.

Культурний процес за рад

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
171 1896
Скачать документ

Реферат

на тему:

“Культурний процес

за радянської влади”

План

1. Суспільно-політичні умови розвитку української культури.

2. Розвиток літератури, освіти та науки.

3. Новаторське сценічне мистецтво.

4. Оновлення образотворчого мистецтва.

5. Утвердження тотального партійного диктату над культурою. Українське
“розстріляне відродження”.

6. Українська культура в період правління Хрущова

7. Епохи шестидесятників

1. Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради,
проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження
української державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації
духовних сил українського суспільства.

Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917—1920 р.,
здійснюючи суспільно-політичні перетворення, виявила себе спадкоємницею
імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула статус, фактично
рівнозначний культурній автономії в “єдиному і неподільному” просторі
Радянської Федерації. Війна і революція не стали для України часом
об’єднання українського народу, він залишився роз’єднаним у межах двох
держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого розвитку,
відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах
творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед,
збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не
підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної
освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона
давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла
розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р.
більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу
серед місцевого населення.

Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини
старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою
компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в
ідею “мистецтва задля мистецтва”. Інші належали до палких
революціонерів, пов’язаних із боротьбистами та українськими комуністами.
Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з
них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження
національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни,
свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали
складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись
українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою
бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної
місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з
захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські
письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх
завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в
область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого
необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення
літературної організації “Пролеткульту”, що спиралася на дві корінні
засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши
традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні
брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста,
“Пролеткульт” не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї
зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових
літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з’явилася перша з
масових літературних організацій — “Плуг”. Заявивши, що для мас треба
створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала
мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників
і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення
до мистецтва: “Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому,
щоб приземлити мистецтво, зняти його з п’єдесталу на землю, зробити його
потрібним і зрозумілим для всіх”. Через рік Василь Еллан-Блакитний
організував літературну групу “Гарт”, що також прагнула працювати для
створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин
Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен,
Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер’ян Поліщук, Володимир Сосюра,
Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи
ідеологічно нейтральних або “непролетарських” письменників та
художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група
“неокласиків”, яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський.
Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами,
створювали численні переклади світової класики, активно протистояли
“Пролеткульту”. “Неокласики” орієнтувалися на поєднання національних
традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди “неокласиків” поділяв М.Хвильовий, який виступав проти
хуторянства й “масовізму” у літературі. Його публіцистика (“Камо
грядеші?”, “Думки проти течії”) відіграли значну роль у розвитку
українського літературного процесу. Стаття “Україна чи Малоросія?” 1926
р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після розпаду “Гарту” частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію “Вапліте” (“Вільна
академія пролетарської літератури”) на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками “Вапліте” були не лише Пилипенко та інші прихильники
“Плуга”. З критикою “буржуазно-націоналістичної ідеології” виступило
тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на
небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням
націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську
організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і
посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з’являються літературні твори високого гатунку —
П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки
“Сонячні кларнети” П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним
у таких наступних збірках, як “Замість сонетів і октав”, “Вітер з
України”, мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори
Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима
Рильського, що публікувались у збірках “Під осінніми зорями”, “Синя
далечінь”, “Тринадцята весна”, були стриманими, філософськими й глибоко
вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того
часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович,
Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і
Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та
громадянської війни в житті людини і суспільства. У “Синіх етюдах”, що
пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого
реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в “Осені” і
“Я” він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування
нею. В таких творах, як “У житах”, Григорій Косинка майстерно змальовує
рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі “Місто”
скептично-містичний Валер’ян Підмогильний описує, як українському
селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він
відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі “Із
записок холуя” майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз,
що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського “Чотири шаблі”
з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких
козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні
гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його
п’єси — “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” і “Патетична соната” —
викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним
трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму,
“малоросійської” ментальності, анахронічного українського націоналізму,
духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом
і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти
для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська
преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові
створюється письменницька спілка “Західна Україна” з однойменним
журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена
Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри,
Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої,
Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки
західноукраїнських авторів.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст
Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття
збірки “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації”.
Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.

2. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поставивши за
мету збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд
сприяв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили
б розрив із “буржуазним минулим”. Радянські педагоги обстоювали
необхідність пов’язувати освіту з прищепленням людині комуністичних
цінностей та ідеології. Тому згодом у школах було запроваджено програми,
в яких особливе значення надавалося поєднанню праці й навчання,
колективному навчанню і технічній освіті. Водночас до другорядних було
віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборонено
вивчення основ релігії.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під
сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж
будь-коли, стало очевидним. Завдяки цьому вже між 1923 і 1927 рр.
чисельність школярів в Україні підскочила з 1,4 млн до 2,1 млн.
Відповідно рівень письменності за ці ж роки виріс із 24 до 57 %.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник — голова
комісаріату освіти з 1927 по 1933рр. Працюючи з майже одержимою
заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації
1929р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчальних закладів
вели навчання винятково українською мовою. 97 % українських дітей
навчалися рідною мовою.

Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис.
Ця нагальна потреба підштовхнула М. Скрипника до спроби запросити кілька
тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл
Москви — можливо, лякала висока національна свідомість галичан і стала
фатальною для самого ініціатора.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано
в численні інститути народної освіти медичного, фізичного, технічного,
педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва
робітничою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було
платити, дітей робітників і селян від оплати звільняли. З 30—40 тис.
студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років,
близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї.

1920-ті роки стали періодом відродження науки і особливо
українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним
Ренесансом. Прагнучи продемонструвати свою прогресивність, більшовики
сприяли розвитку науки. У 1919 р. вони не тільки кооптували створену в
Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголосили її своїм
дітищем. Протягом наступних років Академія з її філіями збагатилася
новими дослідницькими осередками. Вчені дістали відносну свободу для
проведення досліджень, публікації своїх поглядів і підтримання контактів
із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої загрози
радянському ладові.

Незважаючи на те, що більшість видатних вчених України не належали до
більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український
націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них
серцевину Академії.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський.
Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним
зусиллям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря
Агатангела Кримського. До 1924р. в Академії налічувалося 37 нових членів
і близько 400 членів-кореспондентів. Із трьох її секцій —
історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної —
найдинамічнішою була перша секція, в якій провідна роль належала Михайлу
Грушевському. Ця секція видавала часопис “Україна”, що став справжнім
рупором українознавчих студій. До видатних членів цієї секції належали,
крім Грушевського, історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр
Оглоблін, Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир
Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і
східнознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права
написав Микола Василенко і першим дослідником економічної географії
України став Костянтин Воблий.

Фізико-математична секція була представлена вченими із світовими
іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хіміки
Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і
великим, проте не єдиним осередком науки в Україні. Два її
члени-історики — Багалій і Слабченко — заснували дослідницькі центри у
Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема
Полтаві, Чернігові та Дніпропетровську.

3. На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився
процес українізації, що трагічно закінчився “розстріляним відродженням”.

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві
утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і
“Молодий театр”. Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров
і В.Кривець-кий, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і
Володимира Немировича-Данченка.

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи
увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар
складався з побутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі “Молодого театру” створюють у Києві творче мистецьке
об’єднання — модерний український театр “Березіль”, що існував до 1926р.
Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського
театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного
західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф.
Шиллера, п’єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого
об’єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший
театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь
Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному (“У пущі” Лесі
Українки), психологічному (“Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Гріх” В.
Винниченка), символічному (“Драматичні етюди” О. Олеся), народного
гротеску (“Різдвяний вертеп”), імпресіоністському (“Йола” Є.
Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру
стала вистава “Гайдамаки” Т. Г. Шевченка.

У 1926—1933 рр. театр “Березіль” працює в Харкові. До його складу
входять митці Мар’ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван
Мар’яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О
Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації
українського театру став драматург Микола Куліш. У його п’єсах (“Мина
Мазайло”, “Народний Малахій”) знайшли широке відображення взаємозв’язки
людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр “Березіль” переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля
Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої
інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й
розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і
світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф.
Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко
такими фільмами, як “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.

4. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому
мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні
1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський,
Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богома-зов, Михайло Бойчук,
Казимир Малевич та ін. О. Богома-зов — художник-кубофутурист, автор
трактату “Живопис та елементи”, у якому виклав бачення авангардного
мистецтва. К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його
мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій “Чорний
квадрат” він характеризував як “живописний реалізм селянки у двох
вимірах”, зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним
мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного, який послідовно
розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному
мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій
давноруського іконопису.

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М. Бойчук.
Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали
конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису
(домонгольсь-кого періоду). В його творах присутня іконописна традиція
(“Плач Ярославни”). Пізніше, коли його стали таврувати в пресі за
“ухили”, дорікати за “живопис на фанері”, М. Бойчук на сторінках
“Вечірнього Києва” (1929 р.) нагадував: “Я ніколи не приховував своєї
праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме
для мас української соціалістичної культури від усіх …
націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати,
що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали
до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і
письменників”.

5. Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти діячів культури, а й
проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933р. накладає на себе
руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі.
Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на
засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали 15 тис.
відповідальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених
з посад ставили до розстрілу або висилали.

Навіть Л.Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, приниження і
взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких
страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими
прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності”.

Репресивний орган планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема,
священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував
за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості
громадяни гинули у диявольському більшовицькому полум’ї у величезній
кількості.

До кінця 30-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці,
зійшло майже нанівець.

Сталін і його оточення справили на політичне і культурне життя України
вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій
зазнали інтелігенція і селянство — дві верстви, що становили соціальну
базу українського національного відродження. В результаті рух за
самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках,
утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у
середовищі двох поколінь української інтелігенції — тих, хто активно
діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме
ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва
нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки
страшних втрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість
політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні
роки радянські українці.

Культурне життя в радянській Україні в 20—30-х роках було цілком
обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, що склалася в
СРСР унаслідок “великого перелому” кінця 20-х років. Воно мало
суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення
захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців,
врешті — проти власного народу.

Так, незважаючи на жорстокий утиск тоталітарно-бюрократичної системи,
сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася
інерція позитивних процесів, започаткованих у попередні роки.

6. Українська культура в період правління Хрущова

1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало
винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна
завжди була для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі
посилювали й інші події. Завдяки надзвичайно великому врожаю, який того
року зібрали в республіці, партійні керівники України опинилися у
вигідному становищі і могли вимагати від Кремля дальших поступок. У
травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що виникла між ним та
українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва, Хрущов
здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса
Шевченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за
кордоном був

опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує
загальнолюдські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом
було за це покарано), а в радянській періодиці з’являється повість О.
Солженіцина «Один день Івана Денисовича», яка в суворих подробицях
описує життя в’язнів сталінських концентраційних таборів. Здавалося, ці
факти вказували на можливість дальшої лібералізації в літературі та
культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах
десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого
самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській
культурі Сталін. Письменники старшого покоління продовжували вимагати
реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олександр Корнійчук закликав
опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації творів
Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули
добитисяаналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича.
І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників,
критиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген
Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро
Павличко, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому
припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток
народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю
мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити
втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право
експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль
української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На
початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке
стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних
чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність
своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти
контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди,
звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того
жнова літературна когорта користувалася значною й дедалі ширшою
підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

7. Епоха шестидесятників

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли
політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша
кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали
ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після
десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних
засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик
режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з
послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені
викриттястрахітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та
скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити
лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед
інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися.
Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був
московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно
складався з представників російської інтелігенції, серед провідників
якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та
фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки»
був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських
республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за
національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» —
нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього
належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний,
Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.
Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина
Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те,
що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й
швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними
комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони
походили з різних частин України. Більшість складали східні українці,
проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де
свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в
тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими, хто залишив
село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний
ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом
вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На
Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх
підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули
досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика
різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний
критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як
громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою
мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного
публічного обговорення національного питання, свободу національного
вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку
і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста
Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю,
особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її
для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну
від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції
українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу
до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські
дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи
відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за
громадянські права в СРСР.

Cписок використаної літератури

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2000.

Субтельний О. Історія України. – К., 1996.

Українознавство. В 4-х книгах. – К., 1994-1996.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020