.

Місце та роль приватних загальноосвітніх закладів у сучасних умовах (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
144 2044
Скачать документ

мІСЦЕ ТА РОЛЬ ПРИВАТНИХ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ЗАКЛАДІВ

У СУЧАСНИХ УМОВАХ

Інколи можна чути твердження, що як такої кризи освіти в Україні немає,
що проблеми освіти викликані тільки економічною та соціальною кризою, а
сама по собі освітня система знаходиться в достатньо дієздатному стані.
З цієї точки зору вихід України з економічної кризи, досягнення нею
необхідних темпів економічного зростання дозволять збільшити
фінансування освітньої системи і тим самим вирішити всі її проблеми.
Однак аналіз існуючого стану справ у загальносвітовому контексті,
порівняння проблем вітчизняної освіти з тими, що припадає вирішувати
освітнім системам інших країн, підводять до іншого висновку: криза
освіти в Україні не зводиться лише до соціально-економічної кризи. При
цьому ніхто не заперечує, що соціальна ситуація надзвичайно загострила
проблеми української освіти у порівнянні з тим, що відбувається в інших
країнах.

Саме в цьому контексті Державною національною програмою “Освіта. Україна
ХХІ століття” визначені причини кризи освіти в Україні.

1. Крах соціального експерименту побудови тоталітарної держави, який
зруйнував усі традиційні принципи та норми освіти і виховання.

2. Вплив глобальної світової кризи освіти та культури.

3. Девальвація соціальної цінності інтелекту, що призвело до зруйнування
соціальних цілей і функцій освіти.

4. Зайва ідеологізація освіти, ігнорування національних особливостей.

5. Залишковий принцип фінансування системи освіти, що призвело до
значного погіршення її матеріально-технічної бази.

6. Відсутність науково обгрунтованої теоретичної моделі розвитку системи
освіти [1].

Джозеф Стетар у дослідженні “Оновлення та реформа вищої освіти: приватна
вища освіта в Україні у 1991-1996 роках” визначив цей період історії
освіти в Україні як “другу революцію в освіті” (перша відбулась після
1917 року). Ця революція спрямована, зазначає дослідник, на радикальну
та глибоку перебудову системи вищої освіти. Можливо, вона суттєво
змінить, якщо не знищить офіційний догматизм в освіті, введе елементи
плюралізму та академічної свободи. Ці зміни сприятимуть реабілітації
української мови та гуманітарних наук, активізують введення елементів
індивідуальної роботи зі студентами в процесі навчання. Бьорн Віттрок та
Шелдон Ротблетт у порівняльному нарисі американських та європейських
університетів так характеризують ситуацію в Україні: “Розчарування в
державному плануванні, командній економіці, масштабній бюрократичній
системі,… падіння режимів колишнього Радянського Союзу, як і
очікувалось, призвели до пошуку нових шляхів організації, розвитку і
фінансування вищої освіти заради досягнення трьох цілей – економічного
розвитку, соціальної мобільності та якості” [2, с.10].

Одним з найважливіших напрямків реформування вищої освіти в Україні є
виникнення вузів недержавної форми власності.

Питання про розвиток приватної освіти в країнах, що утворилися на
території колишнього СРСР, стало предметом гострих, у тому числі,
наукових дискусій. Це питання має свої теоретичні та практичні,
матеріальні та етичні аспекти й повинно розглядатися у загальному
контексті проблем економічного, соціального та духовного розвитку
пострадянського суспільства. Перш за все спробуємо відповісти на питання
про те, що відрізняє приватний вищий навчальний заклад від державного
(бюджетного).

Спроби аналізу цього явища в міжнародному контексті ні до чого не
призвели. У США та Західній Європі різниця між державними та приватними
учбовими закладами стає все більш нечіткою. Фінансовий критерій
приватності не є визначальним, тому що приватні університети отримують
державну фінансову допомогу, а державні вводять плату за навчання і
активно шукають додаткові кошти. Д.Леві у своєму дослідженні приватної
освіти Латинської Америки для визначення приватності вводить три
критерії:

· Фінансовий – навчальний заклад є приватним, якщо використовує кошти не
з державного сектора економіки.

· Управлінський – навчальний заклад є приватним, якщо керується
неурядовим персоналом.

· Функціональний – визначається рівнем виконання приватної місії та
співвідношенням з двома попередніми критеріями.

