.

Забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
198 3769
Скачать документ

Забезпечення законності

і дисципліни в державному управлінні

1. Суть і механізм забезпечення законності і дисципліни

в державному управлінні

У загальнотеоретичному розумінні “законність” розглядається як
специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується
загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві і державі, її суть
полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру.

У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного
управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у
багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і
формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому.
Юридичні норми є обов’язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або
не відмінені, всі державні і недержавні структури, їх представники,
формування громадськості, громадяни України та іноземці зобов’язані
суворо їх дотримуватися.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що
виражають волю народу і відображають пізнані об’єктивні закономірності
суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння,
застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них
інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами,
громадянами, громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління грунтується на таких принципах:

1) загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів,
закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому
проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних
актах;

2) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні
законів на всій території держави;

3) неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Це означає,
що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.

Даний принцип не виключає творчого розуміння закону і законності, а саме
передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен
обов’язково здійснюватися в рамках правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:

1) всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати
чинному законодавству;

2) рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за
межі повноважень цього органу, тобто вони можуть прийматися тільки з
питань, що віднесені до його компетенції;

3) усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких
формах, які відповідають нормативним приписам;

4) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами,
громадянами та їх об’єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями
(органи самоорганізації населення) здійснюються у межах взаємний прав і
обов’язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність
відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні
умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або
організаційно-правові засоби забезпечення режиму законності.

До загальних належать політичні, економічні, організаційні, ідеологічні
умови, що існують у державі. Найважливішими політичними передумовами
законності є: а) режим демократії; б) широка гласність. Досвід багатьох
країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існувати тільки
в умовах незалежного від держави громадянського суспільства, політичного
плюралізму, свободи друку, поділу влади.

Тільки реальний поділ влади, існування не залежних від правлячої партії,
держави засобів масової інформації, партій, децентралізація державних
структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.

До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень
добробуту і наявність у держави необхідних ресурсів, так і фактичну
гарантованість прав громадян, організацій, їхню економічну свободу,
багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів, трудових
ресурсів, послуг тощо.

Велике значення для існування законності і правопорядку має правова
культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на
визнанні абсолютної цінності основних прав людини. Велике значення має
добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.

На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні
фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність
функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ
повноважень тощо. Не остання роль для створення умов по зміцненню і
підтримці режиму законності належить організаційним заходам щодо
зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і
зв’язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації
апаратних надмірностей та ін.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному
концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні
особливого державно-правового механізму, який складається з: а)
організацій-ноструктурних формувань; б) організаційно-правових методів.

Організаційно-структурні формування — це ті органи держави і недержавні
структури, на які покладено обов’язок по підтриманню і зміцненню режиму
законності.

Організаційно-правові методи — це види діяльності
організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми
роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято
називати способами забезпечення законності.

Залежно від змісту, характеру, особливостей застосування, юридичних
наслідків розрізняють такі способи забезпечення законності: а) контроль;
б) нагляд; в) звернення до державних органів із заявами, пропозиціями,
скаргами з питань забезпечення законності.

Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є
надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі
держави.

2. Контроль як спосіб забезпечення законності і дисципліни

в державному управлінні

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення
законності. Його сутність полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює
облік і перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на
нього завдання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна діяльність містить такі
елементи: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення
до контролю спеціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків
контролю, формування висновків і прийняття рішень;

розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм,
методів їх реалізації.

Що стосується рішень, то вони мають бути конкретними, їх важливо
своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контрольні
органи повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації
рішень; вони ж зобов’язані систематично аналізувати хід роботи по їх
виконанню.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими
вона повинна бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках
конкретних нормативних приписів;

2) систематичною, тобто нести регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його
ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на
всі служби і структури підконтрольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи,
які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати.
Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати
помилки та упущення;

6) об’єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав
контролю;

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може обмежуватися
виявленням фактичного стану справ. Вона повинна супроводжуватися
конкретними заходами по усуненню недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну
діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від
вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же
критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо
досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб’єкта (що здійснює контроль) в системі
державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку
органів законодавчої влади (парламентський контроль); 2) контроль з боку
Президента України та його апарату (президентський контроль); 3)
контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4)
контроль з боку органів центральної виконавчої влади; 5) контроль з боку
місцевих органів, органів державної виконавчої влади; 6) контроль з боку
органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого
самоврядування; 8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб’єкта до державних або громадських структур
виділяють: 1) державний контроль; 2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб’єкта виділяють:
1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюється контроль,
виділяють: 1) попереджувальний контроль; 2) поточний контроль; 3)
наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль;
2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) загальний, що охоплює
всі сторони діяльності суб’єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль
окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.

Зупинимося на видах контролю, які детерміновані місцем суб’єкта в
системі державних органів (перша класифікаційна група).

