.

Петро Сагайдачний – українець з доби Відродження (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
25 4991
Скачать документ

ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ – УКРАЇНЕЦЬ

З ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Козацький полководець — таке традиційне визначення не розкриває всієї
величі цієї могутньої, ще досі, по-справжньому не оціненої постаті в
нашій історії, значення її діяльності для розвитку української нації.

Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат,
захисник української культури й духовності, поборник освіти — він
уособлював людину доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості,
Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був
титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної
енергії.

На українському ґрунті така особа найповніше могла себе виявити
передусім у визвольній боротьбі, яка протягом XVI—XVII ст. набула ваги
першорозрядної життєвої проблеми, від розв’язання якої залежала доля
нашого краю і його народу. Турецько-татарські загарбники загрожували
йому геноцидом, фізичним винищенням; шляхетська Польща — духовним
спустошенням, що неминуче призвело б до загибелі культури української
нації, її етнічної своєрідності.

Не маючи власної держави, український народ вимушений був мобілізувати
усі свої матеріальні й духовні можливості для формування козацтва —
потужних збройних сил, важливої ознаки держави. Саме козацтво створило
Запорозьку Січ, яка згодом розвинулася у політичний і військовий центр
усієї України.

Петро Сагайдачний з’явився на Січі в останні роки XVI ст. Докладніше
розповісти про попередній період його життя немає можливості, оскільки
документальних даних обмаль. Місце народження Петра Сагайдачного називає
його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець — або хроничка».
Це село Кульчиці поблизу Самбора (нині Львівської області). Тут у сім’ї
дрібного українського шляхтича приблизно у 1570 р. народився хлопчик,
якого нарекли Петром. Церковний пам’янник Київського Золотоверхого
Михайлівського монастиря доніс до нас ім’я батька майбутнього гетьмана —
Конон, за українською вимовою — Конаш.

Навчався Сагайдачний в Острозькій школі на Волині, заснованій у 70-х
роках XVI ст. Це був час особливого загострення ідейних протистоянь.
Польська шляхта, загарбавши українські землі, встановила тут тяжкий
феодально-кріпосницький гніт. Жорстоким примусом насаджувався
католицизм, велося насильницьке ополячування українців. «Вогнем і мечем»
діяли в Україні єзуїти — представники войовничого католицького ордена.
Відкриваючи свої школи-колегіуми, єзуїти перетворювали їх на знаряддя
боротьби з православ’ям, викорінення культури, літератури та мови
українців і білорусів.

Чимало українського феодального панства зрікалося своєї нації, віри,
рідної культури, мови. Та народ непохитно протидіяв цьому, з другої
половини XVI ст. набирає сили освітній рух, очолюваний братствами та
міськими організаціями, котрі об’єднували ремісників, торгових людей,
козаків, українську шляхту, їм належить величезна роль у відсічі
єзуїтській ідеологічній експансії. Заслуговує на увагу їхня діяльність
щодо розвитку освіти й друкарства, організації братських шкіл,
піднесення-національної самосвідомості народу.

Вважається, що першою й найбільшою була школа Львівського Успенського
братства, відкрита у 1586 р. Проте значно раніше виникла Острозька
школа, яка стала першим українським навчальним закладом. Фундатором її
був багатий і впливовий магнат Костянтин-Василь Острозький, котрий
зберігав вірність своїй нації,

Острозьку школу, що проіснувала до смерті її засновника, називають
академією. Найвидатніший природознавець нашого століття, нащадок
запорозьких козаків Володимир Іванович Вернадський у своєму програмному
виступі «До створення Української Академії наук», здійснюючи історичний
екскурс у минуле академій, згадав і Острозьку школу, яка об’єднувала
групу діячів культури. Він вважав її типовим науковим закладом саме
першого етапу існування академій, коли вони були гуртками вчених,
підтримуваних меценатами.

Курс навчання в Острозькій школі складався зі знаменитих «семи вільних
наук» доби Ренесансу — граматики, риторики, діалектики, арифметики,
геометрії, музики й астрономії. Провідне місце посідало вивчення
старослов’янської та грецької мов. Ректором школи був громадський діяч і
письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі педагоги-письменники
Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), клірик острозький Василь
Суразький, ієромонах Кіпріян, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка,
керівника козацько-селянського повстання 1594 р.).

Разом із Сагайдачним учився Мелетій Смотрицький, який згодом став
автором «Грамматики словенськия правилное синтагма», що неодноразово
перевидавалася в Україні, Москві й за якою вчилося кілька поколінь
українців, білорусів, росіян (наприклад, Михайло Ломоносов називав її
«вратами» своєї освіченості).

Отже, в Острозі Петро Сагайдачний не тільки глибоко опанував знання. Тут
сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд.
Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у
атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували
передові ідеї доби, порушувалися гострі політичні та ідеологічні
питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство. Згодом він
потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом
Борецьким, з яким підтримував зв’язки до кінця свого життя. Вони були
речниками спілки козаків та інтелігенції, яка тоді репрезентувалася
переважно особами духовного стану.

Після переїзду зі Львова до Києва Сагайдачний стає домашнім учителем у
київського судді Аксака. Є дані, хоч і побічні, про його активну
громадську діяльність того часу.

6 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся церковний собор, який проголосив унію
— релігійне єднання православних і католиків. Визнаючи своїм духовним
зверхником папу римського, уніати приймали основні догмати католицизму.
Православна церква оголошувалася поза законом.

Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного
духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до
подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної
конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII
ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел
козацько-селянських повстань.

Слід зазначити, що хоча в першій половині XVII ст. унія виступала як
ідеологія чужоземних феодалів, панства та королівської влади, в
майбутньому уніатство зазнало певної історичної трансформації. З кінця
XVIII ст. польські магнати й шляхта, втративши після поділів Польщі
політичну владу на Правобережній Україні, все ж зберігали там економічне
й духовне панування. Вони переслідували й тероризували українське
населення, для частини якого в той час уніатська віра вже стала
традиційною. Як відомо, уніатська церква сприяла також поширенню освіти
серед народних мас.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв
позицію неприйняття унії. Про це свідчить його твір «Пояснення про
унію», який, щоправда, не дійшов до нас. Проте зберігся лист, у якому
литовський канцлер Лев Сапєга називав цей твір «дуже цінним».

У відповідь на Брестську унію посилилися покозачення українського
населення, втечі на Січ. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. запорозьке
козацтво, зростаючи кількісно, стає могутньою військовою силою.

Подався на Запорожжя й Петро Сагайдачний. На Січі, яку дослідники
справедливо називають ще однією українською академією, але вже
військовою, де в умовах постійної небезпеки й героїзму гартувалися
національні герої, ватажки народних повстань проти польсько-шляхетського
панування і феодально-кріпосницького гноблення, керівники походів проти
турецько-татарських агресорів, він набув військового досвіду, досконало
вивчив козацьку стратегію й тактику, зрештою, сформувався як
полководець.

