.

Співвідношення економічних та природних законів у суспільстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3179
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Співвідношення

економічних та природних законів

у суспільстві”

ПЛАН

1. Вступ

2. Поняття закону

3. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

4. Закон єдності та боротьби протилежностей

5. Закон заперечення заперечення

6. Економічні закони та характер їхньої дії на фоні природних законів

7. Система економічних законів

8. Способи прояву економічних законів

9. Форми прояву економічних законів та їх використання

10. Висновок

Список використаної літератури

1. Вступ

Навіть перше, поверхове знайомство з економікою показує, що процеси, які
в ній відбуваються, складні й багатогранні. Дедалі ми все більше будемо
в цьому переконуватися. А це означає, що не може бути якогось єдиного
закону функціонування економіки, економічних процесів.

Економіка (від грецького слова ойкономіа, де “ойкос” означає дім,
господарство, а “номос” – закон, правило), в буквальному перекладі –
мистецтво ведення домашнього господарства.

Економіка – це багатопрофільна система, яка має складну функціональну
структуру. У вітчизняній і світовій економічній літературі під
економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів та
інститутів розвитку й функціонування національного виробництва.
Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або
функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної
системи суспільства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку
будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку.
Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на
характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

Розвиток економіки (суспільного виробництва) не є випадковим процесом. У
ній, як і в природі, через зовнішній, здавалося б, хаос, прокладає свій
шлях необхідність закономірного розвитку. Тобто мова йде про те, що
економічні (господарські) процеси направляються внутрішніми, властивими
саме їм законами.

В умовах науково-технічного прогресу значно ускладнились взаємовідносини
суспільства з природою. Людина отримала можливість впливати на хід
природних процесів, підкорила сили природи, почала опановувати майже всі
доступні відновні і невідновні природні ресурси, але разом з тим
забруднювати і руйнувати довкілля.

Тому є вкрай важливим завданням дослідження співвідношення економічних
та природних законів у суспільстві не тільки з точки зору філософії, але
й екології.

2. Поняття закону

Закон — це, передусім, об’єктивність, те, що не залежить від волі і
бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні
закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо,
наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи
про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми
зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується
також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як
залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного
соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у
суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він
відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами,
предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче
виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось
нове, то воно обов’язково пов’язане із старим, стоїть на його “плечах”,
не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для
подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхідним і загальним, тобто він є
постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають
умови для дії такого зв’язку.

Можливість узагальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що
приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто
необхідні суттєві зв’язки між речами будуть зберігатися. В законі, за
висловом Гегеля, є “сталість, що зберігається”. Саме явище — змінне,
нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу.
“Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий,
незмінний, але різноманітний зміст існуючого… “царство законів — це
спокійне відображення існуючого світу, що з’являється.

Закон — це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є:

1) об’єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5)
суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним
формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії
(закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти
закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі
виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на
дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися
людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі.
Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише
в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і
розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і
характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід
віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному
житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної
свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної
системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні
закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування — це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у
даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його
стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного
виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як
загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення
мають однозначний характер — “так, а не інакше піде процес розвитку”. У
статистичних законах передбачення носять імовірний характер” — “може
бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів.
Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості
елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних
груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних
передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ
випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та
випадковості, їхнього взаємозв’язку.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан
однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний
закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ.
Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює
загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума
законів розвитку окремих явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону
сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові
властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні
— із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів
тощо. Ці сукупності пов’язані між собою, залежать одна від одної і
разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку
сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять
статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад,
дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної
свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці
окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й
макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно,
якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає
залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо
закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей
(суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто
їх можна передбачити. З цього випливає, що закони (динамічні,
статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це
означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що
є виявом однобічної, недіалектичної позиції.

З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це — не
тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені
необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній
дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох
законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність
розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон
взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби
протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що,
по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі,
суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та
розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до
нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що
заперечується.

3. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу
особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і
явища набувають визначеності

через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та
внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі
існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж
кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною,
такою, що неминуче повторюється.

Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні,
його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як
якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність,
то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного
уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню
визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як
сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано
через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж,
вважав Л.Фейербах. Однак цього ще не досить для визначення якості як
філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з’ясування якості,
коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за
його якість.

Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість
речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і
якістю існує діалектичний взаємозв’язок. І тому цілком можливо якусь
одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета,
який у різних зв’язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у
буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість,
яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих
властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра
означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких
предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Суттєві
властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом
теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це “сутнісна
визначеність”.

Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі,
явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху,
температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість — це “знята
визначеність”. Термін “зняти”, якому Гегель надавав великого значення,
означає “зберегти, утримати і в той же час припинити, покласти край”.
Тому кількість як “знята визначеність” виступає запереченням якості, є
її діалектичною протилежністю, що взаємодіє з нею.

До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому
на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Але це лише так
здається. Насправді ж, поняття “кількість” — “хитре поняття”. Воно
охоплює суттєве з тієї сторони, з якої якість начебто не зачіпається і,
причому, настільки не зачіпається, що, скажімо, збільшення розміру
держави, яке призводить її, зрештою, до нещастя, спочатку навіть
здається її щастям. Однак, “держава має міру своєї величини,
перевершивши яку внутрішньо невтримно розпадається при тому ж
державному устрої, котрий при іншому розмірі держави становив її щастя й
силу”. В сфері моральній, зауважує Гегель, “має місце такий же перехід
кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на
відмінності величин. Саме через “більше” і “менше” міра легковажності
порушується і з’являється щось зовсім інше — злочин, саме через
“більше” і “менше” справделивість переходить у несправ-деливість,
доброчесність у порок”. Отже, зростання кількості веде до суттєвих
перетворень існуючого.

4. Закон єдності та боротьби протилежностей

Уявлення про суперечливість розвитку всього сутнього виникло ще в
давнину (в VI ст. до нашої ери). Фалес Мілетський вважав, наприклад, що
навколишній світ складається з різних начал: рухомого й нерухомого,
холодного й теплого, мокрого й сухого, світлого й темного, видимого й
невидимого, земного й небесного, скінченного й нескінченного. Геракліт,
на відміну від Фалеса, вважав, що суперечливі начала притаманні самим
речам. На думку Геракліта, все в світі складається з протилежностей.
Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно,
ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається
внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом
лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива
стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність,

Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Герак-літом,
справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.

Гегель високо цінував ідеї Геракліта про боротьбу та єдність протилежних
начал. Він підкреслював, що використав усі ці ідеї грецького філософа у
ході розробки своєї концепції суперечностей.

Гегелівська діалектика, будучи теорією розвитку “абсолютного духу”,
проблему суперечностей підняла до рівня всезагальності, глибокого
філософського усвідомлення. Сама “абсолютна ідея”, “абсолютний дух” для
Гегеля є єдністю суперечливих начал — буття і ніщо, які й спричинюють
рух, зміну, розвиток “абсолютної ідеї”. Суперечність, за Гегелем, є
взаємодією, взаємозумовленістю протилежних моментів, сторін, визначень,
“принципом будь-якого саморуху”.

Гегель розглядав суперечність у динаміці, русі, зміні — як процес,
котрий має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь — тотожність.
Однак це конкретна тотожність, тому вона містить у собі і відмінність,
а відміність розгортається і знаходить свою реалізацію у категоріях
різниці, заперечення, протилежності, суперечності. Тотожність і
відмінність — моменти єдиного. Але безвідмінність зникає і залишається
єдність сторін, що є відмінними, а відмінне вже виступає як
протилежність у єдиному. У протилежності позитивне і негативне
зливаються у єдності. Оскільки кожна сторона має іншу і одночасно
заперечує її, то кожна з них у самій собі містить і позитивне, і
негативне. Мова, таким чином, іде про взаємопроникнення суперечностей.
Саме тому Гегель надавав великого значення появі у фізиці уявлення про
полярність, однак, висловлював жаль з приводу того, що фізики не
розуміють діалектики.

Для з’ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд
категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності.
Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види
тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох
предметів (процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не
про формально-логічну тотожність типу: “А” є “А”, а про конкретну,
реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність.
Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто
тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у
взаємодії (взаємозв’язку). Що ж є “нерівним” у конкретній тотожності?
“Нерівним”, відмінним у предметі (процесі) є те, що “прагне” вийти за
межі тотожності. Можна сказати, що відмінність — це нерівність,
внутрішня “стурбованість” предмета, його намагання вийти за межі самого
себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність
тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У
будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є
протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих
протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння
суперечності є її категорійним філософським визначенням. Уявлення про
джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього
сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у
собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно
як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони
внутрішньо нестабільні, “діяльні”, мають тенденцію до руйнації своєї
тотожності (рівності) — до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є
вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем,
імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Тим самим в категорії
“суперечність” як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна
форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку.

5. Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний
зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим,

що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне
заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в
новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність
протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із
збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В діалектиці, —
писав Енгельс, — заперечувати — не значить просто сказати “ні”, або
оголосити річ неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб
діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі
розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається
цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не
лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто
перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або
стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що
здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому
для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень,
є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток.
Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим
прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся
історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства — це підтвердження
спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний
біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так:
онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток
роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом
зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є
копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони
повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових
рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено,
зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який
розвиток був би неможливим.

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності і
по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища)
розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша — в живій, ще
інша — в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі
процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у
суспільстві, в мисленні — в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі
визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які
елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого
розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.

Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження,
скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа,
соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми
діалектичного заперечення.

Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та
політичній структурі суспільства. Об’єктивною основою соціальних
перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства,
необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно
виступають як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних
суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого.
Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать
суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних
суперечностей.

Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то
будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого:
старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є
повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для
розвитку нових суспільних відносин:

залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки,
пошта, телеграф, залізниця і т.д.

Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра
не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за
допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного
суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого) шляхом
його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через
часткове розв’язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами
такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика,
удосконалення того, що є.

Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є
специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу
роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об’єктивних,
так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною
основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку
суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій,
рухів, різних громадських об’єднань і т.д.

Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і
нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу
заперечення, котре характеризується як метафізичне.

Метафізичне заперечення — це відкидання, знищення без збереження
корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу
“ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив
Л.Фейербах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного
філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси
Гете “Фауст”, вважає, що “те, що минуло” і “не було” тотожні між собою.
“Минуле, — що це означає? — запитує він, — це всерівно, що його і
зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого —
абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного
заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного
відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає
безслідно, а “знімається” в сучасному.

Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних
охоронців” (хунвейбінів) у Китаї, які під час “культурної революції”
знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів, художників
тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж
були спроби з боку так званих “пролеткультівців” (організаторів
“пролетарської культури”) повністю знищити “буржуазну культуру” і
створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без
спадкоємності — неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен
культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і
є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у
своїй історії.

Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих
неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення,
відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, “критики
задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про
спадкоємність внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і
тим, що стало.

Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер
необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне
даному закону.

Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього
важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення,
пізнання.

Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність — перше
заперечення буття. Поняття — друге заперечення або заперечення
заперечення. Буття — це те, що є, що існує; сутність — це “зняте”,
розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття — синтез
того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або
запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням
категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим запереченням
категорії “особливого”. “При абстрагуванні, — підкреслює Гегель, — має
місце заперечення заперечення”.

Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу
мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення
заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це
зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумів
їхнього значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом.
Гегель у своїй праці “Наука логіки” (вчення про поняття) неодноразово
підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про
заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у
філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у
якість — це не лише принципи, як стверджують деякі наші філософи, а й
закони мислення, закони діалектичної логіки.

Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад
з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це,
безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього
зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий
грунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні
зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається
самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно.
Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову
з’являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в
свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченям.
Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в
органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення
відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно
відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак
це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон
розвитку природи, історії та мислення.

Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із
сутністних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої
спадкоємності.

Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це
запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку
старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе
знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як
пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не
повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому
зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча,
звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про
який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення
стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на
вищій основі і є особливістю закону, який ми розглядаємо. З цього
випливає інша особливість закону заперечення заперечення. Оскільки має
місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що
розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним
циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від
нового, оскільки це нове.

Закон заперечення заперечення — це закон великого масштабу. Він
виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається
повний цикл розвитку (наприклад, зерно — стебло — нові зерна), коли
мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська “тріада”: теза
— антитеза — синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями
даного закону є те, що він здійснює свої “оберти”, коли є певний цикл.

І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне
уявлення про поступальний характер розвитку. І це теж є важливою
особливістю даного закону діалектики.

6. Економічні закони та характер їхньої дії

на фоні природних законів

Категорія – це нижчий ступінь пізнання економічних явищ. Вищим, який
дозволяє повною мірою розкрити суть явища, є економічний закон.

Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні (в
т.ч. причинно-наслідкові) зв’язки й залежності, які характеризують
головний магістральний напрям розвитку тієї чи іншої сфери економіки.

Схема 1

Економічні закони, як і закони природознавства, мають об’єктивний
характер, тобто вони виражають реальний зв’язок економічних явищ і
процесів, які відбуваються незалежно від волі й свідомості людей.

А оскільки це так, то люди не можуть створювати або скасовувати
економічні закони (як, наприклад, вони поступають з юридичними
законами). Але це не означає, що економічні закони проявляються, діють
самі по собі, поза господарською діяльністю людей (як, наприклад, закони
природи). Економічні закони можуть проявлятися, реалізовуватися лише
через господарську діяльність людей, через їхні економічні стосунки
(відносини) між собою. Тобто виробничі (економічні) відносини між людьми
є тим середовищем (умовами), в якому виникають і діють економічні
закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні
закони незалежні від свідомості, бажання людей, але не від їхньої
діяльності.

7. Система економічних законів

Навіть перше, поверхове знайомство з економікою показує, що процеси, які
в ній відбуваються, складні й багатогранні. Дедалі ми все більше будемо
в цьому переконуватися. А це означає, що не може бути якогось єдиного
закону функціонування економіки, економічних процесів. Закони економіки
різноманітні й різнобічні. Зокрема, серед них можна виділити три
основних групи законів.

Першу групу утворюють загальні економічні закони. Це закони, які діють у
всіх без винятку способах виробництва. Вони відображають: а)загальну
спрямованість поступального розвитку суспільного виробництва;
б)об’єктивні основи зростання його ефективності; в)розвиток
організаційно-економічних відносин;

г)діалектику взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Отже,
загальні економічні закони відображають, як правило, внутрішні, сталі й
суттєві зв’язки, властиві процесу взаємодії людини з природою і які є
однаковими на всіх етапах розвитку людського суспільства. Серед них слід
виділити закон зростання продуктивності праці або, як його ще називають,
закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й
рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й
праці, закон зростаючих потреб.

Вивчення і пізнання загальних економічних законів має винятково велике
значення для створення політекономії у широкому розумінні. Саме тому, що
різні політекономічні школи (особливо західні) займалися і продовжують
займатися вивченням переважно специфічних економічних законів (в першу
чергу законів, властивих капіталізму), досі практично не існує єдиної
політекономії як науки, вона розділена на декілька розрізнених
політекономій, мало пов’язаних одна з одною. А в окремих випадках, як
про це говорилося вище, вона виродилася в Арістотелеву хремастику, тобто
в певні рекомендації як, використовуючи знання специфічних законів,
заробляти гроші. На жаль, більшість вітчизняних економістів теж стали на
такі позиції.

У той же час, у сучасних умовах загальні економічні закони й
закономірності дають все більше про себе знати у зв’язку з небувалим
процесом усуспільнення виробництва на основі інтернаціоналізації
капіталу та міжнародної економічної інтеграції. За цих умов розкриття
загальних економічних закономірностей стало нагальною необхідністю, тому
що дозволяє розглядати суспільний розвиток як єдиний світовий процес.
Про це піде мова в кінці нашого курсу.

Другу групу утворюють специфічні економічні закони. Це закони, що діють
лише в межах одного способу виробництва. Вони виражають сутність
історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи
інших форм власності на засоби виробництва, характерних для якогось
конкретного суспільного ладу. Так, наприклад, феодалізм має свої
специфічні економічні закони, капіталізм – свої, а соціалізм – інші.

Будь-який спосіб виробництва має багато властивих йому специфічних
законів, кожний з яких регулює функціонування якоїсь окремої сфери
(галузі) економічної системи. Але серед них виділяється один, який
виражає найбільш глибинні зв’язки даного способу виробництва, його мету
й засоби досягнення цієї мети. Цей закон називається основним
економічним законом формації.

До третьої групи економічних законів належать закони, які не можна
віднести ні до загальних, ні до специфічних. Вони виражають такі
особливості виробничих відносин, які властиві декільком способам
виробництва, і тому діють лише в їхніх межах. До них відносяться,
наприклад, закони товарного виробництва: закон вартості, закон попиту й
пропозиції, закон грошового обігу. Ці закони отримали назву особливих
законів. Див. схему 2.

