.

Особливості культурної еволюції Стародавнього Сходу (контрольна)

Язык: русский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
335 3632
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету “Українська та зарубіжна культура”

Особливості культурної еволюції Стародавнього Сходу

В становленні світової культури визначне місце посідає культурна
еволюція Стародавнього Сходу, зокрема таких країн як Стародавнього
Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю. Саме цим країнам належить першість
формування провідних культурних напрямків Стародавнього світу, які так
чи інакше вплинули і продовжують впливати на подальший розвиток культури
нашої планети.

Стародавній Єгипет. Культура Стародавнього Єгипту, що бере свій виток з
III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найстаріших і унікальних
культур Сходу.

У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії культури ми знаходимо
високий розвиток почуття краси. Єгиптяни прагнули надати краси усім
предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої
краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та
естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми
єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й
краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були
життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя,
особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також
насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його
цінності настільки поважалися, що переходили в “загробний світ”, у якому
люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий
зразок застійної давньосхідної культури.

Хронологічними рамками стародавності єгипетської культури є приблизно
III тис. до н.е. — IV ст. н. е. Вона поділяється на п’ять періодів: 1)
Стародавнього царства (III тис. до н.е. — XXIII ст. до н.е.); 2)
Середнього царства (XXI — XVIII ст. до н.е.); 3) Нового царства (XVI —XI
ст. до н.е.); 4) Пізнього царства (І тис. до н. е. — IV ст. до н. е.);
5) Еллінський і Римський періоди (IV ст. до н.е. — Уст.н.е.).

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні
пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного
мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони
і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною
достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив
на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема
математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому
світі був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин
рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі
контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога
на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії —
жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників,
гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і
це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали
канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам.
Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура
розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних
верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі
інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві
із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських
поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний
ансамбль з архітектурним комплексом.

Попередницею піраміди була так звана мастаба — кам’яна чи цегляна
споруда прямокутної форми. З часом прагнення вирізнити з-поміж інших
поховань царське веде до збільшення розмірів поховання — спочатку в
периметрі, а потім і по вертикалі. Однією із перших споруд, де виявилася
ця тенденція, є піраміда фараона Джосера на рівнині Саккара (XXVIII ст.
до н.е.). її конструкція, заввишки 60 м, складається з кількох
прямокутників, зведених один на одного — від найбільшого до найменшого.
Вік цього велетня монументальності 4700 років. Збереглося ім’я творця
самої грандіозної будови, зодчого Імхо-тепа — архітектора, астронома і
лікаря.

Наявною ілюстрацією історії є піраміди поблизу Гізи, які дають повне
уявлення про характер і розмах єгипетського поховального будівництва
періоду Стародавнього царства. Величезні гробниці фараонів IV династії
Хеопса, Хефрена, Мікеріна — пам’ятники праці сотень тисяч рабів —
височать серед піщаної пустелі неподалік від Каїра.

Цьому архітектурному комплексу, до складу якого входять, крім трьох
пірамід, колосальний сфінкс, ритуальні храми та численні
піраміди-супутниці, де поховано родичів фараона і знаті, властиві чіткий
ритм і сувора геометрія.

Найбільш грандіозною за параметром та площею в Гізі є піраміда Хеопса,
побудована архітектором Хеміуном. Висота її без шпилю 143,2 м. Складена
піраміда з 2 300 000 кам’яних брил вагою по 2,5 т кожна.

У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали
сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності
сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса. Міф про
чудесне воскресіння його породив вірування людей у загробне життя, яке,
у свою чергу, зумовило виникнення й розвиток портретної скульптури.
Вважалося, що душа померлого може перебувати в його скульптурному
зображенні. Ось чому поряд з муміфікацією трупів у Єгипті значно
поширився звичай ставити в місцях поховання статуї.

Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку,
незважаючи на суворі релігійні канони.

Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна
зосередженість обличчя. Все це ми спостерігаємо в зображенні фараона
Хефрена. Фронтальне положення статуї, узагальненість форм, обличчя,
позбавлене афектації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси
скульптури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління
залишаючись характерними ознаками єгипетської пластики. Єгипетські
скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів:
граніту, алебастру, піщанику, дерева, міді тощо.

