.

Розвиток соціологічної думки в країнах Стародавнього світу (Індія, Китай) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
405 2702
Скачать документ

Реферат

на тему:

Розвиток соціологічної думки в країнах Стародавнього світу (Індія,
Китай)

Вступ

Не дивлячись на те, що соціологія – наука відносно молода, соціологічні
погляди розвивалися ще далеко до виникнення соціології як самостійної
науки. Вже в країнах Стародавнього світу відома соціологічна думка.
Можна сказати, що соціологічні погляди почали формування практично з
виникнення самого суспільства.

Соціологічна думка Стародавнього Китаю

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей
формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури
людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський
філософ Конфуцій.

Соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у
буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою. Суспільне
життя не мислилось інакше, як державне. Людина трактувалась як політична
(державна) істота. Закономірності розвитку суспільства і держави
ототожнювалися. Можна сказати, що теоретики “донульового часу” (часу до
народження Христа) виявили й описали майже всі основні елементи
суспільного співжиття людей як державного. І хоч їхнє вчення має
історично обумовлений характер, слід підкреслити те велике значення,
яке воно мало для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та
розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив
соціально-філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він
зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того
часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті
релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція
— це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї
моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і
обов’язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить
основу доброчесності. Бути “гуманнним” — означає любити не стільки себе,
скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро
платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми
інтересами.

Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тенденції до
стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за
рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного
плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель
має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це
“син неба”. А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство
має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних
законів неба, носієм яких і є “син неба”. Принцип підкорення,
слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній
філософії Конфуція (Чжун-пі).

Протилежну конфуціанству позицію займала школа “Фа-цзя”. Представники
школи “Фа-цзя” заперечували існування надприродного світу і священність
неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання
потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи до-водив, що доля людей
залежить не від неба, а від них самих, від пі-знання природи і
використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і
пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у
пізнання істини мисленню, логіці.

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом
суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста
гідність, почуття обов’язку, освіченість.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа “Мін-цзя”, яка
своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в
процесі пізнання.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла
свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна
(27-97 р. н.е.).

Основний твір Ван Чуна — “Критичні міркування” — присвячений критиці
тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба,
розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що
небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.
Началом як неба, так і землі є субстанція “ці”.

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність
і рух тісно пов’язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі
об’єктивної реальності.

Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з’явилися
на основі природної закономірності з єдиної субстанції — “ці”. Людина,
вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що
породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили
немає.

Соціологічна думка Стародавньої Індії

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової
культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями протягом більш
ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки
довговічність, а й творче сприйняття досягнень чужоземних культур та
здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність
індійської культури значною мірою ґрунтується на соціальних інститутах
(варни, касти, сім’я) і великому поширенні загальновживаного переліку
релігійних цінностей серед станів та общин.

Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в ПІ тис. до н.
е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до
н. е., в епоху “Рігвед”. На основі великого зібрання гімнів “Рігвед”
було витворено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму —
серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на
касти — явище, без з’ясування якого неможливо зрозуміти характер та
своєрідність індійської культури. Саме в “Рігведах” були обгрунтовані
морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (варни) —
брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (землеробів, ремісників)
і шудрів (слуг).

Було вироблено цілу систему життя і поведінки людини залежно від стану.
Наприклад, законним вважався лише шлюб у межах однієї варни (ендогамія),
це ж стосувалося вибору професії, заняття певним ремеслом.

Індійська каста — результат тривалого процесу становлення виробничих,
правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за
походженням, професією, звичаями та законами. Остаточний поділ
суспільства на касти закріпився у період раннього середньовіччя і
становить надзвичайно складне явище: так, у 1947 р. на час проголошення
Індії незалежною державою кількість каст досягла майже 3,5 тис.

Головні погляди на життя суспільства були відображені в Сутрах
(священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства,
ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов’язків), у
яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів,
доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Серед тогочасних наукових шкіл Стародавньої Індії виняткове місце
посідає чарвакалокаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя
після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала
буття і сутність процесу пізнання.

Вирішуючи вічну проблему — смисл людського життя — чарвакалокаята вбачає
сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має
добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійської культури,
була система громадсько-політичного життя заснована Буддою у другій
половині І тисячоліття до н. е. Особливого розвитку державно-політичне
життя на принципах буддизму набуло за часів царювання Ашоки (середина
III ст. до н. е.). Збереглися численні едикти — вибиті на камені за
наказом царя написи, розшифрування яких дає змогу реконструювати форму
державного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З’ясовано, що
Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві досить цікаві
морально-політичні принципи., які базувалися на буддизмі. У культурі
центральне місце відводилося релігії, що мала духовно єднати розірване
на варни суспільство. Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом
збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому
базувалося справедливе правління країною, тобто через добрий приклад
праведного життя взагалі. Звідси ті дивні, як на той час, принципи
людяності в управлінні державою, які пропагував Ашока. Підданих він
оголосив своїми дітьми, для управління якими застосовував учення про
ахімсе — незашкодження людям і тваринам. Хоча пізніші наступники
зігнорували ці принципи і проводили типову загарбницьку політику зовні і
тоталітарно-диктаторську всередині країни, все ж в індійській культурі
залишилися досить глибокі сліди ашокизму. Так, загальновідомий вплив на
весь світ політики ненасильства, яку провадив Махатма Ганді і завдяки
якій Індія здобула незалежність, — політики, яка знаходить все більше
прихильників і сьогодні.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020