РЕФЕРАТ
на тему:
“Історія села Рунгури”
ПЛАН
географічне положення села Рунгури.
Походження назви села.
Рунгурська топоніміка.
Адміністративна приналежність населення.
Рунгури з 1722 по 2004 роки.
Село Рунгури розкинулось на перших Карпатських пагорбах по обидві
сторони річки Лючка (притока Пруту), відділене на південь від Печеніжина
на чотири кілометри і від Коломиї на сімнадцять кілометрів. Межує: на
сході – з Мишином, М.Ключевом, на півдні зі Слободою (раніше Слобода
Рунгурська), на заході – з Чорними Ославами і Чорним Потоком, на
півночі- з Марківкою і Печеніжином.
Село знаходиться на висоті 363 м на рівнем моря, у Сочеті вже 711 м, а у
Варатиках – 786 м над рівнем моря.
Наше село разом з іншими сусідніми селами Слободою, Марківкою,
Молодятином – знаходиться в так званій Пече ніжинській ямі (або ще
кажуть – у Перченіжиському котловані). З гірських верховин ця “долина –
яма” чудово проглядається.
Рунгури розташовані на стику двох форм рельєфу – горбистої рівнини, яка
плавно переходить у справжні гори.
Село поділене потоками на кілька частин (кутків), з яких центральними є:
Пискавець, Дуб овець, Бандурка, Грішній і Долішній кінець, та окреїніми:
Сухий, Золотий, Петрічєва, Кошари, Шокалів, Грунь, Галанів, Кругленький,
Царина, Пантела.
До горбистої рівнини належать кутки Пантера, Ключівки, Крушленкий,
Долішній і частина Клопети. У преедгірськім масиві – Дубовий, Шокалів,
Грунь, Пискавейь, решта ж села – Решетів, Горішній, Золотий, Петрічєва,
Березівки, Сухий – це вже справжні гори.
Верхи, долини і пагорби, на яких розкинулося село, роблять наші Рунгури
неповторно красивими у всі пори року.
Село бідне на дні землі, зате багате лісовими масивами. Раніше Рунгури
мали прекрасні букові, ялицеві й смерекові ліси, серед яких траплялася і
модрина (польська)… На жаль, після війни наші ліси були вирубані, але
потім були засаджені молодняком.
Ще два століття тому, до загарбування нашого краю Австро-Угорщиною,
основна дорога, що вела із Березовів і Слободи через Рунгури на Коломию
вилася вздовж річки Сопілки, через Боянку на Пантилу, звідти крутила
побіля печенізького урочища “Соснина” і вела ген далі у Сопів і Коломию.
Саме тією Соляною дорогою й возили наші предки ще панщизняну сіль, а
перегодом – року у Сопів на нафтоперегонний завод (рафінерія).
Соляною дорога називалася ймовірно тому, що вела від місць солеваріння
(з Боянки, Болшиви) на Коломию – одного боку, і на Надвірну – з другого.
За часів Австро-Угорської імперії із стратегічних міркувань була
прокладена через Рунгури нова дорога, яку й на сьогодні звемо
“цісарською”.
На початку 80-х років ХІХ ст. (1885 р.) розпочалося будівництво
залізниці, яка йшла через центр Коломиї, через місце на Пруті в Рунгури
з кінцевою зупинкою в урочищі Роки.
Залізниця була буде зруйнована в часи війни. Після звільнення краю від
німецьких загарбників совіти заходилися відновлювати її, і навесні 145
р. з Коломиї в Рунгури прибув поїзд – товарняк. Енкаведисти зразу
кинулися в село, взялися пакувати у вагони людей, щоб вивезти їх у
Сибір. Але українська партизанка була напоготові: вояки УПА розібрали
рейки, поїзд зупинили, солдатів забрали в полон, пов’язали руки, а потім
відпустили. Наступного для в село прибули військ НКВД, і поклали рейки
на місце. І поїзд покинув село. Щоб унеможливити енкаведистом
організований вивіз селян з Рунгур і навколишніх сіл, упівці провели
блискавичну операцію, позривали усі колітові мости від Сухого до Сопова.
