.

Гуманізація організаційних основ освіти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
165 2743
Скачать документ

ГУМАНІЗАЦІЯ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ОСНОВ ОСВІТИ.

Під організаційними основами освіти ми будемо розуміти все те, що
визначає форму освітньої діяльності в найбільш широкому смислі цього
терміну. Система управління освітою в її різних вимірах та рівнях,
різновидності освітніх закладів та чинники форм організації занять у
них, включаючи і соціальну диференціацію освіти, система організації
освіти в окремому навчальному закладі та роль окремих суб’єктів цього
процесу, терміни навчання, механізми фінансового та управлінського
впливу суспільства на освіту – ось основний, хоча й далеко не повний,
перелік різноманітних сторін освітньої діяльності, що мають
організаційну природу. Зрозуміло, що форма і зміст педагогічного процесу
знаходяться у нерозривній єдності, а тому при розгляді тих чи інших
аспектів організації вітчизняної системи освіти ми будемо прагнути
знайти змістовні детермінанти змін, які вже зараз є чи запрограмовані в
майбутньому.

Загальний напрям змін у системі організації освіти визначається тими ж
загально соціальними чинниками, що і зміст освіти. Гуманізація
організаційних засад функціонування освіти навіть більш очевидна, ніж її
змістовної складової. Це не означає, що саме ця сторона освітньої
діяльності має визначальну роль (згідно відомого діалектичного
положення, саме змістовна сторона явища чи процесу є визначальною при
взаємодії з формою свого протікання чи існування). Просто організаційні
зрушення легше піддаються нормативній регламентації – з одного боку, з
іншого ж – у нашій країні, де традиційно пріоритет віддається
організаційним методам вирішення усіх соціальних проблем, саме сфера
організації освіти стала першочерговим об’єктом реформування.

Тому вже зараз ми можемо вже досить чітко визначити ті зміни в
організації освіти, які мають цілком реальні виміри і є проявом
гуманоцентричної переорієнтації освіти в цілому. В першу чергу мова йде
про демократизацію і плюралізацію освітньої системи в усьому тому, що
стосується форми організації навчання учнів. В наш час вже практично не
існує нормативних обмежень на форми власності освітнього закладу, його
тип, назву, організаційні основи навчально-виховного процесу, систему
внутрішкільного розпорядку та міжособистісну комунікацію тощо. Є
проблеми іншого порядку – матеріального забезпечення, підготовленості
кадрів, соціального замовлення на ті чи інші види освітніх послуг,
менталітету населення – проте ці загальносистемні обмеження прямо не
детермінуються ні освітою, ні існуючою нормативно-правовою базою.

Наслідком такої ситуації стала значна диверсифікація форм організації та
здійснення освітньої діяльності. У нас виникло багато приватних шкіл, є
конфесійні учбові заклади і заклади національної спрямованості. Поряд зі
стандартними загальноосвітніми закладами сформувалися ліцеї, гімназії,
колегіуми, різноманітні авторські школи, школи-родини тощо. Бурхливо
розвиваються різноманітні інтегративні форми організації освіти на базі
синтезу кількох типів освітніх закладів. Спеціалізація освітніх закладів
набуває все більшого обсягу і поширення. В країні формуються специфічні
мережі освітніх закладів, об’єднаних спеціалізацією, належністю до тих
чи інших педагогічних напрямів чи участю в міжнародних,
загальнодержавних та регіональних програмах.

Гуманоцентричний зміст усіх цих змін очевидний. Особистість
багатогранна, напрямів розвитку її сутнісних сил може бути безліч, а
відтак будь-які формальні обмеження способів навчання та виховання
дітей, не продиктовані турботою про їх інтереси (як правило, такі
обмеження визначаються загальним законодавством і мають цілком конкретну
спрямованість – захист від насилля, експлуатації, втягування у злочинну
діяльність тощо), в демократичному суспільстві недопустимі. Зняття
авторитарних обмежень на шляху розвитку організаційних основ
функціонування вітчизняної освіти – одне з найбільших завоювань
демократії не лише в освіті, а й у країні в цілому.

Подальші перспективи цього напряму реформування вітчизняної освіти
досить очевидні. Інтеграція у світовий соціокультурний та освітній
простір, виділення та кристалізація у вітчизняній освіті окремих
педагогічних шкіл і напрямів, формування на основі практичного досвіду
найбільш оптимальних з точки зору тих чи інших критеріїв підготовки
учнів і розвитку особистості систем організації роботи учбових закладів
вже в недалекому майбутньому приведе до створення цілісної
плюралістичної системи освіти за аналогом тих, які існують у багатьох
розвинених державах. А зараз ми можемо говорити все ж більше про
видимість різноманіття, оскільки за новими назвами частіше за все
знаходиться старий зміст стандартизованої радянської школи, і по суті
відмінності у різних типах вітчизняних шкіл не такі вже й значні. Та й
зумовлені вони не скільки формами організації навчального процесу,
скільки рівнем його матеріального забезпечення та кваліфікації вчителів.

