.

Індексація та дезінфляція (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2014
Скачать документ

Індексація та дезінфляція.

У 80-ті роки ряд країн обрали механізм індексації, щоб пристосуватися до
негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що
номінальні доходи громадян змінюються пропорційно змінам цін, тобто
індексація є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком
захищені від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні
доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні
за певний період. У разі повної індексації реальні доходи зачищені віл
згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не
знижується.

Однак індексацію не можна розглядати як метод боротьби з інфляцією. За
допомогою індексації можна лише послабили або уникнути окремих
негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Чому ж не
можна захистиш всіх учасників національної економіки від інфляції, тобто
все проіндексувати? Досвід багатьох країн світу свідчить: що більше
прагнуть державні мужі захистити економіку від інфляції через
індексацію, то нестабільнішою стає економіка; чим більше суспільство
намагається вберегти своїх членів від Інфляції, тим нестабільнішим стає
їхне становище. Країни, які повністю індексували все у своїй економіці
(Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше.
Розкручує інфляційну спираль. За політики індексації темпи інфляції
зростають і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у
гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення уci
доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних
видатків, що збільшує дефіцит бюджету.

Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної
політики є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політичних колах.
Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно
грошовим явищем. Згідно з їхнім поглядом, для її уповільнення потрібно
уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці.
Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній!
поліції так знаного грошового правила. Згідно з цим правилом, темп
зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного
зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3-5% за рік. Ці
економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на
подолання різних видів інфляції — інфляції попиту та інфляції
пропозиції.

Інша група економістів вважає, що рецепти монетаристів є надмірно
болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як
уже зазначалося, передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж
певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а
також на фактори виробництва. Політику доходів застосувала низка країн у
70-ті роки, але на думку багатьох економістів, вона була малоефективною.

Економісти основного потоку макроекономіки виходять із того, що інфляція
є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно
використовувані широкий арсенал знарядь, який умовно можна подіти на дві
групи. Перша група охоплює методи застосування яких дає змогу знизити
рівень інфляції порівняно швидко упродовж короткого відтінку часу. Друга
група заходів, які нерідко називають антиінфляційною стратегією,
спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

Якщо інфляція уже розвинулась то для її подолання нині здебільшого
застосовують стримувальну макроекономічну політику, яку нерідко
називають дезінфляцією. Політика дезінфляція ґрунтується на можливості
вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді Державні
мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний
попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується
зростанням рівня безробіття. Згідно з кривою Філіпса для
короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень
інфляції.

У зв’язку з цим постає запитання, яким обсягом річного реального ВВП має
пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто
обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток
річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження
інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП
за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за
той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова
оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно
пожертвувати 5% річного ВВП.

Коефіцієнт дезінфляційних утрат можна виразити через безробіття. Згідно
з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1%с змінює ВВП на 2%. Отже,
зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття
приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використані для того, щоб
визначати, на яку величину має зрости безробіття задля зниження
інфляції. Наприклад дія зниження інфляції на 4% потрібно пожертвувати
20% ВВП. Відповідно таке зниження інфляції потребує збільшення
циклічного безробіття на 10%.

Величина коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу судити про те,
доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики.
Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід
утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи
наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення
коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність
антиінфляційної політики і доцільність її продовження.

В одному із досліджень було простежено 65 випадків дезінфляція у 19
країнах. Майже повсюдно зниження рівня інфляції було досягнуто через
тимчасове зменшення обсягу національною виробництва. Проте величина
втрат у вигляді зменшення ВВП у різних виявилася неоднаковою. Значення
коефіцієнта дезінфляційних утрат залежить від швидкості здійснення
дезінфляція, гнучкості заробітної плати, ступеня інфляційних очікувань і
довіри населення до політики уряду тощо.

Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими
втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості заробітної
плати (у них коротший строк дії колективних договорів) коефіцієнт
дезінфляційних утрат буде нижчим. Економісти особливо підкреслюють роль
інфляційних очікувань у проведені ефективної і менш болісної політики
дезінфляція.

Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який розвивається
внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важливим завданням
дезінфляціії є приборкання інфляційних очікувань. При цьому потрібно
виявити так звані “якорі”, або орієнтири, цих очікувань тобто явища і
процеси, залежно від яких економічні суб’єкти формують свою поведінку
щодо цін. Такими орієнтирами здебільшого є темпи інфляції у попередніх
періодах, темпи зростання грошової маси, номінальні процентні ставки за
держанні облігації, динаміка курсу національної валюти тощо. Контроль
уряду за одним або кількома цими орієнтирами дає змогу погасити
інфляційні очікування. Водночас світовий досвід підказує, що інфляційні
очікування якнайшвидше додаються там, де виконуються принаймні дві
умови.

По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення механізмів
ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що
супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих
благ) уповільнення зростання цін. Лише за такої умови змінюється
поведінка споживачів, в ній долаються інфляційні мотиви. Доки споживачі
не переконаються в тому що коливання цін ринкових окреслень, доти в
національній економіці матиметься інфляційне розширення сукупного
попиту.

По-друге, уряд має непомітно дотримуватися курсу на поступове подолання
інфляції та користуватися довір’ям більшості населення. Рівень довір’я
до антиінфляційної політики є одним із чинників від якого залежить
величина втрат пов’язаних із проведенням дезінфляціії. Заслужити високий
рівень довір’я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком
визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити,
антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і
неухильно домагається розв’язання них завдань. Наприклад, центральний
банк має регулярно повідомляли про той рівень Інфляції, який він
збирається підтримувати. І про необхідний для цього темп зростання
грошової маси. Якщо державні мужі добросовісно виконують свої обіцянки,
то учасники ринкового процесу поступово переконуються в тому, що
керівництво країни не лише з усією рішучістю стало на шлях боротьби з
інфляцією, але й здатне контролювати становище, домагатися реалізації
оголошених цілей. Що глибше це усвідомлюється, то більше довіряють
державним мужам, то охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит,
заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленому ліміту на
приріст грошової маси. Отже, цей ліміт є реальною силою, яка впливає на
економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань.

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження
рівня інфляції можливе без економічного спаду тобто без зниження обсягу
національного виробництва і зростання безробіття. Інакше кажучи, можлива
безболісна дезінфляція. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду
приборкати інфляцію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають
свої інфляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору
між Інфляцією та безробіттям перемішуватиметься донизу. І це дає змогу
знизити рівень Інфляції без підвищення рівня безробіття. Таке твердження
було б справедливим, якби інфляцію індукувала виключно надлишкова
грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чинника.

Дія недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд
розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є
ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів,
раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної
діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, то щорічні прирости грошової
маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного
продукту. Як відомо, немає легшого способу зруйнувати економіку країни,
як наповнити грошовий обіг зайвими грішми. Конструктивну антиінфляційну
монетарну політику може проводити лише незалежний від виконавчої влади
центральний банк який спирається на добре розвинуту банківську систему.
Центральний банк володіє такими могутніми знаряддями проведення
монетарної політики, як операції на відкритому ринку, зміна облікової
ставки чи норми резервування, за допомогою яких він має визначити темпи
приросту грошей у національній економіці.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних
фінансів, передовим скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його
повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення
видаткової частини державного бюджету. Річ у тім що під впливом нових
економічних концепцій у багатьох країнах світу в останній чверті XX ст..
відбулося зниження податкових ставок. Більшість економістів нині
вважають що високопрогресивні системи оподаткування стріпують розвиток
економіки. Зниження податкових ставок із прибуткового податку на
громадян посилює стимули до праці, збільшує особисті заощадження, а з
податку на прибуток підприємств — стимулює розвиток інвестиційного
процесу. Отже, внаслідок зростання заощаджень та інвестиції можна
сподіватися прискорення економічного зростання і збільшення у
майбутньому рівня зайнятості, обсягу національного виробництва, а отже
її держаавних податкових надходжень, що сприятиме досягненню
бездефіцитного бюджету. Інакше кажучи, продукційна фіскальна політика,
яка усуває бюджетні дефіцити, що індукують інфляцію, відіграє важливу
роль в антиінфляційній стратегії.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки
інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної
економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні
впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для
недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й
науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського
капіталу кожною особою, фінансувати наукові дослідження та
дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову
національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції
високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток
інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень
пропозиції.

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація
зовнішньоекономічних зв’язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу
як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має
спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами
шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного
виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити
конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс
національної валюти і не стимулювала зростання імпорту. Всі перелічені
заходи антиінфляційної стратегії стримують зростання загального рівня
цін у країні в близькій і віддаленій перспективі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020