Автор невідомий – Юридична деонтологія (книга)

Автор невідомий – Юридична деонтологія

ЗМІСТ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. Методологія юридичної деонтології

1.1. Культура особи у контексті філософського аналізу

1.2. Правова соціалізація особи юриста

1.3. Методологічні засади культурології права

Розділ 2. Предмет юридичної деонтології

2.1. Поняття юридичної деонтології

2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Розділ 3. Принципи, функції та компоненти юридичної деонтології

3.1. Принципи юридичної деонтології

3.2. Функції юридичної деонтології

3.3. Компоненти юридичної деонтології

Розділ 4. Співвідношення юридичної деонтології з професійною культурою
та правничою етикою

4.1. Поняття «професійна культура юриста»

4.2. Поняття «правнича етика

4.3. Правнича етика як юридична наука

4.4. Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної
культури

4.5. Норми природного права в одиничному, загальному й особливому

Розділ 5. Деонтологічна правосвідомість та обов’язки юриста

5.1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста

5.2. Службовий обов’язок юриста

5.3. Обов’язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних
посягань

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 1. Аспекти духовно-національного почуття

юриста

Духовна культура юриста

1.2. Національна культура юриста

1.4. Політична культура юриста

Розділ 2. Аспекти морально-правового почуття юриста.

2.1. Моральна культура юриста

2.2. Правова культура юриста

Розділ 3. Аспекти психологічно-естетичного почуття юриста.

3.1. Психологічна культура юриста

3.2. Інтелектуальна культура юриста

3.3. Внутрішня культура юриста

3.4. Емоційна культура юриста

3.5. Педагогічна культура юриста.

3.6. Естетична культура юриста.

Розділ 4. Аспекти професійного почуття юриста

4.1. Інформаційна культура юриста.

4.2. Економічна культура юриста.

4.3. Акторська культура юриста.

4.4. Зовнішня культура юриста.

4.5. Вогнепальна та фізична культура працівника міліції.

Основна використана література.

Література

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

1.1. Культура особи у контексті філософського аналізу

Проблеми деонтології пов’язані з онтологією особи та життєдіяльністю
суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає
суттєвого впливу філософських ідей, культурологічних традицій, оскільки
сама життєдіяльність суспільства творить культуру.

Поняття «культура» увійшло в науковий обіг європейської соціальної думки
у другій половині XVIII ст. Сьогодні філософи і культурологи не дають
йому єдиного тлумачення. Налічується близько тисячі дефініцій культури
[209, с. 6]. Це призводить до того, що висвітлити їх стає дедалі
складніше навіть у спеціальному дослідженні, оскільки доволі складно
одержати конкретне знання про об’єкт, що тлумачиться як власне деяка
субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах.

В. Розін виділяє три основні підходи щодо трактування категорії
«культура»: антропологічний, соціологічний, філософський [120, с. 12].

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особливостях кожного
народу, на поясненні буття нації. Соціологічний підхід скерований на
культурогенезу, цінності людини, взаємостосунки між людьми тощо.
Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.

Так, за допомогою аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інших
методів можемо дослідити справжню природу, сутність і генезу культури.
Отже, й філософський аналіз дозволяє узагальнити існуючі дефініції,
виявити їхнє ужиткове значення.

Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілізація». Цивілізація
є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація.
Вона виникає у процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими
культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації
перетворює на утопію ідею культурного відродження народу, породжує
значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа
потребує тіла.

Культура має постійно підживлювати цивілізацію, інакше

остання заперечуватиме, руйнуватиме культуру, нехтуватиме нею.
Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною,
окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру,
людину, яка засвоїла духовну та інші види культур. Культура –
загальнолюдське надбання, вона виступає своєрідним кодом, матрицею
цивілізації [86, с. 21].

Загалом рівень цивілізації не обов’язково збігається з рівнем культури
суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована
на безперервний духовний, а цивілізація, як правило, на фізичний
розвиток членів суспільства. Причина прихована в тому, що нехтується
використання здобутків окремих видів культур. Це бачимо на прикладі
того, що культуру творять етноси, а цивілізацію – нації. Тому при
розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого
правопорядку потрібно враховувати культурний чинник.

Зрозуміти сутність культури можна лише, дивлячись крізь призму
діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною.
Вона народжена тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного
життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому живе [94, с. 7].
З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури
особи, яка не є чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою
віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури
людського соціуму. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями,
системою життєвих смислів суб’єкта, що реалізуються у засобах та
результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не
позбавлена повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те,
що суперечить суспільству, природі. З цього приводу академік М. Амосов
зазначає, що, якби людство було розумне, то не існувало б глобальних
проблем і загрози загибелі біосфери [41, с. 6]. Це означає, що культура
особи полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні
коригуватися свідомість і практика, інакше виникне небезпека так званого
інтелектуального хаосу [78, с. 75].

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше
набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить
соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між
самими людьми є справжня духовність у формі вільного самоіснування [71,
с. 185]. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає
на розвиток культури. Адже культура особи повинна виступати невимушеним
творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію життя на землі.
Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним деформаціям у
суспільстві.

Гносеологія культури особи зумовлюється онтологією Всесвіту, тобто
першоначалом всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен
бути шкідливою штучною мікрочастинок) Всесвіту, а має органічно
«вписуватися» у природу, не руйнуючи її. Ця умова стосується як
матеріальної, так і нематеріальної сфери культури. Однак конструкторська
діяльність – це по суті опредмечування сутнісних сил природи. Адже
людина із природи дістає сили, дари і перетворює їх на продукт такої ж
або іншої сили. Природна суть і цінність створеної людиною культури саме
у тому і полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж
природа, сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура
не в усіх випадках виступає культурою для самої людини, її особистих
потреб та гармонійного розвитку.

Стосовно культурного процесу зазначимо, що це достатня реалізація
загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності.
Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги до
внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом
становлення її як універсально самодіяльної й водночас універсально
суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина
знаходить у ній той відповідно необхідний матеріал, який слугує
подальшому удосконаленню і розвиткові особистості,

Отже, культура як система духовних цінностей, що розвивається, і процес
людської творчості як вияв стосунків між людьми – це регулятор клімату
суспільства [43, с. 8]. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в
осмисленні існуючих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з
природними об’єктами та якісному використанні без порушення цілісності
світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної
культури.

Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими
суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається
обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну
можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.

Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має прагнення
розкрити таємниці гармонії людини. Частково здійснити це, як зазначає А.
Арнольдов, можна через культуру. Справа в тому, що таємницю гармонії
особи закладено в її культурі [43, с. 75]. Вивчаючи діяльність людини,
її ідеї, творіння, можна дедалі глибше проникати у її внутрішній світ.

І хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж
неможливо повністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсолютно
точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це
вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які
вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми
вважаємо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши
рівень видів культури.

Гармонія особи – складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та
зовнішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами.
Замислюючись над їхньою дією, людина не може збагнути окремих живлющих
джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише
здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається
нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослідниками
неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що
сума витрат інтелектуальних запасів, на жаль, не наближається до суми
потенційних інтелектуальних можливостей, тобто людина не в змозі
«розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй
потрібне певне культурне підґрунтя – культурне середовище, сфера
культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо
передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні
труднощі у виявленні гармонійної діяльності людини.

У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише
конкретній особі. Це власний феномен її життєдіяльності. Він не може
збігатися чи діяти за аналогією з феноменом іншої людини. Феномен
власної культури відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні
почуття особи, які, як вважається, мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул.
Повинен існувати Дух культури. Дух культури формується залежно від волі
і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний
світ культури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення
його людиною. На цій основі конструюється новий елемент загальної
культури, який передається у майбутнє. Так на основі колишньої, виникає
нова культура, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури
своїх предків.

Культура особи як результат сприйняття світу має свій час, вона є душею
культури в той чи інший історичний період. З його завершенням
залишається дух культури, який

частково або повністю використовується іншим, наступним поколінням.
Людина творить культуру упродовж всього життя. Але інколи їй буває важко
визначити міру власних досягнень. Щоб по-справжньому оцінити рівень
культури особи, потрібно абстрагуватися від неї, відкинувши суєту,
повсякденність. Погляд здалеку дає змогу дослідити місце особи у
Всесвіті та осмислити значення її культури.

Отже, культура особи – це максимальні якісні, індивідуальні здобутки
людини у матеріальній і духовній сферах та впровадження набутих
цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колективними, суспільними
досягненнями, інакше вони можуть виявитися не потрібними, марними.

Максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності людини
залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у психічному
житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія
розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку – як залежну,
цілком змінну і таким чином розкриває єдність культури та психіки,
шикуючи їх у тимчасовому порядку: культура – це стимул, а психіка –
реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соціальну і
гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про методологію і
теорію між психологами й антропологами [82, с. 361].

Культура людини та її психіка – нерозривні поняття, які взаємодоповнюють
одне одного. Культура і психіка підтримують одна одну в людині,
створюючи своєрідну культурно-психічну рівновагу.

Потреба такої рівноваги з’являється у випадку відриву людини від рідної
культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди,
прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони
відмовилися від попереднього способу життя, почуттів минулого,
попередніх прийомів пристосування до нових умов життя [59, с. 7-8]. Тому
їхня культура повинна формуватись еволюційно, з урахуванням культурних
надбань предків.

Звичний термін «культура людини» здебільшого розуміється однобічно,
ототожнюючись з «культурою поведінки». Культура людини — це її цілісний
внутрішній і зовнішній світ. Слово «культура» означає або все, або
нічого.

Треба мати на увазі, що з різних причин з’являються різноманітні
культурні феномени. Вони в окремих випадках утворюють окрему групу
здобутків, які називаються суб-культурою. Наразі виникають субкультурні
елементи загальної культури, які не претендують на те, щоб замінити
собою панівну культуру, витіснити її [59, с. 157]. Тобто культура мирно
співіснує зі своїми субкультурами, оскільки останні відображають
особливості певного напряму культури, пов’язаного зі специфікою
життєдіяльності людей. Натомість часто замість терміна «субкультура»
вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття пов’язані з
класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: професійними, національними,
соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування
певних видів культур: професійної, екологічної, політичної, правової
тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. їх існує безліч.
Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб’єкта культури.
Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру
селянина, політичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація
субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура покликана тримати субкультурні ознаки в певній
ізоляції від «іншого» культурного шару [59, с. 158]. Тим самим кожна
субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну
культуру.

Отже, культура особи передбачає раціональне використання природних
ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі
життєдіяльності. При цьому людина не може і не повинна прагнути
цілковито оволодіти природою, стати панівною над нею. На це нездатний
людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з
культурою. В жодному випадку вона не повинна йти на розрив з природою,
Всесвітом. Тут діє закон підкорення і творчого використання.

1.2. Правова соціалізація особи юриста

Взаємозумовленість культури й освіти очевидна. Важливим напрямом у
розвитку України як правового суспільства є підготовка юристів з високою
загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення
цілісності людського буття і його культури. Отже, йдеться про сучасну
філософію освіти і соціалізацію юриста як суб’єкта культури.

Важливо зосередитись на філософії правової освіти. Поняття, філософія
правової освіти передбачає і забезпечує розуміння прояву глобалізації
держави і права у світі, сприйняття діалогу правових систем завдяки
розширенню гуманітарно-світоглядних полікультурних орієнтацій, розвитку
правової творчості з метою неухильного утвердження верховенства права як
прав людини, формуванню – у підсумку особистості планетарного типу.
Філософія правової освіти неминуче передбачає утвердження природних та
моральних норм у позитивному праві, сприяє повсюдній рецепції
Європейського права.

Проблему соціалізації юриста як суб’єкта культури можна пов’язати з
опануванням ним історичних традицій розвитку права як соціокультурного
феномена. Як відомо, соціалізація – це процес залучення індивіда до
системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду,
становлення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею
елементів культури і соціальних цінностей.

Професія юриста – одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому
суспільстві функції правотворчості здійснювали досвідчені й найбільш
авторитетні старійшини, жерці, «волхви», служителі релігійного культу,
пізніше – духовенство (єпископи, священики). Згодом виникла потреба в
окремій групі людей, які б займалися правотворчою діяльністю, охороною
громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв’язанням
різноманітних конфліктів та суспільних проблем.

Грунтовна підготовка юристів розпочалася в VI ст. у Римі. Римські юристи
Гай, Модестин, Павел, Папініан, Ульпі-ан – перші у світі творці
правознавства, які продовжили розвиток державно-правових концепцій
Давньої Греції, Давнього Риму.

Наприкінці XI ст.- початку XII ст. центром розвитку юриспруденції став
університет у Болоньї (Італія). Головна увага у вивченні права
приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо дигест
(звідси й назва – школа глосарів). Аналогічний підхід спостерігався і в
інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси
усієї школи видані в середині ХНІ ст. Аккурсіусом. Пізніше, у Римі
виникли школи коментаторів. Коментатори (постглосатори), які заступили
глосаріз у ХІІІ-ХІУ ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих
глосів, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про
природне право. Виходячи з ідеї «природи речей», вони трактували
природне право як вічне й розумне, обстоювали його пріоритет і
верховенство над позитивним правом [157, с. 42^13]. Римське право і
сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецепція поширена у
деяких державах.

На основі римського права виокремилися англо-саксонська, мусульманська,
романо-германська світові правові системи. Вони відповідно зумовили такі
види права: живе або природне (духовно-моральне) право; позитивне право.

Зазначимо, що романо-германська система права найбільш консервативна.
Досвід правової практики свідчить, що вона спрямована в основному на
букву закону, тобто на догматичність без урахування духу права. Така
система права характерна і для України, яка успадкувала від
тоталітаризму соціалістичне право.

В Україні початкові знання у галузі права надавали монастирі Києва,
Чернігова, Галича, Луцька. У 1661 р. засновано Львівський університет у
складі чотирьох факультетів – філософського, юридичного, медичного,
теологічного. Це перший університет в Україні, де здійснювалася
підготовка юристів.

Нині підготовкою юристів займаються академії, університети, інститути,
інші навчальні заклади. Правові знання набувають майбутні спеціалісти
багатьох професій. Без фахівця-юриста не може обійтися жодна галузь
народного господарства, апарат державного управління, місцевого
самоврядування, не кажучи вже про законодавчу владу чи приватні
структури. Проте юристів в Україні все ще не вистачає. Практика
свідчить, що їх потрібно майже у 3-4 рази більше. Особливо гостру
потребу у кваліфікованих юристах відчувають органи внутрішніх справ.
Відсутність їх у цій сфері негативно позначається на правовому
регулюванні суспільних відносин.

Якісні зміни юридичної освіти в Україні передбачають насамперед
духовно-моральну кореляцію, процеси трансформації живого і природного
права у позитивне право, розвиток модерного європейського права,
подолання деяких негативних тенденцій юридичного позитивізму.

Орієнтація на нові реалії загальносвітового розвитку дає змогу наповнити
підготовку українських юристів стандартами міжнародної освіти.

Програма «Освіта (Україна XXI століття)» спрямована на впорядкування,
систематизацію юридичної освіти на міждержавному рівні, оскільки настав
час узгодити національні освітянсько-правові проблеми з міжнародними
досягненнями і на основі діалогу культур європейської цивілізації
виробити орієнтири сучасного міжнародного юридичного спілкування.
«Замкнена» система юридичної освіти гальмуватиме національний розвиток у
XXI ст. і у правовому полі призведе до серйозних проблем щодо
встановлення цивілізованого правопорядку.

Отже, для соціалізації юриста як суб’єкта культури насамперед потрібно
поєднати сучасні міжнародні тенденції безперервної освіти. Наразі
культуротворчу функцію щодо особистості покликане насамперед виконувати
родинне середовище, у якому виховується майбутній юрист.

Родинне середовище закономірно впливає на соціалізацію майбутнього
юриста. Тут важливі два взаємозумовлені процеси: професійна та
духовно-моральна соціалізація. У першому випадку, коли батьки чи інші
члени сім’ї є юристами, дитина мимоволі проймається юридичним, правовим
почуттям. Другий випадок характерний тим, що батьки своєю поведінкою,
сімейними традиціями виховують духовно-моральну особистість, яка знайде
себе у будь-якій професії. Обидва випадки однаково важливі, позаяк
йдеться про формування людини як творця і суб’єкта культури.

У соціалізації юриста важливу функцію виконує загальноосвітня школа. По
суті вчитель виступає першим координатором, порадником учня у виборі
професії. У Законі України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (ст. 28,
29) зазначається, що «загальна середня освіта забезпечує всебічний
розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів,
професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння
визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань
про природу і суспільство. Для розвитку здібностей, талантів дітей
створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, а
також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань. Особливо
обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії,
направлення на навчання та стажування до провідних вітчизняних та
закордонних освітніх, культурних центрів)».

Загальноосвітня школа закладає підвалини професійної соціалізації учня.
Регулювання процесу соціалізації здійснюють навчальні програми. Упродовж
навчання засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне
ставлення до діяльності. Особливо впливає на соціалізацію учня
індивідуальний підхід та диференційоване навчання. Адже ефективно і
раціонально організований навчальний процес у середній школі істотно
впливає на навчання у вищій школі, підвищує рівень професійної
соціалізації майбутнього фахівця-юриста.

Закон України «Про освіту» орієнтує на безперервну освіту. Адже вивчення
основ правознавства у десятому класі ще не гарантує знання учнями
юриспруденції. Для цього потрібні спеціалізовані юридичні класи,
гімназії, ліцеї, коледжі.

Причому набуття юридичних знань вимагає наскрізної програми з
юриспруденції: шкільної та позашкільної. Шкільна юридична програма
повинна давати учням розуміння суті регулювання правовідносин у
суспільстві і спонукати їх до посильної участі в ньому через учнівське
самоврядування.

Позашкільні навчальні заклади розширюють знання з основ правознавства.
Це можуть бути учнівські юридичні центри як за місцем розташування шкіл,
так і за місцем проживання учнів. Програма юридичних центрів має
пов’язуватися з програмами для абітурієнтів. Випускники таких центрів
повинні вміти глибоко аналізувати закони, бути обізнаними з нормами
міжнародного права, знати закономірності природного права.

Ґрунтовну юридичну підготовку дають малі юридичні академії.
Цілеспрямована робота досвідчених науковців зі старшокласниками
забезпечує належну підготовку до вступу у вищий навчальний заклад.
Негативним є те, що вступні іспити на юридичні факультети університету
проводяться за завищеними вимогами, які відсутні при викладанні курсу
основ правознавства у школі. Тому нинішні абітурієнти змушені
відвідувати позакласні чи позашкільні довузівські навчальні заклади або
вдаватися до послуг репетиторів.

З метою ефективної реалізації безперервної юридичної освіти доцільно
поєднувати такі підходи, як інтеграція, диференціація, діалог культур.
Суть інтегрального підходу полягає у вивченні різних навчальних
дисциплін з позицій права, наприклад, історії України – з позицій
історії держави та права, історії зарубіжних країн – з боку історії
держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства – з погляду
філософії права та ін. Це дасть змогу розширити юридичний світогляд,
формувати юридичне мислення учнів.

Деякі предмети доцільно вивчати у контексті інтеграції з культурологією,
що позитивно впливатиме на формування культури майбутнього юриста.
Наприклад, вивчення географії спрямоване на формування елементів
національної, економічної, інформаційної та інших культур, вивчення
літератури сприяє підвищенню рівня політичної, інтелектуальної, духовної
культури тощо.

Тобто вивчення навчальних дисциплін у спеціалізованих юридичних школах
дає змогу зрозуміти право як загальносвітовий культурний феномен. Адже у
навчальному процесі учні засвоюють, що право функціонує на засадах
національної та світової культур, на діалозі самих культур.

Вплив національної культури на соціалізацію юристів здійснюється через
поєднання нових аспектів культури із загальнолюдськими культурними
цінностями. У такий спосіб постає можливість зрозуміти
соціально-психологічні механізми впливу правової культури на суспільне
життя української нації, от же, і юриста як її представника.
Замовчування суперечностей розвитку національних культур призводить до
порушення збалансованості духовного життя між різними націями. Адже у
культурі відображається і закріплюється соціально-особистісна якість
творчої праці людини. Саме феномен культури дає змогу органічно
поєднувати матеріальне виробництво з працею самої людини як суспільної
істоти [139, с. 255, 258]. Феномен культури активізує соціалізацію
учнівської молоді, дає їй змогу окреслити перспективу майбутнього.

Довузівська (шкільна) юридична підготовка має суспільне значущу мету –
підготувати випускника до вступу у вищий навчальний заклад з юридичного
профілю. В Україні з’явилися правничі коледжі, які відповідають вимогам
ступеневої освіти. Вони забезпечують підвищену підготовку молоді до
подальшого навчання в університеті. Адже заняття у правничому коледжі
ведуть науковці, висококваліфіковані працівники правоохоронних органів.
У коледжі (як і на перших курсах юридичних навчальних закладів) є змога
розпочати ґрунтовну дослідницьку, пошукову діяльність. Студент коледжу,
отримавши на першому курсі тему наукового дослідження, працює над нею
протягом усього періоду навчання. Результати дослідження відображаються
у різноманітних рефератах, виступах на конференціях, курсових роботах,
статтях і завершуються захистом дипломної роботи, а згодом й
магістерської дисертації. З кожним роком матеріал дослідження
поповнюється науковими відомостями з різних галузей права, які
узагальнює на останньому курсі філософія права. Така творчо-пізнавальна
діяльність студента у вищій школі позитивно впливає на формування його
професійної культури.

Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує
систематичного регулювання.

Професійна соціалізація студентів юридичного профілю -це фактично
правова соціолізація. Вона залежить не тільки від знання національних
галузей права, а й бід рівня оволодіння тими гуманітарними дисциплінами,
які формують власне світогляд. Йдеться про філософсько-правові,
історико-правові дисципліни та європейське право.

Для розвитку юридичної освіти та підготовки юристів в Україні важливе
значення має створення відповідних кафедр європейського права. Це
зумовлюється тим, що

Україна у майбутньому має намір вступити до Європейського Союзу, що
вимагає включення у навчальні плани викладання основ європейського права
студентам-юристам.

Отже, правова соціалізація юриста, це – віддзеркалення діалектики його
становлення як особистості, усвідомлення службового обов’язку,
вироблення почуття правової та моральної відповідальності.

Правова соціалізація (професіоналізація) відзначається активним
засвоєнням правових норм, розумінням громадянської цінності прав,
умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності.
Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й
природного права, творчого поєднання духовних, моральних та
позитивістських норм.

Активна правова соціалізація розпочинається з усвідомлення юристом
власного «я», свого місця у соціумі, з оволодіння навичками застосування
своїх правових знань на практиці. Цей перший етап правової соціалізації
тісно пов’язаний з виконанням службових обов’язків.

Службові обов’язки скеровують юриста до конкретизації у використанні
засвоєних правових норм, до усвідомлення необхідності і корисності
власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права.
Загалом службові обов’язки є головним засобом професіоналізації юриста.
Сумлінне виконання ним службових обов’язків виявляється у позитивних
діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян.

Важливим структурним елементом професійної соціалізації юриста є
формування почуття відповідальності. Усвідомлення необхідності
відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має
запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої
примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних,
цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття правової та моральної
відповідальності – необхідні стимулятори правомірної поведінки юриста.
Ж. Тощенко з цього приводу зазначає, що вихідним пунктом у соціалізації
особистості є аналіз реального стану свідомості, її тенденцій,
суперечностей розвитку. Але саме опанування знаннями суперечностей
вказує і на шляхи виходу з певної правової ситуації, напрям до
справжньої соціалізації людини [139, с. 231, 236]. Отже, почуття
правової і моральної відповідальності активізують професійну свідомість
правника, скеровують його на свідоме розв’язання суспільних
суперечностей, які виникають у його практичній діяльності.

Професійна свідомість юриста, сформована у процесі соціалізації,
знаходить вияв також у його пропедевтичній культурно-вшовній діяльності.
Це торкається загальнокультурного правового виховання громадян, водночас
виявляє компетенцію юриста з питань культури тлумачення закону. Як
зазначає А. Жалінський, результати правового тлумачення пов’язані з
можливістю обмеженого чи розширеного роз’яснення громадянам закону із
застосуванням певної аргументації. У рамках юридичної діяльності
тлумачення не тільки враховується, а й використовується у діалектиці
становлення правника як спеціаліста. Ігнорування результатів тлумачення
у правових процесах розглядається як обмеження права на юридичний аналіз
справи [67, с. 162-163]. Крім цього, знижується можливість здійснити
культурно-правове виховання учасників юридичного процесу.

Доцільно розглядати правову соціалізацію у культурологічному вимірі.
Адже юрист, виконуючи службові обов’язки, органічно поєднує функції
знавця букви і духу права, духовно-морального наставника, політолога,
психолога-педагога, економіста, актора та ін. Зрозуміло, що це вимагає
засвоєння певних видів культур, розкриває творчий потенціал юриста,
сприяє його реалізації у суспільстві, підносить рівень та міру включення
культур у правове середовище. Але у діяльності юриста існують певні
домінанти. Наприклад, як домінуючі виступають використання та
застосування правових норм. У таких випадках виявляються специфічні
особливості юриста, можливо, й однобічні чи обмежені дії, що свідчать
про низький рівень професійної культури. Тому ефективність правової
соціалізації юриста як суб’єкта культури передбачає гармонійність,
всебічність, тобто наявність максимальної сукупності професійних
функцій. Так чи інакше суспільні процеси пов’язані не лише з феноменом
права. Тому методологічне значення вміщує розуміння права як
загальнокультурного феномена.

Існують форми професійної соціалізації, до яких належать різні соціальні
інститути, державні, громадські, кооперативні організації, засоби
масової інформації, бібліотеки, неформальні групи тощо, їхній вплив має
постійний або тимчасовий характер і взагалі сприяє професійному
становленню та інтелектуальному розвитку юриста.

Зрозуміло, що процес професійної соціалізації складається з певних
циклів, етапів, періодів, що залежить, як правило, від життєво-службових
ситуацій. Тому ймовірна поява десоціалізації і ресоціалізації.

Так, життєві цикли юридичної діяльності мають різну природу та причини
їх виникнення. Можна вести мову про закономірні і випадкові
(синергетичні) циклічні процеси. Але кожен такий цикл, безумовно, має
певне підґрунтя і безслідно не микає у професійній діяльності юриста.
Це, передусім, позначається на виконанні службових обов’язків та різних
функціональних діях. Наприклад, юрист через життєві обставини
відмовляється від займаної керівної посади і починає виконувати менші за
обсягом, а часом й малознайомі службові обов’язки. Проте набутий раніше
досвід здебільшого допомагає у виконанні нових обов’язків. Тоді
десоціалізація юриста – ефективне, позитивне явище у службовому
становленні. В окремих випадках десоціалізація є негативною: понижений у
посаді керівник не може виконувати вимог нового керівника, який раніше
був його підлеглим. Таке явище впливає на моральний стан усього
юридичного колективу.

Зауважимо, що процес професіоналізації відбувається під соціальним
контролем, який діє як один із регуляторів юридичної соціалізації, як
стабілізатор суспільних відносин.

У правовій соціалізації, як вважається, вагомим соціальним контролем
виступає природне право. Саме з природного права розпочинається
розуміння норм поведінки, формування позитивного права. На вимогах
природного права побудовані міжнародні конвенції про права людини,
дитини та ін.

Видається можливим вважати соціальним контролем й позитивне право, яке
«пройшло» відповідне визнання суспільством. Зокрема, найбільш визнаними
нормами позитивного права в Україні є норми Конституції. Тому процес
правової соціалізації так чи інакше відбувається під впливом (контролем)
конституційних норм. Найкращі здобутки юридичної практики в Україні
також позитивно впливають на правову соціалізацію юриста. Користуючись
принципом аналогії, юрист має змогу звіряти свої професійні дії з цими
здобутками, використовувати їх на практиці.

Отже, правова соціалізація юриста як суб’єкта культури – це складний і
багатогранний процес. Він залежить від багатьох суб’єктивних та
об’єктивних чинників. На соціалізацію юриста впливають усі види культур,
умови його життєдіяльності, трудовий шлях, характер обраної
спеціалізації, сімейний стан, атмосфера в сім “і, місце проживання,
перебування в соціальних групах та ін. Культура виступає своєрідним
каналом правової соціалізації. Тому філософія освіти становить
світоглядно-ціннісне підґрунтя правової соціалізації юриста, розуміння
ним права як національного і загальносвітового культурного феномена.

1.3. Методологічні засади культурології права

Культурологія (культурознавство, теорія культури) права – це наука про
множинність культур, які відображаються у праві. У цілому право
характеризується багатьма видами (множиною) культур (позаяк культура не
існує абстрактно, а лише у співучасті). Проте не сумарна кількість видів
культури визначає право, оскільки це – здобутки загальнолюдської
культури. Йдеться про окремі складові елементи (культурологічні аспекти)
кожної окремої культури, які мають пряме або хоча б дотичне відношення
до права.

Поряд із поняттям «культура» дослідники часто вживають терміни
«загальнолюдські цінності» і «загальнолюдська культура». Під
загальнолюдськими цінностями розуміються вартісні здобутки народу в
сфері як матеріального, так і нематеріального розвитку. Треба
наголосити, що здобутки обов’язково мають бути саме вартісними,
надзвичайно цінними. Але який тоді обрати критерій щодо цінностей?
Можливо, в оцінці духовних надбань людства потрібно звертатися до
природних законів, їхніх першооснов. Адже вона, природа має всесвітнє,
універсальне значення. Вимоги природи без жодних обмежень однаково
беззаперечні для кожного, незалежно від професійних, культурних,
релігійних чи національних ознак.

Щоправда, не все, що створюється людьми, має аналоги у природі, або
відповідає природним законам. То ж подібні «творіння» не становлять
людської цінності, тим більше — основ загальнолюдських надбань (досить
згадати розкішні палаци, занадто модний одяг тощо зі сфери матеріальної
культури; наукові дослідження атеїзму та ін. зі сфери нематеріальної
духовної культури).

Загалом духовними цінностями можуть бути: моральні, національні,
психологічні, педагогічні, наукові, політичні, естетичні тощо. Це ті
скарби людства, які гармонійно узгоджуються з релігійними нормами. У
сукупності вони утворюють правові цінності, а останні – правову
культуру, що і є предметом дослідження культурології права.

Загальнолюдські цінності групуються на загальнолюдській моралі. Хоча й
моральні норми еволюційно формуються людством, однак цінностями вони
стають лише за умови, якщо не суперечать природним нормам. Тобто та
частина моральних норм, яка збігається з природними нормами-законами,
набуває, можна сказати, статусу загальнолюдської моралі.

Поняття «загальнолюдська культура» охоплює загальнолюдські цінності,
загальнолюдську мораль і навіть ті здобутки, які засуджує релігія. Тобто
мова йде про всілякі творіння людей, які визнаються ними, еволюційно
примножуються.

У культурології права велике значення мають такі категорії: культурна
норма, культурні процеси, культурний розвиток, культурна політика,
культурне співробітництво, культурна подія, культурна ситуація,
культурне середовище, культурні зв’язки, культурні відносини, культурний
контекст, культурний організм, культурний потенціал, культурна модель,
культурна свідомість, культурні структури, культурні парадигми,
культурні тенденції, культурологічна концепція, культурні традиції,
культурна різноманітність та ін. Ці категорії ніколи не мають логічно
завершеного змісту, бо кожна людина, кожна історична доба можуть
наповнювати відповідно ці поняття певним змістом.

Особливе місце серед них посідає культурна норма. Під нею розуміється
кількісні та якісні матеріальні і духовні надбання, необхідні для
природного життя людства на конкретний період часу. Якщо ж сукупність
культури відстає від норми, то розвиток людства не має прогресу. Право в
такому випадку неспроможне врегулювати найбільш важливі суспільні
відносини. Тоді кажуть, що в такому суспільстві відсутня
цивілізованість, у тому числі й цивілізований правопорядок. У правовому
полі це означає, що правові норми дублюються або суперечать одна одній і
в підсумку частина з них позбавлена конкретного спрямування.

Культурними процесами можна вважати рух і послідовність накопичення
соціальних норм, які відбуваються у погодженні між галузями та напрямами
розвитку культури. Це складні дії, які пронизують усі суспільні
структури без винятку. Культурні процеси переймають не лише зовнішній, а
й внутрішній світ людини. Такими процесами характеризуються духовні та
моральні засади, що повинні слугувати взірцем для правових норм.

З культурними процесами обопільне пов’язана культурна політика,
різновидом якої є правова політика, її як основи законності мають
беззастережно дотримуватись усі члени суспільства, а метою її є
утвердження цивілізованого правопорядку.

Для дослідження правових явищ велике значення набуває така категорія як
культурна подія. Це очікуване або неочікуване суспільне явище, яке
внесло певні зміни у матеріальний чи духовний розвиток людства.
Очікуваність підкреслює саме якість сподівання результатів фізичних чи
інтелектуальних зусиль окремих осіб або групи осіб. Неочікуваність
підкреслює певну стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність,
яку, на перший погляд, начебто важко помітити. Культурна подія —
різновид широкого кола діянь, у тому числі правових. Підтвердженням
цьому є існування правових і неправових явищ (подій). Так чи інакше
кожна чинність у правовому полі залишає свій відбиток у суспільних
відносинах. Наразі зі сторони права повинна бути своєрідна реакція. Саме
культурологічні події завжди вимагають правового регулювання, оскільки
виникають нові, неповторні прецеденти, які завершуються змінами
(доповненнями) правових норм. Це і є визначальною рисою постійної
недосконалості права.

Право має одержувати схвалення в культурному середовищі, що означає
об’єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаючись
певних результатів фізичної чи інтелектуальної діяльності. Прикладом
можуть бути творчі спілки юристів, які прагнуть максимально врегулювати
суспільні відносини ефективними правовими нормами. Здобутки культурного
середовища правників рано чи пізно знаходять своє відображення на
практиці у зв’язку з тим, що результат є підсумком поміркованої,
виваженої, погодженої творчої співпраці юристів.

У культурології часто вживається термін «культурний контекст». Ця
категорія означає розуміння єдності усіх напрямів розвитку (формування)
культури, характеризується множиною культур. По суті, культурний
контекст визначає зміст загальної культурології, її ідеальний
взаємозв’язок. Оскільки кожна галузь домагається власних результатів,
норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність всіх соціальних
норм. Неможливо правові норми відокремити від інших, бо це будуть
штучні, «мертві» норми. А за допомогою так званого «культурного» кута
зору людина може усвідомити природу, розвиток й цінність права.

Така категорія культурології права як культурний потенціал, означає ще
не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її
здатностей. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність
людини осмислити створені нею цінності і використати їх для регулювання
суспільних відносин. Саме в цьому й полягає головна причина
недосконалості правових норм, якщо не враховується повністю культурний
потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їх розвитку. А
зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, де
зосереджені здобутки усіх видів культур, що дало підстави створити міцні
чинні норми.

Кожна наука має свої парадигми, під якими розуміємо визнані світовою
практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто
це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти. Так, у праві
культурною парадигмою може бути римське приватне право. Воно найбільш
наближене до досконалості, тому вивчається і сьогодні в університетах. А
рецепція римського права поширена в деяких країнах і нині.

Важливим у культурології права є бачення культурних тенденцій, які дають
змогу простежити напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які
ведуть до конкретної мети. Хоча на перший погляд здається, що культурні
тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Справа в тому,
що їх генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а
завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом може бути Японія). У праві
культурні тенденції часто мають вияв у формуванні конституції як
Основного закону. До речі, Конституція України, прийнята 28 червня 1996
р., відображає основні культурні тенденції українського народу й
передових держав світу, оскільки враховує реально існуючі здобутки
людства у сфері права.

Культурологія права активно оперує і такими поняттями, як
«контркультура», «антикультурна підміна», «окультурення права».