Подібні риси характеризують і зміни в формах організації
навчально-виховного процесу в школах. Педагогічне новаторство торкнулося
передусім цієї складової педагогічного процесу, оскільки саме вона в
очах педагогів, та й суспільства перш за все ототожнюється з
функціональним імперативом освіти та освітнього закладу. В своїй масі
все ж вітчизняні педагоги не виходять за рамки традиційної
класно-урочної системи, піддаючи її різноманітним формам вдосконалення
та видозмінювання. Найбільш розповсюджена форма такої модифікації – це
так зване модульне навчання у різноманітних своїх варіантах. Не вдаючись
у спеціальне обговорення чеснот та недоліків системи, вкажемо на те, що
вона в цілому вписується в гуманоцентричну трансформацію освіти,
оскільки змінює навчально-виховний процес у напрямі його наближення до
потреб особистісного розвитку дітей. Вже існуючий вітчизняний досвід
педагогічного новаторства, в тому числі в рамках модульного навчання,
дає можливість спрогнозувати на найближче майбутнє відсутність повного
розриву з класно-урочною системою. Наша освіта поступово буде
модифікувати останню, пристосовуючи її до завдань особистісного розвитку
дітей. Очевидно, що сама по собі класно-урочна система не суперечить
гуманоцентричним принципам організації освітнього процесу, і її реальне
наповнення залежить від більш загальних принципів функціонування
освітнього закладу.

Принциповий відхід від класно-урочної системи поки що намічається лише в
рамках розвитку дистанційних форм навчання з використанням комп’ютерних
технологій. Поступове розширення, по мірі інформатизації суспільства та
освіти, такої форми навчання передбачено і Національною доктриною
розвитку освіти в Україні. В цілому ця перспектива прямо пов’язана з
процесами гуманізації в освіті, оскільки дистанційне навчання з
використанням комп’ютерів і комп’ютерних освітніх мереж різко розширює
можливості індивідуалізації навчання, активності та ініціативності його
суб’єктів, створення системи самонавчання з великим потенціалом творчого
розвитку особистості. В розвинених країнах, де вже діють численні центри
комп’ютерного навчання, підтверджена і його чисто практична ефективність
– з точки зору швидкого оволодіння навчальними програмами та
професійними знаннями і навичками.

Проте все ж є багато заперечень проти широкого розвитку дистанційного
комп’ютерного навчання саме на рівні загальноосвітньої школи. В першу
чергу вони пов’язані саме з переорієнтацією школи на забезпечення
формування особистості в системі міжособистісної комунікації та
посередництво в оволодінні культурним потенціалом суспільства.
Дистанційне навчання позбавляє учня цього соціокультурного та
педагогічного впливу і цим прирікає на однобокий інтровертивний
розвиток, по суті -відчуження від соціуму – хоча все те, що відноситься
до ментального розвитку здібностей дитини, скоріш за все, такою формою
навчання може бути дійсно успішно досягнуте. Враховуючи це, навряд чи
можна рекомендувати широке поширення дистанційної форми навчання з
використанням комп’ютерних технологій в нашій школі, навіть коли такі
технічні можливості будуть створені. Більш доцільним є все ж
використання можливостей комп’ютерних засобів навчання в рамках
модифікованої класно-урочної системи.

В цілому можна констатувати, що педагогічні новації у вітчизняній
системі освіти в сфері організації навчально-виховного процесу
розвиваються в руслі загального процесу гуманізації освіти. Вони
спрямовані на адаптацію конкретних форм навчання та виховання до потреб
учня, його розвитку та формування його особистості. Найбільше уваги
зараз звертається на розвиток активності дитини, її ініціативності,
формування внутрішньої мотивації в процесі навчання. Саме ці критерії
лежать в основі вибору методик і в цілому експериментальної діяльності
багатьох навчальних закладів. Накопичений досвід дозволяє вже зараз
ставити питання про впровадження гуманоцентричних методик та форм
організації навчально-виховного процесу у масовій школі і розробки
відповідних програм як на рівні окремих регіонів, так і на
всеукраїнському рівні.

Певні зрушення в піднятті активності дітей є і в реформуванні
організаційних основ функціонування освітніх закладів. Їх переорієнтація
на потреби розвитку дитини і забезпечення відповідних екзистенціальних
характеристик педагогічного середовища в освітньому закладі відбувається
з використанням традиційних для вітчизняної школи форм учнівського
самоврядування. Його значне поширення пояснюється, очевидно, тим, що ця
форма активності школярів і уваги до їх потреб шкільної адміністрації і
педагогічного колективу досить легко впроваджується організаційними
методами і може легко контролюватися органами управління. Учнівське
самоврядування дійсно має масовий, але переважно формальний характер –
якраз через те, що легко можна перевірити його наявність чи відсутність,
а не природу і характер.

Слід з жалем констатувати, що ні освітянські управлінці, ні педагогічні
колективи у своїй масі не усвідомлюють необхідності розвитку реального
учнівського самоврядування. Зрозуміло, що на вітчизняному педагогічному
досвіді, де взагалі будь-яке самоврядування, а не лише учнівське,
виглядить нонсенсом, таке розуміння і не могло виникнути. Практика
впровадження у наших освітніх закладах зарубіжних освітніх програм, де
учнівське самоврядування є суттєвою складовою педагогічного процесу в
школі, показує безперспективність чисто механічного переносу на
вітчизняний освітній простір західних зразків організації шкільного
життя. Проблема в тому, що якраз через учнівське самоврядування школа
має вийти на зв’язок з реальним дорослим життям, до якого і готує дітей
школа, а демократичний розвиток суспільства в Україні ще не настільки
великий, щоб автоматично програмувати дітей на особистісну і
громадянську активність, а головне – школа значною мірою відрізана від
безпосереднього впливу громадянського суспільства, знаходячись в цілому
в рамках системи державного управління.