Про високий рівень скульптури свідчать портретні статуї фараонів IV
династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули
донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури
відзначаються точним відтворенням пропорцій натури і прекрасним
моделюванням форм.

У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули
статуетки селян, слуг, рабів. Оскільки ці твори зображали представників
нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому
статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворенням занять давніх
єгиптян. Значне місце в мистецтві Стародавньому Єгипту посідають
монументальний розпис і рельєф.

Єгипетські майстри стінопису користувалися барвниками мінерального
походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри,
зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.

Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначення: в поминальних
храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених,
полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях
Нілу, працю ремісників.

Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього
царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і
контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).

Період Середнього царства відзначається боротьбою за об’єднання Єгипту,
в результаті якої владу в країні захопили південні володарі. Столиця
країни переноситься з півночі у місто Фіви (єгипетська назва Уасет), де
розпочинається інтенсивне спорудження царських гробниць і храмів.

Найвидатнішим у фіванському некрополі є поминальний храм в
Деїр-ель-Бахрі царя Ментухотепа І, родоначальника XI династії, котрий
завершив об’єднання країни. На стінах збереглися численні рельєфи,
виконані в стилі попередньої епохи. Цікавою особливістю будови є
спрямування з центру храму невисокої піраміди на масивному цоколі,
обличкованої плитами білого вапняку. Та головною архітектурною відзнакою
споруди постає фантастична багатоколонність — 254 колони. Перед рештками
колонади храму можна побачити сліди 6-ти десятків ям, вирубаних у скелі
через рівномірні проміжки. Призначення цілком однозначне — для зелених
насаджень. Отже, колись перед царським некрополем буяв декоративний
сад…

Загалом мистецтво Середнього царства позначено прагненням наслідувати
пам’ятники Стародавнього царства. Продовжується будування пірамід,
щоправда, менших за розмірами. Запозичення давніх зразків
спостерігається також у скульптурному портреті, який втілює
ідеалізований образ царя-бога.

Фіванські майстри створюють ряд прекрасних портретів, наприклад,
Сенусерта III, Аменемхета III, де відчутні спроби передати внутрішній
світ цих фараонів, їхні характери.

Особливих успіхів єгипетські художники досягли в зображенні тварин:
диких звірів, нільських чапель, гусей, котів, риб.

Реалістичні пошуки митців середньоєгипетських номів мали величезний
вплив на подальший розвиток мистецтва впродовж усього періоду Середнього
царства. Цей, відносно вільний від релігійних канонів, стиль був
перейнятий фіванськими майстрами і знайшов втілення навіть у царському
портреті.

Зміцнення в середині XX ст. до н.е. централізованої влади зумовлює
значні зміни в архітектурі. Особливу увагу знову починають приділяти
будівництву царських гробниць і храмів.

Однією з найбільш відомих храмових споруд був так званий Лабіринт з
пантеону Аменемхета III, фараона XII династії. Площа храму сягала 72
тис. м2 Його численні зали були оздоблені круглою скульптурою та
рельєфом. Особливу роль в архітектурному стилі лабіринту відігравали
колонади. Поряд з уже відомими з часів Стародавнього царства
“рослинними” колонами, тобто колонами у вигляді стеблин лотоса чи
папірусу, широко використовуються колони з канельованими стовпами,
капітелі яких прикрашалися головами богинь. Тут ми вперше зустрічаємо
портики й тринефні зали, з яких найвищий — середній. Уперше в храмовому
будівництві ворота оформляються двома пілонами.

Усі досягнення майстрів Середнього царства були вагомим внеском у
загальноєгипетську культуру.

Внаслідок загарбницьких війн, які Єгипет у цей період успішно вів у
Сирії та Нубії, розширилися його кордони і значно зміцнилася держава.
Збагачується царська скарбниця, поповнюється численна армія рабів. У
столиці — Фівах — знову широко розгортається будівництво палаців та
храмів.

