.

Психічні процеси, властивості і стани у структурі особистості. Формування особистості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
626 4265
Скачать документ

Реферат на тему:

“Психічні процеси, властивості і стани

у структурі особистості. Формування особистості”

В психології поняття „особистість” розглядають в сукупності понять:
„людина”, „індивід”, „індивідуальність”.

І – людина

ІІ – індивід

ІІІ – особистість

ІV – індивідуальність

І. Людина – представник людського роду „Homosapiens” (хомосапіенс).

ІІ. Індивід – це окремий представник людського роду, конкретна самість.

ІІІ. Особистість – суспільна людина, якій притаманні погляди на життя,
переконання, а значить розвинутий світогляд, яка активно реалізує своє
здібності.

ІV. Індивідуальність – сукупність неповторних рис в людини.

Людина стає особистістю за таких умов:

1 – коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є
особистістю);

2 – коли формується у суспільства (серед людей).

Структура особистості (Асмолов):

Будуючи наділеною від народження певними біологічними якостями, людина
стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у своїх його
проявах (способів і засобів виробництва, духовної культури тощо).

Процес формування особистості і його значення для суспільного життя
(виноситься на самостійну поза аудиторну роботу).

Кількісні та якісні зміни відбуваються протягом усіх етапів формування
особистості. Вони пов’язані з фізіологічним розвитком, але визначаються
не ним, а наслідками взаємодії з зовнішнім світом, яка регулюється
нервовою системою та її психічними функціями, а в дитинстві здійснюється
за допомогою дорослих у спільній діяльності з ними, регулюється словом.
Це забезпечує якісні зміни як окремих психічних процесів, так і психіки
в цілому.

Психіка дитини формується з віком та ускладнюється як структурно
організована динамічна система. Виникають нові психічні якості, нові
складні психічні структури внаслідок диференціації наявних структур,
виділення окремих функцій і нової їх інтеграції, тобто об’єднання у нове
ціле. Процес психічного розвитку йде не від елементів до цілого, а від
структурно нижчого до вищого цілого. Онтогенез психіки виступає як
незворотна послідовність ускладнюваних структур, у якій генетично
пізніші структури виникають із більш ранніх і включають їх у себе в
зміненому вигляді.

Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова
психічна структура виникає на основі попередньої. Більш ранні структури
не зникають з появою пізніших, в індивіда завжди є можливість
повернутися до них.

Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих рівнів
психічного життя стосується всіх сторін психічного розвитку —
мотиваційного плану психічної діяльності дитини (комплекси потреб,
інтересів та інших спонукань до дій), змістового боку психічних процесів
(системи уявлень, знань, понять про об’єктивну дійсність), операційного
їх плану (системи дій, операцій, навичок), всієї психічної діяльності
загалом.

У процесі психічного розвитку дитини дифузні прояви її активності
перетворюються, за даними Г. С. Костюка, в дії, регульовані образами
об’єктів, що їх викликають. Ці дії ведуть до збагачення чуттєвого
пізнання світу. Сприйняття об’єктів спочатку включається в акти
спілкування дитини з дорослими, які її доглядають, її хапальних та інших
дій, а далі воно перетворюється на особливу перцептивну дію, спрямовану
на споглядання об’єктів, спостереження за ними, обстеження їх, виділення
характерних ознак і утворення цілісних образів об’єктів. Водночас
формуються і так звані мнемічні, репродуктивні дії, що характеризують
розвиток пам’яті. Розвивається мислення, переходячи від наочно-дійової
до наочно-образної та поняттєвої форми. Складаються емоції та почуття.

Під час набуття дитиною досвіду постають різні види її предметної
діяльності, що спричинює подальший розвиток психіки дитини.
Взаємозв’язок психіки і діяльності стає джерелом прогресивних змін.
Кожному віковому етапу психічного розвитку властива своя провідна
діяльність, у якій, за О. М. Леонтьєвим, передусім задовольняються
актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні, пізнавальні,
цілеутворювальні, операційні, емоційні та інші процеси. Це такі види, як
пізнавальна діяльність, спілкування, гра, виконання доручень дорослих,
навчання, праця, творчість.