Петро Конашевич Сагайдачний брав найактивнішу участь у походах і досить
швидко, завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі,
переконанням здобув високий авторитет. Спочатку його обрали обозним,
доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він очолює січове
товариство — стає кошовим отаманом. Пізніше кілька разів його обирають
гетьманом.

З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає
боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали
відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі
наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини
та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії
на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI
ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій
Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси.

Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею
країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була
в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах,
володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну
базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили
Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали
репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання
України, султанська Туреччина викликала й інспірувала татарські напади.

Вторгнення татарських орд в українські землі супроводилося нещадним
розоренням сіл. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове
полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди,
повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих
здорових людей, цвіт українського народу; малих дітей і старих людей
ординці безжально знищували.

Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, які потрапляли в полон, їх
здавали до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про
рідний дім і Вітчизну, виховати з них фанатичних захисників султанського
престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і
поповнювався хлопчиками зі слов’янських країн. За три століття ханські
орди й султанські війська знищили й перетворили в невільників мільйони
українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й
розгорнули справжню національно-визвольну війну.

Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували
морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним
напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії
й Малої Азії, хоча козацькі судна («чайки») з’являлися й поблизу берегів
Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити
його флот, зруйнувати найважливіші порти.

Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак
основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були
Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом
столицю турецького султана»,— записав літописець.

Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що
було й неможливим, оскільки військові операції вони проводили далеко від
своєї бази — Запорозької Січі. Захоплюючи на деякий час
турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували
великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику
кількість нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській
неволі. Саме в цьому полягала гуманна суть козацьких експедицій, які
підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини.
Головною метою походів козаки вважали визволення з турецького й
татарського рабства людей, котрі мучилися там.

Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою,
що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В
морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. Скільки
чатувало на них перед виходом у море небезпек! Треба було проминути
турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер
Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру,
турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до
Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги.

До нас дійшла оповідь про те, як сміливці долали цю перепону. Кілька
десятків колод вони зв’язували залізним ланцюгом і сторчма пускали до
брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито
рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих
козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах,
очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили
лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна —
турецьких фортець, що, немов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у
Чорне море.

«Чайки» за 36-40 годин досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими
помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони
піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На «чайках» спускали щогли,
визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків
було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали
сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони
підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко
вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам
давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.

«Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А
сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге
десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на
Чорному морі. Італієць Д’Асколлі, що спостерігав морські бої козаків,
писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20
чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк
Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими
галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися… вони
не ухиляються від бою й часто перемагають…» Турецький хроніст Мустафа
Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом,
стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше
турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма
значними походами — як сухопутними, так і морськими, що досягли на той
час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані
виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч
бійців.

Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров’ї козаки на чолі з
Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову
експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці
Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки
атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим
портом султанської Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із
продовольством, товарами й екіпажами.

Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство,
захопили Перекопську фортецю й спалили її. А в наступному році, восени,
в новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки
увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл.

Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції,
керовані Петром Сагайдачним. Як відомо, вони набули
загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії боротьбу з
козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну
й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу
мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі
протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і
все ж добивалися перемоги.

Видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав:
«Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів
на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути
пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир,
яким був Петро Конашевич Сагайдачний».

Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли воєнна слава запорожців
сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід назвати наступ на
Кафу — основний невільницький ринок у Криму. Коли Сагайдачний покликав у
похід, тисячі козаків прибули на Січ. Та ось нарешті приготування
закінчилися, й екіпажі «чайок» зайняли свої місця. Сагайдачний із
переднього човна, на якому майорить гетьманська корогва, подає сигнал —
судна вирушають до моря. Успішно проминувши Кизи-Кермень, Тавань та
Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна.

Ще здалеку запорожці побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі
кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо
атакувала ворога. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на
Кафу. (Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим
компасом; як справжні мореплавці, також добре орієнтувалися по зорях.)

Через кілька днів ескадра наблизилася до Кафи. Козаки штурмом здобули цю
могутню, з потужними укріпленнями турецьку фортецю й розгромили
чотирнадцяти-тисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й
турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція
перевершила всі попередні козацькі походи.

Восени того ж року козаки знову спорядились у похід — цього разу на
Синоп. Проте вітер заніс «чайки» під Трапезунд. Дві тисячі запорожців
висадилися на берег, залишили «чайки» під охороною невеликої кількості
своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм
фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато
невільників. Тільки-но козаки сіли в «чайки», як на них посунула
турецька флотилія. Найкращі кораблі, серед них шість величезних галер
під керівництвом адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків.
Морський бій теж тривав недовго й закінчився розгромом турецького флоту.
Три галери козаки потопили.

За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі,
попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця
залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, а потім
без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно
чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулися додому зовсім іншим
шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися
догори, перетягнули волоком «чайки» на річку Конку й таким чином
дісталися на Січ.

Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій.
Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх
ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 р. «козаки, —
записано в одному з тогочасних джерел, — ввійшли в Стамбул, убили 5 чи 6
тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину
міста». Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі,
по суті, контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.

За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій
турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них
там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на
берегах Босфору».

Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні
1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не
взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі
така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його
контролювати».

Справді, паніка в приморських районах і в самій турецькій столиці
досягла такого напруження, що причорноморські міста Анатолії та Балкан
звернулися до султана з петицією, в якій заявляли, що, коли він не
захистить від козаків, то вони будуть вимушені визнати їхню владу. Майже
негайно султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювались заходи
оборони. На неї було запрошено послів Венеції, Нідерландів, Франції та
інших країн.

Запорозькі ж козаки зі свого боку розгорнули дипломатичну антитурецьку
діяльність. Так, Сагайдачний приєднався до Європейської Ліги. Ймовірно,
з його ініціативи протягом 1617-1620 років відбувалися переговори
України з Персією, з якою Туреччина розпочала незабаром нову війну. Ці
українсько-персидські переговори шах Аббас І розглядав як одну з ланок
формування антитурецької коаліції, до якої намагалися залучити, окрім
Запорозької Січі та Персії, Францію, Польщу, Ватікан, а також Абхазію та
грузинські князівства — Мінгрелію та Гурію. Провідну роль у цій коаліції
Аббас І відводив запорожцям, яких вважав найбільш серйозною, мобільною й
активною антитурецькою силою. Щоправда, укладений Туреччиною мир із
Персією поклав край цій міжнародній акції.

Спрямувавши всю свою енергію й знання на боротьбу з султанською
Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, що виступати
проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не могла. Досвід
козацько-селянських повстань кінця XVI ст., керованих Криштофом
Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного
повстання проти польської шляхти поки що бракує сили.

Саме з цих причин гетьман, «політик великий і справний», як називали
його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю
Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення
своєї лінії.