Тому вирішення проблеми учнівського самоврядування як важливого аспекту
гуманізації організаційних основ функціонування вітчизняної школи
бачиться у кількох взаємопов’язаних напрямах діяльності. По-перше,
потрібно продовжувати підвищення ролі учнівського самоврядування в
загальній системі оцінювання діяльності освітніх закладів, вносячи
відповідні зміни нормативного характеру. По-друге, потрібно розробити
нову систему критеріїв оцінки самого учнівського самоврядування,
включивши в неї показники, що характеризують наявність реального впливу
учнів на організацію шкільного життя, мотивацію учасників шкільного
самоврядування та інші його змістовні компоненти. По-третє, необхідно
зв’язати процес розширення громадського впливу на освітні заклади з
утвердженням реального учнівського самоврядування. Останнє має стати
важливою сферою піклування громадських органів контролю та управління
освітніми закладами, які передбачається створювати рішеннями другого
всеукраїнського з’їзду працівників освіти. Нарешті, цілком можливо
використовувати і фінансові важелі державного впливу. Національною
доктриною передбачено створення нової економіки освіти, орієнтованої на
фінансування не освітнього закладу, а споживачів освіти, тобто дітей. В
нормативи такого фінансування можна закласти рівень розвитку учнівського
самоврядування, стимулювавши відповідно і гуманоцентричну трансформацію
вітчизняних шкіл.

Однак в цілому вказану проблему можна вирішити тільки в рамках створення
загальношкільної системи неформального партнерства учня та вчителя, про
яку вже йшлося вище. Організаційні аспекти цієї проблеми пов’язані з
розробкою механізмів управління школою, її внутрішнього розпорядку,
вибором методик та технологій навчально-виховного процесу, і особливо –
з критеріями підготовки та відбору управлінського та педагогічного
персоналу і системою оцінювання їх роботи. В принципі можна сказати, що
організація дійсно орієнтованого на життя дітей шкільного середовища
визначається в першу чергу особистісними характеристиками членів
педагогічного колективу і шкільної адміністрації, і вже потім – тим
морально-психологічним кліматом, який вони створюють у школі. При
відсутності якихось суттєвих нормативних обмежень на експериментування з
розпорядком і формами організації шкільного життя вирішальним фактором у
гуманізації цього найважливішого компоненту освітньої організації
(оскільки він – найближчий до учня і безпосередньо визначає умови, в
яких він буде навчатися, виховуватися і розвиватися) є рівень
особистісного і професійного розвитку та ціннісні орієнтації педагогів.

У зв’язку з цим хотілося б вказати на ті основні критерії, яким має
відповідати педагог, що претендує на роботу в гуманоцентрично
орієнтованому освітньому закладі. Їх у свій час сформулював
основоположник сучасної гуманістичної психології К.Роджерс, виступаючи
перед американськими вчителями. Критерії мають характер запитань, які
передбачають позитивні відповіді педагога в тому випадку, якщо він
готовий до успішного виконання умов неформального партнерства з учнями в
освітньому закладі. Ось ці запитання:

“1. Чи вмію я входити у внутрішній світ людини, яка навчається і
дорослішає? Чи зміг би я поставитися до цього світу без забобонів, без
упереджених оцінок, чи зміг би я на рівні особистісного ставлення,
емоційно відгукнутися на цей світ?

2. Чи вмію я дозволити самому собі бути особистістю і будувати відкриті,
емоційно насичені, нерольові відносини з моїми учнями: відносини, у яких
всі їх учасники навчаються? Чи вистачить у мене мужності розділити зі
своїми учнями цю інтенсивність наших взаємовідносин?

3. Чи зумію я відкрити інтереси кожного в моєму класі і чи зможу
дозволити йому чи їй йти за цими індивідуальними інтересами, куди б вони
не вели?

4. Чи зможу я допомогти моїм учням зберегти живий інтерес, цікавість до
самих себе, до світу, який їх оточує, – зберегти і підтримувати
найцінніше, чим володіє людина?

5. Чи в достатній мірі я сам є творчою людиною, яка може звести дітей з
людьми та їх внутрішнім світом, з книгами, з усіма різновидностями
джерел знань, – з тим, що дійсно стимулює цікавість та підтримує
інтерес?

6.Чи зміг би я прийняти і підтримати тільки-но народжувані і в перший
момент недосконалі ідеї і творчі замисли моїх учнів,, цих посланців
майбутніх творчих форм навчання та активності? Чи зміг би я прийняти тих
творчих дітей, які так чисто виглядять неспокійними і не відповідають
прийнятим стандартам у поведінці?

7. Чи зміг би я допомогти дитині виростати цілісною людиною, почуття
якої породжують ідеї, а ідеї -почуття?”