Так, під контркультурою слід розуміти «культуру у відповідь на
культуру». Тобто проти одного досягнення суспільства спрямовується
інше. Тут можливі два випадки: 1) якщо спочатку культура (або її
окремий вид) розвивається за природними законами Всесвіту, то часто
знаходяться сили, які це заперечують, і спрямовують розвиток в інше,
протилежне, русло; 2) якщо розвиток культури відбувається всупереч
природних чинників, то, рано чи пізно, це все одно призведе до
руйнування законів природи. Тобто культурні надбання відбуваються:
природно (стихійно), еволюційно або штучно (революційне). Наразі у
першому випадку це здійснюється за законами Всесвіту, а у другому – за
людськими. Тому у першому випадку контркультура недопустима, а у другому
– просто необхідна. Звідси випливає потреба у своєрідній контркультурі,
так званій культурній революції в українському праві, наблизивши його до
духовного та міжнародного права.

Окультурення права – це максимальне використання результатів, історичних
здобутків інтелектуальної праці людства при формуванні правових норм.
Взагалі, будь-яке право є результат культури. Але йдеться саме про

культуру, а не антикультурну підміну. У протилежному випадку це не буде
окультурення права, а фальшиве (некультурне) право, яке не має ніякої
цінності і не є справжнім, ефективним регулятором суспільних відносин.
Тобто неокультурене право шкідливе для суспільства вже тим, що воно
позбавлене етики ненасильства, і призведе до жорстокого невиправданого
примусу.

Відомо, що до культурології права належать культуро-валентні об’єкти та
культурологічна проблематизація. Під культуровалентними об ‘єктами слід
розуміти ті об’єкти дослідження, які визначають міру здатності культури
творити правові норми. Це свого роду визначення право-творчості
культури. Такими культуровалентними об’єктами у праві є природні і
моральні норми, практично всі види культури та ін. У цілому використанню
цих об’єктів сприяє правильно створена культурологічна проблематизація,
що залежить від глибинного бачення проблем права.

Право є наслідком нематеріальної культури, її результатом, одним із
критеріїв цивілізації, і, загалом унікальним, неповторним витвором
людського розуму (шедевром людської думки і мудрості). Через право
практично виражаються загальнолюдські інтереси та цінності, національна
мораль, що є важливими елементами людської культури. Для прикладу можна
згадати хоча б перше писане право нашої держави – «Руську Правду», яке
виникло як синтез на ґрунті звичаєвого права й християнської моралі.

Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти відповідні інститути, які
покликані забезпечити найефективніший вплив у регулюванні складних
суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати у себе всі досягнення
людства. Ці надбання мають бути всебічними, коли враховуються всі, без
винятку, галузі людської діяльності. І чим скрупульозніше добирати
досягнення кожного напряму суспільного розвитку, тим міцнішим стає
право, тим більшу соціальну цінність воно має. Таким чином, право
включає компоненти національної культури, без яких воно не існує.

Право тісно пов’язане з такими видами культури як духовна, моральна,
національна, державна, суспільна, політична, економічна, психологічна,
інтелектуальна, педагогічна, наукова, інформаційна, управлінська,
парламентська, законодавча, професійна, побутова та ін. Наголосимо, що
окремі елементи цих видів культури активно формують правову культуру
суспільства.

Відтак, виникає питання, чи пролягає шлях до формування права тільки
через види культури, чи існують Інші визначальні чинники, які
перебувають за межами культури? [156, с. 51]. На перший погляд, самої
лише культури для цього недостатньо оскільки існують вимоги часу і
конкретної ситуації, волюнтаристські вказівки високих державних
чиновників. І всі ці чинники також є наслідком певної культури. Тобто є
підстави вважати, що так чи інакше множина культур є необхідною і
самодостатньою умовою для формування права.

Таким чином, у праві відображаються лише культурні тенденції, які
формують дух права. У кожному структурному елементі права культурні
тенденції дають можливість накреслити перспективу розвитку права,
визначити закономірності розвитку культури суспільства, які слід
врегулювати правовими нормами. Іншими словами, для права, особливо для
духу права, важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна
позиція і вироблена лінія дії культури у праві, що дає змогу
обґрунтувати мораль як критерій права.

Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як
спектр культур у праві. Справа в тому, що кожен із видів культури не
впливає на право самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище
дифузії (змішування) культур. Адже між усіма видами культури існують і
спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культурі відіграють
належну роль зі своїм відтінком, виконують певну функцію. Внаслідок
цього вірогідне виникнення культурних конфліктів у праві, які можна
вирішити методом врівноваження (згладжування). Суть цього методу полягає
в тому, щоб у конкретній ситуації надати перевагу якомусь одному, більш
сприятливому для неї елемента культури, нехтуючи іншими. Це означає, що
вимушено створюються культурні східці, які ще називають ієрархією
культур. Така ієрархія залежить від ступеня важливості кожного
структурного елемента конкретного виду культури для певної норми права.

Отже, предметом культурології права е вивчення загальних і спеціальних
законів розвитку культури та права; система знань про сутність,
суспільне призначення культури та права, їх зв’язки з іншими соціальними
явищами; загальні закономірності виникнення і розвитку права, вплив
різних видів цінностей (множини культур) на право, його формування та
реалізацію, утворення культурно-правової реальності.

Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності
досліджуваних явищ вивчає наука, який зміст і призначення цих явищ.
Тобто культурологія права –

проблемна, суспільна, філософсько-юридична, теоретична наука, яка має
власний предмет. Загалом культурологія права – це вступ до права. Вона
впливає на юридичну думку особи, формує її мислення і стимулює справжню
правотворчість. Культурологія права характеризується нескінченним
процесом розвитку думки у пізнання явищ. Для цього потрібні високий
рівень абстрактності, творче теоретичне мислення, уміння досліджувати
релігійні та моральні норми. Завданням культурології права є створення
теорії «мирного співіснування» всіх видів культури з метою блокування,
гальмування і протиріч їх складових елементів, які формують національне
право.

Кожна наука, як відомо, ґрунтується на відповідних теоретичних засадах,
у тому числі принципах, які допомагають кращому розумінню її змісту,
визначають конкретні тенденції розвитку тощо. Особливо це стосується
культурології права як нової науки, що розвивається.

Культурологія права ґрунтується на основних спеціальних і загальних
принципах. Основним спеціальним принципом є єдність права, культури і
моралі (узгоджена з природними нормами) та необхідність (оскільки наявні
постійні вимоги суспільства) регулювання правовідносин.

Оскільки норми культури стосовно правових норм мають первинний характер,
тобто наявна ознака дочірності права щодо культури, то правові норми
повинні постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. У цій ролі
виступають, як відомо, природні та узгоджені з ними моральні норми.

Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні
правових норм. Тобто законодавча влада має постійно враховувати цю
єдність у процесі складання законопроектів, їх обговорення та прийняття
законів. Треба намагатися, щоб мораль (особливо загальнолюдські
цінності) безпосередньо впливала на формування правових норм. У той же
час право не повинно бути наслідком псевдокультури, культурною підміною,
фальшивуванням тощо. Така єдність найбільшою мірою забезпечує
ефективність правового регулювання суспільних відносин і сприяє
систематичному оновленню права з урахуванням новітніх надбань духовної
культури.

Таким чином, даний принцип культурології права висвітлює втілення
загальних норм культури (норми практично кожного виду культури) у
правові норми, забезпечують збереження культурного потенціалу і
культурних тенденцій у праві. Крім того, вони зберігають дух культури у
праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури панують (і

повинні панувати) у всіх правових нормах як діюча сила, що відповідає
змістові окультурення права.

Загалом принципи культурології права допомагають повно, цілісно і
всебічно втілювати досягнення культури у право, визначають
співрозмірність культури та права, що наближає позитивне право до
природного (хоча, зрозуміло, остаточний їх збіг неможливий), робить його
виваженим регулятором суспільних відносин.

Такі традиційні принципи позитивного права, як нормативність,
демократизм, гуманізм, справедливість, рівність усіх перед законом,
науковість, законність і т. ін. Однак у культурології права ці принципи
слід розглядати у культурному контексті з урахуванням досягнень народу в
кожному напрямі діяльності.

Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функції, серед яких
найвагоміші такі: відображення культурних тенденцій у праві;
перетворення стихійного у правові норми; втілення національних ідей у
право; правове регулювання соціокультурною ситуацією; формування у
громадян ціннісної правової орієнтації.

У тих правових явищах, в яких право має культурну цінність,
відображаються ідеї всіх видів культури. Якщо ж тенденція нематеріальної
культури полягає у творчому розвиткові розумових здібностей людини з
метою систематичного оздоровлення духовності членів суспільства, то ця ж
тенденція відображається й у праві. Ця основна функція культурології
права дозволяє виявити шляхи підвищення якості права. Адже зневага до
держави виявляється, перш за все, через недосконале право, через те, що
право не вважається культурним здобутком. Саме культурне розмаїття
вагомо впливає на формування юридичних норм і право стає регулятором
духовного оздоровлення народу.

Культурологія виконує також пояснювальну функцію щодо перетворення
стихійного у правові норми. Стихійність у думках і поведінці людей може
мати, як відомо, велику руйнівну силу, якщо її не розуміти і не
розмістити у природному полі. Культорологія допомагає наблизити правові
норми до вищих законів Всесвіту, під якими розуміємо передусім закони
Краси.

Зміст позитивних законів відображає рівень культури суспільства, в якому
вони приймаються, оскільки національна культура, в тому числі ідея,
вбирає у себе потреби нації у самоствердженні. Тому однією з функцій
культурології права є втілення національних ідей у право. Адже
національна ідея – це рушійна сила народу, перспективна стратегія
розвитку нації. Вона формує українську національну реальність,
відображає мету існування нації.

Недарма ж вважається, що знищення національної ідеї призводить до
знищення самого народу (наприклад, руйнівний вплив ідей більшовизму в
історії України).

Національне відродження покликане збагачувати національну культуру з
тим, щоб не відривати від неї людину, не змінювати її психіку. Саме тому
українська національна ідея повинна реалізуватись через право. В
результаті своєрідної насиченості права національною ідеєю позитивні
юридичні норми формуватимуть у населення національні правові почуття.

Наступна функція культурології права – соціокультурна ситуація, яка
характеризується станом досягнення культури людства, її рівнем та
оцінкою в конкретний історичний період. Тут велику роль відіграє вплив
різних суспільних чинників на культуру, зокрема історико-національних,
внутрішніх та зовнішніх. Визначають соціокультурну ситуацію конкретні
процеси, тенденції та різні соціокультурні феномени (наприклад,
традиції). Головна функція культурології права полягає в тому, щоб
визначення І регулювання соціо-культурною ситуацією відбувалось у
правовому полі. Тим самим культурологія права здійснює нормативні
відносини зі світом й утворює двосторонній зв’язок культури та права,
забезпечує соціокультурність правових явищ. Оскільки культура існує
незалежно від соціального середовища, то кожна ситуація (зокрема,
поведінка людей) потребує правового регулювання. Це означає, що правове
регулювання соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати,
інтегрувати людей, врегулювати їхню поведінку.

Культурологія права сприяє формуванню ціннісної правової орієнтації
членів суспільства. Зміст цієї функції полягає саме в тому, що
культурологія права допомагає людині обрати необхідне їй ставлення до
духовно-правових вартостей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така
система установок та переконань людини окультурює її правосвідомість,
формує власну, індивідуальну правову культуру. Звичайно, культурологія
права в даному випадку скеровує процес соціалізації людини у правове
поле, виробляє почуття законності, формує в цілому цивілізований
правопорядок.

Отже, мета культурології права полягає у виявленні правових аспектів
усіх видів культури з метою формування цінних позитивних юридичних норм.
Ця мета завжди актуальна, оскільки будь-яка діяльність неможлива без
культури, а точніше, без єдності її видів. У цьому ї виявляється
універсальне значення культурології права.

Розділ 2 ПРЕДМЕТ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

2.1. Поняття юридичної деонтології

Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно
недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена
медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найціннішим для людини
є життя, здоров’я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від
виконання ними професійного обов’язку. Юристи мають справу з
аналогічними цінностями, у їхніх руках – доля людини. Але юридична
деонтологія перебуває лише на початковій, дискусійній стадії
дослідження.

Деонтологія – це розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку, сферу
обов’язкового, всі форми моральних вимог та співвідношення їх. С.
Семенова вважає, що деонтологія стосується усього кола проблем,
пов’язаних з моральним, зі сферою належного [123, с. 15].

Термін «деонтологія» вперше ввів у науковий обіг англійський філософ
права Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Деонтологія,
основи якої досліджував І. Бентам, є вченням про професійні обов’язки і
врахування результатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у
кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія.
Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології [123, с.
16-17].

Дослідження юридичної деонтології розпочато у колишній союзній державі
зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували
відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної
деонтології професор П. Рабінович. Під його керівництвом здійснювалось
чимало наукових досліджень. Зокрема висновки однієї із дипломних робіт
автора (колишнього студента) поступово переросли у дослідження
професійної етики (кандидатська й докторська дисертації), а тепер у
юридичну деонтологію та професійну культуру юриста.

Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В. Сокуренко тривалий
час працював деканом юридичного

факультету, очолював кафедру теорії та історії держави і права
Львівського національного університету імені І. Франка. Вперше за всю
історію колишньої союзної держави він започаткував дослідження засад
юридичної деонтології. У вступі до монографії А. Савицької «Возмещение
ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием» (1982р.) В. Сокуренко
розглядав медичну деонтологію з позиції юриста, права і моралі [123, с.
7]. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових
обов’язків юриста, аналогічно до вимог, які стосуються лікаря. У
подальших дослідженнях він аналізував юридичні обов’язки, перспективи
розвитку основ професійної деонтології. Своє продовження юридична
деонтологія отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі
студентами, науковцями і особисто з автором цих рядків.

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення
навчальна дисципліна «Деонтологія», її започаткував професор В.
Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична
академія їм. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, й ще
експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник [127, с.
7].

По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В.
Сокуренком та В. Горшеньовим, діаметрально протилежні. Якщо перший
фахівець приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні
юристом службового обов’язку, то другий – здебільшого надає перевагу
зовнішнім. Згодом в Україні з’явилися монографії, підручники, навчальні
посібники, автори яких надавали перевагу теорії В. Горшеньова.

Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на дослідженнях В.
Сокуренка, які поділяє також М. Коваль із Донецька [76, с. 9-24].
Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує
правничу науку, робить її змістовнішою.

Деонтологія відображає внутрішні процеси теперішнього і майбутнього.
Деонтологія – це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід
думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього
найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності,
що знаходить вияв у обов’язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення,
пізнанні явища та ін. Обов’язок – поняття ширше, ніж усі інші, оскільки
основними тут є внутрішні процеси – думки, а не дії. Тобто з почуття
обов’язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які
характеризуються високою якістю.

В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи
моральних і юридичних норм чинять безпосередню дію на суб’єкта, який
усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення
про внутрішній обов’язок, його загальнолюдську цінність і конкретні
соціальні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той
внутрішній імператив, закон, який людина накладає сама на себе, який
необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу (закону) як
вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка у той
же час є її внутрішнім обов’язком. У цьому немає суперечності,
стверджував В. Сокуренхо, оскільки людина сама себе примушує, що цілком
сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свободи волевиявлення
– права вибору поведінки у межах об’єктивно існуючого соціального
нормування [123, с. 20-21].

Під обов’язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з
вимогами суспільства або виходячи із власного переконання. Тому його
треба розглядати як зовнішній та внутрішній імператив (наказ). Зовнішній
імператив обов’язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава.
Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов’язаний
виконувати юрист.

Існують різновиди обов’язку: духовний, моральний, національний,
суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін. Юридична
деонтологія зосереджує увагу на службовому обов’язку. Для юриста – це
система обов’язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних
ситуаціях, пов’язаних з духовною, моральною й великою внутрішньою
потребою служіння суспільству, своїй нації.

Внутрішній імператив службового обов’язку – це той самий службовий
«долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до
морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, «долг» – це
соціальний категоричний імператив. Принцип «долг» заради «долга» у ролі
категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми
повинності покликані в І. Канта примирити людину з чужим, ворожим їй
світом. Поняття «долга» стало в І. Канта, як справедливо зазначають В.
Букрєєв та І. Римська, головною категорією моралі: саме почуття «долга»
визначає моральну поведінку людини [48, с. 20].

Зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку полягає у тому, що
він є свідомим, вмотивованим чинником реальної поведінки юриста, його
певною позицією та

добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім,
особисто виробленим для юриста законом. Як зазначав В. Сокуренко,
формування внутрішнього імперативу неможливе поза логікою норм права і
моралі, їх принципів і конкретних приписів, бо неможлива будь-яка
людська діяльність поза нормуванням, поза метою [133, с. 22]. Цей
«закон» діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на
себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості
(зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі,
доброї волі, веління серця, поклик сумління тощо. Розумна і добра воля
сильніша від закону (позитивного права), але вона тісно пов’язана з
совістю. Хоча кожна людина має совість, але рідко нею користується, що
підкреслює окреме існування внутрішнього і зовнішнього імперативів
обов’язку.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов’язку
загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної
діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають
цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов’язку
розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній — на
системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній – ні,
бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків.
Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового
обов’язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й виконується, що
зовнішньому імперативу службового обов’язку невластиво. Зовнішній
Імператив обов’язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній —
потребує певних роздумів.

Зауважимо, що внутрішній імператив службового обов’язку не регулюється
жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам.
Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча
юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це
ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види
відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би
«спрацювати» тільки внутрішній імператив обов’язку, а не зовнішній.
Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається
законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, «меж
необхідної оборони», де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок,
власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку
допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий
прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля,
позитивний фанатизм і сумління.

Безумовно, внутрішній імператив службового обов’язку юриста ґрунтується
на певних принципах, якими є: логічність, вірність ідеї, обов’язковість,
спонукання, незапро-грамованість (непланованість), внутрішнє
переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими
принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так,
а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, підкреслює його
людяність.

Внутрішній імператив службового обов’язку юриста виконує певні функції.
В основному вони збігаються з функціями юридичної деонтології й
полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та
спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів
суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистим
почуттям, а й правовою вимогою членів суспільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службового обов’язку юриста впливають різні
чинники:

– юридична та загальна соціалізація;

– духовні, моральні, естетичні, правові норми;

– принципи суспільства;

– державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський,
моральний обов’язки;

– обітниця.

Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають
загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної науки)
відповідає на важливе питання: в ім’я чого і чому юристові потрібно
діяти належним чином? Адже наслідування внутрішньому імперативові
(«долгу») це певна честь і правильний шлях. У підсумку – це запорука
духовного здоров’я і фізичного довголіття, гармонія з оточуючим світом.
Внутрішній імператив не має матеріальної зацікавленості.

Хоча внутрішній імператив – це одночасно духовна, моральна, естетична й
правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від
права, і пов’язане з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому
юридична деонтологія досліджує вольовий характер внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, у дечому – закон суспільного життя та долю
українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським
патріотичним обов’язком, виявом милосердя та ненасильства у службовій
діяльності.

Нині поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова
деонтологія», «юридична деонтологія». Хоча між ними існують деякі,
незначні відмінності, проте вони висвітлюють практично одне і теж:
формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.

У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення юридичної
деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бенедик визначили юридичну
деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про
мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у
юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного,
істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими,
кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими
засобами у процесі реалізації свого правового статуту [58, с. 8].

О. Скакун і І. Овчаренко зазначають, що юридична деонтологія – галузь
юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою
знань про кодекс професійної поведінки юриста. Цю дефініцію автори
розглядають у вузькому значенні як науку про застосування загальних норм
моралі у специфічних умовах діяльності юристів-профе-сіоналів та у
широкому значенні – як науку, що аналізує поряд з моральними
психологічні, політичні, професійні, етичні, естетичні вимоги, які
регламентують ставлення спеціаліста до об’єктивної праці, а також до
своїх колег і забезпечують загалом режим найбільш оптимальної і
гарантованої поведінки осіб у стані їх взаємозалежності [127, с. 6-7].

С. Гусарєв, О. Карпов вважають, що під юридичною деонтологією треба
розуміти систему загальних знань про юридичну науку та юридичну
практику, вимоги до професійних і особистих якостей юриста та формування
цих якостей [60, с. 9].

Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати
основні позиції у чотири групи:

1) знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет,
застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з
колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;

2) відомості (система знань) про правознавство;

3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;

4) знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати
правильні рішення.

Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена
непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та
ін.); другої – теорії права; третьої – судових та правоохоронних
органів. Майбутні юристи у вищих навчальних закладах грунтовно вивчають
такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності,
юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове
українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонтологію
завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте
проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології, їх
вивчення потрібно навіть розширити.

Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до
спеціальності, мета якого – навчити студента вважати совість,
справедливість головними критеріями його професійної діяльності,
виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого
обгрунтованого юридичного рішення; по-друге – як вступ до філософії
права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на
сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що
сприятиме ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проблеми як:

– пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку у
правових ситуаціях;

– пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими
особами, установами);

– використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми
природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації.

Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології,
соціології права, юридичної психології, правової естетики, теорії
держави і права та інших наук. Тут виявляється зв’язок юридичної
деонтології з іншими суспільними науками.

Отже, юридична деонтологія – це філософсько-правова наука про пізнання
юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, який
створює передумови

для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви
їхнього вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення
об’єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.

2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Юридична деонтологія має онтологічний вимір. Філософія юридичної
деонтології пов’язана з поясненням змісту, закономірностей, основних
напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній
діяльності. Оскільки юридична деонтологія – це наука про службовий
обов’язок юриста, то її філософія досліджує зміст цього обов’язку
(особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як
професіонала.

Службовий обов’язок тісно пов’язаний з різноманітними явищами. Його
пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного,
визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й
призначені для регулювання певних суспільних відносин.

Явище обов’язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у
кожному такому вияві можуть бути моменти обов’язку юриста, пов’язані з
правовими відносинами. Тому потрібно виважено підходити до
характеристики службового обов’язку, його ознак, властивостей та
очікуваних наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов’язку юриста. Аналогічно
до філософії права, як зазначає Д. Керімов, сутність службового
обов’язку характеризується загальними закономірностями, відображає
внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності [74, с. 18]. Крім
цього, сутність обов’язку є поняттям усталеним, що виражене як у
правових, так і в неправових явищах.

Своєю чергою явище можливого обов’язку має одиничні, специфічні
закономірності, характеризується другорядними, неосновними
властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов’язку явище
обов’язку є зовнішнім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно
вирізняється з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумовлюється
стихійністю й безпосередністю виникнення, незалежно від суспільної
ситуації.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового
обов’язку у різних правових та неправових явищах можливого обов’язку.

Сутність службового обов’язку не треба ототожнювати із закономірностями,
що мають численні вияви. У них важливо виділити передусім домінанту
службового обов’язку – волю держави чи юридичних інстанцій. На явище
можливого обов’язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій
може не відповідати сутності службового обов’язку. Основу його сутності
становить внутрішній імператив, який віддзеркалюється у можливих явищах
обов’язку.

Сутність службового обов’язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке
відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов’язку,
потрібно глибоко осмислити зовнішній вияв явища. Для глибинного
розуміння треба подолати певні стереотипи мислення, які особливо
виявляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи
такі стереотипи долаються досить складно, особливо коли внутрішній вияв
явища не містить у собі сутності службового обов’язку юриста.

Проте зміна явища відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності.
Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних
чинників і постає проміжною ланкою між юристом та його службовим
обов’язком. У деяких випадках, коли одне явище обов’язку стихійно
змінюється іншим, сутність обов’язку може бути незмінною. Це підкреслює
стабільність службового обов’язку, його цінність для членів суспільства,
надійність у забезпеченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву у тому, що сутність службового обов’язку юриста міститься
у явищах. Однак потрібно з’ясувати, у яких саме – правових чи неправових
явищах. Звичайно, щодо правових, то це – аксіома, бо службові обов’язки
юриста насамперед пов’язані з правовими явищами у зв’язку із соціальним
призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність
службового обов’язку юриста також набуває реальної об’єктності.
Щоправда, існують явища, в яких сутність службового обов’язку юриста
відсутня (наприклад, очевидні стихійні лиха).

Зауважимо, що не лише явище обов’язку мусить виявляти всю сутність
службового обов’язку. Це можуть бути його частини і навіть риси, а також
особливі чи окремі моменти сутності обов’язку. Тобто явище обов’язку є
тільки виявом сутності обов’язку або сутністю в його існуванні.
Враховуючи те, що не кожне явище обов’язку нормативне (не передбачене
законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен
керуватися внутрішнім імперативом службового обов’язку. Залежно від
конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового
обов’язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.

Отже, сутність і явище обов’язку не тотожні, не збігаються. Це різні
поняття. Але сутність обов’язку ніби захована у явищах обов’язку.
Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із
теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового
обов’язку юриста.

Пізнання сутності службового обов’язку залежить від особистості юриста,
рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах
зберігається великий потенціал обов’язку, існують різноманітні типології
обов’язку. Тому виявлення сутності обов’язку в явищі безпосередньо
впливає на якість юридичної діяльності, на стан правозаконності у
суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому
обов’язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового
обов’язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить
перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких
обов’язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність
суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов’язку може не
відповідати рівневі цивілізованого суспільства. Тобто держава випереджає
події й хід розвитку суспільства, тому юрист об’єктивно неспроможний
виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для
перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму,
становлення ринкової економіки та ін.).

В окремих випадках у зовнішньому імперативі службового обов’язку
виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між
вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також
прогалинами у позитивному праві.

Щоб розв’язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього
імперативу службового обов’язку, пізнати сутність власного обов’язку у
кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу
врівноваження теорії конфліктології обов’язку. Ефективність цього методу
залежить від рівнів пізнання обов’язку. Серед них виділяємо: 1)
практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов’язку); 2)
філософію юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору
рівнів пізнання свого обов’язку.

Професійний обов’язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як
психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб
підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття
завжди пов’язане із внутрішнім імперативом службового обов’язку. Його
юрист здатний відчути підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди
на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть
існувати деякі перешкоди сприйняття службового обов’язку. Так, думка
«Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування
внутрішнім імперативом службового обов’язку, надання пріоритету
виконанню лише зовнішнього імперативу.

Причини такого явища очевидні. Передусім юрист сприймає службовий
обов’язок цілісно. Його бачення сутності обов’язку ґрунтується на
єдності всіх зовнішніх особливостей явища обов’язку, незважаючи на
існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також
певна традиційність відображення цілісної системи явища обов’язку,
нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну
думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність
сприйняття внутрішнього імперативу службового обов’язку не розвиває
творчого мислення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльності.
Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємозв’язку
між службовим обов’язком, його внутрішнім імперативом та своїм
соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності
сприйняття обов’язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття,
дієвість внутрішнього імперативу службового обов’язку значною мірою
залежить від сформованості уявлень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов’язку, сутність обов’язку,
певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків
невиконання добровільно взятих на себе обов’язків. Уявлення відтворює
зразки службового обов’язку, дає змогу порівняти власні дії з діями
колег. Р. Немов розрізняє такі види уявлень: активне, пасивне, творче
(продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне) [102, с. 220]. У
правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче
уявлення службового обов’язку. Такі види уявлення характеризують
професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього
імперативу службового обов’язку та ін. Вони тісно пов’язані з сумлінням
та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим
почуттям.

Уявлення про службовий обов’язок юриста органічно пов’язане з фантазією,
усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам
служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу
функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи,
передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано
планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов’язку важливе значення мають певні стимули,
тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і
житлово-побутові умови. Але основним стимулом є бажання бути потрібним
людям, творити щось нове, корисне. Це – вище почуття службового
обов’язку юриста.

Загалом уявлення допомагає юристові запобігти неправомірним діям,
порушенню правового почуття, глибше пізнати правову дійсність, утвердити
справедливість у прийнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про
службовий обов’язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня
інтелекту юриста.

Отже, почуттєве відображення обов’язку у правовій дійсності характеризує
пізнання юриста на стадії сприйняття явища обов’язку, коли відбулося
накопичення емпіричних відомостей.

Процес пізнання явища обов’язку пов’язують з послідовністю певних дій
(певними етапами).

Перший етап – це виокремлення у явищі обов’язку певною мірою самостійних
елементів. Головне тут припустити хоча б на деякий час існування
незалежних мікроявищ обов’язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть
функціонувати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони
створювали б своє явище обов’язку. Хоча така ситуація ймовірна у
складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового
обов’язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної
частини явища обов’язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин
явищ до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість
прийняття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання
кожної частини, враховується вплив громадської думки і головне —
результат розв’язання юридичної ситуації. Причому цього результату не
слід досягати будь-

якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводитися згідно з
нормами духовності та моралі.

На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно видкремлених частин
явища службового обов’язку юриста. Це дає змогу знову побачити
цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена
сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього
відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає
відчуття соціального призначення тощо.

Четвертий етап – це повторний аналіз. Юрист повинен дати об’єктивну
характеристику явища службового обов’язку з нових, раніше не бачених
позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під
новим кутом зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні
емоції й професійні амбіції. Він відображає правову дійсність і здоровий
глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища
службового обов’язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У
такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обов’язку буде
достатньо обґрунтований.

Явище службового обов’язку юриста не є сумою окремих мікроявищ,
оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. Це можуть
бути певні ідеї, концепції, навіть соціальна атмосфера. Юрист не( може
охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов’язку. Проте
йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокремлення) з наступним
ґрунтовним аналізом. Такі дії є обов’язковими.

Проте неможливо підсумувати усі властивості мікроявищ, оскільки у
будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити
діалектичний зв’язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух
власного обов’язку в кожній частині цілого.

Більш глибоке пізнання явища обов’язку ґрунтується на таких філософських
категоріях, як абстрактне й конкретне. Абстрактні поняття проходять
стадію чуттєвого пізнання явищ, вони є логічною основою конкретного.
Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педагогічній
діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів,
до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв’язок
теорії з практикою.

У процесі пізнання поняття службового обов’язку і почуттєве сприйняття
службового обов’язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика
виявляє їх різне співвідношення.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового
обов’язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за
обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у
явищі обов’язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов’язку до
виконання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його
правосвідомості. Але наступний етап має бути пов’язаний з почуттєвим
сприйняттям службового обов’язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера
свідомості юриста недостатньо розвинена, то він бездумно, навіть
автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов’язку.

Прикладом творчого пізнання явища обов’язку є положення, коли юридичному
поняттю службового обов’язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист
відчуває як внутрішній, так і зовнішній імператив службового обов’язку.
Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання,
небажання йти на професійний ризик.

Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття
службового обов’язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно.
Здебільшого це характерно для досвідчених юристів із високою
інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве
сприйняття службового обов’язку однаково важливі для правоохоронної
діяльності.

Отже, процес пізнання явища обов’язку ґрунтується на філософській
методології. Важливо також керуватися досягненнями психологічної науки.
На філософсько-психологічних засадах здійснюється функціонування
службового обов’язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової
діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов’язку юриста методологічну функцію виконує
юридична абстракція. Так, у процесі вивчення деонтології математична
абстракція переважно переноситься на юридичну діяльність. А юридична
абстракція — це результат мислення юриста.

У юридичній абстракції відбувається своєрідний процес сходження від
абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть
абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності – виявляється як
потреба практики, це результати впровадження правових норм у практику.
Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну
закономірність, властиву тому чи іншому явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов, він скеровує своє мислення на теорію
і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з
новітніми з метою пізнання конкретних виявів правової дійсності. Це
складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й
другорядного.

Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретичними положеннями
правової дійсності, із законністю, з можливими наслідками. Це, по суті,
початок формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.
Він може бути короткочасним і тривалим залежно від теоретичної
підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених
законодавством термінів. Фактично в цьому випадку відбувається
поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.

У філософії під конкретним розуміють реально існуючий об’єкт (окрему річ
чи систему речей) як цілісне утворення у внутрішній суттєвій єдності
всіх його сторін, зв’язків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових
та особливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням
об’єктивної реальності досліджуваного об’єкта щодо цілісної системи
теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеться про правове
явище, у якому всі складові елементи є конкретним відображенням
дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно,
спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища,
але зробити це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, на
якому юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При
цьому відбувається поєднання теорії з практикою, точніше – застосування
(реалізація) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти
перейти від відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних
фактів, що характеризуватиме рівень його мислення. Важливо усвідомити,
що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом
осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання
правового явища тісно переплітається з аналізом і синтезом.

Моделювання юридичної абстракції – не єдиний спосіб пізнання правового
явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу
моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної
підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція – необхідний процес у службовій діяльності.
З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого — як
синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв’язувати
суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток
професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі
особливості правового явища. Тобто конкретне може суперечити
абстрактному, оскільки залишається поза увагою повне й конкретне. Це
пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими
особливостями, які пов’язані з розвитком суспільства.

Розв’язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста.
Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й
вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях
сходження від сутності службового обов’язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати
найелементарніші вияви сутності службового обов’язку. Насамперед це
стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до
юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення
порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак
діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив
службового обов’язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи,
встановлював повне їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими
поняттями та юридичними категоріями службового обов’язку. Кожне з них
сприяє глибокому розумінню сутності службового обов’язку, доповнює і
уточнює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна
система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне.
Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою
думку стосовно службового обов’язку, він по-своєму сприймає не тільки
зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов’язку. Крім цього,
творче сприйняття внутрішнього імперативу – це інтелектуальна власність
юриста.

Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке
проникнення у сутність службового обов’язку, вироблення власного
варіанта внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу, сходження
від конкретного до абстрактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов’язуємо з
культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка
стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як
соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого
виду субкультури, як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх
норм та еталонів правомірної поведінки. Розвиток юридичної субкультури
ґрунтується на загальній культурі й моралі, з урахуванням специфічних
особливостей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій
залежності: філософія – право – почуттєва норма – професійна дія. З неї
випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі
чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним
правом проявляються у професійних діях.

Розділ З

ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

3.1. Принципи юридичної деонтології

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах – гуманності,
справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої
етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія
юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові
норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Мова про
загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він
виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної
деонтології причетні до кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує
свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної
діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також
самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового
обов’язку за велінням серця та покликом сумління.

Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма
для кожного юриста – це його особистісна норма, її не може використати
інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково,
настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься
індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в
аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика
підтверджує, що в житті різні люди навіть за подібних ситуацій чинять
по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними,
але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть
двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень
усвідомлення службового обов’язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є її нестандартність. Його
суть полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві,-
ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми
мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично
неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в
юридичній практиці.

Принцип миттєвості характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його
здатність швидко й безпомилково приймати обгрунтоване правильне рішення.
Саме таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні
норми.

Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вважається принцип
непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не
запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий.
Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста
на відповідні правомірні дії.

Головне у професійній діяльності юриста – вчасно прийняти оптимальне
рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як
своєчасність. Не підготовлене (не обґрунтоване) рішення або невелике
запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність
роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім
переконанням і навіть певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме
на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї
поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але
не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною
мірою деталізуються і ніколи не повторюються.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про
конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового
обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як
професіоналу, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер.
У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв’язку, підсилюючи
один одного. У деяких правових явищах «спрацьовують» практично всі
принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як
необхідна умова дії деонтологічних норм.

У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки
з’являться нові принципи, зокрема ті, які віддзеркалюватимуть
національні риси, ідеї української державності. Виділятимуться такі
принципи, як універсальність, демократичність, правова націологія.

Важливу роль відіграють джерела формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм.
Такі норми випливають з існуючої теорії професійної етики,
професійно-етичних кодексів, що є результатом використання природних,
моральних та правових норм. Формуванню деонтологічних норм сприяють
принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набуває
поширення в юридичних установах.