При дослідженні приватного сектора освіти також слід визначити ступінь
приватності вищого навчального закладу. Д.Тілак пропонує визначити 4
ступеня приватизації:

1. Повна приватизація – управління і фінансовий контроль в руках
приватного сектора.

2. Помірна приватизація – відшкодування ціни навчання за рахунок
студента

3. Відносна приватизація – об’єднання державної та недержавної
фінансової підтримки.

4. Псевдо-приватизація – управління приватне, фінансування державне.

Аналізуючи систему вітчизняної приватної вищої освіти з точки зору
критеріїв та показників ступеня приватизації вищого навчального закладу,
що визначені Д.Тілаком, ми дійшли висновку, що більшість приватних вузів
України можуть бути віднесені до вузів так званої помірної приватизації,
коли основне фінансування здійснюється за рахунок студентів. Деякі з
існуючих сьогодні в Україні приватних вузів частково фінансуються
муніципальними органами управління, окремими громадськими організаціями.
У той же час специфічною ознакою української приватної вищої школи є
наслідування приватними вузами державних освітніх стандартів у процесі
здійснення своєї навчально-виховної діяльності.

Основними факторами, які зумовили створення в Україні численних
приватних учбових закладів у першій половині 90-х років, були:

1. Надання особистості можливості вибору шляхів одержання освіти та
кваліфікації у відповідності з власними нахилами, інтересами та
можливостями, в тому числі матеріальними.

2. Обмеженість бюджетних джерел фінансування вищої освіти,
неспроможність державних вузів повністю задовольнити зростаючі потреби
населення в освітніх послугах.

3. Зміни ринкового попиту на окремі спеціальності, види освітніх послуг,
напрями освіти.

4. Поширення на заклади освіти ринкових відносин, освітні перетворення
послуг в товар на ринку праці.

5. Необхідність надання науково-педагогічному персоналу вузів
матеріальної підтримки для скорочення відтоку кадрів за межі системи
освіти.

На наш погляд, одним з найважливіших факторів є розширення фінансових
можливостей тих, хто отримує освітні послуги. Без цього виникнення
платного сектору в освіті було б вкрай ускладненим.

Основними соціальними функціями приватної вищої освіти виступають:
заповнення в освітній системі вільних ніш, утворених у результаті
переходу до ринкової економіки, і задоволення нових освітніх потреб
населення.

Поява платної освіти в Україні, зокрема приватних вузів, викликало
неоднозначну оцінку громадськості, дискусії з цього приводу. Деякі їх
учасники вважають, що залучення комерційних засад у систему освіти
призводить до її руйнування та зниження інтелектуального та духовного
потенціалу суспільства, бо це загрожує виключенням з освітнього процесу
значної маси його потенційних учасників. З іншого боку, прибічники
пріоритетного розвитку небюджетних форм освіти вважають, що в найближчій
перспективі держава буде не в змозі забезпечувати необхідні фінансові
затрати, а це, в свою чергу, не дозволить задовольнити зростаючий попит
на освітні послуги, призведе до зниження освітнього потенціалу нації.

Не можна не погодитись із твердженням, що сьогодні деякі небюджетні
навчальні заклади досі не змогли забезпечити якість освітньої підготовки
ні в плані її загального обсягу, ні в плані професіоналізму. Очевидно,
що це достатньо вагомий аргумент для супротивників приватних освітніх
інститутів. Проте на користь їхніх прибічників говорить той факт, що
навчальні заклади, які не мають бюджетного фінансування, є більш
незалежними, менш консервативними та мають вищі інноваційні можливості,
ніж державні освітні заклади, що зберігають жорсткі зв’язки з
адміністративними структурами та залежність від бюджетного фінансування.
Сьогодні на території України важко знайти такі вузи та навіть коледжі,
гімназії і ліцеї, які зберігають повну фінансову залежність від бюджету.
Економічні труднощі останніх років посилили процеси комерціалізації
навіть в стінах державних вузів, де започатковано платне навчання для
так званих контрактників. Більше того, для цих студентів плата за
навчання, як правило, виявляється навіть вищою, ніж у приватних вузах.

Подібна ситуація ускладнює стан приватних вузів, які страждають від
відсутності власної матеріальної бази та соціальних гарантій для своїх
викладачів, від нестатку педагогічних кадрів та власних педагогічних
традицій, не говорячи про відверте негативне ставлення до них з боку
державних навчальних закладів, які втрачають свої монопольні позиції. Це
стимулює активність приватних вузів, вимагаючи нових підходів до
вирішення неординарних проблем.

