підготовкою Чигирина до оборони керували воєвода Іван Іванович Ржевський
та інженер — генерал Патрик Гордон, які прибули туди в кінці квітня 1678
року. Під їхнім командуванням було 5520 стрільців, які займалися у
верхньому місті спорудженням бастіонів, равелінів, валів, шанців та
інших укріплень. Гетьман Іван Самойлович відрядив у нижнє місто 6163
козаки Гадяцького, Ніжинського і Лубенського полків, над якими поставив
начальником наказного гетьмана Павла Животовського, одного з талановитих
і хоробрих старшин. Завдяки старанням Самойловича до Чигирина завезено
81 гармату, 3600 ядер, 500 бомб, 1200 ручних гранат, багато пороху і
куль, 20 тисяч четвертей хліба, інших продуктів харчування гарнізону.

Для відсічі ворожих сил навесні 1678 року прибула на Лівобережну Україну
сімдесятитисячна російська армія під командуванням Григорія
Ромодановського. Козацькі сили, очолювані гетьманом Іваном Самойловичем,
складали п’ятдесят тисяч чоловік. Поблизу полтавської Лохвиці в урочищі
Артополоті над Сулою це величезне військо об’єдналося у червні 1678 року
й вирушило в похід до Дніпра.

В середині червня 1678 року турецька армія під командуванням великого
візира Асан-Мустафи-паші переправилася через Дунай і попрямувала до
Чорного лісу, де до неї приєдналися кримські татари на чолі з ханом
Мурад-Гіреєм. Об’єднані сили налічували близько двохсот тисяч воїнів і
мали понад двісті гармат, великі запаси пороху, ядер, бомб… Турки
знову везли з собою гетьмана-князя Юрія Хмельницького.

Турецькі й татарські орди чорною хмарою обступили славний Чигирин,
гарнізон якого складався з дванадцяти тисяч російських стрільців і
українських козаків. З 8 липня по 12 серпня тривала облога фортеці:
вороги щоденно штурмували її, влаштовували мінні підкопи, наближалися до
мурів земляними шанцями і траншеями, безперервно обстрілювали місто з
сотень гармат. День і ніч у фортеці палали пожежі, які нищили будівлі й
дерев’яні укріплення. Там було справжнє пекло. Стрільці й козаки стояли
твердо й непохитно. Втрати нападників і захисників були неймовірними. В
бою загинув воєвода Іван Ржевський і на його місце став інженер —
генерал Патрик Гордон. Фортеця благала допомоги від головних сил
російської і козацької армії.

Тим часом об’єднана 120-тисячна армія Ромодановського та Самойловича 10
липня 1678 року перейшла Дніпро й розгорнулася в бойовий порядок,
спорудила укріплений табір на Бужинському полі. Туди з-під Чигирина
великий візир Асан-Мустафа-паша привів головні турецькі сили, а
кримський хан Мурад-Гірей — татарську орду. Протягом 13 — 28 липня на
Бужинському полі тривала кровопролитна битва. Велику відвагу виявляли
російські стрільці. Гетьман Іван Самойлович завдавав сильних ударів по
флангах турецької армади. Зрештою турки, зазнавши людських втрат і
кинувши двадцять вісім гармат, почали відступати до Чигирина. Битва
продовжувалася там. За наказом гетьмана Івана Самойловича 3 серпня
козацькі полки: Чернігівський (полковник Василь Ворковський), Лубенський
(полковник Максим Ільяшенко), Миргородський (полковник Павло Апостол),
Прилуцький (полковник Федір Мовчан), Ніжинський (наказний полковник
Василь Ігуменський), а також загони інших полків (Переяславського,
Стародубського, Полтавського), піхотні й кінні охотницькі оволоділи
висотами над Тясмином-річкою, звідки з гармат турки обстрілювали
Чигирин. Там же закріпилися й стрілецькі полки Ромодановського.
Внаслідок цього турецько-татарський табір опинився в скрутному
становищі.

Починаючи з 6 серпня, турки посилили гарматний обстріл Чигирина й
намагалися будь-що взяти фортецю штурмом. Чигирин палав, але стояв
незборимий. 11 серпня вороги висадили в повітря оборонну стіну й через
великий пролом увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили у верхнє
місто — замок. Зруйнована й спалена фортеця все ще оборонялась і
завдавала втрат ворогам. У ніч на 12 серпня воєвода Ромодановський дав
наказ уцілілим захисникам підпалити замок і залишити Чигирин. Генерал
Патрик Гордон пробився з ними до військового табору. Коли турки кинулися
грабувати фортецю, там вибухнув пороховий погріб — загинуло близько
п’яти тисяч ворогів. Це був останній салют героїчним оборонцям Чигирина.

А в цей тривожний час для України на прохання гетьмана Івана Самойловича
кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко повів своє військо на
комунікації турків і татар. Поблизу фортеці Кизикермена на Дніпрі
запорожці знищили п’ятдесят транспортних суден, що везли військові
припаси турецькій армії. На Південному Бузі вони спалили мости, знищили
кілька річкових транспортів і обозів у степах, перервавши зв’язок армії
великого візира з Туреччиною. Ці дії запорожців викликали паніку серед
турецьких загарбників і допомогли головним силам Ромодановського та
Самойловича подолати їх під Чигирином.

