КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З дисципліни “Вступ до спеціальності”
на тему:
Функції менеджменту
та їх характеристика
Вступ
Управління розглядається як процес, тому що робота по досягненню цілей
за допомогою інших – це не якась одноразова дія, а серія безперервних
взаємопов’язаних дій. Ці дії, кожне з яких саме по собі є процесом,
дуже важливі для успіху організації. Їх називають управлінськими
функціями. Кожна управлінська функція також являє собою процес, тому що
також складається з серії взаємопов’язаних дій. Процес управління є
загальною торбою всіх функцій.
Процес управління (менеджмент) має чотири взаємопов’язані функції:
планування, організація, мотивація і контроль.
1. Планування
Функція планування передбачає рішення про ті, якими повинні бути цілі
організації і що повинні робити члени організації, щоб досягнути цих
цілей.
Стратегічне планування являє собою набір дій і рішень, зроблених
керівництвом, які ведуть до розробки специфічних стратегій,
призначених для того, щоб допомогти організації досягнути своїх цілей.
Процес стратегічного планування є інструментом, що допомагає в
прийнятті управлінських рішень. Його задача – забезпечити нововведення і
зміну в організації в достатній мірі. Точніше кажучи, процес
стратегічного планування є тією парасолькою, під якою ховаються всі
управлінські функції.
Суть стратегії. Слово “стратегія” сталося від грецького strategos,
“мистецтво генерала”.
Стратегія являє собою детальний всебічний комплексний план, призначений
для того, щоб забезпечити здійснення місії організації і досягнення її
цілей.
Стратегічній план повинен розроблятися швидше з точки зору перспективи
всієї корпорації, а не конкретного індивіда. Хоч, на особистих
підприємствах фундатор підприємства може дозволити собі відносну розкіш
поєднувати особисті плани зі стратегією організації.
Стратегічній план повинен влаштовуватися обширними дослідженнями і
фактичними даними. Щоб ефективно конкурувати в сьогоднішньому світі
бізнесу, фірма повинна постійно займатися збором і аналізом величезної
кількості інформації про галузь, ринок, конкуренцію і інші чинники.
Стратегічній план додає фірмі визначеність, індивідуальність, що
дозволяє їй залучати певні типи працівників, і, в тій же година, не
залучати працівників інших типів. Цей план відкриває перспективу для
організації, яка направляє її співробітників, залучає нових працівників
і допомагає продавати вироби або послуги.
Нарешті, стратегічні плани повинні бути розроблені так, щоб не тільки
залишатися цілісними протягом тривалих періодів годині, але і бути
досить гнучкими, щоб при необхідності можна було здійснити їх
модифікацію і переорієнтацію.
Планування і успіх організації. Деякі організації, як і індивіди,
можуть досягнути певного рівня успіху, не затрачуючи великого труда на
формальне планування. Більш того стратегічне планування саме по собі не
гарантує успіху. Організація, що створює стратегічні плани, може
потерпіти невдачу через помилки в організації, мотивації і контролі.
Проте, формальне планування може створити ряд важливих і часто істотних
сприятливих чинників для організації.
Сучасний темп зміни і збільшення знань є настільки великим, що
стратегічне планування представляється єдиним способом формального
прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Стратегічне планування
дає основу для прийняття рішення. Формальне планування сприяє зниженню
ризику при прийнятті рішення. Планування, оскільки воно служити для
формулювання встановлених цілей, допомагає створити єдність загальної
мети всередині організації.
Для стратегічного планування характерні наступні положення.
1. Невеликий плановий відділ (менше за 6 чоловік) корпорації
доповнюється плануванням на нижчих рівнях.
2. Вік функції планування навіть в найбільш великих корпораціях
нараховується менш десяти років.
3. Стратегічні плани розробляються на нарадах вищого керівництва
корпорації, що проводяться щорічно.
4. Річній стратегічний план об’єднується з річним фінансовим планом.
5. У більшості організацій вважають, що функція планування
може бути вдосконалена.
Цілі організації. Першим і, можливо, самим істотним рішенням при
плануванні буде вибір цілей організації.
Основна загальна мета організації – чітко виражена причина її існування
– означається як її місія. Цілі виробляються для здійснення цієї місії.
Місія деталізує статус фірми і забезпечує напрям і орієнтири для
визначення цілей і стратегій на різних організаційних рівнях.