Підготовка педагогів такого рівня вимагає комплексного вирішення великої
кількості організаційних проблем. В першу чергу мова йде про наявність
державної та регіональної програм прогнозування потреби та навчання
молодих педагогів. Ми вважаємо слушною і ідею профільної педагогічної
спеціалізації ряду шкіл на рівні регіонів з їх прямими зв’язками з
педагогічними інститутами та університетами. Безумовно, потрібно якісно
обновити всі навчальні програми педагогічних вузів під кутом зору
гуманоцентричної переорієнтації життєвих орієнтирів, знань та навичок їх
випускників.

Вкрай необхідне радикальне омолодження педагогічних кадрів та
освітянських управлінців у нашій країні. Але це немає смислу робити в
нинішніх умовах, коли вчитель у нашому суспільстві є злиденною,
малошанованою і безправною людиною. Мають бути виконані хоча б
мінімальні норми на підтримання статусу вчителя, сформульовані в “Законі
про освіту”. В іншому випадку нам не вдасться залучити до освітянської
діяльності здібну і енергійну молодь, і всі грандіозні завдання
реформування освітянської сфери просто повиснуть у кадровому вакуумі.

Вказана проблема підготовки та відбору адекватних сучасним вимогам
педагогів має вирішуватися і на рівні самих освітніх закладів. У нас і
зараз є багато хороших фахівців і талановитих організаторів освіти, і
формування з них першокласних педагогічних колективів дасть можливість
визначити практичні орієнтири діяльності для інших освітніх закладів.
Зацікавленими ж у становленні таких “маяків освіти” можуть бути і
батьки, і структури управління, і освітній бізнес. Адже в сучасних
умовах і в освітній сфері вже діють ринкові механізми, і впровадження
тут здорової конкуренції було б лише на користь і суспільству, і людям.
Механізм ринкового відбору цілком очевидний – хороші освітні заклади,
які забезпечують розвиток дитини і сприятливі умови навчання та
виховання, є і прийнятним об’єктом капіталовкладень.

Звичайно, тут постає проблема соціальної диференціації освіти. Дія
ринкових механізмів, комерціоналізація освіти невідворотно приводять до
розділення шкіл по принципу елітарності, умов і якості надання освітніх
послуг. Світова практика свідчить про те, що подібної диференціації
уникнути практично неможливо. Єдиний механізм, який попереджає зв’язок
соціально диференційованої освіти з статусним розподілом у суспільстві –
це підтримання достатнього за якістю рівня освіти у всіх освітніх
закладах для рівної конкуренції усіх випускників шкіл. Це означає, що
відмінності у якості освіти елітарних і масових шкіл не настільки
великі, щоб запрограмувати різні можливості розвитку дітей у дорослому
житті. Очевидно, що у подальшому звуженні цієї різниці і проявляється
одна з тенденцій гуманізації освіти. На реалізацію цієї тенденції
орієнтує і Національна доктрина розвитку освіти України, де основним
пріоритетом національної системи освіти вже є не просто рівний доступ до
освіти, а рівний доступ усіх дітей до якісної освіти.

Відносно новим аспектом гуманоцентричної переорієнтації організаційних
основ функціонування вітчизняної школи є визначення здоров’я дітей як
одного з критеріїв таких основ. Зараз ми спостерігаємо просто
валеологічний бум у вітчизняній педагогіці, який, очевидно, є
відображенням найбільш наочного напряму повороту школи до потреб дітей.
На жаль, застосування пріоритетів традиційної освіти, орієнтованої на
знання за всяку ціну, вже дало свої результати у вигляді радикального
зниження здоров’я дітей під час перебування у школі. Не слід думати, що
до цього приводить тільки перевантаженість дітей на уроках.
Несприятливий морально-психологічний клімат у школі є одним з
найсильніших чинників травмування дитячої психології, постійних стресів,
а відтак – і ослабленого здоров’я.

Тому подальша еволюція освітніх закладів в сторону забезпечення здоров’я
дітей в навчальному процесі носить багатоплановий характер і в цілому
визначається як один з напрямів гуманізації освіти в цілому. Мова йде не
лише про більшу увагу до фізичного розвитку дітей, зменшення
навантаження чи пропаганду і культивування здорового способу життя.
Практика функціонування шкіл культури здоров’я, які вже складають добре
розвинену мережу у нашій країні, свідчить про комплексний характер змін
всього педагогічного середовища в школі. Це й зрозуміло – адже неможливо
добитися стабільного фізичного здоров’я школярів, не піклуючись про їх
духовне здоров’я. І педагоги, починаючи з впровадження цінностей
здорового способу життя, невідворотно приходять до необхідності
трансформації всієї системи комунікації в освітньому закладі. Досвід,
накопичений і школами культури здоров’я в нашій області, свідчить про
те, що така форма організації шкільного життя є дуже ефективним і
прийнятним для більшості шкіл способом початку комплексної
гуманоцентричної переорієнтації освітнього закладу. У зв’язку з цим дуже
перспективною для вітчизняної освіти є розробка проблематики екологічно
сприятливого для учнів педагогічного середовища з поєднанням фізичного
та духовного аспектів цієї проблеми.