Храми Нового царства прямокутні, оточені високими стінами. До храму вела
широка дорога, з двох боків якої розміщені статуї сфінксів. Вхід у храм
оздоблений двома пілонами з вузькими дверима між ними. За входом
знаходився видовжений двір, обнесений колонадою, який переходить у
великий широкий колонний, або гіпостільний, зал і святилище.

Видатними пам’ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми
бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон
добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними
зображеннями богів і царів, сфінксами, високими стелами, настінним
живописом, рельєфами.

Мистецтву періоду правління Аменхотепа IV властиві реалістичні
тенденції. Фараона, його дружину Нефертіті та їхніх дітей стали
зображувати часом дуже реалістично.

Реформи Ехнатона зустріли шалений опір з боку жерців. Внаслідок

Останні спалахи високої мистецької культури спостерігаються за фараона
Шешонка І (X ст. до н. е.), який намагався повернути Єгипту втрачену
славу. При цьому ще добудовувався Карнак. Деяке культурне відродження
відбулося за так званої ефіопської (кушитської) ХХУ династії, підтримане
царем на ім’я Шабах (VIII—VII ст. до н.е.), свідченням чого є
реалістичні скульптурні твори, зокрема портрет градоначальника Фів
Ментуемхта. У часи, коли він жив, Єгипет уже захопила (цар Асаргаддон)
Ассирія (приблизно 670 р. до н. е).

Короткий розквіт єгипетської культури припадає на період правління
саїської династії (VII—VI ст. до н.е.). Характерним для всіх видів
мистецтва стає особливе тяжіння до художніх форм Стародавнього царства.
Пишність поминальних гробниць “саїського ренесансу”, багатство їхнього
внутрішнього декору, реалістичне трактування скульптурних портретів,
розквіт художніх ремесел — усе це мало вплив на подальший розвиток
єгипетського мистецтва, незважаючи на тяжкі наслідки перського
завоювання (525 р. до н.е.).

Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для
історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в
культурах інших народів. А чудові пам’ятники єгипетського мистецтва і
сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, величним
розмахом, реалістичною вірогідністю.

Месопотамія. У IV—І тис. до н.е. в Месопотамії виникли рабовласницькі
держави, а саме: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Мітанні та інші.

Необмежена деспотична влада царя, релігія з її культом жорстоких і
всесильних богів, поставлена на службу деспотії, загарбницькі війни за
право володіння землями і рабами — характерні для держав Стародавнього
Сходу. В умовах рабовласницького суспільства мистецтво було покликано
прославляти, насамперед, панівні класи. Але, незважаючи на це, мистецтво
східного регіону досягло значних успіхів.

Характерним для мистецтва Стародавнього Сходу було обов’язкове
дотримання усталених норм побудови художнього образу.

Одними із найбільш ранніх культур Передньої Азії були культури країн, що
знаходяться в басейні річок Тигру і Єфрату (Месопотамія, або Межиріччя).

Насамперед, слід виділити мистецтво Шумеру (IV— III тис. до н.е.),
країни на півдні Передньої Азії.

Завдяки археологічним розкопкам було відкрито кілька ранніх храмів,
присвячених богам. Головні особливості цих споруд є характерними для
архітектури Передньої Азії. Основним будівельним матеріалом служила
висушена на сонці цегла. Храми зводилися на високій штучній платформі,
стіни ділилися вертикальними нішами, вікна мали вигляд вузьких щілин,
приміщення розподілялися довкола внутрішнього відкритого двору.

Типовим для шумерської архітектури III тис. до н. е. є храм в Ель-Обейді
(за 6 км від міста Ур), що стояв на цегляній платформі. Стіни храму
членувалися вертикальними нішами. Над входом був налагоджений на стовпах
навіс, з двох боків його охороняли дерев’яні статуї левів. Поверхню стін
прикрашено трьома стрічками фризів із зображенням священних птахів і
звірів, а також ритуальних сцен. Колонки на фасаді декоровані
інкрустацією перламутром і кольоровим камінням. Над вхідними дверима —
горельєф: левоголовий орел (грифон) тримає кігтями двох оленів. Ця
композиція згодом стала популярною, і її почали повторювати.

