План
1. Порядок і правові наслідки оголошення громадянина померлим
2. Поняття, зміст та порядок укладення, зміни і розірвання договорів
3. Спадкування за заповітом
1. Порядок і правові наслідки оголошення громадянина померлим
Громадянин може бути оголошений померлим в судовому порядку в разі, коли
в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його
перебування протягом трьох років, та якщо він пропав без вісті за
обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) або
дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку
(пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) — протягом
шести місяців.
В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти в зв’язку з
воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше,
ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.
Згідно ст.264 ЦПК України рішення суду про оголошення громадянина
померлим е підставою для реєстрації смерті в органах ЗАГСу і видачі
свідоцтва про смерть. Тобто, у випадку смерті одного з подружжя, або
оголошення його померлим, правовідносини між подружжям припиняються і
останній може вступити в інший шлюб, не піднімаючи питання про
розірвання шлюбу.
Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті в
зв’язку з воєнними діями, може бути в судовому порядку оголошений
померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення
воєнних дій.
Днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання
законної сили рішенням суду про оголошення його померлим. В разі
оголошення померлим громадянина, який пропав без вісті за обставин, що
загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від
певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті цього
громадянина день його гаданої загибелі.
Порядок оголошення громадянина померлим визначається главою 35
Цивільного процесуального кодексу Української РСР.
В разі з’явлення або виявлення місцеперебування громадянина, оголошеного
померлим, відповідне рішення скасовується судом.
Незалежно від часу свого з’явлення, громадянин може зажадати від
будь-якої особи повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до
цієї особи після оголошення громадянина померлим.
Особи, до яких майно громадянина, оголошеного померлим, перейшло за
відплатними угодами, зобов’язані повернути йому це майно, коли буде
доведено, що в момент придбання майна вони знали, що громадянин,
оголошений померлим, є живим.
Якщо майно оголошеного померлим перейшло за правом спадкування до
держави і було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення
громадянина померлим йому повертається сума, виручена від реалізації
майна.
2. Поняття, зміст та порядок укладення, зміни і розірвання договорів
Договором у цивільному праві визнається угода двох і більше осіб, яка
спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.
Договір є однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань.
Договір є угодою, але поняття “угода” ширше від поняття “договір”, угоди
можуть бути односторонніми, двосторонніми і багатосторонніми. Тобто,
будь-який договір завжди є угодою, але не кожна угода є договором.
Відповідно, на договори поширюються правила щодо умов дійсності угод,
щодо підстав визнання їх недійсними й інші положення про угоди.
В сучасних умовах особливо зросла роль договору як основної форми, в
якій реалізуються товарно-грошові відносини в суспільстві.
Визначальним моментом договору є згода сторін.
Кожна особа вільна у своєму виборі укладати чи не укладати договір. Лише
як виняток, з метою забезпечення інтересів держави, її громадян,
законодавство передбачає можливість примусити того чи іншого суб’єкта
укласти договір. Так, Закон України “Про поставки продукції для
державних потреб” (22 грудня 1995 р.) в певних випадках зобов’язує
суб’єктів господарської діяльності, будь-якої форми власності, укласти
контракт на виконання державного замовлення.
Свобода договору передбачає вільний вибір контрагента. Так,
законодавець, піклуючись про інтереси громадян, “Положенням про порядок
і умови проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності
власників транспортних засобів” (від 28 вересня 1996 p.) зобов’язує
власників автомобілів укласти договір-страхування цивільної
відповідальності, але він не обмежує їх у праві вибору страхової
компанії.
Сторони вільні у виборі виду договору. Вони можуть укласти як договір,
який безпосередньо передбачений ЦК України чи іншим нормативним актом,
так і договір, який поєднує в собі ознаки кількох видів договорів, так
званий змішаний договір. У сторін є можливість проявити своє бачення
змісту договору. Вони можуть відмовитися від традиційних положень і
перерозподілити обов’язки в договорі за своїм розсудом.
Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація договорів може
проводитися за тими ж критеріями, що й класифікація угод (консенсуальні
й реальні, сплатні й безоплатні, абстрактні й каузальні тощо). Але
договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють наступний їх
поділ.
Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й
безіменні. Іменні договори це ті, які мають легальну назву, представлені
в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття,
коло прав та обов’язків сторін (Закон “Про лізинг”, Закон “Про оренду
державного та комунального майна”). Безіменні договори безпосередньо
законодавством не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються
(агентський договір, франчайзинг, інжиніринг тощо).
Система цивільно-правових договорів за юридичною та економічною ознаками
може бути побудована на тих же засадах, що і система зобов’язань, які
виникають із договорів.
Договір є взаємною угодою, тому в договорі містяться окремі положення,
умови, які визначають права та обов’язки сторін. Сукупність цих умов,
погоджених між сторонами, і становить зміст договору.
Традиційно в літературі розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови
договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне
значення, особливо в тих випадках, коли мова йде про встановлення самого
факту укладання договору.
Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір
взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в
законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких
наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу
істотними умовами виступають предмет і ціна. Для договору майнового
найму окрім предмета і ціни істотною умовою є ще й строк договору.
“Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення”
серед істотних умов договору називає якість, асортимент тощо.
Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність
будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов’язки, які
покладаються на них за договором. Так, відсутність в договорі
купівлі-продажу ціни позбавляє його сенсу. В той же час в договорі
дарування відсутність ціни не лише не впливає на його зміст, а й взагалі
не створює перешкод (звичайно, поки мова не йде про необхідність
сплатити державне мито).
Таким чином, істотні умови договору це:
а) умови, які безпосередньо зазначені в законі;
б) умови, які необхідно погодити саме для даного виду договору;
в) умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін. Звичайні умови –
це умови, які традиційно, за звичаєм, включаються в договір. Вони можуть
бути і відсутні безпосередньо в договорі, але розуміється, що вони
підлягають виконанню. Наприклад, уклавши, договір майнового найму,
сторони обійшли мовчанкою питання щодо розподілу обов’язків по
проведенню капітального і поточного ремонту. Але у відповідності з
чинним законодавством, за загальним правилом, капітальний ремонт виконує
наймодавець, а поточний – наймач, якщо інше не передбачене договором.
Тобто в цьому випадку, незважаючи на відсутність у договорі звичайної
умови, на зміст договору її відсутність не впливає.
Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між
собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі
переговорів, які передують укладанню договору.
Загальний порядок укладання договорів регулюється відповідними статтями
ЦК України. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку
одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження
у запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з
нею звертається – оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона,
яка надає послуги, речі (продавець, поставщик, підрядчик). Щоб
пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати
певним умовам:
а) в ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору, щоб
сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо
пропозиція таких умов не містить, то вона не є офертою, а лише викликом
на оферту, який ні до чого не зобов’язує;
б) оферта повинна бути адресована конкретній особі. Тому різного роду
об’яви, реклами, прайслисти не можуть визнаватися офертою, це лише
пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.
Для укладання договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій
була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про
прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та
особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду укласти договір дає інша
особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього
оферента, який при позитивній відповіді стане акцептантом.
Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в
цілому з пропозицією, але бажає внести в умови договору деякі корективи,
скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати не
залізницею, а автомобільним транспортом, не поквартально, а помісячне,
то така відповідь не є акцептом, а новою офертою.
Якщо пропозиція укласти договір була направлена із зазначенням строку
для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь
була надана протягом зазначеного строку. В тому випадку, коли строк на
відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода його
укласти дана негайно або протягом звичайного нормального часу для
відповіді.
Свої особливості має порядок укладання господарчих договорів на підставі
обов’язкового для сторін державного замовлення, який регламентований ст.
10 АПК України. Сторона, яка бажає укласти договір, направляє проект
договору в двох примірниках своєму майбутньому контрагенту. Якщо
останній погоджується на пропозицію укласти договір, він підписує
примірники і один з них повертає партнеру. В цьому випадку договір
вважається укладеним. Якщо ж проект договору викликає заперечення, то
організація чи підприємство, які його отримали, протягом 20 денного
строку повинні скласти протокол розбіжностей, зробити про це
застереження в договорі й повернути його іншій стороні. Отримавши
протокол розбіжностей, інша сторона зобов’язана протягом 20 денного
строку розглянути його і вжити заходів до врегулювання розбіжностей.
Погоджені умови включаються в договір, а неврегульовані передаються в
цей же строк на розгляд арбітражного суду.