Гуманоцентрична переорієнтація організації життя вітчизняної школи в
рамках самої освітньої системи значною мірою утруднена специфічними
особливостями розвитку цієї сфери і в радянські часи, і вже в період
незалежності України. В рамках тоталітарного ладу освіта була
невід’ємною складовою державно-партійної системи ідеологічної обробки
громадянина і в такій своїй якості практично не мала зв’язку з самим
суспільством. Ця ситуація суттєво не змінилася і в останні роки. Попри
те, що інші сектори колишнього єдиного ідеологічного організму
(культура, засоби масової інформації, література, мистецтво, вища школа
тощо) в тій чи іншій мірі вийшли з-під тотального державного контролю і
інтегрувалися в громадянське суспільство, яке поступово створюється в
Україні, загальноосвітня школа продовжує в цілому залишатися елементом
державної структури. Її зв’язки з громадянським суспільством не носять
інституційного характеру, стихійні, нетривкі і неупорядковані.

Найважливіша причина такого становища полягає в тотальній фінансовій та
управлінській залежності школи від держави. Державний бюджет – практично
єдина надійна основа фінансування переважної більшості загальноосвітніх
закладів, а вертикаль державного управління освітою практично не
змінилася з радянських часів. Відтак вітчизняна школа в інституційному
плані в цілому залишається відрізаною від громадянського суспільства, що
формується в Україні, і лише непрямим чином відчуває на собі вплив тих
змін, які відбуваються в ньому. Це сприяє домінуванню консервативних
тенденцій у функціонуванні загальноосвітньої школи, а оскільки її минуле
пов’язане з авторитарними традиціями радянських часів, то і
консервується далеко не сприятливий для процесів гуманізації
організаційний остов системи освіти.

Збереження такої ситуації є основною перепоною на шляху до
гуманоцентричної переорієнтації вітчизняної школи в цілому, а не лише в
сфері організації її діяльності. Державна система управління освітою, як
і весь державний апарат, функціонує багато в чому на засадах
авторитарного суспільства. Ситуацію має змінити адміністративна реформа,
проте вона просувається дуже мляво і можна з певністю сказати, що
систему державного управління, адаптовану до потреб демократичного
розвитку суспільства, ми отримаємо ще не скоро. Тому єдиним шансом для
загальноосвітньої школи отримати належний простір для розвитку
демократичних та гуманоцентричних процесів є суттєве дистанціювання від
тотальної державної опіки і поступове входження в динамічні структури
громадянського суспільства.

Подібні перспективи розвитку вітчизняної освіти передбачені і
Національною доктриною розвитку освіти в Україні. Загальний напрям
модернізації вітчизняної освіти в організаційній сфері визначено як
трансформацію державної освіти в державно-громадську і поступове
посилення впливу громадськості як в сфері управління, так і в сфері
фінансування освіти. Зокрема, створення багатоканальної системи
фінансування освітніх закладів практично повністю відноситься до
діяльності структур громадянського суспільства. Враховуючи постійні
проблеми з бюджетним фінансуванням, можна передбачити, що в умовах
відкритості позабюджетних каналів фінансування освіти і
нормативно-правової урегульованості цієї проблеми вже через кілька років
основна маса шкіл в країні буде задовольняти переважний обсяг своїх
потреб у фінансуванні повсякденної діяльності саме через інституції
громадянського суспільства. Про це, зокрема, свідчить і досвід розвитку
вітчизняної вищої школи. А отримання значної незалежності від державного
бюджету майже автоматично приведе і до поступової ерозії вертикалі
директивного управління.

Що реально дає інтеграція школи в громадянське суспільство і
встановлення і інституційних зв’язків взаємозалежності з його
структурами в плані гуманоцентричної переорієнтації освіти? В першу
чергу – реальну залежність школи від результатів своєї діяльності.
Причому ця залежність важлива як мінімум у двох вимірах. По-перше, в
залежності від успіху в сфері гуманістичного виховання учнів формуються
ціннісні установки соціуму. Належно організований процес розвитку та
виховання особистості створює для школи сприятливе навколишнє середовище
– середовище, в якому домінують установки на знання та добро. Відтак в
таких умовах у освітніх закладів зростають шанси отримувати матеріальну
допомогу від громадян та структур громадянського суспільства. Іншими
словами, встановлюється пряма залежність між рівнем матеріальної
підтримки школи з боку громадянського суспільства та ефективністю
гуманоцентричного навчання та виховання в ній. Налагоджуючи останнє,
школа гарантує собі увагу соціуму і матеріальне благополуччя.

По-друге, встановлюються механізми прямої детермінації змін у шкільному
житті з боку громадськості, в першу чергу – батьківської громадськості.
Вище вже вказувалося, що державний чиновник за своїм соціальним статусом
безпосередньо не зацікавлений у процесі гуманоцентричної переорієнтації
школи – крім додаткових турбот це йому нічого не дає. Інша справа –
батьки. Як ніхто, вони зацікавлені у тому, щоб школа працювала на їхніх
дітей, щоб умови навчання та розвитку дітей постійно поліпшувалися, щоб
у школі послідовно зживалися всі обмеження, які заважають дітям жити та
навчатися. Залежність школи від батьківської громадськості – це по суті
найбільш оптимальний автоматичний регулятор процесу поступової
переорієнтації освітньої діяльності на потреби особистості.