Упродовж психічного розвитку і становлення різних видів діяльності
складаються психічні властивості індивіда, що являють собою потенційну
форму існування процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально
не функціонують. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові
якості індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості.

Створюється система психічних властивостей підростаючого людського
індивіда — особистість. Особистість здатна усвідомлювати навколишнє
буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і
теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі,
а й більш віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми суспільної
поведінки і керуватися ними. Розвиток свідомості особистості полягає у
формуванні світорозуміння, переконань, які забезпечують її моральну
стійкість, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам
діяльності, тримати правильну лінію у своїй поведінці.

Формування системи психічних властивостей підростаючого індивіда, його
свідомості та самосвідомості є необхідною умовою становлення його як
суспільної істоти, як суб’єкта спілкування з іншими людьми, майбутнього
носія. суспільних відносин. Індивід поступово стає таким суб’єктом,
вступаючи у відносини в доступній для нього формі виконуючи функції й
обов’язки, які покладаються на нього у сім’ї, в школі, у виробничому
колективі тощо.

З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні
відмінності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової
системи, темпераменті, у потребах, інтересах, характерологічних рисах
дітей та підлітків, моральних, вольових, емоційних, розумових якостях,
рівневі розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна
специфічність особистості —її індивідуальність.

Соціальні та біологічні умови психічного розвитку індивіда.

Психічний розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і
соціальне зумовленим процесом.

Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник
біологічного виду Ноmо sаріеns, і як член людського суспільства. Історія
попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на
індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами — біологічним і
соціальним.

За даними Г. С. Костюка, онтогенез людського організму визначається
біологічною спадковістю, онтогенез особистості — соціальною спадковістю.
Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини.
Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що
сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її
організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних
досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного
розвитку.

Наявність цих двох детермінант визначила й два протилежних погляди на
чинники походження особистості. Представники першого погляду вважали, що
онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним фактором,
біологічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток
індивіда визначається не природою, а соціальними умовами його життя.

З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність
біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості
належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних
передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського
зародку виникає людський організм з притаманними йому можливостями
подальшого розвитку. Становлення людського організму відбувається за
певною програмою, заданою в його генотипі. Генотип визначає людський тип
анатомофізіологічної структури організму, його морфологічних і
фізіологічних ознак, будови нервової системи, статі, характеру
дозрівання тощо. Генотип визначає також динамічні властивості нервових
процесів, безумовнорефлекторні мозкові зв’язки, з якими народжується
дитина і які регулюють перші акти поведінки, пов’язані з й органічними
потребами.

Хоча вихідний фонд спадково організованих потреб і актів поведінки в
дитини невеликий, однак її нервова система має у собі спадково
обумовлені величезні можливості утворення нових потреб та форм
поведінки, яких немає у тварин.

Людські задатки — це природні потенції виникнення, розвитку і
функціонування психічних властивостей особистості. Задатки реалізуються
у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання
суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються
через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки
шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.

Одних задатків замало для формування психічних властивостей. Як свідчать
результати експериментальних досліджень психічного розвитку однояйцевих
близнюків (вони мають ідентичні генетичні якості, бо розвиваються з
однієї заплідненої яйцеклітини), притаманні їм психічні властивості
можуть помітно відрізнятися залежно від умов виховання. Схожість в
їхньому психічному розвитку збільшується, якщо вони виховуються спільно,
і зменшується, якщо виховання здійснюється за різних умов. Відмінність
між близнюками зростає при переході від простих психічних функцій до
складних.

