.

Зародження писемності в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
509 6609
Скачать документ

Реферат на тему:

ЗАРОДЖЕННЯ ПИСЕМНОСТІ

В УКРАЇНІ

План

ПЕРШІ ЕТАПИ ЗАРОДЖЕННЯ ПИСЕМНОСТІ

УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

ПЕРШІ СЛОВНИКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА1. ПЕРШІ ЕТАПИ ЗАРОДЖЕННЯ ПИСЕМНОСТІ

Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже
писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного
дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і
первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови,
встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з
найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної
лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова
протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та
зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов,
Агатангел Кримський та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори,
особливо календарно-обрядові пісні.,Наприклад, український мовознавець
Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в
Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою
мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з
дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на
українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності
в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність
писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за
трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної
відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури
бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні
автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський
письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить
від руського”, і що воно схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола
Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок
між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими
знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька
варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою,
ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо
скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як
сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити
тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на
навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано
зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так
званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не
обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей
повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє
місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра
або тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія,
з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне
дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український
філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов’янське
письмо перед Костянтином”1 переконливо доводить правдивість оповіді
ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі
Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія
датується зимою 860—861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то
що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже
протягом кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у
праці “Походження слов’янської писемності”2.

Збереглося “Житіє Кирила”, написане, як вважають, його братом Мефодієм.
З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у
проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство
вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою,
успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до
Констянтинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників,
котрі б знали слов’янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської
місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також
знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила
для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них
богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже
чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські
книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що
більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських.
Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії”
повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід
зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка,
яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй
вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що
глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка
має природний органічний характер і давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр
Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний
алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання
через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за нашою та
деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх
часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на
стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих
написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму
абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому,
напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової
книгозбірні, які були написані такою азбукою.

Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона
простіша — мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж,
Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а
в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в
пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та
інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови
створило саме запровадження церковнослов’янської мови як літературної.
Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке
вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і
лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам
стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов’янської мови! І саме
такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами,
витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища,
в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

2. УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу,
який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української
літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу.

Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації
історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації
виявилися спірними, адже вони грунтувалися на принципі зміни суспільних
формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така
схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української
літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбилась ні
на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови.
Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за
допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних
правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо.

Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина
“давньоруська” мова, спільна для “трьох братніх народів”.

Ця ідеологічна догма нав’язувалася всім, без винятку, науковим
інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам
СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку
цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки
Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали:

“Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби
передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку” 1.

Олексій Шахматов — один з небагатьох російських вчених, який відстоював
права української мови ще у 1905 р. У 1916 p. він присвятив дослідженню
української мови працю “Короткий нарис історії малоруської (української)
мови”. Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець,
дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і
відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні
заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де й помер. Його праці з
українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі
будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою
виваженістю та сумлінністю.

У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”
(1922) 1 Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х — ХІ ст.
(Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови
XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також
мову літературних творів ХV — ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав
на необхідність об’єднання обох літературних мов (наддніпрянської та
наддністрянської) на основі української мови центральної України.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це
насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі,
дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос.
“купол” церкви) та ін.

Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних
рис української мови: німая, сім’я, стіни (пор. з рос. немая, семья,
стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість
жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській
мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А. Кримський знайшов у
збірнику Святослава 1073 p. Досить часто в пам’ятках староруського
письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування
приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі
(пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми
займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як
дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік
їх переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями
українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить
(пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть),
бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, шо в українській
мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з
російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця
форма мала такий вигляд: знати + имамь (де имамъ — допоміжне слово, яке
загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже
давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем,
ходим).

Агатангел Кримський стверджує: “…порівняльно-історичні міркування
показують, що оце -МО далеко старіше’ навіть від доби Київської
держави”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як
розвивалася” він робить висновок: “Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси
часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі
сучасні малоруські особливості”1. Про сучасну російську мову він писав:
“Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня”2.

3. ПЕРШІ СЛОВНИКИ

Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія — галузь
мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої
історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі.
Так, “Повість врем’яних літ” мас кілька місць, які можна назвати
тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У
Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих
слів з Євангелія та інших книг. .На сторінках церковних книг трапляється
чимало так званих “проізвольників” — записів, зроблених тими, хто,
читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим
читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за
часів Київської Русі.

У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник “Рёчь жидовскаго
языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ”, де так пояснювалися
давньоєврейські імена: Сара — приди, Ревекка — радость, Рахиль —
присёщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена.
Всього тут пояснено 174 слова, а в ХV ст. переписувачі додали ще 350
слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 p. під назвою
“Тлёкованіс неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…”, в якому
пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.

1 Кримський А. Твори.: У 5 т. — Т. З. — С. 267. 2 Там же.— С. 268.

УКРАЇНСЬКА МОВА ХІІІ — ХVІ СТ.

Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного
удару по культурі й всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та
знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів
письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та
Псковській землях, які не зазнали повного розгрому. Найбільшому
спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але,
незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не
припиняється. Писемні пам’ятки цього періоду: “Галицько-Волинський
літопис”, “Слово о погибелі Руської землі”, “Києво-Печерський патерик”.
Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю,
на-. родно-поетичні вислови, афоризми.

Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у
нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина
(Полтавщина), Поділля, Волинь аж до ХVІ ст. перебувають під владою
Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 p.— під Польщею,
Закарпаття — з XIV ст. входить до складу Угорщини, а Буковина — до
Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим,
ніж на завойованих нею землях. Тому, незважаючи на велику військову
могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови,
яку було визнано за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового
письменства, грамоти XIV — ХVІ ст., “Судебник” Казимира Ягайла 1468 p.,
“Литовський статут” 1566, 1588 pp.

Ось що написано в “Литовському статуті” про мову:

“А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы,
выписы и позовы писати, а не иным языком и словы”1.

У рукописному примірнику “Литовського статуту” вміщено вірш Яна Казимира
Пашкевича про руську мову:

Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною,

Без той в Польше не пробудешь,

Без сей в Литве блазнем будешь.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською
мовою: “Литовський літопис”, “Люцидарій”, “Четья-Мінея”.

Люблінська унія 1569 p. проголосила утворення однієї федеративної
держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові
українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через
посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш,
голдаваньє (у знач. “присяга”) тощо, а також латинізмів: маистат,
привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною.
Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських,
успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської
мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало
паралельне вживання як польських, так і українських форм: король —
круль, волость — влость, добровольне — добровульне та ін. Найбільш
стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української
народної мови та пам’яток Київської Русі.

Отже, польська мова, яка з XIV — ХV ст. користувалася латиницею, а мова
діловодства була виключно латинською, не могла значно вплинути на мову
українських пам’яток, як це може здаватися на перший погляд.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови,
адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського
походження з числа буковинців. Ось для прикладу зразок мови молдавської
грамоти: “… Герге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана
Костю, абы его простиль на тое село и на домы, и пань Косте ся смиловаль
на него…”1

Боротьба православ’я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток
писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати
старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну
для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист
католицтва, писав: “із слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що
це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією
мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може… Звідси загальне
неуцтво і помилкові погляди”. У відповідь на його книгу “Про єдність
церкви Божої” виникає багато творів полемічної літератури, які захищають
православну церкву і старослов’янську мову: це твори Христофора
Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та
ін. Потреба зберегти старослов’янську мову в культово-релігійному
письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної
української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.

Оскільки старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично
була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі,
вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються
словники, які подають переклад з старослов’янської на українську народну
мову. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ
словъ просто” невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово —
без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось
приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася — боролися, возискаю —
шукаю, благодару —дякую, лщерь— дочка, заемлю — позичаю, усп^>ю,—
устигну тощо.

Першим друкованим словником став “Лексись сиреч речення, въкратце
собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы”
Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово:

авва — тато, отсцъ; баснъ — казка, слово, байка; юноша — парубок,
младенець; виновны — тот, который єсть чему причиною тощо.

Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”,
написане в 1556—1561 pp. Його мова має виразний народний колорит,
насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками,
орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич
та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше
залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи
Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну
мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в
актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була “порою, в котрій у нас народилася і
почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна
література”, коли писали “мовою, зрозумілою по всіх усюдах
Русі-України”.

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною
(старослов’янська, латинська, польська, російська), вже з’являлися
твори, написані близькою до народної української або книжною українською
мовою.

За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників
народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо
церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як
літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання
народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад,
писав Іван Жоравницький (1575 p.)1. Отже, як бачимо, Іван Котляревський
та Григорій Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. І
цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що “Енеїда” Котляревського “не
була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови,
так і в плані літературного методу… Котляревський був продовжувачем
старої руської літературної традиції” 2.

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної,
хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали
фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів.
Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення
свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в
дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних
соціальних верств українського народу.

У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний
осередок, який очолив князь Костянтин Острозький.

Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали
письменники ХVІІ ст.

Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання
народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів
— характерне для ХV — ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р.
писав у передмові до “Учительного євангелія”, що він хотів перекласти цю
книгу зрозумілою для народу мовою, але “мудрі люди” застерегли його,
вказавши, що при перекладі “здавных пословиць на новые, помилка чиниться
немалая”.

Ось як про це писав Павло Житецький: “Мова ця звучала неоднаково в
різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська
мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й
можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він
наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши
народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у
Європі”1.

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у
застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися
знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній
вибір зупинявся на латинській, польській, або, в кращому випадку,
слов’янській.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Кадомцева Л., Білодід О. Мова, екологія, етнодидактика // Мова і
духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. —
Львів, 1989. — С. 4.

Мовчан П. Мова — явище космічне // Літ. Україна. — 1989. — № 43—48.

Волховник. — К., 1994. — С. 13.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020