Оскільки деонтологічні норми юрист одноосібне виробляє для себе на
основі індивідуальної моралі, то для них потрібна певна мотивація.
Наприклад, урочисте складання обітниці, яке має давню добру традицію.
Так, фахівці права та представники деяких інших професій, зокрема
лікарі, наймаючись на роботу, складають відповідну обітницю -офіційну,
урочисту внутрішню обіцянку щодо належного виконання службового
обов’язку, яка закладена в думках і виражена словами.

Юристам обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності перед
суспільством і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це
своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка
на вірність обраній професії. Обітниця надихає на формування
внутрішнього особистого (індивідуального) правового і
морального-почуттів, які виявляються у самодисципліні та самоконтролі.
Вона суттєво відрізняється від присяги та обіцянки, оскільки не є
самонасильством над свободою волевиявлення, на відміну від присяги та
обіцянки, які треба розглядати як постійний вияв останньої.

Моральний самоконтроль — здатність самостійно регулювати і спрямовувати
власну поведінку – залежить від вимогливості юриста до себе,
самокритичності, рівня свідомості, духовного розвитку та особистої
моральної культури. Тому обітницю складають не у перший день праці, а
після певної адаптації, осмислення свого призначення.

Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці юристом.
Це пояснюється тим, що обітниця є основним індивідуально-моральним
законом, основною моральною нормою для особи, яка Ті склала. Тобто
обітниця є джерелом деонтологічних норм юриста. Адже усвідомивши свою
внутрішню відповідальність перед суспільством, правоохоронець виробляє
власні моральні норми на основі обітниці. Вони є його особистим
здобутком, і він несе персональну відповідальність за привселюдно дане
зобов’язання. Це його авторитет серед людей та колег по службі.

Обітниця також сприяє формуванню соціальних норм юриста, які регулюють
його поведінку, хоча правові норми мають наказовий характер. Особа, яка
склала обітницю, формує власну правосвідомість, власний стиль юридичної
діяльності, які повинні систематично звірятися із суттю обітниці.

Обов’язки, закріплені обітницею, не є формалізованими правовими нормами,
що лише описують потрібний варіант поведінки, а є нормами аксіологічного
типу. Вони фіксують суспільне корисну мету та моральні цінності,
залишаючи юристові можливість вибору засобів для досягнення поставлених
перед ним завдань. Норми, які передбачають обов’язки юриста в обітниці,
поєднують якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного
імперативу. Це такі правові норми, які визначають належну поведінку
юриста у сфері його професійної діяльності з погляду не тільки права, а
й моралі.

Зумовлений обітницею варіант належної й бажаної поведінки юриста
здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових
вимог, який дав би змогу застосувати санкції.

Виконання юристом обов’язків, покладених на нього обітницею, ґрунтується
на моральних засадах, які склалися у нього й підтримуються силою
громадської думки. Внесення тих узагальнених вимог належної і бажаної
поведінки юриста у текст обітниці є показником того, що саме ці
обов’язки мають для держави особливу значущість. Вони становлять основу
законодавчого формування обов’язків юриста.

Сумлінне виконання юристом обов’язків, які випливають з обітниці,
виявляється у діях, спрямованих на охорону правопорядку. Передбачені
обітницею обов’язки – невід’ємний структурний елемент юридичної
деонтології.

Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний
шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної
діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права
й моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу
дух права й дух української національної моралі мають підтримувати у
юриста здоровий глузд, допомагати йому виконувати дану обітницю.

Порушення юристом обітниці – це зрада власної совісті, свого народу.
Особа, яка це вчинила, має добровільно залишити службу, бути готовою
нести не лише моральну, а й юридичну відповідальність за свої вчинки.

Отже, праця за обітницею – це праця за велінням серця, згідно з
принципами юридичної деонтології, за внутрішнім імперативом обов’язку.

Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна
культура взагалі. Усвідомлення юристом наслідків власних професійних дій
формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтологічні
норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли на юриста не
впливатимуть інстинкти – самозбереження, кар’єризм, корисливість тощо. У
протилежному випадку це будуть не істинні джерела деонтологічних норм і
це повинен усвідомлювати юрист.

3.2. Функції юридичної деонтології

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність
юридичної деонтології. Вони виконують певні функції. Саме у зв’язку з
реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні
функції цієї науки, її цінність та актуальність зумовлюють численні
функції, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника:

– формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового
обов’язку;

– конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;

– підвищення рівня правового почуття у суб’єктів права;

– виховання у юристів поваги до права;

– вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної
саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та
самоутвердження;

– встановлення юристом об’єктивної правової дійсності;

– сприяння вибору юристом справедливого рішення;

– виховання у правників духовної, моральної і юридичної
відповідальності;

– обгрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та
усвідомлення їх наслідків;

– дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в
Україні:

-утвердження національного духу українського права;

– забезпечення панування права;

– створення необхідних передумов функціонування української національної
правової теорії.

3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних відносин у державі:

-уміння визначити цінність права і цінність держави;

– сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;

– сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної
поведінки юриста (деонтологічних норм).

Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології. Важливу роль
відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у
юристів. Загалом почуття – це особливий вид емоційних переживань, які
мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто
право, закон сприймаються юристом на емоційній основі І почуття – це
наслідок комплексного емоційного сприйняття явища. Іншого шляху до
свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому тут доречно
вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру. Правові почуття
юриста виявляються у здатності усвідомлювати явище, співпереживати
наслідки, розуміти людей. Почуття пов’язане з уявленням про певний
об’єкт. Зміст цього уявлення І визначає правове почуття юриста, яке
треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного
обов’язку (що виражає внутрішній імператив службового обов’язку).
Емоційно-правовий аспект дотичний до емоцій, ідей, знання права, почуття
провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття
індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення
Істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння проникнути у внутрішній
світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у
кожному конкретному випадку. Тобто правове почуття забезпечує таку
атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє
тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це
забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести
боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне
ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в
рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття – суто
індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину
припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Вона і
виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста.
Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає
індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї
частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає
на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Складовими елементами правового почуття юриста є почуття законності,
власного обов’язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи
правового почуття юриста. Це передусім індивідуальність, зацікавленість,
емоційність, відповідальність, стійкість, дух права тощо.

Правове почуття юриста пов’язане з іншими правовими категоріями.
Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів,
почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові
почуття є складовим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої
іншої особи, підсвідомим виявом правової психології.

На формування правового почуття юриста впливають: ерудиція, рівень
соціалізації, вольові якості, творче мислення, твердість духу,
комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися
здоровим глуздом тощо. Основний критерій правового почуття – прийняття
юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Правове почуття юриста
проходить довгий шлях синтезу у процесі професійної діяльності.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу
українського права.

Вперше проблема духу права була розглянута давньоримськими юристами,
згодом – визначним французьким політичним мислителем Ш. Монтеск’є у його
основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у
працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських
наук», «Філософія права» ґрунтовно розкрив поняття суб’єктивного духу
(проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання
законом), об’єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії
духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах
відображається національний характер певного народу, ступінь його
історичного розвитку тощо.

Дух людини – це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки,
творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить
лише одній конкретній людині. Дух – це також внутрішній вияв морального
та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і
виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною
матеріальні речі повністю їй не належать, а дух – це її власність. Кожна
людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує
її негативно.

Для юридичної деонтології важливо з’ясувати поняття духу права, який
виявляється в природі, Всесвіті, законах та різних нормативних
документах. Адже закони творять юристи – члени суспільства, а право є
відображенням природи, величі духу народу. Звідси можна зробити
висновок, що дух законів – це їхній внутрішній вияв, структура та певна
сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст
природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані
передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба
розмежувати поняття духу права і духу законів.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є
корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких
приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права
формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони
приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає змоги
стверджувати про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто
законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що
на практиці відображається стійкою відсутністю норм правового
регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства
завжди з’являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових
норм.

Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, буква закону
відображає обов’язковий припис поведінки особи, незважаючи на її
внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей
законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою
закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає
історично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто
приймаються відомчі нормативні акти, які суд’єктивно тлумачать закон. У
цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі
проігнорований. Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе,
повинні орієнтувати правомірну поведінку юриста на дотримання не стільки
букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному
законодавстві, відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка
юриста скеровується на дотримання лише букви закону.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки
для членів суспільства. Його дія забезпечується відповідними
інститутами, які покликані реалізувати правові норми на практиці. У
випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не
цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж
стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані, а дух
права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони
ліквідовані, але їхній дух продовжує діяти. І не з почуття страху чи
боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої
поваги до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони
відображають інтереси більшості У цьому випадку говорять про
національний дух права. Його розкривають факти з історії держави і
права. У них відображаються історичні традиції, національні звичаї,
психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та
інтересів, умови і можливості життя. Адже право – це продукт людської
культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно виражає загальнолюдські
інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського
розуму, одним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та
інтересів людини. Через право практично виражаються національні,
загальнолюдські цінності, особливо національна мораль. Це все сприяє
формуванню національного духу права. Тому без знання його історії
формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися
без знання історії, що є їхньою великою помилкою. Історія правильно
визначає шляхи майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, що треба
враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже
новітнє українське право покликане виражати рівень загальної правової
культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Цінність національного духу українського права потрібно шукати у витоках
історії права. Так, вигідне геополітичне становище України-Руси сприяло
високому рівню розвитку відносин з Візантією, Римською імперією, зі
скандинавськими та багатьма іншими державами, утвердженню
демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпимості,
толерантності, високій правовій та політичній культурі, запровадженню
писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну
правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло
прийняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення
біблійних правових норм, рецепція світського та церковного
візантійського права [201, с. 25].

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване
на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого
права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні
суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків,
ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі
був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував
високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під
впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних.
Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не
азіатських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаючи на
історичні обставини, певною мірою розчинилося.

Отже, національний дух українського права не лише вбирає у себе
інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції,
кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання
інших націй повинні мати практичне застосування в українській правовій
системі. Національний дух українського права – це внутрішній вияв права
у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових
надбань цивілізованих держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість,
що пов’язано з розвитком украінської державності. Першими зразками
українського національного права є, звичайно, збірники чинного
законодавства Київської держави: «Руська Правда», Статут Ярослава
Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і
Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що
ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися
смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув’язнення тощо,
незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко
використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником
найгуманніших законів, засобом національного утвердження. Тому
відродження і використання політичних, моральних, культурних,
національних, загальнолюдських цінностей, закладених у «Руській Правді»,
дало б змогу оздоровити сучасне українське право, виховати українську
національно-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях
європейського розвитку,

Основу національного права становлять також такі твори, як «Повчання
своїм дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про
закон і благодать» Іларіона, а також правові й політичні погляди
київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів.
Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-Волинська Русь, а
потім Литовсько-Руська держава. Це сприяло розвиткові нового
українського права. Відомо, що принципи українського права широко
використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо
«Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним
кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська
козацька держава. В її устрій було закладено чимало принципів державного
устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького,
«Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ),
конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права – «Права,
за якими судиться малоросійський народ», «Історія Русів» та інші важливі
документи відображали українську національно-правову ідею, стали
своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили
усієї української нації, піднесли життєдіяльність національного духу
права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке
право». Джерелом звичаєвого права запорожців були також трансформовані
норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми
сусідніх народів. Звичаєве право запорожців – це приклад ранньої стадії
формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у
відшкодуванні збитків, хоча застосовувалися і більш жорстокі покарання,
запозичені в азіатських народів.

Доба козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою.
Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних
громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші
чинники підтверджують, що український народ не був схильний до
монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива
основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства позитивний вплив мали
Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло
зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формували в тяжких
соціально-політичних умовах представники української правової й
політичної думки Микола Костомаров, Сергій Подолинський, Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло
Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський,
Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В’ячеслав Липинський та інші, їхні
наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм
російського царизму негативно вплинув на національний дух права
українського народу. Різноманітні домисли, неправдива інформація про
Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та
перекручення історичних подій, фактів дуже нашкодили українському праву.
Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української держави почали
відновлюватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали
Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового
українського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне
питання як основу політико-правової концепції держави.

У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права,
яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення
українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права – важлива
функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не
підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить
національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої
держави немислиме без знання правдивої історії України, використання
національних здобутків у юридичній науці. Українське суспільство, не
спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку.
Тому духовними і моральними орієнтирами повинні слугувати такі чинники
духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віра,
поміркованість, стриманість. Вони мають бути притаманні кожному
українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція
забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів,
зобов’язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу,
допомагає реалізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільство
від хаосу й безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини,
встановлює суспільні зв’язки І може існувати без держави. Оскільки право
є духовною та моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна
особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і
позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а
не душі. Право – це також правда, яка не завжди ототожнюється з
державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим
нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ,
здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують
духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні акти, відомчі
нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон — це
зовнішній вияв права. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як
верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не
підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може
містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що
верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з
моменту прийняття закону. Поряд з верховенством закону існує
верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно,
можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути
тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що такого
всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий закон не діє, не
визначається суспільством. Останній створений не для народу, а для
можновладців. Тому панівним закон є у по справжньому демократичному
суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини
закону. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову
та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується
повністю.

Всесилля права теж не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В
окремих випадках більшу силу мають духовність, мораль, звичаї чи інші
соціальні норми. Верховенство права – це один із принципів демократичної
держави. До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі
регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже
не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй
життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію
порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів
громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від
політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально
існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища,
національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і
моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила
держави. Пануванню права передує панування національної моралі,
загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно
зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й
моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен
час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на
те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає
за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це визнання державою та її
органами пріоритету права, підпорядкування владних структур праву,
наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі
юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою
основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії
кожної з трьох гілок влади – законодавчої, судової та виконавчої,
налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного
Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих
передумов означає, що держава наближена до правової інституції, оскільки
абсолютне, повне панування права можливе лише у такій державі, а не в
тоталітарній.

Крім цих передумов існують ще й специфічні ознаки панування права, якими
зокрема є:

– висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;

– повага до права усіх членів суспільства;

– регулювання відносин у всіх сферах;

– створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам
суспільства;

– забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом,
скільки переконаннями;

– відсутність верховенства людини чи ідеології над правом;

– сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації
її основних прав;

– високий рівень правового почуття. Звичайно, панування права
ґрунтується на певних принципах. Серед них: корисність, забезпечення
інтересів загального блага, позитивні погляди на закон,
загальнообов’язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип
«дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення існування правової
держави; захист загальнолюдських цінностей та інтересів; піклування про
громадян, регуляція державного примусу, розподіл прав і обов’язків,
об’єднання української нації, створення правовідносин та системи
суспільних зв’язків, формування правил поведінки, національної системи
норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на
створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в
Українській державі.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування
української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному
звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала
національну своєрідність правової системи, утверджувала право
української нації. Це продукт української нації (і держави, коли вона
вже існувала), виразник правової свідомості народу. Тому
національно-правова теорія розкривається через вивчення історії
українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку
добу, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби
створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну
цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими судиться
малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було
побудоване на засадах військової демократії, хоча саме воно не
фіксувалося письмово.

На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова
теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми.
Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу
чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання.
При цьому важливу роль відігравали моральні норми, які і сьогодні
допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону
України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з
ідеями національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим багатовіковий
економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід
творення держави як об’єднання республік дають підставу стверджувати, що
становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу,
гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно починати з
національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний
суверенітет України, а згодом і Конституція України – це не тільки
державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його
політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені
основи національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на
практиці. Тобто, Акт проголошення незалежності України створив умови для
формування нової правової системи з пріоритетом національних ознак. Цей
документ дав поштовх до обґрунтування національно-правової теорії,
вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов’язує
інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.

Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться
про публічне й приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне та
європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції
формування національно-правової теорії. Для цього необхідна комплексна,
фундаментальна теоретична розробка національної правової системи
України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична
спрямованість.

Виходячи з цього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського
юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом
розвитку суверенної правової держави, утвердження цивілізованого
правопорядку.

Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню
цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними
способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано –
формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок – це
наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень
законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок
перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок – це результат досить високого рівня
загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення
ефективного правового регулювання правовідносин, їхня стабільність, а
також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.
Цивілізований правопорядок – основна

цінність народу, він несумісний з приниженням гідності людини і можливий
лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисципліни громадян,
виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування
суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У
такій державі основними засобами дотримання високого ступеня
правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання,
авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому
правопорядку – забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе
ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження
віри населення у державу та її установи.

Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму
вчинення злочинів можна. Основне -піднести духовний рівень життя народу,
підвищити його правосвідомість, домогтися високого ступеня
професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі
вся правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне
підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба
використовувати духовні норми, законослухняність населення,
високоцивілізовані способи співжиття.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб
допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують
на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку,
правового забезпечення життєдіяльності народу.

Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуальних норм поведінки.
Причому ці норми є поєднанням природним, моральним і правовим.
Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити
їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути
різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На
вироблення юристом власних норм поведінки впливають також: його знання
(загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна
ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.

Природні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних
норм. Вони становлять підґрунтя духовності» орієнтують юриста на добро,
опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей.
Відомо, що дотримання природних норм – це запорука виконання норм права,
навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й
природні норми виробляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні
норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (інколи й
несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить
згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий
здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на
зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується
на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється
право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми
регулюють частину суспільних відносин, а духовні – усі відносини, хоча й
багато природних норм трансформувались у законодавство. Відокремлення
держави від церкви зовсім не означає відокремлення права від релігії.
Соціальні норми мають розвиватися на тлі духовних, що підкреслює єдність
нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні
завжди зацікавлена держава, але пріоритетними є духовні норми.

Юрист повинен керуватися природними нормами у своїй діяльності. Щоб
вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, юристові
треба насамперед зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з
природними нормами, до кожної людини юрист повинен ставитися гуманно,
поважати її честь та гідність. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне
милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до юриста. Адже від
кожного слова і дії юриста залежать доля людини, її майбутня поведінка,
життєдіяльність узагалі. Юрист порушує, наприклад, одну із заповідей «не
убий» тоді, коли вбиває людину словом, доводить її до відчаю, надмірного
непотрібного хвилювання, злості, а інколи й самогубства. Принижуючи
людину, юрист позбавляє її останнього шансу виправитися, повернутися до
нормального життя.

Що потрібно юристові брати за основу, виробляючи власні норми поведінки
та формуючи внутрішній імператив службового обов’язку? Основне – пізнати
самого себе, що є великим мистецтвом. Юрист; який не здатний себе
пізнати, не буде здатний і до саморегуляції, об’єктивної самооцінки.
Кожному юристові важливо знайти своє місце у правоохоронній діяльності,
оскільки у цьому й виявляється велике людське щастя.

Юридичну діяльність мають супроводжувати й такі настанови:
розмірковування є джерелом юридичної сили, читання – джерело юридичної
мудрості, любов до інших є виявом добра у світі, юридичне милосердя – це
ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь – шлях до щасливих
результатів; дарування і віддавання застерігає від самолюбства; спокій
потрібен душі людини. Сповідування цих принципів певним чином спонукає
юриста формувати у собі основні деонтологічні норми.

3.3. Компоненти юридичної деонтології

Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої компоненти. Дискусію,
яка нині точиться навколо їх визначення, ми пропонуємо розв’язати так.
Відомо, що кожна людина, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з
певною послідовністю: свідомість – професійне почуття – готовність до
професійної дії – професійна дія – усвідомлення наслідків професійних
дій. Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є
свідомість, професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дії.
Джерелами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести
мову про духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.),
професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології,
враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях,
що є своєрідним стимулюванням свідомості.

Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтології у підсистеми,
блоки (хоча таке групування досить умовне):

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими
видами культур як: духовна, національна, політична, філософська,
наукова, державна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами:
моральною і правовою;

в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється
культурами: психологічною, інтелектуальною, внутрішньою, емоційною,
педагогічною, естетичною;

г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур:
інформаційної, економічної, акторської, управлінської, зовнішньої
фізичної, бойової, технічної, математичної.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур є компонентами юридичної
деонтології. Кількість видів культур є значною. В одних випадках
субкультури виступають як

основні, в інших – вони лише дотичні до юридичної деонтології. Це
залежить від спеціалізації та напряму юридичної діяльності.

Для юридичної деонтології важливо дослідити п компоненти з погляду
культури, а також культурологічний зміст службового обов’язку, особливо
його внутрішнього імперативу.

З культурологічного погляду варто дослідити взаємозв’язок (дифузію)
видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.

Досить складно з’ясувати структурні елементи кожного виду культури,
оскільки дослідники ще не дійшли щодо цього спільної думки. Виходячи з
аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання, цінності
та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з певної галузі
культури. Наприклад, у правовій культурі – це знання права, в
економічній – економіки, в психологічній -психології, психіки людини
тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури. Вони дають
змогу побудувати абстрактну теорію конкретного виду культури.

Не менш важливим для юридичної практики є дослідження цінностей кожного
виду культури. Тут існують щонайменше із досліджуваних два напрями.
Перший спрямований переважно на вивчення загальної професійної
діяльності (у тому числі юридичної етики), другий -^на тлумачення
внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в
тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей.
Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні
моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють
професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношення до
конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує
загальнолюдську і професійну мораль.

Юридична деонтологія не досліджує професійної моралі. Це завдання
правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі,
визначає складові елементи професійної моралі для юридичної деонтології.
Остання визначає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної
моралі на формування внутрішнього імперативу службового обов’язку
юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної
моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при
такому розподілі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й
іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається
дифузією культур.

Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне
співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів
культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає
рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах
дослідження, дає змогу уявити можливі суперечності (культурні
конфлікти).

Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості,
поведінку юриста, яка повинна ґрунтуватися на свідомому виконанні норм
моралі й права. Важливого значення при цьому набувають добровільність,
свідоме виконання вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки
юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної
культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка –
це багатовимірний феномен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні
елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Відтак,
загальна культура є органічним компонентом юридичної деонтології.

Об’єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов’язку.
Тобто йдеться про культуру як породження внутрішнього імперативу та
реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно
відповісти на запитання: чи морально обґрунтований внутрішній імператив
службового обов’язку юриста і чи дотримався юрист культури впровадження
цього обов’язку в службові дії?

Отже, культурологічний аспект юридичної деонтології дає змогу глибше
зрозуміти внутрішній імператив службового обов’язку. У юриста
розвивається здатність не лише сформулювати культурологічну думку, а й
реалізувати службову дію в контексті культури.

Онтологічний вимір юридичної деонтології передбачає культурологічні
аспекти внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Розділ 4

СПІВВІДНОШЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ З ПРОФЕСІЙНОЮ

КУЛЬТУРОЮ ТА ПРАВНИЧОЮ ЕТИКОЮ

4.1. Поняття «професійна культура юриста»

Поняття професійної культури тісно пов’язане з поняттям культур праці.
Однак вони не ідентичні. Коли йдеться про будь-яку працю, у тому числі
некваліфіковану, повсякденну, де не потрібні спеціальні знання, то тут
доцільно вживати термін «культура праці». Але це поняття може означати і
кваліфіковану працю, пов’язану зі спеціалізацією, професіоналізмом,
виробничою діяльністю. Це означає, що культура праці вміщує і професійну
культуру, тобто перше поняття ширше, ніж друге.

Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує
насамперед праця, діяльність, виконання службових обов’язків. Тільки
працею, її якістю людина перетворює світ і матеріалізує свої сили та
здібності. Крім цього, культура особи – це філософська категорія, що
відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого
виду професійної діяльності.

Стосовно юридичної праці зазначимо, що вона ґрунтується на теоретичних
юридичних знаннях, практичних навичках, духовно-моральних засадах, котрі
становлять основу професійної діяльності.

Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії: професійна
орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант,
соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.

Так, професійне самоутвердження юриста невіддільне від культурного й
морального стану суспільства.

Професійна майстерність юриста визначається передусім високим рівнем
теоретичної підготовленості, продуктивною діяльністю, талантом, високими
моральними якостями, розвиненими соціальними почуттями. Провідну роль
відіграють талант та соціальні почуття. Під талантом розуміють високий
рівень здібностей юриста, нахил до

юридичної діяльності, вміння відчувати нове, що виявляється у
результатах службової діяльності. Талант, як відомо, вроджена якість.
Зрозуміло, талановитим юристом може бути не кожен. Проте творчі
інтелектуальні здібності повинні розвивати всі.

Соціальні почуття юриста знаходять вияв у професійних емоційних
переживаннях, що мають чітко виражений правовий і моральний характер. Це
стійкість, врівноваженість, стриманість у виявленні емоцій.

Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироблення власного почерку
юридичної діяльності, постійна потреба продуктивно працювати, виховання
необхідних навичок та звичок.

Виходячи з цього, під професіоналізмом юриста розуміємо ступінь знання
права, юридичної практики, навички застосування правових норм, мистецтво
спілкування, що знаходять вияв у повсякденній діяльності.

Продуктивність праці у професійній діяльності юриста, як зазначає Н.
Клименко, виявляється у прагненні встановити істину і прийняти правильне
рішення, застосовуючи нові, прогресивні засоби, уникаючи приниження
честі та гідності людини. Звичайно, продуктивна діяльність, яку можна
назвати ще творчою діяльністю, пов’язана з виробленням нової мети і
відповідних їй прийомів. Така діяльність має грунтуватися на глибоких та
міцних теоретичних спеціальних правових знаннях, на практичних навичках,
які становлять основу професійної юридичної діяльності [75, с. 7].

Предметом професійної моралі правника є загальнолюдська мораль, на якій
позначається характер юридичної діяльності. Професійна мораль юриста
видозмінюється у зв’язку з наповненням соціальної культури новим
змістом, утвердженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового
законодавства. Формування професійної моралі здійснюється відповідно до
рівнів різних видів культури, якими володіє юрист.

Професійна культура юриста формується поетапно. Насамперед на етапі
усвідомлення юристом свого призначення, коли відбувається певна
адаптація, ознайомлення зі службовими й функціональними обов’язками та
специфікою роботи юридичної установи. Це фактично перші службові дії під
контролем наставника.

Етап формування юриста як професіонала характеризується повною
самостійністю у службовій діяльності, набуттям окремих навичок,
виробленням власного стилю і культури праці та ін.

Етап досягнення вершин майстерності, становлення юриста як професіонала
настає після багатьох років (для кожного індивідуально) праці або
взагалі не настає.

Зазначені етапи формування професійної культури впливають на професійну
мораль юриста, основу якої становлять регулювання службових взаємин,
допомога у здійсненні правильного вибору при виконанні службових
обов’язків, оптимальній реалізації прийнятого рішення у практичній
діяльності.

Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього
регулювання диктують правила дій – певну поведінку, виконання
функціональних обов’язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є
чимось незмінним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні умови,
напрями розвитку суспільства чи певної професії.

Отже, професійна мораль – це система моральних та морально-правових
норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.

У філософсько-юридичній науці існує проблема щодо визначення професійної
культури юриста. Адже професійну культуру часто змішують з культурою
професійних дій, юридичною деонтологією чи правничою (професійною)
етикою.

Розв’язання цієї проблеми можна вбачати в розмежуванні поняття
«професійна культура юриста» як науки і як професійної властивості
юриста.

Професійна культура юриста як комплексна юридична наука, є
практично-ужитковою.

Як наука вона включає в себе, по-перше, систему знань про певні види
культур, які властиві і необхідні особі юриста у здійсненні ним
професійної діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну,
педагогічну, естетичну культуру тощо); по-друге: юридичну деонтологію як
систему знань про формування почуття службового, юридичного обов’язку;
по-третє, правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з
точки зору морально-етичних вимог.

З іншого боку професійну культуру юриста слід розглянути як його
професійну властивість, яка характеризується:

– його знаннями правових та інших соціальних норм (моральних,
естетичних, корпоративних тощо);

– повагою правника до права (як позитивного, так і природного),
моральних норм, почуттям службового обов’язку;

– вмінням і навичками правоохоронця реалізовувати правові, психологічні
та інші норми та знання;

– його готовністю настановчо виконувати свій службовий обов’язок, діяти
правомірно у будь-якій ситуації;

– власною правомірною поведінкою юриста при здійсненні його професійної
діяльності.

Методологічними основами формування професійної культури юриста, як його
властивості, виступають: філософія права, культурологія права, юридична
деонтологія та правнича етика.

Слід зазначити, що професійна культура як властивість юриста
визначається його певним правовим статусом. Наявність юридичних
спеціалізацій породжує специфіку професійних властивостей.

Правовий статус юриста визначається Конституцією України, кодексами
України, Законами України («Про статус суддів», «Про адвокатуру», «Про
міліцію», «Про прокуратуру», «Про нотаріат» та ін.), а також відомчими
нормативними документами.

Суть правового статусу юриста становлять його права та обов’язки,
визначені переліченими вище документами. Вони розкривають значення особи
юриста в суспільстві, дають змогу зміцнити правові позиції, забезпечити
відстоювання інтересів народу. Правовий статус – динамічний, Він
постійно модифікується, вдосконалюється залежно від розвитку
суспільства. Для професійної культури правовий статус є основою, він
впливає на професійну дисципліну, поведінку юриста, правове почуття,
службові відносини, організацію праці та ін.

Зовнішній вияв, професійна культура юриста, знаходить в його професійній
правомірній діяльності, яка характеризується насамперед: професійною
орієнтацією, професіоналізмом, продуктивністю (ефективністю) його
діяльності та ін.

Професійна культура юриста формується поетапно. Якщо її основи
закладаються під час навчання, отримання юридичної освіти, то інші
складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли
відбувається подальше усвідомлення свого призначення, поглиблення
пізнання специфіки юридичної діяльності.

Оскільки професійна культура юриста об’єднує всі види культури особи
правника (є комплексом різних видів культур), то всі принципи і функції
цих видів визначають професійну культуру. Але при цьому існують певні
особливості, оскільки стрижнем є саме правова культура. Так, власні
принципи професійної культури юриста мають загальний та спеціальний
характер. До загальних принципів треба віднести: захист прав юриста;
рівність всіх юристів перед Законом, підпорядкування всіх відомчих актів
Законові; єдність прав та обов’язків юриста; презумпція невинуватості
юриста.

Принцип захисту прав юриста передбачений згаданими вище законами. Однак
для його реалізації необхідні як мінімум дві умови: високі моральні
якості юриста та довіра громадян до його службових дій. Нині реалізація
наданих юристам прав часто викликає сумнів з боку держави та й громадян
щодо їх правомірності (і це інколи виправдано). Дія цього принципу
пов’язана як з добором кадрів, так і з соціально-побутовими умовами,
фінансовим забезпеченням, виконанням державою своїх зобов’язань перед
юристами.

Рівність усіх юристів перед законом забезпечується статтею 24
Конституції України. Незалежно від посади юрист зобов’язаний
дотримуватися правових норм і нести відповідальність за їх порушення.

Такий принцип професійної культури, як підпорядкованість усіх відомчих
актів Законові, полягає у недопущенні будь-якої регламентації службової
діяльності. «Легалізація» відомчих актів негативно позначається на
професійній культурі. . .

Принцип єдності прав та обов’язків гарантує дієвість правових норм,
забезпечує виконавську дисципліну юристів. Акцент лише на права чи
обов’язки погано впливає на юридичну діяльність. Звичайно, за наявності
прав обов’язкове, а за наявності обов’язків – неухильне їх виконання.
Отже, використання та виконання є основними засадами необхідної і
достатньої умови професійної культури юриста.

У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції
невинуватості особи посідає чільне місце. На юристів як на окрему
частину суспільства також поширюється цей загально-правовий принцип.
Йдеться про недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у
випадку порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість
визначається тільки судом.

До спеціальних принципів професійної культури юриста належать:
дозволяється те, що дозволяє закон; уміння користуватися владними
повноваженнями; самосвідомість юриста; оптимальність й ефективність
юридичної діяльності; диференційований підхід у правоохоронній роботі.

Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон», може використовуватися
лише службовими особами, в тому числі юристами. Тут немає місця
альтернативі, плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в
законі, появу нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити
правомірну поведінку юриста, застерегти його від порушення законності.
Професійна мораль у цьому випадку допомагає юристові правильно
реалізувати цей принцип. Однак юрист повинен бути впевнений, що при
виконанні службових обов’язків його дії навіть після негативної реакції
населення будуть оцінені адекватно, не ставитимуться під сумнів, не
підлягатимуть ревізії з боку інших чинів та інстанцій і йому не
загрожуватиме покарання.

Такий загальноправовий принцип, як «все, що не забороняється законом,
дозволяється» не притаманний професійній культурі юриста.

Уміння користуватися владними повноваженнями властиве юристам, оскільки
вони наділені значною владою. Реалізація цього принципу на практиці
ґрунтується на високих моральних якостях представника державної влади.
Багатопрофільність юридичної діяльності вимагає оптимального вибору
професійно-правових відносин з громадянами, які зумовлені нормами
поведінки юристів, їхнім службовим етикетом, простими нормами моралі і
відрізняють їх від діяльності членів інших професійних груп. Суть даного
принципу професійної культури полягає у зіставленні законних прав юриста
з його інтелектом, здібностями, внутрішньою культурою, фізіологічними
можливостями особистості тощо. При такому порівнянні простежуються
специфічні негативні якості: так зване захмеління від влади, зверхність,
грубість. Вони можуть виявлятися у застосуванні (правомірному чи ні)
юридичних норм, при обмеженні прав та свобод, дієздатності громадян з
метою демонстрування юристом свого правового становища у суспільстві.
Здебільшого це викликає зворотну реакцію у населення неповагу до
представників влади, підсвідому готовність підкоритися тощо.

Розглядаючи наступний принцип – самосвідомість юриста, зазначимо, що не
існує видів самосвідомості, а є лише відповідні почуття. Для юриста,
його професійної культури надзвичайно важливі національні, моральні та
правові почуття, їх треба розглядати в цілому, оскільки власне вони
формують самосвідомість, яка є якісною характеристикою свідомості, вона
виступає і критерієм професійної культури.

Суть принципу оптимальності й ефективності юридичної діяльності полягає
в тому, щоб забезпечити успішне виконання зовнішнього і внутрішнього
імперативів службового обов’язку, виконати професійні дії якісно і з
найменшою втратою засобів та сил. Основною вимогою реалізації цього
принципу є глибоко продуманий вибір того комплексу шляхів, форм, методів
та засобів юридичної роботи, який найбільше відповідає ситуації, що
склалася.

Диференційований підхід у юридичній діяльності враховує як загальну
мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Цей принцип
професійної культури полягає у роботі з кожним окремим суб’єктом
правопорушення, в індивідуальних правовідносинах з ним. Організовуючи
необхідні юридичні заходи, кожен юрист, який володіє високим рівнем
професійної культури, проводить їх з урахуванням особливостей різних
категорій людей, їхнього морально-психологічного стану, специфіки,
характеру, способу життя. Так виробляється власний стиль юридичної
діяльності.

Для професійної культури юриста характерний принцип гласності. Він
передбачає такі напрями:

– участь широкого кола громадськості, органів влади у виробленні заходів
по зміцненню правопорядку;

– реалізацію митної діяльності з участю громадян;

– інформування органів влади й управління, трудових колективів,
громадських організацій, населення і засобів масової інформації про свою
діяльність, як цього вимагають відповідні закони України.

Гласність у діяльності юристів визначає рівень їхньої професійної
культури, застерігає від проявів професійної деформації. При цьому
юристові важливо вміти зберігати державну і службову таємницю, а також
конфіденційність службових відомостей.

