Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного
гніту українського народу.
Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони також
справили великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні
розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, зовсім не
схожий на устрій Київської Русі. Взаємини українців із поляками, а через
них — із Західною Європою мали вирішальний вплив на форми економічного
розвитку. Це й зумовило організацію суспільства на західний зразок.
Економічні зв’язки України із Заходом нечувано зміцніли. Рідко коли в
українській історії вплив Заходу на Україну в цілому був таким великим і
помітним у щоденному житті суспільства, як під час панування литовців та
поляків.
З точки зору території та населення українські землі складали основну
частину польсько-литовської держави, яка дістала назву «Республіка»
(польською мовою —Річ Посполита) й була найбільшою в Європі державою. Із
загальної чисельності її населення (7,5 млн. чоловік) українці становили
майже 2 млн., тобто 28 % (не слід забувати, що всі статистичні дані
цього періоду дуже приблизні). Поляки заселяли тільки 180 тис. кв. км
території держави (із загальної площі 815 тис.), але складали близько
половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім
литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени.
Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх
руських князівств, українські землі Речі Посполитої було поділено на
шість воєводств. Цифри, що подаються у табл. І, спираються на неповні
дані, зібрані польським істориком Александром Яблоновським.
Чужинці, мандруючи Україною, часто звертали увагу на невелику густоту її
населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягала 22
чоловік на кв. км, то на українських (за винятком найближчого до Польщі
Підляшшя) —близько 7 чоловік на кв. км. Найбільше українське воєводство
— Київське — фактично знелюдніло. Іншим було становище на початку
литовського панування. З початку XV ст., коли експансія великого князя
Вітаутаса досягла Чорного моря, в степу будували довгі лінії укріплень
для захисту поселень, що сягали на південь набагато глибше, ніж за часів
Київської Русі. Але в міру того як зміцнювалося Кримське ханство та
частішали наскоки татар, осіле населення відходило на північ, аж доки
наприкінці XV ст. в південній третині України зникли осілі поселення.
З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на
Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в
Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний
статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених
законом прав, привілеїв та обов’язків. Спочатку правові відмінності між
шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й людина могла
переходити з одного стану в інший.
Привілеї величезної більшості знаті, що пізніше стала називатися
польським словом «шляхта», випливали передусім із військової служби.
Верхня верства шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і
частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10—15 сіл і
монополізувала місцеве правління. Найчисленнішими були нижні верстви
шляхти. Тисячі родин, у тому числі давні вихідці з селян чи міщан,
отримували статус шляхти, відбуваючи службу в кавалерії —у походах,
охороні замків або кордонів чи будучи озброєними магнатськими слугами.
Нерідко їхніх земель вистачало якраз на те, щоб прогодуватися, а їхнє
життя мало чим відрізнялося від життя селян. Це особливо стосувалося
Галичини, де мешкали бідні шляхтичі — Кульчицькі, Яворські, Чайковські
та Витвицькі.
Попри великі соціально-економічні відмінності й тертя, що мали місце в
середовищі шляхти, саме те, що ці люди меча обдарювалися привілеями в
1387, 1413, 1430і 1434 рр., розвивало в них відчуття належності до
одного стану. В Польщі, де шляхта була найкраще організованою і найбільш
могутньою, вона складала близько8-10 °о населення (середнім показником
для Європи був приблизно 1-2 %). На українських землях Великого
князівства Литовського знать повільніше завойовувала свій особливий
статус і, ймовірно, не перевищувала 5% усього населення.
Міщани. Мешканці українських міст, це близько 1—15% усього населення,
також сформувалися в окрему спільність. Із зростанням їхньої чисельності
та впевненості в собі польські королі та великі князі литовські надавали
великим містам високо ціноване Магдебурзьке право. Створене на зразок
управління німецького міста Магдебурга й принесене на Україну через
Польщу, це право передбачало надання містам самоврядування. У 1356 р.
Магдебурзьке право отримав Львів, у 1374 — Кам’янець-Подільський, у 1432
—Луцьк і в 1497 р.— Київ, позбувшись таким чином втручань із боку
королів чи княжих урядників.
Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом
серед населення міст існували різкі відмінності. Багаті патриціанські
родини, на зразок тих 40 чи 50, що утворювали львівську еліту, цілком
панували в міському управлінні. Середня верства складалася з дрібних
купців і торгівців. Міські трударі, що були фактично позбавлені прав,
оскільки не мали власності в місті й нерідко мешкали поза його мурами,
становили більшість населення. Як завжди, міські мешканці були етнічно
строкатою соціальною групою: серед них можна було знайти представників
корінного населення, а також польську шляхту та урядників, німецьких
ремісників, єврейських та вірменських купців.