Після запеклої битви російські й українські полки відійшли від Чигирина
до свого старого укріпленого табору на Бужинському полі поблизу
переправи через Дніпро. Туди знову підступили головні турецькі й
татарські сили. Друга Бужинська битва тривала протягом 14 — 18 серпня.
Обидві сторони зазнали відчутних втрат. В останній день російське й
українське військо перейшло в рішучий наступ і завдало поразки своєму
противникові. Турецькі й татарські орди відступили на правий берег
Тясмину; звідти турки рушили в бік Дунаю, а татари попрямували в Крим. В
цьому поході вони втратили 36 тисяч воїнів.

Героїчний подвиг російських стрільців і українських козаків у битвах за
Чигирин яскраво описано в одному з перших історичних творів —
“Київському синопсисі”: “Бусурмани ж, бачачи таку несподівану в
християнських воїнів хоробрість і мужнє серце їх, як серце лева, на лов
готового, зразу ж нечестиві, впавши в страх і трепет, розтанули в мнимій
міцності сил своїх поганських і від окопів, і від гармат великих і
меншої зброї вогнепальної, від наметів, і від усяких запасів своїх
повтікали, стрімголов один одного переганяючи і один одного залишаючи,
втікали, куди очі бачать, так що і тут здійснилося написане: пожене один
тисячу, а два — тьму зрушать”.

Нашестя турецьких і татарських орд у 1677 — 1678 роках в Україну
загрожували поневоленням українського народу. В годину тяжких
випробувань гетьман Іван Самойлович це глибоко розумів, а тому виявляв
державну мудрість, розпорядливість, далекоглядність і вміння
організувати козацтво й усе поспільство для військової відсічі ворогам.
Він справляв значний вплив на діяльність російського воєводи
Ромодановського і нерідко самостійно вирішував складні питання оборони
України. Українському гетьманові не бракувало розуму й винахідливості у
війні з Туреччиною і Кримським ханством. Заслуга гетьмана Івана
Самойловича полягала в тому, що він зумів зібрати козацькі сили, в тому
числі й Запорозької Січі, очолюваної кошовим отаманом Іваном Сірком, і
завдати поразки турецьким і татарським завойовникам, відвернути
небезпеку, що нависла над Україною. В облозі Чигирина і битвах на
Бужинському полі ворожа потуга зазнала таких втрат, що в наступні
десятиріччя Туреччина вже не змогла вдаватися до таких масштабних акцій
проти України, хоч її правителі не полишали своїх агресивних намірів.
Саме там зажив слави козацького полководця Іван Самойлович.

Відступаючи з України, великий візир Туреччини Асан-Мустафа-паша наказав
знищити рештки фортеці й міста Чигирина. Разом з тим він залишив частину
війська в розпорядженні свого ставленика Юрія Хмельницького,
проголошеного “князем Малоросійської України”. Султан віддав йому у
вічне володіння місто Немирів, де розташувалась і резиденція нового
правителя Правобережної України. Юрію Хмельницькому вдалося силою зброї
підкорити ряд міст: Корсунь, Кальник, Канів, Черкаси, Мошни, Жаботин…
Його найближчим помічником став родич Іван Яненченко-Хмельницький.
Новоспечений “князь” розсилав універсали до населення з вимогою покори
його владі. Крім того, він вимагав від переселенців повертатися на старі
місця з Лівобережної України на Правобережну.

Та цим не обмежувалася діяльність Юрія Хмельницького: він готував сили
для вторгнення на Лівобережну Україну й повернення переселенців. На
прохання гетьмана Івана Самойловича, архімандрит Єлецького монастиря
(Чернігів) Іоаникій Галятовський, який колись навчав Юрія в Київському
колегіумі, 4 грудня 1678 року звернувся до нього з листом, у якому радив
кинути турецьку протекцію й повернутися в лоно православної церкви. Та
вмовляння архімандрита не подіяли. У січні 1679 року Юрій Хмельницький з
турецьким загоном і татарською ордою вторгся на Лівобережжя в
Переяславський і Лубенський полки. Самойлович відрядив проти нападників
Полтавський, Гадяцький, Миргородський і компанійський полки. До них
приєдналися російські ратники Григорія Косагова. Спільними силами вони
завдали поразки ворожому нашестю й примусили Юрія Хмельницького
відступити на правий берег Дніпра. Татарська орда повернулася в Крим,
але награбоване майно і ясир вона мусила покинути: козацькі полки
переслідували татар далеко в степах по снігових бездоріжжях. Гетьман
вирішив вжити заходів, щоб надалі відвернути загрозу вторгнень ворожих
сил, які перетворювали край у руїну.