Гуманізація юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у
переконанні громадян, які схильні до вчинення правопорушень, у
невичерпних можливостях людини та її здатності свідомо підкорятися
законові, у необхідності дотримуватися загальноприйнятих правил
поведінки, сформованих на основі загальнолюдських цінностей. Тут головне
– переконання розумом, а не силою.

Для професійної культури юриста надзвичайно важливий принцип режиму
законності, успадкований від соціалістичного права. Законність в
юридичній діяльності визначається рівнем професійної культури кожного
юриста, що характеризується ступенем використання і застосування норм
закону, інших правових актів. Існує залежність між професійною культурою
і службовою дисципліною, які слугують засобом зміцнення законності в
діяльності юристів. Зневага до професійної культури призводить до
морального зубожіння, що своєю чергою сприяє зниженню рівня правового
почуття.

Специфічна суть юридичної професійної культури конкретизується у таких
ознаках (функціях):

– формування почуття моральної та юридичної відповідальності;

– дотримання сформованого позитивного стереотипу поведінки;

– вироблення моральної обґрунтованості службових взаємовідносин;

– готовність бездоганно виконувати службовий обов’язок;

– вироблення культури професійних дій;

– погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особистих інтересів
юриста;

– недопущення професійної деформації;

– застереження від виявів бюрократизму тощо.

Функції моральної та юридичної відповідальності багатогранні. Передусім
моральна відповідальність – це вкорінений у загальнолюдських цінностях і
забезпечуваний громадською думкою моральний обов’язок юриста, визнаний у
випадку його неправомірної поведінки як такий, що позбавлений певних
цінностей, які належали іншій особі. Моральна відповідальність настає у
випадку порушення юристом загальних і професійних моральних норм або у
випадку його бездіяльності. Вона не має усталених меж, але є домінуючою
у професійній культурі юриста. Закріплена законодавством юридична
відповідальність юриста, який припустився професійної помилки, тягне за
собою примусове позбавлення його певних цінностей. У цьому випадку
професійна культура спричинена стати тим запобіжним заходом, який би не
допустив покарання юриста за скоєний вчинок. Це дає змогу замість
юридичне забороненої поведінки юриста сформувати його юридичне
дозволену, правомірну поведінку.

Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну
цінність. Він полягає у свідомому дотриманні юристом моральних та
правових вимог, що в підсумку формує у нього певний зразок поведінки,
професійну звичку. Високий рівень засвоєння юристом загальнолюдських
цінностей спонукає його до правомірних дій під час виконання службових
обов’язків.

Культура службових правовідносин у сфері юридичної діяльності немислима
без моральної обгрунтованості. Основу службових відносин становлять не
лише право, а й мораль, традиції, звичаї, що склалися в юридичних
органах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням їхніх вимог
у різноманітних статутах, інструкціях, відомчих нормативних актах, які
регулюють службові відносини. Морально продумані статутні вимоги
слугують основою формування юридичної культури.

Уміння бездоганно виконувати свій службовий обов’язок дається юристові
не відразу, воно виховується, формується шляхом розвитку професійної
культури. Адже бездоганність у виконанні ґрунтується на свідомому
засвоєнні правових норм, умінні застосовувати їх у конкретних ситуаціях,
що можливо за умови високої культури професійних дій. Звичайно, кожен
юрист намагається гідно виконати свій службовий обов’язок, але робить це
по-різному, на власний розсуд. Якщо, наприклад, виконання обов’язку
підпорядковане страхові перед покаранням, то, як правило, принижується
роль культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання
свідомого почуття відповідальності за доручену справу, бажання працювати
сумлінно, без права на помилку. Важливою ознакою професійної культури є
вироблення такого стереотипу мислення, за якого суспільні інтереси
ставляться вище, ніж особисті. Маємо на увазі внутрішні мотиви такого
мислення, яке стає закономірністю або правилом. Формування цих мотивів,
на інше переконання, розпочинається ще до обрання юридичної професії. На
перешкоді такому мисленню стають егоїзм, корисливість та інші негативні
моральні якості, які спонукають юриста у майбутньому дбати насамперед
про власні інтереси. Звичайно, для запобігання таких тенденцій необхідні
певні соціальні умови життя та праці юристів. Роль професійної культури
при цьому полягає у виробленні відповідної позиції юриста, в умілому
поєднанні особистих і суспільних інтересів у профілактиці зловживань
службовим становищем чи порушенні закону, норм моралі тощо.

Чи не найважливішою рисою професійної культури є недопущення професійної
деформації юриста, оскільки саме вона завдає великої шкоди юридичній
діяльності, по суті, паралізує, виводить з ладу працівників
правоохоронних та судових органів. Професійна деформація працівників
правоохоронних та судових органів спричиняється їхнім тривалим
контактуванням з правопорушниками і необхідністю реагувати на домагання
настирливих громадян, а інколи і надмірним захопленням власними владними
повноваженнями.

Щодо першого чинника, то він характеризуються звинувачувальним підходом
до кожної людини з боку юриста, черствістю, байдужістю, жорстокістю,
навіть брутальністю. Юристи з низькою загальною культурою виявляють
недозволений тон, нетактовні розмови з правопорушниками, недовіру,
підозру щодо громадянина, піддають сумніву кожне висловлювання тощо. Дії
професіонала, який прагне отримати відповідну інформацію, повинні мати
інший характер, визначалися обставинами, ситуацією. Професійна культура
покликана нейтралізувати випадки деформації, сприяти виробленню шляхів
подолання негативних явищ.

На жаль, і сьогодні в діяльності юридичних органів наявні значні
елементи бюрократизму. Що стосується професійної культури (у сфері
ведення документації), то треба розрізняти допустимі і необмежені вияви
бюрократизму.

Так, культура професійних дій деколи вимагає певної формальності,
елементів бюрократизму, що регламентується Законом і тільки ним.
Наприклад, обов’язковими є протоколи; пояснення осіб, причетних до
вчинення злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали тощо. Однак
відомчі нормативні документи (різноманітні вказівки інстанцій,
телеграми, службові перевірки тощо) іноді занадто деталізовані, насичені
уточненнями, доповненнями, містять зайву регламентацію юридичної
діяльності. До цього призводить низький рівень нормотворчої та
управлінської культури. Це значною мірою ускладнює роботу юриста. Шлях
до виправлення становища полягає у підвищенні рівня професійної
культури.

Отже, професійна культура юриста покликана визначати межі поширення
моральних норм на службову діяльність; утверджувати загальнолюдські
цінності, українські національні традиції та звичаї, теоретично
обґрунтувати їхню необхідність, сутність та специфіку вияву на практиці,
відображати норми службової поведінки працівників, піддавати її
критично-ціннісному аналізові, сприяти доцільному вибору тих чи інших
правил взаємовідносин та принципів професійної моралі.

Професійна культура юриста як різновид культури особи вбирає в себе
внутрішні і зовнішні професійні аспекти практично усіх видів культур.
Професійна майстерність юриста визначає його вміння застосовувати у
процесі реалізації правових норм результати існуючих видів культур
(субкультур), здійснювати правове виховання громадян. Крім цього, юрист
як професіонал повинен максимально використовувати у своїй діяльності
духовні та моральні надбання людства.

Характерною особливістю професійної культури є ієрархія. Адже для кожної
професії створюється власна ієрархія не культур (це неможливо), а видів
культур (субкультур), де на першому місці перебуває духовна, в тому
числі й відносна духовна субкультура. Така необхідність зумовлюється
конкретною спеціалізацією, зокрема юриста професійною діяльністю, а
також конкретними завданнями, що їх розв’язує юрист у конкретній
життєвій ситуації. Тому на високий ступінь може бути поставлена навіть
технічна, космічна, екологічна чи інші субкультури залежно від місця
праці юриста та його функціональних обов’язків.

Розглянувши відому триєдину, антропологічну природу людини, як вплив
різноманітних субкультур, тіло (дії), душа (почуття), дух (уявлення,
ідеї), краще буде провести дослідження математичним методом,
застосувавши таку формулу-схему:

Ю = Т + Д,+Д2

>

\>

”>

AeB

AEB

E

E

?E

?E

OH

`J

bJ

OQ

UQ

U

U

vU

xU

\W

$X

&X

dX

‚Y

„Y

AeY

AEY

I[

?[

^

La

Na

 b

cb

?f

EФормуючи власну духовну сутність, юрист усвідомлює, що тільки духовні
критерії визначають його як захисника народу, оскільки феномен духовного
життя то сутність людини, а духовність – це якість, яка її характеризує
[62, с. 76-77]. Тобто дух, духовність, духовна культура є ознаками
якості людського буття. Інакше кажучи, ефективність діяльності юриста
зумовлюють передусім духовні чинники, постійне пізнання самого себе,
розвиток духовних засад службової діяльності. Дбаючи про власне духовне
здоров’я, юрист тим самим стає спроможним долати зло, вияви якого ще
досить поширені у суспільстві.

Без перебільшення однією з провідних є функція збагачення гуманістичним
світоглядом. Вона впливає на професійну діяльність юриста, його
поведінку, усвідомлення стану правопорядку в Україні. Під впливом
гуманістичного світогляду юрист виробляє власну правову позицію,
удосконалює кваліфікацію, відчуває своє призначення у суспільстві. По
суті, гуманістичний світогляд – це процес становлення нової особи
юриста, коли духовність, людяність є підґрунтям правової діяльності.

Функція керування внутрішнім життям юриста органічно пов’язана з його
внутрішньою культурою. Ми підходимо до розуміння цієї функції з позицій
духовності, оскільки розвинена духовність – це ідеальне внутрішнє життя
особи. Внутрішній світ людини визначає її душу. Ідеальне внутрішнє
життя, як зазначає В. Нестеренко, продовжує професійне чуття юриста,
застерігає його від професійної деформації. Духовне у внутрішньому житті
визначає загальне «добро юриста» і не тільки означає «висотні поверхи
буття», а й проймає його по «вертикалі», проникаючи у внутрішній світ
особи [104, с. 194]. Завдяки управлінню внутрішнім життям духовна
культура має самостійний і реальний вплив на юриста, вона не залежить
від його мети в житті, намірів та бажань, оскільки духовне здійснюється
у людському бутті через свідомість. Внутрішній світ юриста забезпечує в
цілому його всебічний розвиток, який визначає сенс життя.

Аналізуючи таку функцію, як запобігання духовним стресам, слід
зазначити, що духовні стреси бувають позитивні та негативні. Перші
виникають тоді, коли особа, здійснюючи своєрідне духовно-наукове
відкриття, пізнала раніше невідомі їй природні закони. Це, по суті,
результат високої духовної культури. Духовна культура запобігає
негативним духовним стресам. Річ у тому, що юрист у своїй професійній
діяльності постійно стикається зі злом, яке може завдати нищівного удару
(уже навіть злими помислами) тонко збалансованій духовній структурі. Це
трапляється внаслідок нехтування природними законами або через зворотний
вплив дії цих законів, на які спрямовувалося хибне юридичне мислення, що
свідчить про низьку духовну культуру особи. Таким чином юрист може
зазнати духовного стресу, який призводить до самознищення в духовному
розумінні. Висока духовна культура запобігає таким негативним виявам, не
допускає трагічних духовних обмежень у юридичній діяльності.

Відомо, що у юридичних законах відображені духовні засади, оскільки вони
є частиною природних норм, що утворюють певну імперативність. Тому
однією з функцій духовної культури є осмислення юристом духовного змісту
юридичних законів. Значення цієї функції полягає ще й у тому, щоб юрист
збагатив власну професійну практику різноманітними формами і методами
правового виховання, яке він зобов’язаний постійно здійснювати.

Юридичні закони містять деяку матеріалізовану духовність. Це здебільшого
юридичне закріплений духовний скарб народу, спрямований на виховання
громадян. Така сутність державних законів є закономірним явищем. Як
справедливо зазначає В. Нестеренко, об’єктивно-духовне безпосередньо не
пов’язане з особою, а суб’єктивно-духовне пов’язане з людиною [104, с.
197]. У першому випадку маються на увазі абсолютні природні, у другому –
юридичні закони. Загалом для багатьох людей духовність, не врегульована
юридичними законами (силовими факторами), може бути бездіяльною.
Завдання юриста у цьому випадку

полягає в тому, щоб спочатку зуміти глибоко проаналізувати, пізнати
духовний смисл закону (по змозі здійснити своєрідне духовне
обґрунтування законів), а потім сприйняте вміло застосувати у
професійній діяльності. Цим самим забезпечуватиметься справжнє, дійове
правове виховання громадян.

Варто виділити узагальнюючу функцію духовної культури юриста. Йдеться
про виконання духовної місії, розширення духовного простору юридичної
діяльності, що сприяє формуванню духовних резервів української нації.
Адже кожне суспільство потребує духовного стимулювання й посилення
духовного піклування про людей, націю й державу загалом. Тут важливу
роль покликана відігравати національна інтелігенція, зокрема юристи як
носії духу, професійні дії яких ґрунтуються на духовних підвалинах. Ця
узагальнююча функція виступає засобом правової регуляції й регламентації
соціальної поведінки людей, їхнього внутрішнього світу, а головне,
гуманістичного розв’язання соціальних проблем в Україні.

Якщо професійні дії юриста ґрунтуватимуться на духовній,
національно-правовій ідейній основі, то у такий спосіб утвердиться
принципова відкритість людського буття, реалізується прагнення громадян
до правди, свободи, любові. Звичайно, досягнути прогресу у духовному
житті людини дуже важко, особливо у сучасних умовах, позаяк духовність
людини – це своєрідна програма здійснення позитивних та негативних думок
і вчинків. Духовна місія юриста полягає насамперед у вдосконаленні
духовності громадян відповідно до законів Всесвіту. Такий стан
забезпечується високою духовною культурою самого юриста, адже відомо, що
можна забути якісь негативні подробиці юридичної справи, але в душі її
учасників, у пам’яті назавжди залишаться факти бездуховності юриста,
його жорстокість, несправедливість чи бажання помститися. Духовні
інтереси юриста спрямовані на усвідомлення того, що провина й страждання
існують поряд. У цьому усвідомленні – суть юридичного милосердя.

Моральне задоволення, наприклад, юрист-криміналіст повинен отримувати не
від кількості розкритих злочинів і навіть не від усвідомлення
справедливості покарання, а від того, наскільки відчутні результати
духовного оздоровлення громадян. Ось чому, як зазначає Е. Фромм,
важливим є більш глибоке й всебічне самопізнання, коли розуміння свободи
пояснюється не свавіллям, а можливістю бути самим собою [148, с. 193].

Духовна культура юриста – важлива складова частина його природи й
сутності. Щоб сформувати високу духовну культуру, юристові потрібно
дбати насамперед про свій дух, душу, бо тіло, як відомо, обтяжує душу,
якщо не гріховними ділами, то гріховними помислами, тягне її донизу
[104, с. 198]. Тому духовна культура не тільки бажана, а й дуже потрібна
юристові для здійснення професійних обов’язків.

Отже, є підстави для висновку: феномен духовної культури виявляється у
тому, що вона є консолідуючим чинником суспільства, спрямованим
насамперед на його духовне відродження.

1.2. Національна культура юриста

Кожен історичний період має свої особливості. Так, нинішній етап
розвитку України характеризується новими соціокультурними здобутками.
Першочерговими серед них є національна самобутність, переорієнтація
духовності громадян, подолання соціостереотипів мислення.

Зміна духовної ситуації часу призводить до зміни мислення і відповідно
діяльності людини. Сучасна духовна ситуація суттєво визначає наш
світогляд та дії. Як зазначає Ю. Бохенький, відбувається переосмислення
цінностей релігії, філософії, які б узгоджували світобачення, сучасні
погляди на науку [47, с. 71-76].

Як відомо, прийнята напередодні п’ятої річниці незалежності України
Конституція дала змогу юридичне закріпити процес формування національної
культури, позаяк тривала відсутність власної незалежної держави та її
основного закону негативно позначилися на ментальності української
нації, її культурі. Слід зауважити, що незалежність Україні фактично не
встановлено, а в черговий раз відновлена.

Упродовж століть гальмувалося формування в українського народу
національної свідомості, «розмивався» національний характер,
нівелювалась українська національна культура.

Національні цінності – це велике інтелектуальне багатство, невичерпний
резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних й моральних
традицій народу. Нині культура не може існувати поза національною формою
вияву. Національне народжується із конкретно-історичних особливостей
життя народу. Тому у кожної національної культури є свої плоди: духовні
набутки і відкриття, власні драми і трагедії, власне бачення світу. Своє
майбутнє кожен народ сьогодні пов’язує з національною культурою, що є
для нього гарантом життя та інтеграції в загальносвітову культуру. Це
означає, що кожна національна культура належить всьому людству і
зобов’язана самовиразитися перед усім світом. Адже єдиної
загальнонаціональної культурної моделі не існує [43, с. 128, 130]. Все
залежить від етносу, етнічного коріння. Загальнолюдська культура, як
зазначає С. Кримський, існує як загальнозначущий аспект національних (чи
етнічних) культур [84, с. 74].

Відомо, що між поняттями «етнос» і «нація» відображена різниця. Перше з
них відображає стійку спільноту людей, а друге – вдосконалений етнос у
зв’язку з існуванням держави.

Першовитоки національної культури – це духовно-ментальні атрибути
етносу, які є «душею» народу. З цим по-різному пов’язані, як зазначає І.
Старовойт, різні форми культури [136, с. 28]. Справа в тому, що етнос
дуже впливає на особистість. М. Шульга вказує на три шляхи такого
впливу: примусовий (у процесі етнізації, коли формується етнічна
особистість); вплив через закони; силовий (вплив через ідеологію).
Людина може нечітко усвідомлювати свою належність до того чи іншого
народу, хоча може глибоко сприймати її на емоційному рівні, виявляти з
цього приводу сильне почуття, глибоко переживати свій зв’язок з етносом
[156, с. 52-55]. Таким чином встановлюється обопільний зв’язок між
етносом, нацією і культурою.

На думку С. Кримського, якщо нація – це здатність етносу втілювати
історичний універсум, то культура – провідний чинник конституювання
життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його
етнічного автопортрета, неповторного вираження загальнолюдського
досвіду. Культура трансформує історичний досвід у цінності життя,
творчість, символічний лад спілкування, соціальні якості, формування
світу людини за вимірами блага, правди, краси [190, с. 74].

Вектором нації є національна ідея, яка відображає національну
свідомість, характер, менталітет. Як зазначає М. Костицький, ідеї мають
національний характер і через ідеологію трансформуються в доктрини [80,
с. 22]. Можна вважати, що національні ідеї виступають культурною
програмою для громадян, яку реалізує національна інтелігенція, в тому
числі юристи.

Адже право і держава формуються під впливом національної ідеї, яка є для
кожного суспільства індивідуальною. Національна ідея – це духовна
концентрація самосвідомості, розуміння народом сутності свого буття,
існування та призначення у державотворенні. Для українського
суспільства, як зазначає Ю. Канигін, такою національною ідеєю є
незалежність, державність, соборність [72, с. 25]. Це одвічна мрія
українців, яка упродовж останніх восьми століть не втратила ознаки
духовності.

Звичайно, мрія ще не може виступати ідеєю. За ідею потрібно боротися,
ідея передує мріям, спогадам. Оскільки Україна більше нагадує
політично-національну, ніж етнічно-національну державу, то потрібна така
національна ідея, яка наближала б суспільство до його етнічних витоків.

Важливою характеристикою української національної ідеї є ідея
конструктивного націоналізму як елемента великої української мрії. Адже
в останні десятиліття колишня радянська держава вела жорстоку боротьбу з
«українським буржуазним націоналізмом», який нібито був притаманний лише
Україні.

Основним чинником національної ідеї є право, яке підсилює національну
гордість і національний характер. У ньому як в одному з державних
атрибутів ми вбачаємо національну культуру українського суспільства, а у
формах і способах його реалізації – національну культуру юриста.

Національна культура жодною мірою не протистоїть загальнолюдській, а
органічно пов’язана з нею. Однією з найвагоміших вартостей
загальнолюдської культури є, як зазначає А. Фартушини, пошанування
всього національного: мови, держави, традицій у галузі освіти, науки,
релігії тощо [144, с. 39].

Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна
культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні
національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком
формування національної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі
активний процес нівелювання національних цінностей призводить до
послаблення і без того духовно ослабленої держави. Тобто характеристикою
юриста повинно бути первинність національного і вторинність
інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний
спеціаліст. Адже джерелом права, суб’єктами якого є юристи, – це
досягнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закладений
відповідний менталітет й «запрограмована» його дія. Такий правовий код
нації може зрозуміти лише національний юрист.

Отже, під національною культурою юриста розуміємо знання
культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення
політико-правової мети української нації, засвоєння мовленнєвої
культури та їх впровадження у професійну діяльність.

Чинниками Національної культури юриста є державна українська мова,
мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.

Так, мова виступає культурним феноменом нації, духовним надбанням
народу, у ній відтворюється характер душі суспільства. Без мови нема
національних почуттів, а значить, державності.

Мова і культура характеризують будь-який етнос, хоч би на якій стадії
еволюції він перебував, оскільки це вічні супутники свого народу, які
перетворюються у власний фольклор, фольклорну культуру та фольклорну
творчість [159, с. 99]. Мова – форма безсмертя етносу. Вона важливий
засіб об’єктивування самосвідомості людини. Оскільки мова органічно
пов’язана з мисленням, вона сприяє реалізації усіх вищих психічних
функцій. Мова — визначальна ознака духовної культури і форма активного
освоєння універсуму людського буття, передавання новим поколінням
соціально-культурного досвіду [150, с. 24].

З такою складною і суперечливою мовною проблемою, яка існує в Україні,
не стикалася у своєму розвитку жодна європейська держава. Відомо, що
українська мова не мала умов для повноцінного розвитку і часто
заборонялася, її застосування обмежувалося, здійснювалася політика
мовної дискримінації, відбувалося зросійщення, полонізація.

Якщо основними чинниками національної культури є мова, то показником
культури суспільства є його ставлення до своєї мови. В етнічних процесах
кожної нації поступово формується власна мовна культура, в результаті
чого елементи мовної культури впливають на національну самобутність, а
інколи — й на відродження нації. Отже, такий елемент культури, як знання
мови, визначає сучасне й майбутнє нації, впливає на інтелектуальну
культуру тощо. Звичайно, за таких умов українська національна культура
аж ніяк не претендує на роль передової, авангардної і цілковито
утвердитися зможе через декілька десятків років. Тоді культурні
напрацювання вплинуть на якісний розвиток української мови, хоч
досконале оволодіння мовою -процес, безумовно, тривалий.

Безперечно, кожному юристові треба засвоїти мовну культуру, усвідомити,
що вона не тільки соціальний, а й антропологічний феномен, і, як
українська нація, є культурно-історичним фактом.

Другий важливий чинник національної культури юриста – його мовлення,
невід’ємне від думки слово. Оскільки мова – це феномен культури, то
мовлення характеризується незавершеністю, безперервним процесом
розвитку, виявом творчої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове
українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому
рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, складності
історичного характеру, які гальмували професійне мовлення і створення
відповідної термінології.

З попередніми чинниками тісно пов’язаний мовленнєвий режим та
мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим характеризується певними
орфографічними, стилістичними, фонетичними та іншими нормами. Велику
роль при цьому відіграє слово як духовна зброя суспільства. Використання
слова пов’язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника
вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення
абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє
розвиткові мовленнєвого етикету.

Основним компонентом національної культури правника є його національне
мислення. Воно полягає у цілеспрямованих думках про народні ідеї, що
розкривають національну культуру; в усвідомленні власних
національно-етичних коренів, що нині є проблемним для українського
суспільства. Національне мислення – це підсумок всього історичного
розвитку народу. Щирі почуття надають національному мисленню більшої
гостроти і цілеспрямованості.

Стосовно усвідомлення національної безпеки варто наголосити, що воно є
гарантом національної культури. Йдеться, зокрема, про вплив
національного духу на громадян, особливо на молоде покоління. Насущною
потребою нинішнього дня є не пасивне споглядання життя, а інтенсивна,
уміла ідеологічна боротьба з противниками сучасного державотворення, з
відвертими та скритими його противниками. Основними складовими
елементами національної безпеки є мовна та етнонаціональна безпека.
Завдання національної безпеки в такому випадку – не допустити деформації
у цій сфері.

Чи не найважливішим складовим елементом національної культури юриста є
виконання національного обов’язку. Під ним ми розуміємо систему
принципів буття української нації, які повинен поважати правник у
процесі своєї професійної діяльності. Зауважимо, що у розвинених
європейських державах, де цей обов’язок формується сам собою, питання
про нього так гостро не стоїть. Громадяни цих держав навіть не
замислюються над тим, щоб підносити авторитет своєї нації, оскільки
протилежного у них не існує. Інша ситуація в Україні. Для громадян нашої
країни національний обов’язок, який розпочинається з утвердження
української мови, виступає на перше місце. Адже йдеться про фактичне
будівництво держави, логіку формування національного мислення,
національної думки тощо. Це завдання надзвичайно складне й актуальне.

Національний обов’язок щодо поліпшення мовної ситуації в Україні
насамперед повинні сумлінно виконувати державні службовці. Суть його
полягає у створенні такої атмосфери, в якій незнання державної
української мови свідчило б про низьку духовну культуру службовця. І
кому, як не національній еліті, зокрема юристам, – підносити на належний
рівень державну мову, утверджувати мовний режим у правоохоронній
діяльності. Адже професійним інструментом для юриста є слово, втілення
думки у слово. Юрист повинен виробити певний мовний та мовленнєвий
етикет, культуру публічного мовлення, етику й культуру письма.
Зрозуміло, що цього він зможе досягти, якщо володітиме належним
культурним рівнем.

Національний обов’язок юрист повинен так само сумлінно виконувати, як і
професійний, службовий, функціональний чи інший.

Сучасний український юрист повинен чітко виконувати вимоги Всезагальної
декларації прав людини (1948 р.). Зокрема, йдеться про те, що кожна
людина, кожна нація, має право на захист власних моральних інтересів.
Всезагальна декларація є обов’язковою для використання у чинному
законодавстві, державному діловодстві, офіційному спілкуванні тощо.
Такого захисту мова в Україні потребувала впродовж багатьох десятиліть.
28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови в Україні, це питання
врегульоване Конституцією України від 28 червня 1996 р.

Відтак, національний обов’язок юриста набув правового змісту, оскільки
Основний Закон закріпив результати багатовікової боротьби українського
народу за свою державність. У ньому панує національний зміст права. І
юрист, впроваджуючи українську мову, використовує тим самим один із
найважливіших шляхів примноження здобутків національної культури.

Поряд із національним обов’язком для національної культури юриста велике
значення має його конституційний (державний) обов’язок, який випливає із
Конституції України. Згідно з ним, юрист зобов’язаний захищати свою
Вітчизну, незалежність, територіальну цілісність держави, націлювати
громадян на збереження природи, національної культурної спадщини.

Зрозуміло, що конституційний обов’язок юриста підсилює і узаконює все
те, що становить суть національної культури. Це своєрідний контроль за
його діяльністю.

Національна культура юриста ґрунтується на певних засадах, серед яких,
зокрема, принцип забезпечення вільного розвитку нації.

Як відомо, кожна нація має свою внутрішню філософію і свій світогляд,
які й зумовлюють духовну програму народу. Тому у діяльності юриста мають
поєднуватися цінності загальнолюдського й національного розвитку.

Звичайно, юрист своїми діями зобов’язаний утверджувати й забезпечувати
вільний розвиток нації, Він досягне успіху, якщо будуватиме свою роботу
на основі гуманістично-світоглядного осмислення світу.

Національна культура юриста виконує певні функції у сучасному
державотворенні. Це буде: правовий захист інтересів своєї нації,
подолання антинаціональної психології у громадян, підтримання
національних ідей у юридичному регулюванні суспільних відносин,
запобігання державному скептицизмові.

Ці функції об’єднує загальна гуманістична спрямованість. Насамперед
наголосимо, що національна культура спонукає юриста поважати національні
почуття інших громадян, що забезпечує справедливість у професійній
діяльності, утверджує верховенство права.

Нагально виникає потреба у розробці національного кодексу українського
державного службовця, в тому числі юриста. Нинішня нестабільна
національна позиція деяких владних структур є гальмом в урегулюванні
суспільних відносин. У цій ситуації, будучи проміжною ланкою між
державною владою і народом, юристи не в змозі стримувати невдоволення
громадян існуючим станом, оскільки відсутня перспектива розв’язання
національних проблем.

З метою ефективного впровадження національної культури необхідно
здійснити національну атестацію правників як державних службовців. Під
час такої атестації будуть виявлені ті, хто не бажає сповідувати й
примножувати національну культуру українського народу, не прагне
оволодіти державною мовою, не поважає символів України.

Щоб упевнитися у подальших професійних діях, для атестованих службовців
треба організувати прийняття урочистої обітниці, текст якої повинен бути
розроблений заздалегідь. В основу обітниці мають бути покладені
національна мораль та здобутки культурної спадщини українського народу.

Зважаючи на ситуацію щодо мови, яка склалася в державі за останні десять
років, є потреба заново прийняти закон про мову.

Вияв національної культури чи не найбільше має місце у діяльності
силових структур. Тому військові статути повинні відображати лише
український національний характер, ментальність нашого народу, його
досягнення, відкинувши неоімперіалістичні настрої та сподівання.

1.3. Політична культура юриста

Професія зобов’язує юриста вникати в усі сфери суспільного життя. Проте
атмосфера закритості колишнього радянського суспільства позначилася на
його політичній культурі. Тому має місце деяка політична невпевненість,
розгубленість, дефіцит політичних переконань. Часто-густо це стає
перешкодою виваженій політичній стратегії у правоохоронній діяльності.

Як відомо, закон забороняє юристам вступати до будь-яких політичних
партій. Але позапартійність не означає деполітизовзності. Юрист має
право на власні політичні погляди, які, однак, не повинні впливати на
юридичну діяльність.

На думку деяких дослідників, термін «політична культура» з’явився у 50-х
роках XX ст. Зміст цього поняття трактується по-різному, що виявляється
в численних дефініціях.

Політична культура є складовою духовної культури. Вона увібрала в себе
ті структурні елементи усіх видів політичних субкультур, які необхідні у
юридичній діяльності. Тому політична культура юриста тісно пов’язана з
політичною культурою суспільства, окремих соціальних груп та осіб.

С. Рутар окреслює такі аспекти політичної культури: 1) ментальний епітет
політичної системи (свідомість суб’єктів політичного процесу); 2)
якісний стан функціонування інститутів політичної системи; 3) якісна
сукупність політичних цінностей інформації [121, с. 29]. Є думка, що
найоптимальніший третій аспект, оскільки політична культура
розглядається у контексті розвитку мислення юриста. Тут політичне
мислення виступає засобом оцінки політичних подій, поведінки окремих
людей у політичних структурах, що має важливе значення для розгляду
юридичної справи.

Розглянемо компоненти, які визначають політичну культуру юриста.
Насамперед, це знання політичної історії України, оскільки Україна
зазнала багатоколоніального тиску, якого не пережив жоден народ в
Європі, свідоме засвоєння і критичне осмислення ним історичних та
сучасних політичних ситуацій. Це означає, що політична культура як
суспільний феномен передусім потребує інтелектуального осмислення
історичного досвіду українського народу. Інформаційний фонд щодо історії
України становить основу політичної культури юриста. Лише теоретично
осмисливши минуле, можна здійснити багатоаспектний культурологічний
вимір політичної історії України, її політико-культурних елементів.
Соціальна пам’ять у питаннях політики, ставлення до власної історії,
практики, політичної боротьби активно впливає на формування політичної
культури юриста, оскільки засвоюються політичні уроки, глибоко
усвідомлюється національно-політична ідея.

Сформовані таким чином політичні погляди і знання юриста дають змогу
більш ефективно аналізувати й оцінювати явища суспільного життя. Так чи
інакше юрист при виконанні службових обов’язків вступає у політичні
відносини, політичні діалоги з колегами та громадянами. Тому важливо
формувати високий рівень політичної культури юриста, здатність чітко
орієнтуватися у політичних ситуаціях, роз’яснювати мету і смисл
політичних подій громадянам. Проте незалежно від політичних уподобань,
головним у діяльності юриста є право. Тобто передусім юрист повинен
формувати у собі політичну неупередженість.

Отже, випливає що політична культура юриста – це знання політичної
історії України, сучасної політичної ситуації, їх оцінка та використання
у професійній діяльності в межах позитивного права.

Не менш важливою є здатність кожного юриста виробити політичний імунітет
проти деформації почуттів та переконань, які стають причиною
неправильного, а то й фальшивого тлумачення політичного становища в
Україні. Тому потрібно розвивати навички осмислення й політико-правових
реалій в Україні.

Зміст політичної культури юриста містить такий компонент, як переконання
та усвідомлення політичних цінностей. Політична культура правника сприяє
піднесенню культури юридичної діяльності, забезпечує вдумливе, свідоме
ставлення до виконання службових обов’язків. Вона передусім постає для
юриста засобом утвердження загальнолюдських вартостей, передбачення
перспективи подальшого розвитку українського суспільства, застерігає від
сліпого наслідування чиєїсь (часом ворожої) думки.

Йдеться про уміння юриста осмислювати своє ставлення до правової
дійсності з політичних позицій. При цьому домінує здатність політичної
оцінки національної ідеї, яка є теоретичним підґрунтям політичної
культури. Своєю чергою усвідомлення національної ідеї сприяє формуванню
у юристів глибоких патріотичних почуттів, адекватного розуміння
тимчасових політичних, ідеологічних й економічних труднощів. Проте,
політична нейтральність невизначеність юриста позитивно позначається на
виконанні професійного обов’язку.

Важливим компонентом політичної культури юриста є також уміння
передбачати політичні наслідки власної професійної діяльності. Юрист не
повинен бути пасивним спостерігачем політичного життя країни. Він має
опановувати політичну науку, усвідомлювати мету розвитку українського
суспільства і застосувати це при вирішенні конкретних життєвих ситуацій.

Одним із методів демократизації і правового розвитку України є якомога
повніше врегулювання суспільних відносин правовими нормами. Саме
політична культура дає змогу зрозуміти, що правові та економічні реформи
обов’язково повинні супроводжуватись політичними. Справа у тому, що
розв’язати правові проблеми неправовими та силовими методами неможливо.
Це особливо стосується України, де політичні надії й сподівання
поступово перетворювалися у політичні орієнтації. Відтак методологічного
значення у діяльності юриста набуває українська політична етика, що
вміщує поєднання національних та загальнолюдських цінностей.

У процесі виконання службового обов’язку юрист має керуватися
державницькими цілями, передбаченими Конституцією України. Тільки з
позиції конституційної культури та інтересів держави він спроможний
справедливо вирішувати політичні інциденти у правовій діяльності.
Політичні права людини, закріплені в Конституції України, юрист
зобов’язаний охороняти, оскільки у протилежному випадку можуть виникнути
правові наслідки.

Загалом політична культура юриста є основою розв’язання правових проблем
при виконанні службового обов’язку. Специфіку політичної культури нації
зумовлює своєрідність національної культури в цілому, оскільки
першовитоком є духовно-ментальні алгоритми етносу. Різні форми культури
по-різному пов’язані з «душею народу» [136, с. 28].

Основними принципами політичної культури юриста є: державотворча
ідеологія, ідейність, духовність і моральність, культура діалогу,
політичний імунітет, логічність, справедливість.

Державотворча ідеологія як принцип політичної культури юриста
визначається основним законом держави – конституцією. Межа політичного
плюралізму окреслюється правовим почуттям. Поява нових державних
ідеологій повинна сприйматися юристом однозначно. Адже на ідеології
формується право, яке реалізується здебільшого юристом. Крім цього,
оновлюється не тільки право, а й сама політична система, розвиваються
власні національні ідеали, усувається фрагментарність у політичній сфері
українського суспільства та ін. Це зобов’язує юриста підвищувати рівень
політичної культури, знати механізми політико-правової дії, оскільки він
як суб’єкт політичного життя повинен сприяти державі, поширювати і
впроваджувати політико-культурні цінності. Однак при цьому дії юриста
мають підпорядковуватися праву і лише праву.