Селяни. Якщо вищезгадані стани визначалися своїми особливими правами, то
першою ознакою селян, що складали майже 80 % населення України, були
повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати
феодалові відробіткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував ці,
зобов’язання,—а в XIV ст. вони були відносно легкими, рідко коли
перевищуючи 14 днів відробітку на рік,— його не можна було зігнати з
земельного наділу. До того ж селянин міг продати чи відписати свій наділ
у спадщину.
За часів, коли землі було багато, а населення мало, селянам удавалося
забезпечувати собі відносно широкі права. Це був вільний люд (під тиском
церкви та економічного примусу зникло те обмежене рабство, що існувало в
Київській Русі),котрий міг подавати в суд на знать, а за певних обставин
покидати маєток свого феодала у пошуках кращих умов. У деяких районах
України були селяни, цілком незалежні від феодалів. Наприклад, у
Карпатах, де переважало тваринництво, багато сіл мали Молдавське право,
за яким вони сплачували феодалові лише натуральний оброк (як правило,
вівцями). Подібна угода передбачалася Німецьким правом, за яким
підприємливий селянин, або солтис, за договірне встановлену плату
феодалові отримував право засновувати село на його землях та управляти
ним. На степових кордонах Центральної та Східної України багатьох селян
звільняли від зобов’язань перед феодалами за те, що вони служили як
прикордонна варта.
Литовський статут. Численні права та привілеї, даровані різноманітним
соціальним групам Великого князівства, диктували необхідність створення
кодифікованого зводу законів. Більше за всіх у цьому була заінтересована
середня та дрібна шляхта, котра прагнула законодавче закріпити свій
привілейований статус. Унаслідок цього в 1529 р. з’явилося перше видання
Литовського статуту. Крім підтвердження шляхетських прав, він включав
елементи звичаєвого права, які сягали ще часів Київської Русі. Водночас
ним впроваджувалися нові юридичні поняття, що походили з Німеччини. У
1566 й 1588 рр. вийшло два інших видання Литовського статуту, зумовлені
необхідністю привести його у відповідність із змінами, породженими
Люблінською унією.
Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на
Україні. Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні
в XV—XVI ст., він також створив основу для правової системи, що
розвинулася згодом, за доби Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких
частинах Східної України закони по суті спиралися на цей статут.
Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку відіграли
на Україні Литовський статут зокрема та станова система загалом. Обидва
вони справили великий вплив на визнання українцями цінності таких
понять, яку становлені та гарантовані законом права. А усвідомлення
цього пов’язувало українців із західною політичною й правовою думкою.
Інший продукт Київської Русі —Московія, навпаки, в результаті століть
монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з
принципами західної законності.
До середини XVI ст. феодал виробляв продукти переважно для задоволення
потреб свого дому, для худоби й на посів наступного року. Участь у
тривалих військових кампаніях, а також брак ринків та грошей відбивали у
феодалів усяке бажання займатися комерційною діяльністю. За винятком
тієї землі, де містився маєток, шляхта звичайно роздавала решту своїх
земель селянам. Для селян це був золотий вік. Знать не втручалася в їхні
справи, колонізація збільшила кількість наявної землі, а вдосконалені
сільськогосподарські знаряддя підняли продуктивність праці. Якщо
зобов’язання та оброк селян феодалові лишалися незмінними, то прибутки
їхні зростали.
Для заможного селянина, а їх було багато, цілком звичайним було
обробляти наділ у 8—12 га, мати одного-двоє коней чи волів, дві-три
корови, кілька свиней і десятки курей та гусей. Денний раціон
пересічного українця складався з близько0,6 кг хліба та 2,5 л пива.
Іншими поширеними продуктами були каша, сир, яйця, у відповідну пору
року фрукти. М’ясо їли рідко, як правило, на великі свята. Раціон
пересічного шляхтича мало чим відрізнявся, за винятком того, що його
родина споживала більше м’яса і часом на їхньому столі з’являлися такі
ласощі, як заморські приправи, ізюм, інжир. Солодощі були рідкістю, й
навіть багата знать лише на свята могла дозволити собі вино. Найбідніші
селяни і городяни ходили просто голодними. Через погані гігієнічні умови
високою була дитяча смертність, а середня тривалість життя, з
урахуванням останньої, не перевищувала 25-30 років.
