.

Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною, Московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (14-16 ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2119
Скачать документ

Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною,
Московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (14-16 ст.)

Хоч які були солідні завоювання литовців на Україні, більш тривалий і
всеохоплюючий вплив на долю українців мала справити експансія Польщі.
Початок їй поклав Казимир Великий (1320—1370), відновивши середньовічну
польську монархію. У просуванні на схід короля підтримували три сили:
магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння
вглиб білоруських та українських земель; католицька церква, яка прагнула
здобути новонавернених; багаті міщани Кракова, котрі воліли
підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині. Лише через дев’ять
днів після смерті Болеслава (останнього незалежного правителя
князівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Зробив
він це під приводом захисту католиків краю, якими переважно були
городяни-німці. Але все вказує на те, що Казимир заздалегідь планував
цей крок, іще у 1339 р. уклавши угоду з Людовіком Угорським, за якою
обидва королі мали діяти спільно у завоюванні України.

Зате для поляків захоплення українських земель не відбувалося так легко,
як для литовців. Не встиг Казимир повернутися до Польщі, як норовливі
галицькі бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї.
Казимир був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. За це
останній неохоче визнав обмежену зверхність польського короля. Ще більшу
загрозу польським намірам у Галичині й на Волині становили литовці.
Оскільки син Гедимінаса Любарт був зятем померлого галицького правителя
Болеслава, то у 1340 р. волинські бояри визнали молодого литовського
князя своїм сюзереном. І, коли у 1344 р. помер Детко, грунт для сутички
між поляками й литовцями за галицько-волинські землі був готовий.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з
литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. На
відміну від княжих чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось
звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе
«щитом християнства», поляки, частково з переконання, а частково з метою
заручитися підтримкою папи, зображали своє просування на схід як
хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматиків — православних
українців. Ставлення до некатоликів як до людей моральной культурно
неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-українських
взаємин.

У 1349 р. в результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир
підпорядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна
закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини
Волині. Решта Волині лишалася за литовцями. Але навіть тоді поляки ще не
змогли надійно закріпитися на своїх величезних завоюваннях в Україні.
Завоювання ці охоплювали близько52 тис. кв. км із населенням 200 тис.
чоловік і збільшували землі Польської корони майже на 50 °о.

У згаданому пакті з Людовіком Угорським Казимир погоджувався на перехід
до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо
Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши
тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Віце-королем Людовік
призначає довіреного васала Владислава Опольського й насаджує по всій
Галичині угорських урядників. Однак те, що було втрачено внаслідок
династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У
1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка
через два роки рішуче й остаточно приєднала Галичину до володінь
Польської корони.

Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни серед своїх нових
підданих. За прикладом останніх правителів Галичини Казимир називав ці
землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, у
краї й далі ходила своя монета. Але з’являлися ознаки того, що з давнім
життям було покінчено. Вже у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта
XII, щоб той звільнив його від узятих перед «православними схизматами»
зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. Папа
тільки й чекав цього. Католицька церква, що, завдячуючи королівській
щедрості, незабаром перетворилася на найбільшого в Га-личині
землевласника, безпосередньо підтримувала намагання підірвати
православну церкву.

У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Тим часом
по всій землі стали виникати монастирі, особливо францисканського та
домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, що
швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта,
котра дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені
польськими монархами для сприяння

розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти,
особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До
середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто
провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної
мови мало що лишилося від гордого колись Галицького князівства.

Підпорядкування поляками земель і населення України було важливим
поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу
орієнтацію на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця
зміна несла далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні
наслідки. Для українців це було більш ніж просто заміною своїх
правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою
релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого
симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та
етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини
життя України.

З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви
зрозуміли, що їх об’єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни
перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що
панував на. Балтійському узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією
на сході, Литва була нездатною чинити опір німцям на півночі. І без того
складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу
Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки,
незадоволені династичними зв’язками з угорцями і прагнучи заволодіти
іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення
своїх намірів. У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули
несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши
польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським
Ягайлом(Ягеллом).

У 1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську
унію. За руку королеви Ядвіги і, що вірогідніше, за титул короля Польщі
Ягайло разом із виконанням інших умов зобов’язався навернути литовців у
католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні» приєднати до
Польської корони.

Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі
Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від
угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося
достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою
в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й
українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й
честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса (Вітовта), котрий у 1392 р.
змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч
Польща й Литва були пов’язані між собою Кревською унією, за Вітаутаса
Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітаутас фактично
робив спроби розірвати зв’язки з Польщею й здобути собі королівський
титул. І хочці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про
те, наскільки міцно продовжувала триматися в сідлі українська та
литовська знать Великого князівства.

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь
політичне значення) збереження автономії Великого князівства було
справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків,
визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас
продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він
відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «збирати руські
землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде
на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх
підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до
заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє
значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій
Великого князівства.

Політика великих князів литовських. Велике князівство Литовське певною
мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних
князівств, якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці
прилягали до міста Вільнюса — столиці князівства та резиденції великих
князів. Проте існувала велика відмінність, особливо помітна за
князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості,
якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком
однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у
династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас
проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князів із Династії
Гедимінасів, котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у
своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж
справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у
сепаратистських настроях.

Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних
володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Так, Федір
Любартович маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських
земель. Натомість йому запропонували куди менш привабливе
Новгород-Сіверське князівство (яке він і не подумав прийняти), забране у
Володимира Альгердовича, а той у свою чергу дістав менші володіння. Якщо
ж князь опирався, як, наприклад, Федір Коріатович Подільський, Вітаутас
звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм військом і
змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітаутас
призначав власних урядників, часто із числа нетитулованих бояр, які
володіли землями «з ласки великого князя». Зміни торкалися навіть
дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони були зобов’язані відбувати
військову службу у великого князя. Так українська знать стала об’єктом
сильної централізованої влади, раніше їй невідомої.

Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, і
подальші події були ще загрозливішими. У 1413 р. у Городні Ягайло
домовився з Вітаутасом дарувати литовським боярам-католикам такі ж
широкі права, які незадовго до того здобула собі польська шляхта. Щоб
прискорити втілення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували
такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Проте
із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між
знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що
виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер
поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків.
Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на
поверхню у 1430 р. після смерті Вітаутаса.

У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що
несхвалювали тісних зв’язків із Польщею, українці обрали великим князем
молодшого брата короля Ягайла — Свидригайла, сіверського князя зі
Східної України. Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний
і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв’язки з
українським православ’ям і незабаром після свого обрання дав ясно
зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею.
Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися
до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу
Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську
партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і
обрала натомість

Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у
1432 р.Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені
литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали
Свидригайла.

Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи
продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла
на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають
поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства?
Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли
гору Сигізмунд і пропольська партія. Надавши православній знаті однакові
з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багатьох українських
прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, наприклад,
спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, він іще більше
заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила
ще одна українська земля — Поділля. Проте Волинь, населення якої чинило
запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого
князівства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися
на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю
погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир
Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У
1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок
перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого
князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями.
Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало
самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без
титулу,— рештки державності Київської Русі та українського
самоуправління швидко й незворотно зникали.

Піднесення Москви. Якщо великі князі литовські не дуже турбувалися тим,
щоб зберегти прихильність своїх українських підданих, то великі князі
московські, навпаки, плекали їхню прихильність. А вони були тепер силою,
з якою належало рахуватися. Протягом поколінь, запобігаючи ласки своїх
володарів — ханів Золотої Орди, князі московські посіли провідне місце
серед російських князівств. Із часом свою першість вони перетворили на
владу: відтак у 1474 р. Москві підкорилося князівство Ростовське, в 1478
р.— Новгород із його багатими й неозорими володіннями, а в 1485 р.—
останній серйозний суперник — Тверське князівство. Маючи під своєю
зверхністю майже весь Північний Схід, Москва в 1480 р. скинула вікове
монголо-татарське іго. Поширення експансії Москви викликало необхідність
виправдовувати ЇЇ. Так постала доктрина так званого «третього Риму». В
ній проголошувалося, що після падіння Риму й Константинополя Москві було
призначено стати третьою вічною, священною і всесвітньою імперією.
Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул «государя всієї
Русі» й проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер
належати Москві.

Литву глибоко непокоїли дії та слова Москви. У 1490-х роках, коли
військо росіян наблизилося до литовських князівств біля Чернігова, їхні
православні правителі добровільно визнали зверхність Москви. Були й інші
ознаки того, якою привабливою ставала Москва для українських феодалів
Литовської держави. Дещораніше, у 1481 р., князь Федір Бєльський,
українізований онук Альгердаса, змовився з кількома православними
князями вбити тодішнього великого князя литовського і короля польського
Казимира IV і передати українські землі під владу Москви. Змову було
розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, інших учасників
схопили і стратили.

Ще небезпечніший вибух невдоволення української знаті стався у 1508 р.,
коли Михайло Глинський — впливовий і талановитий магнат із
західноєвропейською

освітою — організував проти великого князя Сигізмунда повстання
українських козаків і шляхти. У закликах до прибічників він говорив про
необхідність захисту«грецької віри» та відновлення Київського
князівства. Проте не встиг цей рух поширитися/як сильне
польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви.
Повстання 1508 р. було визначним не тільки як вияв невдоволення
українців Великого князівства, а й тим, що українська верхівка востаннє
знайшла в собі внутрішню впевненість, щоб зі зброєю виступити на захист
своїх прав.

Кримське ханство. І без того гострі проблеми ускладнювалися появою на
півднінової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові
васали — татари, що населяли Причорноморське узбережжя, відокремилися,
утворивши Кримське ханство під управлінням династії Гіреїв. Незважаючи
на те, що кримські хани та їхні одноплемінники — ногаї — панували на
величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, їм
не під силу було підкорити багаті генуезькіта грецькі торговельні міста
на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман,
недавніх завойовників Константинополя — оттоманських турків. У 1475 р.
оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних
міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій
плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглі
Гірея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримські хани
зберігали значну автономію й часто проводили політику, що найкраще
відповідала їхнім інтересам. Серед найголовніших її кроків були часті
наскоки на сусідні українські землі з метою захоплення невільників
(ясиру), яких потім продавали на ринках Кафий Константинополя. І знову
небезпека із степу нависла над осілим людом, що мешкав на його рубежах.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020