І ще підірвали лихої слави тюрму у Печеніжині, яку розпочала будувати ще
Австрія, потім продовжувала будівництво Польща, а завершили будівлю у
39-40 роках совіти. Партизани, увірвавшись тюрму знайшли там багато
вапна і бочку з людською кров. Люди довго перешіптувалися про ту кров і
вапно – адже десь у той час енкаведисти саме в цій тюрмі замордували
вчительку з цілим класом учнів (з Городенківського району) за те, що у
класі хтось видряпав очі Сталінові на портреті. Переказували, наче б
замордованих дітей закопали у молодятинських лісах…
Ще якийсь час діяла колія у Сопові. Перегодом через Прут ішли поїзди вже
в Ковалівку, де добували вугілля.
Останній поїзд пройшов центром Коломиї влітку 1967 р.
Походження назви нашого села шукали в угорській, румунській, латинській,
польській мовах, а також у санскрипи. Хтось розшифрував Рунгури як “гори
і рівнини”… Ті, хто зачитувалися книгами О. Канигіна “Шлях аріїв”. Чи
“Рун-вірою” О.Силенна, тлумачать слово “Рунгури” як “світлі гори”…
То ж є безліч вільних тлумачень слова “Рунгури”. Одні твердять, ніби
село походить від імені поміщика або першопоселенця Рунгура (Рунгера),
інші, згадуючи міфи про золоте руно, за яким в Колхіду вирушали греки,
схильні тлумачити слово “Рунгури” як “зелені гори”, “Кучеряві гори”…
Ще виводять назву села від двох слів:
Рівно + гори.
Гори + Рун (від руно).
Існує ще легенда, яка стверджують, почута у Космачі. Ніби одному
хлопцеві не сподобалося власне ім’я Орислав – клична форма Ори (Оре),
тому що всі з його імені посмішкувалися, хлопця не приймали до
парубоцького гурту, відкидали, (орунг – відкинутий…)
Аж дійшло до того, що Орислав відмовився в батькових волів і подався у
білий світ. Сказав старині: якщо ще стріне десь такі імена, як його
власне, то повернеться додому. Сходив він не одні постоли, вернувшись у
рідний край, став на службі у князя. Якось йому довелося ночувати в
одному селі, яке ще мало свої назви. Орислав згадав своє дитинство, свої
мандри, подумав і каже людям: я від князя, мені доручено назвати
неназвані села. Отож він до слова “орунг” (відкинутий) приєднав своє
ім’я “Ори” й уторилося слово Орунг – ори.
Місцевим людям назва сподобалася. Теслі витесали дошку, поставили два
стовпи, на дошці виникла назва села, мимоволі пропустивши літеру “О”
встановили знак поряд із статуєю Дажбога…
Потім Орислав назвав ще ряд сіл таким же способом – і постали Акри шори,
Брустори, Шешори Чімшори.
“Руни” в півчних народів – пісні, і тому деякі вчені припускають, що рун
– гори – це пісня гір…
Уродженець Слободи Рунгурської Станіслав Він ценз у книзі “На високій
полонині” без тіні сумніву (і без будь-яких обґрунтувань) перекладає
слово Рунгур (?) як “лісовий вигін” (поляна) і стверджує, що назва
нашого села вольського походження.
Академів В.Грабовецьки запропонував свої (майже тотожні) варіант
походження назви нашого села:
від румунського “чиндичі”, що означає “викорчувані і випалені ліси для
пасовиська”;
від латинського слова “чиндече” – що тотожне словянському “пасічна”, або
“Чернене”, “теребіж”, тобто населення, що виникло на місці викорчуваного
або спаленого лісу.
Однак в Україні чимало “пасічних”, і це слово можна з великою долею
ймовірності прикласти майже до кожного гірського чи передгірського села.
Тим більше, нічого нам не додають в розумінні минулого села слова
“чертене, теребінь”.
Відомий поет, етнограф Степан Пушик припускає, що назва “Рунгури”
походить від первісно зарослих наших гір кущами ялівцю, який де-не-де
називають “рунком” або “рунчом”.
