Реферат
Моє село – Серафинці
ПЕРШОВИТОКИ
Якби хто йшов пішки з Городенки на Заліщики колишньою «цісарською»
дорогою або, гостинцем, то в трьох кілометрах ходи дійшов би до
Серафинців, а за селом на сході через кілька хвилин сягнув би колишнього
(до 1939) польсько-румунського кордону. Отут, у самому куті
Івано-Франківської області, притулилося наше село. Через декілька
кілометрів – село Бабин, то вже Чернівецька область. А далі – Дністер,
межа з Тернопільщиною.
Село то западає у видолинки, то дряпасться горбами, мальовничо
розкинувши по садках свої хати й городи. З північного боку видно
Стрільче, зі Сходу – Бабин і Пробабин, на півдні Ясенів-Пільний
відкриває дорогу на Снятин, а з заходу прикриває село від вітрів
Городенка.
Нас насамперед цікавить, скільки років Серафинцям. Можна з упевненістю
сказати, що людські поселення на території села існували ще в
дохристиянські часи, бо в його околицях знаходили знаряддя праці
кам’яного віку, часів трипільських племен.
Як стверджує краєзнавець Петро Сіреджук, перша писемна згадка про наше
село сягає 1500 року. З переказів відомо, що колись па території
Серафинських земель було село Ямгорів. Мабуть, не беруся стверджувати
безапеляційно, поселення з такою назвою існувало ще за давніх часів, але
в середньовіччі його сплюндрувала татарська орда, а натомість виникли
Серафинці. загубивши на крутозламах історії походження своєї назви.
Петро Сіреджук стверджує, що слово «серафинці» з молдавської
перекладається як «міняйло», визначаючи таким чином роль цього села як
посередника в обміні різних грошей на польсько-молдавському порубіжжі.
Проте уродженець села, кандидат філологічних наук Василь Лазарович не
знайшов у молдавській мові слова, подібного до «серафинці». Можливо,
назва ця походить від власного імені якогось (чи якоїсь) Серафима
(Серафими).
Зрозуміло, що писемна згадка не передбачає з’яви першої хати в селі, а
отже, його народження, а лише зафіксовує існування поселення на час
згадки про нього і його назву. Саме ж село може існувати тривалий час і
без згадок про нього на письмі.
ЧАСИ ПОЛЬСЬКОЇ Й АВСТРІЙСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ
У 1340 році нагло помер останній галицько-волинський князь Юрій II –
Болеслав Тройденович, і на цьому обірвалась нитка галицько-волинських
князів. Ще дев’ять років Галичина перебувала під короною князя Любарта,
а відтак від 1349 з перервами аж до 1939 року посідали нашу землю то
польські, то австрійські займанці, а інші частини Західноукраїнського
краю потрапили під гніт угорців та румунів. Своїми дарчими грамотами
польські королі щедро роздавали шляхті цілі повіти, округи, села разом
із їхніми мешканцями. Княжі люди, які зберігали за собою певні свободи,
ставали панщизняними, перетворювалися на кріпаків.
За той час Серафинці відчули всі «принади» польського панування: важкий
національний, соціальний та релігійний гніт, всілякі приниження людської
гідності, недоїдання й голод. І це на землі Галичини, що, як писав
польський історик Чоловський, «порівняно з пісками Мазовша, лісистої
Волині, болотистого Полісся була краєм, де течуть молочні й медові
ріки».
Польська шляхта нещадно експлуатувала населення Прикарпаття, позбавляла
його економічних прав, робила залежним від власних примх. Ось які
повинності виконували селяни на користь магнатів: подушне від лану,
замкові роботи, шарварки, будівництво та ремонт маєтків, замків і
фортець, десятина снопів від лану на костьоли та монастирі, панщина,
чинш зерном за випас худоби, яйцями, курми, пряжею, худобою, ремісничими
виробами, обідні, стації для проїжджих чиновників, відумерщина (якщо
хата залишалась без спадкоємців, то все майно переходило у власність
поміщика), надзвичайні побори, податки на війну та всякі політичні
акції. Селянин у ті часи був беззахисною людиною, яка разом з усією
родиною закріплялася за панським маєтком і не мала права змінити місця
проживання.
Утікачів від панщини поміщицькі гайдуки виловлювали й нещадно карали.
