Леся Храплива. Життя і творчість.
Народилася Леся Храплива 1926 року у Львові, тут вона пішла до школи, а
потім і до гімназії. У 1944 році вісімнадцятирічна Леся разом із
батьками була змушена іммігрувати на Захід, до Канади, де вона проживає
і до сьогоднішнього дня.
Рід Храпливих походив з Тернопільщини, він належав до того прошарку
інтелігенції, яка жертовно працювала для народу. Її дід – Василь
Храпливий, – був управителем школи у селі Лисівці Заліщицького повіту.
Його дружина – Стефанія із Ганкевичів – із старого
шляхецько-священицького роду. У них було 4 сини: найстарший – Іван;
Роман – помер у визвольних змаганнях, як старшина галицької армії; Євген
– батько Лесі і наймолодший – Зеновій, професор математики і фізики.
Василь Храпливий помер, коли найменшому синові було 4 роки. Стефанія їх
усіх вивела в люди.
Батько письменниці – Євген Храпливий був громадським діячем, визначним
дослідником сільського господарства, багато років свого життя присвятив
праці в крайовому товаристві «Сільський господар» у Львові.
Професор Іван Храпливий, народився у 1892 році, студіював класичні мови:
грецьку та латинську в університетах Відня та Чернівців і все життя
викладав ці предмети в Коломийській гімназії. Був спокійною та
опанованою людиною. Любив своє звання і виконував. При більшовизмі
навчав німецької мови. Одружився з учителькою музики, Марією З Білліхів.
Окрім своїх предметів професор глибоко цікавився ще й багатьма
спорідненими справами: знав багато мов, збирав та колекціонував поштові
марки, знав міжнародну мову есперанто та переписувався з есперантистами
в світі.
За «других совітів» був на короткий час репресований, але цього було
достатньо, щоб викликати передчасну смерть, десь біля 1960 року,
незабаром після виходу з тюрми
* * *
Лесі Храпливій судилося стати українською письменницею. Вона – тонкий
лірик, майстер художнього слова. Грунт, на якому зростали її таланти, –
це народ і вірна любов до нього. Вона має свої теми й улюблені образи,
свої засоби відображення дійсності.
Патріотичне почуття – одне з найглибших людських почуттів – проймає всю
творчість Лесі Щур. Покинувши у вісімнадцятирічному віці Україну,
поетеса зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю це марна
трата часу та сил. Тому її патріотизм набрав дійового характеру.
Безмежна є любов письменниці до своєї батьківщини. Вона любить землю,
духовні скарби рідного краю, не перестає детально вивчати його минуле,
поділяє життєві турботи своїх сучасників та плекає надію у щасливе
майбутнє вільного народу. Митця чарують українські народні пісні,
веснянки, колядки, які часто можна зустріти в її повістях, написаних для
українських дітей, та молоді в діаспорі. Та над усе вона любить свій
народ. Вже в ранній творчості поетеса-патріотка висловлює мрію про
свободу рідного краю:
Хай темряви сила
Перед блиском твоєї краси:
Бо ти грішних від муки звільнила,
Так і праведних з пекла спаси!
Поезія Лесі Храпливої звучить як голос нічим і ніким нескореного рідного
краю, як голос народу, який прагне духовного і соціального відродження.
Її поезія – яскравий приклад тези про єдність форми та змісту. Ця форма
– проста і витончена, а зміст прозорий, глибокий, незавуальований і не
блукаючий, поетеса пише про те, що думає, і що її болить, і пише так,
як думає. Та це цілком природні речі. Природні, та на жаль, тільки для
світу, який звично називається вільним. Вона прекрасно розуміє, що марно
затискати думку у підтекст з надією, що знайдеться кмітливий читач,
котрий наважиться відчитати її між рядками.
