.

Причини та наслідки агресії більшовицької Росії. УНР в кінці 1917 – початок 1918 рр. (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 2423
Скачать документ

Контрольна робота

З дисципліни:

“Історія України”

на тему:

“Причини та наслідки агресії більшовицької Росії.

УНР в кінці 1917 – початок 1918 рр.

Запорізька Січ – козацько-демократична республіка, продовжувач
державотворчих традицій”

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. в Петрограді перемогло збройне
повстання, очолюване більшовиками

Полії у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих
України, однак переважна більшість її народних мас

підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради, —
партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в
Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському
Донбасі. В більшості ж районів України події розвивалися інакше.
Особливо напружене становище склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво
Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне
повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд,
українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад
робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї
революційної демократії.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб
вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення
Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений
текст /// Універсалу Центральної Ради. “Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою… — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на
нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка
Російська стала федерацією рівних і вільних народів”.

М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна “широка автономія
об’єктивно дає початок “її перетворенню у “повну державу ‘*. І вже через
два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є
“повною державою”: 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що
“віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не
залежною державою”. Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з
Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий
поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції “чистих”
державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формування і
удосконалення державного ладу УНР.

Організація центральної влади. Особливе місце в структурі вищих органів
УНР займала Центральна Рада. ‘У III Універсалі міститься конструкція,
згідно з якою Центральна Рада поставлена українським народом “разом з
братніми народами України… берегти права, здобуті боротьбою”, а в IV
Універсалі сказано: “Ми, Українська Центральна Рада, представниця
робочого народу — селян, робітників і солдатів”.

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення
Центральної Ради: “законодавчий орган”, “представницький орган”,
нарешті, “революційний, демократичний парламент”.

Проте, не зважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою
певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної
Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має
припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих
зборів. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних
виборів, а на основі делегування до її складу представників різних
демократичних громадських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальні
верстви населення України, Центральна Рада намагалася розширити свою
соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917р. був
спланований І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та
солдатських депутатів. За нормами представництва депутати з’їзду мали
представляти усі українські землі.

Свої наміри щодо цього з’їзду мали і більшовики України. Вони намагалися
шляхом переобрання складу Центральної Ради перетворити її на зразок
російського ЦВК*.

Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів
розпочав свою роботу 4 грудня 1917 р. у Києві. На нього прибуло понад
2000 депутатів, переважно селян, серед яких більшовики складали трохи
більше 100 чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношенні сил з’їзд
висловив повну довіру і підтримку Центральній Раді та Генеральному
Секретаріату. В резолюції з’їзду, зокрема, говорилося: “З проголошенням
Третього Універсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних і
політичних реформ і приступила до скликання Українських Установчих
зборів, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в
Україні… З’їзд вважає переобрання Центральної Ради несвоєчасним і
недоцільним”.

Більшовики були змушені залишити з’їзд і переїхати до Харкова, де
провели свій окремий з’їзд.

Незважаючи на всі свої зусилля, лідери Центральної Ради не змогли швидко
добитися повноцінного територіального представництва, хоча це питання не
сходило з порядку денного практично до останньої хвилини існування
Центральної Ради. Підсумок проблем представництва підбивався 20 березня
1918 р. На засіданні Малої Ради виступив М.Грушевський. Він нагадав, що
склад Центральної Ради поповнився новими організаціями українських мас,
які одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула
якнайскоріше передати своє місце представництву, утвореному на підставі
виборчого права української землі.

Приймалися окремі акти, що визначали правові засади діяльності
Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 p. було схвалено закон про
утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р, — закон
про недоторканість членів Центральної Ради, тобто вони користувались
такими ж правами, як і “класичний” парламент. 9 квітня Центральна Рада
затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань
бібліотекою Центральної Ради.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. Після
оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився на Раду
Народних Міністрів.

Уже після утворення УНР український уряд пережив чимало криз,

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед
Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми
державотворення.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає
проблема, яка полягала в прагненні розділити “сфери впливу” між
Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не
дістала свого розв’язання. В результаті сталося так, що Центральна Рада
як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий
займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то
постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна
Рада, і Генеральний Секретаріат зверталися до проблеми ціноутворення. На
жаль, навіть конституція УНР не вирішила цієї проблеми.