У шумерів виник зікурат — вид багатоярусної (3—7 ярусів) культової
споруди із святилищем головного бога на верхньому ярусі. Деякі зікурати
були заввишки 40 м. Усі вони вражали монументальними формами, чіткими
пропорціями, масивними об’ємами. Зікурат в архітектурі Передньої Азії
набув такої самої популярності, як піраміда в архітектурі Стародавнього
Єгипту.

Скульптура Шумеру тісно пов’язана з релігійною культовою і військовою
тематикою. Статуеткам властиві видовжені або присадкуваті пропорції,
великі інкрустовані очі, окремі деталі ледь намічені. Статуетки
відзначаються виразністю при всій умовності стилю їх виконання.

Особливе місце серед скульптурних пам’яток Шумеру посідають рельєфи. У
них своєрідна тематика зображень і композицій. Як правило, постаті царя
чи бога виділяються збільшеними розмірами, постаті ж воїнів виконані у
меншому масштабі, у статичних позах. Голова і ноги фігур подані в
профіль, а очі і плечі — у фас. Рельєфні зображення “читаються” по
горизонталі.

Вершиною рельєфної пластики Шумеру можна вважати стелу, присвячену
перемозі правителя міста Лагаша над сусіднім містом Уммою (ХХУ ст. до
н.е.). З одного боку стели зображено верховного бога Лагаша, який тримає
сітку з впійманими ворогами, з другого — правителя Лагаша на чолі
війська, яке карає переможених.

Значних успіхів мистецтво Шумеру досягло в галузі художнього ремесла
(виготовлення виробів із золота, срібла, кольорових каменів).

У другій половині III тис. до н. е. в результаті безперервних війн
більша частина Межиріччя потрапляє в залежність від міста Аккада. Його
цар Саргон називав себе “царем чотирьох сторін світу” і прагнув
об’єднати всі землі в державу. У середині XIX ст. був розкопаний
грандіозний палацовий комплекс, завдяки якому археологи пізніше
встановили, що це залишки древнього міста Дур-Шаррукіна, збудованого
Саргоном II.

Аккадське мистецтво, у порівнянні із шумерським, відзначається більшою
досконалістю у відтворенні реальних форм. Уявлення про нього дає стела
на честь перемоги царя Нарам-сіна над гірськими племенами. Невідомий
майстер із знанням справи відтворює людські постаті, вільно розміщуючи
їх на площині каменя. Царя він зобразив у короткому одязі, що дало змогу
підкреслити будову людського тіла. За Нарамсіном піднімається в гори
його військо, рухи чоловіків життєво переконливі. Автор застосовує в
композиції елементи пейзажу.

Після розпаду Аккадського царства (XXIII — XXII ст. до н.е.) нове
піднесення пережили південношумерські міста Лагаш і Ур.

Збереглося кілька статуй правителя Лагаша Гудеа, що стоїть або сидить у
молитовній позі. Статуї відзначаються монументальністю, портретною
схожістю, високим технічним рівнем виконання. На увагу заслуговує і
жіноча мармурова голова з очима, інкрустованими ляпіс-лазур’ю (мінерал
синього кольору), виконана майстром з Ура.

На початку II тис. до н.е. значно зростає роль Вавилона. У цей період
особливо зміцнюється рабовласництво, обожествляється влада царя. За
Хаммурапі (1792—1750 рр. до н.е.) інтенсивно розвиваються наука,
література, мистецтво.

Одним з кращих скульптурних пам’яток цього періоду є рельєф із
зображенням бога сонця і правосуддя Шамаша, що вручає царю Хаммурапі
символи влади.

Про зростання на початку II тис. до н.е. культури і мистецтва Передньої
Азії свідчать розкопки сучасного Вавилону міста Марі. Великий палац із
службовими і житловими приміщеннями, єдині вцілілі пам’ятки
давньовавилонського настінного живопису культового значення, статуетки,
рельєфи — усе це яскраво свідчить, що мистецтво у ті далекі часи
відігравало значну роль у житті суспільства.