1. Контроль з боку органів законодавчої влади (нормативний контроль).

Це вид контролю, який здійснюється Верховною Радою України згідно з
Конституцією України і прийнятими відповідно до неї нормативними актами
з даного питання.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада здійснює контроль за:
виконанням державного бюджету (п. 4 ст. 85); діяльністю Кабінету
Міністрів (п. 13 ст. 85, ст. 87, ст. 113); використанням наданих Україні
від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик,
не передбачених Державним бюджетом України (п. 14 ст. 85); додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина (п. 17 ст. 85, ст.
101).

Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використовує
постійно діючі і тимчасово діючі структури. До постійно діючих належать
Рахункова палата і Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Рахункова палата здійснює від імені Верховної Ради контроль за
використанням засобів Державного бюджету (ст. 98 Конституції). Вона
функціонує на підставі Закону України “Про рахункову палату” (в ред. від
14 січня 1998 p.) як постійно діючого, незалежного від будь-яких органів
держави, органу контролю, який створюється Верховною Радою, підзвітний
та підконтрольний їй.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 101 Конституції)
здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина. Його діяльність регламентується Законом
України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23
грудня 1997 p.

Крім цього, згідно із ст. 89 Конституції, Верховна Рада України для
проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес,
створює тимчасові слідчі комісії.

Крім того, контрольні повноваження Верховної Ради України з конкретних
питань можуть визначатися й іншими нормативними актами.

Зокрема, ст. 42 Закону України “Про надзвичайний стан” передбачає, що
Верховна Рада України протягом усього часу дії надзвичайного стану
здійснює контроль за дотриманням цього Закону і проводить періодичні
депутатські інспекційні перевірки територій, де введено надзвичайний
стан. Усі посадові особи зобов’язані сприяти представникам Верховної
Ради України у здійсненні перевірок і надавати вичерпну інформацію з
питань, що належали до їх діяльності в умовах надзвичайного стану. Права
народного депутата України обмеженню не підлягають.

2. Контроль з боку Президента України та його апарату (президентський
контроль).

Будучи главою держави, Президент України наділений правом контролю за
додержанням законності в усіх структурах і сферах функціонування
виконавчо-розпорядчої системи держави.

Він має право відмінити акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим. Президент є гарантом додержання Конституції
України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102
Конституції).

Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може
створювати необхідні дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи та
служби (п. 28 ст. 106 Конституції). Таким органом, наприклад, є
Адміністрація Президента України. В своїй структурі Адміністрація
Президента України має контрольне управління і організує контроль за
виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента
органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

З метою виконання законів і у межах своєї компетенції Президент України
видає Укази й розпорядження, які мають підзаконний характер і є
обов’язковими для виконання на всій території України.

Для прикладів реалізації Президентом контрольних повноважень можна
звернутися до його Указів “Про невідкладні заходи щодо усунення порушень
законності та правопорядку в Автономній Республіці Крим” від 26 липня
1995 р.; “Про посилення контролю за надходженням податків та інших
обов’язкових платежів до Державного бюджету України і внесків до
державних цільових фондів” від 17 листопада 1997 р.; “Про невідкладні
заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю” від 21 липня 1994 p., у
якому міститься норма такого змісту: “Керівникам Міністерства внутрішніх
справ України, Служби безпеки України, Державного митного комітету
України, Державного комітету у справах охорони державного кордону
України, Національної гвардії України не рідше як раз на місяць
доповідати Президентові України про виконання цього Указу”.

3. Контроль з боку Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів як вищий орган державної виконавчої влади (ст. 113
Конституції) реалізує свої контрольні повноваження в процесі: 1)
реалізації програм економічного, соціального, культурного розвитку
України в цілому та окремих її регіонів; 2) втілення в життя фінансової,
цінової, грошової, кредитної, податкової політики; створення
загальнодержавних та інших фондів; ліквідації наслідків стихійних лих і
катастроф, проведення політики в галузі освіти, науки, культури, охорони
природи, екологічної безпеки, природокористування; 3) вжиття необхідних
заходів щодо забезпечення безпеки й обороноздатності України; 4)
забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України і митної справи; 5)
керівництва роботою міністерств, комітетів та інших органів державної
виконавчої влади.

Результати контрольної діяльності Кабінету Міністрів висвітлюються в
постановах і розпорядженнях, які він видає.

До таких документів належать, наприклад, постанови:

“Про стан дотримання органами державної виконавчої влади вимог щодо
забезпечення збереження державного і колективного майна” від 7 грудня
1995 р.; “Про стан реалізації антимонопольної політики” від 22 грудня
1995 p.; “Про недоліки в роботі довірчих товариств” від 26 червня 1995
p. тощо.

4. Контроль з боку центральних органів державної виконавчої влади.

Це контроль, який здійснюється міністерствами, комітетами, відомствами.