Безумовно, питання про оплату та доступність освіти має соціальне та
політичне забарвлення. Воно повинно вирішуватись в демократичних
правових межах з урахуванням можливостей держави. Саме ці можливості
визначають відношення, що формуються між бюджетними та приватними
навчальними закладами. При цьому не слід ігнорувати досвід, накопичений
світовим співтовариством.

У Японії, наприклад, склалася достатньо досконала система вищої освіти:
з 446 вузів – 96 є державними, тобто статус недержавних мають 80% вузів.
Пропорції в різних країнах різні, але у всіх розвинених суспільствах
приватна освіта престижнаі елітарна. Потрібно відзначити, що майже в
усіх країнах Західної Європи кількість приватних університетів незначна
у порівнянні з кількістю публічних університетів. Відомо, що західний
публічний університет не те саме, що державний у нашому розумінні.
Незважаючи на те, що він фінансується з центрального (федерального) або
муніципального бюджету, західний університет є своєрідною маленькою
державою в державі: має власний статут, академічний сенат, свою
територію, на яку в деяких випадках не має право зайти без дозволу
університетської адміністрації навіть поліцейський для виконання своїх
обов’язків, інші суверенні права. В різних країнах Європи публічні
університети мають свої специфічні відмінності. Так, у Німеччині
публічний університет для громадян цієї країни безкоштовний, витрати
сплачує місцевий бюджет, а для іноземного студента – платний (за деякими
виключеннями для громадян ряду східноєвропейських, зокрема колишніх
соціалістичних країн). В Італії такий університет стягує щорічну платню,
яка проте не перевищує декілька сотень доларів.

Діяльність приватних та інших типів недержавних навчальних закладів
визначається законодавчими актами або конституціями держав. У Данії,
наприклад, право батьків засновувати недержавні школи й учити в них
дітей було встановлено конституцією ще в 1814 р. У Франції існує ціла
серія законодавчих актів, що дозволяють батькам, релігійним та іншим
громадським організаціям відкривати недержавні навчальні заклади. У ФРН
право існування приватної школи підтверджено статтею 7 конституції 1949
р. У США та Великобританії немає спеціальних конституційних статей про
недержавні навчальні заклади, але право на їхнє створення
підтверджується законодавчими актами. У Великобританії, наприклад, воно
визнається “Актом про організації” (1944).

Таким чином, у західних країнах право батьків на вибір для своїх дітей
навчального закладу тієї чи іншої форми власності не заперечується
суспільством та державою. Більше того, увага до приватного сектора
освіти, його підтримка з боку держави неухильно зростають. Так, у
посланні президента США Б.Клінтона конгресу 4 лютого 1997 року, розвиток
приватної освіти розглядається як чинник, що буде сприяти конкуренції і
новаторству і тим самим покращувати становище в державному освітньому
секторі.

Що ж являє собою у кількісному та якісному відношенні система
вітчизняної приватної вищої школи?

Сьогодні в Україні діють 141 (у 1995 р. – 123) ліцензовані вищі заклади
освіти недержавної форми власності. Навчання в закладах освіти
недержавної форми власності здійснюється як за рахунок фізичних, так і
юридичних осіб. Плата за навчання у навчальних закладах недержавної
форми власності практично ніде не перевищує плату на контрактній основі
в державних вузах. Її величина залежить від місця розташування
конкретного вузу (столичний чи периферійний) та престижності
спеціальностей.

Підготовка фахівців в українських приватних вузах здійснюється за 19
спеціальностями: економіка, менеджмент, право, медицина, екологія,
журналістика, педагогіка, культура, мистецтво, психологія, соціологія,
технологія, філологія, переклад тощо. В цілому ці заклади проводять
підготовку з 281 напрямку, в середньому на один приватний заклад
припадає біля 4 напрямків (спеціальностей). Серед них найбільшу частку
складають економіка і менеджмент.

Шснує помітна розбіжність думок відносно приватних вузів. Ректори
багатьох бюджетних вузів України також бажають відстояти державну
монополію на освіту і підтримують ідею платних послуг тільки в тому
випадку, якщо вони здійснюються державними вузами, що володіють
необхідними засобами (у всіх відношеннях) для створення небюджетних
відділень, вільних від державного контролю. У цьому контексті приватний
сектор розцінюється як джерело прибутку для потреб “материнського”
(державного) навчального закладу. Кількість таких відділень швидко
зростає; вони спеціалізуються, в основному, на менеджменті, ринковій
економіці, юриспруденції, лінгвістиці та міжнародних відносинах.