Слід зауважити, що у вітчизняній історичній літературі побутувала оцінка
особи Сагайдачного як «польсько-шляхетського угодовця». Приналежність
його до вищої козацької старшини ніби визначила, як стверджували деякі
автори, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої
тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк
не відповідає історичній правді.

Проаналізувавши поза межами вульгарного соціологізму діяльність Петра
Конашевича, переконаємося, наскільки твердо, наполегливо й неухильно він
проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо
польського короля, магнатів та шляхти. Найбурхливіше діяльність
Сагайдачного розгорнулась у перші два десятиліття XVII ст. Так, значна
кількість постанов сейму Речі Посполитої прямо чи опосередковано була
спрямована проти козацтва. Магнатів і шляхту, королівський уряд
турбувало масове покозачення селян і міщан, які прагнули звільнитися від
феодально-кріпосницької залежності та національно-релігійних утисків.

Зростання козацтва, посилення його суспільно-політичної ролі
спричинилося до того, що сучасники-іноземці починають називати весь
український народ козацьким. Річ Посполита для розв’язання цієї проблеми
намагалася спочатку підкорити запорожців своїй владі. Прагнучи чисельно
зменшити козацтво, взявши незначну його частину на королівську службу,
щоб потім його ліквідувати, уряд намагався скласти для цього реєстр, а
тих, котрі до нього не увійшли, повернути до кріпацтва.

Реєстрове козацьке військо мало свої самостійні виборні органи й власну
юрисдикцію. Хоча уряд Речі Посполитої й прагнув ліквідувати суверенність
українського козацтва, перевести його із категорії численної
соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військові
рамки, проте був змушений зберегти реєстровому війську елементи
автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та
політичну організацію, яка склалася внаслідок внутрішнього розвитку.
Отже, козацтво, очолюване Сагайдачним, боролося за розширення реєстру, й
це був легальний шлях протидії шляхетському наступові.

Петро Конашевич Сагайдачний брав також активну участь в опозиційному
русі українського міщанства, православного духовенства, частини
української шляхти проти політики національно-релігійних утисків. З усім
двадцятитисячним Військом Запорозьким вступив він до Київського
(Богоявленського) братства, яке виступало проти політики шляхетської
Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру
України.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці
продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть
його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв
популярності організації в широких народних масах, високо підніс
авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. Хоча нову
культурну інституцію було засновано без дозволу короля, проте ні
польський уряд, ні коронний гетьман (він же київський воєвода) С.
Жолкевський, ні католицьке й уніатське духовенство не наважувалися
заборонити його, бо побоювалися козацтва, очолюваного Сагайдачним.
Уніатські єпископи у своєму меморандумі папі до Рима скаржилися, що
співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з
гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу католицизму.

Козацтво, яке стало колективним членом Київського братства, було тісно
пов’язане з життям заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає її
ктитором (опікуном), допомагає їй матеріально. Першим ректором школи був
Іов Борецький, видатний просвітитель і, як і Сагайдачний, непримиренний
ворог унії. Київська школа згодом розвинулась у Києво-Могилянську
академію, що протягом тривалого часу була єдиним вищим навчальним
закладом у Східній Європі.

Таким чином, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для свого
часу історичний крок — поставив зброю на охорону культури, освіти, можна
сказати, гуманізував зброю. Тож біля джерел Києво-Могилянської академії
— гуманістичний, патріотичний подвиг Петра Конашевича.

1617 року сейм знову розглядав козацьке питання. Для придушення козацтва
були послані коронний гетьман Жолкевський і комісари з військом, а
шляхту Київського воєводства зобов’язали зібратися в загальне ополчення.
У жовтні польсько-шляхетські війська розташувалися табором в урочищі
Суха Ольшанка над річкою Россю (неподалік Таращі). Сюди й прибула
українська делегація.

Сагайдачний вважав, що краще піти на компроміс, аби не доводити до
збройного конфлікту з досить численним військом, йому запропонували
тисячний реєстр із видачею жалування по червінцю та шматку сукна. Всі,
хто не увійшов до реєстру, мусили під загрозою страти повернутися до
феодалів. Козацька делегація домоглася деяких змін: щоб до найближчого
сейму не визначати кількості реєстрових воїнів, щоб «старшой» обирався
ними самими, й ці вибори тільки санкціонувалися польським урядом. Однак
ухвали Ольшанської ради не були здійснені.

Сагайдачний узагалі не дуже брав до уваги всі сеймові постанови та
комісії, слушно вважаючи, що вони не мають реального значення: якщо
виникне потреба (наприклад, похід), він може зібрати десятки тисяч
козаків із Запорозької Січі та волості. Історичним парадоксом було те,
що польський уряд сам сприяв розширенню меж реєстру: потребуючи значної
кількості збройної сили під час реалізації своїх військово-політичних
планів, шляхта прагнула залучати на свій бік українське козацтво, і в
такі моменти за її мовчазною згодою реєстровцями визнавалися всі козаки.

Так було й у 1617 р., коли розпочалася нова польсько-шляхетська
інтервенція проти Московської держави. В 1617-1618 роках королевич
Владислав, який претендував на російський престол, зробив останню спробу
захопити Москву. Однак шляхта, що брала участь у поході, відмовилася
воювати, посилаючись на свої привілеї. Аби врятувати Владислава з
безнадійного становища, козакам нагадали, що вони є підданими Речі
Посполитої. Король звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у
поході на Москву.

Згоду на це козацтва Сагайдачний обумовлював вимогою розширення прав
українського народу. До речі, сейм 1618 р. ухвалив конституцію, яка
обіцяла православним вільне богослужіння та скасування всякого
насильства на релігійному грунті.

Похід на Москву. Ці слова нещодавно викликали священний жах серед деяких
наших істориків. Та й не лише істориків. Ідеться про те, що в працях, де
висвітлювалися події тих далеких часів, або зовсім замовчувався похід
запорожців на Москву, або ж подавався у спотвореному вигляді.

Історична правда вимагає відкинути догматичний антиісторичний стереотип
в оцінці цієї події, яка розглядалася поза часом, поза історичними
умовами й без урахування міжнародної обстановки. Участь українців у
поході на Москву зумовлювалася ще й неприязню багатьох із них до
царського уряду Михайла Федоровича, дипломати якого, маючи тоді зносини
з Туреччиною та Кримом, спонукали їх уряди до нападів на Річ Посполиту з
півдня, що загрожувало насамперед українським землям.

Навіть російські козаки-донці, невдоволені політикою царату щодо них,
коли дізналися про підготовку королевича Владислава до походу на Москву,
надіслали до нього отамана Бориса Юміна та осавула Афанасія Гаврилова із
заявою, що бажають йому «правдою служить й прямить»; та й під час походу
Владислава представники донських козаків виявляли бажання підтримувати
його в продовженні війни. До того ж треба згадати, що й частина
московських бояр воліла бачити польського королевича на царському
престолі.