Так, відповідно до “Загального Положення про міністерство, інший орган
державної виконавчої влади України”, затвердженого Указом Президента
України від 12 березня 19% p., дані органи в межах своєї компетенції
забезпечують реалізацію державної політики стосовно державної таємниці
та здійснюють контроль за роботою щодо її охорони.

Контрольні повноваження конкретних центральних органів державної
виконавчої влади закріплені у відповідних нормативних документах.
Найчастіше це Положення про те чи інше міністерство, комітет.

Здійснюваний ними контроль може мати як відомчий, так і надвідомчий
характер.

Відомчий контроль — це контроль, здійснюваний центральними органами
державної виконавчої влади, їх структурними підрозділами стосовно
організаційно підпорядкованих їм ланок.

Так, МВС України відповідно до п. З Положення про це міністерство
забезпечує законність у діяльності працівників і військовослужбовців
цієї системи МВС; відповідно до п. 2 Положення у межах своїх повноважень
організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний
контроль за їх реалізацією.

Надвідомчий контроль — контроль, здійснюваний стосовно об’єктів, які
організаційно не підпорядковані органу державної виконавчої влади.
Повноваження щодо здійснення такого контролю мають такі міністерства:
Міністерство фінансів, Міністерство освіти. Міністерство охорони
здоров’я. Міністерство охорони навколишнього природного середовища,
Міністерство внутрішніх справ тощо.

Так, МВС (п. 4.15 Положення) контролює проведення іншими органами
державної виконавчої влади роботи, спрямованої на попередження
дорожньо-транспортних пригод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України
наділене правом контролю за діяльністю підприємств щодо дотримання
лімітів використання природних ресурсів, екологічних нормативів і
стандартів. У разі виявлення їх порушень це відомство має право прийняти
рішення про обмеження, зупинення чи заборону діяльності
підприємства-порушника незалежно від його відомчої підпорядкованості.

5. Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої влади.

До місцевих органів державної виконавчої влади в першу чергу належать
державні адміністрації в областях, районах областей, містах Києві та
Севастополі та районах цих міст (ст. 118 Конституції), їх контрольні
повноваження закріплені в Положеннях про державні адміністрації. Коло
цих повноважень досить широке.

Так, глава обласної державної адміністрації відповідно до п. 8
Положення:

зупиняє рішення міської (міста обласного значення) Ради, її голови та
виконавчого комітету з питань місцевого самоврядування, а також рішення
районної, районної у місті Ради з питань власних повноважень, якщо вони
суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням
Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам
законодавства та в місячний термін звертається до обласного (міського)
суду щодо їх скасування; звертається з поданням до Кабінету Міністрів
України щодо рішення відповідно обласної. Київської, Севастопольської
міської Ради з питань власних постанов, якщо вони суперечать Конституції
України, законам України, указам і розпорядженням Президента України,
рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

скасовує рішення голови та очолюваного ним виконавчого комітету
сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської
Ради з питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої
влади, а також рішення голови районної, районної у містах Києві,
Севастополі державних адміністрацій, якщо вони суперечать Конституції
України, законам України, указам і розпорядженням Президента України,
рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

вносить подання Президентові України щодо дострокового припинення в
установленому порядку повноважень сільської, селищної, районної у місті
(там, де вона створена), міської Ради, її голови та очолюваного ним
виконавчого комітету, а також про увільнення з посади голови районної,
районної у містах Києві, Севастополі державної адміністрації у разі
порушення ними Конституції України, законів України, указів і
розпоряджень Президента України, рішень Кабінету Міністрів України,
інших актів законодавства;

зупиняє дію актів керівників підприємств, якщо вони суперечать
законодавству, та в місячний термін звертається до обласного (міського)
суду щодо їх скасування або повідомляє про це органи прокуратури для
вжиття відповідних заходів.

6. Контроль з боку органів судової влади (судовий контроль). Контроль
органів судової влади — це заснована на законі діяльність судів щодо
перевірки правомірності актів і дій органів управління, їх посадових
осіб із застосуванням, якщо виникає необхідність, правових санкцій.

Основний зміст судового контролю як способу забезпечення законності
полягає у правовій оцінці, яку дав суд, дій і рішень органів державного
управління та їх посадових осіб. Якщо при цьому встановлюються порушення
законності, то судовий орган вживає відповідні заходи і притягує винних
до відповідальності.

Систему судових органів, які мають контрольні повноваження у сфері
державного управління, становлять:

а) Конституційний Суд України; б) суди загальної юрисдикції; в)
арбітражні суди.

Конституційний Суд України створюється відповідно до Конституції України
і здійснює свою діяльність на підставі Закону “Про Конституційний Суд
України” від 16 жовтня 1996 p.

Контрольні функції у сфері державного управління реалізуються ним при
розгляді справ про конституційність актів вищого органу виконавчої влади
— Кабінету Міністрів (п. 1 ст. 13); розгляді конституційних подань
(статті 40—41); розгляді конституційних звернень (статті 42—43).