Павло Федю пропонує тлумачити назву села від двох давньоіндійських слів:
рун-світло, гуру-вчитель… Що ж, хто проти?! – дай Боже, щоб наші
нащадки досягли такого рівня духовного розвитку, коли могли б стати для
інших людей вчителями світла, носіями всього світлого…
Одне слово, якби там хто не трактував собі назву Рунгур, я схильна
вважати , що слово “Рунгури” насамперед означає: “рідні гори і доли,
рідна річка, рідні люди, рідна сторона…” Думаю собі, що отак
сприймаючи ім’я свого рідного села, ми ніколи не помилимося.
За роки незалежності наші куткии були перейменовані: Долішній кінець
став Набережною, Пискавець – вулицею Пискавецькою, Вилки – вул.
І.Фрнака, грунти з будівлями по обидва боки цесарки – вул. Шевченка,
Сухий – Гірською вулицею, Золотий – Прикарпатською, Петрічєва – вул.
Довбуша, Дубовий – Дубівською, Голиця – перевулком О.Кобилянської,
Кругленький, Паннила, Болшива відтепер є вулице Лесі Українки, Боянка –
це вул.. Стефаника..
Звідки походять назви наших кутків і урочищ? Гадаю, більшість із
перлічених назв зрозумілі й малій дитині. Утворені вони від імен чи
прізвищ колишніх поселенців або просто власників грунту, від назви
якоїсь речі…
Наша мальовнича Франкова гора, вважають деякі краєзнавці носить ім’я не
Івана Франка, а німецького інженера Франка, який нібито загинув тут під
час будівництва мостів для залізниці в Роки. Гадаю, це помилкове
твердження. Можливо, для чужого це й гора, біля якої помер невідомий
селові німецький спеціаліст, але вам скаже кожен рунгурський газда, що
під цією горою Іван Франко, коли його вели шандарі босого й голодного з
Коломиї у Березів. І не лише відпочивав, але й розмовляв з нашими
людьми. І навіть якщо б оповідь про відпочинок нашого генія в Рунгурах
насправді виявилася легендою, то й легенда ця була б правдивішою від
усякої іншої правди.
Сухий – похилий сухий горб, Грунь – пагорб, Царина, розлога долина,
Кошари – кошара, Кругленький – округа місцена, Золотий, – біля потоку де
знаходили золотий пісок.
Вважають, що Бандурка, Петрічєва, Шокалів, Кланів, Пантера не
українського походження. З такими вченими можна й посперечатися, якщо
знаєш, що давніше словом “бандурі” називали сторожа, а місцині Петрічєва
(де я народлася) своє прізвище залишив або киянин, або ще білий хорват
Петрич.
Золотий (Березівки) , за однією з легенд, так називали зовсім не тому,
що тут знаходили золоті самородки, а зовсім з іншої причини. Посилилися
в цьому глухому закутку три газди з Поділля,, які разом зі своїми
сім’ями втекли від жорстокого пана: Курдибан, Грижин і Решетівський.
Вони побудувалися саме в цій місцині, і пани навіть не здогадувалися, що
обабіч центральної Соляної) дороги прикриті лісами і крутими берегами ще
живуть якісь люди. І ось так скрито жили ці юди впродовж усієї панщини.
“Виходить, ніби ви жили в золотому кутку!” – дивувалися перегодом
сусіди.
Якщо й не в Золотий (березівки), то справа, перед злиттям двох потоків
знаходиться берег, який називають Курадибановим, а на місцену між
потоками кажуть Реглетівський, зліва знаходиться гора Грижена, названа
на честь першого свого косаря і лашканця…
На час першої письмової згадки про село Рунгури належали до
Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі. Від часів
розподілу Польщі село належало до Печеніжинської Домінік Станіславського
округу (циркулу) Королівства Галіції й Людолярії, у 1811-1853 роках – до
Коломийського циркулу, у 1854-1897 р. – до Пече ніжинського повіту
Станіславського воєводства. У 1939-1941 р. село належало до
Колмоийського повіту Станіславської області, під час німецької окупації
1941-1944 рр. – до Коломийської округи дистрикту Галичина
Генерал-Губернаторства польських земель…
За “Других совітів” Рунгури належали до Печеніжинського (1944-57 р.),
Яблунівського (1957-1962 р.), і від 1963 р. – до Колмоийського району
Івано-Франківської області.