Формулювання місії організації повинне містити наступне:
1. Задача фірми з точки зору її основних послуг або виробів, її
основних ринків і основних технологій. Простіше кажучи, якою
підприємницькою діяльністю займається фірма?
2. Зовнішня Середа по відношенню до фірми, яка визначає робочі принципи
фірми.
3. Культура організації. Якого типу робочий клімат існує всередині
фірми? Якого типу людей залучає цей клімат?
Щоб вибрати відповідну місію, керівництво повинно відповісти на два
питання: “Хто наші клієнти?” “і Які споживи наших клієнтів мі можемо
задовольнити?” Клієнтом в даному контексті буде будь-хто, хто
використовує результати діяльності організації. Клієнтами некомерційної
організації будуть ті, хто використовує її послуги і забезпечує її
ресурсами.
Загальнофірмові цілі формулюються і встановлюються на основі загальної
місії організації і певних цінностей і цілей, на які орієнтується вище
керівництво. Щоб внести істинний внесок в успіх організації, цілі
повинні володіти рядом характеристик.
1. По-перше, цілі повинні бути конкретними і вимірними. Виражаючи свої
цілі в конкретних вимірних формах, керівництво створює чітку базу
відліку для подальших рішень і оцінки ходу роботи.
2. Конкретний горизонт прогнозування являє собою іншу характеристику
ефективних цілей. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі
тимчасові проміжки. Довгострокова мета має горизонт планування приблизно
рівний п’яти рокам. Короткострокова мета в більшості випадків
представляє один з планів організації, який потрібно завершити в межах
долі. Середньострокові цілі мають горизонт планування від одного до
п’яти років.
3. Мета повинна бути досяжною, – щоб служити підвищенню ефективності
організації.
4. Щоб бути ефективними, множинні цілі організації повинні бути
взаємно підтримуючими – дії і рішення, необхідні для досягнення однієї
мети, не повинні заважати досягненню інших цілей.
Цілі будуть значущою частиною процесу стратегічного управління тільки в
тому випадку, якщо вище керівництво правильне їх сформулює, потім
ефективно їх інституціоналізірує, інформує про них і стимулює їх
здійснення у всій організації. Процес стратегічного управління буде
успішним в тій мірі, в якій вище керівництво бере долю в формулюванні
цілей і в якій мірі ці цілі відображають цінності керівництва і реалії
фірми.
Реалізація стратегічного плану
Стратегічне планування придбаває значення тоді, коли воно
реалізовується.
Після вибору основоположної загальної стратегії її необхідно
реалізувати, об’єднавши з іншими організаційними функціями.
Важлівім механізмом ув’язки стратегії є розробка планів і орієнтирів:
тактика, політики, процедур і правил.
Тактика являє собою конкретні короткострокові стратегії. Політіка
представляє загальні орієнтири для дій і прийняття рішень. Процедури
наказують дії, які повинні бути зроблені в конкретній ситуації. Правила
точно вказують, що потрібно робити в конкретній ситуації.
Оцінка стратегічного плану
Розробка і подальша реалізація стратегічного плану здається пробачимо
процесом. На шкода, дуже багато які організації застосовують метод
“впровадити негайно” по відношенню до планування і катастрофічно
провалюються. Безперервна оцінка стратегічного плану має надзвичайне
значення для довгострокового успіху плану.
Оцінка стратегії провестися шляхом порівняння результатів роботи з
цілями. Процес оцінки використовується як механізм зворотного зв’язку
для коректування стратегії. Щоб бути ефективною, оцінка повинна
провестися системно і безперервно. Належним образом розроблений процес
повинен охоплювати всі рівні – зверху вниз. При оцінці процесу
стратегічного планування потрібно відповісти на п’ять питань:
1 Чи.Є стратегія внутрішньо сумісної з можливостями організації?
2 Чи.Предпологаєт стратегія допустиму міру ризику?
3 Чи.Володіє організація достатніми ресурсами для реалізації стратегії?
4 Чи.Враховує стратегія зовнішні небезпеки і можливості?
5 Чи.Є ця стратегія кращим способом застосування ресурсів фірми?
2. Організація
Організуваті – означати створити деяку структуру. Організація – це
процес створення структури підприємства, яка дає можливість людям
ефективно працювати разом для досягнення його цілей.