Національна ідейність як принцип політичної культури юриста передбачає
розуміння загального політичного курсу держави, на основі якого
формується правова політика. Зміст цього принципу відображає основні
складові національної ідеї – державність, самостійність, соборність,
миролюбність, демократизм, які визначають масову політичну свідомість
громадян. Витоки національної ідейності юриста беруть початок в
історичній свідомості та історичній пам’яті українського народу. Тому
можна стверджувати, що цей принцип пронизує сферу не тільки правової
діяльності, а й усього життя юриста. Без ідей, зокрема національних, та
осмисленого ставлення до власної історії політична культура юриста
позбавлена перспективи, що призводить до правового нігілізму, зневіри у
можливостях держави, розчинення цілісності українського національного
буття.

Важливими принципами політичної культури юриста є духовність і
моральність, які ґрунтуються на загальнолюдських вартостях і
національній моралі. Адже політична культура юриста розвивається разом з
національною мораллю. Водночас відбувається деяка моралізація політики
(мораль виникла раніше від політики) і блокується політизація моралі.
Друге явище небажане з певних причин. Зокрема, у деяких регіонах України
переважає російська ментальність, або неконструктивний націоналізм. Такі
ультратенденції у політиці конче небезпечні. Тому вона повинна
керуватися природним правом, національною мораллю, що сприяє моральній
соціалізації політичної культури юриста. Також цей принцип забезпечує
формування моральної свідомості у політичних відносинах юриста, скеровує
його у бік здорового глузду, що дає змогу успішно розв’язувати
морально-політичні, ідейно-моральні проблеми службової діяльності,

У політиці неможливо уникнути суперечностей, службових конфліктів тощо.
Тому з політичною культурою пов’язаний такий принцип, як здатність до
культурного діалогу. Йдеться про переведення конфлікту з емоційного
стану в інтелектуальний, досягнення взаєморозуміння між співбесідниками.
Цей принцип передбачає мистецтво спілкування юриста у політико-правовому
полі, виробляє запобіжні методи ймовірних політичних конфліктів, захищає
політичні права людини, виключає політичну інертність юриста,
зорієнтовує масову політичну культуру на модерну демократичну політичну
культуру, засновану на позиціях українського національного патріотизму.

Принцип політичного імунітету найбільш притаманний саме політичній
культурі юриста, який має певні переваги (без втручання вищих інстанцій)
у політичних відносинах завдяки знанню права. Його власні погляди та
уявлення грунтуються на юридичному мисленні, конституційній культурі, що
дає змогу виробити власне політичне бачення розв’язання правоохоронних
проблем. Така відносна самостійність забезпечує творче вироблення нових
ідей, формує індивідуальне політичне мислення.

Політична культура юриста немислима без такого принцип}/, як логічність.
Він пов’язаний насамперед з інтелектом особи, з її умінням
зорієнтуватися в розмаїтті суспільно-політичних явищ, поглядів. Адже їх
зміна навіть без зміни ідеології держави – це цілком нормальне явище.
Однак при цьому повинна існувати допустима межа нестабільності поглядів,
яка вписується у рамки логічного. Крім цього, логічність потрібна для
зв’язку політичної культури сучасності з політичною культурою минулого,
політичної культури юриста з політичною культурою суспільства.

Відомо, що у політиці часто використовуються некоректні методи
політичної боротьби, фактично існує ринок правди, де кожен по своєму її
тлумачить. Окремі політики вдаються до обману, перекручення історичних
відомостей, інсценування політичного тиску тощо. Це зобов’язує юриста
дотримуватися принципу справедливості. Вона завжди контролюється
сумлінням юриста, внутрішнім імперативом службового обов’язку,
політичною довірою й вірою в людину взагалі. Справедливість у
політико-юридичному житті характеризується оцінкою політичних явищ,
миролюбністю, доброзичливістю, визнанням певних політичних взірців, що
запобігає деформації політичної культури особи. Цей принцип зобов’язує
юриста вдосконалювати елементи політичної культури на основі конкретного
знання коренів та причин як підвищеної, так і заниженої політизації
громадян. Тим більше, що одне і друге явище має пряме відношення до
правопорядку.

Важливим завданням у дослідженні політичної культури юриста є визначення
її функцій – політичної оцінки результатів юридичної діяльності,
формування політичної культури юриста, вироблення політичної орієнтації
у виконанні службового обов’язку, запобігання деформації політичної
свідомості юриста, впорядкування полїтико-юридичних. культурних
прецесіє, формування української політичної еліти.

Зміст функції політичної оцінки результатів правової діяльності полягає
в тому, що прийняті юристом неправильні рішення можуть отримати
негативний резонанс у суспільстві, оскільки багато правопорушень мають
політичне забарвлення. Тоді виникатимуть негативні оцінки діяльності
органів державної влади, стану політичної культури держави в цілому.
Своєю чергою недоліки правової діяльності безпосередньо впливають на
низку політичних явищ, стають певною лазівкою для розкрадання
національних багатств. Тому боротьба зі злочинністю, особливо у сфері
економіки, має політичний характер. Це ж стосується
адміністративно-правових та цивільно-правових порушень. Відтак високий
рівень політичної культури юриста є своєрідним чинником демократичної
правової держави України, доповнює фахову культуру, забезпечує пріоритет
загальнонаціональних справ. Політична культура дає змогу виявити не
тільки ментальний рівень політиків (тобто їхню самооцінку), а й їхню
конкретну поведінку у тій чи іншій політичній ситуації. Політична
культура, як зазначає С. Рутар, здебільшого відображає попередній досвід
і змінюється значно повільніше, ніж інші елементи політичної системи
[121, с. 29]. Крім цього, результати правової діяльності безпосередньо
впливають на політичний клімат колективів юридичних установ. Члени
колективу, які бачать ефективність своєї роботи, позитивно сприймають
правові норми, відчувають дієву політику держави і вірять у вибраний
політичний курс.

Юрист, незважаючи на високий соціальний статус, є передусім громадянином
України. Тому його політична культура спрямована на формування, як
зазначає І. Старовойт, насамперед громадянської культури [136, с. 28].
Це означає, що юрист має керуватися законами Української держави, бути
зразковим громадянином, підпорядковувати власне

громадянське життя конституційним нормам. У результаті такої
громадянської соціалізації, формування громадянської свідомості у юриста
виробляється ефективне сприйняття українських політичних реалій.

Розглядаючи таку функцію, як форліування політичної орієнтації у
юридичній діяльності, треба наголосити, що політична культура відіграє
роль трансляції для кожного правника. Адже у багатьох випадках йому
потрібні знання політичних намірів тієї чи іншої соціальної групи,
зокрема, знання програмних вимог політичних партій України, їхніх ідей,
передвиборної компанії, розставляння політичних сил тощо, що допоможе
ефективно впливати на стан правопорядку в Україні, виробляти адекватні
профілактичні заходи. Високий рівень політичної культури юриста дає йому
змогу відповісти на запитання: яка політична партія зможе здійснити
позитивні зрушення в суспільстві, реалізувати (а не тільки
запропонувати) дієве регулювання суспільних відносин, не завдаючи шкоди
українській національній ментальності?

Важливою є функція запобігання деформації політичної свідомості юриста.
На жаль, у правовій діяльності ще й досі виявляються негативні тенденції
політичної психології, пов’язані з відчуттям «меншовартості»,
побоюванням зміни політичного курсу держави, фактами нетерпимості до
інакомислення тощо. Усе це наслідки культурних деформацій. Нинішній стан
політичної культури характеризується морально-політичною кризою як
наслідком узурпації частини влади бюрократією, консервативного
соціально-політичного блоку, мафії, породжених ленінським політичним
розгулом, сталінським «чистилищем» та брежнєвською вседозволеністю. Це
породжує у деяких правників байдуже ставлення до утвердження
цивілізованого правопорядку.

Політична культура має функцію впорядкування політико-юридичних
культурних процесів в Україні. Йдеться про творче використання духовної
культури з метою наповнення норм поведінки громадян політико-юридичним
змістом. Сюди можна віднести повагу до особи, рівень правопорядку, стан
правосуддя, розвиток соціально-правової активності та ін. Ці процеси
мають і зворотну дію, оскільки безпосередньо впливають на вдосконалення
елементів політичної культури особи юриста. В цьому випадку виправданим
є домінування ідеології, яка визначає напрям використання здобутків
культури у праві.

Чи не найважливішою функцією політичної культури є формування політичної
еліти суспільства. Цю функцію покликана забезпечити насамперед добре
продумана система

освіти (зокрема соціологічної й політологічної), через яку передається
зміст духовності національної еліти, транслюється культура. Еліта як
активна група авторитетних інтелектуальних осіб є носієм національної
ідеї.

Одну із верств національної еліти становлять юристи. Українських юристів
згуртовує національна ідея, Політико-правова українська еліта постійно
намагалася випереджувати дії держави, формувати дієздатні моделі
правових норм.

Формування нової національно-політичної еліти здійснюється на засадах
багатовимірного підходу. Це дає змогу налагоджувати політичну взаємодію
між регіональними елітами, різними верствами громадян, доходити
компромісних рішень тощо. Незважаючи на те що регіональна еліта України
має дещо різну політичну, культурну й економічну орієнтації, їй потрібно
об’єднуватися, оскільки Конституція України ставить завдання
систематично відстоювати державницькі інтереси народу шляхом виваженої,
організованої політичної активності юристів.

Відомо, що між політичною та правлячою елітами є суттєва відмінність.
Якщо для першої групи важливим є талант і обдарованість, то для другої –
політичне лідерство. Проте для піднесення рівня професіоналізму еліти
необхідні обидва компоненти, оскільки українська політична еліта повинна
діяти у політико-правовому полі, тоді національна ідея може отримати
перемогу.

Отже, політична культура юриста – це складний соціально-культурний
феномен. Вона включає політичну свідомість, культуру політико-правової
поведінки, сприяє культурі функціонування юридичної установи в цілому.
Тут поєднується політична наука з конкретними політико-правовими діями
на основі духовної, моральної, правової й інших видів культур. Політична
культура дає змогу юристові уникати стандартизованих, одновимірних,
регламентованих світоглядних поглядів у правовій діяльності, запобігати
авторитарності, фрагментарності, амбівалентності, нецілісності,
неорганічності у політичній культурі не тільки юриста, а й суспільства в
цілому.

Розділ 2

АСПЕКТИ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА

2.1. Моральна культура юриста

Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що
релігія – основа моралі. Як відомо, І. Кант вказував на існування
абсолютного Духу, абсолютних та відносних норм. Досить нетрадиційним є
твердження С. Лазарєва щодо вищої й елементарної етики [93, с. 290].

Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиціями, ритуалами,
обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі
років тому нової світової релігії – християнства – людство дістало змогу
«впорядкувати» свої релігійні міркування, сповідувати одну віру.
З’явилися християнська мораль і християнська етика. Можна сказати, що
виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням
суспільні відносини, а й оволоділи думками, прагненнями людей. Звідси
висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних
норм.

Можна виходити з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі,
ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові}. Під абсолютними
моральними нормами (абсолютною мораллю) розуміємо ті правила, які
склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього
людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного
права тощо. Ці моральні норми безальтернативні.

Суть відносин (елементарних, практично-дійових) моральних норм
вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння
кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості,
честі, гідності тощо.

Відбувається це також під впливом різноманітних зовнішніх, реально
існуючих факторів: державних, національних, політичних, економічних,
професійних та ін. У таких нормах відображаються досвід людини,
переконання, соціальне становище тощо. По суті, вони є реалізацією
абсолютної моралі у фактичному суспільному житті людини з певною їх
корекцією.

Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персоналії, проте є
альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку
окремих людей, так і суспільства в цілому. Тому виникає проблема вибору
критерію моральної оцінки.

У зв’язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування
щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або
абсолютно-допустимої та абсолютно-недопустимої. Справа у тому, що
елементарні моральні норми – це еволюційне творіння людського розуму, а
отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і
бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є
духовно-допустимими, а ті, що суперечать, – духовно-недопустимими. На
основі цього й виникає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль –
загальнолюдська цінність як суспільна вартість людського витвору
(звичайно у бік добра). Негативна мораль – також людський витвір, але
цінністю її назвати важко.

Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні
норми. Це стосується і якості норм позитивного права.

У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо понять зовнішня,
елементарна (рос. «моральносте»,) та внутрішня, вища (рос.
«нравственность») моральність (в українській мові для позначення обох
понять застосовують один термін – мораль). Поширене, наприклад,
твердження В. Блюмкіна про внутрішні та зовнішні моральні результати
[45, с. 15], В. Вічева – про несумісність «нравственности» і «морали»
[51, с. 54-55]. Ф. Селіванов зазначає, що слово «нравственность»
вживають для позначення особливостей поведінки [125, с. 17]. Ці
міркування дають підставу стверджувати, що існує внутрішня
характеристика особи стосовно моральних норм взагалі, з урахуванням
рівня духовності.

Зрозуміло, що «нравственность» – це вища моральність, що характеризує
властивість, якість і здатність людини глибоко усвідомлювати природні
закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому
випадку має місце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолютної
моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, свідомість людини. Це
також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності,
незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно,
своєрідною

«інструкцією» для вищої моральності (та й моральності взагалі) є
духовність, норми природного права.

Щодо «моральности», то це поняття можна трактувати насамперед як
фактичну моральність, тобто готовність людини до практичної реалізації
абсолютних моральних норм. Отже, моральність – це дотримання людиною
відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов’язаних з
практичним життям, це переважно почуттєва властивість людини,
характеристика її суспільної природи.

Проте життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується
кількома видами моральності: вищою, фактичною, деформованою (навіть не
традиційно подвійною, а потрійною мораллю). Про перші два види йшлося
вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, коли
«спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки): особа в думках
таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру – це вже штучна, фальшива
моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними
законами, виявляючи певну аморальність.

Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається
діалог свідомості, почуттів, інтелекту. Залежно від його результату
маємо реальні дії особи у практичному житті.

Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і залежить не стільки
від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння смислу життя на
Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми.
При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у
щоденному житті. Особливо це стосується суб’єкта права, для якого
правова діяльність – службовий обов’язок. Це означає, що фахівець
повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як
загальнолюдською вартістю. Причому обидві культури органічно пов’язані
між собою.

Моральна культура правника як частина духовної культури суспільства
поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна
свідомість, зрозуміло, ґрунтується на законах добра й справедливості, за
якими має жити суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним
службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв’язанні
правових питань, у регулюванні суспільних відносин. Цю місію практично
ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути
провідною для його правової, економічної, національної, політичної,
інформаційної та іншої культури.

Культура поведінки юриста повинна відповідати його високій моральній
свідомості. Маємо на увазі не лише службову, а й побутову поведінку.
Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм,
виступати творцем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й
доводити на власному прикладі, що будувати життя треба за моральними
законами.

Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Деякі
автори вважають, що моральна культура характеризує особистість з погляду
її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також
відображає сукупність моральних якостей, притаманних людям певного
суспільства, класу, професії, які свідчать про рівень їхньої моральної
свідомості та поведінки [117, с. 171]. Поширена думка, що моральна
культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання,
потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які
виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники
не враховують джерел моралі та вищих моральних норм, які існують у
людській свідомості.

Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціонувати за принципом
випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не
збігатися з моральною культурою суспільства, як зазначають А. Опалєв, Г.
Дубов [117, с. 171].

Отже, моральна культура юриста – це результат становлення власної
гармонії: між досягнутим максимальним рівнем вищої моральності й
активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна
гармонія – насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому
створення гармонії має динамічний та імперативний характер.

Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, розглянемо необхідність
створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова
діяльність, прийняття рішення.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість – почуття,
свідомість – поведінка, почуття – поведінка, свідомість-дія. Перший
рівень (свідомість – почуття) характеризується можливістю наблизити
власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично
«будується» умовна стартова готовність юриста до певної поведінки.

Ідеальний варіант полягає у повній відповідності морального почуття
моральній свідомості. Проте таке рідко трапляється на практиці. Фактично
почуття стає своєрідною матеріалізацією свідомості, де частина
усвідомлюваної інформації втрачається, внаслідок чого почуття ніби
притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але
різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і прямувати до
нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю
і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його готовність
пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, а заради утвердження
вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий
крок нерозумним, але він є серйозною перевіркою на рівень моральних
почуттів охоронця правопорядку.

Особливістю другого рівня градації (свідомість – поведінка) є фактичний
перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Ще Г.-В. Гегель
зазначав, що «справжній моральний стан є свідомість, яка скоює вчинки»
[54, с. 331]. У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як
фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику
власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати»,
отримати незначний «дотик» чи взагалі бути не «враженим». Це залежить
від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою,
чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на
моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне
зважування.

Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почуття – поведінка),
на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає,
що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився
намір діяти. Як правило, схема «почуття – поведінка» ніколи не
підводить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у
схваленій суспільством поведінці юриста.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гармонію, свою
цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом
її вищої моральної свідомості й почуттів.

Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного,
глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема «свідомість –
поведінка» найкраще це відображає, проте дія за схемою «почуття —
свідомість» має суб’єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а
це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об’єктивним, що
призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища
найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його
налаштованість на виконання службового обов’язку.

Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демонструє рівень
моральної культури юриста. Фактично відбувається діалог між моральністю
юриста і співрозмовника (діалог людських моральностей). Правове
спілкування стає способом вираження внутрішнього морального змісту
юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не
зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без
яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття – поведінка» буде
ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста
викликати у співрозмовника зворотну позитивну реакцію, необхідну для
вирішення юридичної справи.

У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які
засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної
культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до
умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не
порушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури
спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за
схемою «свідомість – поведінка». Адже якщо юристом оволодіють надмірні
моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить
важко, оскільки особистість — це цілісна система (цілий світ),
порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття
за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого
правового рішення.

С. Анісімов зауважує, що моральна поведінка й моральна діяльність –
різні речі [42, с. 19]. Поняття «діяльність» ширше, і поведінка може не
пов’язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне
перебування юриста у моральному полі, під впливом власної моральної
культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і
професійною діяльністю.

Важливість такого компонента моральної культури юриста, як активне
використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і
підтверджується моральним імперативом І. Канта, згідно з яким існування
моралі полягає у її виявах. У практиці правового регулювання суспільних
відносин мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому
випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю – моральний,
який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи, на яких
ґрунтується моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти,
ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, терплячість,
толерантність, дія за власним сумлінням, переконання.

Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні моральні чесноти (віра,
надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість,
справедливість, мужність, стриманість) набуваються практикою, тривалою
працею. Процес соціалізації обов’язково має й моральну орієнтацію.
Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих
моральних чеснот сприяє тому, що держава морально зміцнюється.

Коли йдеться про такий принцип моральної культури юриста, як
ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати
переконання й світогляд інших людей, не нав’язувати своїх поглядів. Цей
принцип стає особливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших
особливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це моральне й
духовне насильство.

Моральна культура юриста передбачає такт, безкорисливість. Юридична
діяльність покликана відновлювати природну гармонію у правових
відносинах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення
з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи
іншої винагороди. Цей моральний обов’язок не розрахований на позитивну
оцінку від людей за особливі старання, прояви милосерддя, творіння
добрих справ. Цінність моральної культури полягає саме у безкорисливості
дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист
керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.

Важливий принцип моральної культури – анонімність. Йдеться про творіння
добра без зайвого афішування доброчинної діяльності. Анонімність у
даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак
справжнього покликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на
компліменти чи «оплески», коли найціннішою є істина.

Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі, коли
головним є прагнення творити добро, незалежно для кого, а тільки заради
справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб
утверджувалося загальне благо.

Свідоме пробачення як моральна категорія у професійно-юридичній моралі
не завжди виявляється. Посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи
правосуддя,

юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юридичного
процесу, думаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити
пробачення у випадку провини і розпочинається людське у людині,
виявляється її моральна свідомість. При цьому вибачення не повинно
зводитися до автоматизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути
духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкреслюватиме
якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб’єкта
права.

Такий принцип моральної культури, як терпіння і толерантність, випливає
з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і
мікросвітом. Вона виконує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування
призначенням кожної людини для юриста є недопустимим. Правник повинен
виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв
рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона,
наприклад, злочинцем чи потерпілим. Правник мусить вміти змиритися з
фактичним становищем кожної людини, виробити у собі терплячість до її
діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не
відповідати злом на зло. Тільки толерантні юридичні дії здатні
залагодити ті чи інші суспільні конфлікти.

Діючи за власним сумлінням, юрист спирається на моральні норми,
закріплені у законах. Так, у частині 3 ст. 323
Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює
докази за своїм внутрішнім переконанням. Не викликає сумніву, що
внутрішнє переконання вбирає у себе як сумління, так і моральне почуття.
Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за
власним сумлінням юрист будував тільки на моральній свідомості. Хоча
деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота
характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте слід
зауважити, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне
життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно
прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також
пов’язане з певними моральними переживаннями.

Постійно актуальним у моральній культурі юриста є переконання: добро
творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб
змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному
принципові грунтується професійна діяльність правоохоронця.

Не викликає сумніву, що моральна культура відіграє велику роль у
юридичній діяльності. Образно кажучи, це той «робочий кінь», який бере
увесь тягар на себе і з усіх сил тягне воза упродовж життя, оскільки
саме для цього призначений. Серед функцій моральної культури юриста
можна виділити такі: вироблення поваги до позитивного права, створення
механізму правомірної поведінки у юридичній діяльності, формування
ступеня усвідомлення власних моральних помилок і шляхів їх виправлення,
розуміння величі людини та вартості її життя, запобігання порушенню
гармонії між; духовним і матеріальним, віддача всіх сім, здібностей,
таланту, енергії для забезпечення правопорядку.

Незважаючи на первинність моралі щодо позитивного права, юрист як особа
високої культури повинен надавати перевагу конституційним, державним
законам, оскільки вони мають офіційну суспільну вагу.

Якщо йдеться про створення механізму правомірної поведінки юриста, то
розуміється не стільки недопущення порушення закону, скільки наявність
життєвих умов, які можуть спонукати його до неефективного використання
цього механізму. Ця функція моральної культури примушує юриста до таких
дій, які б не суперечили нормам ні позитивного, ні природного права. У
цьому випадку механізмом формування правомірної поведінки виступають
сумління, розсудливість. Висока моральна культура забезпечує розв’язання
складних питань правовим шляхом.

Моральна культура дає змогу юристові усвідомити власні помилки та
виробити шляхи їх виправлення, відчути свою моральну відповідальність
перед народом, перед кожним громадянином, пам’ятаючи про «кредит
довір’я» йому та про необхідність відстоювати правду.

Проблему подолання суперечностей між високою моральністю та мораллю
порушив В. Вічев, підкресливши, що це суперечність між ідеалом і
реальністю, належним й існуючим, зовнішнім та внутрішнім, словами і
правами [51, с. 55]. Ми лише наголосимо, що саме високий рівень
моральної культури дає змогу юристові звести до мінімуму різницю між
власною високою моральністю і реально існуючою у професійній практиці
мораллю.

Відомо, що юридична діяльність спрямована на вирішення різних правових
ситуацій. Проте саме моральна культура допомагає правникові зрозуміти,
що людина — це унікальне творіння природи. Юрист повинен мати чималий
запас любові до людей, усвідомлювати неповторність кожної особистості,
створювати найсприятливіші юридичні умови для захисту найціннішого —
життя людини.

Моральна культура юриста орієнтує на те, щоб у професійній діяльності
запобігти дисгармонії між духовним і матеріальним. Зазвичай кожен злочин
спрямовується на задоволення матеріальних потреб, спустошуючи тим самим
душу. Завдання моральної культури юриста полягає в тому, щоб заповнити
цей вакуум моральними цінностями.

Важливою ознакою моральної культури, її функцією є повна віддача
здібностей, таланту, покликання, любові й енергії для забезпечення
цивілізованого правопорядку в державі. Суспільство вимагає юридичного
забезпечення функціонування моральних норм, тому юрист зобов’язаний
постійно самовдосконалюватися. Як справжній учитель віддає своє серце
дітям, так і юрист віддає силу свого таланту людям незалежно від того,
кого він захищає.

Якщо діяльність правоохоронця здійснюється згідно з вимогами високої
моральності, то його погляди мають право на реальне втілення, а це
сприяє прогресові у правовому регулюванні. Зосереджуючись на реалізації
власних прогресивних поглядів, юрист не повинен боятися бути «білою
вороною», не повинен відмовлятися від власних поглядів, якщо він
переконаний у своїй правоті, а діяти за покликом сумління, згідно з
морально-духовними переконаннями. Інколи неправомірні дії юриста в
минулому стримують його від рішучої зміни своєї професійної поведінки у
позитивному напрямі. Однак належний рівень моральної культури завжди дає
змогу юристові, хоча і з запізненням, але змінити свої погляди в бік
добра. А це – запорука цивілізованого правопорядку.

Складність правової діяльності може деколи викликати у юриста бажання не
втручатися у ті чи інші правові ситуації. Подолати розпач допоможе у
кожному конкретному випадку та чи інша функція моральної культури,
завдяки якій завжди з’являється надія на вихід з будь-якого становища.
Тобто в цілому функції моральної культури сприяють формуванню волі та
духу, що вкрай необхідні для успішної професійної діяльності.

2.2. Правова культура юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває
філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права,
оскільки право – це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне
правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і
випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про
самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну
динаміку суспільного розвитку.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало
примусовий, насильницький, навіть каральний характер [49, с. 3-5].

Здебільшого правове поле переважно було однополюсним, що вказує на
порушення гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу
на терені законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі
права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані
захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначення позитивного
права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними
правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було
врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом
безпеки життєдіяльності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля
не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється
суперечливість підготовки законів?

Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і
свобод громадян шляхом використання здобутків всіх видів культури даного
суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному
товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних
податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є
це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим
шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та
душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності, зокрема, Ю.
Тихонравов зазначає, що релігія вчить людину розпоряджатись своїм
життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи)
є рушійна сила будь-якої людської активності [138, с. 9-14]. Це означає,
що закони позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення,
недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку:
природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й
процесуальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно
моральним.

Серед прибічників природного права немає одностайності в цьому
розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах
людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі,
або у законах природи і т. ін.

Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню
природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших
суб’єктів суспільного життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається
філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з
філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права
повинен бути покладений юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є
права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда.
На думку Л. Петрової, люди ніколи не знайдуть справжнього джерела
(сутності) права, якщо шукатимуть його поза собою [115, с. 38]. Істотною
помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський
період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції.
Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до
мети коли тісно взаємопов’язане духовне й світське [63, с. 137].

Д. Керімов вважає, що правове регулювання суспільних відносин тим
ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови,
процеси, потреби розвитку суспільства [73, с. 20]. Тобто йдеться про
соціологію права. Соціологія права досліджує соціальні фактори, які
взаємодіють з правовими явищами, а також механізми такої взаємодії і
фактичні відносини людей досліджує соціологія права. Групуючи і
організуючи первинну інформацію про них, соціологія допомагає кожній
соціальній галузі чітко визначити предмет її власного аналізу,
застерігає фахівців від зловживань логікою, від захоплення
категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологічний підхід
спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі
факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції
[77, 15]. Проте соціологічний підхід необхідний і має практичну
вартість.

Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися
другорядними, не пов’язані з юридичною практикою. Тому домінувала
позитивістська концепція, зорієнтована на розв’язання проблем
правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина
з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності
від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених
державою [95, с. 39].

Вважаємо, що філософський аналіз сутності права вміщує й соціологічні
методи, які відображають елементи політології, економіки та
культурології права [49, с. 12]. Цього вимагає політичний і економічний
стан суспільства, які є основою державної політики. Зрозуміти сутність
політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але
політологія, економіка, культурологія покликані формувати право, його
норми. Тобто, зрозумівши суть явища, треба переходити до збереження
цілісності його врегулювання. В цьому головний зміст здобутків людини у
процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є
частиною професійної культури юриста.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати
окремо – для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує
тісний зв’язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між
поняттями «юридична культура» та «правова культура».

Розглянемо правову культуру юриста як суб’єкта права у двох полях –
вищому й елементарному. Вище правове поле – суто індивідуальне для
кожного правника. Воно є духовним орієнтиром формування правової
культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права.
Нехтування вищим правовим полем призводить до неправильного формування
правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше
відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент
маніпулювання правовими нормами. Це може завдати шкоди розвитку
державної системи. Правова культура юриста відображає як позитивне, так
і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і
культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх законних інтересів
тощо. Його правова культура діє синергетично (співдружньо), відображаючи
рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку
цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури, на думку А.
Венгерова, ні в якому разі недопустиме [50, с. 127-128].

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною
загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний
правовий космос, що охоплює усі правові сфери суспільного життя. Суть
культури саме і полягає, як вважає В. Нерсесянц, у сприянні
впорядкованості суспільного розвитку. Виходячи з цього, він правову
культуру називає «другою природою», підкреслюючи, що остання не є
механічною добудовою до основної, «першої природи», а становить
культурну трансформацію, культуризацію і культивацію всієї (єдиної)
природи окремих людей і народів. Отже, право – це не культурний плід на
дикому дереві, а плід окультуреного дерева [103, с. 43].

Правова культура юриста – це ступінь духовно-філософського осмислення
духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел
у співвідношенні частини й цілого, раціональної власної професійної
діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому
полі.

Аналіз компонентів правової культури сучасного правника потребує
поєднання традицій філософії права й герменевтики. Йдеться не про тексти
юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої
ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо
здійснювати аналіз правової культури у контексті онтології, гносеології,
аксіології, логіки, феноменології права, що є також основою філософії
права.

У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:

а) за змістом – правова коеволюція, знання джерел позитивного права і
правової культури;

б) за суб’єктивною стороною – почуттєве і раціональне;

в) за об’єктивною стороною – гармонійність юридичної практики.

Коеволюція – це зв’язок з природою, космосом, без чого існування людини
неможливе. По суті людина – лише мікрочастинка природи, а не її володар.
Юристові важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв’язок, уміти
бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста
своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так
звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової
свідомості.

Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні
зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття.
Тобто, закономірно актуалізується культура його правової коеволюції.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше
відчути логічну природу права, хоча синергетика доводить, що категорія
хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний
вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку, і якщо насильно
втручатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного результату не
чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право – це
проблема безперспективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне
право само потребує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі
правової коеволюції, розуміння природності права. Така правова культура
характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє
вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури правника є знання джерел позитивного права
і правової культури, що пояснюється онтологією права. Як вважає В.
Нерсесянц, право існує не тільки у формах правової норми, правових
відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких й застосовується
принцип формальної рівності [103, с. 51].

Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним
«місцем зустрічі» духовності і моралі. Іншими словами, правова культура
юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право.
Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист
сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв’язання
даної проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його
букви.

Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитивного права і
правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке
в ході історії частково має письмове закріплення. Адже повністю дух
права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не
відображає цілісності духу права. Головне полягає у морально-правовій
реальності, похідної від людини, її духовного творчого потенціалу [48,
с. 6]. Правова культура юриста залежить від тих, хто творить право. Тому
розв’язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що
становить собою дух права. Адже лише природне право здатне формувати
правову культуру як реальну свободу, об’єктивну справедливість,
формальну рівність.

Хоча правова культура юриста безпосередньо зумовлена позитивним правом,
однак її джерелом є природні закони, вимоги суспільного життя. Кожен
правник може обирати для себе джерело власної правової культури, що
відповідно чинить вплив на якість, ступінь правової культури. Проте
недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову
догму. Оскільки в цьому випадку матимемо юридичний позитивізм правової
культури, який не завжди дає ефективні результати.

Дня духовно-філософського осмислення змісту позитивного права необхідне
й розуміння юристом таких філософських категорій як частина і ціле у
правовій культурі.

Правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури
суспільства (як цілого). Проте це зовсім не означає, що правова культура
суспільства складається із

суми правових культур всіх членів суспільства. Провідним тут є дух
правової культури, джерела якого становлять духовні норми.

Якщо виходити з того, що правова культура юриста – це смислова
цілісність, то частинами виступатимуть окремі дії юриста та його
невикористаний потенціал. Це означає, що правоохоронцеві важливо
усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути
правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури.
Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору методів правового
пізнання. Одним із таких методів є самоорганізація юриста.

Частина у правовій культурі може характеризуватися однією або декількома
культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою.
Проте з філософського погляду, частини у цілому однаково важливі. У
випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших культур,
деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний
різновид правової культури вимагає збереження цілого, його стабілізації,
спрямованості у русло природно-духовного права.

Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для
юриста відправною точкою вдосконалення його професійної майстерності (за
умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової
діяльності (коли порушується взаємозв’язок цілого і частини, та
ігнорується значення частини).

Правова культура функціонує як єдність чуттєвого і раціонального у
професійній діяльності юриста. Тобто чуттєве і раціональне визначає
зміст і рівень правової культури юриста. Так, правове почуття є
результатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою.
Адекватну правову орієнтацію юриста відмічає взаємозумовленість
чуттєвого та раціонального.

Раціональність права – це критерій, який дозволяє сформувати такі
системи права, які були б самодостатніми і забезпечували функціонування
суспільства на засадах правового почуття та правопорядку. Так чи інакше,
раціональність залежить від правової культури.

У правовій культурі юриста чуттєве і раціональне взаємодіють. Це
пов’язане із формуванням поваги до права (позитивного), духовності і
моральної відповідальності.

По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, коли він усвідомлює
його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не
кожному законодавцю.

Тому юристові доводиться зорієнтувати власні знання права та навички на
справедливе розв’язання практичної правової проблеми, обрати раціональне
рішення.

По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціональності над
чуттєвим у діяльності юриста. Тут головну роль відіграють совість
юриста, його особистісні духовно-моральні якості.

Важливим критерієм поваги до права виступає насамперед не правова, а
більше моральна відповідальність.

Визначення правової культури буде неповним, якщо не розглянути її
принципів, які становлять вихідні концептуальні засади професіоналізму
юриста. Основними принципами правової культури правника є правовий
історизм, загальнолюдські правові цінності, «національність» права,
верховенство правової культури, безпека правової життєдіяльності,
соціально-правова реабілітація, правовий менеджмент.

Принцип правового історизму особливо важливий у формуванні
професіоналізму юриста, оскільки правові явища на різних історичних
етапах оцінюються по-різному. Це зумовлює зміну духовного світу юриста,
що приводить до різного розуміння й призначення права. Адже в кожну
історичну добу відбувається певна конкретизація правової культури,
формується певне бачення ефективності правового регулювання суспільних
відносин, незважаючи навіть на системність і наступність права.
Зрозуміло, що історична відкритість правової культури може безпосередньо
впливати (як негативно, так і позитивно) на об’єктивність правових
рішень. Важливо при цьому зрозуміти сутність самої історичної доби,
виявити закономірності розвитку правової культури. Ці закономірності
мають враховуватись правником у професійній діяльності. Крім того,
правовий історизм орієнтує спеціаліста на професійне сприйняття
світового культурно-правового простору. Усвідомлення світового значення
правової культури є ефективним засобом правового регулювання суспільних
відносин.

Активний вплив на правову культуру юриста чинять правові цінності. У
тоталітарних суспільствах загальнолюдські правові вартості не знайшли
свого застосування. У радянський час юристи були позбавлені права.
Світові правові системи пішли далеко вперед, а в Україні все ще
виявляється юридичний позитивізм, який гальмує утвердження
загальноосвітніх правових цінностей. Ще часто юридична практика маневрує
правовими нормами, що негативно впливає на загальний стан правопорядку.
Відтак правова культура формується на основі визнаних загальнолюдських
правових цінностях, доведених наукою й перевірених практикою.