Захисту селяни не мали в жодному суді й завжди становили соціальну базу
всіляких повстань і заворушень. Одне з перших великих повстань відбулося
1490 року під проводом Мухи. Воно охопило все Покуття й інші землі аж до
Галича й Рогатина. Історики не знають точно, звідки родом той Муха.
Учений з діаспори І. Кузич-Березовський пише «що, напевно, Муха…
шляхтич з Березова або Серафинець». Ми нічим не можемо підтвердити його
припущення, але й ніхто поки що не спростував, що ватажок повстання не
походить із цього села. Що ж до шляхтичів Березовських, які підтримували
Муху, то такі прізвища збереглися в Серафинцях дотепер і, можливо, якісь
Березовські заснували згодом село
Березів Косівського району або ж навпаки, прийшли звідти до нашого села.
Нема сумніву, що вихідці з Серафинців були серед повстанців Мухи, а під
час національно-визвольної війни 1648 року, коли Городенка повстала
проти польської займанщини, брали участь у загонах Семена Височана.
У 1772 році відбувся перший поділ Польщі між Австрією, Росією і Прусією,
внаслідок якого Галичина відійшла до Австро-Угорської імперії й стала
називатися Королівством Галіції й Володимирі!’. Правив ним цісарський
намісник. Край був поділений на повіти, якими керували старости.
Не можна сказати, що життя галицької спільноти дуже поліпшилося, та все
ж цісарські реформи принесли деяке полегшення.
А загалом Галичина була колоніальним придатком Австро-Угорської імперії,
яка мало дбала про соціально-економічний розвиток краю. Промисловість
тут розвивалася слабо, 60 відсотків її становили дрібні майстерні, в
яких працювали до 10 осіб.
Цукрові буряки з галицьких ланів вивозили переробляти до Австрії, а
перший цукровий завод у Галичині збудували в Ходорові лише 1913 року.
Зате широко розвивалося горілчане виробництво. На території Городенщини
працювали три ґуральні: в Городенці, Ясенові-Пільному і Гвіздці. Кожне
мале село мало корчму, а великі села – і по 2-3.
Не в кращому стані перебували й земельні відносини. Після скасування
панщини 1848 року краща частина сільськогосподарських угідь належала
поміщикам, гірша – селянам, зате податки за землю для селян були в два й
більше разів вищі за поміщицькі.
Аналогічне становище було й у Серафинцях. Кращі сільськогосподарські
угіддя Заокіп, Заперевід, Шнури, Заставки, Рудки й Реґівки належали
магнатам Потоцьким, які передали село у віно графові По-пінському, а
відтак в оренду Зільберам і Зейдманам. У ХУІІ-ХУПІ століттях деяку
частину земель – Заокіп, Заперевід, Шнури, Реґівки, Купиня – розпродали
біднішим шляхтичам і селянам, бо орендарі господарювали погано.
У селі працювали невеликі цехи та майстерні, що виготовляли знаряддя
праці й переробляли сільськогосподарську продукцію: млини, кузні,
олійниці, поташня.
На Юрківці на річці Червоній був Петрів млин, а поблизу Левади – Базів
млин. Після Першої світової війни в центрі Вознесенського кута працював
ще й третій – Курчаків механічний млин, але через відсутність палива він
часто простоював, і селяни перестали користуватися його послугами. Тому
власник перевіз свій млин у Тишківці, де він працював до Другої світової
війни, а два водяні ще довго обслуговували селян, і лише в 30-х роках
дехто став возити зерно до великих удосконалених млинів, збудованих у
Городенці й у селі Далешевому, бо тут збіжжя відразу міняли на борошно.
У сільських олійницях Козаченка, Бучовського, Крижанівського, Безмутька
видобували олію з соняшнику, яка поряд зі свинячим смальцем була
основним продуктом забезпечення людей жирами.
В олійницях, як і в млинах, завжди було завізно, лише в Петрівку, коли
більшість селян жила надголодь, вони частково простоювали.
До старих промислів села належала й поташня, збудована ще наприкінці
XVII століття й тривалий час давала непогані прибутки. Коли ж дерева, що
росли поблизу неї, були вирубані, а довозити ліс здалеку стало
невигідно, підприємство занепало й у середині XIX століття перестало
працювати.