Конституційний Суд України може покласти на відповідні державні органи
обов’язки щодо забезпечення виконання рішення або дотримання висновку, а
також вимагати від них письмового підтвердження виконання рішення,
дотримання висновку.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство з цивільних справ,
кримінальних справ, адміністративних справ. Розглядаючи конкретні
справи, суди дають оцінку діям органів управління та їх посадових осіб з
точки зору дотримання законності.

Результати контрольної діяльності, що виносяться судами, відбиваються в:
1) окремих ухвалах, які виносяться щодо конкретних справ; 2) поданнях, у
яких, на відміну від окремих ухвал, узагальнюються типові порушення
законності, умови і причини, які сприяють їх проявам.

Арбітражні суди функціонують на підставі Закону України “Про арбітражний
суд” від 4 червня 1991 p. Відповідно до ст. З цього Закону, важливим
завданням цих судів є сприяння здійсненню законності у сфері
господарських відносин. Систему арбітражних судів складають: Вищий
арбітражний суд, арбітражний суд Автономної республіки Крим, арбітражні
суди областей, міст Києва та Севастополя.

Свої контрольні повноваження ці суди здійснюють у процесі вирішення
господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями.

Арбітражні суди контролюють дотримання планової та договірної дисципліни
всіма органами управління, підприємствами, установами і організаціями,
які діють у господарській сфері.

Арбітражний суд має право визнати недійсним (повністю або в певній
частині) договір, відмовляти у задоволенні вимог сторін. У разі
виявлення порушень арбітражний суд може вживати заходи впливу, зокрема
стягувати з порушників штраф, пеню. Йому також надане право виходити за
межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.

Якщо арбітражний суд має відомості про порушення законності, він може
порушити справу з власної ініціативи.

Отже, зміст судового контролю як способу забезпечення законності
полягає: 1) в оцінці судом правомірності дій органів управління;
правомірності дій їх посадових осіб, правомірності прийнятих нормативних
актів і рішень; 2) у викритті порушень законності, обмеження прав
громадян і організацій, підприємств, установ; установленні причин
порушень; 3) вжитті заходів відносно порушених прав і заходів щодо
притягнення до відповідальності осіб, які припустилися порушення
законності.

7. Контроль з боку органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі апарати утворюються
згідно з Конституцією України (ст. 140) і функціонують на підставі
Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
p.

Контрольними повноваженнями у сфері державного управління наділені ради
всіх рівнів і виконавчі органи (виконавчі комітети) сільських, селищних,
міських, районних у містах рад. Виконавчі апарати обласних і районних
рад таких повноважень не мають (ст. 58 Закону).

Обласні та районні ради здійснюють контроль у сфері державного
управління шляхом розгляду запитів депутатів і прийняття рішень по них;
затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних областей і районів, а також цільових програм з інших питань
і заслуховування звітів про їх виконання; встановлення правил
користування водозабірними спорудами і обмежень (заборон) використання
питної води у промислових цілях; заслуховування звітів голів місцевих
державних адміністрацій (керівників структурних підрозділів місцевих
державних адміністрацій) про виконання програм соціально-економічного
розвитку, а також про виконання місцевими державними адміністраціями
делегованих їм радою повноважень тощо.

Для здійснення контролю з конкретних питань обласні та районні ради
згідно зі ст. 48 Закону утворюють тимчасові контрольні комісії.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради здійснюють контроль при
реалізації таких повноважень, як розгляд запитів документів, прийнятих
рішень по запитах;

встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах,
визначених законом; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного
законодавства пільг по місцевих податках і зборах; вирішення відповідно
до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання
природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого
дозволу; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на
території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу
діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну
територію; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх
справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на відповідній
території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання
про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх
діяльності незадовільною; встановлення відповідно до законодавства
правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в
ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в
громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну
відповідальність та інших.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських, районних у містах рад
наділені двома видами контрольних повноважень, які мають різну правову
природу. По-перше, це повноваження власні (самоврядні); по-друге,
повноваження, делеговані виконавчою владою.

До перших належать ті, що випливають з таких повноважень, як
встановлення на відповідній території режиму використання та забудови
земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність;
здійснення заходів щодо створення належних умов для функціонування
пунктів пропуску через Державний кордон України; надання відповідно до
законодавства дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно
від форм власності;

внесення подань до відповідних органів про притягнення до
відповідальності осіб, якщо вони ігнорують законні вимоги та рішення рад
і їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень; звернення до
суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, які
обмежують права територіальної громади, а також повноваження органів та
посадових осіб місцевого самоврядування тощо.

До других належать такі, як: здійснення контролю за дотриманням
законодавства щодо захисту прав споживачів; здійснення в установленому
порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої
містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних
територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке
проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих
об’єктів, а також може заподіяти шкоду навколишньому природному
середовищу; здійснення контролю за дотриманням земельного та
природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель,
природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення,
відтворенням лісів; організація та контроль прикордонної і прибережної
торгівлі тощо.