Численні експериментальні дані, здобуті в дослідженнях О. Р. Лурії, Р.
Заззо, Б. М. Теплова, В. Д. Небиліцина, М. Ю. Малкова та інших,
свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосередньо й
прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, як підкреслює Г. С.
Костюк, є “результат індивідуальної історії розвитку, зумовлюваної не
тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяльністю самою
дитини”.

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда
завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству.
Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, —
це і об’єкти, явища природи, і створене людством штучне предметне
середовище, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі,
знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності загалом культура
людської цивілізації. За думкою В. І. Вернадського, — це ноосфера, що
має планетарний характер.

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та
духовні цінності передаються кожному новому поколінню не через
хромосомний апарат, а завдяки спілкуванню дітей з дорослими, у процесі
спеціально органі- зованої пізнавальної та практичної діяльності. На
психічний розвиток дитини безпосередньо впливають не всі соціальні
умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання
дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і
прагнень, здатності сприймати об’єкти та наслідувати їх, від виникнення
нових видів діяльності. Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним
середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і
збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є
сім’я, батьки, родичі, які доглядають її. Пізніше поруч з дітьми
з’являються інші люди — вихователі та вчителі освітніх установ,
товариші, шкільні й позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне
оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані
контакти — через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності
тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної
активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими
людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру
тощо.

Процес становлення людської особистості здійснюється як “саморух”,
якому, на думку Г. С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх
умов. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем,
необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання,
праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С. Л. Рубінштейн,
зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що
містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов’язаними між
собою. Зовнішнє, об’єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає
внутрішнім, суб’єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення
до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визнається, згідно з
поглядами Ж. П’яже,

Л. С. Виготського, П. Я. Гальперіна, інтеріоризація, тобто перетворення,
вростання зовнішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки
цьому формується здатність до оперування об’єктами в образах, думках, їх
перетворення, продукування нових об’єктів. Зовнішнє стає внутрішнім,
психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний
процес — екстеріоризація, за допомогою якого здійснюється об’єктивація
внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності.

Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного,
соціального і психічного змінюється на різних етапах розвитку
особистості, набуває індивідуальних особливостей. Суперечність між
зовнішнім і внутрішнім стає джерелом “саморуху”, психічного розвитку
індивіда, становлення особистості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до
активності, спрямованої на їх подолання. Та натомість постають нові
суперечності, котрі знову виступають як внутрішні спонуки до
вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Складний характер “саморуху” розвитку особистості був розкритий Г. С.
Костюком. Однією з основних суперечностей, що закономірно виявляються на
всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями,
прагненнями особистості, яка розвивається, та досягнутим нею рівнем
оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Ці суперечності
виникають тому, що мотиваційний бік розвитку особистості випереджає його
змістову й операційну сторони. Такі внутрішні суперечності розв’язуються
в дитинстві у сюжетній грі дошкільників, через яку вони активно
включаються у життя дорослих, засвоюють їхній досвід. Суперечності
постають і в процесі появи нових потреб і мотивів та боротьби зі старими
або коли виникає потреба в підпорядкуванні ближчих, безпосередніх,
індивідуальних мотивів віддаленішим, опосередкованим, суспільним мотивам
діяльності.

Значні суперечності виявляються в діалектичному за своїм характером
процесі становлення пізнавальної сфери особистості. Вони детермінують
перехід від безпосереднього перцептивного (пов’язаного зі сприйняттям)
до опосередкованого мисленнєвого пізнання дитиною об’єктивної дійсності,
від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення, від аналітичного
виділення різних ознак об’єктів до синтетичного їх відображення,
об’єднання у групи, що позначаються словами, поняттями.