Організація взаємодії і повноваження.
Щоб плани були реалізовані керівництво повинно знайти ефективний спосіб
поєднання планів, з оптимальним результатом.
Організація як процес являє собою функцію по координації багатьох задач:
існує два основних аспекти організаційного процесу:
1. Розподіл організації на підрозділи відповідно цілям і стратегіям.
2. Делегування повноважень.
Делегування, як термін, що використовується в теорії управління,
означає передачу задач і повноважень особі, яка приймає на собі
відповідальність за їх виконання.
Щоб зрозуміти, як ефективно здійснювати делегування, а цю проблему мі
розглянемо пізніше, – необхідно зрозуміти пов’язані з цим концепції
відповідальності і організаційних повноважень.
Відповідальність являє собою зобов’язання виконувати задачі, що є і
відповідати за їх задовільний дозвіл.
Важливо усвідомити, що делегування реалізовується тільки у разі
прийняття повноважень, і власне відповідальність не може бути
делегована. Керівник не може розмивати відповідальність, передаючи її
підлеглому. Хоч персона, на яку встановлена відповідальність за рішення
якої-небудь задачі, не обов’язково виконувати її особисто, воно
залишається відповідальним за задовільне завершення роботи.
Якщо передбачається, що якесь обличчя прийме відповідальність за
задовільне виконання задачі – організація повинна надати йому необхідні
ресурси. Керівніцтво здійснює це шляхом делегування повноважень разом із
задачами.
Повноваження являють собою обмежене право використати ресурси
організації і направляти зусилля деяких її співробітників на виконання
певних задач.
Повноваження обмежені планами, процедурами, правилами і усними
розпорядженнями начальників, а також чинниками зовнішньої Середі,
наприклад, законами і культурними цінностями. Межі Формальніх
повноважень часто порушуються завдяки владі і неформальним організаціям.
У деяких випадках межі повноважень змінюють характер повноважень значною
такій мірою, що необхідно розглянути відносини між рівнями повноважень,
які виявляються у вигляді двох загальних типів. Сморіду означаються як
лінійні і апаратні (штабні) повноваження, причому обидва типи можуть
застосовуватися в різних формах.
Лінійні повноваження – це повноваження, які передаються безпосередньо
від начальника до підлеглого і далі до іншим підлеглим.
Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів управління
організації. Процес створення ієрархії називається скалярним процесом.
Оськільки повноваження розпоряджаються людьми звичайно передаються за
допомогою скалярного процесу, результуюча ієрархія називається скалярним
ланцюгом або ланцюгом команд. Отже, результатом делегування лінійних
повноважень є ланцюг команд.
Перш ніж визначити штабні повноваження, стисло розглянемо походження
адміністративного апарату.
Адміністратівній апарат виконує так багато функцій в сучасних
організаціях, що все їх неможливо перерахувати. Однак можна
класифікувати штабний апарат по двох або трьох основних типах,
враховуючи функції, які він виконує. До трьох типів апарату відносяться
консультативний, обслуговуючий і особистий апарат, який іноді
розглядається як варіант обслуговуючого апарату. Однак потрібно
пам’ятати, що на практиці рідко можна провести різкий кордон між цими
типами.
Класифікації консультативного, обслуговуючого і особистого апаратів
описують штабний апарат відповідно до напрямів його використання.
Апаратні (штабні) повноваження допомагають організаціям використати
фахівців без порушення принципу єдиноначальності. Штабні повноваження
включають рекомендаційні повноваження, обов’язкові узгодження,
паралельні і функціональні повноваження. Лінійні керівники часто
володіють апаратними повноваженнями в деяких областях, а розділ штабного
апарату володіє лінійними повноваженнями відносно самого апарату.
Число працівників, що підкоряються безпосередньо керівнику, складає
його норму керованості. Якщо норма керованості не буде відповідним
образом обмежена, виникнуть плутанина і перевантаження керівника.
Потенційна можливість плутанини в повноваженнях може бути зменшена за
допомогою принципу єдиноначальності – працівник повинен отримувати
безпосередні розпорядження тільки від одного начальника і відповідати
тільки перед ним.
Делегування рідко буває ефективним, якщо керівництво не дотримується
принципу відповідності, згідно з яким об’єм повноважень повинен
відповідати делегованій відповідальності.