8. Контроль з боку громадськості (громадський контроль).

Його суб’єктами є громадські організації, трудові колективи, органи
самоорганізації населення, збори громадян за місцем проживання,
громадяни.

Громадський контроль як засіб забезпечення законності в діяльності
виконавчо-розпорядчих органів суттєво відрізняється від усіх інших видів
контролю.

Ця відмінність полягає насамперед у тому, що громадський контроль не має
державно-владного змісту. Тому рішення громадських організацій за
результатами перевірок мають, як правило, рекомендаційний характер.

Важливою формою безпосередньої участі населення в місцевому
самоврядуванні є загальні збори громадян за місцем проживання. Такі
збори проводяться відповідно до “Положення про загальні збори громадян
за місцем проживання в Україні”, затвердженого Верховною Радою України
17 грудня 1993 p.

Вони проводяться за необхідності, але не рідше одного разу на рік (ст.
4). На цих зборах можуть заслуховуватись інформації голів місцевих Рад,
керівників їх органів, а також звіти керівників підприємств,
організацій, установ, які належать до комунальної власності. Тут же може
обговорюватися поведінка осіб, що порушують громадський порядок (ст. 6).

Збори мають право звертатися з пропозиціями до відповідної Ради,
державних органів, органів місцевого самоврядування, керівників
підприємств, установ, організацій. Ці пропозиції повинні бути розглянуті
в місячний термін. Про результати розгляду повинні бути поінформовані
ініціатори зборів.

3. Нагляд як спосіб забезпечення законності і дисципліни

в державному управлінні

Адміністративний нагляд — це здійснення спеціальними державними
структурами цільового спостереження за дотриманням
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами і
організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами.

Його суб’єктами є спеціально створені з цією метою державні структури:
а) інспекції; б) міліція.

Усі інспекції залежно від компетенції можна поділити на дві групи: 1)
ті, що мають повноваження міжвідомчого характеру (ДАІ, Держпожнагляд
тощо); 2) ті, що не мають таких повноважень, тобто здійснюють свої
функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів
цивільної авіації, інспекція особового складу тощо).

Інспекції, що мають повноваження міжвідомчого (надвідомчого) характеру,
є державними інспекціями. Вони здійснюють свої функції у межах наданої
компетенції незалежно від відомчої підпорядкованості об’єктів.

Державні інспекції. Система державних інспекцій за характером зв’язків з
органами державної виконавчої влади неоднорідна. Класифікуючи за цією
ознакою, можна говорити про дві групи державних інспекцій:

1) організаційно відокремлена група держінспекцій, підпорядкована
безпосередньо уряду (Держгортехнагляд — щодо дотримання правил з
безпечного проведення робіт у промисловості та гірському нагляді);

2) група інспекцій, які є цілком або частково структурними підрозділами
центральних органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств).

Характерною щодо цього є діяльність добре нам відомої ДАІ,
Держпожнагляду, органів санітарного нагляду або державної
контрольно-ревізійної служби в Україні. Підпорядкованість державної
інспекції тій чи іншій державній структурі фіксується у відповідному
положенні. Положення про ці інспекції затверджує Кабінет Міністрів
України.

Повноваження державних інспекцій умовно можна поділити на три види:

1) з розробки норм і правил, виконання яких контролює інспекція.
Повноваження даного виду, як правило, полягають у наявності в інспекцій
прав готувати різні проекти норм, правил тощо і вносити їх на розгляд
відповідного органу управління;

2) з організації і здійснення нагляду. Як правило, це такі права:
одержувати та витребувати матеріали (документи); обслідування на місці;
давання обов’язкових приписів і вказівок; дозвільні повноваження (пуск,
введення в експлуатацію, встановлення номерних знаків тощо); давання
експертних висновків (пожежний нагляд, архітектурний будівельний
контроль); мати свого представника в комісії з приймання, розслідування
аварій тощо;

3) із застосування заходів державного примусу. Названа група
повноважень, як правило, закріплюється у відповідних статтях Кодексу про
адміністративні правопорушення. Наприклад, зупинимося на повноваженнях
із застосування заходів державного примусу деяких інспекцій.

Держпожнагляд (ст. 223 КпАП): ст. 120 — порушення правил пожежної
безпеки на транспорті; ст. 174 — порушення встановлених правил пожежної
безпеки.

ДАІ (ст. 222): 122, 1221, 124, 126, 127, 128 (перевищення швидкості;
порушення вимог дорожних знаків, інших правил руху тощо).

Держінспекція по маломірних суднах (ст. 227): 116, 1161, 117, 118, 130
(порушення правил з охорони порядку і безпеки руху на річковому
транспорті та маломірних суднах; порушення правил випуску судна в
плавання; порушення правил користування маломірними суднами; правил
утримання; управління у стані сп’яніння).

Головна інспекція з безпеки польотів (ст. 228): 43, 111, 112, 120, 133,
135, 137 (санітарно-гігієнічні вимоги; безпека польотів, поведінка під
час польотів тощо).