Що стосується «національності» права, то провідну функцію в ній
виконують національно-правові традиції, згідно з якими право відповідає
духові нації, відображає її менталітет. Становлення професіоналізму
юриста грунтується на пізнанні правового явища через національну
культуру. Як зазначає Л. Окіншевич, юрист передусім повинен бути знавцем
свого національного права, незважаючи на те, що правові норми, як
правило, інтернаціоналізуються [107, с. 15]. Соціокультурність правових
явищ відображає національні інтереси, а, отже, згідно з цим формується
професіоналізм юриста.

У суспільстві поряд з верховенством права має існувати також
верховенство правової культури суспільства. Це можливо за умови
поширення духу правової культури, яке здійснює держава. Досягти такого
стану суспільства вдається не кожній державі. Але там, де існує
верховенство правової культури, відповідно формується і професійне
почуття юриста.

Безпека правової життєдіяльності юриста як умови його професіоналізму
полягає у виробленні поваги до життя і здоров’я людини, які, безперечно,
становлять найвищу соціальну цінність. Правова культура орієнтує
правоохоронця на духовний вимір людського буття правовими нормами, отже,
на відповідну організацію соціально-правового захисту населення. Йдеться
про правове виховання, профілактичну роботу, яку повинні здійснювати
кваліфіковані юристи з високою правовою культурою. Принцип безпеки
правової життєдіяльності спрямований на громадян і на особу юриста.
Безпека, як така, полягає у дотриманні юристом правового почуття,
недопущенні ним самим порушень, встановленого правопорядку та правового
режиму. Гарантом безпеки правової життєдіяльності виступають насамперед
такі чинники як професіоналізм правника, його правовий вплив на громадян
та духовні параметри юридичних дій.

Професіоналізм юриста вміщує такий принцип, як соціально-правова
реабілітація, тобто відновлення попереднього правового стану або
здійснення перевиховання. У суспільствах з низьким рівнем
цивілізованості побутує хибна думка, що місця позбавлення волі – це
головний засіб перевиховання правопорушників. Проте соціально-правова
реабілітація полягає не тільки в позбавленні волі, а й у тому, щоб через
правову культуру суспільства впливати на свідомість осіб, схильних до
правопорушень. Головну роль у цьому процесі покликані зіграти працівники
судових та правоохоронних органів. Роз’яснюючи суть природного права,
спираючись на нього, юрист може допомогти правопорушникові виправитися.
Безперечно, це стає можливим за умови, коли правоохоронець володіє
високою правовою культурою.

Професіоналізм правника буде успішним за умови злагодженої діяльності
юридичних установ. Тому принцип правового менеджменту можна розглядати
як такий, що має локальний характер. У нього виражені два аспекти
науковий та синергетичний, проте не останню роль відіграє економічний
аспект правової культури (матеріально-побутові умови, належне фінансове
забезпечення тощо).

На порозі XXI ст. юристу важливо спрямувати правову культуру на
розв’язання глобальних суспільних проблем – побудови правової держави
України, утвердження верховенства права.

Правова культура має такі риси, які вирізняють:

– підвищення якості права та його сутності;

– удосконалення пошуку істини в позитивному праві;

– соціальна активна професійна поведінка юриста;

– забезпечення дії свободи волевиявлення;

– сприяння об’єктивному розв’язанню юридичних конфліктів;

– запобігання діям правового свавілля;

– збереження і примноження культурної цінності права;

– недопущення правових аномалій;

– сприяння набуттю державою правокультурних ознак;

– всебічний розвиток фольклорного права;

– виховання законослухняності у громадян.

Зокрема, така риса правової культури юриста, як підвищення якості
пізнання юристом сутності права, має першочергове значення. Методами
пізнання сутності права, як відомо, є індукція, дедукція, юридична
абстракція. Високий рівень правової культури, майстерність юриста дають
змогу виявити системність у позитивному праві, виділити його структурні
елементи, зіставивши їх з нормами природного права, врегулювати можливу
невідповідність між ними із власними правовими почуттями. Підвищення
якості права сприяє глибшому усвідомленню призначення права, пізнанню
його сутності.

Удосконалення пошуків істини у позитивному праві – суперечливий і
відповідальний процес. Це, по суті, завдання філософії права, як
методологічної основи дослідження професійної культури юриста. Йдеться
про те, що у позитивному праві знайти істину можна, звернувшись до
філософсько-гуманістичних підвалин національного розвитку. Приймаючи
правове рішення, юрист може припуститися великої помилки, якщо
керуватиметься лише буквою закону, нехтуючи національним духом права. У
цьому випадку він може не побачити об’єктивної істини у праві,
вдаватиметься до такого правового інструментарію, який не схвалюється
суспільством. Тому становлення професіоналізму юриста – це процес
постійного формування філософсько-методологічних основ права.

Виховання соціально активного кваліфікованого правника органічно
пов’язане з формами діяльності (реалізації права). А. Венгеров виділяє
чотири форми діяльності: дотримання, виконання, використання,
застосування [50, с. 50]. Правова культура включає всі ці форми, причому
у кожній з них своя специфіка, свій підхід. Проте для правової культури
важливою є не лише правомірна професійна поведінка, тут потрібна ще й
соціальна активність юриста. Адже пасивна правомірність аж ніяк не
визначає культури професійних дій. Правоохоронець у ролі пасивного
виконавця чи спостерігача часто завдає шкоди суспільству, а іноді навіть
стає на шлях правопорушення.

Правова культура юриста забезпечує дію його свободної волі, яка дана
йому від природи. Воля до свободи, на думку Л. Петрової, є абсолютною й
фундаментальною основою людських прав, порушення яких стає руйнацією
справедливості як природного феномену [115, с. 39]. Зрозуміло, що воля
як психічна категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий
характер юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути
скерована не тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати.
Якщо правник володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує
його волі свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді
дія свободи волевиявлення юриста спрямована на творчість у професійній
діяльності, нестандартне розв’язання правових проблем, що має велике
суспільне значення.

Правова культура юриста сприяє об’єктивному розв ‘я-занню юридичних
конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під
юридичним конфліктом В. Кудрявцев розуміє суперечливість права, певне
протиборство суб’єктів права у зв’язку із застосуванням, порушенням чи
тлумаченням правових норм [85, с. 10]. Йдеться про піднесення рівня
культури правового спілкування між різними суб’єктами права. Наразі
важливим є не змагання «інтелектів», а насамперед об’єктивність
реалізації права. Важливо дійти консенсусу з метою утвердження
справедливості.

Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста,
а також законодавця. Юрист, трансформуючи досконалі правотворчі дії
законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову
ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття
законів, які суперечать один одному, або скасування нормативно-правових
актів, а потім їх «реабілітація» тощо. Така послідовність негативно
позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом
держави.

Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збереження і
примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність,
духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвитку існуючої
правової системи. Зрозуміло, тут не обійтись без здобутків інших видів
культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон
знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебування тільки на
позиціях юридичного позитивізму означає деформацію правової культури.
Культурна цінність права полягає передусім у постійному «окультуренні
права», насиченні його новим культурним змістом, культурними
тенденціями.

Отже, принцип діалогу культур віддзеркалює правову культуру юриста,
використання національних і світових культурних традицій з метою
демократизації правовідносин між різними народами, піднесення рівня
правової ерудиції у національних питаннях.

Висока правова культура юриста виключає правові аномалії — відхилення
позитивного права від норми, від природного права. Як правило, це
правові норми «вчорашнього дня», які відстають від життя. Гальмом у
правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які
створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні [38, с. 127]. Його
покликані заповнити дух права, правова культура суб’єкта прав, отже,
високий професіоналізм правоохоронців.

Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження
правокультурних ознак у державі, на розвиток власне правової держави. На
думку А. Тукало, під впливом східної культури український народ
поступово втрачав свою індивідуальність, зневірювався у можливості
правовим шляхом будувати своє життя [142, с. 11]. Проте під впливом
відродження правової культури та національно-правового почуття
відбувається духовне оновлення правокультурних рис українського
суспільства. Це створює передумови піднесення рівня юридичної
діяльності, підвищення юридичної компетентності, викорінення правового
нігілізму, удосконалення правового виховання громадян.

Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує «фольклорне»
право. На думку Р. Тузмухамедова, це традиційна сукупність зобов’язань і
заборон, які усно передаються суспільством і санкціоновані ним [141, с.
157].

Проте видається можливим, що в кожної нації існує неписане право, воно
частково збігається зі звичаєвим, національним (народним), життєвим
правом. Так, В, Кульчицький наголошує, що у слов’ян, як і в інших
народів, спочатку існувало звичаєве, усне право. Звичаї виникли у
процесі співжиття первісних людей, ввійшли у їхній побут, свідомість,
регулювали поведінку. Відчутний вплив на розвиток права у Київській Русі
мало християнство. Шляхом рецепції у Київській Русі поширилося
візантійське право. Проте його вплив на інститути Київської Русі був
мінімальний, саме завдяки глибоким традиціям давньоукраїнського
звичаєвого права, окремі норми якого навіть увійшли до візантійських
правничих збірників, а також до їхніх українських відповідників
-«Кормчих книг», «Законів…» [87, с. 95-96].

Однак «фольклорне» право має особливості. По суті, це усно узаконений
фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися
традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної
культури), використовуючи їх у практиці правового виховання громадян.
«Фольклорне» право вбирає у себе пережитки минулого і своєрідне народне
право, що узгоджується із державним правопорядком. Тому у «фольклорному»
праві основним компонентом є юридичний фольклор, який захищає звичаї,
традиції, звичаї «старого» права від порушень установлених правових
норм. Йдеться про старі правові порядки в нових, більш цивілізованих
умовах. Адже не кожен звичай можна віднести до народного, правового та й
фольклорного.

«Фольклорне» право позитивно впливає на виховання законослухняності
громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли
громадяни усвідомлюють

свої вчинки, знають про можливе правове покарання. Законослухняною
поведінка є тоді, коли громадяни правильно розуміють право як реалізацію
свободи, відчувають дію духу права.

Отже, динаміку української правової культури наприкінці XX ст.
характеризує активне формування національної правової системи. Нині у
правовому полі склалася така ситуація, при якій правовий диктат вже
немислимий, а до свободи волевиявлення за сучасних умов громадяни ще не
готові. Професійна юридична практика має сприяти тому, щоб громадяни
повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли
глибинну сутність позитивного права, високе покликання права,
спрямованого на їх захист.

Таким чином, справжня правова культура юриста може набути прогресивного
розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак, актуалізується
значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.

Розділ 3

АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЧНО-ЕСТЕТИЧНОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА

3.1. Психологічна культура юриста

Прийнято вважати, що слово «душа» вперше з’явилося у IV ст. до н. е. у
праці Арістотеля «Про душу». У ХУІ-ХУП ст. в науковий обіг увійшов
термін «психологія», який у ХУЛІ ст. вживався на позначення окремої
галузі знань про психічне відображення дійсності у процесі діяльності
людини та у поведінці тварин. Розвиток психології як науки розпочався в
XIX ст. Отже, психологія – порівняно молода наука. Проте справжні
дослідження глибин таємниці людської душі, з’ясування причин поведінки
людини в тій чи іншій ситуації ще чекають людство у XXI ст.

Предмет дослідження психології, як відомо, становлять психічні процеси –
відчуття, сприймання, запам’ятовування, згадування, уявлення, мислення,
почуття, прагнення тощо. Вони у кожній професії мають свої особливості,
що спричиняється до поділу психології на відповідні види.

Нас більшою мірою цікавить юридична психологія як наука, що з’ясовує
природу і сутність психіки, її загальні закономірності та основні
психічні процеси, властивості, притаманні правникові. Йдеться не тільки
про психологічну структуру особистості юриста, а й про уміння володіти
психологічними прийомами, розуміння соціально-психологічних явищ у
суспільстві, знання психіки інших людей тощо.

Юрист, формуючи правомірну поведінку людини, обов’язково повинен
враховувати те, як психологічні чинники впливають на неї у правовому
полі. Загалом правник має постійно перебувати у психологічній готовності
діяти в рамках закону й етики. Незнання законів психології призводить до
того, що результат досягається будь-яким способом. Позаяк нехтуються
психологічні основи творчості, зневажаються загальнолюдські цінності та
об’єктивні закони розвитку суспільства.

Зміст психологічної культури правника полягає в тому, що він повинен
уміти володіти такими психологічними категоріями, як мотивація, бажання,
спонукання, захоплення, натхнення, нахили та ін. Саме вони
характеризують психологію юридичної праці та управління. Важливу роль
наразі відіграє професійне навчання та наукова організація професійних
дій. З психологічного погляду це означає, що юрист повинен вміти знімати
напруженість чи долати психологічні бар’єри, на основі власних
сформованих позитивних емоцій виявляти професійну зацікавленість, вміло
застосовувати владні повноваження. Завдяки цьому збільшується творчий
потенціал, з’являється натхнення, підвищується працездатність,
саморегульованість та спостережливість, активізуються пізнавальні
процеси та гострота почуттів у професійній діяльності.

Психологічна культура юриста – це органічна єдність психологічної
освіченості (знань, навичок, прийомів автотренінгу, саморегуляції тощо),
волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які чинять
ефективний вплив на розв’язання правових ситуацій.

Говорячи про психологічну культуру, якою повинен володіти юрист, можна
сказати, що вона передбачає розвиток високих особистісних душевних
якостей. Юристові треба постійно вдосконалювати свої знання з психології
з тим, щоб забезпечувати рівновагу між внутрішніми і зовнішніми
психічними процесами, що, звичайно, впливає на зміст професійної
діяльності. Проте цього недостатньо. Адже юрист як особа може
характеризуватися високими душевними якостями, але не вміти втілювати їх
у практичну діяльність. У результаті не буде забезпечений ефективний
психологічний вплив на громадян, що своєю чергою негативно позначиться
на правовій діяльності. Коли йдеться про психологічну культуру, важливо
поєднувати теорію і практику.

Зрозуміло, що психологічна культура юриста не існує абстрактно. Вона
виявляється у сукупності видів. Так, при класифікації психологічної
культури за юридичними спеціальностями, відповідно виділяються: культура
судді, культура слідчого, культура адвоката, культура прокурора,
культура працівника міліції тощо як психологічні культури. Ці їх
різновиди за змістом мають багато спільного, проте існують й істотні
відмінності, які пояснюються специфікою обов’язків.

Доцільно розглянути особливості видів психологічної культури за такою
ознакою, як темперамент особистості юриста, який характеризує його
відносно стабільно з погляду динамічності, тонусу, врівноваженості
психічної діяльності. Мова йде про відомі типи темпераментів (типи
нервових систем): сангвінічний, холеричний, флегматичний, меланхолічний.
У зв’язку з цим можна говорити про психологічну культуру
юриста-сангвініка, психологічну культуру юриста-холерика, психологічну
культуру юриста-флегматика, психологічну культуру юриста-меланхоліка.

Так, сутність психологічної культури юриста сангвінічного темпераменту
полягає у тому, що його ступінь освоєння психологічних прийомів впливу
на людей характеризує велика рухливість, активність, але домінує
врівноваженість, планомірність. Такий юрист швидко вступає у контакт зі
співбесідниками, швидко знайомиться, активно пропонує свої послуги,
динамічно розв’язує проблеми. Набуття відповідних психологічних навичок
у нього відбувається без особливих зусиль. В цілому юрист-сангвінік
швидко й правильно реалізує правові норми, уміло керує юридичними
справами, не створює конфліктних ситуацій та ін.

Психологічна культура юриста-холерика потребує постійного вдосконалення
й конкретних меж. Справа у тому, що такий психологічний тип
характеризується неврівноваженістю, гарячкуватістю, дратівливістю,
збудженістю і врешті-решт непередбачуваністю. Як і сангвінік, холерик
має міцну нервову систему. Він може виконувати завдання підвищеної
складності, працювати у неординарній оперативній обстановці тощо. Але
юрист-холерик потребує постійного контролю, наразі такого, який
супроводжується вимогливістю, як правило, безальтернативністю.
Небезпечним є те, що юрист з такою психологічною культурою може зопалу
прийняти неправомірне правове рішення, хоча завжди зуміє вийти зі
складної ситуації. Як швидко він запалюється, так швидко і згасає,
заспокоюється і, основне, ненадовго ображається, швидко забуваючи
неприємності.

Стосовно юриста-флегматика, відзначимо його стабільну психологічну
культуру. Підвищення її рівня потребує значного проміжку часу, проте це
буде надійно і надовго. Стриману манеру поведінки юриста-флегматика
вирізняє упевненість у прийнятті виважених юридичних рішень, як правило,
безпомилкових. Він, звичайно, враховує всі альтернативні варіанти,
обирає найоптимальніші. Юриста-флегматика нелегко вивести з
психологічного стану рівноваги, він не піддається умовлянням, діє на
власний розсуд. Це, безумовно, надійний працівник юридичної служби, на
якого можна покластися, який не підведе. Недоліком, можливо, є те, що
флегматик повільно приймає рішення, не поспішає з пропозиціями.

На особливу увагу заслуговує характеристика психологічної культури
юриста-меланхоліка, оскільки це слабкий, неврівноважений, інертний тип
нервової системи. З такими юристами (як і з холериками) керівникам
юридичних установ працювати досить складно. Юристи-меланхоліки дуже
вразливі, підвищено емоційні, в результаті чого вони легко впадають у
відчай, відчувають безпорадність. Зауваження й пропозиції сприймають
неадекватно, насторожено. Вони потребують особливого підходу, тактовної
бесіди тощо. Меланхоліків може вразити навіть погляд людини, вони
надзвичайно чутливо вловлюють оцінки, думки про свою особистість.
Зрозуміло, що таким юристам притаманні тонкі внутрішні переконання, а
їхнє юридичне рішення може бути незрозумілим навіть для колег.

Щодо норм психологічної культури юриста, то, на взірець, фахівець може
встановити їх особисто для себе. Тут доцільно орієнтуватися на
професійно-етичний кодекс юриста, необхідну допомогу може надати і
морально-психологічна служба. В цілому за норми психологічної культури
можна прийняти систему загальнолюдських цінностей та вимоги юридичної
етики.

Механізм дії психологічної культури юриста, тобто важелі, за допомогою
яких психологічна культура втілюється у його практичну діяльність,- це
насамперед мислення і мова.

Мислення юриста спрямоване на усвідомлення права й реалізації його норм.
У психологічній літературі, як стверджує Р. Немов, мислення поділяється
на теоретичне і практичне [102, с. 233]. Юрист повинен розвивати обидва
види мислення, щоб активізувати творчий пошук, професійні дії. Але
перешкодою творчій діяльності юриста може бути осуд керівників,
невпевненість в результатах тієї чи іншої справи. У таких випадках
механізм мислення юриста буде «деформований», оскільки його думка
залишиться невисловленою.

Думки передаються за допомогою мови, яка буває, як відомо, внутрішньою і
зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто
слову. Проте юрист працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди
повинна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його
психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь
розвитку загальної культури людини.

Зауважимо, що мова юриста не завжди адекватна його психологічній
культурі. Однак не кожен юрист уміє використовувати слово як засіб
юридичної праці. Трапляється,

юристові тяжко висловитися, а легше скласти письмовий текст, що є
наслідком певних прогалин у його психологічній культурі.

Стосовно роботи з людьми психологічна культура юриста виявляється на
двох рівнях – експектації та емпатії.

Суть психологічної культури на рівні експектації полягає, на думку Р.
Нємова, в оцінці здатностей юриста, які він виявляє у певній ситуації
[102, с. 569]. На цьому рівні можна визначити соціальну роль юриста,
його професійні можливості, передбачити наступні дії. Зрозуміло, що
соціальне очікування наближатиметься до реальності тоді, коли людину
тривалий час знатимуть і спостерігатимуть за нею. Психологічна культура
на рівні експектації дає змогу зробити висновок про судження та вчинки
юриста.

Другий рівень психологічної культури – емпатія визначає, як стверджує Р.
Немов, здатність юриста розуміти інших людей, їхній внутрішній стан,
переживання, хвилювання тощо [102, с. 573]. Тут виявляється вміння
юриста розкрити окриті (особливо злочинні) наміри людей, відчути їхнє
сприйняття суспільних явищ, щирість або нещирість у взаємостосунках.
Тобто рівень психологічної культури на цьому етапі повинен допомогти
юристові пристосуватися до співбесідника з метою ефективного
психологічного впливу на нього.

Існують певні перешкоди для вияву психологічної культури на рівні
емпатії. Спеціальна література фіксує різні джерела таких перешкод. До
них можна віднести стандартні образи (стереотипи), враження (думки)
інших осіб, психічний стан юриста, тверда націленість юриста на одну із
кількох позицій, неадекватне розуміння реальності, спрощене бачення
ситуації. Високий рівень психологічної культури допоможе подолати ці
психологічні бар’єри. Для цього потрібно пам’ятати про їх існування і
відповідно реагувати.

Психологічна культура юриста виявляється через несвідоме, передсвідоме,
свідоме, підсвідоме і надсвідоме.

Так, сфера несвідомого характеризується тим, що юрист не підозрює
наявність тієї чи іншої події, тобто він розуміє, що усвідомити
детально, в повному обсязі всі явища (мікроявища) неможливо. В
результаті у пам’ять не потрапляють потрібні відомості.

Сфера передсвідомого визначає той стан юриста, коли він ще не
зорієнтувався – усвідомлювати інформацію чи ні. Насправді це початкова
стадія формування свідомості. Тут психологічна культура повинна
спрямовуватися на психологічне орієнтування в ситуації так, щоб не
завдати шкоди справі, що розглядається. Важливу роль у цьому випадку
відіграє пам’ять. Якщо добре розвинена пам’ять, то проблем з
усвідомленням не існує.

Легше зрозуміти сферу свідомого, коли юрист усвідомлює свою діяльність,
може прозвітувати про свої вчинки, а його психологічна культура
характеризується стабільністю.

Цікаві процеси з психологічною культурою відбуваються у сфері
підсвідомого, де вона неначе виходить з-під контролю юриста і певним
чином впливає на свідоме. Це явище спостерігається тоді, коли
психологічна культура юриста спонукає до позитивної дії, яка настає
тоді, коли у підсвідомому (досить небезпечній сфері, що може суттєво
змінити сенс життя людини), де перебуває завжди як позитивна, так і
негативна інформація, психологічна культура нейтралізує негативні
внутрішні процеси. Тобто високий рівень психологічної культури юриста
допомагає його свідомому мисленню отримувати тільки позитивні імпульси,
в результаті чого професійні дії юриста у правовому полі є правомірними
і не залежать від негативних факторів.

Підсвідоме може керувати свідомим, якщо відсутній достатній рівень
психологічної культури особи. Підсвідомі негативні імпульси блокують
різноманітні фізичні недуги, хвороби самої особи. Тобто можна сказати,
що хвороба є певною мірою ліками від негативних процесів, які
відбуваються у підсвідомому. Або хвороба – це природна санкція на
порушення духовних норм. Етично освічений юрист не впустить у
підсвідомість негативних почуттів. Адже підсвідомість – це небезпечна
зона, у ній містяться думки, які визначають сутність людини.

Певний інтерес становить визначення межі впливу психологічної культури
юриста на громадян, на правовиховну роботу з ними, поза якою
психологічна культура юриста може не діяти або змінити площину дії.
Найкращою ілюстрацією цьому є своєрідна тактика дії психологічної
культури.

Юрист у правоохоронній роботі з громадянами повинен дотримуватися такої
послідовності: усунути психологічний бар’єр між собою і співбесідником,
оволодіти ситуацією, психологічно вивчити співбесідника, здійснити певну
психологічну настанову.

Так, початок розмови юриста з правопорушником, свідком, потерпілими чи
іншими учасниками справи пов’язаний з певною психологічною незручністю,
яка виникає з різних об’єктивних та суб’єктивних причин. Високий рівень
психологічної культури допомагає юристові подолати цю незручність, не
виявляючи при цьому свого надмірного зацікавлення.

Юрист повинен відчути, коли ініціатива має непомітно перейти до нього.
Причому варто звернути увагу на темп такого переходу, його виваженість.
Упевнившись в надійності оволодіння ситуацією, юрист повинен приступити
до психологічного вивчення співбесідника. Суть його полягає у виявленні
психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно
розпочинається з першого погляду. Йдеться про активне вивчення, в
результаті якого з’ясовується тип нервової системи, рівень мислення
тощо. Це допоможе поступово підготувати співбесідника до запланованої
розмови через навідні запитання й очікувану вичерпну відповідь.

Звичайно, перейшовши до психологічного тиску («атаки»), юрист
використовує заплутану систему запитань. Тобто час від часу повертається
до попередньої теми, але запитання ставить по-іншому, оперуючи
конкретними фактами. Однак цей етап психологічної тактики не слід
використовувати для того, щоб «загнати співбесідника у глухий кут». Він
повинен бути ефективним методом одержання достовірної інформації, без
порушення законності та норм юридичної етики з метою прийняття
правильного рішення.

Мета психологічної культури юриста, на взірець, досить вагома. Адже
йдеться про вміння юриста працювати з людьми, зберегти себе як моральну
особистість. Тому краще, коли мета психологічної культури юриста
насамперед передбачає встановлення психологічного контакту з
громадянами. Як зазначає Ю. Чуфаровський, симпатія (тяжіння) виникає на
основі дії закону реципроксності: дія однієї людини породжує відповідну
реакцію іншої. Ця реакція виступає у вигляді складного психологічного
утворення. Інтенсивність її залежить від самого юриста [153, с. 50].

Безперечно, на людину найкраще впливати через дух і душу. На це
скеровуються всі можливі засоби, які є в арсеналі правоохоронних
органів. Це надійний, ефективний, хоча довгий шлях впливу на людину.

Психологічна культура юриста ґрунтується на відповідних принципах та
виконує певні функції у юридичній практиці. Так, основними принципами
може бути: родова комплексність і професійна необхідність, а провідними
функціями – своєчасне вироблення психічної адаптації, формування
професійно-правового мислення юриста.

Родова комплексність як принцип означає, що всі культури психологічного
спрямування – інтелектуальну, внутрішню, емоційну – об’єднує
психологічна культура. Тобто інтелектуальна, внутрішня, емоційна є
субкультурами щодо психологічної культури юриста, вони співвідносяться
як частина до цілого. Тому всі принципи та функції цих субкультур є
одночасно принципами і функціями психологічної культури особи.

Принцип професійної необхідності застерігає юристів від зловживань
психічними прийомами у процесі службової діяльності. Йдеться про
недопущення приниження честі та гідності громадян, обману чи
корисливості. Цьому покликана сприяти психологічна культура, яка
ґрунтується на справедливості, правовому почутті, чесності і головне
-доцільності. Юрист має бути впевнений у професійній необхідності
психічного впливу на громадян і не зловживати психологічними прийомами.

Психологічна культура виконує таку важливу функцію, як своєчасне
вироблення психічної адаптації юриста до різноманітних несподіванок.
Правник повинен бути готовий до будь-яких вказівок, умов праці і при
цьому не повинен панікувати, гарячкувати. Наразі йдеться не про
будь-яку, а саме про своєчасну адаптацію, з проявами швидкого
реагування, приведення себе у стан професійної готовності. Психологічна
культура передбачає також уміння юриста виробляти необхідну адаптацію у
громадян. Наприклад, коли є потреба повідомити сумну звістку про близьку
людину чи певні службові факти про учасника юридичної справи. Уміння
підготувати людину до подальшої співпраці – це результат психічної
адаптації і вияв психологічної культури юриста взагалі.

Не викликає сумніву те, що висока психологічна культура формує
справжній, професійно-правовий характер юриста. Професійний досвід дає
змогу йому бути готовим до будь-яких ексцесів. Професійна
холоднокровність допомагає не витрачати дорогоцінного часу (іноді й
секунди) на емоції чи якісь розмірковування. Саме правовий характер
спрямовується на пошук істини, на оперативність професійних дій, на
логіку обґрунтування різних аспектів правового явища. Тобто психологічна
культура впливає на юриста так, як вимагає правова ситуація чи
суспільство в цілому.

Отже, психологічна культура для юриста має велике практичне значення.
Передусім вона впорядковує його мислення та ділове мовлення, що дає
змогу зрозуміти своє місце в суспільстві та серед колег, де можливі
зверхність, формальне ставлення до справи. Крім цього, психологічна
культура активізує свідомість, розвиває почуття, забезпечує юристові
розумну (обґрунтовану, виважену) дію його волі. Адже можлива негативна
спрямованість волі, але високий рівень психологічної культури дає змогу
запобігти цьому. Психологічна культура сприяє піднесенню настрою,
створенню позитивної імпульсивності. Загалом вона підвищує ефективність
виконання службових обов’язків.

3.2. Інтелектуальна культура, юриста

Інтелект пов’язаний з такою ознакою, як розум, розумові здатності. Проте
ототожнювати інтелект з розумом, вважаємо, не слід, оскільки поняття
«інтелект» ширше, ніж поняття «розум». Крім розуму, інтелект охоплює
мудрість особи, рівень її мислення, набуті знання, ерудицію,
компетенцію, інтуїцію, глибину осмислення явищ, уміння аналізувати тощо.
Тобто інтелект відображає ступінь розумової обдарованості, творчий
розвиток здібностей, вагомість розумових зусиль, систему розумових
операцій. Інакше кажучи, інтелект – це здатність людини керуватися
розумом, почуттями, волею, пристосовувати внутрішнє ставлення до
зовнішніх чинників, абстрактно мислити й розв’язувати проблеми,
раціонально пізнавати та ін.

Можна стверджувати, що інтелект має два аспекти: широкий і вузький. Під
широким розуміється пізнавальна діяльність особи, здатність осмислювати
дійсність, а під вузьким – мислення, розмірковування тощо.

Загалом інтелект – це якісні й кількісні характеристики розуму,
своєрідний його критерій. Якщо розум є даним людині природою, то
інтелект в основному є результатом соціалізації особи.

Безумовно, інтелект має певні властивості. Це передусім абстрактність,
розсудливість, особливості сприймання, пам’яті, мислення, уяви, а також
творчість, яка виявляється у практичному мисленні.

Всебічно розкрити поняття «інтелект» допомагають наявна глибина
пізнання, широта творчості, високий потенціал, свобода мислення,
розвинені емоції та особиста активність.

З інтелектом тісно пов’язане також поняття «інтелігентність», яке
характеризує власне людину з притаманним їй високим розумовим розвитком,
здатністю до теоретичних узагальнень і засвоєнням наукових знань.
Інтелігентність поєднує високий рівень загальної культури й освіченості.

Усе це вказує на те, що розум далеко не ідентичний інтелектові.

Не викликає сумніву те, що природні задатки, зокрема розум, з його
безмежними можливостями, мають велике значення для юриста. Проте
розумовими нахилами, власним інтелектом необхідно вміти користуватися,
отож, важливо оволодівати певною інтелектуальною культурою або культурою
«вияву інтелекту» (в тому числі розуму). Адже хизування власним
інтелектом, надмірна віра у свій розум, у неперевершеність своєї
розумової діяльності свідчить про низьку не тільки етичну, а й
інтелектуальну культуру.

Інтелектуальна культура найбільше виявляється у процесі творчої
діяльності й контактуванні з іншими людьми, особливо в критичних,
нестандартних умовах. Це яскраво ілюструє приклад осіб, які посідають
керівні посади. І мабуть, закономірно, що чим вища посада юриста, тим
більші вимоги потрібно ставити до його інтелектуальної культури.

Отже, інтелектуальна культура юриста – це знання законів логіки, вміння
її використовувати у пізнанні правової дійсності, здатність правника
приймати логічно обґрунтовані рішення, забезпечувати їх неспростовну
аргументацію.

Справді, для юриста одним з основних завдань є пізнання правової
дійсності. Але глибоко осягнувши в суть проблеми, він може водночас
відчути творче безсилля, хоча мозок постійно перебуватиме в інтенсивному
робочому режимі. Справа у тому, що мотивація розумової юридичної
діяльності залежить від багатьох зовнішніх й внутрішніх складових
факторів. Зовнішні чинники здебільшого впливають на професійну
діяльність, незалежно від волі юриста, а внутрішні відображають
загальноосвітні й професійні знання, компетенцію, ерудицію тощо.

Для пізнання правового явища, як зазначає І. Ладенко, юрист повинен
здійснювати аналіз і синтез, що виявить його інтелектуальні можливості,
уміння, навики та методологічне орієнтування [90, с. 15]. У сукупності
ці положення свідчать про рівень інтелектуальної культури правника,
інтелектуально-правову ерудицію, підготовленість до розв’язання творчих
та професійних завдань, а отже, до встановлення істини.

Інтелектуальність юриста у пізнанні правової дійсності вимагає
культурних контактів, які відбуваються, за визначенням М. Гольберга,
через діалог [56, с. 9], тобто шляхом порівняння аналогічних подій, в
яких брав участь юрист особисто або його колеги. Порівняння, зіставлення
юридичних фактів спричиняється до самостійного прийняття рішення.
Принцип діалогу культур відображає взаємодію інтелектуальної культури з
іншими субкультурами. Тобто всі знання юриста спрямовуються на
осмислення того правового явища, яке він досліджує, інтелектуально
осмислюючи здобутки інших видів культур (субкультур). Це закономірне
явище, воно відображає закон економії зусиль у культурі.

Треба зауважити, що всі види культур (субкультури) духовної сфери є
результатом інтелектуальних зусиль юриста, що певною мірою визначає його
інтелектуальну культуру. У процесі інтелектуальної діяльності юрист
закономірно використовує здобутки інших галузей культури і науки.

Не менш важливим компонентом інтелектуальної культури юриста є його
здатність до розсудливості у прийнятті законних й справедливих рішень.
Це велика відповідальність, оскільки йдеться про кінцевий результат
юридичної справи, використання певних знань, інтелектуального і
соціального досвіду. Розсудливість у юридичній діяльності породжує
своєрідну систему інтелектуально-правових цінностей, яка реалізується
шляхом інтелектуального міркування, розумного діяння, вмінням управляти
власною розумовою діяльністю. Це наводить на думку, що розсудливість у
прийнятті рішень відображає інтелект у юридичній дії, у процесі руху
думки. Важливо вміти правильно й гнучко використовувати свій інтелект,
швидко реагувати у складній, зокрема криміногенній, ситуації на
обставини, дії чи слова.

Такий вияв розсудливості можливий за певних умов. Так, юрист повинен
уміти застосовувати як індуктивний, так і дедуктивний методи пізнання,
володіти навичками доказів та заперечення. Але існує, власне, така
закономірність: якщо думку не розвивати, вона сама собою повернеться у
зворотний бік. Така ситуація призводить до потреби повторити доведення
істин, але рішення може бути новим у кращому випадку, в гіршому –
виявлятиметься низька інтелектуальна культура юриста. Все залежить від
інтелектуальної саморегуляції – здатності юриста складати власну
програму професійної діяльності для управління думками й діями.

Розсудливість у юридичних питаннях вимагає, безумовно, високих
інтелектуальних почуттів і відчуттів, незалежності у відстоюванні
власного судження. Інтелектуальні почуття зумовлені специфікою юридичної
діяльності, до якої можна віднести: культуру сумніву, культуру
здивування, почуття власного задоволення від розумного, справедливо
винесеного рішення тощо. Зауважимо, що інтелектуальні почуття юриста
пов’язані з духовними, моральними, естетичними і, звичайно, з правовими
почуттями.

Те ж стосується інтелектуального відчуття. Адже обмін думками,
інтелектуальна напруженість стимулюють творчу активність юриста і
виробляють у нього потрібну правову інтуїцію, передбачливість та
здатність прогнозувати.

Наголосимо, що юридична розсудливість грунтується на інтелектуальній
єдності і взаєморозумінні правника та його клієнта, що створює певний
психологічний мікроклімат. Звідси випливає, що сутність інтелектуальної
культури полягає також у структуруванні відносин між середовищем й
організмом, а її розвиток, на думку С. Анісімова, виявляється в більш
адекватній адаптації [42, с. 69].