Щоб позбавити Юрія Хмельницького підтримки, а також засобів для
утримання турецьких залог, гетьман Іван Самойлович за згодою старшин і
царських урядовців вдався до жорстокої акції на Правобережжі — знищення
на правому боці Дніпра міст і сіл, а населення переводив на Лівобережжя.
У лютому 1679 року він призначив свого старшого сина Семена Самойловича
наказним гетьманом над козацьким військом і відрядив його на правий бік
Дніпра для виконання “великого згону” населення. Під його командуванням
були значні сили — Переяславський, Київський, Ніжинський, Прилуцький і
Лубенський полки, компанійський і кінний охотницькі полки. Разом з ними
діяла інша військова група — Гадяцький полк і російські ратники Григорія
Косагова. Протягом лютого — березня ці війська захопили Ржищів, Канів,
Корсунь, Деренківці, Драбовець, Старобор’я, Мошни, Жаботин, Черкаси та
інші міста й насильно переселили жителів у зимовий час на Лівобережжя.

Гетьман Іван Самойлович повідомляв у Москву: “Всі жителі ржищевські,
канівські, корсунські, староборські, мошенські, грабовські, білозерські,
таганківські, драбівські, черкаські на цей бік зігнані й від противника
відхилені, а міста й села, і містечка та їх хутори, де вони жили раніше
на тому боці, всі без залишку спалені”. Звичайно, ці дії гетьмана не
принесли йому слави: український народ проклинав його за позбавлення
жител, худоби, майна й виселення з рідних місць. Знедолених людей гнали
на Лівобережжя й там розміщали в полках, але місця не вистачало, бо
зібралося зігнаних понад двадцять тисяч сімей. Що з ними робити? І тоді
в Самойловича з’явилася думка поселити їх на землях Слобідської України,
яку приєднати до його гетьманського регіменту. Для здійснення такої ідеї
він відрядив до Москви спеціальне посольство, якому доручалися
переговори в Малоросійському приказі.

Переговори в Москві вели посланці гетьмана — значковий військовий
товариш Іван Мазепа і небіж, гадяцький полковник Михайло Самойлович. Їх
прийняв боярин Василь Волконський у Малоросійському приказі. Та
пропозиція гетьмана Самойловича про поселення правобережних жителів на
Слобожанщині й переведення слобідських козацьких полків під його
управління була рішуче відхилена: царський уряд зобов’язав його
розселити людей у полках Лівобережної України. Ідея об’єднання
українських земель під владою гетьмана тоді не уреальнилася.

У жовтні 1680 року до Криму прибуло повноважне посольство Російської
держави для переговорів з Туреччиною і Кримським ханством про укладення
миру. Перед цим посольство відвідало Батурин і перемовляло з гетьманом
Іваном Самойловичем про умови майбутнього миру. 3-го січня 1681 року був
укладений Бахчисарайський мирний договір, за умовами якого припинялася
війна, що тривала вже четвертий рік (1677 — 1681). За його умовами
кордон між Російською державою і Туреччиною пролягав уздовж Дніпра.
Правобережну Україну було втрачено. Гетьман негативно відзивався про цей
договір, який вважав невигідним для Російської держави. У розмові з
російським послом Василем Тяпкіним, який повертався з Криму й завітав
знову до Батурина, Іван Самойлович сумно сказав:

“Відійшла-таки задніпровська сторона; раніше я писався гетьманом обох
боків Дніпра, а тепер уже так писатися мені не можна! Хай би хоч великий
государ змилосердився над народом, який жив на правому боці, а тепер
блукає без пристановища; буде він дивитися на свої колишні пожитки, ниви
й угіддя, залишені за Дніпром, й обурюватиметься”. Надії гетьмана на
утворення соборної української держави, куди входили б Лівобережна,
Правобережна і Слобідська Україна, не здійснилися, бо цьому заважали три
сусідні держави — Росія, Річ Посполита і Туреччина.

І в наступні роки Іван Самойлович не залишав поза своєю гетьманською
увагою долю Правобережної України, намагався не допустити її заселення
українцями з Лівобережжя. Турецький султан, вважаючи її своїм
завоюванням, віддав Правобережну Україну у володіння молдавському
господарю Іону Дуці, який, порушуючи умови Бахчисарайського миру,
призначив там гетьманом Яна Драги-нича і доручив йому заселення
спустілих міст і сіл. В колишні полкові міста призначалися
полковники-осадники. Молдавський господар розсилав універсали в полки
Лівобережної України й закликав людей поселятися на правому боці Дніпра,
обіцяв їм всякі пільги.

У зв’язку з цим гетьман Іван Самойлович відрядив до Москви щойно
призначеного генеральним осавулом Івана Мазепу (березень 1682 р.) з
закличними листами Іона Дуки і Яна Драгинича і скаргою на порушення
Туреччиною умов Бахчисарайського миру. Однак у Малоросійському приказі
нічого не змогли вдіяти й радили скасувати оренди на продаж вина. Іван
Мазепа відповів, що скасування оренд приведе до того, що не буде засобів
для утримання охотницького війська, яке до того ж може перейти на
Правобережжя на службу Яну Драгиничу. В Москві висунули проект
спорудження оборонного валу на півдні Слобожанщини й Лівобережжя й
поселення там вихідців з правого боку Дніпра. Однак гетьман Іван
Самойлович рішуче виступив проти такого будівництва силами лівобережних
козаків, і проект не був здійснений. Щоб перешкодити переселенню людей,
гетьман за згодою старшин посилив сторожу вздовж Дніпра. Акції Іона Дуки
та Яна Драгинича успіху не мали.