Виходячи із природніх умов села, можна вважати, що головним заняттям
населення Рунгур було в першу чергу скотарство, потім землеробство,
солеварство і бондарство. Про солеваріння свідчить курган біля соляного
джерела на Боянці з самого попелу.
З матеріалів архіву Бурштинського замку (Львівська бібліотека АК ІРСР,
відділ рукописів) відомо, які окремі повинності повинні були виконувати
селяни Печеніжинського ключа в 1722 році: крім щотижневої панщини, вони
повинні були обов’язково виходити на різні заорки, оборки, закоси,
обкоси, хто мав волів, або з кимось спрягався, привозив до двору
заздалегідь заготовлені дрова. Раз на рік кожен селянин відвозив до
Пігайчиків три бочки солі. З селян стягалися різні десятини (десятий
вулик, двадцяту вівцю, п’ятнадцяту козу і т.д.). Від кожної голови
худоби пан щорічно брав один золотий окремого податок, так званої
“роговинини”.
Становище селян ускладнювалося ще й тим, що вони жили в орендованих
маєтках.
Кожен орендар намагався витіснити з селян далеко більше того, що було
записано в інвентарях.
Перший опис населення Галичини за часів Австро-Угорщини проводився в
1772-1774 роках. Він був дуже неточний, а тому фактично першим
австрійським переписом вважають розширений перепис від 31 жовтня 1957 р.
За даними цього перепису 1857 р. в Рунгурах проживало 1161 особа. За
селом рахувалося 4.500 моргів загальної площі земель, однак у
розпорядженні селян перебувало всього 333 морги орної землі, 1474 морги
лугів і городів, 22 морги лісу і 115 моргів пасовищ.
В 1871 р. в Рунгурах проживаю 1179 жителі, була школа.
В 1880 р. в селі було вже 1262 жителі.
Цього року в Рунгурах вже снувала позичкова громадська каса з сумою 100
золотих.
В 90-х роках в селі була читальня “Просвіта”.
1883 р. у селі нараховувалися 71 хлопець та 62 дівчат шкільного віку.
А ось віденське видання “Повний реєстр міст і сіл Галичини подає дані
про Рунгури станом на грудень 1890 р.
площа села 13,73 квадратні кілометри;
12,88 квадратних кілометрів займали сільські ліси і пасовиська.
У селі налічувалось 334 будинки:
Населення села 1880 р.: чоловіків – 816, жінок 86,3, серед них
греко-католиків – 1620, римо-католиків –21, ізраїльців – 38.
Довідник засвідчує, що, в Рунгурах 1890р. розмовляли українською мовою
1641 житель, німецького-38, польського – жоден не розмовляв.
1912р. у сілі проживало 2044 осіб (євреїв-140, поляків-50). Школа
зареєстрована як одно класова, але з російською мовою.
В наслідок першої світової війни розпалася Австро-Угорщина. 1 листопада
1918р. у Львові проголошена ЗУНР. (Західно-Українська Республіка).
24 травня 1919р. Покуття зайняли румуно-боярскі окупанти, а у вересні
1919р. їх замінили польські війська. Польський уряд не признавав ніяких
рішень уряду ЗУНР. Тому в 1919р. створюється українсько Галицька Армія.
Рунгурські хлопці були мобілізовані в УПА.
1930р. у селі працювало чотирикласова утраквістична школа, три класова
школа була у Слободі і одно класова з польською мовою у Ропах.
Часи панування польських окупантів були соками жорстокого
адміністративного і соціального гніту та тяжких бідувань і для селян
с.Рунгури.
Про це свідчать дані перепису населення від 9 грудня 1931року, де
визначалась рідна мова тільки польська, а замість української вживався
термін «інша». І цією «іншою» мовою говорило 2093 чол. населення села.
Польська міліція переслідувала членів товариства «Просвіта» та
кооперативи «Праця». Переслідувались і ті, хто передплачував газети,
тому для села приходилось всього 13 примірників газет. Селяни платили
податок по 5 золотих за морг.