Новий злет могутності Вавилона припадає на VII—VI ст. до н.е. За царя
Навуходоносора II (605—562 до н. е.) у столиці здійснюється велике
будівництво. До найвідоміших пам’ятників цього періоду належать зікурат
заввишки 90 м, який пізніше одержав назву Вавилонської башти, і один з
трьох царських палаців, де знаходилися знамениті “висячі сади
Семіраміди” — зелені насадження на штучних терасах, зроблені за наказом
царя у подарунок улюбленій дружині. Відома також кам’яна брама Іштар,
прикрашена багатокольоровою глазур’ю із багатьма рельєфними зображеннями
диких звірів і фантастичних істот.

Значну роль в історії Передньої Азії на початку І тис. до н.е. відіграла
Ассирія, що вела безперервні загарбницькі війни на Стародавньому Сході.

Провідним видом мистецтва була архітектура. Ассирійські царі особливу
увагу приділяли будівництву фортець і палаців, дещо менше дбали вони про
культове зодчество. Про розквіт ассирійської архітектури свідчить палац
Саргона II (VIII ст. до н.е.).

Ансамбль палацу побудований на штучній терасі висотою 14 м. Він
складається з семиярусного зікурата (загальну висоту його можна
прирівняти до сучасного десятиповерхового будинку) і численних споруд,
згрупованих навколо внутрішніх дворів. Вхід був оздоблений баштами. По
боках башт стояли гігантські статуї крилатих биків і левів з людськими
головами — “шеду”, які символізували духів-охоронців. Скульптори,
прагнучи показати фігури одночасно і в русі, і У спокої, додали їм п’яту
ногу: якщо дивитись у фас, вони стоять, а якщо у профіль — ідуть. У
палаці знаходилось багато рельєфів, що уславлювали царя і його походи.

Саме з рельєфом пов’язані значні досягнення ассирійської скульптури.
Особливої уваги заслуговують плити з палацу царів Сінахериба, потім
Ашурбаніпала в Ніневії, які зображують поранених левів. Вони належать до
пізнього періоду розвитку ассирійського мистецтва (VII ст. до н. е.).
Невідомий скульптор майстерно передав трагізм ситуації. Він будує
композицію на зіставленні ще живої передньої частини тіла тварини з уже
нерухомими задніми лапами. Смертельно поранена левиця з останніх сил
намагається звестись. Автор з великою достовірністю передає її стан.
Здається, що навколишню тишу розриває довгий болісний рик звіра…
Рель’єф “Поранена левиця” являє найкращий зразок скульптур у всій
Передній Азії.

Важливою знахідкою в цьому ж палаці була бібліотека царя Ашурбаніпала —
любителя й колекціонера літературних творів усієї Месопотамії. В
зібрання увійшли всі доступні (на той час) документи.

Численні розкопки відкрили мистецтво Урарту (XIII— VI ст. до н. е.),
рабовласницької держави, що існувала на території сучасних Вірменії,
Туреччини, Ірану. Про значний розвиток архітектури свідчать залишки
давніх фортець поблизу Єревана. На початку 20-х років нашого століття на
території між Багдадом та Перською затокою англійські археологи
віднайшли рештки величного колись храму бога місяця Нанна на руїнах
міста Ур. Храм являв собою зіку-рат, споруджений із 6-гранників, мав
прикрасу: цеглини різного пофарбування — 2 нижні поверхи чорного
кольору, 3-й — червоного, вершина — синього, а купол вкритий позолотою.
Скульптура Урарту представлена бронзовими статуями воїнів, портретами з
каменю, статуетками. Митці Урарту володіли також технікою розпису на
стінах.

Мистецтво цієї держави вплинуло на дальший розвиток мистецтв народів
Закавказзя.

В умовах рабовласницького ладу, необмеженого деспотизму, релігійного
засилля мистецтво Стародавнього Сходу все ж набувало досвіду художнього
осмислення світу, уславлення людини, реалістичного відтворення її
образу.