Держгортехнагляд (ст. 231): безпечне проведення робіт.

Адміністративний нагляд міліції — це систематичний нагляд за точним і
неухильним дотриманням посадовими особами та громадянами правил, що
регулюють громадський порядок і громадську безпеку з метою попередження
і припинення порушень цих правил, а також виявлення порушників і
притягнення їх до встановленої законом відповідальності (кримінальної чи
адміністративної) або вжиття до них заходів громадського впливу.

Методами адміністративного нагляду міліції є: а) безпосереднє
спостереження в громадських місцях за виконанням громадянами та
посадовими особами загальнообов’язкових правил; б) періодичні перевірки
виконання органами, посадовими особами, громадянами встановлених правил;
в) виявлення порушень у ході перевірки скарг, заяв, пропозицій та іншої
інформації про правопорушників.

Адміністративний нагляд поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний адміністративний нагляд містить нагляд за дотриманням
загальнообов’язкових та інших правил. До них належать: правила
перебування іноземців, правила дозвільної системи; правила паспортної
системи тощо.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції — це нагляд за поведінкою
певної категорії громадян.

Даний вид нагляду є примусовим заходом і встановлюється за звільненими з
місць позбавлення волі відповідно до Закону “Про адміністративний нагляд
за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 p.

Закон формулює поняття цього виду адміністративного нагляду як системи
“тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю
за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що
здійснюються органами внутрішніх справ”.

Визначає його завдання: “Адміністративний нагляд встановлюється з метою
запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць
позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них”.

Цей вид адміністративного нагляду встановлюється лише стосовно чотирьох
категорій повнолітніх осіб: а) визнаних судами особливо небезпечними
рецидивістами; б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто
не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для
суспільства; в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо вони після покарання або умовно-дострокового звільнення від
відбування покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх
справ, систематично порушують громадський порядок і права інших
громадян, вчиняють інші правопорушення; г) засуджених до позбавлення
волі за один із злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Адміністративний нагляд у всіх випадках встановлюється в судовому
засіданні одноосібне суддею районного (міського) суду або за місцем
дислокації виправно-трудової установи, або за місцем проживання особи,
щодо якої встановлюється адміністративний нагляд.

За місцем дислокації виправно-трудової установи адміністративний нагляд
встановлюється щодо трьох категорій осіб (до моменту їх звільнення):
визнаних особливо небезпечними рецидивістами; засуджених за злочини,
пов’язані з обігом наркотиків, психотропних речовин та їх прекурсорів;
осіб, поведінка яких у місцях позбавлення волі свідчить про те, що вони
залишаються небезпечними для суспільства (пункт “б”).

За місцем проживання адміністративний нагляд встановлюється щодо однієї
категорії осіб: які прибули з місць позбавлення волі після відбування
покарання і систематично порушують громадський порядок (пункт “в”).

Незалежно від будь-яких обставин (зразкова поведінка тощо) ще в місцях
позбавлення волі (до моменту звільнення) адміністративний нагляд
встановлюється щодо двох категорій осіб: визнаних особливо небезпечними
рецидивістами; засуджених за злочини, пов’язані з обігом наркотиків,
психотропних речовин та ‘їх пресурсорів. У цих випадках підставою для
прийняття суддею рішення про встановлення адміністративного нагляду є:
1) вирок суду і 2) подання начальника виправно-трудової установи та
відповідні матеріали.

У інших двох випадках питання про встановлення адміністративного нагляду
вирішується залежно від поведінки особи або в місцях позбавлення волі
(пункт “б”), або після звільнення і прибуття на місце постійного
проживання (пункт “в”). У цих випадках подання і матеріали про
встановлення адміністративного нагляду готуються виправно-трудовою
установою або органом внутрішніх справ.

Отже, існує три види підстав для прийняття рішення про встановлення
адміністративного нагляду: а) вирок суду, що набрав законної сили; б)
подання та матеріали виправно-трудових установ; в) подання та матеріали
органів внутрішніх справ.

Ініціатор встановлення адміністративного нагляду надсилає до суду разом
з поданням копію вироку та матеріали, що свідчать про необхідність
встановлення адміністративного нагляду за відповідною особою.

У судове засідання викликається особа, щодо якої внесено подання про
встановлення адміністративного нагляду, а за їх клопотанням — і
захисник, а також представник органу, начальник якого вніс подання.

Розгляд питання починається доповіддю про зміст подання та матеріалів,
що надійшли разом з ним, після чого заслуховуються пояснення осіб, які
з’явилися у судове засідання.

Після розгляду справи суддя виходить до нарадчої кімнати для прийняття
рішення, після чого повертається в зал засідань і оголошує постанову про
встановлення адміністративного нагляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, проте може бути опротестована в
порядку нагляду.