Схема 2

Система економічних законів

Специфічні економічні закони відрізняють один соціальний ступінь
розвитку суспільства від іншого. Загальні економічні закони,
відображаючи поступальний процес розвитку суспільного виробництва,
пов’язують економічну історію суспільства в єдине ціле. Особливі закони
дають можливість з’ясувати специфіку функціонування ринкової економіки.
Така роль різних типів економічних законів визначає й порядок їх
вивчення.

Закони, що властиві товарній (ринковій) організації виробництва, в
основному, з’ясовуються в другому розділі. В інших розділах (третій і
четвертий) мова піде переважно про форми прояву специфічних економічних
законів. Проте такий поділ є умовним, тому що всі ці закони проявляються
одночасно, їхні дії переплітаються, взаємопов’язані. Тому зрозуміти
поступальний розвиток суспільства, механізм функціонування економічної
системи, як у цілому, так і в окремих її ланках (макро- і мікрорівнях),
можна лише аналізуючи прояв економічних законів у їх взаємодії,
взаємозв’язку й взаємозалежності.

8. Способи прояву економічних законів

Вище мова йшла про те, що економічні закони за характером дії є
об’єктивними, тобто діють незалежно від того, хочуть того люди чи ні.
Проте це не означає, що люди безсилі перед економічними законами. Вони
можуть вивчати їх, пізнавати механізм їхньої дії і на основі цього
використовувати в своїх інтересах. Саме політекономія й дає можливість
пізнавати вимоги об’єктивних економічних законів, а економічна політика,
яка будується на рекомендаціях політекономії, – використовувати свідомо
ці закони в інтересах суспільства.

Звідси випливає дуже важливий висновок: механізм функціонування й
розвитку будь-якого способу виробництва, незважаючи на те, що в
остаточному підсумку він визначається вимогами об’єктивних економічних
законів як невід’ємний елемент, передбачає сукупність свідомих, вольових
дій людей. Особливо зростає роль свідомого фактора в умовах
великомасштабного й складного виробництва.

Проте така роль свідомого фактора не говорить про те, що люди вїльні в
своїй економічній, господарській діяльності поступати так, як їм
заманеться. Люди в своїй практичній діяльності зрештою підкоряються тій
об’єктивній необхідності, яка диктується вимогами економічних законів.
Що ж спонукає людей діяти так, а не інакше, тобто не так, як їм
заманеться? Чи не можуть вони, маючи розум і свободу волевиявлення,
діяти всупереч економічним законам? Відповіді на ці запитання мають
принципове значення для розуміння об’єктивності всього ходу розвитку
людського суспільства. Розуміння того, що це процес не випадковий, а
закономірний, що розвиток суспільства може й повинен йти лише в такому,
а не в іншому напрямку.

Річ у тім, що спонукальним мотивом господарської діяльності людей
виступають їхні економічні інтереси. Саме вони націлюють на діяльність
людей у напрямах, які диктуються об’єктивними законами. Так, наприклад,
фермери або ремісники як дрібнотоварні виробники в силу своїх
економічних інтересів змушені рахуватися з законами ринку, які диктують
їм ціни, обсяги й асортимент продукції, що виробляється. Підприємець,
бажає він того чи ні, не може не прагнути до привласнення максимально
можливого прибутку (причому, як правило, будь-якою ціною). До цього його
теж спонукає економічний інтерес і закони ринку – інакше не виживе у
конкурентній боротьбі. Нарешті, в умовах багатофакторного, складного й
великомасштабного виробництва планове, регульоване ведення господарства
– це не просто побажання, а необхідність, породжена суспільним
економічним інтересом. Інакше висока ефективність виробництва не буде
забезпечена, а отже, не зростатиме добробут людей.

Звичайно, дрібний виробник може поступати так, як йому заманеться, може
не рахуватися із законами ринку. Але платою за це буде його розорення й
зубожіння. Банкрутство чекає й підприємця, якщо він наважиться
ігнорувати закони, що примушують його до все більшого розширення
виробництва (справи) з метою отримання все більшого прибутку. Нарешті,
складне, велике за обсягами виробництво ніколи не дасть великої
ефективності, якщо воно не буде координуватися й направлятися з одного
центру. Тобто, будь-які дії людей, що йдуть всупереч вимогам економічних
законів, неминуче ведуть до господарських труднощів і значних
економічних втрат. Економічні закони “не прощають” тим, хто ігнорує їхні
вимоги й хоче будувати господарське життя на свій розсуд.