Навесні 1618 р. Сагайдачний із 20-тисячним військом вирушив з України до
Московської держави. Здобувши по дорозі міста Ливни, Єлець, Михайлов,
захопивши московське посольство, яке їхало до Криму, розбивши військовий
загін князів Пожарського та Волконського, знищивши біля Донського
монастиря рать, що виступила з Москви, Петро Конашевич без перешкод
підійшов до царської столиці. Розташувавшись біля Арбатських воріт, він
розпочав облогу. Вже визначено було час наступу — ніч проти свята
Покрови, 1 жовтня, вже козаки кинулися в атаку, як несподівано
Сагайдачний звелів її припинити. Може, тоді виникла у нього думка
залучити в майбутньому Московію до війни проти Речі Посполитої, що її
він мав намір розпочати, дочекавшись слушного часу і відповідної
міжнародної обстановки.

Було укладено польсько-російське перемир’я на 14,5 років, за яким
Російська держава змушена була поступитися Речі Посполитій Смоленськом,
Черніговом, Новгород-Сіверським, Стародубом та іншими містами.
Сагайдачний відійшов з козаками на Україну.

Обіцянки сеймової конституції 1618 р. залишилися на папері. Більше того,
невдовзі знову було прийнято ухвалу про придушення козацтва. В ній
ішлося, зокрема, й про припинення воєнних дій запорожців на Чорному морі
— вимогу, яку султанський уряд завжди висував під час дипломатичних
переговорів із Річчю Посполитою. Але польські феодали вже нічого не
могли вдіяти з козацтвом. Адже тепер польська шляхта мала справу з добре
організованими, численними збройними силами України. Якщо наприкінці XVI
ст. козаків було тільки 5 тисяч, то за гетьмана Сагайдачного — понад 50
тисяч.

Отже, магнати й шляхта .спромоглися тільки на безсилі сеймові постанови
про заборону походів проти Туреччини. Але ш постанови Сагайдачний
ігнорував і надалі ходив на султансько-ханські володіння. До того ж він
приєднався до антитурецької ліги, представник якої де Марконне так
переказував зміст своєї розмови з Сагайдачним 13 квітня 1618 р.: «Я мав
довшу розмову з представником козаків, який запевнив, що вони
продовжуватимуть боротьбу з турками незалежно від того, чи польський
король хоче цього, чи не хоче. Це має велике значення, оскільки король у
мирі з султаном і гарантував йому спокій козаків».

У жовтні 1619 р. біля Роставиці (нижче міста Паволочі) зібралися
королівські комісари з керованим коронним гетьманом Жолкевським великим
військом. Та й тут український полководець продемонстрував силу своєї
армії, даючи таким чином зрозуміти, що не завагається піти проти ворога,
якщо інтереси козацтва ігноруватимуться.

Хоча Сагайдачний разом із депутацією козацької старшини підписав
Роставицьку угоду, проте зовсім не вважав себе прив’язаним до польської
державної колісниці. В 1619 і в наступному році успішно водив козаків на
хан-сіькі улуси, а в 1620 р. провів дві політичні акції, які
неоднозначне були спрямовані проти Речі Посполитої.

Видатний український історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники
дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали
загальноукраїнське значення його діяльності. «В сучаснім громадянстві
славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів
поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з
козацького війська опору національного українського життя… Сагайдачний
відкрив тим нову добу в історії українського життя».

Ще одна важлива подія — посольство Петра Конашевича їде до Москви в 1620
р. У листі до царя Михайла Федоровича «от гетьмана Петра Сагайдачного і
от всево Войска Запорожского» висловлювалась готовність «служити проти
всяких его царского величества неприятелей». Поза всяким сумнівом, тут
малася на увазі шляхетська Польща.

Не бажаючи порушувати перемир’я й загострювати відносини з Річчю
Посполитою, московський уряд не прийняв пропозицію, проте його відповідь
не виключала дальших зносин козацтва з Москвою. Від імені царя посланцям
було сказано, що цар гетьмана і все Запорозьке військо за це «похваляет»
і в своєму «царском милостивом жалованье… имети хочет». Того ж 1620
р., звичайно, за згодою Сагайдачного, відправляє посольство до Москви й
київський митрополит Іов Борецький.

Таким чином, готуючись до збройного виступу проти окупації шляхетською
Польщею українських земель, козаки вбачали в Московській державі
спільника. Проте наступного року їм довелося воювати разом із польським
військом проти могутнього ворога як Польщі, так і України.

15 червня 1624 р. в урочищі Суха Діброва почалася 50-тисячна козацька
рада. Прибули гетьман Яцько Бородавка, полковник Петро Сагайдачний, інша
старшина (Сагайдачний тоді гетьманом не був, оскільки невдоволені його
обережною політикою, зокрема під час Роставицької угоди, випищики, тобто
козаки, викреслені з реєстру, зібравшись на Запорожжі, позбавили його
гетьманства). Численним на раді було представництво духовенства. Так,
найвищий церковний ієрарх на Україні Іов Борецький ще перед тим (28
квітня 1621 р.) видав «Маніфестацію», де він називав козацтво
продовжувачем воєнної слави Київської Русі, вважав, що воно розвинуло її
кращі традиції у своєму військовому мистецтві.

Рада мала прийняти рішення, яке могло визначити подальшу долю всього
українського народу. До козаків звернувся польський король із проханням
приєднатися до польського війська, яке після цецорського розгрому
турецькою армією в 1620 р. опинилося в безвихідному становищі.
Султанська Туреччина, вирішивши завоювати Польщу, почала збирати чималі
сили.

Королівський уряд благав козаків про допомогу. Іншого виходу у нього не
було — мусив іти на боротьбу з могутнім падишахом в умовах міжнародної
ізоляції: адже цей уряд був у ворожих стосунках майже з усіма своїми
сусідами — Росією, Швецією, Семиграддям та ін. Незважаючи на величезні
фінансові зусилля, чисельність зібраного польського війська (понад 30
тисяч) була вдвоє меншою за ту, що її визначив сейм, і, звичайно, з
такими силами не можна було протистояти ворогові, чиє військо сягало
кількасот тисяч воїнів. Відчувався й брак арсеналів. З усієї Речі
Посполитої не зуміли зібрати й 30 гармат, їх позичили в козаків. До того
ж, відповідно до традиції, в польському війську переважала кіннота, а за
умов Хотинської кампанії необхідна була піхота. А саме вона складала
велику частину чисельного козацького війська.

Польський король після репресивних сеймових постанов проти козаків у
1619 ,р. не дуже сподівався на їхню згоду. Тож він звернувся до
єрусалимського патріарха Феофана з проханням закликати козаків стати на
бік польського війська. Грамоту Феофана й зачитали 15 червня 1621 р. на
раді в Сухій Діброві.