Важливим чинником інтелектуальної культури юриста є його ставлення до
законів Всесвіту. Воно може існувати у трьох формах: позитивній,
негативній, байдужій. Останні дві форми свідчать про те, що юрист нехтує
законами Всесвіту чи законами природи, не дотримується їх. Таке
ставлення не сумісне з інтелектуальною культурою. Щодо позитивної форми,
то йдеться головним чином про духовну культуру юриста, складовою
частиною якої є інтелектуальна культура. У силу специфіки своєї професії
юрист перебуває в динамічному інтелектуально-духовному просторі, центром
якого є інтелектуальні здобутки минулих цивілізацій. Історична пам’ять –
один із найважливіших компонентів інтелектуальної культури. Без
переосмислення минулого, як зазначає В.Горський, неможливе ані свідоме
розуміння сьогодення, ані реалістичне прогнозування дня прийдешнього
[57, с. 45].

Використання юристом традицій світової й національної культури сприяє
кращому осмисленню законів Всесвіту, висвітлює динаміку інтелектуального
розвитку людства, вказує, що інтелект особи не тільки залежить від
середовища, а й передається спадково.

Отже, одним із джерел формування інтелектуальної культури юриста, вважає
І. Ладенко, є історія науки, історія інтелектуальної діяльності та умови
її розвитку [90, с. 15]. Позитивне ставлення юриста до законів Всесвіту
допоможе йому краще встановити істину і прийняти найбільш розумне
рішення.

Зосереджуючи увагу на принципах інтелектуальної культури, зазначимо, що
вони характерні для професійної діяльності фахівців різних галузей. Адже
інтелект особи повинен мати конкретну цілеспрямованість, спрямовану на
забезпечення ефективності реалізації права.

З правової точки зору основними принципами інтелектуальної культури
юриста є продуктивне мислення, інтелектуально-правова допитливість,
правова інформаційність,

альтернативність версій, висунутих іншими особами, поміркованість і
виваженість прийняття рішень.

Продуктивне мислення у юридичній діяльності важливе, оскільки правник
орієнтується передусім на логічне завершення справи. Тобто його
інтелектуальні зусилля скеровані на отримання позитивного кінцевого
результату. У цьому процесі поєднуються дієвість мислення і юридична
цілеспрямованість. Це забезпечує стратегічне бачення юридичної
перспективи, вдале застосування теоретичних правових знань на практиці.

Крім цього, принцип продуктивності інтелектуальної культури юриста
визначає мобільність, швидкість, самостійність й критичність його
професійної діяльності. З цим пов’язане розуміння продуктивності,
оскільки справедливе вирішення юридичної справи потребує усунення
шаблонності, безпричинного затягування часу, негативного впливу
сторонніх осіб, а відтак і систематичного переосмислення особистих
думок. Власне критичне ставлення юриста до своїх розумових операцій
значною мірою гарантує об’єктивність правової оцінки й свідчить про
творчий підхід до будь-яких (навіть найелементарніших) питань.

Принцип інтелектуально-правової допитливості полягає в тому, що юрист
повинен глибоко вникати в суть проблеми, що виникла у правовому явищі.
Звичайно, такий підхід вимагає необхідних знань, пошуку нових фактів,
вироблення альтернативних версій тощо. Допитливість виявляється й у
бесіді з громадянами, які мають відношення до юридичної справи або
навіть і не мають (варто знати й думку сторонніх). Важливо також знати
будь-які деталі про об’єкт, предмет й суб’єкт правопорушення. Звичайно,
такий підхід, що характеризує інтелектуальну діяльність, вимагає
додаткових знань, чимало часу, ділових контактів з багатьма
спеціалістами. Адже від цього не тільки залежить доля людини, а й
зростає інтелектуальна культура юриста. Тобто інтелектуально-правова
допитливість межує з пізнанням, що супроводжується додатковими зусиллями
для встановлення істини.

Відомо, що вся інтелектуальна діяльність юриста пов’язана з інформацією:
юрист без інформації – не юрист. Зміст принципу правової інформаційності
реалізується шляхом розміщення будь-якої інформації у правовому полі.
Юрист з високим інтелектом надає кожній потрібній інформації юридичного
осмислення, необхідного для конкретної справи. В цьому випадку
виключаються різноманітні інформаційні румінації (пусті балачки, плітки,
хоча і це слід знати). Високий рівень інформаційної культури не дозволяє
юристові використовувати будь-яку неправову інформацію у професійній
діяльності.

Особливістю цього принципу є кмітливість, що виявляється в одержанні,
використанні, поширенні та зберіганні юристом як правової, так і не
правової інформації. Вміле оперування інформацією на всіх етапах
притаманне високоінтелектуальним юристам.

Альтернативність версій., висунутих іншими особами, означає насамперед
повагу юриста до думок своїх колег, а також громадян. Цей принцип є
міцним фундаментом інтелектуальної культури юриста. Зрозуміло, що при
цьому можуть виникати нові ідеї. Професійна діяльність юриста завжди
відзначається новизною, евристичністю пошуку розв’язання проблеми. Юрист
має змогу не тільки розширити джерельну юридичну базу, а й знайти
підтвердження своїм діям, краще прогнозувати, передбачати наслідки і
коригувати дії.

Однак альтернативність версій, висунених іншими особами, не виключає
самостійності прийняття юристом рішень. Інтелектуальна культура вбирає у
себе й уміння використовувати наукові здобутки суспільних галузей знань.

Необхідним принципом інтелектуальної культури юриста є поміркованість і
виваженість прийняття рішень. Загалом поміркованість – це інтелектуальна
здатність визначати спільні та відмінні риси правових явищ. Характерною
особливістю поміркованості юриста є його дипломатичні, зважені стосунки
з колегами та громадянами, уміння говорити й вислуховувати
співбесідника, уникати конфліктів, зберігати таємницю слідства тощо.
Принцип поміркованості та зваженості інтелектуальної культури юриста
спрямований на прийняття справедливого рішення. Це і розсудливість, і
одна із гарантій дотримання правового почуття.

Інтелектуальній культурі юриста властиві певні функції. Вони дають змогу
здійснювати той чи інший інтелектуальний вимір юридичної діяльності.

Розглядаючи усвідомлення правником закономірностей юридичної діяльності
як функцію інтелектуальної культури, треба наголосити, що до уваги
беруться закономірності суспільного розвитку. Юрист, перебуваючи в
інтелектуальному середовищі, виробляє у себе правові почуття, спрямовані
на справедливе виконання професійних дій. Рівень інтелектуального
розвитку дає змогу юристові передбачити несподіванки і бути готовим до
них.

Що стосується підвищення культури застосування знань на практиці, то ця
функція передусім формує у правника юридичне мислення, професійну
принциповість. Адже

юридична діяльність – це фактично інтелектуальна боротьба фахівця права
з усіма учасниками справи. Причому ця боротьба ведеться за високими
правилами загальної культури та її інтелектуальними компонентами.

У сучасних умовах, як зазначає В. Мовчан, поняття «повчання» вживається
рідко і переважно з негативним емоційним забарвленням [1003 с. 82].
Проте саме завдяки високій інтелектуальній культурі юрист має моральне
право повчати інших (малодосвідчених), але на матеріалах правничої
практики. Інтелектуальне повчання органічно пов’язане з моральністю.

У теоретичній сфері ця функція не діє, оскільки її виконує
юрист-педагог. У цьому процесі враховується як загальносвітоглядне, так
і фахове Інтелектуальне формування юриста, рівень розвитку його
природних здібностей. Поза цими умовами юрист не має морального права
здійснювати таке повчання.

Отже, інтелектуальна культура юриста відображає таку систему правових
цінностей, яка відповідає рівневі досягнутого юристом правового прогресу
і відображає стан свободи правника, інші найважливіші соціальні
цінності. Вона є захисним механізмом, дія якого виявляється в
специфічному способі аналізу правових проблем (при цьому ігноруються
емоційні та афектні почуття), а також виробляє здатність юриста
справлятися зі складними правовими завданнями, успішно включатися у
соціокультурне життя. Межі впливу інтелектуальної культури залежать від
широти мислення юриста, володіння психічними категоріями, творчого
використання знань.

Предметом інтелектуальної культури юриста є система його розумових
здібностей, стратегія і тактика розв’язання правових проблем, ефективний
підхід до ситуації, що вимагає активної пізнавальної діяльності.

Завданням інтелектуальної культури є розвиток інтелектуальних здібностей
юриста, творчого професійного мислення й ерудиції, культури
інтелектуальних почуттів, високих особистих моральних якостей, глибокої
поваги до права, відповідальності за долю людей, здатності самокритично
оцінювати результати власної діяльності.

3.3. Внутрішня культура юриста

Внутрішні елементи культури юриста це накопичені правові знання,
враження, переживання, які виявляються у поглядах, смаках, думках,
почуттях, нахилах, звичках. Ці елементи культури створюють своєрідний
внутрішній (невидимий) світ особи, її характеризує уміння юриста
мислити, здійснювати вольове регулювання професійної діяльності. Тобто
йдеться про єдність розуму і почуттів. Так чи інакше внутрішня культура
регулює поведінку юриста на свідомому і підсвідомому рівнях, запобігає
стандартній реакції на правові ситуації, що, як зазначає С. Лазарєв, є
віддзеркаленням внутрішньої культури і підсвідомості людини [93, с. 50].

Отже, внутрішня культура юриста – це уміння регулювати почуття,
формувати переконання з метою розв’язання правових завдань. Вона
виступає регулятором підсвідомої сфери, у якій не завжди закладена
позитивна інформація. С. Лазарєв вважає, що це може бути наслідком
неправильних дій навіть попередніх поколінь [92, с. 80]. Роль
внутрішньої культури полягає в тому, щоб інтелектуально-вольовими
зусиллями впливати на підсвідомість і тим самим забезпечувати своєрідну
збалансованість свідомості, почуттів і дій.

Культура почуттів передбачає певну емоційну усталеність сприйняття
конкретних явищ, процесів, предметів. Культура правових почуттів
(«професійного смаку») забезпечує створення адекватної атмосфери, яка
сприяє встановленню істини правового явища. Культура правового почуття
юриста активізує боротьбу за справедливість засобами психологічної
налаштованості, чутливості, емоційного сприйняття правових явищ. Юрист,
діючи у межах закону чи його припису, одночасно сприймає закон через
почуття.

До внутрішньої культури належить сумління юриста як складовий елемент
свідомості. Воно спонукає до утвердження істини, розсудливості,
доброзичливості, вказує на високе моральне ставлення до виконання
службового обов’язку. Через внутрішню культуру юрист усвідомлює
морально-духовну цінність професійної діяльності.

Формування внутрішніх переконань юриста органічно пов’язане з інтуїцією,
внутрішнім переконанням та внутрішнім імперативом. Так, юриста (особливо
слідчого та судцю) ніхто не має права примусити змінити своє внутрішнє
переконання. Хоча специфіка юридичної праці не виключає певного (хоча б
короткочасного) сумніву. І перш ніж виявляти своє внутрішнє переконання,
правникові доцільно розібратися з власними думками (він може відчувати
недовіру чи підозру), здогадками чи побоюваннями. Коли відбувається
пошук істини, існує й певна культура сумніву як важливий компонент
юридичного мислення. Проте культура сумніву насамперед повинна
спрямовуватися на захист гідності людини, запобігання зайвого
хвилювання, побоювання.

Внутрішні елементи культури юриста формуються під впливом певних норм.
Практично усі моральні принципи та норми можна вважати основними
засобами впливу на внутрішні елементи культури юриста. Насамперед – це
ввічливість, вдумливість, поміркованість, тактовність, чесність,
правдивість, відвертість, простота, скромність, великодушність,
вірність, чуйність, уважність, моральна чистота, взаємоповага,
взаємодопомога тощо.

Внутрішню культуру юриста визначають такі основні принципи: збереження
професійної таємниці, дотримання слова, толерантність, взаємоповага,
духовний і моральний самоконтроль, самовідданість.

Професійна діяльність юриста пов’язана з необхідністю зберігати
професійні (службові) таємниці і таємниці інших осіб, учасників
правового процесу. Збереження таємниці є природним імперативом юриста.
Специфіка його професії ставить додаткові вимоги до дотримання таємниці
особи. Порушення цього принципу може призвести до дисгармонії у пізнанні
правової істини.

Принцип дотримання слова характеризує юриста як гідну людину, здатну
поважати інших. Дотримуючись даного слова, юрист тим самим чинить
виховний вплив на громадян (учасників юридичного процесу), активізує їх
взаємодію у конкретній правовій ситуації, підвищує загальну й особливо
правову свідомість. Тому дисципліна слова, вірність йому свідчить про
свідому державну відповідальність правника.

Цей принцип віддзеркалює внутрішній стан юриста, його внутрішню
культуру. У такому контексті він виступає як соціокультурне явище.

Службовий обов’язок правника вимагає толерантного ставлення до людей.
Юридична діяльність передбачає терпимість, уміння вислухати іншу людину,
зрозуміти її. Принцип толерантності є певним виявом превентивної
дипломатії стосовно суб’єктів правового процесу, у тому числі тих, які
причетні до правопорушення. Превентивна дипломатія передусім спрямована
на узгодження інтересів юриста і громадянина, забезпечення компромісу і
злагоди. Висока толерантність спонукає юриста поступатися власними
інтересами задля справедливого прийняття правових рішень.

Принцип взаємоповаги органічно поєднує у собі визнання гідності
співбесідника, глибоке розуміння природи людини, її самооцінки
індивідуальних особливостей, характеру. Усвідомлення власної
морально-правової відповідальності як службової особи юрист може досягти
завдяки великодушності, тобто високій культурі душі і духу. Розв’язуючи
ту чи іншу правову проблему, юрист повинен виявляти повагу навіть до
злісного правопорушника, прагнучи зробити наголос на його позитивних
якостях. Тим самим він може розраховувати на більшу довіру учасників
процесу, що сприятиме прийняттю справедливого рішення.

Принцип взаємоповаги виключає будь-яке зневажливе ставлення до людей.
Юрист зобов’язаний так налагодити стосунки з громадянами, щоб виключити,
як наголошує С. Лазарєв, будь-яку претензію як програму знищення того,
до кого вона звернена [92, с. 81-82]. Принцип взаємоповаги не допускає
чванства, самозакоханості. На думку Е. Фромма, такі дії є виявом
нарцисизму, коли психічний стан особи зосереджується на власній персоні
[148, с. 416]. Надмірна самозакоханість, замилування собою суперечать
духовним нормам. Юридична практика передбачає духовний та моральний
самоконтроль, запобігання категоричності власних суджень, умовиводів. Не
можна допускати, як зазначає К. Ясперс, щоб матеріальне брало гору, адже
згідно з духовними нормами воно не повинно бути на першому плані [161,
с. 40]. Юрист, керуючись високою духовністю, завжди ближчий до істини.
Адже він вирішує долю людей, а значить, має керуватися верховенством
права, чесністю й самовідданістю, бути безкорисливим.

П. Сорокін стверджує, що раніше накопичена людством культура може
впливати на людей і сьогодні, оскільки особа, суспільство і культура –
це нерозривна взаємозалежна тріада [ 135, с. 218].

Внутрішня культура юриста певною мірою акумулює (за принципом
збереження) духовність. У природі збереження енергії є законом,
Наприклад, у фізиці закон збереження й перетворення енергії в механічних
та теплових процесах, перехід речовини з рідкого стану у газоподібний, і
навпаки та інші закони, які відображають кінетичну та потенціальну
енергію. Ці закони розглядаються окремо у двох системах -замкненій і
незамкненій.

Внутрішній світ людини також відображає своєрідний закон збереження.
Тільки тут замкненої системи не існує, оскільки життєдіяльність особи
завжди пов’язана з дією зовнішніх сил, які зрівноважуються з
внутрішніми. Тобто сума зовнішніх і внутрішніх сил людини є величиною
сталою, константою, а імпульси однієї людини передають їх частину іншим.
Це ж стосується і думок, які з нічого не виникають і безслідно не
зникають, а переходять від однієї людини до іншої і впливають
(змінюються кількісно) на психічний стан останньої. В цьому випадку
виявляється відомий третій закон Ньютона: сила дії дорівнює силі
протидії.

Отже, внутрішня культура активно впливає на професійну діяльність
юриста, внутрішній високоморальний світ якого породжує відповідні думки,
що спричиняються до кваліфікованих дій.

Доцільно виокремити основні напрями функціонування внутрішньої культури
юриста, а саме:

– запобігання ненависті, заздрості, агресії, образі, роздратованості,
злості, лихослів’ю, насильству, гніву, осуду себе та інших,
невиправданому прискоренню подій;

– вироблення почуття любові, дисципліни, свідомості, щирості, сорому
єдності і злагоди, що є таємницею миру;

– уміння прощати, бажати добра, розкаюватися, просити, захищати
ображених, відстоювати справедливість;

– блокування ревнощів, помсти, хвалькуватості, нарікання, презирства,
жалю за минулим, надмірного зосередження на матеріальному;

– готовність до матеріальної та інтелектуальної втрати.

Внутрішня культура юриста спрямована передусім на підвищення його
духовності. В іншому випадку порушуються норми природного права, тобто
деформується духовний баланс, що негативно позначається на
професіоналізмі правника. Зокрема, слід засвоїти своєрідні закони
отримання і давання: чим більше ми хочемо отримати, тим більше треба
добровільно віддавати. Можна заперечити відоме прислів’я: «хотіти не
шкідливо», яке направлене на порушення норм духовного права. Адже
невміле і надмірне хотіння призводить, як правило, до нещастя.

Отже, внутрішня культура юриста є складовими його духовної культури
загалом. Юрист, який відзначається високою внутрішньою культурою – це
справжній фахівець, людина духовно багата. Такі юристи потрібні
сьогодні, коли відбувається важливий процес встановлення цивілізованого
правопорядку в Україні.

3.4. Емоційна культура юриста

Відомо, що емоції є однією із форм самореалізації особистості. Реагуючи
на життєві проблеми серцем і душею, сприймаючи їх внутрішнім чуттям, ми
інтуїтивно схоплюємо сутність проблеми, глибоко і повно аналізуємо її.
Емоції відображають внутрішні переживання, хвилювання людини.
Емоційність – це реакція організму на певні дії, факти соціального чи
особистого життя.

На думку К. Ізарда, існують три види вияву емоцій: переживання,
відчуття, зовнішній вираз емоцій [70, 17]. Усі ці емоції можна
спостерігати одночасно, коли зовнішньо виявляються підвищений голос,
нестримні рухи, зміна виразу обличчя та ін. Зрозуміло, що одні і ті ж
емоції неоднаково впливають на різних людей або виявляються з різною
силою.

Встановлено, що емоції людини викликають зміни у судинній і дихальній
системах, впливають на сприйняття, думки, дії, активізують або
«паралізують» автономну нервову систему. Людина, яка радіє, сприймає
світ як веселку, а засмучена болісно реагує на зауваження, вважає їх
критичними тощо; перелякана людина бачить лише те, що її лякає (недарма
кажуть, що страх має великі очі). Емоції впливають на пам’ять, мислення,
уяву, захоплення, на загальний розвиток людини. Крім цього, на
емоційному стані позначається минулий досвід, уся життєдіяльність
людини, оцінка нею ситуації, що склалася.

Виділяють емоції прості й складні, активні (стенічні) й пасивні
(астенічні), позитивні й негативні та ін. Емоції залежать від багатьох
факторів, серед яких індивідуальні особливості людини; фактор часу,
залежно від якого емоційна реакція може набувати характеру афекту, що
розвивається або викликає відповідний настрій; якісні особливості,
потреби тощо. Людині властиві такі види емоцій як: морально-політичні,
інтелектуальні, естетичні, правові та ін. Вони пов’язані з почуттям
патріотизму, національної гордості, колективізму, обов’язку. Людина
переживає почуття допитливості, здивування, прекрасного, підвищеного,
героїчного, трагічного, нового, сумніви тощо.

Що стосується правничої сфери, то актуальності набувають проблеми
емоційного ставлення юриста до владно-розпорядчих наказів і взагалі до
права та держави.

Юристові як особистості властиві різноманітні емоції: задоволення –
незадоволення, напруга – розслаблення, збудження – заспокоєння, радість
– сум та ін. Така полярність емоцій, часом їх різка зміна, виникає
навіть незалежно від волі юриста, на основі почуттів, оскільки емоційну
реакцію суттєво зумовлюють багатовимірність і суперечливість реальної
дійсності.

Емоції і почуття виконують різні функції. Одні є загальною реакцією
організму на життєво важливі події, інші – відображенням ставлення
людини до дійсності. Емоції пов’язані

з почуттями. Проте почуття – вища форма емоційного сприйняття та
відображення дійсності (почуття власної гідності, симпатії, обов’язку
тощо). Іншими словами, якщо до нижчих (простих) видів емоцій можна
віднести страх, гнів, радість, то до вищих – моральні, інтелектуальні,
естетичні почуття. Добрі почуття викликають позитивні, а погані –
відповідно негативні емоції, що свідчить про їхню взаємозалежність,
виявляє подальший емоційний тон відчуттів.

Для юриста важливим є правове почуття як результат комплексного
емоційного сприйняття права. Правове почуття ніби узагальнює почуття
законності, власного обов’язку, справедливості, милосердя,
відповідальності, сумнів і впевненість у процесі пошуку істини.

До юристів громадяни звертаються, як правило, в екстремальних ситуаціях,
що виникають у результаті загострення пристрастей та почуттів. Проте
юрист зобов’язаний стримувати вияв власних негативних емоцій,
контролювати свої почуття, скеровувати їх у потрібне русло. Тому
наголосимо, емоційна культура створює своєрідний внутрішній механізм,
який контролює і спрямовує почуття юриста на розуміння суті тієї чи
іншої правової проблеми.

Юридична зацікавленість як принцип емоційної культури є результатом
психологічної напруженості у професійній діяльності юриста. Адже
будь-який інтерес – це певною мірою підвищення психічної енергії,
внаслідок чого можлива втрата пильності та об’єктивності. Тому юридична
зацікавленість передбачає передусім наявність таких властивостей, як
емоційна рівновага, зваженість, а також широкомасштабну діяльність
службової особи. Виключається емоційне захоплення одним лише прагненням,
враховується потреба та можливість задовольнити його саме правовим
способом. Зацікавленість слугує своєрідним індикатором. Вона
позначається на творчості юриста, впливає на несловесні емоційні вияви:
жести, міміку, рухи, голос тощо, їх треба уміло використовувати у
практичній діяльності, наприклад, при створенні кримінологічного
портрета злочинця та його читанні. При цьому юридична зацікавленість
«працює» у максимальному режимі.

Емоційна культура відображає форуму і зміст професійної дійсності
(юридичної практики). Йдеться про особисте переживання юристом почуттів
й емоцій людини, котра скоїла правопорушення, особливо її почуттів після
винесення вироку у суді.

Професійні можливості юриста значно зростають за умови високої емоційної
культури. І навпаки, нерозвинені емоції можуть спричинитися до порушення
службової дисципліни, втрати працездатності, розладу психіки і здоров’я.

Рівень емоційної культури залежить від психічних особливостей юриста,
його вихованості та інших чинників. Упродовж усієї професійної
діяльності формується й удосконалюється емоційний досвід, підвищується
емоційна культура. Остання ніби збалансовує надто слабкі й дуже сильні
емоційні збудження, орієнтує на те, щоб встановити емоційні обмеження,
ліквідувати причини неконтрольованого емоційного стану.

Емоційна культура юриста – це здатність юриста на основі правових
почуттів здійснювати вольовий вплив на емоцігенно-правову ситуацію при
виконанні службового обов’язку.

Провідним компонентом емоційної культури є здатність регулювати
емоцігенно-правову ситуацію, яка відображає динаміку службової
діяльності юриста, спрямованої на пошук правової істини. Очевидно, що
емоційна культура у кожній такій ситуації проходить певні стадії, які
можна виділити як три стадії функціонування емоцігенно-правової
ситуації.

Перша стадія виявляється при одержанні юристом інформації щодо правового
факта. Це, зокрема, може бути інформація про вчинений злочин чи виїзд на
місце події, втрату свідків, повернення справи на додаткове
розслідування, різні процесуальні порушення тощо. Така
емоцігенно-правова ситуація вимагає від юриста врівноваженості,
витримки. Емоційна культура застерігає його від запальності, емоційного
зриву. Тут вплив емоційної культури сприяє врегулюванню (погашенню)
негативних емоцій, які зумовлені конкретним правовим явищем.

На другій стадії емоційна культура юриста спрямовується на аналіз
правового факта, його вивчення та дослідження, дає поштовх до творчості
й активного пошуку правильного правового рішення.

У третій (заключній) стадії виявляється регулятивна функція емоційної
культури. Будь-яка юридична справа, як відомо, завершується прийняттям
рішення, яке потребує певних інтелектуальних зусиль та емоцій. Емоційна
культура у цьому випадку застерігає юриста від емоційного прийняття
рішення. Тут головним є стан виваженості, що й забезпечує встановлення
справедливості.

Вольовий вплив як елемент емоційної культури юриста сприяє виробленню
правомірної поведінки при вирішенні юридичних справ.

Отже, дії юриста мають бути позбавлені надмірного впливу як негативних,
так і позитивних емоцій, оскільки перші призводять до недооцінки, а
другі – до переоцінки ситуації. Тому саме тут потрібні вольові зусилля,
які попри все стримують негативне чи позитивне враження від правового
явища.

З набуттям юристом практичного досвіду воля превалює над почуттями, в
результаті чого підвищується рівень самоконтролю. Це свідчить про
особисті здобутки юриста у пізнанні правової дійсності, які формують
культуру професійних почуттів. Така взаємодія емоцій і почуттів є
відображенням закономірного процесу пізнання світу. Загалом культура
почуттів є гарантом культури виявлення емоцій. Певною мірою тут
спостерігається вплив культури на функціонування системи «воля – почуття
– емоції».

Здатність використовувати емоційні прийоми у службовій діяльності є
ознакою професійної майстерності юриста. Дійсно, емоційні прийоми у
юридичній діяльності бажані й необхідні, оскільки вони дають змогу
створити певний настрій в учасників юридичної справи. Тут важливо
розрізняти два моменти.

По-перше, якщо йдеться про природні позитивні емоції, то вольові зусилля
повинні спрямовуватися в бік гальмування. Занадто велика позитивна
емоційність юриста може бути сприйнята співрозмовником як несерйозне
ставлення до службового обов’язку. Але часто юристові доводиться
вдаватися до штучного виявлення власних позитивних емоцій, щоб,
наприклад, викликати співрозмовника на відверту бесіду.

По-друге, трапляється, що у юриста виникають негативні емоції. Тоді
емоцігенно-правова ситуація вимагає насичення їх позитивним змістом.
Знову ж таки юрист може «піддатися» впливу негативних емоцій, щоб
викликати відповідну реакцію у співрозмовника чи «увійти» в його
емоційний стан. Такий тактичний прийом жодною мірою не спрямований на
те, щоб використати співрозмовника з власною метою, принизити його
гідність. Вміле оперування емоційними прийомами потрібне правникові для
ефективної службової діяльності.

Емоційна культура юриста виявляється у певних принципах: пошук правової
істини, емоційно-правова оптимальність та ефективність, емоційно-правова
рівновага, юридична зацікавленість.

Пошук правової істини – це не тільки те, до чого прагне кожна людина, а
й суть усієї юридичної діяльності. Йдеться про емоційний момент оцінки
фактів правової дійсності за їх психологічною ознакою. Відомо, що у
процесі встановлення істини виникають численні негаразди. Одна з проблем
полягає у наявності в учасників правової ситуації альтернативних думок.
Консенсус тут не завжди виправданий. Річ у тім, що кожне правопорушення,
посягання на людську гідність має й психологічні причини. Узагальнюючи
їх, юрист виробляє у собі таке правове почуття, яке забезпечує
аргументоване встановлення істини.

Емоційна культура допомагає правникові виділити правове завдання,
сформувати емоційно-правове судження, спрямувати теоретичні зусилля на
подолання негативної емоційності. Адже пошук правової істини – це
реальна ймовірність її віднаходження за умови вмілого регулювання
емоціями, глибокого проникнення у психологію, розуміння існуючих
суперечностей у суспільстві.

Щоб точніше з’ясувати природу емоційної культури юриста, побачити її
відмінність від інших психологічних явищ, потрібно визначити
емоційно-правові межі впливу, передусім внутрішні. Напевно, обмеженість
емоційної культури має одноособовий і внутрішньосистемний характер.
Причому як і в інших явищах, тут існують верхня і нижня межі, порушення
яких недопустиме у юридичній діяльності.

Обидва випадки потребують такої емоційної культури, яка б не завдавала
шкоди юристові особисто й учасникам процесу. Умовно виявлення емоцій
(емоційне піднесення, емоційний спад) можна зіставити з математичною
кривою (не обов’язково синусоїдою), верхня й нижня точки по всій осі
якої не перевершують певної константи. Вибір такого статого числа
зумовлює кожна емоцігенно-правова ситуація. Наприклад, це може бути та
«доза» емоцій, після якої юрист «виходить» з себе, не володіє собою.
Зрозуміло, що межі емоційної культури він визначає одноосібне, залежно
від правового почуття.

Мистецтво емоційної культури ґрунтується й на таких принципах, як
емоційно-правова оптимальність та ефективність юридичної діяльності.
Уміння уявно поставити себе на місце іншої людини і розглянути ситуацію
з її позиції, перейнятися її почуттями дає змогу зняти напругу, звести
до мінімуму негативні емоції. Тим самим забезпечуються висока
моральність почуттів і вчинків, гуманізм, справедливість.

Оптимальності й ефективності емоційної діяльності юриста можна досягти,
вдаючись до різноманітних правових прийомів. Наприклад, якщо у процесі
розв’язання правового

питання познайомити правопорушника з можливими максимальними наслідками,
то його емоційна збудженість може ефективно вплинути на хід справи.

Наголосимо, що на кожен вияв емоції існує відповідна правова реакція.
При цьому висока емоційна культура юриста дає змогу збалансувати різні
несподівані дії у межах права і досягти таким чином емоційно-правової
рівноваги. Цей принцип має емоційно-психологічний вимір, стабілізує
емоційну діяльність, спрямовує її у відповідне русло.

Вплив емоційної ^сультури на юридичну діяльність відбувається постійно.
Його можна простежити на дії функцій, які властиві емоційній культурі
юриста. Це врегулювання емоційно-правових процесів, піднесення рівня
правового почуття, вироблення емоційної орієнтації у правовому полі,
забезпечення емоційного діалогу учасників юридичної справи, недопущення
та разв’язання емоційно-правових конфліктів, виховання правової емпатії.

Ці функції фіксують загальне значення емоцій у юридичному процесі та
залежність, яка виникає між емоціями і правовими почуттями. Так, функція
врегулювання емвцій-но-правових процесів спрямована на піднесення
енергійності, настрою юриста, що впливає на правомірну поведінку у
практичній діяльності. Таке врегулювання виховує дисциплінованість,
ввічливість, загальну духовну культуру, формує силу волі та характер. Як
правило, функція врегулювання емоційно-правових процесів сприяє творчому
використанню пережитого емоційного потрясіння та створенню позитивної
реакції на будь-які правові процеси. Тобто завдяки емоційній культурі
юрист готовий до будь-якої емоцігенно-правової ситуації і його правова
поведінка буде виваженою.

Сама собою емоційна культура юриста без правового почуття не існує.
Пристосування емоцій юриста до поляризації професійних процесів
забезпечує функція піднесення правового почуття. Вона ніби виконує
зворотну роль: через зовнішні дії впорядковує внутрішні. Такий процес
можна назвати згасанням, омолодженням емоцій, після чого відбувається
тверезе осмислення на основі реальних почуттів. Тобто емоційна культура
контролює психолого-правові почуття, впорядковує їх. Крім цього, вона
застерігає від вияву так званої емоційної деформації (йдеться про
нещирість, награність почуттів), сприяє глибокому осмисленню правових
явищ, пізнанню об’єктивних проблем службової діяльності.

Важливе значення для юридичної практики має функція вироблення емоційної
орієнтації у правовому полі. Вона спрямована на формування творчого
мислення, підвищення продуктивності праці, на лаконічне поєднання різних
компонентів у розвитку особи. Ця функція дає змогу юристові правильно,
раціонально спрямовувати свої зусилля, бути готовим до сприйняття
негативного. Отже, мовиться про емоційний досвід юриста і розвиток
власної волі.

Як відомо, юридична діяльність побудована на діалогах. Емоційний діалог
учасників правового процесу покликана забезпечити емоційна культура.
Функція забезпечення емоційного діалогу учасників юридичної справи не
лише створює грунт для емоційного спілкування (воно вкрай необхідне), а
й виробляє у юриста вміння переконувати інших, що часто йому і
доводиться робити. Фактично правова істина, як правило, пізнається в
емоційному діалозі. Якщо він відбувається на високому професійному
рівні, то підвищується цінність юридичної праці, авторитет фахівця
права.

Особливу роль у юридичній діяльності відіграє функція недопущення та
розв’язання емоційно-правових конфліктів. Як відомо, конфлікт – це вияв
об’єктивних чи суб’єктивних суперечностей, що виражаються у протиборстві
їхніх носіїв (сторін). А предметом конфлікту є об’єктивно існуюча
проблема, яка слугує причиною чвар. Кожна зі сторін зацікавлена у
розв’язанні проблеми на свою користь [93, с. 31, 37]. Зрозуміло, що
конфлікт супроводжується бурхливими емоціями, незважаючи на законність
дій будь-якої зі сторін. Тому функція недопущення та розв’язання
емоційно-правових конфліктів слугує врегулюванню передусім юридичних
конфліктів, застерігає від емоційних крайнощів, формуючи у юриста
емоційну витривалість, допомагаючи уникнути емоційної катастрофи –
«вибухових» дій, стресу, неконтрольованості у поведінці. Основна роль
цієї функції емоційної культури юриста не стільки у знятті напруги чи у
ліквідації самого конфлікту, скільки у зведенні до мінімуму небезпеки
від його розвитку, тобто в умілому управлінні зіткненнями. Це може
виконати юрист високої професійної майстерності та емоційної культури.

Своєрідною функцією емоційної культури є виховання правової емпатїі –
емоційного відгуку на переживання Іншої людини. Зрозуміло, що низька
емпатійність – це синонім бездушності, черствості, байдужості. Мати
розвинене почуття емпатії – це ніби мати додатковий зір і слух. Проте
надто висока емпатійність може стати причиною певних психологічних
ускладнень, посилити залежність юриста від психічного стану і настрою
оточуючих. Такий правник не є господарем власного емоційного стану, він
потрапляє у залежкість від пристрастей учасників юридичного процесу,
занадто інтенсивно переживаючи їхні радощі чи нещастя. Роль цієї функції
емоційної культури полягає ще й у забезпеченні оптимальної емпатійності,
яка сприяла б, а не перешкоджала виконанню професійних обов’язків.

Отже, емоційна культура має велике практичне значення для юриста.
Соціально-емоційна сутність права спонукає його зважати на емоційну
сферу правового життя. Тому завдання юриста полягає у тому, щоб виробити
здатність знаходити адекватну почуттям форму вираження, уміння
зіставляти силу емоцій з обставинами та причинами, що їх викликали.
Загалом мета емоційної культури – сприяти самовідволіканню юриста від
усіх емоційних недуг, забезпечувати стан рівноваги почуттів, необхідний
для успішної діяльності в галузі права.

Джерелом емоційної культури є внутрішній світ, культура душі, почуттів,
мислення, внутрішній імператив людини. Зрозуміло, що це стосується і
юридичної діяльності, яка потребує усталених внутрішніх переконань.

3.5. Педагогічна культура юриста

Педагогіка, як відомо, – це наука про виховання й навчання підростаючого
покоління. Однак у юридичній практиці педагогіка більшою мірою
стосується процесу виховання як динамічного складного явища, що
здійснюється на основі цілеспрямованого й організованого формування
громадянина незалежної держави. Тобто йдеться про виховання громадян,
які перебувають у правовому полі. Правове виховання здійснюють передусім
правники.