Велике значення для села мали кузні: Гуцулякова, Бачинського,
Скібінського, Маркевича, Хотинського, Дзідикевича. Тут кували все
сільськогосподарське знаряддя від сапи до плуга, коні, вози, замки,
робили цвяхи, огорожі та ще багато іншого. Був навіть випадок, коли в
кузні Гуцуляка виробляли фальшиві польські монети номіналом по два
злоті.
Наприкінці XIX століття на полях Городенського повіту з’явилися
проектанти-землеміри, щоб підготувати проект залізничної колії Де-лятин
– Коломия – Стефанівка через серафинецькі поля. З Городенки планувалося
провести залізницю полями й урочищами Жолоби і Заставки. Мала вона
пролягти у ста метрах від хат Шлемкевича, Івана Боюка і Миколи
Городецького, а далі полями понад Ставищем і Потічками аж до межі з
Буковиною. Однак поміщик із Ясенова Криштафович добився перепланування
залізниці, а станція Ясенів-Пільний стана в майбутньому базою для його
фільварку. За планами, що збереглися в архівах Львова, за станцією
Ясенів-Пільний 1896 року на центральній (цісарській) дорозі в напрямку
Заліщиків, приблизно за два кілометри від Серафинців передбачалося
спорудити станцію Бабин – Серафинці. Але й цієї ідеї не вдалося втілити
в життя.
Тим часом будувалася залізниця неподалік від села, і люди з Серафинців
там тяжко працювали, але й заробляли удвічі більше від сезонних
поденщиків.
Основним заняттям жителів Серафинців було сільське господарство. Близько
50 господарів села, які мали до 5 гектарів землі, вирощували зернові й
овочеві культури. Жито в основному йшло на хліб, кукурудза – на фураж
для худоби та птиці. Вирощували також квасолю, біб, соняшник.
На початку 30-х років XX століття почав працювати цукровий завод у
Городенці й селяни стали вирощувати цукрові буряки. В середньому
засівали 0,3 гектара на господарство. Бідніші ґазди, які здебільшого
мали 2-3 гектари ґрунту й одного коня і спрягалися з іншими господарями,
вирощували культури, що йшли на прогодування родини, а щоб одягтись і
взутися, шукали заробітків: у літній сезон працювали на полях поміщиків
і заможних селян. У жнива працювали за восьмий або десятий сніп, а
восени – на збиранні картоплі – за 7-му-10-ту міру.
Агротехніка обробітку була невисока. Поля угноювали раз на 5-6років,
мінеральних добрив застосовували мало. Врожайність теж була
низька і становила в середньому з гектара:
пшениця – до 25 центнерів;
жито – до 20 центнерів;
ячмінь – до 20 центнерів;
кукурудза – до 50 центнерів;
картопля – понад 100 центнерів.
Правда, деякі господарства збирали врожаї навіть удвічі вищі від
наведених.
Основною тягловою силою були коні, яких у селі налічувалося близько
трьохсот голів. До Першої світової війни використовували і волів.
З архівних джерел відомо, що 1809 року в селі було 106 коней і 100
волів. Господарства, що мали до 5 гектарів землі, утримували по 1-2
молочні корови, годували 1-2 поросят, по 5-10 овець і, звичайно, домашню
птицю (курей, качок, гусей). Малоземельні господарства мали по одній
корові, кілька кіз. Пасовищ у селі не було, тож худобу доводилося
годувати вдома.
У Серафинцях постійно були зайві робочі руки. Ці люди працювали або на
будівництві в бригаді Миколи Бачинського, або на поденних роботах у
поміщиків Зайдмана і Криштофовича. Коли в 30-х роках запрацював
Городенківський цукровий завод, то з села на сезон цукроваріння
наймалося до сотні людей, частина з яких залишалася тут для виконання
ремонтних робіт.
Близько двох десятків осіб працювали на залізниці. Це була важка, але
добре оплачувана праця як за Австрії, так і за Польщі.
Більше сотні людей емігрували за океан, одні там І залишились, інші
їздили туди по декілька разів.
Так жили Серафинці до Другої світової війни.