Побудова організацій
1. Потрібно вибирати таку організаційну структуру, яка відповідає
стратегічним планам і забезпечує їй ефективну взаємодію з навколишнім
середовищем і досягнення намічених цілей.
2. Структура організації не може залишатися незмінною, той що міняється
як зовнішнє, так і внутрішнє її оточення.
3. Більшість організацій сьогодні використовують бюрократичні структури
управління. Традіційною структурою бюрократії є функціональна
організація, при якій остання розбивається на підрозділи, що виконують
спеціалізовані функції.
4. Оскільки чисте функціональні структури виявилися не дуже ефективними,
великі організації перейшли до використання дивізіональних структур.
Основними типами такої структури є дивізіональні структури, орієнтовані
або на різні бач продукції, або на різні групи споживачів, або на різні
регіони. Вибір на користь тієї або іншої структури визначається
важливістю цього елемента в стратегічних планах організації.
5. Структури, що передбачають міжнародні відділення, частіше за все
використовуються в ситуаціях, коли об’єм зарубіжного продаж фірми
відносно невеликий в порівнянні з продажем всередині країни. Коли об’єм
зарубіжного продаж істотно зростає, найбільш відповідною стає глобальна
організаційна структура.
6. Переваги бюрократичних структур управління перебувають в чіткому
розподілі праці, професійному зростанні, що базується на
компетентності, і у впорядкованій системі правил і стандартів, що
визначають функціонування організації. Потенційні негативні впливи, що
надаються бюрократичними структурами на функціонування організації,
перебувають в жорсткій заданості поведінки, труднощах зв’язку всередині
організації і нездатності до швидких нововведень. Масштаби цих проблем
швидко зростають, якщо організація стикається з швидкими змінами
навколишнього середовища або високотехнологічною продукцією.
7. Деякі проблеми бюрократичних структур можуть бути вирішені при
введенні органічних або адаптивних структур. Основні типи адаптивних
структур – це проектна організація, найбільш матричний організація і
конгломерати.
8. У проектній і матричній організації відбувається накладення
спеціально створених, тимчасових цільових структур на постійну
структуру організації. Виникаюче при цьому накладення повноважень інший
разів приводити до боротьби за владу, конформізму при виробленні
групових рішень і надмірних витрат.
9. Конгломерати складаються з основної фірми і дочірніх компаній, що
розглядається як окремі економічні центри. Основна, найбільш матричний
фірма купує і продає дочірні фірми у відповідності зі своєю стратегією
зростання.
10. Багато які великі організації використовують складну складову
структуру, що складається з структур різних типів.
11. У рамках будь-якої структури можна зробити упор на децентралізацію
повноважень з тим, щоб дати нижчестоящим керівникам право самим
ухвалювати важливі рішення. Потенційні переваги такої схеми полягають в
поліпшенні взаємодії і обміну інформацією між керівництвом різних рівнів
(по вертикалі), підвищенні ефективності процесу прийняття рішень,
посиленні мотивації діяльності керівників, поліпшенні підготовки
керівників різних рівнів. Децентралізовані структури звичайно доцільно
застосовувати тоді, коли оточення організації характеризується
динамічними ринками, конкуренцією при наявності диверсифікованої
продукції, а також технологією, що швидко міняється. Доцільність
введення таких структур також зростанні по мірі збільшення розмірів
організації і її складності.
12. Якщо зміни в навколишньому середовищі відбуваються порівняно
повільно, а організація відносно невелика, то для неї може виявитися
переважною централізована структура управління. Переваги централізованої
структури перебувають в економічно ефективному використанні персоналу,
високої міри координації і контролю за спеціалізованими видами
діяльності і в зменшенні імовірності того, що підрозділи почнуть рости в
збиток організації загалом.
13. Для того, щоб використати переваги спеціалізації потрібна ефективна
інтеграція організації. Для інтеграції організацій, діючих в стійкому
навколишньому середовищі і що використовують технології масового
виробництва, підходять методи, пов’язані з розробкою і встановленням
правив і процедур, ієрархічними структурами управління. Організації,
діючі в більш мінливому навколишньому середовищі і використовуючи
різноманітні технологічні процеси і технології випуску окремих виробів,
часто вважають більш правильним провести інтеграцію шляхом встановлення
індивідуальних взаємозв’язків, організації роботи різних комітетів і
проведення нарад.