1683 року в Європі відбулася важлива подія: об’єднані війська Польщі,
Австрії, Німеччини та інших країн під проводом польського короля й
полководця Яна Собєського у Віденській битві вщент розгромили турецькі
орди й цим надовго припинили їх просування в ці країни. В битві взяли
участь українські козаки на чолі з Семеном Палієм, запорозьким
полковником.

Ослаблення турецької могутності дало можливість польським військам
визволити частину Поділля й оволодіти Немировим. Це місто стало
резиденцією призначеного королем гетьмана Стефана Куницького, якому
підпорядковувалися правобережні козаки. Новий гетьман почав заселяти
міста й села, створювати козацьке військо. Однак у грудні 1683 року
після невдалого походу проти татар у Буджак козаки вбили Куницького і
обрали гетьманом Андрія Могилу. Та й цьому гетьману не вдалося
організувати козацтво: частина козаків на чолі з Семеном Палієм пішла на
Запорожжя, решта — на Лівобережжя. Проте уряд Речі Посполитої всіма
силами намагався утримати під своєю владою Правобережну Україну: у 1684
році король Ян Собєський видав приповідні листи (дозволи) козацьким
полковникам Семену Палію, Захару Іскрі, Андрію Абазину і Самійлу Самусю
на створення козацьких полків і заселення краю людьми. А водночас
польський уряд розпочав переговори з Російською державою про укладення
договору, спрямованого проти Туреччини й Кримського ханства.

У жовтні 1684 року до Батурина прибув з Москви думний дяк Омелян
Українцев для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем з приводу
пропозицій Речі Посполитої. Гетьман відраджував вступати в союз з
поляками, які відвоювали Правобережну Україну і тепер намагаються
закріпити своє становище при допомозі військових сил Російської держави.
Гетьмана підтримував і луцький єпископ князь Гедеон Четвертинський, який
перейшов на Лівобережну Україну, бо на Правобережжі зазнавав гоніння від
католиків; там його примушували перейти в унію. На початку 1685 року
Іван Самойлович відряджав до Москви свого посланця Василя Кочубея, який
знову підтверджував гетьманську позицію щодо взаємовідносин з Річчю
Посполитою, що претендувала на українські землі й утискувала православну
церкву на Правобережжі.

1685 рік приготував гетьману Івану Самойловичу тяжкі сімейні втрати. 20
березня померла його старша дочка Параска, яка була дружиною київського
воєводи боярина Федора Шереметєва. Минуло лише два місяці після цієї
сумної події, і нове нещастя спіткало гетьманську сім’ю. 19 травня
раптово помер його старший син Семен, стародубський полковник (1680 —
1685). Гетьман болісно переживав ці непоправні втрати. Тоді ж у листі до
боярина і князя Василя Голіцина Самойлович писав: “Після першої моєї
тяжкої печалі, що після смерті дочки моєї боярині Параски ще не
утішилася, спіткала мене від Божого помислу друга тяжка печаль — любий
мій син першородний Семен Іванович, полковник стародубський, надія моєї
старості, скінчив своє життя”. Голіцин надіслав гетьману співчутливого
листа, називаючи його “приятелем” і “люб’язним братом”.

За часів гетьманства Самойловича втратила свою автокефальність
(незалежність) українська православна церква, ієрархія якої була
висвячена єрусалимським патріархом Феофаном 1620 року. Восени 1684 року
московський патріарх звернувся до гетьмана з пропозицією обрати
київського митрополита, який би дав згоду, щоб київська митрополія була
залежна не від константинопольського, а від московського патріарха. На
цю посаду гетьман радив обрати луцького єпископа князя Гедеона
Четвертинського (небіж єпископа Юрій Четвертинський був зятем
Самойловича — чоловіком його молодшої дочки Анастасії). Вибори (елекція)
відбулися в Києві у день Петра і Павла — 29 червня 1685 року в храмі св.
Софії. Окрім духовенства, на вибори прибули гетьманські посланці —
генеральний осавул Іван Мазепа і полковники: чернігівський — Василь
Борковський, ніжинський — Яків Жураховський, переяславський — Леонтій
Полуботок і київський — Григорій Коровченко (у 1677 — 1678 рр. він був
чигиринським полковником і відзначився в обороні Чигирина від нашестя
турків і татар). Як і передбачалося, митрополитом обрано Гедеона
Четвертинського.

20 липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху московському і всія
Русі йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням
про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона
Четвертинського і прохання затвердити “права і вольності духовного чину”
в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї київської
митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита
київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському
соборі в присутності вищого духовенства і царів. Того ж дня в
Константинополь відправлено посольство на чолі з дяком Микитою
Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха
Діонісія і проханням визнати підпорядкування київської митрополії
московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але
під впливом великого візиря Туреччини дав згоду й розіслав на початку
1686 року соборну грамоту з закликом до всіх віруючих і
священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і
підкорятися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська
митрополія канонічне увійшла до Московського патріархату. Ця залежність
тривала понад три сотні років. Лише тепер Українська православна церква
вільна.