СЕЛО В 40-х – 80-х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ
Першого вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Напад
фашистської Німеччини, а відтак комуністичної Росії на Польщу закінчився
для поляків розгромом й окупацією, і то в дуже скорім часі. Вже на
десятий день від початку війни, рештки польського війська на чолі з
Ридз-Сміґлим, спаливши полкові прапори на толоці, покинули село, а через
тиждень на Семаківській дорозі вже гуркотіли радянські танки.
Відібрані підрозділи Київського військового округу їхали на машинах з
піснями «Розпрягайте, хлопці, коні» та «Ой хмелю, мій хмелю». А за
кілька годин нові окупанти «повели боротьбу» з приватною власністю,
розграбувавши крамниці Городенки.
Далі пішли галасливі віча та збори, на яких оратори-агітатори вихваляли
радянські порядки й критикували капіталізм. У Серафинцях на стадіоні
поблизу цвинтаря спорудили трибуну і провели перший мітинг, який
утвердив радянську владу в селі. Головою її став Юрій Жугаєвич. Створили
також комітет бідноти й земельну комісію, що розподілила поля поміщика
Зейдмана між бідняками. На кожного припало по 0,5 гектара.
Ще у вересні опустів двір Зейдмана: чого не розграбували, те розподілили
поміж себе комітетчики. Залишилися порожні господарські будівлі та
поміщицькі хороми. 28-29 жовтня у Львові відбулися так звані народні
збори Західної України для ухвалення приєднання західних областей до
Радянської України у складі СРСР. Делегатом від Сера-финців була Ганна
Онуцька.
Нелегка була весна 1940 року. Розподілені поміщицькі землі належало
обробити, а тяглової сили не вистачало. Весняні роботи на цих полях
запізнювались, і нові господарі були незадоволень Попри все те виріс
непоганий урожай. Нова влада стала агітувати за колгоспи, мовляв, так
легше працювати. Взимку розпочалася активна наступальна пропаганда
колгоспного життя. Приїздили представники колгоспів зі східних областей,
посилали наших людей до них, зокрема Ганну Онуцьку, але та не побачила
там нічого доброго.
По Різдвяних святах в Серафинцях створили колгосп «17 вересня», головою
якого став Василь Онуцький. Кращі землі села: Заокіп, Заперевід, на
Заставках відійшли до колгоспу, а гірші дісталися тим, хто хотів
працювати самостійно.
Настала перша колгоспна весна. Утворили дві бригади: одну в поміщицькому
дворі, а другу – на господарстві Андрія Бучовського, якого зарахували до
куркулів, бо мав 20 гектарів землі, яку придбав за гроші, що їх одержав,
як компенсацію за своє каліцтво на паперовій фабриці в Канаді.
Двадцять другого червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна.
Того ж таки дня німецькі літаки розбомбили військовий аеродром у
Чернятині.
У четвер, 26 червня, в Серафинцях уже були угорські війська, які почали
встановлювати свої порядки. На гостинці й у центрі села спорудили
шибениці. По селу шастали місцеві урядники з мадярськими карабінами та
реквізовували збіжжя й одяг.
Тридцятого червня у Львові було проголошено відновлення Української
держави, уряд якої очолив Ярослав Стецько, заступник Голови проводу ОУН
Степана Бандери.
У Серафинцях обрали українську владу, а в Городенці відкрили школу
резерву підстарший українського війська, яку очолив поручник УГА Петро
Васкул. Однак через тиждень окупанти роззброїли школу, а її керівника з
благословення угорців по-звірячому замучили польські шовіністи.
У серпні прийшли німці й почали встановлювати свої порядки.
Серафинці стали волосним центром, а до волості, крім них, входили ще
п’ять сіл: Ясенів, Пробабин, Городниця, Передівання, Стрільче. Волосним
старшиною призначили Василя Яшона, а писарем – Миколу Мулярчика.
Німці поводилися в селі залежно від успіху чи невдач на фронтах.
Спочатку вони були досить миролюбні, але коли взимку настали для них
прикрі часи, почали відбирати в селян теплий одяг. Після
сталінградського краху окупанти ще дужче оскаженіли, стали забирати
сільську молодь на роботу до Німеччини.
Двадцять сьомого березня 1944 року радянські війська форсували Дністер і
захопили Городенку, Снятин, Коломию. В Снятині було створено обласну
владу, а решта області до липня залишалася під німецькою займанщиною.