3. Мотивація
При плануванні і організації роботи керівник визначає, що конкретно
повинна виконати дана організація, коли, як і хто, на його думку,
повинен це зробити. Якщо вибір цих рішень зроблений ефективно, керівник
отримує можливість втілити свої рішення в справи, застосовуючи на
практиці основні принципи мотивації.
Мотивація – це процес спонукання собі і інших до діяльності для
досягнення особистих цілей або цілей організації.
Систематичне вивчення мотивації з психологічної точки зору не дозволяє
визначити точне, що ж спонукає людину до труда. Однак дослідження
поведінки людини в труді дає деякі загальні пояснення мотивації і
дозволяє створити прагматичні моделі мотивації співробітника на робочому
місці.
Різні теорії мотивації розділяють на дві категорії: змістовні і
процесуальні.
Однак, щоб зрозуміти значення теорії змістовної і процесуальної
мотивації, треба спочатку засвоїти значення основоположних зрозуміти:
споживи і винагорода.
Споживи – це усвідомлена відсутність чого-небудь, що спричиняє
спонукання до дії. Первинні споживи закладені генетично, а повторні
виробляються в ході пізнання і отримання життєвого досвіду.
Споживи неможливо безпосередньо спостерігати або вимірювати. Про їх
існування можна судити лише по поведінці людей. Споживи служать мотивом
до дії.
Споживи можна задовольнити винагородами. Винагорода – це ті, що людина
вважає для собі цінним. Менеджери використовують зовнішні винагороди
(грошові виплати, просування по службі) і внутрішні винагороди (почуття
успіху при досягненні мети), що отримуються за допомогою самої роботи.
Змістовні теорії мотивації
Змістовні теорії мотивації насамперед стараються визначити споживи,
спонукаючі людей до дії, особливо при визначенні об’єму і змісту роботи.
При закладенні основ сучасних концепцій мотивації найбільше значення
мали роботи трьох чоловік: Абрахама Маслоу, Фредеріка Герцберга і
Девіда МакКлелланда.
Згідно з теорією Маслоу п’ять основних типів потреб (фізіологічні,
безпеці, соціальні, успіху, самовираження) утворять ієрархічну
структуру, яка як домінант визначає поведінку людини. Споживи вищих
рівнів не мотивують людини, поки не задоволені, принаймні, частково
потребі нижнього рівня. Однак ця ієрархічна структура не є абсолютно
жорсткою і суворою.
Менеджери, діючі на міжнародній арені, також як і їх колеги, діючі
всередині якої-небудь країни, повинні забезпечувати можливості для
задоволення потреб співробітників. Оскільки в різних країнах відносна
важливість потреб визначається по-різному, керівники організацій,
діючих на міжнародному рівні, повинні знання ці відмінності і приймати
їх в розрахунок.
Хоч, здавалося б, теорія людських потреб Маслоу дала керівникам вельми
корисний опис процесу мотивації, подальші експериментальні дослідження
підтвердили її далеке не повністю.
Вважаючи, що класифікація потреб, запропонована Маслоу, не повна,
МакКлелланд доповнив її, ввівши поняття потреб влади, успіху і
приналежності.
Потреба влади виражається як бажання впливати на інших людей. У рамках
ієрархічної структури Маслоу потреба влади попадає кудись між потребами
в повазі і самовираження. Управління дуже часто залучає людей з потребою
влади, оскільки воно дає багато можливостей виявити і реалізувати її.
Потреба успіху також знаходиться десь посередині між потребою в повазі і
потребою в самовираження. Ця потреба задовольняється не проголошенням
успіху цієї людини, що лише підтверджує його статус, а процесом
доведення роботи до успішного завершення.
У другій половині 50-х років Фредерік Герцберг з співробітниками
розробив ще одну модель мотивації, засновану на потребах.
Герцберг прийшов до висновку, що чинники, діючі в процесі роботи,
впливають на задоволення потреб. Гігієнічні чинники (розмір сплати,
умови труда, і характер контролю з боку безпосереднього начальника),
усього лише не дають розвинутися почуттю незадоволення роботою. Для
досягнення мотивації необхідно забезпечити вплив мотивуючих чинників –
таких, як відчуття успіху, просування по службі, визнання з боку
навколишніх, відповідальність, зростання можливостей.
