Реферат на тему:
“Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави”
Поняття громадянського суспільства, його місце в державі
Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство»,
«держава» і «суспільство».
Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і
залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава.
В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до
вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає
демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода,
свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає
правовою.
Що таке суспільство? Суспільством можна назвати спільноту людей, яка
створюється на засадах взаємних інтересів, взаємного співробітництва.
Правда, не усяка сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами, є
суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об’єднує
спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою
сукупністю індивідів. Це соціальна система.
Суспільство — це система взаємодії людей, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм (у тому числі — юридичних).
До кожного суспільства треба підходити конкретно-історично. У кожному
суспільстві є своя система відносин:
— економічних’, форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;
— соціальних: відносини між різними групами населення;
— політичних: ставлення груп населення до політичної влади, участь
громадян та їх об’єднань у політиці;
— ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду —
демократичний, тоталітарний.
У кожному суспільстві є свої суб’єкти соціального спілкування: особа,
сім’я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство — складна
динамічна система взаємозв’язків людей, об’єднаних сімейними узами,
груповими, становими, класовими, національними відносинами.
Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця,
сім’я.
Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і
рівноправних громадян держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися
та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза
безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх
вільного розвитку.
Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто
суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними,
правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від
держави, але взаємодіючим із нею.
Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки
припадає на XVI—XVII ст.ст.
Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний
із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин,
суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і
суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної
ідеології:
І (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних,
політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення
юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;
II (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадянського
суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах
загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної
ініціативи.
Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності:
з’являється громадянин як самостійний суб’єкт, що усвідомлює себе
індивідуальним членом суспільства. Він конституційне наділений певним
комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед
суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій
власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу,
підкоряють Ті закону. Відбувається становлення представницької
демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних
установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями
затверджувати податки і приймати закони;
Ш (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з
машинним виробництвом, фабричною організацією праці,
загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід
управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів
(менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та
політичного плюралізму;
розширення і поглиблення рівноправності людей.
Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і
держави:
1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;
2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи,
первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;
3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава
виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.
Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з
державою:
1) не існує до держави і поза державою;
2) не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього
втручання держави;
3) складається із суб’єктів — вільних і рівноправних громадян і
об’єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах
конкуренції і солідарності;
4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті
держави і сприяє її розвитку;
5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у
власних інтересах;
6) має право жадати від держави захисту життя, здоров’я, безпеки
громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;
7) формує право, що формулюється державою в законах та інших
нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку
будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за
допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;
8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як
рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб
нав’язування державної волі.
Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.
У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави
має виражатися в тому, що вона:
— служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови
для його розвитку;
— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює
солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;
— встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх
об’єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;
— не втручається у приватну сферу сім’ї, побуту, культури (перший рівень
громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з
метою забезпечення особистої або громадської безпеки;
— надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в
межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;
— виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства,
пом’якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;
— юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати
громадські об’єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у
політичному житті суспільства;
— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються
конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини,
закріпленими в міжнародних актах.
І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення
потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати
таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як
автономна особа:
• суб’єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства;
вільним економічно – який має право вибору форм і видів трудової
діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і
політичне;
• суб’єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом
приватної власності («суб’єкт-власник»);
• суб’єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;
• суб’єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних
обмежень з боку держави.
Громадянське суспільство грунтується на багатоманітності форм і видів
власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2)
відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої
інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості.
Співвідношення праці і різноманітних форм власності в, громадянському
суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного
гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так
званого «середнього класу» — один із показників сформованого в ній
громадянського суспільства.
Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є
передумовою соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова
держава»). Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і
держави е складною і суперечливою, оскільки між ними відбувається
своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське
суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із
боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без
вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії
політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу
до узурпації його прав, у результаті чого відбувається перерозподіл
функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава,
крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського
суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і
суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і
взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від
рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.
Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.
2. Правова держава, її ознаки і особливості
Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т.
Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне
завершеного поняття «правова держава» пов’язують з ім’ям Р. Моля, який
ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829
p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що
має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на
забезпеченні судового захисту особи.
Отже, історично правова держава — це конституційна держава. Вона виникає
як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності
центральних державних органів відповідними загальними правовими актами,
сформульованими представницькими органами.
Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної
Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу
перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і
державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають
безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш
мали лише обов’язки, перетворюються на громадян, наділених, крім
обов’язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою
правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи
ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу
«дозволено все, що не заборонено законом».
У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави
набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського
варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап
неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за
дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права,
поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.
Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та
інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте
правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях
Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини,
підкорення влади закону, поділ влади та ін.
У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у
країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний
режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав
людини. Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті
«перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на
самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку —
побудова демократичної, соціальної, правової держави.
Соціальна держава (держава соціальної демократії) — це сучасна
політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве
навантаження: воно пов’язано із соціальним життям людей, підкреслює, що
держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян,
здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням
екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав
людини.
Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними.
Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга,
навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи,
особливо соціальне ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї
вини).
Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них.
Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі
насамперед втілення в ній: — принципу верховенства права (панування
правового закону) як головного в правовій державі;
— принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної
безпеки особи) як головного в соціальній державі.
Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 p. німецьким
державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея
соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи,
оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на
принцип індивідуалізму.
Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала
закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та
ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 p. зазначає, що Іспанія є
соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є
свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20
Конституції ФРН 1949 p. говорить про те, що ФРН є демократичною і
соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що
вона є демократичною і соціальною республікою.
У наші дні соціальна держава означає насамперед обов’язок законодавця
бути соціальне активним в ім’я згладжування суперечних інтересів членів
суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності
рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом
подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних
груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно
сприймалися різними верствами суспільства, її мета — за допомогою
соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті
об’єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і
економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.
Поняття правової держави усе більш поєднується з концепцією так званої
«держави загального благоденства» («максимальної» держави), або, інакше,
«соціальної держави». Це суміщення відбувається насамперед на основі
гарантій системи економічних, соціальних і культурних прав.
Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної
соціальної держави.
І. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання
держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання
індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика
держави виступає як засіб контролю).
2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються
гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей
(соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).
3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний
рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується
різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика
держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»).
Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком
не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики
держав у ході розвитку.
Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься у
Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України (від
8 липня 1995 р.) «Про основні засади організації і функціонування
державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття
Конституції України». Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує
соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження
ідея соціальної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.
Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре
поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип
соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й
матеріальної рівності (властивості соціальної держави} суперечать ідеї
свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина
{властивості правової держави).
Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну
державу, їх зближення — найсприятливіший результат для громадянського
суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класове ворожих
конфліктів і соціальних потрясінь.
Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування
державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і
поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки
соціальна держава суперечу-ватиме з правовій державі завжди, коли
«людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість»
вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має
грунтуватися на такому фундаменті, як «правова» держава.
Зрозуміло, що до фактичного втілення в життя ідеї соціальної правової
держави українському суспільству треба ще багато чого зробити.
Прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна тільки на
шляхах оптимального поєднання принципів правової державності,
демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є
надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації
в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.
§ 2. Поняття і ознаки соціальної правової держави
Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у
якому право пов’язує і підкоряє собі державну владу, а основні права
особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на
законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.
Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна
правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство,
має низку специфічних ознак (рис).
1. Пов’язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах
суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо
державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під
контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським
суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В
Україні визнається і діє принцип верховенства права».
2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство,
тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в
законі зміст; конституційний закон має пряму дію.
3. Пов’язаність законом рівною мірою як громадян та їх об’єднань
(комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб.
Стосовно громадян та їх об’єднань діє загал ьнодо-звшьний принцип:
«дозволено все, крім прямо забороненого законом».
Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє
спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено
законом». Ще давньогрецький мислитель Пла-тон зазначав: «Я бачу близьку
загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь
владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я
вбачаю порятунок держави…»
4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини —
наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту
(включаючи рівень прямого конституційного захисту).
5. Побудова відносин особи та держава на основі взаємної
відповідальності: як особа є відповідальною перед державою, так і
держава відповідає перед особою за невиконання обов’язків.
6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими
органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один
одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».
7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях
виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано
(через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в
представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з
його осередку.
8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів
та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури,
міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших
правоохоронних і контрольно-наглядових органів.
9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ
завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки— мінімальний
(достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.
10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального
захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня
основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для
сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових
можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи
просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та
контролю за умовами праці та ін.
11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним
(не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про
забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств
населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних
від них причин. Це право гарантується загальнообов’язковим державним
соціальним страхуванням.
12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не
повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди
правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції
України).
13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх
питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп,
глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від
усякого посягання на її життя, здоров’я і особисту гідність.
Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє
активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального
аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до
закону.
Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині
свободу вияву:
— як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними
якостями, тобто має індивідуальність;
— як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто
індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і
організацій;
— як громадянину, який є підданим держави.
Список використаної літератури:
Алексєєв С.С. Теорія права. – М.- 1993.
Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. – Львів, 1997. – 206 с.
Білоус А. О. Політико-правові системи : світ і Україна . – К., 1997. –
200 с.
Геєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства //
Віче. – 1995. – № 5. – С. 3.
Гладун З.С., Кравчук М.В., Бармак М.В. Основи правознавства. Навчальний
посібник. – Тернопіль: Економічна думка. – 1999 ;
Загальна теорія держави і права / За ред. Копейчикова М. Н.
-К,1997.-320с.
Поняття «громадянське суспільство» з’явилося в XVII ст. в працях
Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка й одержало фундаментальний розвиток у
наступних століттях у роботах Ж.-Ж. Руссо, Ш.Монтеск’є, Гегеля й ін.
Гегель, наприклад, розглядав громадянське суспільство як єдність осіб,
шо його складають. Він вважав, шо оскільки ці особи мають різні
інтереси, нерідко протилежні, виникає потреба в державі як організації
загального зв’язку кожного з кожним. Діалектичне пояснюючи їх
взаємозв’язок, Гегель називав державу абсолютною метою громадянського
суспільства, їй (державі) підвладного.
Спочатку протягом тривалого часу громадянське суспільство виробляє
норму права в рамках фактичних відносин. Завдяки визнанню норми державою
фактичні відносини доводяться до статусу «юридичних».
Про наукові концепції щодо сучасних держав див. у главі 4 “Державна
влада і держава”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