Уже на початку травня понад 500 здорових чоловіків віком від 18 до 45
років мобілізували на війну. Частину з них відіслали на військову
підготовку в Саратовську область, а решту – на фронт. Додому не
повернулися з війни 142 чоловіки.
Відразу ж по війні окупанти жорсткими методами взялися відновлювати в
селі колгосп. Селяни чинили опір колективізації, а ОУН й УПА вели
криваву боротьбу супроти нових загарбників. Запалали скирти і стодоли,
ночами чулися постріли. Гинули і невинні люди.
НКВС встановив у краї лютий терор проти ОУН і мирного населення. Людей
ешелонами вивозили в Сибірські концтабори, «розкуркулювали», грабували.
Терпіли старі, мучилися діти.
У 1946 році поновлено діяльність колгоспу, в якому тоді налічувалося 50
родин. Землю обробляли примітивним способом, основною тягловою силою
були коні, та ще машинно-тракторна станція (МТС) надавала допомогу одним
трактором «Універсал». Урожаї були невисокі, на трудодень колгоспникам
видавали 500 грамів зерна і по кілька копійок.
У 1948 році відбулася суцільна колективізація. У Серафинцях створили два
колгоспи: на Миколинському куті – «17 вересня» на чолі з головою Миколою
Дейпуком, а на Вознесенському куті – імені XVI партз’їзду (голова –
Микола Безмутько). Бригадирами були: в колгоспі «17 вересня» Теодор
Бачинський, Іван Білоголовка, Іван Понічевський, Микола Яківчик; в імені
XVI партз’їзду – Микола Боюк, Михайло Березовський, Василь Гнатчук,
Василь Козаченко.
Того ж року головою колгоспу «17 вересня» обрали Олександра Коваліва,
який зумів налагодити трудову дисципліну й підняти економіку, а 1949
року два колгоспи об’єднали в один – «17 вересня», де створили чотири
польові бригади, які очолили Теодор Бачинський, Василь Москалик, Микола
Яківчик, Михайло Березовський. Кормову бригаду очолив ВасильБойчук, а
городню – Іван Бережанський. Колгосп обслуговували п’ять тракторів з
МТС. Врожайність зернових становила 15 центнерів з гектара. У
тваринництві було 80 голів великої рогатої худоби, ЗО голів молодняка,
400 свиней, 200 овець і 300 курей. За 1949 рік колгоспники одержали на
трудодень по кілограмові зерна та 50 копійок грішми.
Наприкінці 1953 року головою колгоспу став Іван Січкар, його заступником
– Василь Гнатчук, агрономом – Олександра Січкар. За головування Івана
Січкаря (1953-1965) колгосп став стабільним. Врожаї зернових зросли до
35-40, цукрових буряків збирали по 360, тютюну – 15 центнерів з гектара.
На трудодень стали видавати по два кілограми зерна і два карбованці.
Прибутки дозволили подумати і про соціальний розвиток села. В той час
було здійснено такі заходи:
добудовано дитсадок за типовим проектом;
споруджено стадіон;
реставровано два млини;
збудовано дві крамниці на обох кутах;
електрифіковано село.
Будівництво в колгоспі й у селі велося під керівництвом майстра Миколи
Бачинського та його помічників Амброзія Галущака, Івана Бачинського,
Романа Жугаєвича, Миколи Галущака, Василя Онуцького.
У 1966 році Івана Січкаря перевели на роботу в районне управління
сільського господарства райвиконкому, а колгосп очолив Лука Стефаник. За
його головування зросли врожаї, перейшли на грошову оплату праці,
збудували нове приміщення школи, зернові склади, їдальню для
механізаторів.
Наступного року Луку Стефаника перевели на роботу в колгосп «Маяк», а
головою колгоспу «17 вересня» став Василь Гнатчук. Урожайність зернових
тепер становила 42-45, а цукрових буряків – 400 центнерів з гектара.
У 1967 році відкрито новозбудований Будинок культури, цегельний завод,
упорядковано сільські дороги.
У 1970-му колгосп «17 вересня» об’єднали з колгоспом «Маяк» (Городенка).
Головою об’єднаного господарства став Лука Стефаник. У Серафинцях був
створений відділок № 1, а новий колгосп назвали «Ленінським шляхом».
Керівником серафинського відділку став Василь Миленький (1970-1974), а
після нього відділком керували Василь Гнатчук (1971-1985) і Дмитро
Яремович (1985-1990).