Однак за тих умов українській справі значно більшої шкоди завдавало не
протистояння “гілок влади”, а партійні чвари й суперечки між політичними
силами, які реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування
державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок
видання нових законів, відповідно до якого залишалися “в силі до
прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди і установи, які
зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7
листопада 1917. p.”. Цей акт фактично заклав правові основи державного
будівництва, Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації
мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були
розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо
кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте
жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили
Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному
обсязі.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну
машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до
потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до
спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р.,
функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували
Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще
до того, як відповідним чином “легалізувалися”. Так, посада Генерального
контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, однак
23 березня 1918 р. його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради
проект закону “Про тимчасову організацію державного контролю”. Створення
ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них
доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату
передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала
реалізуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31
березня 1918 р. до неї надійшов проект закону “Про вищу економічну раду
УНР”.

Військове будівництво. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила
значну роботу по українізації військових формувань як на території
України, так і на фронті, хоча її лідери і стояли на позиціях створення
не регулярної армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла
гостра політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом
було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада
стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він
подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло
рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило
кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і
відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський,
артилерійський, зв’язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати
проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися
“без роботи”. М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до
українського війська приймалися лише “офіцери, що були родом з України”.

Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23
грудня з’явився закон “Про відстрочення призова на військову службу і
відкомандирування з неї громадян Української Республіки”, потім — закон
“Про утворення Комітету по демобілізації армії” і, нарешті, 16 січня —
тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який
остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння
народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати
й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому
до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які
після відповідної підготовки приступили б до організації народної
міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли
під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не
вистачає регулярної армії.

Після того, як на початку березня 1918 p. Центральна Рада повернулася ло
Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію
Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й
Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі
територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів
піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план
призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування
регулярної армії. Крім того, Центральна Рада прагнула розв’язати
питання, пов’язані із соціальним захистом військовослужбовців. Так, 16
квітня Генеральне Писарство надіслало Центральній Раді законопроект про
допомогу сім’ям військовополонених.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центральної Ради
шукати лише в її прорахунках на військовій справі — вони тільки
поповнили низку фатальних помилок, що їх допустила Центральна Рада за
свою недовгу історію.

Останні дні Центральної Ради і повчальні уроки. 4 грудня Центральна Рада
отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького.
Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи
в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада
дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й
відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на
засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну
вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра)
Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на “право самовизначення
України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою”.
М.Грушевський заявив, що “народні комісари” не мають права втручатися в
українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції
ультиматум визначався як “агресивний крок проти Української Центральної
Ради”. Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з
українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в
селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між
Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних
комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж,
навпаки, незважаючи на численні декларації про “самовизначення націй аж
до відділення”, не переводили своїх відносин з Україною в площину
міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше
після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних
маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обгрунтованих
заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому все ж таки
Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах
В.Винниченка з’явилися такі сумні рядки: “Я під той час уже не вірив у
особисту прихильність народу до Центральної Ради”.

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й
внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної
орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винниченко в своєму
“Заповіті борцям”, опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти
ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була
однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучі
назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла
“Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без холопа і пана”, щоб
з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у
всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні
мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю
голосів висловилась “за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на
поміч проти більшовицької навали німецького війська”.

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем
члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу
з такими словами: “У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо
помочі”. Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний
договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва.
Центральна Рада повернулася, але якою ціною?

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус,
М.Грушевський наголосив, що вона “залишатиметься рівно стільки, скільки
це буде потрібно для визволення України”.

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР
потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які
почували себе не “приятелями”, а повноправними хазяями. Інакше не можна
розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами
генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів
воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького
судочинства.

Результати такої “дружби” показали себе дуже швидко. “Будучи в гущі
народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації
“орієнтація на зовнішні сили”.

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається
універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його
втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати
намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре
усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та
цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само
фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити
ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради
М.Грушевський запропонував визнати “всякі прояви українського шовінізму,
виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним
злочинством”. Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак,
зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав
людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні
картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому
суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти
оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020