Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.
Люблінська унія
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське
близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і
Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не
змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562—1570 рр.
наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув’язла в нову
триваючу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними
витратами й опинившися перед загрозою московського вторгнення, литовці
звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за
плату. Тепер головною умовою вони поставили об’єднати в одне політичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими
конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів,
литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею.
Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала
поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися
польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм
проходиву драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом
переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом
Литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським
князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за
підтримки дрібної шляхти на Волині, у Підляшші та Києві оголосили про
приєднання цих земель до Польщі. Це змусило норовистих магнатів
повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена
Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного
виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але
Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве
врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер до
Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали
литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги.
Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох
століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі
хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у
суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте,
як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з
переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під
сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття
визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні
добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для
українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово
витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та
дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як
головний об’єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші
держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке
швидко зростало, й Кримське ханство, пов’язане із всемогутньою
Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи
досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на
захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в
Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія
князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське
повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське
панування породило нове явище — культурну асиміляцію української знаті
панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами
держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта
втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська унія
Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз’єднання розглядалася як
католицькою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об’єднання
почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у
1439 р., цю ідею мало не було здійснено. Проте на шляху привабливого за
своєю суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної
підозріливості та недоброзичливості. Православні найбільш побоювалися,
що в разі об’єднання могутня католицька церква намагатиметься
підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо протягом
XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії,
сподіваючись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського
православ’я й дальшого поширення впливу польського католицизму. В 1577
р. великого розголосу набув аргументований трактат Пйотра Скарги «Про
єдність Церкви Божої». Водночас єзуїти активно переконували українських
магнатів підтримати ідею унії. Навіть князь Острозький оголосив, що в
принципі згоден на унію. А Сигізмунд III. ревний католик, використав
увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Крім релігійного запалу,
до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вона тісніше
зв’язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від
небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від
православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон
Балабан, розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше —
нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання
про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі.
Крім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи:
Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Збируйський із Холма та Леонтій
Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав Іпатій Потій з
Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвячений феодал
і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.
Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність
долею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована
католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та
дисципліну. А ще вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж
єпископів серед духовенства та мирян. Ставши частиною католицької
церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну
рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше
зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть
ігнорувати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали
б вигоду відунії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус,
вони стали б членами впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими
перспективами, провівши кілька таємних зустрічей з королівськими
урядовцями, католицькими єпископамита папським нунцієм, чотири
православних єпископи погодилися у червні 1595 р. укласти між своєю
церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційної
православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право
священиків брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх
справах віри та догми. Наприкінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до
Риму, де папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії.
Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від
обурення. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений
не самою унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко
розповсюдженому відкритому листі він оголосив чотирьох єпископів
«вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих
до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано,
Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи
підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських
землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких
гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї
справи єпископи Балабан і Копистенський зреклися своїх колег та
оголосили про свою формальну опозицію унії.
Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний
церковний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних
зборів духовенства. Противників унії представляли два вищезгаданих
єпископи, православні ієрархи з-за кордону, десятки виборних
представників знаті, понад 200 священиків та численні миряни. Водночас у
таборі її прибічників була жменька католицьких сановників, королівських
урядовців і четверо православних єпископів. Із самого початку стало
очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили
свої наміри укласти її.
Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося
змусити їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад.
Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку —
православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як
з іншого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників.
Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без
віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба
об’єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим
роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька,
православна та уніатська або греко-католицька. як її згодом стали
називати.
Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили
небачену зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у
затятій словесній війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На
захист Брестської унії»(1597 р.). Осередки православної науки дали на
нього негайну відповідь. Того ж року опублікував польською (а у 1598 р.
українською) мовою свій «Апокрисис» острозький шляхтич Марцін
Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому
полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпископів,
підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади,
перемежованою з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання
цих єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви.
Дошкульній сатирі піддав греко-католиків у своїх памфлетах інший
представник острозького гуртка — Клірик Острозький. Трохи згодом, у 1605
р., у вогневому натиску православної полеміки взяв участь і Львів. Не
підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»зосередився на
викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор
—Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами
єзуїтів, він опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» —
пристрасну відповідь на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван
Вишенський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він
десь між 1550та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон.
Вишенський був фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх
простих і яскравих прозових творах, таких як «Послання єпископам —
відступникам від православ’я» та «Коротко слів на відповідь Пйотру
Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також критикує
православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне
становище церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним,
хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх
визискувачів. Проти всіх вад українського суспільства він бачив лише
один засіб: цілком відкинути усі нові віяння, включаючи такі «язичницькі
хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші ганебні спокуси», і
повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом
кількох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів
разом узяті написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і
палко обговорювалися при дворах тих небагатьох магнатів, які ще
трималися православ’я, в тісних приміщеннях братств по всій Україні.
Утягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну
полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення самого себе і
свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу
напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний
рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність
українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна
конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між
власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою
польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість
приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього
українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення
в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що
мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві
конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше
розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс
не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка
спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла
чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
Список використаної літератури:
Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
Крип’якевич Д. Нарис історії України. – К., 1994.
Полонська. Історія України. – К., 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