Петро Сагайдачний підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти
султанської військової сили й переконував, що за розгромом польських
військ і підкоренням Польщі прийде черга загарбання України, а вже після
перемоги султанська Туреччина безжалісно розправиться з усіма ними.

Козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському війську,
обумовлюючи свою згоду на участь у війні виконанням низки вимог:
визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування певних
королівських універсалів, виведення польських військ з України,
релігійне рівноправ’я, визнання вищої православної ієрархії з її
зверхником митрополитом Іовом Борецьким. Рада відправила послів на чолі
з Петром Конашевичем до Варшави. Вирішили також запросити й бойових
побратимів — донських козаків.

Ця перша рада, на якій зібралася така велика кількість озброєних
козаків, вражаюче подіяла на королівського посланця ксьондза
Обалківського. Він писав: «Належить побоюватися, аби справа не дійшла до
повстання, до селянської війни. Надто вони розлютувалися тут, побачивши
себе в такому зібранні та силі. Борони, боже, тутешніх католиків, їм
нікуди втікати буде! Усе живе подалося до козаків».

Понад 40 тисяч добре озброєних козаків виступили на чолі з гетьманом
Яцьком Бородавкою із Сухої Діброви на з’єднання з польськими військами.
Бородавка, зосередивши в районі Могилева більшу частину свого війська,
розіслав чати вглиб країни на великі відстані, необачно розпорошивши
таким чином бойові ряди. Протягом серпня запорозькі загони з винятковою
мужністю билися з ворогом, що переважав їх у кілька разів.

Тим часом Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався
Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорозького війська,
рушив під Могилів на зустріч із ним, домовившись попередньо з польським
головнокомандуючим про місце розташування козацьких військ. Ходкевич для
охорони Сагайдачного дав три корогви своїх вершників. Однак сталося так,
що і ті потрапили у ворожу засідку. Зав’язався несподіваний бій, під час
якого український полковник був поранений отруйною стрілою, що стала
причиною його тяжкої хвороби, а наступного року — смерті. Польські
корогви з пораненим Сагайдачним врятувалися від .переслідувачів і через
кілька годин зустріли козаків, які прямували від Могилева до Хотина.

Під час маршу відбулася рада. Сагайдачний розповів козакам про наслідки
своїх переговорів із королем. Було засуджено хибні організаційні та
військові заходи гетьмана Яцька Бородавки, його звинувачено в
розпорошенні військових сил у ворожому краю, внаслідок чого він мало не
загубив усього війська — вже було втрачено понад чотири тисячі воїнів.
Тож рада позбавила Бородавку гетьманства, обравши замість нього
Сагайдачного. Літописець зафіксував: «У цей день козацьке військо
розжалувало свого головного начальника й на його місце призначило одного
хороброго і войовничого мужа».

Новообраний гетьман негайно виступив на чолі свого війська. Стримуючи
натиск турецької армії, яка не хотіла допустити об’єднання запорожців із
поляками, він зумів вивести козаків з дуже небезпечного становища — адже
перед ними постала загроза прийняти на себе ще на марші перший удар
усієї маси ворога й бути відрізаними од спільників. Випередивши
султанське військо на дві милі, 41 520 козаків з’єдналися з польськими
силами, які чекали порятунку.

Польське військо налічувало не більше 35 тисяч, оскільки після
переправи, ще до Хотина багато шляхтичів розбіглося. Загальна ж
кількість турецького війська, коли воно повністю зосередилось під
Хотином, становила близько 300 тисяч чоловік і відзначалася надзвичайною
строкатістю складу (турки, сірійці, боснійці, греки, південні слов’яни,
багато з них були мобілізовані з підкорених країн). Турки везли 260
гармат, мали велику кількість верблюдів, мулів і навіть чотирьох бойових
слонів, які наводили жах на місцеве населення. Такої армії вже давно не
бачили в Європі.

Натомість польсько-козацький табір переважав у ручній вогнепальній зброї
(за рахунок передусім запорожців, цього «рушничного війська»). Сеймовий
комісар польського війська під Хотином Якуб Собеський дуже високо
оцінював козацьке озброєння: «Якби польське військо було так добре
озброєне, то могло б помірятися силами з найсильнішою в світі піхотою».

2 вересня з’явилася голова колони турецької армії — 20 тисяч добірної
кінноти — спаги центральних турецьких земель Румелії та Анатолії під
командуванням анатолійського беглербея Хусейна.і Разом із ними прибув і
султан Осман II зі своїм штабом. Не зупинившись, прямо з маршу, турецькі
війська, підтримані татарами, атакували козацькі позиції. Турецькому
командуванню було відомо, що в козацькому таборі ще не закінчені
фортифікаційні роботи. Султанське командування вважало запорозьких
козаків головною й вирішальною силою Польщі у цій війні, найбільш
боєздатною й витривалою частиною польських військ, і тому саме проти
козацьких позицій спрямувало воно як свою першу атаку, так і більшість
наступних. Очевидець — вірменський хроніст Авксент, що був у польському
таборі, розповідав, що в турецькому таборі під Хотином говорили: «Якщо
ми переможемо козаків, тоді легше собі дамо раду з поляками».

Перша атака турецько-татарських військ була сильною. Кілька разів йшли
вони в наступ на козацький табір. Однак одностайний рушничний вогонь у
відповідь раз у раз відкидав їх назад. Артилерія, що безперервно,
впродовж усього дня, обстрілювала козацький табір (було випущено 60
ядер), теж не могла зламати опір запорожців. А в кінці дня, коли
атакуючі ледве трималися на ногах, козаки самі перейшли в наступ. У
результаті цієї контратаки ворог швидко відкочувався назад, але
виснажені денним поєдинком запорожці й самі почали знемагати. Ходкевич,
помітивши, що групі козаків загрожує оточення, кинув їм на допомогу
свіжі сили: піхоту, найманців, кілька кінних корогов рейтарів та
добровольців. Ворожі війська були відкинуті на вихідні позиції. Турки
втратили 800 вояків убитими й пораненими, кілька їх потрапило до полону.
Загинув паша Сілістрії — Хусейн. Захоплено значну кількість коней і
зброї. Серед козаків — 40 чоловік загиблих і полонених. Серед польського
війська — 30 полеглих і багато поранених.

Третього вересня всі зайняті попередньо турецькими військами підгір’я
вкрилися білими наметами. Турецькі частини поступово розгорталися в
північному та північно-східному напрямку, оточуючи з усіх боків
польсько-козацький табір. У дію були введені, крім учорашніх сил, ще
вісім тисяч яничарів і три тисячі спагів із султанської гвардії. І знову
всю енергію та силу своїх військ турки скерували проти козаків. Дві
години тривала інтенсивна артилерійська підготовка, але вона не мала
успіху, оскільки більшість ядер падала далеко за лінією укріплень.
Захищені в окопах запорожці зазнали невеликих втрат.