Царський уряд і в 1685 році продовжував консультуватися з гетьманом
Іваном Самойловичем з приводу підготовлюваного союзного договору
Російської держави з Річчю Посполитою. З приводу цього гетьман 12 грудня
1685 року відправив до Москви “інструкцію” з викладом своєї позиції:
“Гірше всього з’їдає нас жаль, що польська сторона природною лукавою
хитрістю своєю на Андрусівській комісії домоглася таких речей, котрі як
щодо Києва, так і щодо Запорожжя нині великих государів наших стороні
залишаються шкідливими… І так лукавою хитрістю своєю та лядська
сторона в договорах перемирних домоглася того, аби Запорожжя як до їх
великих государів належить, так і їм належало, тепер з цієї причини
намагається вдиратися в усю Малу Росію, і своїми намовами те ще раз
доводить запорожцям на свіжу пам’ять, ніби цей край дідичний правом
належить Польщі й нібито колись відданий має бути в польські області і
не лише запорожцям про це нагадують, а й городянам, осілим людям
малоросійським в намовних своїх проповідях нещодавно висловлювали”.
Такими словами гетьман виказував свій протест проти імперської
колоніальної політики з боку Російської держави і Речі Посполитої.

Поступово наростали певні суперечності між політикою гетьмана України і
російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши
порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею
21 квітня 1686 року Московський договір про “вічний мир”, за умовами
якого ці держави вступали у воєнний союз проти Туреччини і Кримського
ханства, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й
встановлення державного кордону по Дніпру. Гетьман Іван Самойлович
вбачав у цьому й цілком справедливо шкоду інтересам українського народу
і відверто висловлював невдоволення цим договором, який роз’єднував на
століття Україну.

В Батурин прибув з Москви окольничий Леонтій Неплюєв з царського
грамотою і повідомленням про укладення договору з Річчю Посполитою.
Вислухавши грамоту, Самойлович із сумом сказав посланцеві: “Ось побачите
— не кожний з московських чинів буде вам дякувати за те, що піддалися
польським хитростям і за намовою ляхів хочете розірвати мир з Туреччиною
і Кримом та почати з бусурманами війну!” Після від’їзду Леонтія Неплюєва
гетьман ще відвертіше висловлював свої думки в колі старшин:

“Купила Москва собі лиха за свої гроші, віддані ляхам. Ось побачите, що
вони в тому мирі, укладеному з ляхами, собі знайдуть і що проти хана
вчинять. Пожалкували малої данини дати татарам, будуть більшу казну їм
давати, скільки татари захотять”. Тут варто визнати далекоглядність і
мудрість гетьмана. Звичайно, він не підозрював, що такі крамольні його
вислови записують недоброзичливці, щоб потім використати проти нього.

Гетьман чимало уваги приділяв економічному розвою Лівобережної України,
нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити
судово-адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно
визиску вати селян і міщан. Водночас Самойлович дбав про забезпечення
суспільного становища і добробуту своїх синів, які служили в козацькому
війську. Старшого сина Семена він поставив стародубським полковником
(1680 — 1685) і надав у володіння троє сіл і кілька млинів на річці
Ворі. Після його смерті стародубським полковником став молодший син Яків
(1685 — 1687). Середній син Григорій отримав посаду чернігівського
полковника (1685 — 1687), а також значні маєтності — містечко Любеч і
близько півсотні сіл і хуторів на Лівобережжі. Сини вели господарство й
мали від нього значні прибутки. Царський уряд не перечив роздачі
гетьманом посад і маєтків його синам, хоча серед старшини виникало
незадоволення за таку самовладність.

Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні знаходилося
місто Гадяч, надане на булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних
річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні
буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він віз на продаж в
Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство,
отримував від нього прибутки й гроші. Як і багато інших старшин, був
багатою людиною, але несправедливо звинувачувати його в жадібності й
прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу
власність.

Як людина віруюча, Іван Самойлович відомий щирою прихильністю до
православної церкви, котрій допомагав матеріально. У Глухові на його
кошти споруджено кам’яну Успенську церкву. На кошти гетьмана в
Густинському монастирі (поблизу Прилук на Чернігівщині) у 1672 — 1676
роках в стилі українського барокко збудована головна Троїцька церква. За
завданням Київської археографічної комісії Тарас Шевченко в 1846 році
відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет
гетьмана Івана Самойловича як “ктитора”.

Після укладення Московського трактату про “вічний мир” з Річчю
Посполитою Російська держава почала готуватися до війни проти Туреччини
і Кримського ханства. Царський уряд розіслав грамоти гетьману Івану
Самойловичу та кошовому отаману Запорозької Січі з повідомленням про
наступний похід російських і козацьких військ на Кримське ханство, орди
яких, порушуючи умови Бахчисарайського мирного договору, продовжували
руйнівні нашестя на південні землі Росії, України і Речі Посполитої. На
початку грудня 1686 року воєвода Григорій Косагов прибув на Запорожжя,
щоб зробити фортецю Кам’яний Затон базою бойових дій проти кримських
татар і турків у нижньому Подніпров’ї.