Сказане означає, що об’єктивні економічні закони спонукають людей до
певних дій, диктують логіку їхньої поведінки з допомогою економічних
інтересів. Тому саме інтереси разом з потребами й стимулами (про що мова
буде в наступних темах) утворюють найважливішу ланку в дії і прояві
економічних законів. Саме через них об’єктивна необхідність прокладає
собі дорогу, приводить у рух господарську діяльність людей.

Вивчаючи економічні закони, політекономія виділяє два основних способи
їх прояву: стихійний і свідомий. Стихійний – коли люди в своїй
господарській діяльності ігнорують їхні вимоги. Закони все одно діють,
але діють як сліпа руйнівна сила. Яскравим прикладом того є економічна
політика, яка проводиться в Україні уже впродовж шести років
некомпетентними (щоб не сказати більше) політиками в угоду МВФ.
Результатом є незнане історією скорочення й занепад національного
виробництва у відносно нормальних умовах існування країни. Не було ні
війн, ні збройних конфліктів, ні природних катаклізмів, а виробництво
ВВП через суперечливі дії урядів (які змінювалися, як у калейдоскопі),
що йшли всупереч вимогам економічних законів, бо силовими методами
здійснювались економічні реформи, скоротилося за шість років на 70% і
продовжує скорочуватися далі. Свідомий – коли люди вивчають вимоги
економічних законів і відповідно до них, свідомо використовуючи механізм
дії економічних законів через економічну політику, будують свою
господарську діяльність. За цих умов економічні закони проявляються як
пізнана необхідність, і їхня дія підпорядковується інтересам
суспільства.

Отже, економічні закони, рахуємося ми з ними чи ні, все одно ,іють.
Тільки в умовах, коли люди їх враховують, вони служать їм на користь.
Коли ж закони ігноруються, вони діють всупереч інтересам людей.

9. Форми прояву економічних законів

та їх використання

Наступним кроком у теоретичному аналізі економічних законів є розгляд
тих конкретних форм, через які проявляється

їхня глибинна сутність (зміст) у реальній господарській діяльності
людей. Саме через господарську практику економічні закони виявляють
себе, виходять як би на поверхню економічного життя. І саме тут, у
господарській діяльності, люди стикаються з ними.

Конкретні господарські форми, в яких проявляються економічні закони,
дуже багаточисельні й рухомі. Тобто один і той же закон може проявитися
в найрізноманітніших формах. Так, закон вартості проявляється через ціни
на товари, заробітну плату, майнову диференціацію товаровиробників тощо.
Закон економії часу знаходить своє вираження в зростанні продуктивності
живої праці, зниженні матеріаломісткості продукції, підвищенні
капіталовіддачі’ Різноманітність форм прояву економічних законів
залежить від тих конкретних історичних умов, у межах яких вони діють.

Конкретні господарські форми являють собою зовнішній пласт виробничих
відносин, тобто ті відносини, які складаються в повсякденній практиці
господарювання. Саме вони в першу чергу сприймаються свідомістю людей і
є об’єктом безпосереднього впливу на них господарюючих суб’єктів
(держава, фірма, підприємець). У зв’язку з цим слід розрізняти категорії
суті й категорії явища.

Категорії суті відображають зміст економічних законів. Для закону
економії часу – це економія часу. Для закону вартості -вартість. Ці
категорії менш рухомі, бо виражають зв’язки глибинні, стійкі, такі, що
постійно повторюються.

Категорії явища – це конкретні форми прояву суті економічних законів.
Вони, на відміну від категорій суті, досить рухомі й мінливі, бо
залежать від конкретних соціально-економічних умов їх застосування.
Наприклад, ціни, заробітна плата, економічні пропорції, тощо.

Схема 3

Взаємодія економічного закону з формами його прояву

на прикладі закону економії часу

Слід мати на увазі, що категорії явища (тобто форми прояву закону)
бувають різної глибини. Так, категорія зарплати більш глибока до
відношенню до її форм – погодинної і відрядної, а останні у свою чергу,
є більш глибокими по відношенню до конкретних форм організації
заробітної плати. А це означає, що необхідно розрізняти, для того щоб
найбільш ефективно використовувати економічні закони в своїй
господарській діяльності, головні й похідні форми прояву законів. Чим
ближче до поверхні життєвих реалій розташовані ті чи інші форми, тим
вони різноманітніші, тим більшою мірою виявляється їхній похідний
характер і відірваність від сутності закону, залежність від зовнішніх,
несуттєвих факторів. На основі цього складається хибне враження, що ці
форми існують автономно й формуються під впливом лише зовнішніх,
другорядних факторів.