Для міст XIV і XV століття також були порою добробуту. Оскільки вони
виступали джерелом прибутку й потенційними союзниками знаті, польські та
литовські правителі засновували нові та розбудовували існуючі міста. Щоб
мати прибутки, правителі часто встановлювали для міст високе мито,
суворо визначені торгові шляхи, дозвіл на продаж привозних товарів тощо.
Проте, як уже зазначалось, вони також надавали містам значну автономію,
що сприяло їхньому зростанню. На початку XV ст. найбільшим містом на
Україні був Львів, що налічував близько 10 тис. мешканців (Київ, що
лежав беззахисним перед наскоками татар і через який уже не проходили
важливі торгові шляхи, населяли всього 3 тис. чоловік).
Численне населення Львова, об’єднане у 14 цехів, займалося 36 різними
ремеслами. Запроваджені на Україні німецькими іммігрантами Цехи являли
собою корпорації ремісників, що захищали їхні інтереси та стежили за
якістю й кількістю товарів, які вони виробляли. Лише в одному Львові
налічувалося понад 500 майстрів-ремісників, що входили до свого або
близько спорідненого цеху. Оскільки містам із їхнім зростаючим
населенням потрібні були продукти, а село прагнуло певних виробів, на
регулярних ярмарках велася місцева торгівля, ця опора всієї комерції.
Також процвітала торгівля чужоземними товарами, особливо на Західній
Україні, завдяки тому, що такі міста, як Львів і Кам’янець, лежали
поблизу основних торгових шляхів між Європою та Кримом і Сходом.
Однак, незважаючи на інтенсивне зростання, міста були ще відносно мало
поширеними на Україні. Так, на густонаселеній Волині на кожні 300 кв. км
припадало тільки одне місто. Не лише мала кількість, а й етнічний склад
міст обмежували їхню роль у житті українців. Незабаром більшість
населення таких великих міст, як Львів, стали складати численні
іммігранти — німці, євреї, поляки, вірмени, греки, запрошені правителями
для розвитку міст на Україні. Найбільше було поляків і німців,
віросповідання яких, католицизм, швидко стало панівним у містах. Після
приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед
міського населення активно велася мовна й культурна полонізація.
Це призвело до суворих обмежень для міщан-українців. Доводячи, начебто
міські закони стосуються виключно католиків, полонізована міська
верхівка витіснила православних українців із установ та судів. Вона
також обмежила число українців, що мали право жити в місті. Зокрема, у
Львові ЗО українських родин мали право жити під захистом міських мурів і
то виключно на маленькій і тісній Руській вулиці. Навіть православні
релігійні процесії були під забороною, а православне міщанство
примушували платити повинність католицьким священикам. Словом, міста
стали та й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для більшості
українців.
Великий зерновий бум. Протягом XVI ст. у багатьох європейських країнах
пожвавилася господарська діяльність, їхнє населення швидко зростало.
Зросталий ціни на харчі. Між 1500 та 1600 рр. так звана революція цін,
спричинена напливом срібла й золота з Нового Світу, призвела до
небаченого підвищення цін на харчові продукти — на 400—500 %, а подекуди
й навіть на 800—1000 %. Багатолюдні західні міста потребували збіжжя. На
це відгукнулися землевласники північних і центральних регіонів Речі
Посполитої, розвозячи чимраз більші партії зерна по всій Західній
Європі. В той же час у південних регіонах Речі Посполитої, таких як
Поділля, розташованих далеко від шляху по р. Віслі, випасали великі
стада худоби, котру потім переганяли в Південну Німеччину та Італію.
Посилювалася велика східноєвропейська продовольча лихоманка, в якій
важлива роль відводилася й Україні.
Щоб виробляти продовольство ефективніше й у більшій кількості, феодали
стали перетворювати свої володіння на комерційне орієнтовані
господарства, що називалися фільварками. Прагнучи поставити селянські
землі під свій безпосередній контроль, вони включали їх до своїх маєтків
і замість оброку вимагали від селян ще більшої відробіткової праці. На
відміну від Польщі, де фільваркове господарство швидко набуло значного
поширення, на Україні це відбувалося повільніше. Для існування таких
господарств суттєво необхідними були доступ до ринків та значна робоча
сила. Хоч ці умови існували почасти в Галичині, на Волині та Поділлі,
завдяки чому там незабаром виникли подібні господарства, вони були
відсутніми у Центральній та Східній Україні. Перш ніж створювати там
господарства, належало освоїти ці землі.
Задля сприяння колонізації польські або полонізовані магнати, чиї
зв’язки дозволяли їм легко отримувати в дар великі незаселені землі
України, заохочували селян займати ці землі. Щоб більше привабити селян,
вони пропонували їм так звані слободи (тобто поселення, звільнені від
сплати будь-яких повинностей та оброків протягом від 15 до 30 років).