ХРОНІКИ СЕРАФИНЦІВ
Парохія Серафинці знана від 400 літ. Давніше серединою села вздовж річки
Ямгорів проходив кордон між Туреччиною й Польщею. Частина Серафинців на
східному березі річки належала до Туреччини, а на західному – до Польщі.
На місці, де тепер стоїть парохіяльна церква, на горбі, що здіймається
над селом, височіла турецька вежа, за нею були вириті глибокі рови, а за
тими ровами висипаний високий вал, на якім був споруджений турецький
замок. Один із тих давніх ровів і досі перетинає парохіальне подвір’я.
Турецькі сліди можна нині зауважити на деяких прізвищах: Алімани,
Буждигани, Яшани (дуже численна родина), Бурнадзи. Так само про давнішнє
турецьке панування свідчать деякі деталі місцевого одягу. Приміром,
старі жінки ще дотепер носять турецькі червоні фази на головах.
Через часті прикордонні сутички й напади люди покидали рідні краї, й у
ХУІ-ХУП століттях чисельність їх дуже зрідла. Доперва у XVIII віці
канівський староста Микола Потоцький спровадив з України, де тоді була
Руїна, і люди тікали світ за очі, багато колоністів, надав їм землі та
козацькі «вольності», себто звільнив від панщини. Відтоді з’явилися в
нас Чайковські, Велигорські, Крижановські, Топольницькі, Бачинські,
Онуцькі, Островські, Рогожинські, Войцеховські, Кнігиницькі,
Рома-новські, Скавронські, Бережанські, Березовські, Городецькі,
Козаченки (численні), Петриченки, Курганевичі, Жугаєвичі, Шлемкевичі,
Бурнадзи, Боюки, Подольські, Хошинські, Ілієвичі, Левицькі, Панічевські,
Бу-човські, Лучицькі, Якимовичі, Яримовичі, Загаровські, Лазаровичі,
Лу-кавецькі. Всі ці родини тепер дуже численні. З давньої галицької
пан-щизняної людності лишились Атаманюки, Яківчики, Матійчики, Кабани,
Петрини, Фалати, Русковолошини, Унгуряни, Бабії, Дейпуки, Козо-різи,
Потягайли, Білоголовки, Ощипки, Діки, Гнатчуки. Цих родин значно менше,
ніж переселенців Потоцького, які й досі зберегли риси, що їх подибуємо,
приміром, на Полтавщині. Та й вдача цих українських колоністів відмінна
від вдачі мешканців інших сіл. Вони дуже любять хоральний спів,
запальні, горді, надзвичайно прив’язані до грецького обряду й
української національності, сварливі, хиляться до всього нового. Це і є
образ теперішніх парохіян у Серафинцях.
Румунського походження Гривули й Унгуряни.
Микола Потоцький заснував тоді церкву Вознесіння і дав кошти на
утримання пароха. Наприкінці XVIII віку двір переніс церкву і
парахіальні будинки на те місце, де вони стоять тепер, бо турецький
кордон тоді перемістився поза Буковину (за Австрії), а город, давній
цвинтар, місце, де була давня церква, загарбав собі, й дотепер там є
двірські городи. З того постав був процес між парохом і двором, який
закінчився остаточно року 1818 не на користь парохії. Року 1866
вибудував па-рох отець Миколай Дебельський нові парохіальні будинки, а
року 1882 парох отець Северин Литвинович побудував нову церкву
перенесення Мощей св. Миколая. Парохіальні будинки відремонтовані в 1922
– 1923, а церква – в 1925-1926 роках.
Людність парохії невдовзі зросла так, що вже 1830 року засновано
систематизоване сотрудництво, і тепер вона становить близько 3800 душ,
однак через численну еміграцію до Канади й Америки зменшується. Школа до
року 1921 була чотирикласна й налічувала до 680 учнів, а тепер діє
шестикласна школа, в якій працюють дев’ять учителів, а число дітей щораз
зменшується і сего року становить 420.
Серафинці, 27 грудня 1926
II
Село Серафинці досить просторе і має вигляд довгого вужа завдовжки
близько 5 кілометрів. За статистикою від 1931 року, тут налічувалося 811
хат і 3454 мешканці. Площа села становила 3 квадратних кілометри.