Іван Самойлович не бажав цієї війни і намагався відрадити Москву від
ризикованої акції, схилити до мирних переговорів з Кримом. Коли ж його
поради не прийняли, він почав готувати козацьке військо до походу,
пропонував рушити на Крим велике військо ранньою весною, щоб уже були
трави для годівлі десятків тисяч коней. На початку квітня 1687 року в
Батурин надійшла царська грамота з наказом піднімати українське козацтво
в похід проти Кримського ханства, а вже в кінці квітня Самойлович
вирушив через Гадяч і Полтаву збирати козацькі полки. Під його
командуванням зібралося п’ятдесятитисячне козацьке військо; полки —
Стародубський (Якова Самойловича), Чернігівський (Григорія Самойловича),
Гадяцький (Михайла Баруховича), Полтавський (Павла Герцика),
Миргородський (Данила Апостола), Лубенський (Максима Ільяшенка).
Переяславський (Леонтія Полуботка, генерального бунчужного). Прилуцький
(Лазаря Горленка), Ніжинський (Степана Забіли) і Київський (Костянтина
Солонини), тобто усі десять полків. Могутня сила, на той час добре
озброєна й навчена військовій справі.

На Лівобережну Україну прибуло російське військо, близько сотні тисяч
ратників, головнокомандуючим якого був фаворит царівни Софії Олексіївни,
боярин і князь Василь Голіцин. Найближчі його помічники — генерали Аггей
Шепелєв і Патрик Гордон. Останній відзначився в обороні Чигирина (1677 —
1678) знанням військової справи, хоробрістю та розпорядливістю. І в
цьому поході Гордон продовжував вести свій щоденник, який став одним із
джерел історії війни з Кримським ханством. Про масштаби й могутність
військ, які рушили на Крим, свідчить те, що обоз лише російського
війська складався з двадцяти тисяч возів. Наприкінці травня 1687 року
російське й козацьке війська об’єдналися в межиріччі Орелі та Самари й
рушили на південь, досягли річки Кінські Води й далі просувалися степом
у напрямку Перекопу. Того року навесні не було дощів, висохли трави в
Дикому полі і навіть у Великом Лузі понад Дніпром. Це ускладнювало похід
такої маси військ.

Кримські татари вдалися до випробуваного засобу: вони підпалили степи
Запорожжя на величезній площі. Рухатися випаленим степом людям і коням
було надзвичайно важко. У гетьмана Івана Самойловича загострилась
хвороба очей. Люди і коні задихалися в диму і копоті, що розносилася
вітром. А до Перекопу ще залишалася майже сотня верст!

18 липня 1687 року об’єднане військо зупинилося біля річки Карачакрак, і
воєначальники зібралися на військову раду в головнокомандуючого
Голіцина. Більшість висловлювалася за припинення походу й повернення
війська на Лівобережжя. На цій раді гетьман Іван Самойлович сказав: “В
усіх монархів розумні регіментарі звичайно не стільки ганяються за тим,
щоб виграти битву, скільки прагнуть зберегти цілим своє військо. Якщо ж
ми тепер здійснюватимемо намір підкорити Крим і поведемо війська далі по
випаленому степу… як би нам не зазнати біди не стільки від ворожої
зброї, скільки від браку корму коням і від людського голоду!”. Рада
ухвалила Кримський похід припинити, але відправити значні сили в район
Запорозької Січі, де знаходилися ратники Григорія Косагова, і чинити
військовий промисел проти фортеці Кизикермен над Дніпром. Туди рушило
двадцять тисяч ратників під командуванням воєводи Леонтія Неплюєва і
вісім козацьких полків (Чернігівський, Прилуцький, Переяславський і
Миргородський, два кінних і два піших охотницьких полки) під загальним
командуванням наказного гетьмана Григорія Самойловича. Гетьман Іван
Самойлович наказав кошовому отаману Григорію Сагайдачному з запорожцями
також приєднатися до цього війська і діяти спільно проти татарських орд
та їх фортець у нижній течії Дніпра.

Це, мабуть, були останні розпорядження гетьмана Івана Самойловича, проти
якого поступово наростало невдоволення серед старшин і козацтва.
Невдоволення посилилося у зв’язку зі збільшенням податкового тягаря під
час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання
п’ятдесятитисячного війська. Старшина спрямовувала невдоволення козацтва
й поспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів
на Лівобережній Україні.