Коли турки, вирішивши, що козаки вже цілком знищені, піднімалися в
атаку, козаки з шаблями в руках вискакували з окопів їм назустріч,
кидалися в контратаки, давали відсіч нападникам. Це повторювалося тричі.
Козаків підтримував воєвода Вейхер, який через річку з трьох гармат
громив атакуючих турків. Нарешті козаки востаннє піднялися проти
ворогів. Турки контратакували, але на допомогу кинулися поляки. Спільно
з ними запорожці й цього разу здолали нападників. Запала темрява — бій
припинився. Загинуло кілька десятків козаків, серед них один полковник.
Турецькі втрати були значно більшими — понад двісті вбитими. Серед
забитих був беглербей Боснії. Козаки захопили у ворога чотири гармати,
багато різної зброї й кілька полонених.

Четвертого вересня у вранішній імлі з усіх гармат турецької артилерії
почався обстріл козацьких позицій. За дві години було випущено до тисячі
ядер, але й на цей раз без значного ефекту. Більшість ядер перелітала
окопи, де укрилися козаки, й падала у хвилі Дністра. Проте загинуло
багато коней. Цей третій наступ був найсильнішим. Шість годин атакували
сили нападаючих козацький табір. Після артилерійської підготовки
спочатку вдарили яничари, їх відбили. А потім, як морські хвилі, раз у
раз накочувались на козацький табір ворожі війська. На кожну атаку
козаки, керовані Сагайдачним, відповідали інтенсивним рушничним вогнем і
рішучою контратакою. Три шалених штурми відбили козаки, їм допомагала
литовська кіннота, котра трощила ворога фланговими ударами, а також
німецька і угорська піхота, яку надіслав на підмогу Ходкевич. Увечері
турки знову підійшли до козацьких позицій і почали кидати жмути
запаленої соломи, прагнучи підпалити табір. А згодом, під прикриттям
темряви, почали новий штурм.

Відбиваючи цей, четвертий, штурм ворожих сил, козаки під проводом
Сагайдачного перейшли до наступу. Козацький гетьман, який узагалі, на
противагу стратегії пасивної оборони феодальних армій, розвивав далі
козацьку наступальну стратегію концентрованого раптового удару й
маневрену динамічну тактику, блискуче реалізував ці принципи в
Хотинській битві, піднявши на новий високий щабель українське військове
мистецтво. Відбивши атаку, козаки погнали ворога й, переслідуючи,
вдерлися у ворожий табір, захопили чотири гармати, п’ять наметів, багато
коней, одягу, амуніції, зброї, полонених, серед яких і кілька турецьких
воєначальників.

Французький історик першої половини XVII ст. М. Бодьє писав: «Козаки з
такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що
прорвалися майже до наметів і стягів султана». Поява запорожців серед
султанських наметів викликала паніку в османських військах. Настав
рішучий момент, який міг принести цілковиту перемогу й покласти кінець
війні. Але гінці, яких Сагайдачний посилав до Ходкевича, просячи
допомоги й пропонуючи виступити усіма силами, поверталися ні з чим.
Ходкевич відмовився ввести в бій свої війська, посилаючись на пізній
час. Сучасники, а згодом дослідники-історики намагалися зрозуміти й
пояснити цю поведінку польського командуючого. Мабуть, не останнє
значення мало те, що Ходкевич під впливом сеймових комісарів
дотримувався концепції позиційної війни і стратегії пасивної оборони.
Бодьє зробив висновок: «У цій битві козаки розгромили б турецьку армію,
якби принц Владислав і польський генерал Ходкевич не наказали їм
відійти, замість того, щоб самим приєднатися до козаків».

Сагайдачному довелося відводити своїх звитяжців назад під вогнем батареї
з 12 гармат і натиском контратаки всіх сил правого крила турецької
армії. Козакам довелося відступити з великими втратами. Це був
найкривавіший день у Хотинській битві. 800 чоловік втратили козаки.
Турки — втричі більше. Але це був, безперечно, величезний успіх козаків,
керованих їхнім гетьманом. Розлючений невдачею, Осман II кричав, що він
не їстиме, не питиме доти, поки йому не приведуть того «сивого пса
Сагайдачного».

Упродовж усієї Хотинської війни козаки приймали на себе основний тягар
турецьких атак. На чолі зі своїм гетьманом вони відбили всі дев’ять
штурмів, п’ять із яких були спрямовані безпосередньо й виключно на
козацький табір, що являв собою недоступну фортецю.

Жодного разу ворог не зміг проникнути за його вали.

Водночас Сагайдачний, котрий не раз водив запорожців на турецькі
фортеці, віддаючи перевагу наступальній стратегії й тактиці, намагався
випереджати турецькі штурми. Так, у ніч із шостого на сьоме вересня
гетьман організував могутній виступ, яким почав серію нічних рейдів, що
мали на меті знищення противника, здобуття продовольства та інших
трофеїв, деморалізацію турецької армії. У нічних рейдах, які завдавали
великих втрат турецьким військам і викликали серед них паніку, з
особливою силою виявилася динамічна тактика запорозьких козаків, їхня
ініціативність й активність, вміння максимально використовувати фактор
раптовості. З ініціативи Сагайдачного питання впровадження нічних атак
спеціально розглядав польський сейм.

Наприклад, козаки здійснили такий рейд 12 вересня. В дощову ніч
Сагайдачний повів козаків на султанські позиції. У нічній темряві десять
тисяч козаків підкралися до турецького табору. Знявши безшумно сторожу,
запорожці увірвалися в намети. В турецькому таборі виникла паніка.
Тікали кудись напівроздягнені яничари і спаги. Тільки й чути було
лякливий крик: «Козаки, козаки!» Коли турецькі командуючі трохи
отямилися, почалася безладна стрілянина. Захопивши великі трофеї, козаки
організовано відійшли. Загін, залишений Сагайдачним, прикривав відхід
Запорозького Війська. Цей загін прийняв на себе удар армії великого
візира Хусейна-паші, що зробив невдалу спробу наздогнати війська
Сагайдачного.

Козацький гетьман організував рейди 17, 18, 19, 22, 24, 25 вересня, які,
за винятком одного, були успішними, козаки захопили численні трофеї.

Українському полководцеві належала найвидатніша роль у Хотинській війні.
Слабий після поранення, козацький гетьман завжди діяв наполегливо,
рішуче. Від ранку до ночі, а під час рейдів і вночі був на ногах,
керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових
нарадах у коронного гетьмана, сам перевіряв варту.

28 вересня султан вирішив зробити ще один, останній штурм, зосередивши
для нього абсолютно всі сили, вводячи максимум резервів. У таборі
залишилося лише дві тисячі спагів і чотири тисячі яничарів особистої
султанської варти. Ще вночі турки встановили чотири батареї. Найбільша,
що складалася з 40 гармат, обстрілювала супротивника з-за Дністра. Другу
встановили (біля мосту, третю — навпроти шанців німців Денгофа, четверту
— біля брами, де розміщені були польські коронні війська.