Протягом останніх років Міністерство підготувало серію законів і правил,
що стосуються всіх аспектів діяльності приватного сектора освіти – від
ліцензування та акредитації до оподаткування. Останнє є складною
проблемою приватної вищої освіти бо являє собою конфіскаційну процедуру:
70% прибутку йде до державної казни. Цей процент податку був визнаний
більшістю ректорів приватних вузів як головна перешкода розвитку
небюджетного сектора освіти. Плата за навчання є основним і ледь не
єдиним джерелом доходів для приватного вузу. Деякі вузи мають підтримку
від місцевої влади у вигляді непрямих субсидій: зменшення місцевих
податків, забезпечення обладнанням і таке інше. Прямі субсидії (частіше
за все від комерційних організацій) є винятком з правил і надаються в
обмін на освітні та інші послуги (курси підвищення кваліфікації,
наприклад).

Таким чином, змушений отримувати всі необхідні для діяльності кошти від
сплати за навчання, не маючи державних дотацій, український приватний
сектор освіти відрізняється певним рівнем ненадійності. Безперечно, що
це впливає на відношення населення до приватної освіти. Хоча можна і
припустити, що це пояснюється не стільки недовірою до приватних вузів,
скільки загальним зниженням конкурсної напруги у вищих навчальних
закладах всіх форм власності.

Незважаючи на це, все ж таки можна говорити про певні переваги
навчальних закладів недержавної форми власності.

До них, перш за все, відносимо:

· можливість швидкого реагування на попит ринку праці;

· оперативне впровадження до навчального процесу нових дисциплін;

· залучення до роботи найбільш кваліфікованих викладачів за рахунок
запровадження диференційованої оплати праці;

· оперативна апробація нових педагогічних технологій тощо.

Щодо недоліків і труднощів у роботі приватних вузів України, то вони, на
наш погляд, зумовлені наступними причинами.

По-перше, це наявність у державних органах та створених ними документах
подвійних стандартів у підході до державних закладів і вузів недержавної
форми власності, а саме: неоднозначні підходи до умов ліцензування та
акредитації; різний рівень соціального захисту студентів та викладачів;
відсутність матеріальної підтримки державою вузів недержавної форми
власності.

По-друге, це слабкість правової бази діяльності приватних навчальних
закладів, ототожнювання їх із звичайними комерційними структурами (ЛТД,
АТ та ін.), відсутність можливості залучати спонсорські надходження для
розвитку та діяльності вузу, відсутність законів та підзаконних актів,
які б регулювали роботу недержавних закладів освіти як специфічних
суб’єктів підприємницької діяльності.

Існує багато проблем щодо правового поля діяльності вищих навчальних
закладів недержавної форми власності. Заклади освіти, засновані на
недержавній формі власності, керуються в своїй діяльності Законом
України “Про освіту”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”
та “Положенням про державний вищий навчальний заклад”.

У той же час приватні вузи досі не мають визначеного статусу в системі
державної освітньої програми. Їх статус сьогодні визначається подвійною
юридичною природою: вони є разом і суб’єктом підприємницької діяльності,
і навчальним закладом. Звідси їх діяльність регламентована безліччю
законодавчих актів, які інколи суперечать один одному.

Безперечно, імідж приватної освіти суттєво страждає завдяки
незадовільній роботі деяких навчальних закладів недержавної форми
власності, які не дотримуються державних вимог та стандартів; не надають
уваги таким формам вузівської роботи, як наукова діяльність викладачів
та студентів, виховна робота тощо.

Сьогодні в Україні складається парадоксальна ситуація: після закінчення
школи значна частина молоді бажає продовжити навчання у вузі, сім’ї
згодні упродовж цього часу не тільки утримувати молодих людей, але й
сплачувати за їх навчання. Але, незважаючи на це, їм не вдається
реалізувати свої прагнення, оскільки кількість планових місць у
державних вузах дозволяє прийняти приблизно 1/3 випускників середньої
школи, в той час як у країнах Західної Європи студентами стають до
70-80% молодих людей, що мають середню освіту.

Отже, виникнення платних вузів – це глибоко закономірне явище. Воно, з
одного боку, породжене сучасною епохою: приватному сектору потрібна
приватна освіта. З іншого боку, поява приватного сектору вищої освіти
зумовлена тим станом внутрішньої кризи, у якому опинилися державні вузи.