Процесуальні теорії мотивації
Змістовні теорії мотивації базуються на потребах і пов’язаних з ними
чинниках, що визначають поведінку людей. Процесуальні теорії розглядають
мотивацію в іншому плані. У них аналізується ті, як людина розподіляє
зусилля для досягнення різних цілей і як вибирає конкретний вигляд
поведінки. Процесуальні теорії не оспорюють існування потреб, але
вважають, що поведінка людей визначається не тільки ними. Згідно з
процесуальними теоріями поведінка особистості є також функцією його
сприйняття і очікувань, пов’язаного з даною ситуацією, і можливих
наслідків вибраного ним типу поведінки.
Є три основні процесуальні теорії мотивації: теорія очікувань, теорія
справедливості і модель Портера-Лоулера.
Теорія очікувань засновується на припущенні, що людина направляє свої
зусилля на досягнення якої-небудь мети тільки тоді, коли буде упевнений
у великій імовірності задоволення за цей рахунок своїх потреб або
досягнення мети. Мотивація є функцією чинника очікування витрати труда
– результати”, очікування – “результати – винагорода” і валентності
(тобто відносної міри задоволення). Найбільш ефективна мотивація
досягається, коли люди вірять, що їх зусилля обов’язково дозволяти їм
досягнути мети і приведуть до отримання особливо цінної винагороди.
Мотивація слабшає, якщо імовірність успіху або цінність винагороди
оцінюється людьми невисоко.
Модель Портера-Лоулера засновується на тому, що мотивація є функцією
потреб, очікувань і сприйняття працівниками справедливої винагороди.
Результативність праці працівника залежить від прикладених ним зусиль,
його характерних особливостей і можливостей, а також оцінки ним своєї
ролі. Об’єм зусиль, що затрачуються залежить від оцінки працівником
цінності винагороди і упевненості в тому, що воно буде отримане. Згідно
з моделлю Портера-Лоулера результативність труда продовжує задоволення,
а зовсім не навпаки, як вважають прихильники теорії людських відносин.
4. Контроль
Контроль – це процес, що забезпечує досягнення цілей організації. Він
необхідний для виявлення і вирішення виникаючих проблем раніше, ніж
наслідки стануть дуже серйозними, і може також використовуватися для
стимулювання успішної діяльності.
Процес контролю складається з установки стандартів, зміни фактичне
досягнутих результатів і проведення коректувань в тому випадку, якщо
досягнуті результати істотно відрізняються від встановлених стандартів.
Контроль – це критично важлива і доладна функція управління. Одна з
найважливіших особливостей контролю, яку потрібно враховувати
насамперед, полягає в тому, що контроль повинен бути всеосяжним.
Кожний керівник, незалежно від свого рангу, повинен здійснювати
контроль як невід’ємну частину своїх посадових обов’язків, навіть якщо
ніхто йому спеціально цього не доручав.
Контроль є найбільш фундаментальний елемент процесу управління. Ні
планування, ні створення організаційних структур, ні мотивацію не можна
розглядати повністю у відриві від контролю. Дійсно, фактично всі сморіду
є невід’ємними частинами загальної системи контролю в даній організації.
Ця обставина стані більш зрозумілою після того, як мі познайомимося з
трьома основними видами контролю: попереднім, поточним і заключним. За
формою здійснення всі ці види контролю схожі, оскільки мають одну і ту ж
мету: сприяти тому, щоб результати, що фактично отримуються були як
можна ближче до необхідних.
Попередній контроль звичайно реалізовується в формі певної політики,
процедур і правил. Передусім він застосовується по відношенню до
трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Поточний контроль
здійснюється, коли робота вже йде і звичайно виготовляється у вигляді
контролю роботи підлеглого його безпосереднім начальником. Заключний
контроль здійснюється після того, як робота закінчена або закінчилося
відведений для неї година.
Поточний і заключний контроль засновується на зворотних зв’язках.
Керуючі системи в організаціях мають розімкнений зворотний зв’язок,
оскільки керівний працівник, що є по відношенню до системи зовнішнім
елементом, може втручатися в її роботу, змінюючи і цілі системи, і
характер її роботи.