У вранішній час турки й татари провели розвідувальні дії. Відігнані від
шанців, вони переконалися в дієвості вартової служби польсько-козацького
табору. Коли розвиднілось, гармати почали бити, ядра летіли з чотирьох
боків. Загалом було випущено 1500 ядер, із них 500 — із батареї за
Дністром. Артилерійський шалений обстріл дещо відтіснив козаків від
лівого берега Дністра, з чого скористалися (гагари, вплав перебравшися
через річку. Але запорожці, підтримані німецькими частинами, перейшли в
контратаку й примусили ворога на деякий час припинити гарматний вогонь і
дещо відступити вглиб лівого берега Дністра. На правий фланг обрушилися
основні сили, й артилерійська канонада відновилася. Очевидець описує:
«Більш як 60 гармат гриміли безперестанно».

Після артилерійської підготовки почався штурм. Спаги й татари за
Дністром відвертали увагу, загрожуючи переправою, в той час як на правий
фланг обрушилися головні сили. Рядових воїнів підганяли сотники. Спаги,
які спішились, несли перед собою снопи соломи, захищаючись від куль.
Після дев’ятої атаки турки увірвалися на вали польських позицій, але
були зустрінуті вогнем із гармат, що їх заряджали, коли закінчилися
запаси ядер, шматками заліза й скла. Турки відступили під натиском
угорських, польських, українських воїнів.

Особливо запеклі бої точилися перед козацьким табором. Запорожці, яких
штурмували понад 20 тисяч спагів, відбили 11 атак на козацькі позиції.
Щоразу запорожці діяли сильним рушничним вогнем або енергійними
вилазками, кидаючись на ворога і вступаючи в рукопашний бій. Відбивши
останню — одинадцяту атаку, запорожці кинулися на допомогу своїм
союзникам, завершуючи цілковитий розгром ворога. Після закінчення битви,
яка не вгавала протягом усього дня, втративши кілька тисяч убитими й
пораненими, деморалізовані, пригнічені турки повернулися до свого
табору.

На полі бою полягло понад тисячу ворогів. Втрати в польсько-козацькому
таборі були невеликі. Лише татари захопили 40 полонених у ясир. Бої 28
вересня оцінювалися як найзначніша битва Хотинської війни. «Була то
найбільша битва», — зробив висновок турецький історик Кя-тіб Челябі.

Цілковитий розгром турецької армії змусив султана’ погодитися на
переговори й укладення миру з Польщею. Могутня турецька армія зазнала
нищівної поразки, османський уряд — краху своїх загарбницьких планів
щодо Польщі та України. Спроба Османа II поставити на коліна Польщу,
ліквідувати козацтво й завоювати Україну провалилася. Протягом
п’ятитижневих боїв султан не здобув жодної перемоги, а втрати його армії
дорівнювали 40 процентів воїнів.

Однак Хотинський мир був наслідком компромісу, який був спрямований
проти запорожців. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятував
її від катастрофи. Адже вона зобов’язувалась заборонити чорноморські
походи! й карати козаків за них. Польський король рекомендував відібрати
у козаків човни, щоб не допустити їхніх походів на Кримське ханство й
Туреччину, а також зменшити кількість козаків до 3000 чоловік,
переписавши їх до реєстру. Решту, майже 85 відсотків учасників
Хотинської кампанії, що забезпечили перемогу в ній, хотіли перетворити
на кріпаків. Інша річ, що реалізувати такі свої задуми польські феодали
були неспроможні.

Про вирішальну роль козаків у Хотинській битві свідчили численні
турецькі та польські тогочасні документальні джерела.

Навіть представники польського табору визнавали: козаки не тільки
винесли на своїх плечах тягар війни й забезпечили перемогу, а й взагалі,
врятували Річ Посполиту від загибелі. Сеймовий комісар магнат Якуб
Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками
Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксент писав: «Якби не козаки,
польське військо було б розбите за 3—4 дні. Перемогу здобуто лише
завдяки Богові й запорозьким козакам».

У Західній Європі, де з великим напруженням та інтересом стежили за
розвитком подій під Хотином, від яких могла залежати доля багатьох
європейських народів, також утвердилася загальна думка про те, що
основна заслуга у відсічі турецько-татарським полчищам, провалі
завойовницького походу Османа на Україну і Польщу належить козацтву. Це,
зокрема, стверджує французький історик Бодьє у праці, яку він видав у
1631 р. у Парижі. Отевіль (Гаспар де Тандр) захоплено писав у книзі, що
вийшла в Кельні 1697 р., про високі військові якості козаків: «Словом,
під час цього походу козаки творили справжні чудеса». Цікаві його
спостереження про витривалість запорожців: «Вони такі міцні від природи,
що голод, спрагу, вітер, дощ, холод і всі інші злигодні переносять
набагато легше, ніж усі інші народи».

Спільна боротьба поляків і українців проти турецько-татарських
загарбників під Хотином збагатила кращі традиції братерства цих народів.
Козацький полководець Петро Конашевич Сагайдачний став героєм і України,
й Польщі. Хотинська війна була вінцем його полководницької діяльності,
європейської слави.

Я. Собеський у своїй «Історії Хотинської війни» свідчив: «Скільки
очолював Сагайдачний Запорозьке Військо, всюди був овіяний славою
подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив
татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили
його морські походи — й тут завжди мав він щастя, — зруйнував кілька
великих міст турецьких у Європі та Азії, попалив околиці
Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав
небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли доводилося
відступати — останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало
спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в
усяких розмовах маломовний».

Отруєна татарська стріла, що влучила у Сагайдачного при сутичці на
самому початку Хотинської битви, вкоротила ‘йому життя. У Києві він дуже
хйорів, страждав від рани, але продовжував піклуватися про школи,
братства, церкви та шпиталі. За п’ять днів до смерті Петро Конашевич у
присутності київського митроплита Іова Борецького й нового запорозького
гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент, заповідаючи своє майно на
освітньо-навчальні, релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500
золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і
цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

До останнього подиху Сагайдачного не покидали думки про долю рідної
України і козацтва. Відповідаючи на лист Сигізмунда III, він просить,
щоб король стримував «високодумних і вельможних панів коронних, які
владу свою на Україну поширюють і… до ярма робітного безбожно людей
православних нахиляють».

Помер Петро Конашевич Сагайдачний у квітні 1622 р. Кончину гетьмана з
болем сприйняли скрізь в Україні. З великим сумом проводжали в останню
путь славнозвісного полководця. Двадцять спудеїв Київської братської
школи перед похованням прочитали вірші, складені ректором школи Касіаном
Саковичем. Поховали Сагайдачного на території Братського монастиря на
Подолі «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей
православних».