Розглянуте дозволяє зробити дуже важливий у теоретичному й практичному
відношенні висновок. А саме: одна й та ж сутність (закон) проявляє себе
в реальному житті неоднозначно. А це означає, що немає й не може бути
єдиної, придатної на всі випадки життя, раз і назавжди даної системи
форм прояву економічних законів. Наприклад, форм оплати праці, цін і
т.д. Вони повинні застосовуватися й змінюватися з урахуванням конкретних
соціально-економічних умов. Але не довільно, реагуючи лише на чисто
зовнішні фактори, а виходячи з вимог об’єктивних економічних законів,
тобто з їхньої суті.

Нарешті, розмаїття конкретних форм прояву економічних законів породжує
складну проблему вибору в господарській діяльності різних рівнів. Це
одне з найвідповідальніших і складних завдань економічної політики, бо
саме форми прояву економічних законів і є основними інструментами
управління економікою.

Вище мова йшла про те, що вивчаючи вимоги й механізм дії економічних
законів, люди можуть використовувати їх у своїх інтересах, тобто
будувати свою господарську діяльність у руслі вимог цих законів і тим
самим забезпечувати високу ефективність своєї праці в суспільному
виробництві як основному джерелі багатства.

Конкретно це здійснюється, про що говорилося в першій темі, шляхом
проведення певної економічної політики, побудованої на вимогах
економічних законів. Вищою глобальною метою економічної політики на
будь-якому рівні (держави, фірми, окремого підприємця) повинно бути
досягнення високої ефективності діяльності, яка забезпечує: зростання
добробуту всіх членів суспільства та всебічний розвиток особистості,
якщо мова йде про макрорівень, а на мікрорівні – високі прибутки фірмі й
підприємцям. Розробка ефективної економічної політики вимагає певної
суми знань.

10. Висновок

З вищенаведеного можна зробити наступний висновок:

Закон — це, передусім, об’єктивність, те, що не залежить від волі і
бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні
закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо,
наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи
про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми
зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується
також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як
залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного
соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у
суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він
відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами,
предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче
виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось
нове, то воно обов’язково пов’язане із старим, стоїть на його “плечах”,
не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для
подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхідним і загальним, тобто він є
постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають
умови для дії такого зв’язку. Суспільне життя підпорядковане певним
об’єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні
діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії
розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони
функціонування суспільства.

Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні (в
т.ч. причинно-наслідкові) зв’язки й залежності, які характеризують
головний магістральний напрям розвитку тієї чи іншої сфери економіки.

Економічні закони, як і закони природознавства, мають об’єктивний
характер, тобто вони виражають реальний зв’язок економічних явищ і
процесів, які відбуваються незалежно від волі й свідомості людей.

Економічні закони можуть проявлятися, реалізовуватися лише через
господарську діяльність людей, через їхні економічні стосунки
(відносини) між собою. Тобто виробничі (економічні) відносини між людьми
є тим середовищем (умовами), в якому виникають і діють економічні
закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні
закони незалежні від свідомості, бажання людей, але не від їхньої
діяльності.

Список використаної літератури

1. Аристостель. Метафизика. Соч.: в 4-х т. — М., 1976. — T.I. — С.
28-36, 50-89.

2. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Соч.: в 3-х т. — М., 1970. — T.I. С.
137-168, 237-347; Т.2. – С. 31-66, 121-138; Т.З. – С. 30-36.

3. Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т.
20. – С. 128-136.

4. Кант И. Критика чистого разума. Соч.: в 6-ти т. — М., 1964. — Т.З. С.
11-19, 31-68.

5. Философия. Учебное пособие // Под ред. Е.В.Осичнюка. — К., 1994.8.
Філософія. Підручник для вузів // За ред. Г.А.Заїченка. — К., 1995. –
Розд. 6.

6. Філософія. Підручник / За ред. проф. Надольного. – К., 1996.

PAGE

PAGE 17

Характеризує зв’язки між процесами

Економічний

закон і явищами суспільного життя

Суттєві

Глибинні

Стійкі

Загальні

Економічні закони

Специфічні

Особливі

Основний закон формації

Зростання продуктивності

живої праці

Зниження матеріаломісткості

продукції

Суть закону –

економія часу

Підвищення фондовіддачі

Прискорення обороту

капіталу

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020