Приватні вузи часто називають альтернативними. Ми не згодні з таким
визначенням, бо альтернативність вбачають в оплаті навчання. Але
елементи оплати все більше впроваджуються в життя державних вузів.
Йдеться не тільки про контрактні умови, коли абітурієнт, котрий не
пройшов за конкурсом, зараховується за контрактом, що передбачає плату
за навчання. Є й інші платні послуги державних вузів: зараз
обговорюється плата за повторне складання іспитів, додаткові заняття,
які треба проводити з вини студентів тощо. У багатьох державних вузах
створені платні факультети. В той же час є приватні вузи, в яких введені
дуже жорсткі правила: додаткова оплата за пропущені (без поважних
причин) учбові заняття, за повторне складання іспитів. Разом з тим деякі
приватні вузи допомагають студентам, які добре вчаться, але не мають
грошей, знайти спонсора або знімають частину оплати чи навіть надають
право безоплатного навчання студентам-відмінникам. Отже,
альтернативність, на нашу думку, не можна зводити до проблеми платності.

Ми вважаємо, що альтернативність мусить полягати в іншому. По – перше,
приватні вузи пропонують такий вибір навчальних дисциплін, які не
читаються в інших закладах. По-друге, альтернативність полягає у
залученні до приватної вищої школи найбільш кваліфікованих викладачів.
По-третє, приватні вузи неможливі без орієнтації на індивідуальні форми
навчання. Тут непридатні групи по 30 осіб, лекційні потоки по 150
студентів. І, нарешті, останнє за рахунком, а не за важливістю: в
приватних вузах більш ніж де потрібна висока вимогливість як під час
набору, так, і ще більше, під час навчання. Треба врахувати досить
поширену психологічну установку студентів приватного вузу: я ж заплатив,
чого ще від мене вимагають? Тому, вважаємо, що прийом у ці вузи без
іспитів, тільки за результатами співбесіди недоцільний. Сьогодні, як ми
вже підкреслювали, багато приватних вузів перейшли до відбору
абітурієнтів на конкурсних засадах.

Без виконання цих умов приватні вузи не тільки не стануть елітарними (а
вони прагнуть цього), вони не зможуть конкурувати з державними.

Останнє зауваження щодо альтернативності стосується як приватних, так і
державних учбових закладів. Воно полягає у праві студента вибирати як
дисципліну, так і викладача, тобто в широкому впровадженні так званих
курсів за вибором. Тільки так можуть і державні, і приватні учбові
заклади перетворитися на дійсно елітні вузи.

Підсумовуючи сказане, необхідно виділити такі, на наш погляд, досягнення
у розвитку вищої приватної освіти в Україні. Перш за все, це створення
широкої мережі навчальних закладів, яка розширила доступ молоді до
освіти, можливості її професійного вибору. Це, безперечно, напрацювання
значного науково-методичного досвіду шляхом оновлення вітчизняних
методик та програм, вивчення зарубіжного досвіду та адаптації його в
Україні; створення нових навчальних посібників викладачами та науковцями
приватних вузів.

До досягнень небюджетної вищої школи треба віднести й набуття досвіду у
менеджменті освіти за ринкових соціально-економічних умов, й залучення
значних коштів вітчизняних та іноземних громадян до розвитку освіти.

Розвиток приватної освіти, на нашу думку, сприяє мобілізації наявного
інтелектуального потенціалу суспільства на вирішення проблеми його
збереження та розвитку. Це можливо завдяки створенню широкого поля для
реалізації творчого наукового та педагогічного потенціалу професорсько –
викладацького складу.

І головне: утвердження навчальних закладів недержавної форми власності є
виявом демократизації суспільного буття в Україні, подолання монополії
держави у сфері освіти.

Офіційне визнання приватної освіти виявляється не тільки в законодавчих
та нормативних документах, але і в тому, що до управління вітчизняною
освітою все частіше залучаються досвідчені представники небюджетної
форми освіти, що, безумовно, буде сприяти удосконаленню всієї системи
національної освіти в Україні.

Література:

Освіта (Україна XXI століття): Держ. нац. прогр. // Освіта. – 1993. –
№44,45,46.

2. Стетар Дж. Оновлення та реформа вищої освіти: приватна вища освіта в
Україні у 1991-1996 роки.

3. Higher Education Innovation and Reform: Ukrainian Privat Higher
Education 1991-1996: [Монографія]. – К., 1996. – 32 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020