Вірші Касіана Саковича були видані в тому ж 1622 р. окремою книжкою під
назвою: «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича
Сагайдачного, гетмана Войска Єго Королевской Милости Запорозкого.
Зложоный през инока Касіана Саковича, ректора школ Кієвских, в брацтві.
Мовленые от єго спудеов на погребі того цного рыцера в Кієві, в неділю
проводную, року Божого тисяча шестьсот двадцать второго». Епіграф до
книжки: «Не вісти ли яко властелин велик паде в сій день».

У творі Саковича подаються біографічні відомості про Сагайдачного, який,
на думку автора, втілив найхарактерніші риси козацтва — безприкладну
хоробрість козаків у боротьбі з ворогами Батьківщини й готовність
віддати за неї своє життя.

…Лепій єст стратити живот за ойчизну,

Ніжли неприятелю достать ся в коризну.

Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати,

Тот потом з ойчизною мусить погибати.

Підносячи військові доблесті та моральні якості Сагайдачного, Сакович
говорить, що він був «вож славний, неприателюм ойчизны страшный…
способный й прудкій до бою», мудро керував військом, був справедливим.

У книжці «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Сагайдачного»
розповідається про взяття Кафи:

За своєго гетманства взял в Турцєх місто Кафу,

Аж и сам цесар турскій был в великом страху,

Катарги єдины палил, другій потопил,

Много тогды з неволі христіан свободил,

За што го Бог с воинством єго благословил,

Бо за найбольшую нех себі нагороду

Почитает рыцер, кгды кого на свободу

Вызволить, за што гріхов собі отпущенье

Одержить, а по смерти в небі воміщеньє.

Розповідь про бойові діла і славу Сагайдачного автор «Віршів» вважає за
необхідне поширити не лише на гетьмана, а й на всіх козаків, бо «гетман
не сам през ся, леч войском єст славний… Гетман без войска — што ж
єст, войско тыж без него? Згола нічого не єст єдин без другого». Тому
Сакович, описуючи життєвий шлях Сагайдачного, поєднує це з розповіддю
про славні діяння Запорозького Війська. Вважаючи однією з основних рис
характеру свого героя беззавітне служіння своїй Батьківщині, поет
відзначає хоробрість запорожців, які готові без вагань віддати життя за
свободу Вітчизни («За волность єи и свой живот положити»).

Віддаючи хвалу «зацне силному запорозкому рыцерству», Сакович називає
його «ойчизні нашой суть обороною, от татар поганых и турков заслоною».
Він високо підносить ратні подвиги Запорозького Війська проти ворогів
християнства, проти «непріателей ойчистых», яких воно перемагало «морем,
сухом, частокроть пішо и тыж конно».

Подіям Хотинської битви і майстерному військовому керівництву
Сагайдачного в її боях він відводить кілька рядків. Сакович також
висловлює загальновизнану сучасниками думку, що саме козаки забезпечили
перемогу під Хотином.

Бо и в так рочной войні,

Бог вість, як бы было,

Кгды бы запорозкое войско не прибыло,

Котроє, с коронным войском обок ставши,

Менжне поган разило, в помоч Бога взявши.

Автор «Віршів», оцінюючи вступ Сагайдачного з усім Запорозьким Військом
до Київського братства як велику збройну і моральну підтримку йому,
говорить також про матеріальну допомогу з боку гетьмана.

В которое ся братство зо всім войском вписал

Й на него ялмужну значную отказал.

Стверджуючи ідею про безсмертя подвигів, слави і добродійств
Сагайдачного, автор «Віршів» пише:

Несмертельной славы достойный, гетмане.

Твоя слава в молчаню нікгды не зостане,

Поки Дніпро з Дністром многорыбниє плынути

Будуть, поты ділности теж твої слынути.

Безсмертя справи Петра Сагайдачного Касіан Сакович порівнює з безсмертям
слави античних героїв:

Бо єсли вихваляєт Кгреціа Нестора,

Ахілесса, Аякса, а Троя Гектора,

Атенчикове славять кроля Періклеса,

И славного оного з тим Темистоклеса,

Рим зась з смілости свого хвалить Курціуша

Й з щасливых потычок славить Помпеюша,

Теди теж и Росія Петра Сагайдачного

Подасть людєм, в памятку віку потомного.

Тому Сакович стверджував, що коли б якийсь поет зібрався вичерпно
описати подвиги славного гетьмана, він мусив би вчитися у Гомера:

Кто би хтіл достатечне справы описати

Петра Конашевича і на світ подати,

Мусіл бы у кгрецкого поеты Гомера

Зычить розуму, альбо тыж у Димостена,

Котрый валечних своих кгреков дій

Выписали достатнє, яко по лініи.

У творі Саковича вперше в українській давній поезії поданий образ
ідеального національного героя. Автор ставить виховні завдання — «с того
гетмана кождый рыцер нех ся учить». Патріотизм запорозького гетьмана він
порівнює з любов’ю до Вітчизни афінського царя Кодра, який не вагаючись
пішов за неї на смерть.

Воліл сам, як Кодрус-кроль в Атенах в Греціи,

Смерть поднять, бы ойчизна только была в цілі.

Видання художньо оформлене. Невідомий український художник-гравер
зобразив запорозького гетьмана на коні, використавши таку стародавню
традицію мистецтва, як возвеличення людини засобом кінного портрета.
Кінь — наче п’єдестал лицаря, хороброго й доблесного воїна. Та взагалі у
творах мистецтва кінь — це своєрідний символ. Людина на коні мовби
підноситься над буденністю життя. Вершник, який гордо сидить у сідлі,
уособлював героїзацію образу, чого й прагнув анонімний художник-гравер,
який, ідучи за «Віршами» Саковича, подав монументальний образ видатного
історичного діяча.

Водночас, оскільки портрет Петра Сагайдачного — реалістичний, то в
осанці гетьмана, що сидить на коні, відчувається літня вже людина. В
його фігурі немає стрункості, він тут подібний до старого козака, і лише
булава в руці та герб відзначають його високе становище. Спеціалісти
вважають, що ця гравюра є повторенням мальованого, можливо домовинного,
портрета гетьмана.

Інша гравюра присвячена битві за Кафу. «Здобуття Кафи» — це перше в
українській книжковій графіці композиційне зображення батальної сцени —
штурму турецької фортеці козаками на своїх «чайках». На задньому плані
гравюри — мури фортеці. Видно, наскільки могутніми були укріплення Кафи.
На передньому — затока з козацькими човнами, що атакують турецькі
галери. Бій зображено в той момент, коли козацькі «чайки» вже захопили
ворожі кораблі. Бачимо фігури турків, яких скидають з галери. Показано,
що запорожці почали висаджувати десант, дехто з козаків вже приставив до
мурів драбини й піднімається вгору.

Українська книжка 1622 р. була першим історико-поетичним твором про
Сагайдачного. Потім у різних країнах з’явилося чимало творів, у яких
розповідалось або згадувалось про уславленого гетьмана. Після
переможного закінчення Хотинської війни авторитет і слава запорозьких
козаків і їхнього керманича поширилася по всій Європі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020