Якщо сторона, яка отримала протокол розбіжностей по договору, що
ґрунтується на обов’язковому для сторін державному замовленні, протягом
названого вище строку не передасть на розв’язання арбітражного суду
неурегульовані розбіжності, пропозиції іншої сторони вважаються
прийнятими.
Якщо договір укладається не на підставі обов’язкового для сторін
державного замовлення, розбіжності можуть розв’язуватися арбітражним
судом за умови, що на це є згода сторін.
Особливості укладання договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо
визначаються відповідними законами або нормативними актами. Так, Кабінет
Міністрів України 22 грудня 1997 p. затвердив “Положення про порядок
проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого
майна”, яке визначає специфіку укладання договорів на таких аукціонах.
На аукціоні договір укладає той, хто дав більшу ціну. Якщо ж торги
проводяться шляхом конкурсу, то договір укладає особа, яка запропонувала
найбільш привабливі умови.
3. Спадкування за заповітом
Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють
порядок переходу прав та обов’язків померлої особи за правом
спадкування.
Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем.
Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника,
називаються спадкоємцями.
Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим
майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та
обов’язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги
(невиконані зобов’язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони в нього
були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи
відмовитися від неї.
Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб).
Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями
можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так
і юридичні особи. Спадкування між живими не буває.
Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а
оголошення його померлим набирає законної сили після відповідного
рішення суду.
Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за
законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і
за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а інша
частина успадковується за законом).
Спадкоємство за законом має місце в таких випадках, коли:
• заповіту немає;
• заповіт визнано недійсним;
• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або
відмовилися прийняти її.
Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкоємця — день, коли
набирає чинності рішення суду про оголошення особи померлою.
Спадкодавцями як за законом, так і за заповітом можуть бути тільки
громадяни, а не юридичні особи.
Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава.
Суб’єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті
спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До
громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті
спадкодавця, а також Діти померлого, зачаті за життя і народжені після
його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за
заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями
лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни та
особи без громадянства.
Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із
спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені
заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить
до держави.
Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження щодо спадкоємців.
Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:
• навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або
вчинили замах на їхнє життя;
• батьки після дітей, відносно яких вони позбавлені батьківських прав і
не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;
• батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухилялися від виконання
покладених на них відповідно до закону обов’язків з утримання
спадкодавця, якщо ці обставини підтверджено в судовому порядку.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з
чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До
першої черги належать:
• діти (у тому числі всиновлені);
• дружина та батьки (всиновлювачі) померлого;
• дитина померлого, яка народилася після його смерті;
• онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з
їхніх батьків, хто був би спадкоємцем. До другої черги належать:
• брати і сестри померлого; • дід та бабка померлого як з боку батька,
так і з боку матері.
Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом належать утриманці, тобто
непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше
одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України).
Цивільний кодекс України встановлює право на обов’язкову частку в
спадщині неповнолітнім або непрацездатним дітям спадкодавця (в тому
числі всиновленим), а також непрацездатній дружині, батькам
(усиновлювачам) і утриманцям померлого, які успадковують, незалежно від
змісту заповіту, щонайменше дві третини частки, яка належала б кожному з
них у разі спадкоємства за законом. Під час визначення розміру
обов’язкової частини враховується і вартість спадкового майна, що
складається з предметів звичайного хатнього начиння та вжитку (ст. 535
ЦК України).
Порядок укладання й посвідчення заповіту регламентується чинним
законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто
розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний
кодекс України встановлює відповідні вимоги. Оскільки заповіт — це не
договір, а односторонній правочин, за яким права та обов’язки для інших
осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту
встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а
саме:
• заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;
• заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;
• зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.
Заповіт повинен бути укладений в письмовій формі, де зазначаються місце
й час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним і
нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може
власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути
підписано іншою особою, при цьому робиться позначка про причини, через
які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати
особа, на користь якої його зроблено. Заповіт повинен бути укладений
так, щоби розпорядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів
після відкриття спадщини.
Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її
відкриття чи за місцезнаходженням спадкового майна вживає заходів з
охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави,
спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів.
Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом
спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини
видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину
видається спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня
відкриття спадщини.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