Постанова судді надсилається для виконання ініціатору встановлення
адміністративного нагляду (начальнику органу внутрішніх справ за місцем
проживання особи, щодо якої встановлено нагляд, або начальнику
виправно-трудової установи).

Адміністрація виправно-трудової установи надсилає постанову судді для
виконання органу внутрішніх справ за вибраним піднаглядним місцем
проживання у день його звільнення.

Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох років
і не може перевищувати термінів, передбачених законом для погашення або
зняття судимості.

У випадку, якщо є підстави вважати, що особа, щодо якої встановлено
адміністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства,
адміністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ
може бути продовжено кожного разу ще на шість місяців, але не більше
терміну, передбаченого законом для погашення або зняття судимості.

Термін адміністративного нагляду починається з дня оголошення особі
постанови судді про встановлення адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких
встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у
разі необхідності у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції
зобов’язані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати
порушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і припиняти
їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністративного нагляду.

Встановлено два види підстав для припинення адміністративного нагляду:
відповідно до постанови суду і автоматичне припинення адміністративного
нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням
начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під
наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для
суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Автоматично адміністративний нагляд припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом
внутрішніх справ подано клопотання про продовження нагляду або суддя
відмовив у продовженні нагляду; б) у випадку засудження піднаглядного до
позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання; в) у
разі смерті піднаглядного.

Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов’язані вести
законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і
додержувати таких правил: а) прибути у визначений виправно-трудовою
установою термін в обране ними місце проживання і зареєструватися в
органах внутрішніх справ; б) з’явитися за викликом міліції в указаний
термін і давати усні та письмові пояснення з питань, пов’язаних з
виконанням правил адміністративного нагляду; в) повідомляти працівників
міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця роботи
чи проживання, а також виїзд за межі району (міста) у службових справах;
г) в разі від’їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший
населений пункт та перебування там більше доби зареєструватися в
місцевому органі внутрішніх справ.

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою
начальника органу внутрішніх справ застосовуються частково або у повному
обсязі такі обмеження: а) заборона виходу з будинку (квартири) у
визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу; б)
заборона перебування у визначених місцях району (міста); в) заборона
виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району
(міста); г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Під час здійснення адміністративного нагляду начальник органу внутрішніх
справ з урахуванням особи піднаглядного, його способу життя і поведінки
має право змінювати (зменшувати або збільшувати) обсяг обмежень,
передбачених цією статтею.

Нагляд прокуратури. У даний час, згідно з п. 9 Перехідних положень
Конституції України, прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за
додержанням і застосуванням законів. У юридичній теорії і практиці ця
функція визначається як загальний нагляд прокуратури. Вона
регламентована Законом “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 p.

Загальний нагляд — це нагляд за виконанням законів
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами, громадянами.

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами,
установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції
України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні,
політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі та
гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних
відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та
зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими
повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського
реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи
прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та
контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така
діяльність не суперечить чинному законодавству.

Загальний нагляд спрямовано на те, щоб акти, які видають
виконавчо-розпорядчі органи, відповідали чинному законодавству і щоб
закони виконувалися адресатами точно і однаково.

Здійснюючи загальний нагляд, прокурор у межах своєї компетенції витребує
для перевірки відповідності закону накази, інструкції, розпорядження та
інші акти, що видаються державними й недержавними органами і
організаціями.

Прокурор має право витребувати від цих органів і організацій необхідні
документи, матеріали, статистичні та інші відомості; вимагати проведення
перевірок, ревізій у зв’язку з наявними даними про порушення законності;
вимагати виділення спеціалістів для з’ясування питань, які виникають при
здійсненні нагляду; має право викликати посадових осіб і громадян і
вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.

До повноважень прокурора у сфері загального нагляду також належать:
перевірки виконання законів у зв’язку з заявами, скаргами та іншими
повідомленнями про правопорушення; встановлення законності
адміністративного затримання громадян і вжиття заходів впливу за
адміністративні правопорушення; вжиття заходів для відшкодування
матеріальних збитків, якщо такі збитки було завдано внаслідок порушення
законності.

Вимоги прокурора у зв’язку зі здійсненням загального нагляду обов’язкові
для виконання всіма, кому вони адресовані.

При виявленні порушень закону прокурор або його захисник у межах своєї
компетенції мають право: 1) опротестувати акти Прем’єр-міністра України,
Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим,
міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих
органів місцевих рад народних депутатів, підприємств, установ,
організацій, громадських об’єднань, а також рішення і дії посадових
осіб; 2) вносити подання або протести на рішення місцевих рад народних
депутатів залежно від характеру порушень; 3) порушувати у встановленому
законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або
провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на
розгляд громадських організацій; 4) давати приписи про усунення
очевидних порушень закону; 5) вносити подання до державних органів,
громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону
та умов, що їм сприяли; 6) звертатись до суду або арбітражного суду з
заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також
підприємств та інших юридичних осіб.

4. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності в державному
управлінні

Звернення громадян до органів держави з питань забезпечення законності є
їх конституційним правом. Воно закріплюється у ст. 40 Конституції
України, яка наголошує, що усі мають право направляти індивідуальні чи
колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів
державної влади, органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати
обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У розвиток конституційних положень діє ціла низка нормативних актів, які
регламентують ці питання. По-перше, це Закон України “Про звернення
громадян” від 2 жовтня 1996 p. Крім нього, найважливішими актами, що
регулюють правовідносини цієї сфери, є Указ Президента України “Про
заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення” від
19 березня 1997 р. та Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в
органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях
громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від
сфери власності, в засобах масової інформації. Слід відмітити, що майже
всі законодавчі акти останнього часу містять норми, що передбачають
питання оскарження дій посадових осіб.

Усі вони регулюють питання практичної реалізації громадянами України
наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади,
об’єднання громадян відповідно до їх статусу пропозиції про поліпшення
їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових
осіб, державних і громадських органів.

Вони також забезпечують громадянам можливості для участі в управлінні
державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи
органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, організацій
незалежно від форм власності, підприємств для відстоювання своїх прав і
законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній
формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються порада,
рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також
висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя
громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя,
соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння
реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством їх
прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства
чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від
форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад,
посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою
відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних
інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних
органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій,
об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб.

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі
у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і
законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено
перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи
свобод; незаконно покладено на громадянина які-не-будь обов’язки або
його незаконно притягнуто до відповідальності.

Звернення адресуються органам або посадовим особам, до повноважень яких
належить вирішення порушених питань і повинно містити прізвище, ім’я, по
батькові, місце проживання громадянина, суть порушеного питання,
зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги і підписано
заявником (заявниками) із зазначенням дати. Воно може бути усним
(викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому
прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином.
Оформлене без дотримання цих вимог звернення повертається заявникові з
відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його
надходження.

Якщо питання, порушені в одержаному зверненні, не входять до повноважень
адресата, воно в термін не більше п’яти днів пересилається за належністю
відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється
громадянину, який подав звернення. Однак, забороняється направляти
скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи
рішення яких оскаржуються.

У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття
обгрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін
(5 днів) повертається громадянину з відповідними роз’ясненнями.

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором
(авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство,
визнається анонімним і розгляду не підлягає. Не розглядаються повторні
звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з
одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, та звернення осіб,
визнаних судом недієздатними.

Для кожного виду звернень встановлено особистий порядок розгляду і форми
реагування. Так, розгляд пропозицій (зауважень) є обов’язковим. Органи,
що їх розглянули, повинні повідомити громадянина про результати розгляду
Що стосується заяв (клопотань), то їх адресати зобов’язані: а)
об’єктивно і вчасно розглядати їх; б) перевіряти викладені в них факти;
в) приймати рішення відповідно до чинного законодавства; г)
забезпечувати їх виконання;

д) повідомляти громадян про наслідки їх розгляду.

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов’язковому
порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції
якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за
підписом керівника або особи, яка виконує його обов’язки. Рішення про
відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні): а)
доводиться до відома громадянина в письмовій формі; б) доводиться з
посиланням на законодавство;

в) доводиться з викладенням мотивів відмови; г) доводиться з
роз’ясненнями порядку оскарження прийнятого рішення.

Пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) Героїв Радянського Союзу,
Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни
розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого
самоврядування, установ, організацій і підприємств особисто.

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого
самоврядування, установи, організації, об’єднання громадян,
підприємства, засобів масової інформації, посадової особи у порядку
підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє
громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного
законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди
громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду.

До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які
приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні
для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину.

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або
посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його
прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина
з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну не
розглядаються. Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений
органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу. Рішення вищого
державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним
громадянина може бути оскаржено до суду.

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів, має право:
особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та
брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитись з
матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх
запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при
розгляді заяви чи скарги; користуватися послугами адвоката або
представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну
функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;

одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;
висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду
заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали
результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Відповідно до прав громадян на скаргу встановлені обов’язки органів, що
їх розглядають. Вони в межах своїх повноважень зобов’язані: об’єктивно,
всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; на прохання громадянина
запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його
заяву чи скаргу; відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випадках,
передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону
або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходи до припинення
неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли
порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання
прийнятих у зв’язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти
громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого
рішення; вживати заходи щодо відшкодування у встановленому законом
порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в
результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання
про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також
на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте
рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу
чи об’єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання
заяви чи скарги необгрунтованою роз’яснити порядок оскарження прийнятого
за нею рішення, не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи
скарг громадян, вживати заходи до усунення причин, що їх породжують,
систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця
від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, —
невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо
в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо,
керівник відповідного органу або його заступник встановлюють необхідний
термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала
звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у
зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020