Слід сказати, що в нинішніх умовах наявність такого регулятора викликає
тривогу у значної частини педагогів та освітянських управлінців саме
тому, що вони добре бачать перспективи ґрунтовної перебудови організації
життя в школі. Проте альтернативи цій перебудові немає – в усьому світі
загальноосвітні школи знаходяться в більшій (англо-американська модель)
чи меншій (німецька модель) залежності від батьків, громадськості,
різноманітних спонсоруючи структур громадянського суспільства. Світовий
досвід, та й практика вітчизняної освіти показує, що лише опора на
громадянське суспільство дає можливість школам розвиватися в умовах
оптимального співвідношення суспільного контролю та свободи вибору.
Збільшення громадського контролю над школою є тією соціальною основою,
яка забезпечує як переорієнтацію освіти на потреби особистості, так і
розширення самостійності освітніх закладів у всьому тому, що стосується
оперативного управління освітньою діяльністю. Нарешті, потрібно
розуміти, що в умовах швидкого збільшення ваги громадянського
суспільства в Україні і поступової відмови держави від контролю над
основними сферами виробництва та соціальними інститутами (і відповідно –
поступової відмови від їх утримання за державний рахунок) у
загальноосвітніх шкіл просто немає іншого вибору, як переорієнтуватися
на фінансові та організаційні можливості населення, територіальних
громад.

Розширення управлінських можливостей освітніх закладів – це ще один
важливий аспект гуманоцентричної переорієнтації їх діяльності. В умовах
досить жорсткого державного контролю зберігаються численні обмеження на
шляху творчої самореалізації педагогічних колективів, наближення
навчально-виховного процесу до потреб конкретної місцевості, конкретних
батьків і дітей. Само собою зрозуміло, що державний контроль,
здійснюваний з єдиного центру, по самій своїй природі може бути лише
обмежувально-стандартизуючим і не може приймати до уваги потреби кожного
освітнього закладу, кожної територіальної громади, кожної дитини. Лише
перехід основних важелів контролю та управління на рівень самого
освітнього закладу і територіальної громади, де він функціонує, дає
можливість обрати оптимальний варіант функціонування школи – з точки
зору поєднання загальносуспільних інтересів, інтересів локальної
спільноти та інтересів розвитку кожної особистості.

Національна доктрина розвитку освіти України передбачає в контексті
здійснення громадської переорієнтації загальної середньої освіти
поступову концентрацію оперативного управління саме на рівні навчальних
закладів. Хоча детально розроблених міністерських документів у цій сфері
поки що немає, аналіз зарубіжного досвіду дає достатньо підстав для
загальної характеристики змін, які очікують вітчизняну систему освіти в
процесі модернізаційних реформ. Освітні заклади отримають досить великі
повноваження у сфері визначення предметів, що будуть в них вивчатися,
обсягу цього вивчення, організації навчально-виховного процесу, системи
оцінювання, форм звітності та відповідальності педагогів, організації
шкільного самоврядування тощо. На базі освітніх закладів будуть
сформовані і громадські структури управління ними (піклувальні ради,
ради освітніх закладів), де і буде вирішуватися більша частина проблем,
пов’язаних з безпосередньою організацією їх життя.

Розширення повноважень освітніх закладів – лише один з аспектів
демократизації всієї системи управління вітчизняною школою. Відповідний
розділ Національної доктрини розвитку освіти в Україні передбачає
поступове відмирання функцій прямого директивного контролю державних
управлінських структур по відношенню до освітніх закладів. Саме цей
процес в найближчі роки і буде визначати темпи деавторизації управління
в цілому, переходу його на засади демократизму та гуманізму. По суті
покладено початок руйнування централізованої ієрархічної системи
державного управління освітою, що ґрунтується на принципі субординації
та командно-адміністративного тиску. Натомість створюються засади
формування поліархічного управління, що ґрунтується на засадах
взаємозалежності, співробітництва та рівноправного партнерства усіх
суб’єктів управлінських відносин. В рамках цього глобального процесу
реалізується кілька конкретних напрямів гуманізації та демократизації
управлінської діяльності.

В першу чергу мова йде про впровадження демократичних механізмів
державного контролю над сферою освіти. Держава переходить до
програмно-цільового управління розвитком освіти, відмовляючись від
тотальної регламентації освітньої діяльності. Це дозволяє освітнім
закладам вийти з-під постійного контролю чиновника, при цьому зберігши
залежність від стратегічного державного управління. Останнє проявляється
у фінансуванні та впровадженні тих державних програм, які визначають
перспективи розвитку вітчизняної освіти і вписуються в глобальний процес
її гуманоцентричної переорієнтації та інтеграції в світовий освітній
простір.

Серед таких програм в першу чергу слід відмітити програму інформатизації
та комп’ютеризації освіти, програму підготовки підручників нового
покоління, адаптованих до завдань особистісно орієнтованого навчання та
виховання, модернізацію сільської освіти за європейським зразком з метою
підняття її якості до рівня міської, ряд спеціальних програм щодо
обдарованих дітей, профільної спеціалізації школи, розвитку інтернатної
та позашкільної освіти тощо. Як бачимо, загальна спрямованість цих
програм дійсно має модернізацій ний характер. Фінансуючи ці напрями
розвитку вітчизняної освіти, держава реалізує демократичну модель
непрямого та “точкового” управління, яка добре зарекомендувала себе у
розвинених суспільствах.