Отже, в малозаселеному Придніпров’ї система фільваркових господарств
розвинулася із запізненням. Нарешті з’явившись, вона значно змінилася
під впливом місцевих умов.
Економічна могутність допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і
без того широкі привілеї та політичний вплив. Спочатку шляхтичі
намагалися зменшити свої зобов’язання перед сюзеренами. Колишні воїни, а
тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля вступати у війни,
не бажаючи брати участь у виснажливих кампаніях, коли можна було із
власних маєтків отримувати великі прибутки. Наприкінці XV — на початку
XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві сеймики, а трохи згодом — і
загальний сейм Речі Посполитої, якому належала на вища законодавча влада
в країні. Тепер шляхта, більше ніж знать будь-якої країни Європи, могла
обмежувати прерогативи своїх королів. У 1505 р. контрольований шляхтою
сейм схвалив закон «№1іі1 поуі», за яким королю заборонялося видавати
нові укази без згоди представників шляхти. А в 1573 р., колипомер
останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати
собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася
«Расіа сопуепіа».
Таке розширення привілеїв знаті було справою рук польської шляхти. До
1569 р. українська знать Великого князівства Литовського, особливо її
нижні верстви, не користувалася такими значними правами, як польська.
Великий князь відносно легко міг позбавити українську знать її земель, а
її обов’язки перед князем були куди більшими, ніж у польської шляхти. Це
означало, що українська знать мусила переймати польські звичаї, в тому
числі систему управління, закони, зрештою мову. Польські закони
заохочували навіть зміну віровизнання, передбачаючи, що
особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською
шляхтою права. Словом, щоб українські дворяни могли користуватися
рівними з поляками правами, вони повинні були все більше уподібнюватися
полякам.
Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала
селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему,
шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV
ст. Відробіткова рента становила близько 14 днів на рік. Проте через 100
років кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана
два дні щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому
князівстві Литовському був прийнятий так званий «Устав на волоки», який
мав за мету впровадження єдиної системи землеподілу, але одночасно став
способом збільшення відробіткової ренти. Пізніше селян змусили
відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Маючи обмаль
часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги не лише
скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти
попередній рівень життя.
Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх
традиційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських
солтисів, нівелюючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували
безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Процес
втручання феодалів у сільське життя і поширення їхньої влади на селі
почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян.
Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навіть у різні
сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко, що
вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян
користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду
євреям. З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не
визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг
тільки феодал.
Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого
феодала й шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх
поступово позбавили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору
року, найчастіше на Різдво, та й то тільки внісши за це плату й
знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право було обмежене лише одним
господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм остаточно заборонив
селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можливості
переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований,
селянин став кріпаком, що мало чим відрізнявся від раба свого
вельможного землевласника. Таким чином, у той час, коли в Західній
Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі й на Україні воно, за
словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому виданні, в особливо
експлуататорській формі.
Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше
заселених регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні
польські впливи, кріпацтво цілком переважало й мало жорстокий характер.
Проте у рідко населених регіонах, як Карпати й особливо Придніпров’я, де
бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам,
кріпацтва практично не знали. До того ж українське селянство не давало
поневолити себе без боротьби. У 1490—1492 рр. Молдавію, Буковину й
Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців
налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх
подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість,
брак військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок
цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги
досвідченого у військових і політичних справах стану селянство
неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї.
Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для
них благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало
підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і
поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як і власне
польське господарство, стала вкрай незрівноваженою, однобокою, оскільки
майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві.
Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із
порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі
зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало
надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко
погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій
все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли
ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.
3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.
Люблінська унія
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське
близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і
Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не
змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562—1570 рр.
наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув’язла в нову
триваючу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними
витратами й опинившися перед загрозою московського вторгнення, литовці
звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за
плату. Тепер головною умовою вони поставили об’єднати в одне політичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими
конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів,
литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею.
Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала
поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися
польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм
проходиву драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом
переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом
Литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським
князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за
підтримки дрібної шляхти на Волині, у Підляшші та Києві оголосили про
приєднання цих земель до Польщі. Це змусило норовистих магнатів
повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена
Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного
виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але
Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве
врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер до
Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали
литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги.
Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох
століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі
хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у
суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте,
як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з
переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під
сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття
визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні
добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для
українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово
витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та
дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як
головний об’єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші
держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке
швидко зростало, й Кримське ханство, пов’язане із всемогутньою
Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи
досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на
захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в
Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія
князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське
повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське
панування породило нове явище — культурну асиміляцію української знаті
панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами
держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта
втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська унія
Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз’єднання розглядалася як
католицькою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об’єднання
почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у
1439 р., цю ідею мало не було здійснено. Проте на шляху привабливого за
своєю суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної
підозріливості та недоброзичливості. Православні найбільш побоювалися,
що в разі об’єднання могутня католицька церква намагатиметься
підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо протягом
XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії,
сподіваючись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського
православ’я й дальшого поширення впливу польського католицизму. В 1577
р. великого розголосу набув аргументований трактат Пйотра Скарги «Про
єдність Церкви Божої». Водночас єзуїти активно переконували українських
магнатів підтримати ідею унії. Навіть князь Острозький оголосив, що в
принципі згоден на унію. А Сигізмунд III. ревний католик, використав
увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Крім релігійного запалу,
до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вона тісніше
зв’язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від
небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від
православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон
Балабан, розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше —
нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання
про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі.
Крім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи:
Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Збируйський із Холма та Леонтій
Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав Іпатій Потій з
Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвячений феодал
і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.
Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність
долею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована
католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та
дисципліну. А ще вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж
єпископів серед духовенства та мирян. Ставши частиною католицької
церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну
рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше
зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть
ігнорувати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали
б вигоду відунії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус,
вони стали б членами впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими
перспективами, провівши кілька таємних зустрічей з королівськими
урядовцями, католицькими єпископамита папським нунцієм, чотири
православних єпископи погодилися у червні 1595 р. укласти між своєю
церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційної
православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право
священиків брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх
справах віри та догми. Наприкінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до
Риму, де папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії.
Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від
обурення. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений
не самою унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко
розповсюдженому відкритому листі він оголосив чотирьох єпископів
«вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих
до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано,
Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи
підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських
землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких
гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї
справи єпископи Балабан і Копистенський зреклися своїх колег та
оголосили про свою формальну опозицію унії.
Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний
церковний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних
зборів духовенства. Противників унії представляли два вищезгаданих
єпископи, православні ієрархи з-за кордону, десятки виборних
представників знаті, понад 200 священиків та численні миряни. Водночас у
таборі її прибічників була жменька католицьких сановників, королівських
урядовців і четверо православних єпископів. Із самого початку стало
очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили
свої наміри укласти її.
Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося
змусити їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад.
Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку —
православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як
з іншого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників.
Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без
віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба
об’єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим
роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька,
православна та уніатська або греко-католицька. як її згодом стали
називати.
Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили
небачену зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у
затятій словесній війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На
захист Брестської унії»(1597 р.). Осередки православної науки дали на
нього негайну відповідь. Того ж року опублікував польською (а у 1598 р.
українською) мовою свій «Апокрисис» острозький шляхтич Марцін
Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому
полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпископів,
підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади,
перемежованою з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання
цих єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви.
Дошкульній сатирі піддав греко-католиків у своїх памфлетах інший
представник острозького гуртка — Клірик Острозький. Трохи згодом, у 1605
р., у вогневому натиску православної полеміки взяв участь і Львів. Не
підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»зосередився на
викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор
—Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами
єзуїтів, він опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» —
пристрасну відповідь на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван
Вишенський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він
десь між 1550та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон.
Вишенський був фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх
простих і яскравих прозових творах, таких як «Послання єпископам —
відступникам від православ’я» та «Коротко слів на відповідь Пйотру
Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також критикує
православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне
становище церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним,
хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх
визискувачів. Проти всіх вад українського суспільства він бачив лише
один засіб: цілком відкинути усі нові віяння, включаючи такі «язичницькі
хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші ганебні спокуси», і
повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом
кількох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів
разом узяті написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і
палко обговорювалися при дворах тих небагатьох магнатів, які ще
трималися православ’я, в тісних приміщеннях братств по всій Україні.
Утягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну
полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення самого себе і
свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу
напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний
рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність
українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна
конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між
власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою
польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість
приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього
українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення
в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що
мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві
конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше
розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс
не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка
спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла
чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
Список використаної літератури:
Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
Крип’якевич Д. Нарис історії України. – К., 1994.
Полонська. Історія України. – К., 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