Процес контролю
У процесі контролю є три чітко помітних етапу: вироблення стандартів і
критеріїв, зіставлення з ними реальних результатів і прийняття
необхідних коректуючих дій. На шкіряному етапі реалізовується комплекс
різних заходів.
Перший етап процесу контролю – це установка стандартів, тобто
конкретних, цілей, що піддаються вимірюванню, що мають тимчасові
кордони. Для управління необхідні стандарти в формі показників
результативності об’єкта управління для всіх його ключових областей, які
визначаються при плануванні.
На іншому етапі порівняння показників функціонування із заданими
стандартами визначається масштаб допустимих відхилень. Відповідно до
принципу виключення, тільки істотні відхилення від заданих стандартів
повинні спричиняти спрацювання системи контролю, інакше вона стані
неекономічною і нестійкою.
Наступний етап – вимірювання результатів – є звичайно самим важким і
любим. Порівнюючи виміряні результати із заданими стандартами, менеджер
отримує можливість визначити, які дії необхідно робити.
Такими діями можуть бути зміни деяких внутрішніх змінних системи, зміна
стандартів або невтручання в роботу системи.
Поведінкові аспекти контролю
Люди є невід’ємним елементом контролю, як, проте, і всіх інших стадій
управління. Тому при розробці процедури контролю менеджер повинен брати
до уваги поведінку людей.
Звичайно, то обставина, що контроль надає сильний і безпосередній вплив
на поведінку, не повинна спричиняти ніякого здивування. Менеджери часто
навмисно роблять процес контролю видимим, щоб надати вплив на поведінку
співробітників і примусити їх направити свої зусилля на досягнення цілей
організації.
На шкода, хоч більшість менеджерів добрі знають про ті, що процес
контролю може бути використаний для надання позитивного впливу на
поведінку співробітників, деякі забувають про можливості контролю
викликати ненавмисні зриви в поведінці людей. Ці негативні явища часто є
побічними результатами наглядності дії системи контролю.
Контроль часто впливає сильний чином на поведінку системи. Невдало
спроектовані системи контролю можуть зробити поведінку працівників
орієнтованими на них, тобто люди будуть прагнути до задоволення вимог
контролю, а не до досягнення поставлених цілей. Такі впливи можуть також
привести до видачі невірної інформації.
Проблем, виникаючих внаслідок впливу системи контролю, можна уникнути,
задаючи осмислені прийнятні стандарти контролю, встановлюючи
двосторонній зв’язок, задаючи напружені, але досяжні стандарти
контролю, уникаючи зайвого контролю, а також винагороджуючи за
досягнення заданих стандартів контролю.
Характеристики ефективного контролю
Поведінка людей, природно, не єдиний чинник, що визначає ефективність
контролю. Для того щоб контроль міг виконати свою істинну задачу, тобто
забезпечити досягнення цілей організації, він повинен володіти
декількома важливими властивостями.
Контроль є ефективним, якщо він має стратегічний характер, націлений на
досягнення конкретних результатів, своєчасний, гнучкий, простий і
економічний.
Коли організації здійснюють свій бізнес на зарубіжних ринках, функція
контролю придбаває додаткову міру складності.
Контроль на міжнародному масштабі є особливо важкою справою через велике
число різних областей діяльності і комунікаційні бар’єри.
Результативність контролю можна поліпшити, якщо періодично провести
зустрічі відповідальних керівників в штаб-квартирі організації і за
кордоном. Особливо важливо не покладати на іноземних керівниках
відповідальність за розв’язання тихий проблем, які від них не залежать.
Використана література
1. Балабанов И.Т. «Основі фінансового менеджменту», М., – 1995,
(с.284).
2. Веснін В.Р. «Основі менеджменту», М., – 1997, (с.412).
3. Галькевич Р.С. Набоков В.И. «Основі менеджменту», М., – 1998,
(с.467).
4. Герчикова И.Н. «Менеджмент: підручник для вузів», – М., ЮНІТІ “Банки
і біржі”, 1994, (с.375).
5. Кабанов А.Я. «Управління персоналом організації», – М., 1997,
(с.435).
6. Кохно П.А., Мікрюков В.А., Коморов С.Е. «Менеджмент», –
М., Фінанси і статистика, 1993, (с.411).
7. Ленд П.Е. «Менеджмент – мистецтво управляти», М., – 1995, (с.284).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