Стародавня Індія. Індійська культура посідає одне з чільних місць в
історії світової культури. Вона характеризується грандіозними
досягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй
притаманні не тільки довговічність, а й творче сприйняття досягнень
чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні
цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на
соціальних інститутах (варни, касти, сім’я) і великому поширенні
загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин.
Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з
численними релігіями, які взаємодіють між собою. Другою такою рисою є
те, що вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент
сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто
еротичних описів.

Початок стародавності індійської культури відноситься до другої половини
III тис. до н. е., а нижню межу визначають VI, IX і навіть XII ст. н. е.
Ми ж умовно окреслимо нижню межу першими століттями нашої ери, не
виходячи, таким чином, за хронологічні рамки проблеми.

Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в ПІ тис. до н.
е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до
н. е., в епоху “Рігвед”. На основі великого зібрання гімнів “Рігвед”
було витворено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму —
серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на
касти — явище, без з’ясування якого неможливо зрозуміти характер та
своєрідність індійської культури. Саме в “Рігведах” були обгрунтовані
морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (варни) —
брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (землеробів, ремісників)
і шудрів (слуг).

Було вироблено цілу систему життя і поведінки людини залежно від стану.
Наприклад, законним вважався лише шлюб у межах однієї варни (ендогамія),
це ж стосувалося вибору професії, заняття певним ремеслом.

Індійська каста — результат тривалого процесу становлення виробничих,
правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за
походженням, професією, звичаями та законами. Остаточний поділ
суспільства на касти закріпився у період раннього середньовіччя і
становить надзвичайно складне явище: так, у 1947 р. на час проголошення
Індії незалежною державою кількість каст досягла майже 3,5 тис.

З індійського епосу найвідоміша поема “Рамаяна” (IV— II ст. до н. е.,
написана на санскриті). У центрі поеми — боротьба царя Рами проти
демонів (ракшасів). У середньовіччі поема стала однією із священних книг
індуїзму. Майже протягом тисячоліття створювався давньоіндійський епос
“Махабхарата” (18 книг) на теми етичні, релігійно-філософські з
використанням міфологічних та історичних сюжетів.

Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійської культури,
була система громадсько-політичного життя заснована Буддою у другій
половині І тисячоліття до н. е. Особливого розвитку державно-політичне
життя на принципах буддизму набуло за часів царювання Ашоки (середина
III ст. до н. е.). Збереглися численні едикти — вибиті на камені за
наказом царя написи, розшифрування яких дає змогу реконструювати форму
державного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З’ясовано, що
Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві досить цікаві
морально-політичні принципи., які базувалися на буддизмі. У культурі
центральне місце відводилося релігії, що мала духовно єднати розірване
на варни суспільство. Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом
збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому
базувалося справедливе правління країною, тобто через добрий приклад
праведного життя взагалі. Звідси ті дивні, як на той час, принципи
людяності в управлінні державою, які пропагував Ашока. Підданих він
оголосив своїми дітьми, для управління якими застосовував учення про
ахімсе — незашкодження людям і тваринам. Хоча пізніші наступники
зігнорували ці принципи і проводили типову загарбницьку політику зовні і
тоталітарно-диктаторську всередині країни, все ж в індійській культурі
залишилися досить глибокі сліди ашокизму. Так, загальновідомий вплив на
весь світ політики ненасильства, яку провадив Махатма Ганді і завдяки
якій Індія здобула незалежність, — політики, яка знаходить все більше
прихильників і сьогодні.

На художню культуру давньоіндійського суспільства глибокий вплив
справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних
філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята
та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та
філософських систем відзначається витонченістю зображення людини і
навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду
вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес
світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам’ятка архітектури:
протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі,
оздобивши його численними скульптурними фігурами та барельєфними
композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед
відомих пам’яток давнини збереглося місто-фортеця Лал-Кот (кінець XII
ст.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис.
років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена
іржею. Віднайти призначення колони — завдання для вчених майбутнього.

Характерною рисою староіндійської культури залишався сексуальний зміст:
статева символіка, виражена у художніх образах, ідеї поклоніння богу
кохання — Камі. Ґрунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали
шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу космічного творення.
Тому зображення божественної пари в міцних взаємних обіймах досить
поширене і сьогодні в індійських храмах.

Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близький Схід не тільки
перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в
цьому процесі відіграла значну культуротворчу роль.

Стародавній Китай. Китайська стародавня культура своїми витоками сягає
середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні
буденної свідомості, яка вже давно отримала назву “китайські церемонії”
— етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і
ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального
(потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія
поступалися етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше
відображення і завершення у вченні Конфуція (551—479 рр. до н.е.), яке у
II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної
ідеології феодального Китаю.

Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток
культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію взаємовідносин між
особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому,
традиції родинних стосунків та ін.

Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм,
філософсько-релігійний напрям, з яким пов’язаний розвиток науки і
техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які
спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю.

Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — середина II тис. до
н.е. — III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) —
ХУІІІ—XII ст. до н. е.; Чжоу — 1027— 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань — III
ст. до н. е. — III ст. н. е.

Китай — країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені
залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку.
Первіснообщинний лад існував тут довго — коли в XIV ст. до н. е.
сформувалася перша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху
зародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її
специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний
календар та винайдене письмо — праобраз сучасної ієрогліфічної
каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших
централізованих імперіях — династії Цінь (221—207 рр. до н. е.) та
династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.).

Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними
досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас (III ст. до
н. е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. до н. е.),
порох (X ст.н. е.), книгодрукування (VI—VIII ст.), фарфор (III — V ст).
У галузі математики був відкритий метод розв’язання рівнянь першого
ступеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола
до його діаметра — число л. У галузі астрономії китайці знали, як
вираховувати дату затемнення сонця, склали один із перших каталогів
зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.

Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важливий чинник культури і
прогресу. Китайці вели жваву торгівлю з Індією та країнами Середньої
Азії Великим шовковим шляхом, а також з Кореєю, Японією, арабськими
країнами — морським шовковим шляхом.

На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячолітню
історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано “Фармакологію” (Бень
цао), вперше стали робити хірургічні операції з застосуванням
наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування
голковколюванням, припеченням, масажем.

Китайські будівничі здобули собі світову славу двома своєрідними
пам’ятками. Протягом двох тисяч років, починаючи з VI ст. до н. е., в
Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст.
з’єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна споруда з численними
пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга
видатна споруда в період династії Цінь — Великий китайський мур (IV —
III ст. до н. е.) довжиною 4 тис. км для захисту кордонів. У III—VI ст.
до н. е. під впливом буддизму зводилися ярусні культові башти—пагоди,
печерні храми. Надзвичайною витонченістю форм й легкістю пропорцій
вирізняється “Залізна” пагода доби династії Сун (960—1279).

У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен
буденної свідомості, відомий в історії як “китайські церемонії”. Це
суворо фіксовані стереотипи ети-ко-ритуальних норм поведінки і мислення,
які складалися на основі дотримування культу старовини. В. Полікарпов
зазначає, що гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела
до того, що вони замінили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А
деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу
спричинили формування унікальності китайця як представника культури.
Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних
предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися
найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними
божествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао тощо. Ці поняття не
мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо, китайське
Небо — не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно
байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплюючий, всезагальний Закон і
Абсолют, безформний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний
органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао,
зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним — ось ключові
принципи та кінцева мета стародавнього китайця. Найяскравіше ця
концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфуціанства
та даосизму.

У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія та
особливо живопис — гохуа — розпис водяними фарбами на шовку чи паперових
сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види
мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі,
найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з
мистецтвом життя. Музика Китаю — одна з найдавніших у світі (збірник
“Книга пісень” датується XI — VI ст. до н. е.).

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К., 2001.

Історія світової культури. – К., 1993,

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

Культура українського народу. – К., 1994.

Крип’якевич І. Історія української культури. – К., 1999.

Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. –
К., 1995.

Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

Нарис української культури. – Хмельницький, 1992.

Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя
українського народу. – К., 1992.

Основи художньої культури. Ч.1.: Теорія і історія світової художньої
культури. – Х., 1997.

Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1992.

Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.

Українська культура: історія і сучасність. – Л., 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020