1937році побудовано нова школа. З приходом армії більшовиків в селі
відбувалися зміни. 18 вересня у Рунгурах був створений селянський
комітет в складі 5 чоловік і відділ народної міліції в складі 8 чоловік.
2 липня 1941р. с. Рунгури було окуповано німецько-угорськими військами.
За час тимчасової окупації з Рунгур було вивезеного на примусові роботи
41 чол.,11 жінок.
У квітні – серпні 1944 року на території села точилися кровопролитні
бої. Під час воєнних дій загарбниками спалено 655 дворів (з 718 усіх),
вбито 36 чол. цивільного населення .
Важким тягарем лягла війна на плечі селян нашого села. Вони змушені
були залишити Рунгури і перебути зиму в навколишніх селах :Сопові,
Нижньому вербіжі, Верхньому Вербіжі, Корнилі, Воскресіннях, Замулинцях
та запрутських селах – Грушеві , Дебеславцях.
Повернулися рунгуряни до своїх домівок, на місці яких застали згарища.
Копали землянки, бурдеї, щоб було де пережити. Не було що ні їсти , ні
сіяти , ні садити.
Почалася епідемія тифу. Селяни варили сіль і пішки на плечах несли її
до Дністра, а то і за Дністер, щоб поміняти на зерно чи муку. А в 1947
році додався ще й голод.
В 1946 році с. Рунгури було перейменовано на с. Новомарківку. (Указ
Президії Верховної Ради УРСР від 7.06.1946 р.)
В 1950 р. В селі побудували нову школу – семирічку.
В 1977 р. Побудована середня школа.
Після війни селяни платили дуже великі податки: за гектар землі – 400
крб. , 250 л. молока, 150 яєць, 60-80 кг м’яса , 3 кг вовни, 1,5 шкіри
50 кг зерна, козячу шерсть.
21 травня 1990 р. Селу Новомарківка повернуто його назву Рунгури
((Указ Президії Верховної Ради від 21 травня 1990 р.)
В 1990 році жителі с. Рунгури почали будувати нову церкву. Так як
збудована після війни маленька церква не вміщувала парафіян села (церква
у війну згоріла).
1992 рік
2 серпня відбулася панахида і освячення хреста на місці повстанської
криївки в урочищі Пекупчєва. В цей же день був освячений і хрест на
місці загибелі повстанців Михайла і Орисі з Вербіжа. До хрестів були
покладені живі квіти, вінки. На місце освячення прийшли цілими сім’ями .
Було багато людей із Слободи, Печеніжина, Вербіжа, Коломиї і ін. сіл .
Після освячення довго лунали повстанські пісні, які виконували жінки
горішнього кутка с. Рунгури .
19 вересня – Архістратига Михаїла Чудотворця – храмове свято – праздник
у Рунгурах . В цей день відбулося освячення нової церкви. На освячення
церкви прибули : владика – єпископ Іриней, гості із Німеччини, Польщі,
Риму, Канади. Були присутні 18 священиків із інших парафій .Після
привітання владики всі вийшли на зустріч із парафіянами Печеніжина і
Слободи.
Потім відбулося освячення церкви. Владика звернувся з подякою до
парафіян села. Парафіяни привітали владику, священиків, а також Федька
Прокопа – старшого церковного брата, який керував будовою церкви.
20 вересня – освячення хреста в урочищі Глини ця. Відбулася панахида.
13 жовтня відбулося свято приурочене 50 –річчю УПА, на яке були
запрошені учасники УПА – ОУН і їм були вручені грамоти.
В селі 4 каплиці. Відновлено каплицю, яка була поставлена в честь
скасування панщини. На Василія – 14 січня 1991 року освячено каплицю. На
той час в селі мешкало 2570 осіб.
1993 рік.
13 червня – відкритя та посвята символічної могили борцям за волю
України та пам’ятника Т.Г.Шевченку. В освяченні брали участь 6
священиків.
У відкритті символічної могили та пам’ятника Т.Г.Шевченку брали участь
представники від районної держадміністрації, члени Руху, представники
від різних партій.