Недовір’я до гетьмана поширювалося й серед російських воєвод, зокрема в
головнокомандуючого військами князя Василя Голіцина. Останній вдався до
того, що доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому
канцеляристові Василю Кочубею (через воєводу Леонтія Неплюєва)
вивідувати думки й висловлювання Івана Самойловича проти політики
царського уряду і дій російських вельмож. Про це знав генерал Патрик
Гордон і записав у своєму щоденникові (там він назвав Мазепу
генерал-ад’ютантом, а Кочубея — секретарем). Отож, і з’явилася думка,
щоб усі невдачі першого Кримського походу перекласти на українського
гетьмана й усунути того від посади. Це виявилося вигідним і для
російських воєвод, і для українських старшин, яких пригнічувала
деспотична влада гетьмана Самойловича. Багатьох приваблювали значні
багатства, якими він володів, і прагнення поживитися ними в разі
усунення його від гетьманського уряду. Над головою престарілого і
хворого Самойловича нависла смертельна небезпека.

Вигороджуючи фаворита регентки-царівни Софії Олексіївни боярина і князя
Василя Васильовича Голіцина, лівобережні старшини вчинили змову, щоб усю
вину за невдачу першого Кримського походу покласти на Самойловича й
домогтися усунення його від гетьманства. На ім’я царів Івана і Петра
Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня
1687 року за підписами генеральних — обозного Василя Борковського, судді
Михайла Воєховича, писаря Сави Прокоповича, осавула Івана Мазепи,
полковників — Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії,
Дмитрашка Райчі (раніше брав участь у змові проти гетьмана Дем’яна
Многогрішного), Степана Забіли (син генерального обозного Петра Забіли —
організатора змови проти гетьмана Многогрішного і канцеляриста Василя
Кочубея.

В чолобитній містився донос, у якому висувалося двадцять три пункти
звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Натхненником змови і
автором чолобитної історики небезпідставно вважають Івана Мазепу, який
ціле десятиріччя (1676 — 1687) залишався довіреною особою гетьмана,
добре знав його дії і таємні помисли. Чолобитна — цікавий документ тієї
епохи: вона відображає моральні засади можновладців тодішнього
суспільства і разом з тим відкриває завісу над особою гетьмана як
мудрого діяча, прихильника української державності, неабиякої
особистості в старшинському середовищі поневоленої російським царизмом
України.

Подаємо в українському перекладі текст старшинської чолобитної:

“Все Військо Запорозьке назвичайно сумує від невдалого походу
Кримського, на який увесь світ християнський звів очі: єдиний же
винуватець цього — гетьман.

1) До укладення вічного миру з Польщею він завжди бажав, щоб государ
підтримував перемир’я з турками і татарами, а з поляками не мирився.

2) Коли відбувся останній договір, надзвичайно засмутився і говорив
військовим старшинам: що Москва за свої гроші купила собі лихо і т. п.

3) Не дозволяв молебнів у церквах з цього приводу.

4) Ніколи не радів перемогам християн над невірними.

5) Родина його говорила дружинам генеральних осіб: що він має намір іти
слідами Брюховецького.

6) На згубу російських військ наполіг, щоб їх вивели в Крим навесні, а
не восени.

7) Під час походу відраджував боярина посилати передові полки для
виявлення противника, не дізнавався про місцеве становище і, коли горіли
степи, не велів їх гасити.

8) Скаржився у той час на хворобу очей і говорив: краще б Москві сидіти
у спокої дома і оберігати кордони, ніж заводити ненадійну війну з Кримом
і позбавляти мене тим самим останнього здоров’я.

9) Нарадив боярам, на вічну неславу російських і козацьких військ,
повернутися назад, замість того, щоб придумати, яким би способом шкодити
ворогові, хоча б з меншими силами.

10) Самовільно володіє Малоросією, робить, що хоче, і міста
малоросійські не государевими, а своїми називає, наказуючи козакам вірно
служити йому, а не монархам.

11) Син гетьманський Григорій та інші говорили багато зухвалих слів про
государів при гетьмані, і він не лише їх від того не стримував, а й сам
те ж робив.

12) Липня 4, перейшовши з своїми полками через мости, споруджені
росіянами на річці Самарі, гетьман наказав їх спалити, залишивши
боярину, який був на тому боці з усім військом, лише два мости.

13) Коли повідомляли йому про те, що багато хворих в російському таборі,
він говорив: хоч би і всі згинули, то я б про те не журився.

14) Один російський полковник посварився з лубенським полковником
Гамалією, який, явно надіючись на гетьмана, сказав при ньому: що ти мені
докоряєш? Нас не шаблею взяли.

15) Продає за великі гроші полковницькі уряди.

16) Утискує старших військових заслужених людей, а з дрібними обходиться
ласкаво.

17) Забирає собі все, що йому сподобається; що ж не візьме сам,
відбирають діти.

18) Генеральні старшини від його гніву і нахальних слів стають
мертвенними і не живуть у спокої.

19) Чотири роки не визначає нікого на суддівський уряд, вимагаючи за
нього великі гроші, від чого згасло право, обіженим людям немає управи і
багато їх плаче.

20) Більше займається домашніми справами, ніж виконанням справ
монархівських.

21) Заборонив, всупереч указу великих государів, відпускати в Польщу
хлібні запаси, в той час як велить возити їх в Крим і турецькі міста.

