САМОСТІЙНА РОБОТА
З історії зарубіжної літератури
На тему:
“Концепти-образи нещасливого кохання в сюжеті
“Трістана та Ізольди”.
Дослідник культури французького середньовіччя Дені де Руж мон у своїй
праці “Любов і західна культура” стверджує, що у західній літературі
немає прикладів та історій щасливого кохання. На мою думку причиню
цього є те, що взаємна, благополучна любов, якій ніщо не загрожує, не є
такого цікавою, не викликає стільки переживань та емоцій, як так, яка
змушена долати перешкоди, перемагати все і всіх заради коротких
миттєвостей щастя. Крім того, західноєвропейська людина навіть прагнула
страждань, зокрема любовних. Страждання, муки і терпіння, а навіть і
смерть заради кохання вважалися вершиною почутті, притаманних лише
витонченим і духовно багатим особистостям.
Яскравим прикладом такої любовної історії і найбільш відомим сюжетом
середньовіччя є “Трістан та Ізольда”, який має декілька версій, що
належать різним авторам. В основі всіх варіантів твору-легенда про
трагічне кохання королеви і лицаря, яке запалало від чарівного напою,
випитого помилково і тривало до смерті головних героїв, незважаючи на
переслідування. Протиріччя з моральними та суспільними принципами,
розлуку і загрозу смерті.
Противаги прозову версію Жозефа Бедьє в перекладі Максима Рильського, я
зрозуміла, що шалена пристрасть Трістана та Ізольди так хвилює читача
саме тому, що з самого початку приречена на нещастя. Закохані не можуть
бути разом все життя. але не можуть бути разом все життя. але не можуть
і одне без одного, хоча усвідомлюють гріховність свого почуття. В
основі концепції їх любові – страждання і безвихідь. Перешкоди,
небезпека ще більша розпалюють пристрасть і Трістан та Ізольда знову і
знову свідомо кидаються у вир почуттів, ідуть на смерть заради кохання.
Складається враження, що герої не стільки люблять одне одного, кільки
саме кохання; вони навіть, на мій погляд, насолоджуються своїми муками
і нещастями.
Дені де Ружмон зазначає, що Трістан та Ізольда, переживаючи сильну
взаємну пристрасть, насправді люблять іншого в собі, а не іншого, як
такого. У творі не помітно, щоб герої бажали щастя та безпеки один для
одного; піклування і вболівання за іншого проявляються лише моментами,
Закохані самі штовхають на смерть і небезпеку себе і предмет свої
любові. В розлуці страждають, а коли підозрюють, що інший вже не
мучиться і не сумує, то своїми діями знову його до цього спонукує.
Прикладом цього є те, що Трістан, будучи вигнаний Ізольда, вирішив
померти: “Трістан бажає і прагне смерті, але не хай же хоч довідається
королева, що він умирає з любові до неї, як вона це знатиме – він умре
спокійніше”.
Цим самим він готовий нанести їй глибоку рану, але довести свою любов.
Мабуть, це жорстоко і тому, я згідна з думкою Ружмона, що крізь шалену
пристрасть героїв проявляється начебто навіть ненависть.
Закономірне завершення такої бурхливої любові, яке дійсно принесло
спокій і умиротворення їх душам – це те, чого вони прагнули впродовж
всього роману – смерть майже одночасно і одне біля одного.
Трістан та Ізольда з своїм вірним, шаленим, хоч і суперечливим кохання
стали вічними образами світової літератури, ідеальними коханцями усіх
часів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