1994 рік
22 квітня – 50 років трагедії нашого села. Церковний дзвін оповістив
про початок цієї сумної події. Після служби Божої люди нашого села,
гості прийшли до символічної могили борцям за волю України. Учні
ставлять до могили гірлянди та живі квіти. Національні прапори
приспущені в скорботі.
Священик біля могили відправив панахиду.
Після панахиди відбулося віче, на якому виступив голова сільсько Ради
Стефорак В.М., голова Коломийської районної ради М.Наконечний, жителі
села – очевидці подій, вчителька історії Платановська м.О. та учні 9
класу.
На закінчення цього сумного ювілею учні виконали пісні – молитви :
“Господи , помилуй нас”, “Ой, боже, боже, зглянься на нас”.
Про цю подію говорилося по місцевому радіо, писали газети “Вісник
Коломиї”, “Галичина”, “Молода Україна”.
Написана книга “Книга пам’яті”.
26 червня – у Рунгурах успішно пройшли вибори до місцевих Рад та до
Верховної Ради України.
10 липня – повторні вибори , в результаті яких було вибрано депутатом
до Верховної Ради Лілію Григорович.
1994р.
2 травня в селі відбулося масове святкування 420 річниці першої
письмової згадки про Рунгури.
На свято приїхали майже всі уродженці села, які проживають за межами не
тільки області, але й за межами України. На свято приїхали : заслужений
лікар м. Чернівці Супник Д.В., старший секретар обласного радіомовлення
Андріященко Р.О., член спілки письменників України Стефак В.Ф. і Федю
П.В. На святі були присутні представники району та області.
4 грудня у селі відбулося масове відкриття моста через річку Лючку. Цей
міст з’єднав дві частини села, адже важко було людям під час стихійного
лиха.
На відкритті були присутні : голова райдержадміністрації Живак В.М.,
начальник обласної податкової міліції Кузенко М.В.
2000 рік
“Тепло долонь і розуму і серця я Україні милій віддаю”, – під таким
девізом повинні жити українці. На жаль , в наш час, в час духовного
відродження не кожен дотримується Божих заповідей. Адже невід’ємною
рисою свідомого українця є його духовне багатство. Саме з цією метою з
30 серпня по 2 вересня 2000 року в нашому селі була проведена Свята
Місія. Найпочеснішими гостями Святого торжества були місіонери Василь і
Дмитро які проповідували Божу науку. Також монашки проводили релігійні
уроки в школі серед дітей. Напевне, кожна людина, яка побувала на Святій
місії, взяла для себе хоч зернину того добра, милосердя, ввічливості. А
ця зернина проросте в душах людей і дасть плідний урожай.
2002 рік
14 жовтня 2002 року в селі Рунгури відбулося відкриття та освячення
каплички із статуєю Богородиці. І це знаменно – Богородиця, як
покровителька і заступниця.
Поруч із капличкою стоїть уже цілий меморіальний комплекс: пам’ятник
Т.Г.Шевченку та пам’ятний знак борцям за волю України. Капличка є третім
елементом сільського меморіалу. Вона чудово доповнює весь комплекс.
І ще одна подія відбулась того дня в Рунгурах. В урочищі Пекупчєва
було освячено споруджений хрест біля підніжжя гори , де в лютому 1951
року енкаведисти закидали гранатами останній бандерівський бункер.
Сьогодні з самих бункерів не залишилось нічого , крім невеличких ярів
на крутосхилі, до яких тяжко доступитися.
2004 рік
В цьому ж році в Рунгурах нараховується 2400 осіб. Територія села
займає площу 2465 гектарів, в тому числі наші ліси займають 1307
гектарів. У користуванні сільчан – 889 га, з них рілля – 400 га.
У селі налічується 965 дворів.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.
Василь Стефаник . Рунгури. Нариси з історії села. Коломия. 2002 рік
Грабовський В. Ілюстрована історія Прикарпаття. Друге доповнене видання.
Т.1
Грабовець Т.2 344с.
Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська обл. Київ, 1971 636с.
Енциклопедія Коломийщини. – Коломия. Вік .2003 Зшиток 3, літера 3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