22) Будучи дрібного походження, гребує усіма і не лише не вважає рівним
собі в Малоросії, а навіть і за великоросіянина не хотів видати свою
дочку, для якої заманив з-за кордону князя Четвертинського, а все це
робить для того, щоб утворити з часом в Україні удільне князівство.

23) Того ж від його синів терплять Чернігівський і Стародубський полки,
того і описати не можна.

Через ці причини і його нездатність все Військо Запорозьке бажає й
слізно Господа Бога молить, щоб великі государі, для кращого управління
Малоросією і вгамування багатьох сліз, вказали зняти з нього
гетьманський уряд і на нього звеліли обрати, вільними голосами, іншого —
бадьорого, вірного і справного чоловіка.

І за те просить усе Військо Запорозьке, щоб після усунення його від
гетьманського уряду, він не залишався в Україні, а взятий був з усім
своїм домом в Москву і, як зрадник, скараний. Якщо ж на це прохання не
надійде монарше рішення, Військо Запорозьке, із менших чинів,
дотримуючись вірної служби, змушене буде поступити з ним згідно своїх
військових прав і звичаїв, як з відвертим до великих государів
недоброзичливцем”.2

Князь Голіцин спішно відправив старшинську чолобитну в Москву для
вирішення справи царським урядом.

Мабуть, саме тоді один із учасників змови Іван Мазепа написав вірша,
присвяченого гетьману Івану Самойловичу, і в ньому відобразилися мотиви
старшинської чолобитної.

Наведемо уривок з того вірша:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане!

Чому так запустився у недбання?

Ой був єси хорошим всім паном,

А потім протиставивсь усім станам.

Сам цілодушно став гетьманувати,

Хотів нащадкам звичай той віддати.

Ти давню вольність війська став ламати,

Гідності всіх станів зневажати.

Тут цілком визначена позиція генерального осавула Івана Мазепи щодо
свого патрона-гетьмана, який свого часу врятував його від заслання в
Сибір і висунув на старшинську посаду, пригрів як віддану й чесну
людину.

В старшинській чолобитній відкривається задум гетьмана Івана Самойловича
позбутися московської протекції й утворити “удільне князівство” —
незалежну державу Україну. Це головне звинувачення, що характеризувало
гетьмана як патріота і державного діяча. Звичайно, в Москві це викликало
особливе занепокоєння. Перекладення вини за невдачу Кримського походу на
українського гетьмана реабілітувало князя Юліцина в очах російської
громадськості.

Тим часом російське й козацьке війська 21 липня 1687 року підійшли до
річки Коломак (притока Ворскли) й отаборилися на правому й лівому
берегах річки (ця місцевість тепер поблизу містечка Коломак Харківської
області). А другого дня з Москви прибув посланець з царським указом з
приводу старшинської чолобитної на гетьмана. Князеві Голіцину
приписувалося арештувати Івана Самойловича і, згідно бажання старшини,
усунути від гетьманського уряду й відправити у великоросійські міста за
власним вибором, а потім влаштувати вибори нового гетьмана.

В ніч на 23 липня ставку Самойловича оточили російські полки. Після
ранкової молитви в похідній церкві гетьмана арештували й разом із сином
Яковом привезли до князя Голіцина, в ставці якого зібралися російські
бояри, генерали й полковники. Туди ж викликали старшин, які підписали
чолобитну. Голіцин оголосив про усунення Івана Самойловича від
гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передавали князеві
гетьманські клейноди — бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв
арештував у Кодаку гетьманського сина — полковника Григорія Самойловича
і привіз у ставку Голіцина. При цьому воєвода відібрав у полковника
майно, коштовності й гроші та й привласнив їх.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа: його самого
заслано до Сибіру — в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною — в
Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко
Седнів (Чернігівщина) до молодшої дочки; сина Григорія скарано на смерть
у місті Сєвську.

Конфісковано (за дослідженням Миколи Костомарова) в Івана Самойловича
значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней,
столовий срібний посуд, золоті й срібні прикраси з коштовними каменями,
оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого
одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей: 4916
золотих червінців, 47432 срібні талери (на Україні вони називалися ще
єфімками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних копійок,
3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половина цих багатств
передавалася в казну Російської держави, а решта перейшла в
розпорядження новообраного, гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового
скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11000 крб. (золотими
червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних
речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами.

Іван Самойлович скінчив життя 1690 року в далекому Тобольську. Він
належав до непересічних постатей в багатостраждальній історії України,
виступив як один з багатьох борців за об’єднання українських земель в
єдину державу — соборну Україну, посів гідне місце в її минувшині. Отож
і слава про його п’ятнадцятирічну гетьманську діяльність не згасла і не
згасне у пам’яті українського народу, який лише нещодавно здобув собі
незалежність і свободу.

 

——————————————————————

1. За одними відомостями Іван Мазепа був генеральним писарем (ЛІ. І
Костомаров), за іншими — ротмісіром гетьманської хоругви (Д. І.
Яворницький). Можливо, в різний час це було саме так.

2. Бантыш-Каменский Д. История Украины. От водворения славян в сей
стране до уничтожения гетманства. Киев-Петроград (без року). — С. 821 —
323.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020