Через дві третини села протікає потік Гуркало, який з’єднується з
потоком Лімець, що тече від Городенки і протікає через третину
Серафинців. Отже, село розташоване над двома потічками, які приносять
йому багато користі.
Населення тут українське, але є й кілька польських родин, які до поляків
не признаються. В загальному населення складається з 80 різних прізвищ.
Із них половина закінчується на -ський та -ич. Два прізвища татарського
походження (Болук й Алі). Татари вихрестилися і поодружувалися з
християнками.
Село почало осідати десь близько 1500 року на південний схід від
теперішнього і мало назву Ямгорів.
Під час татарського наїзду 1622 року воно було цілком знищене, лише
декільком родинам вдалось уціліти. Мешканці ховалися поміж скель уздовж
потока Гуркала.
Після татарського набігу село стало відбудовуватись у верхів’ї Гуркала.
Тут були початкові числа хат на чолі з центром тодішньої «культури» –
корчмою, яка мала перше число.
На полях височіли два кургани, на яких запалювали вогні при набігах
татар. Від тих курганів взяли назву родини Курганевичів. Десь у тому
місці, де тепер місцевий цвинтар, було турецьке поселення, сліди якого в
формі черепків і пляшок знаходимо при копанні могил.
Назва села затрималася десь до року 1860, бо з того часу є контракт
купної села жидом Давидом Зільбером у графа Понінського року 1866, де
фігурує назва Ямгорів. Є два варіанти зміни назви (дуже плутані й
суперечливі та й навряд чи правильні). Перший. Стара церква стала
валитися, і за переказами, десь 1760 року недалеко від теперішньої
церкви, заїхав у болото пан Ісидор Ільський і не міг звідти вибратися,
тож борикаючись дав обітницю звести церкву, коли врятується. Виїхавши з
болота, побудував церковцю на честь ангелів серафинів. Від того часу
село розбудовується в напрямі церкви і прибирає назву Сера-финці. Все це
містить наліт легендарності. За даними сучасного краєзнавства, назва
села походить із молдавського й означає «міняйло», тобто тут був пункт
обміну грошей різних держав. Із тих часів маємо переказ, що близько 1760
року один із парохів мав дві доньки. До Ямгорова прийшли два богослови
Іван і Михайло Шлемкевичі, які поженилися за парохових доньок. Один із
братів виїхав зі села, а другий, Іван, одержав 14 моргів поля і дав
початок роду Шлемкевичів.
Є ще одна версія походження Серафинців. У пана Каньовського, власника
села, була кохана дружина Серафима, на честь якої й названо село. Стара
церковця зникла, а на її місці збудовано другу, де парохами були отці:
Баран, Плонський, Загайкевич, Каратницький, Бородайке-вич, Луцький. У
1882 році під проводом отця Литвиновича на місці старої церкви зведено
храм, який стоїть до цього часу (сто років). Частина іконостасу
намальована в ті часи, решта – пізніше. Приход був досить великий, мав
70 моргів поля.
Нова двоповерхова семикласна школа побудована в 1905-1906 роках. Від
1850 до 1878 року діти вчились у старому приміщенні, де з одного боку
була школа, а з другого – сільська управа. У 1880 році школу перенесли
до ліпшого будинку. Відтоді її управителями були вчителі: Струк,
Іжевський, Бачинський. Останній був сільським радикалом і підніс
надзвичайно рівень культури села. Після Бачинського управителями були
Лень, Дорожтнський і Юрчишин. З Австрії управління було українське,
однак, починаючи від 180 до 1914 року за громадські справи треба було
важко боротися. Двір не мав вплив на село, бо там жили жиди, які на
одних із виборів зазнали поразки і більше в громадські справи не
втручалися.
До 1850 року в селі керували дідичі та мандатори, які карали буками.
У селі часто бував класик української літератури Василь Стефаник. Він
учився з Левком Бачинський у Коломийській гімназії. Про Левкову сестру
Стефаник писав: “Євгенія Бачинська – то моя перша (біла) любов” Але
одружитися з нею не зміг. І бідолашна дівчина 1897 року померла з суму
та від хвороби.
У 1910 році в учителя Василя Бачинського почував Іван Франко, після
того. Як мав виступ у Городенці.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
