.

Основні етапи розвитку економічної теорії як науки (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4042
Скачать документ

Контрольна робота

з предмету “Основи економічної теорії”

Тема: Основні етапи розвитку

економічної теорії як науки

План

Меркантилізм та класична політична економія.

Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст.

Економічна теорія у ХХ ст. Сучасні школи в економічній науці.

Меркантилізм та класична політична економія

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став
меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але великого
поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму
був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення
капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується
XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна було
спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике
значення для формування капіталістичного способу виробництва мало
первісне нагромадження капіталу, зв’язане з найбільш грубими формами
насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями,
работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за ак’ тивної
підтримки держави через державні позики, податкову систему,
протекціонізм.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення
світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням
великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й
морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої
торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло
задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла
необхідність створення великих капіталістичних підприємств, які могли б
поставляти значні партії товарів на експорт. З’явилися великі майстерні,
що працювали під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток
поділу праці зумовив перетворення капіталістичне організованих
майстерень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв
торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою
формою капіталу. Світова торгівля привела до зосередження величезних
багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних
компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і
одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин,
зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і
надавали питанням економічного розвитку все більшого значення.
Ліквідація монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань
створили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ економічного
життя. З’явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету
визначення характеру та завдань економічної політики.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного
способу виробництва виник на підставі узагальнення досвіду первісного
нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього
процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх
породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції,
Росії та інших країнах Західної Європи спробував форсувати торгівлю і
промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну
обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому
Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення,
розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію,
було проголошено ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися
у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція,
Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки
Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів
античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський
поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої
як «неморальної». У центрі уваги меркантич лістів опиняється саме
хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають
зв’язку між господарськими явища» ми, але шукають його на поверхні явищ,
у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував
торговий капітал, ї

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам
термін «меркантилізм», що виник у XVII ст., походить від італійського
слова «mercante» — купець. Метод дослідження меркантилістів — збирання й
описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони
прямують від конкретного до абстрактного, що є неминучим у період
зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли
створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і
категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням
економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну,
наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало
загальну назву меркантилізму, було, по суті справи, сукупністю особистих
поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не
чули один про одного, а також сукупністю практичних господарських
заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць
тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці,
промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не
теоретизували, а вирішували конкретні економічні питання, формулювання
яких здебільшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так
називали тоді ці праці).

Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно велика.
Тільки в Англії до 1764 р., за підрахунками одного з англійських
істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економічних
памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом XVIII— XX ст. дало змогу
виявити певну спільність теоретичних поглядів меркантилістів. Ідеологію
меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є
лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах;
тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге,
виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому
потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім
джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти
перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом
прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною,
ніж ціна купівлі: Г — Г’ — гроші, що породжують гроші, — такою є формула
капіталу в меркантилістів. По-п’яте, не будь-який обіг товарів і грошей
є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку
меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не
збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства. Джерелом
багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, баланс зовнішньої торгівлі
має бути активним, тобто треба менше купувати в іноземців і більше їм
продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та
пізніх меркантилістів дуже різнилися).

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два
етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав
монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, що його Маркс
характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів.
Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в
Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового
балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну
якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій
цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і
якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх
вивезення.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого
меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи —
заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку
золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого
імпортного мита, зниження позичкового процента — неодноразово
впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних
результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто
сильно позначалися вплив іще напівнатурального господарства, міська
регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на
самодостатність економіки кожного міста.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється
системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у XVII
ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан
Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система
меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні
меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу
товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони
вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування
експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання
ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового
сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над
вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток
промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося
мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що
розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку
експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення
іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення
сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються
високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт
деяких вітчизняних товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення
країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ
всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім
багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти
виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна
відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму
передовсім в Англії — найбільш економічно розвинутій раїні. Інтереси
буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший
план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних
проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування
головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних
категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того,
буржуазія намагалася звільнитись від жорстокого урядового регулювання
економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини
XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на
європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади.
Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в
розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук.
Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й
розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню
політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична
економія.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХуП ст. та у
Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад
капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука
сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне
дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей
перехід і здійснила класична політична економія.

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи,
яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного
суспільства. К.Маркс писав: «…під класичною політичною економією я
розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує
внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового
розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних
законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих
правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний
розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного
втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи,
економічного лібералізме. Класики були противниками протекціонізму.
Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в
економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової
теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження
економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській
літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків
зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера
до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс
називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична
школа вичерпала себе.

Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст.

Англійська політична економія початку XIX ст. характеризувалась
відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних методів
досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий переворот і ряд
нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного
пояснення.

Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що
постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком
посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались
найкваліфікованіші тогочасні економісти, що визнавали існування
рікардіанської системи, але одні коментували її, деталізували та
намагались уточнити окремі положення, а інші піддавали критиці окремі її
сторони.

З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці То-мас
Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати класичне вчення,
а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та
висвітлити механізми саморегулювання економічної системи капіталізму.

Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон
Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для
аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної
книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом,
що книжку Рікардо «ніколи б не було видано або написано без прохань та
міцної підтримки мого батька»’. Видавцем та редактором збірки праць
Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно
пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших
методів аналізу.

Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду
започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта
«Роздуми про природу і причини багатства народів» та розвиток класичних
економічних ідей у працях його послідовників справили великий вплив на
формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального
устрою наприкінці XVIII ст. та швидкий розвиток капіталістичних відносин
поставили перед французькою економічною наукою багато нових питань, на
які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної
політекономії.

Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала
класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної
теорії вартості, з прагматичних позицій вирішувала проблеми розвитку
буржуазного суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист
Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого
остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіократію, і
Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Американська економічна наука XIX ст. розвивалась під впливом
англійської класичної політекономії, але водночас мала певні
особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США:

він панував на Півночі, тоді як Південь усе ще залишався
рабовласницьким. Виникала необхідність довести прогресивність
капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи,
оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза
Kepi (1793—1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний
устрій, що керується об’єктивними економічними законами і не потребує
втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні великих
класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогресивності
розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 pp., коли країна
перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія
Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була дешевою, плодючою і в
необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими.
Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та
найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою
економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У
Кері були всі підстави для оптимізму.

У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро
якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л.Брентано (1844—1931) і К.Бюхер
(1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої,
яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували
особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі —
етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення
націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної
Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей
у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового
миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи
буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм
важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з
марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського
університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило
економістів. Головний його твір — «Основи загального вчення про народне
господарство» — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах
старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в
методологічному плані був суттєво іншим.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди
німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних
явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання
дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для
майбутнього раціонального мислення.

В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія —
маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної
економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах,
що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн
Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід
економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм
господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем,
інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні
зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах
управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері
споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень
«класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та
явищ суспільно-економічної практики.

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила
австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст.
Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер
(1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк
(1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія
граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять
цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група
не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не
випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині,
США, Росії та інших країнах.

3. Економічна теорія у ХХ ст.

Сучасні школи в економічній науці

Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми
власності, усесвітня економічна криза 20—30-х pp. поставили під сумнів
основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип
неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і
ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними
суб’єктами оптимальних господарських рішень, що має своїм наслідком
урівноважування попиту і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали
кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку.
Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність
основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще
один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як
соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і
кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.

Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі представники
неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А.
Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі
можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за
необхідне доповнити її державним регулюванням.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики
зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу
економічних явищ.

На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практику економічних
досліджень, зв’язаних із використанням найрізноманітніших методів і
підходів, що, починаючи з теорій послідовників рікардіанської школи та
концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне
висвітлення закономірностей суспільно-економічного розвитку.

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші
напрями. Саме неокласичні теорії формували методологічні засади
досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії:
в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз
взаємозв’язків та взаємовпливу елементів економічної системи. Адже
економічні доктрини будь-якого спрямування виходили з того, що втручання
держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю
на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні
особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на
розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної
системи спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики формулюють
монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що економічний цикл —
суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і
відповідними змінами умов грошового кредитування. Вони першими звернули
увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової
політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та
кейнсіанці.

Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні
закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її інтерпретація як
«теорії рівноваги за умов неповної зайнятості», тобто як одного з
аспектів проблеми загальної рівноваги економічної системи, заперечує її
несумісність з неокласичними підходами.

Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що
теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними,
оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем,
зумовленим «Великою депресією». Вони заявляли, що всесвітня криза є
наслідком втручання держави (як власника-монополіста) в економіку;
наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування
заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за
ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на
ринкові обставини.

Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий напрямок,
представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також
і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін,
Й. Шумпетер здійснюють перегляд неокласичної концепції ринку, формулюють
теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили
ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову
запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки моделей виходу з
економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи
предмет неокласичних досліджень: стрімко

зростає різноманітність об’єктів дослідження, змінюються підходи до їх
вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються різноманітні
ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки
протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл.
Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та
ринкових механізмів — об’єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис,
чітко окреслюються її функції — нормативна (формулюються програми
розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні
рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та
позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та
фактори прогресу суспільства). Широко використовуються
економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних
процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріоритетів у
наукових дослідженнях — проблеми відновлення економічної рівноваги,
циклічності та економічного зростання. Представники неокласичної школи
розв’язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це
приводить до нового поділу представників неокласичної школи на кілька
помітних наукових течій (напрямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує
необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної
(ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії
відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй
належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем
економічного зростання.

Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко
користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами: проводиться
багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього
НТП, кон’юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора
відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв’язку з
ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його
впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження,
інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх
кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв’язок цін
та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі
суб’єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається,, що
інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки,, головною
умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою
ефективної дії цього регулятора.

У цей же час формується і неолібералізм — течія в неокласичному вченні,
що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку.
Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і
отже, про початок нового етапу його розвитку.

Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст.
є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина надзвичайно
широка та різноманітна. Історії й методології економічного аналізу
присвячено такі його праці, як «Суть і основний зміст теоретичної
політекономії» (1908), «Історія економічного аналізу» (1954),
економічній динаміці — «Теорія економічного розвитку» (1912), теорії
суспільного розвитку — «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942).

Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело Шумпетера до
висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в політекономії була
теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і
суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги
відбивала статичний стан економіки і не враховувала факторів розвитку
економічних процесів.

Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає відродження класичних
традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного
суб’єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення
загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії
зв’язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним
визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із
прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в
динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики,
спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за
умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем,
породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою
неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, що заперечують
необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги
потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та
ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової
класики», або «нової класичної економіко» і є ознакою неокласичного
ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них
узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та
математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована
поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій
підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного
консервативного напряму досліджуються проблеми, зв’язані з
удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та
мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами
раціональних очікувань та економіки пропозиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають
домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований
на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на
використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул
підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони
економічної системи з метою спричинити «ланцюгову реакцію» і забезпечити
умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні
форми виробництва потребують нових підходів до проблеми саморегулювання,
неокласики вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду
можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не
зашкоджуючи дії ринкових сил.

Школа Вальтере Ойкена. В. Ойкену належить багато економічних праць,
найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині»
(1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження
капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної
економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії»
(1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи
економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його
праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч
історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи
національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо
методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні
інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.

Використана література:

Історія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Татаренко,
А. M. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, H. 0. Татаренко. — К.:
КНЕУ, 1999. — 564 с.

Основи економічної теорії. Підручник. – К., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020