У навчальній діяльності школярів виникають суперечності, пов’язані з
розходженням між новими пізнавальними цілями, завданнями та наявними
способами дій, між новими ситуаціями і попереднім досвідом учнів, між
узагальненнями, які вже склалися, і новими фактами. Навчання
систематично спричинює виникнення внутрішніх суперечностей, їх
усвідомлення учнями, розгортання активної діяльності, спрямованої на їх
усунення. Подолання кожної суперечності вимагає розв’язання нових для
учнів завдань, пошуку нових способів дій, формування досконаліших
операцій, тобто здійснення наступного кроку вперед у розвитку
пізнавальної діяльності особистості. Такі суперечності притаманні і
трудовій діяльності школярів, у якій поєднуються пізнання і праця,
проектується майбутній продукт, виконуються дії, спрямовані на його
виготовлення.

У житті підростаючої особистості, яка розробляє перспективні цілі,
плани, проекти, виникають суперечності, розходження між бажаним
майбутнім і теперішнім, між тим, чого прагне особистість, і тим, що в
неї є. Ці розходження спонукають людину до дій у тривалому часі, що
поєднує її минуле, теперішнє і майбутнє.

Діалектичні суперечності виникають також між досягнутим рівнем розвитку
індивіда та способом його життя, місцем, яке він посідає в системі
суспільних відносин. У підростаючої особистості виникає прагнення
розширити свої взаємини з навколишнім суспільним середовищем, включитися
в нові види суспільне й особистісно значущої діяльності. В ході
реалізації цього прагнення виникають нові стимули до подальшого
розвитку.

Виникнення специфічних суперечностей характеризує розвиток емоційної
сфери особистості. Вони пов’язані з полярністю, амбівалентністю
більшості емоцій, які переживаються як протилежні (задоволення —
незадоволення, радість — сум тощо). Єдність і боротьба протилежних
емоцій визначають розвиток емоційної сфери, перехід від ситуаційних
емоційних станів до стійких почуттів, властивих особистості. Стійкі
почуття особистості формуються через усвідомлення, перетворення та
подолання протилежних переживань (наприклад, почуття сміливості
формується через усвідомлення і поборення страху).

З розвитком виникають також розбіжності між свідомими і несвідомими
тенденціями у поведінці та діяльності індивіда. Несвідомі тенденції
часто є результатом попередньої свідомої діяльності людини, її
установок. Останні складаються в ході свідомої діяльності, а далі діють
без усвідомлення особистістю. Переносячись на інші за змістом види
діяльності, вони можуть гальмувати її, викликати суперечності, які треба
переборювати. Наслідком цього є розвиток адекватніших взаємозв’язків між
свідомим і несвідомим.

Діалектичні суперечності притаманні розвитку довільної регуляції
поведінки та діяльності підростаючої особистості, формуванню її
самостійності, волі. Вже малятам властиве прагнення до самостійності,
яке нерідко набуває форми гострого заперечення вимог дорослих,
протидіяння їм, що супроводжується, наприклад у трирічних дітей, явищами
впертості, неслухняності, негативізму. У підлітків це прагнення може
виявлятися у протестах проти надмірної регламентації батьками їхньої
поведінки; при цьому воно, як правило, випереджає розвиток самоконтролю,
саморегуляції власної поведінки та діяльності, що теж породжує певні
суперечності. Внаслідок правильного виховного коригування названі
суперечності долаються, що веде до розвитку самостійності, волі, до
усвідомлення необхідності та здатності підпорядковувати їй свої дії,
переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди.

Використана література

“Психологія” – підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ:
“Либідь”. 2000 рік.

Костюк Г. С. “Навчально-виховний процес і психічний розвиток
особистості”. – Київ .1989 рік.

Гончарук П. А. “Психологія навчання”. – Київ .1985 рік.

“Вікова психологія”. За ред. Г. С. Костюка. – Київ. 1976 рік.

Спрямованість

Знання, вміння, навички

Психо-фізіологічні процеси

Анатомо-фізіологічний субстрат

І. духовна природа особистості

ІІ. соціальна природа особистості

ІІІ. біологічна природа особистості

Світогляд, переконання, ідеали, характер

Швидкість і глибина психічних процесві (пам’яті, мислення і т.д.),
темперамент

Мова, поведінка

Людський організм, включаючи мозок

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020