Одним з аспектів такої демократичної перебудови системи управління
освітою є і принципове звуження сфери контролю державних стандартів
освіти. По суті, завдання останніх – це підтримка єдиного освітнього
простору в масштабах всієї країни, визначення стратегічних орієнтирів
діяльності освітніх закладів, але не детальна регламентація навчального
процесу. Зміст останнього визначається надто великою кількістю
диверсифікуючих факторів, щоб скільки-небудь суттєво формуватися на
рівні єдиного управлінського центру. Національна доктрина розвитку
освіти в Україні визначає основні чинники різноманітності навчальних
програм: це й вплив форм організації навчального процесу, і профільна
спеціалізації освітніх закладів, і оригінальні авторські педагогічні
концепції, і участь у різноманітних освітніх мережах, експериментах та
програмах, і регіональна та місцева специфіка освіти, і вплив на
навчальний процес батьківської громадськості та структур громадянського
суспільства.

Загальний напрям управлінських новацій у цій сфері – розширення
можливостей вибору суб’єктів освітньої діяльності, що є необхідною
умовою наближення навчально-виховного процесу в освітніх закладів до
потреб споживачів освіти. Розширюються можливості альтернативного вибору
навчальних дисциплін педагогічних систем, організації всього
навчально-виховного процесу. Це створює педагогічне середовище, яке за
своїми характеристиками є сприятливим для розвитку дітей, формування
активної і творчої особистості. Особливо слід підкреслити необхідність
суттєвого розвантаження навчальних програм і учбового часу для вільного
творчого вибору дітей, формування комплексу альтернативних
факультативних дисциплін, розширення регіонального і шкільного
компоненту в навчальному процесі. Світова і вітчизняна практика
свідчать, що збільшення простору для вільного вибору на рівні освітніх
закладів є безпосередньою передумовою їх переорієнтації на цінності
особистісного розвитку і благотворно впливає на розвиток зацікавленості
та внутрішньої мотивації до навчання самих дітей.

Поступове звуження сфери застосування директивних методів управління в
освіті і руйнування ієрархічної піраміди авторитарного контролю ставить
перед вітчизняною освітою проблему формування нового типу управлінських
відносин. Теорія та практика освітянського управління в Україні
одностайно вказують на те, що процес гуманізації управлінських відносин
у сфері освіти прямо пов’язаний не лише зі змінами
структурно-функціонального характеру, а й з формуванням нової
управлінської етики. Мова йде про те, що і на рівні управлінської
системи, як і на рівні організації життя освітнього закладу, формальні
взаємовідносини суб’єктів управлінської діяльності, основані на
виконанні їх функціонально-статусних ролей, мають поступово заміщуватися
системою неформальних стосунків партнерського характеру. Елементи власне
владного розпорядження, основою яких є використання тих чи інших
розпорядчих ресурсів, поступово будуть зникати по мірі отримання
суб’єктами освітянської діяльності ресурсної та функціональної
самостійності. Фактори міжособистісної комунікації, основою якої є
взаємні інтереси і взаємна зацікавленість у спільних діях та
результатах, поступово стануть домінуючими в управлінських відносинах.

У зв’язку з цим Національна доктрина розвитку освіти в Україні в якості
основного напряму трансформації структур управління освітою вказує
набуття ними функцій загальної координації діяльності освітніх закладів
на відповідному територіально-адміністративному рівні. Така координації
передбачає набуття управлінськими структурами здатності надавати
споживачам освіти послуг, потреба в яких випливає з самої організації їх
діяльності, а не регламентується нормативно чи статусним становищем
управлінських структур. Конкретний перелік таких функцій (інформаційне
та науково-методичне забезпечення, соціологічний моніторинг,
представництво інтересів тощо) може постійно змінюватися, проте
незмінним залишається партнерський, міжособистісно-комунікаційний,
етичний фундамент організації взаємодії основних суб’єктів освітньої
діяльності.

Гуманізація процесу управління в освіті, вихід на перші ролі етичних
засад в організації освітньої діяльності ставить і проблему
неформального громадського контролю в цій сфері. Вже зараз
спостерігається потреба в такому контролі у зв’язку з тим, що зовнішні
чинники управління, представлені державними управлінськими структурами,
вже значною мірою втратили повний контроль над педагогами та освітньою
діяльністю, і в той же час внутрішні механізми самоконтролю, основані на
гуманістичних ідеалах та соціоцентричних пріоритетах діяльності, у
багатьох педагогів ще не сформовані. Відтак в освітянському середовищі
спостерігаються негативні явища, пов’язані з безконтрольністю діяльності
освітніх закладів, яка використовується частиною педагогів в особистих
цілях, що не мають нічого спільного ні з нинішніми завданнями освіти, ні
зі стратегією модернізаційних реформ у сфері освіти.

Не хотілося б загострювати увагу на цьому питанні, але недостойна
поведінка багатьох педагогів і цілих педагогічних колективів вже не раз
ставали предметом публічного обговорення, викликаючи негативну
характеристику вітчизняної освіти з боку громадськості в цілому.
Халтурне ставлення до виконання своїх обов’язків, грубість з дітьми,
побори та хабарництво – далеко не повний перелік того, що масово
відбувається у нашій школі. В принципі нічого дивного в певній
деградації моральних устоїв частини працівників освіти немає – подібні
явища завжди супроводжують кризу і перебудову будь-якого соціального
організму. Але вже зараз потрібну шукати адекватні форми відповіді на ці
явища, узгоджуючи їх з потребами подальшого розвитку вітчизняної освіти.