Збірка «Далеким і близьким» – перша критика поетеси, як вийшла друком на
батьківській землі. І те, що Леся Храплива завжди була і залишається
українською письменницею підтверджують рядки, в яких вона з ніжністю і
безмірною любов’ю пише про рідну землю: озера та ріки Західної України,
чудові Карпати, вкриті зеленим мохом лісів та полян; про ледь чутну гру
вітерця з ніжно-блакитними хвильками води і його розмову з неспокійними
листочками. У Лесі Храпливої – Щур «там» – це завжди рідна знедолена
Батьківщина та її з ні чим не зрівняна природа:
Тиху прозолоть вдумчева осінь
На чужі поклала дерева,
Ти ввижаєшся мені як досі:
Кожну мить однаково нова.
Чарівність і багатство української природи часто виступає контрастом до
злиденного людського існування, вони ще більше відтінюють недолю
трудящих.
Патріотизм Лесі Храпливої має класовий характер та проявляється в любові
і відданості трудівникам, борцям за незалежність України:
Може в інші країни та дні
Спрямувала б я вірші вітрила,
Якби ви не боліли мені,
Того болю я так не любила…
Де б не була письменниця, вона серцем і думкою завжди з Україною,
страждає і мучиться з її народом. Ця любов є глибоким інтимним
почуттям і влилася в такій строфі:
Хай торкнуться вільні мої руки
Мозолів закутих рук твоїх…
Ніч причина від твоєї муки,
А мовчати – перед Богом гріх! – ці рядки з вірша, поміщеного в розділі
«Братові за гратами».
Леся Щур пише вільно, як дихає. Очі поетеси-інтернаціоналістки не раз
бачили скрізь лихо і насилля, повнилися слізьми від горя свого та інших
народів. І часто ці сльози лилися від безсилля всьому цьому чимось
зарадити. Прагнення до дії, до боротьби за свободу слова – один з
провідних мотивів патріотичної поезії Храпливої. У цій ліриці злилися
особисті болі й настрої з горем народу. Вся творчість письменниці, –
яскраве свідчення титанічного духу Лесі Євгенівни, вона забувала про
власний біль для українського народу, готова виконувати найважчу працю.
Її поезія пройнята оптимізмом:
Золотий, кладуся вам під ноги,
Б’юся в ніч осінню об вікно,
Щоб не заросли ті дороги,
Ті роковані, що ждуть давно.
Духовний світ письменниці – глибокий, неосяжний, прекрасний. Він
своєрідно розкривається і в її життєстверджуючій інтимній ліриці.
Найбільше вона пише тоді, коли на серці в неї «негода». Складні
внутрішні переживання, свій смуток і надії, в хвили розпачу і твердої
віри в життя вона відтвори у віршах, повістях та багатьох інших своїх
працях. У ліриці передаються почуття в їх боротьбі, зміні й розвитку.
Слухові та зорові образи відтворюючи дію, передають багатогранне й
оптимістичне сприйняття митцем навколишнього світу. В цій збірці
влучними порівняннями, епітетами та метафорами передається процес
народження поезії та радість від неї. Життєстверджуючу лірику великої
поетеси наснажують такі цілющі джерела: незломна віра в народ і його
світле майбутнє та безмірно палка любов до Вітчизни. Ця лірика пройнята
перемогою життєдайних сил: світла над темрявою, добра над злом:
Підносимо голос, щоб світ нас послухав,
Зірвем залізні заслони слова:
Ніхто не замкне в ізоляторі Духа,
В концтаборі слова; хоч би і Москва!
Усі роздуми про роль художнього слова і суспільного призначення поета
поєднанні в її творчості з думами про народ, його соціальне і
національне відродження. Обставини життя письменниці склалися так, що її
поетичне слово – єдина зброя в далекій Канаді. Глибоке відчуття свого
обв’язку перед українською нацією спонукає письменницю все життя
гартувати і вдосконалювати своє слово у літературному світі, хоч це їй
дається не легко, але все-таки вдається:
Те слово ти колись садив
На буднім чорному граніті,
А вже без сонця, без води
Почали брості зеленіти…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