На нашу думку, вже зараз можна використати вітчизняний досвід столітньої
давності в цій сфері. Як відомо, в дореволюційні часи масова освіта в
Україні носила в основному громадський характер. Відповідно вироблялися
і механізми громадського контролю стосовно педагогічної етики та
належної поведінки – як на роботі, так і в побуті – працівників
освітньої сфери. Цей контроль носив неформальний характер, однак ним
опікувалися і громадські професійні організації, і земства, а тому
дієвість його була великою.

Очевидно, і в українському суспільстві вже назріла необхідність
створення громадської педагогічної організації з цілим спектром функцій
в сфері регулювання педагогічної етики, а також кристалізації,
представництва та захисту інтересів усіх суб’єктів освітньої діяльності
в рамках громадянського суспільства. Найважливішою функцією цієї
організації стало б створення в суспільстві морально-психологічного
клімату, які б сприяли освітянським реформам і загальному процесу
формування гуманоцентричної ситеми цінностей як соціокультурного
середовища цих реформ. З іншого боку, формування такої організації
сприяло б наближенню школи до громадянського суспільства, оскільки самі
педагоги отримали б можливість консолідуватися як його складова і
відповідно ефективніше захищати і свої інтереси, і інтереси освітньої
галузі. Іншими словами, консолідація педагогічної громадськості в рамках
громадянського суспільства є також важливим аспектом громадської
переорієнтації вітчизняної системи освіти, без якої важко здійснити і
організаційні, і соціокультурні реформи гуманістичної спрямованості.

Розгляд організаційних аспектів гуманоцентричних реформ в освіті логічно
завершити проблематикою, пов’язаною з терміном навчання у
загальноосвітній середній школі. Перехід до 12-річної школи став тією
організаційною основою, в рамках якої ми плануємо здійснити весь
комплекс модернізацій них змін. Мова йде не просто про подовження
навчання в школі, а про її системну перебудову у всіх напрямах в процесі
переходу до 12-річного терміну навчання.

Проте і саме збільшення терміну навчання має власний гуманістичний
смисл. Адже чим більше часу залишається індивід в рамках спеціалізованої
системи навчання та виховання, тим більше у нього можливостей для
власного розвитку. Сучасна психологія ( у нашій країні – наприклад,
Д.Узнадзе) показала, що перебування людини в рамках спеціалізованого
освітнього інституту, запрограмованого на оптимізацію процесу її
розвитку, навіть допомагає штучно подовжити час дії природних функцій
саморозвитку особистості. Тому загальне збільшення терміну обов’язкового
навчання (а саме таким навчанням і у нас, і у більшості країн є навчання
в загальноосвітній середній школі) є формою розширення можливостей
розвитку індивіда в сучасному суспільстві.

Увага до цього аспекту освіти саме в останній час має соціальну
обумовленість. Ми вже говорили, що основним ресурсом інформаційного
суспільства в умовах постійної зміни системи знань, технологій,
соціальних орієнтирів є не самі знання та навички людей, а рівень їх
розвитку. Розвиток особистості стає головним ресурсом суспільства і
держави і в гуманітарному аспекті, і в прагматично-економічному
відношенні. Відтак особистісний вимір освіти став основним, і подовження
термінів навчання на всіх рівнях стало однією з найбільш фундаментальних
характеристик розвитку освітніх систем другої половини ХХ і початку ХХ1
століть.

Не важко передбачити, що подібна тенденція буде продовжуватися і в
подальшому. Вже зараз стандарт середньої освіти у розвинених державах –
близько 13 років, і це ще не межа. Можна бути переконаним, що інтеграція
нашої країни в світовий освітній простір приведе до необхідності
подовження навчання ще в найближчі роки, і ми не встигнемо здійснити
навіть випуску перших учнів з 12-річною освітою, як у нас уже буде
тринадцятирічна середня загальноосвітня школа.

А що нас чекає далі? Чотирнадцятирічна, п’ятнадцятирічна школа, чи ще
більший термін обов’язкового навчання? Взагалі це цілком вірогідна
перспектива, і на нашу думку, природне обмеження тут, якщо воно і може
існувати – це вік біологічної зрілості людини. Тому в найближчі роки ми
повинні бути готові не тільки до постійних змістовних і організаційних
змін у сфері середньої освіти, а й до постійного подовження термінів
обов’язкового навчання. Тим більше, що резерв для росту тут у нас дуже
великий – європейський стандарт обов’язкової освіти до вищої школи за
обсягом годин перевищує і нашу середню освіту, і нашу вищу освіту, разом
взяті.

Межу ж цьому подовженню освіти, на нашу думку, покладуть не стільки
природні обмеження віку людини чи прагматичні міркування економістів,
скільки принципові зміни характеру і функцій освіти в ХХ1 столітті.
Зараз ще важко говорити про їхні конкретні форми, але цілком очевидно,
що становлення освіти як повсякденної життєдіяльності людини на протязі
всього її життя принципово змінить і способи та форми навчання. Скоріше
за все, в майбутньому ми будемо мати інтегровану на кількох рівнях і
неперервну освіту, вписану у виробничу і соціальну тканину суспільства,
для якої така характеристика, як термін обов’язкового навчання, просто
не буде існувати.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020