Виконання цієї функції є першочерговим професійним, юридичним,
службовим, функціональним тощо обов’язком фахівців права. І коли перед
юристом постає питання, з чого починати виконання своїх прямих
обов’язків, то відповідь однозначна – з правового виховання громадян. А
розкриття злочинів, вирішення цивільної справи, здійснення нотаріальних
дій – це питання наступного етапу. Нинішня ситуація свідчить, що
громадяни не знають (та й не всі можуть знати) тих елементарних правових
норм, яких потрібно дотримуватися у повсякденному житті. Це з одного
боку, а з іншого – навіть за наявності правового досвіду вони
часто-густо припускаються серйозних правопорушень. Іноді причина цього
криється у відсутності у громадян внутрішнього переконання, у зневірі в
ефективність правових

норм, песимізмі і розчаруванні. Тобто у них відсутнє якісне сприйняття
вимог чинного законодавства.

Проте кількість порушень норм права не зменшиться, якщо не буде
належного правового виховання. Інколи абсурдною виглядає юридична
діяльність, яка зводиться до ліквідації наслідків, а не усунення причин
правопорушення. Правда, останнє, на перший погляд, невидимий процес,
результати якого виявляться лише згодом. Та це правильний і справедливий
шлях до регулювання суспільних відносин (досвід держав із цивілізованим
правопорядком у цьому переконує). Однак в Україні триває невиправдана
практика гонитви за кінцевими результатами, за так званими показниками
роботи. А правове виховання, профілактична робота й надалі залишаються
поза увагою, про них згадують лише між іншим.

Розглянемо вимоги, які ставляться до юристів з метою поліпшення якості
правовиховної роботи. Стосовно особистості юриста ці вимоги передбачають
його педагогічну культуру, яка є необхідним складовим елементом
професійної культури в цілому. Адже освічений юрист – це передовсім той,
який добре знає методику здійснення правового виховання різних верств
населення, а його фаховість є результатом оволодіння певними різновидами
духовної культури.

Педагогічна культура юриста – це творче освоєння теорії й методики
проведення правового виховання громадян на засадах педагогічної теорії,
педагогічної технології та професійного такту.

Наголосимо, що майже вся професійна діяльність юриста зводиться до
правового виховання, яке можна розглядати у двох аспектах – загальному і
спеціальному.

Предметом нашого розгляду є саме спеціальне правове виховання як одна із
проблем юридичної деонтології. Проаналізуємо найтиповіші ситуації,
пов’язані зі спеціальним правовим вихованням. Перша ситуація зводиться
до практичних прийомів юридичної роботи, наприклад, допитування
правопорушника (зокрема потерпілого, свідків та ін.), розгляду заяв і
скарг громадян, виявлення складу правопорушення, пред’явлення
звинувачення, винесення вироку, відмова у позовній заяві тощо. Виконуючи
звичайну, повсякденну роботу, юрист тією чи іншою мірою виховує у
громадян повагу до права, делікатно вказує на причини порушення
встановлених державою правил поведінки. Ці елементи правового виховання
присутні навіть у технічних нотаріальних діях. Загалом, будь-який
діловий контакт з юристом має виховний характер.

Специфіка другої ситуації також полягає у діях юриста, до яких він
вдається у випадку порушення громадянами правових норм. Насамперед це
стосується тих, хто вже притягався до різних видів юридичної
відповідальності. Звичайно, до такої категорії не обов’язково мусять
належати особи, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, чи
злісні правопорушники. Просто через певні обставини окремі громадяни
можуть часто потрапляти в поле зору правоохоронних органів. Тому їхнє
правове виховання повинно здійснюватися інтенсивніше, продуманіше. Одних
профілактичних заходів інколи вже замало.

Нарешті, у третьому випадку спеціальне правове виховання зводиться до
профілактичного обліку тих громадян, які злісно порушують вимоги права.
Це активна форма профілактичної роботи осіб, які поставлені на облік як
суспільне небезпечні. Навіть справедливе покарання розцінюється як один
з прийомів правового виховання.

Сформульоване визначення педагогічної культури юриста передбачає, що
юрист повинен мати хоча б елементарні педагогічні знання, здібності та
навички правовиховної роботи. Це завдання окремих видів культур
(субкультур), а особливо педагогічної культури юриста, основний зміст
якої визначають структурні елементи.

Так, одним із них є спеціалізована педагогічна теорія {техніка). І.
Зязюн, Л. Крамушенко, І. Кривонос зазначають, що педагогічна техніка –
це вміння використовувати власні психофізичні дані як засіб виховного
впливу. Це володіння комплексом прийомів, який допомагає педагогові
глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у
виховній роботі [114, с. 49]. Розрізняється внутрішня педагогічна
техніка (створення внутрішнього переживання особистості, психологічне
настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і
почуття) та зовнішня педагогічна техніка (втілення внутрішнього
переживання особистості вчителя у його тілесній природі – міміці,
голосі, мовленні, рухах, пластиці) [262, с. 49].

У юридичній практиці внутрішня і зовнішня педагогічні техніки набувають,
зрозуміло, спеціалізованого характеру. Адже юрист має справу з широкою
умовною аудиторією, до якої входять усі верстви населення. Також, окрім
правового виховання, юрист здійснює комплекс завдань державного
характеру для регулювання суспільних відносин. Усе це потребує
організаційно-педагогічних здібностей, широкого світогляду і спеціальних
підходів. Тому до педагогічної техніки юриста, на думку Г. Ризза, можна
віднести такі види культур: культуру цілепокладання, культуру
педагогічних знань, світоглядну культуру, культуру мислення, культуру
почуттів, культуру спілкування, організаційну культуру [119, с.
114-116]. Завдання педагогічної техніки полягає в умінні юриста керувати
своєю поведінкою та впливати на громадян.

Загалом юридичну діяльність можна розглядати і як мистецтво, і як
технологію. Мистецтво засноване на інтуіції, а технологія – на
закономірностях науки. Фактично, як зазначають О. Падалка, А. Нісімчук,
І. Смолюк, О. Шпак, юридична наука розпочинається з мистецтва, а
закінчується технологією [112, с. 128]. Адже у правовому регулюванні
суспільних відносин юрист використовує знання педагогічної техніки,
мистецтво професії і впроваджує їх у практику. Наразі це впровадження
ґрунтується на юридичній науці, на встановлених юридичних
закономірностях. Тобто педагогічна технологія визначає стратегію
юридичної діяльності, програму впровадження дійових заходів з метою
домогтися панування права в суспільстві. В цьому випадку вона відображає
будь-який юридичний процес, вказує шляхи вирішення конкретної юридичної
справи.

Важливим складовим елементом педагогічної культури юриста є його
професійний такт. За формою ця категорія нічим особливим не
відрізняється від звичайної людської тактовності, ввічливості, уважності
тощо. Ці загальнолюдські якості потрібні юристові, тому що він має
справу переважно з людьми не досить високих моральних якостей, із
зіпсованою людською психікою. Тож професійний такт юристові потрібний
для спілкування не лише з колегами, друзями, знайомими, а й з усіма
громадянами, які відвідують юридичну установу, навіть зі злочинцями.
Адже нескінченні зауваження, докори, звинувачення, погрози, окрики
неприємно впливають на відвідувачів.

Юрист не має права цілеспрямовано випробовувати терпіння людей, оскільки
вони можуть його втратити. Громадяни відстоюють власну честь і гідність
так, як можуть і вміють, часто у нетактовній формі. Однак нетактовність
юриста викликає нетактовність у його клієнтів.

Зауважимо, що професійний такт – це спеціальне фахове уміння, за
допомогою якого юрист у кожному конкретному випадку застосовує до
правопорушників найефективніший засіб виховного впливу. Його можна
інакше назвати педагогічним підходом до правопорушників або
психологічним доглядом. Це своєрідний паспорт загальної культури юриста.

Вирізняються такі основні принципи педагогічної культури юриста:
педагогічні здібності, евристичність, внутрішня зібраність під час
вибору лінії поведінки, мовленнєвий етикет, відповідальне ставлення до
правового виховання громадян, почуття міри, принциповість,
поступливість; почуття гумору.

Нині юридична професія стає дедалі масовішою, навіть модною. Однак не
всі майбутні та й теперішні юристи мають нахил до такої діяльності,
певні здібності у здійсненні правового виховання громадян. Адже юрист
повинен вміти створювати педагогічні технології щодо індивідуальних
особливостей громадян так, як це робить шкільний учитель, на що вказує
І. Зязюн [114, с. 6].

В. Яловик на основі досліджень інших авторів вказує на основні різновиди
педагогічних здібностей [160, с. 245-246]. Вважаємо, що успішну юридичну
практику забезпечують дидактичні здібності (готовність юриста виховувати
громадян, творчо розвивати юридичне мислення, привчати їх до
самостійного опанування елементарними правовими знаннями), комунікативні
здібності (уміння легко вступати в контакт з населенням, встановлювати з
ним правильні ділові взаємовідносини), конструктивні здібності
(здатність передбачати результати своєї роботи, а також помилки і
можливі негаразди, проектувати якість юридичних знань громадян),
гностичні здібності (уміння пізнавати зміст правового явища,
закономірності поведінки громадян, а також власне самопізнання),
перцептивні здібності (здатність розуміти психічний стан громадянина,
вміти фіксувати деталі його поведінки, а з виразу обличчя судити про
винність у кожному конкретному випадку), інтелектуальні здібності
(розуміння власного призначення, правових явищ, принципів, законів
природи, теорій, проблем тощо), а також деякі організаторські здібності,
яких вимагає певна ситуація.

Важливе значення для розвитку педагогічно-юридичної майстерності має
соціалізація. Зазначимо, що перерва у педагогічній діяльності негативно
позначається на професійному рівні юриста, його педагогічні навички
розвиваються у практичному виховному процесі. До речі, усі посадові
особи (у тому числі народні депутати, судді Конституційного Суду) мають
право займатися педагогічною діяльністю, працювати за сумісництвом.

Такий принцип педагогічної культури юриста, як евристичність, виявляє
творчий підхід до правового виховання громадян, спонукає юриста до
наповнення традиційного правового впливу новими формами, які
відповідають сучасному соціальному й економічному розвиткові держави.
Створення проблемної ситуації, залучення співрозмовників до її
розв’язання свідчать про високу педагогічну культуру юриста. Тут важливі
делікатність і доречність поставлених запитань, реплік, відсутність
іронії чи зневаги до інших учасників правової ситуації. Евристичність
педагогічної культури найпомітніше виявляється в запитаннях юриста.

Педагогічна культура юриста передбачає його внутрішню зібраність при
виборі лінії поведінки. Адже перше враження громадянина про юриста
досить часто буває остаточним. З перших хвилин зустрічі юрист активно чи
пасивно піддається перевірці на витримку, кмітливість, дотепність,
інтелектуальність. Його постава, вираз очей, тон бесіди безпосередньо
впливають на зміст висловленого.

Педагогічна культура – це також належне володіння культурою професійної
мови, дотримання мовленнєвого етикету. У мовленні застосовуються і
несловесні елементи – міміка, жести, поведінка тощо. Вони також
виконують комунікативні функції і формують певний мовленнєвий етикет
юриста. Таким чином останній можна розглянути як поведінку юриста
загалом.

Сутність педагогічної культури становлять: зацікавленість населення у
сповідуванні правових норм, вміння визначити якість та обсяг доступного,
повчального матеріалу, дотримання службової таємниці, поєднання правових
норм з духовними та ін. Головне завдання у педагогічній діяльності
юриста – довести людям, чого від них вимагають держава, суспільство, і
навчити дотримуватися цих вимог.

Важливим принципом педагогічної культури є почуття міри. При цьому
збільшення вимогливості юриста до членів суспільства не обов’язково
спричиниться до більшої поваги з боку останніх. Тут необхідне почуття
міри, критерії якого встановити доволі важко. Почуття міри виявляється в
деяких тактичних діях юриста, які дають змогу юристові умовно зблизитися
навіть з правопорушником. Це своєрідний ігровий хід, але без ницості.
Почуття міри виявляється також в індивідуальному підході до всього
юридичного процесу або окремих його стадій. Не менш важливим є
налагодження ділового партнерства, що дає змогу юристові поводитися зі
злочинцем як з рівним. Так чи інакше почуття міри досить точно
характеризує ступінь педагогічної культури юриста.

Логіка юридичної діяльності вимагає як принциповості, так і
поступливості у деяких питаннях. Цей принцип педагогічної культури
зумовлений тим, що службова діяльність працівників побудована на
справедливій принциповості, на встановленні істини й прийнятті
правильних рішень. Важливим для професії юриста є вміння виділити
основне й другорядне. Педагогічна майстерність спонукає правника бути
принциповим у значному й поступливим у малому. Юрист в окремих випадках
може виявляти податливість (особливо тоді, коли його впевненість
необгрунтована) або більше орієнтуватися на компроміс. Така поведінка не
означає нехтування деякими правопорушеннями чи всепрощення. Просто
професійна тактика вимагає відступів задля розв’язання основних правових
завдань.

У педагогічному впливі на населення присутня певна експресивність. Юрист
не може обійтися без почуття гумору. Це, з одного боку, підкреслює його
доступність, емоційний стан, а з іншого – психологічно готує тих, хто ще
внутрішньо не налаштувався сприймати юриста як свого захисника чи
порадника. Сам повчальний тон мало переконує, і не кожен уміє повчати.
Але, жартуючи, розповідаючи навіть застарілі банальні історії, юрист має
змогу проводити свою правовиховну лінію.

Сутність педагогічної культури юриста реалізується через низку функцій,
головними з яких є такі:

– формування здатності педагогічної спостережливості і передбачливості;

– набуття уміння аргументації юридичних доказів, тактики й етики допиту;

– підвищення культури юридичного діалогу;

– піднесення якості юридичних консультацій;

– досягнення ефективного двостороннього процесу у вихованні;

– застереження від педагогічного свавілля;

– виховання юридичної активності населення, юридичної просвіти.

Одна із основних функцій педагогічної культури юриста – формування
здатності педагогічної спостережливості та передбачливості. Йдеться про
здатність юриста відчути якісні та кількісні зміни у поведінці
громадянина, у конкретному правовому явищі. Зокрема, завдяки
спостережливості можна виявити ступінь причетності особи до юридичної
справи, тенденції розвитку подій, що відбувалися, зрозуміти психічний
стан людини на різних етапах. Взагалі кожний контакт з громадянином
юрист розпочинає зі спостереження. Це дає змогу передбачати майбутню
поведінку громадянина, прогнозувати перспективу розвитку подій, робити
більш обґрунтовані юридичні висновки. Загалом з цією функцією
педагогічної культури юриста пов’язане своєрідне педагогічне
діагностування поведінки особи в конкретній правовій ситуації.

Важливість такої функції педагогічної культури правника, як набуття
уміння аргументувати юридичні докази, тактики й етики допиту,
пояснюється тим, що це завдання лише професійними методами не завжди
вдається розв’язати. Володіючи фактами, юрист інколи не в змозі
«переконати» правопорушника у його неправомірних діях. Потрібно
вдаватися до педагогічних прийомів (у тому числі й математичних методів
доведення), етики юридичної діяльності, щоб довести громадянинові його
неправоту. Ця своєрідна тактика поведінки фахівця права потребує
педагогічного осмислення з тим, щоб успішно розв’язати правове завдання,
дати правову оцінку,, прийняти правове рішення [67, с. 213-214].

Звичайно, юридична діяльність побудована на правовому спілкуванні. Тому
педагогічна культура забезпечує піднесення культури проведення
юридичного діалогу. У правовому спілкуванні, як зазначають А. Солодухіна
і О. Солодухін, беруться до уваги мотиви, стимули, стратегія, тактика,
етика, логіка й прагматика проведення співбесід з учасниками правового
процесу [134, с. 65-90]. Звідси важливість формування своєрідної
логічної культури у правовому спілкуванні, зміст якої спрямований на
запобігання перетворенню конфліктної ситуації у затяжний процес; вибір
оптимальних форм інтелектуальної практики ведення юридичного діалогу
тощо.

Високий рівень педагогічної культури – необхідна умова становлення
юридичної майстерності, досягнення якої пов’язується із введенням у
навчальні плани вищих закладів освіти юридичного профілю спецкурсів з
проблем методики та педагогіки правового виховання громадян.

3.6. Естетична культура юриста

Вперше у науковий обіг термін «естетика» ввів (1750 р.) німецький
філософ О. Г. Баумгартен. Нині існує багато визначень цього поняття, які
так чи інакше пов’язані з поняттям почуттєвого сприймання людиною
реального світу. Наприклад, як стверджує Ю. Борєв, естетика – це наука
про природу й закономірності естетичного освоєння дійсності [46, с.
416]. Загалом йдеться про естетичне пізнання, яке слугує важливим
чинником духовності людини.

Між поняттями естетичне пізнання, естетичне сприймання, естетичне
почуття, естетичне відчуття існує різниця. Естетичне пізнання
відбувається на основі естетичного сприймання через зір, слух, дотик, що
є первинним у пізнанні. Естетичне сприймання, естетичне почуття, на
думку В. Самохіна,- різні форми відображення навколишньої дійсності
[124, с. 14]. Естетичне відчуття формує естетичне почуття як тонку
духовну структуру людини. Але пізнання, як і почуття, потребує
інтелектуальної діяльності людини, оскільки необхідними є певні розумові
процеси: запам’ятовування, аналіз, синтез та ін. Крім цього, для почуття
й пізнання необхідний вияв людської душі. Результатом емоційного
сприймання є емоції, почуття.

Предметом дослідження естетики вважають мистецтво, яке (за Арістотелем)
є однією із п’яти (включно розум, мудрість, науку, розсудливість)
властивостей духу. Поширене твердження, що мистецтво – це естетичне
освоєння світу в процесі художньої творчості – особливого виду людської
діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах
відповідно до певних естетичних ідеалів [143, с. 511].

Основними естетичними категоріями, як зазначає Л. Левчук, є гармонія і
міра, прекрасне й потворне, піднесене й низьке, трагічне і комічне [64,
с. 67], які у процесі історичного розвитку можуть змінюватися. Але
однією з універсальних форм буття матеріального світу у людській
свідомості є краса, яка розкриває естетичний смисл явищ, їхні зовнішні і
(або) внутрішні якості, що викликають насолоду, моральне задоволення
[64, с. 162]. Краса, як вказує Б. Еренгрос, має свої закони: діяти
відповідно до інтересів, потреб, запитів, зручностей інших [66, с. 49],
на основі чого формуються суспільні відносини. Красу потрібно шукати в
єдиний великій книжці – Природі. Зрозуміло, що найвищим рівнем краси є
прекрасне.

До чинників, які формують рівень естетичної свідомості, традиційно
відносять естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал. Тобто
йдеться про формування певної культури, зокрема естетичної. Посилаючись
на спеціальні джерела, можемо констатувати, що естетична культура – це
сукупність естетичних цінностей, які існують в суспільстві, способи і
засоби їх створення та освоєння [110, с. 28], хоча сама естетика є
наукою про становлення чуттєвої культури людини [64, с. 7].

Зауважимо, що поняття «естетична культура» ширше, ніж поняття «чуттєва
культура». Зокрема, чуттєва культура стосується лише людини, а естетична
– ще й суспільства. Для визначення естетичної культури особи потрібен
інтегративний підхід з урахуванням почуттєвого та раціонального.

Зрозуміло, що естетична культура, як і естетика в цілому, має різні
види, виходячи з певних ознак. Нас насамперед цікавлять професійні
ознаки, тобто естетична культура юриста, яка ґрунтується, як дослідив П.
Сорокін, на почуттєвому праві, правовій естетиці [135, с. 497-498].

Специфіка службової діяльності юриста полягає загалом у тому, що
відбувається інтеграція почуттєвого та раціонального, тобто виникає
своєрідний діалог між ними, на основі якого сприйнята інформація входить
у почуття чи залишається на чуттєвому рівні, без дії вищих психічних
процесів. Отже, маємо справу з двома аспектами естетичної культури:
зовнішнім і внутрішнім. Звичайно, більш цінним для професійної
діяльності є внутрішній аспект. Тому виправданим у багатьох випадках є
поняття «естетично-почуттєва культура юриста». Саме такий вид культури
ми обрали об’єктом дослідження.

Під естетичною культурою юриста розуміється почуттєвий вплив «діалогу
мистецтва» і законів краси у правовій естетиці на формування професійної
правосвідомості фахівця-юриста та його поведінку з метою пізнання та
кваліфікаційного вирішення ним правових ситуацій.

Розглянемо складові елементи естетичної культури юриста та механізм
їхньої дії. По-перше, «діалог мистецтва» і закони краси певним чином
впливають на формування правосвідомості юристів. Цей вплив відбувається
лише у правовій естетиці, тобто в правовому колі, у полі професійної
діяльності юриста, де власне потрібна його професійна правосвідомість.
Крім цього, він здійснюється на почуттєвому (дуже витонченому) рівні,
оскільки естетичне сприймання правових явищ відбувається через органи
почуттів.

Ми виходимо з того, що мистецтво є провідним компонентом естетичної
культури юриста, адже воно виникло з потреб людини як засіб усвідомлення
себе у світі, своїх зв’язків з навколишнім середовищем [110, с. 52].
Воно створює особливий духовний світ людини – світ краси та емоцій [55,
с. 109-110].

Естетика, за висловом Г.-В. Гегеля, є філософією мистецтва. Це положення
поділяє Л. Левчук [64, с. 21], Інші автори розглядають естетику як
морфологію мистецтва [109, с. 341], його методологію. Естетика, за Л.
Левчук, вказує шляхи формування досконалої людської чуттєвості [64,

с. 5]. На думку В. Мовчан, дія мистецтва на людину духовно підносить її
з одними якостями (в тому числі свідомістю), а опускає з іншими, більш
якісними. Мистецтво є своєрідним зором і слухом, а це не може не
торкнутися душі юриста. Але найбільша роль мистецтва у формуванні
правосвідомості полягає в тому, що воно активізує суспільну комунікацію,
ніби примушує розмовляти з людиною. Таким діалогом, зокрема, є естетичне
переживання [99, с. 162-164]. Мистецтво не сумісне з шаблоном,
копіюванням. Воно є самостійним витвором людського духу, вважає Л.
Левчук [64, с. 45].

Наголосимо, що саме мистецтво активно впливає на формування у юриста
правового почуття. Тонка духовна сутність сприяє тому, що воно краще
пізнається у правовому явищі, вносить у правосвідомість не виражені
словом відтінки почуття, а це своєю чергою підвищує ефективність
професійного розв’язання складних суспільних і особистих проблем.

Естетичне пізнання правового явища має незавершену форму: передчуття,
інтуїція, здогадки, асоціації тощо, їх вплив виявляється насамперед у
сфері підсвідомості, яка активізує свідомість, у тому числі
правосвідомість (наприклад, музика як вид мистецтва може давати імпульс
до інтерпретаційної свободи вибору рішень). Естетична цінність
правосвідомості юриста формує творчий дух, забезпечує варіантну (але
правомірну) професійну поведінку, не допускає спрощених дій, схематичної
чи поверхової «правосвідомості».

Під дією діалогу з мистецтвом у підсвідомості юриста «програмується»
зворотний потік почуттів і думок, який позитивно впливає на його
професійну діяльність. Юрист більш свідомо оцінює правову ситуацію, яку
розглядає. Відбувається переосмислення набутих раніше правових знань,
краще засвоюються нові відомості з юриспруденції.

По-друге, складовим елементом естетичної культури юриста можна визнати
почуттєвий вплив законів краси у правовій естетиці та формуванні
професійної правосвідомості. Насамперед підкреслимо буття краси, адже
юристові (як і кожній людині) для духовно-естетичного розвитку потрібно
здійснювати професійну діяльність за цими законами, творити за законами
краси, яка, як відомо, врятує світ.

Красу треба вміти бачити, чути і до того ж знати, що це поняття змінне.
Критеріями відчуття краси може бути реакція зацікавлених осіб та власне
сумління. Головним джерелом краси є правосвідомість юриста. Звісно,
треба враховувати, що, по-перше, знання юриста про теоретичне існування
законів краси у Всесвіті позитивно впливає на формування його
правосвідомості, по-друге, намагання здійснювати професійні дії за
законами краси залежить від рівня правосвідомості юриста. Іншими
словами, у першому випадку первинним є закон краси, а у другому –
правосвідомість. Така взаємозалежність краси і правосвідомості сприяє
налагодженню суспільних відносин.

Варто зіставити також поняття краси та істини у юридичній практиці.
Дослідники доводять, що спорідненість краси та істини в цілісному
перетворенні людини і світу спричинюється до просвітлення душі, а
значить, до профілактики правопорушень, налагодження цивілізованого
правопорядку у суспільстві.

Почуттєвий вплив законів краси на правосвідомість юриста формується
також під дією законів, нормативно-правових актів тощо. Але якість
правового почуття залежить від джерела краси, яка закладена у правові
норми. Так, можна стверджувати, що вагомим джерелом краси професійної
правосвідомості юриста є римське приватне право, а також
історико-правові пам’ятки, які мають духовну цінність та світове
значення. Своєю логічністю, універсальністю, максимальною наближеністю
до досконалості ці документи можуть розглядатися як приклад правової
естетики, слугувати орієнтиром у формуванні правового почуття.

Однак найдосконалішим джерелом краси є природні закони (закони
Всесвіту). Саме вони повинні міцно увійти в норми професійної діяльності
юриста, у його службовий етикет. Естетична культура (краса) закладається
у зміст службового етикету юриста лише тоді, коли цей етикет відображає
природний стиль поведінки, у якій нема нічого зайвого, штучного,
несумісного. Саме за зовнішніми діями юриста можна судити про красу його
внутрішньої культури (як спеціаліста).

Поряд з красивим існує прекрасне. Ці поняття дещо різні. Прекрасне – це
найгарніше. Воно, як зазначає Б. Еренгрос, більш широке поняття [66, с.
53]. Красива чи прекрасна людина – все залежить від рівня духовності,
професійної майстерності та природної закономірності її поведінки. Тому
доцільно говорити про логіку існування прекрасного у службових діях
юриста.

Професійна правосвідомість як елемент естетичної культури юриста
випливає з естетичної свідомості. Остання, як правило, стає джерелом
правосвідомості. Під естетичною свідомістю особи розуміють особливий
духовний стан, який характеризує естетичне ставлення людини або
суспільства до дійсності. Як вважає Л. Левчук, естетична свідомість
становить певний комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей і має такі
складові елементи: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал,
естетичну теорію [64, с. 48-49].

Зупинимося докладніше на значенні естетичного смаку для юридичної
діяльності. Аналізуючи погляди І. Канта, Л. Левчук зазначає, що естетика
є критикою смаку, а суттєвим естетичним фактором смаку виявляється
почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного [64, с. 54,
79]. Естетичний смак юридичної орієнтації формується на практиці, у
процесі професійної діяльності, хоча й залежить від характеру правника,
рівня його загальної культури та вихованості, певних звичок тощо. Проте
у будь-якому випадку смакові оцінки юридичної діяльності мають бути
раціонально обґрунтовані. Юрист діє в межах закону та правового почуття,
і його професійні смакові якості повинні перебувати у правовому полі,
під впливом духу права.

Зрозуміло, що естетично-правовий смак має індивідуальний характер, отже,
можлива поява деформованого, спотвореного смаку. Наприклад, юрист може
отримувати насолоду від того, що продемонстрував свою владу, застосував
силові засоби, які не були адекватними в даній правовій ситуації. У
подібних діях відсутня естетична культура, оскільки вони спрямовані на
порушення рівноваги або на її невстановлення. Крім цього, юрист,
естетично-правовий смак якого спотворений, не в змозі глибоко пізнати
правове явище. Його зусилля спрямовуватимуться на несправедливість,
неправильне розуміння сутності внутрішнього імперативу службового
обов’язку, формування негативної естетичної свідомості.

Діалог мистецтва і закони краси діють на юриста саме у полі правової
естетики, яку доцільно розглядати як ужиткову естетику, оскільки
будь-яка сфера трудової діяльності має своє естетичне забарвлення.
Правова естетика полягає в інтеграції естетики з досягненнями правових
наук. Така інтеграція випливає з того, що у праві є естетичні надбання,
естетична цінність, естетичні компоненти. Естетична позиція права
висвітлює своєрідне естетичне реагування з боку юриста. Адже йому часто
доводиться виступати у різних ролях: психолога, педагога, культуролога,
філософа, дипломата, актора тощо, які формують окремі види ужиткового
професійного мистецтва. А об’єднує ці ролі почуттєва, естетична культура
правника. Тобто право систематизує естетичні вимоги до особи юриста, і
юридична діяльність вбирає у себе естетичні (почуттєві) відносини права.
Тому, виходячи з естетично-правових властивостей юридичної діяльності та
естетичної практики юриста, потрібно правильно оцінювати естетичні
властивості права.

Отже, у правовій естетиці чільне місце посідає діалог різних видів
культур і мистецтва. Щоб ефективно реалізувати правові норми на
практиці, всебічно пізнати правове явище, треба цілеспрямовано естетично
(почуттєво) впливати на юридичну діяльність, на формування високого
рівня професійної правосвідомості фахівця права.

Принципи естетичної культури юриста відображають ті естетичні позиції,
без яких немислима юридична діяльність, яких треба дотримуватися на
практиці. До основних принципів естетичної культури юриста належать:
юридична гармонія, естетична домінанта, феномен творчої волі, юридична
алегоричність, професійна мажорність, службовий дизайн.

Принцип юридичної гармонії випливає із загальної гармонії як
філософсько-естетичної категорії. Він означає високий рівень
відповідності юридичної діяльності природній досконалості, що породжує
професійну красу. Адже юрист, який діє в гармонії з навколишнім
середовищем, сягає вічних нетлінних духовних цінностей і краще пізнає
правове явище, яке йому доводиться досліджувати. За допомогою цього
принципу він завжди може виявити штучну руйнацію, порушений природний
баланс, асиметрію у правовому явищі. Таємничість вічного прагнення, як
вважає Л. Левчук, існувала постійно, що стимулювало споглядання [64, с.
229]. І у юриста з’являється бажання досягти краси й гармонії у
суспільному розвитку. Така насолода дає поштовх до активного пошуку
причин появи негативних правових явищ у громадському житті.

Звідси актуальність такого принципу естетичної культури юриста, як
естетична домінанта, що підкреслює досить складний зв’язок естетики з
психологією. Цей принцип властивий мистецтву, сфера якого слугує
апробацією законів психології. Однак психологічні методи аналізу
мистецтва не дають змоги всебічно розкривати його природу і сутність. Це
завдання естетики, вважає В. Самохін [122, с. 50-60]. Оскільки
професійна майстерність юриста є певним видом мистецької діяльності, то
психологічні закони діють і в цьому випадку, створюючи відповідну
психотерапію. Так, на основі вчення академіка І. Павлова, у людини може
вироблятися безумовно-умовний рефлекс на позитивні дії, який стимулює
бажання здійснювати пошук, нейтралізуючи при цьому навіть природні
потреби (сон, їжу, відпочинок). Така фізіологічна властивість дістала
назву принципу домінанти, прихованої домінанти, прихованого рефлексу
[146, с. 92]. Це означає, що високий рівень естетичної культури без
такого принципу обійтися не може. Поштовхом до нього є бажання пізнати
красу правового явища й отримати естетичну насолоду від професійних дій.

Однак професійну творчість юриста стимулюють й інші чинники. Важливою є,
наприклад, за визначенням Д. Крвавича, внутрішня, вроджена, безмежно
сильна творча воля [83, с. 337]. Проблему творчої волі Д. Крвавич
розглядає на прикладі діяльності митця. Творча воля може розглядатися і
як мотивація професійної діяльності юриста. Адже шлях до пізнання
правової істини через емоційно-правове почуття, через сильну дію
естетичної культури неминуче веде до власної творчості. Особиста
гідність, відчуття соціальної значимості власної юридичної діяльності
стимулюють правника до пошуків естетичних засобів самореалізації. Власне
феномен творчої волі юриста спрямований на досягнення гармонії у
правових відносинах, а не на власну вигоду.

Правда, можна говорити і про розумну потребу біологічного існування, але
вона не повинна домінувати. У протилежному випадку сприйняття правового
явища буде однобічним, у ньому не виявлятимуться естетичні категорії.
Підпорядковуючи свої дії постійному творчому пошуку й пізнанню правових
явищ, юрист тим самим виявляє власний естетичний потенціал. Проте за
відсутності сприятливих естетичних обставин ресурси вольових зусиль
можуть вичерпуватися і потенціал творчої волі буде бездіяльним.
Звичайно, розраховувати на зовнішні сили, на піклування сторонніх осіб
потрібно, але відносно. Найголовніше полягає у феноменальній
напруженості власної творчої волі, незважаючи на можливі негативні
зовнішні впливи.

Проаналізуємо такий принцип естетичної культури правника, як юридична
алегоричність. Відомо, що Феміду – богиню правосуддя, зображають жінкою
із зав’язаними очима й шальками терезів як символ безсторонності. Лише
ізолювавшись від негативного впливу сторонніх осіб, юрист може
встановити природну рівновагу, естетично-правову пропорцію.
Алегоричність, мистецькі умови доволі часто трапляються в юридичній
діяльності. Досить згадати, вважає Н. Вопленко, систему дорожніх знаків,
форму одягу юристів різних спеціальностей, номерні знаки автотранспорту,
іншу правову символіку [52, с. 71]. Ця естетично зафіксована інформація
загальнодоступна і більш зрозуміла, ніж словесна. Вона легше засвоюється
юристом, активізує процес вироблення версій, створюючи тим самим
сприятливі умови для пізнання правових явищ, встановлення логічних
зв’язків між його мікрочастинами.

З аналогічної причини важливий і принцип професійної мажорності, що
забезпечує піднесений настрій юриста, приносить радість від естетичного
впливу тощо. Такий психічний стан може виникнути під впливом музики,
театрального спектаклю, кінофільму, жартів. І це зрозуміло, адже
мистецтво має здатність викликати естетичні переживання, уявлення та
спонукати до появи нових версій. Такі естетичні контрасти часто стають
підґрунтям для першовідкриття частин незнайомого світу. Професійна
мажорність як безкорислива допомога юристові є своєрідною естетичною
терапією.

Принцип службового дизайну – своєрідний естетичний феномен духовної
культури юриста нині особливо актуальний. Дизайнерська активність
пов’язана з прагненням наблизити естетику українського дизайну до рівня
світових взірців. З огляду на це набуває значення вміння юриста
застосовувати у своїй роботі закони колористики. Про це вміння свідчить
насамперед оформлення службового кабінету, в якому юристові доводиться
перебувати іноді чи не половину доби. Відомо, що кольори по-різному
впливають на людину, позначаються на її самопочутті, емоціях, поведінці,
навіть можуть призводити до незрозумілої, на перший погляд, зміни пульсу
та кров’яного тиску. А знання законів колористики допомагає уникнути
стресових ситуацій. Отже, колір, його гармонійність є чинником,
стимулятором духовного здоров’я і взагалі окрасою життя. Тому робоче
місце, що враховує особисті риси, темперамент працівника, зокрема
юриста, й не порушує природної кольорової гармонії, активізує виконання
службового обов’язку.

Багатогранний зміст естетичної культури юриста виявляється в її
функціях. Основними є формування естетичних принципів юридичної
діяльності, піднесення рівня правового почуття юриста, подолання
стандартного юридичного мислення, вплив на виховання суб’єктів права,
розвиток ритуально-обрядової культури у юридичній практиці, наповнення і
систематизація юридичного досвіду.

Розглядаючи функцію формування естетичних принципів діяльності,
наголосимо, що йдеться про розв’язання актуальних правових проблем.
Зауважимо, що, цінним є естетичне освоєння службового обов’язку. Тобто
насолода від виконаної юридичної дії, від справедливого влаштування долі
людини, від кваліфікованої і реально наданої юридичної послуги та ін.
Торжество справедливості, її відновлення сприяє створенню природного
балансу у суспільних відносинах, повертає попередню красу
взаємостосунків. Ця функція спрямована на розв’язання естетичних
суперечностей у юридичній діяльності. Буває так, що деколи яскраві
романтичні уявлення про професію юриста призводять до розчарування. А
естетична культура допомагає початківцю-юристу відновити попередню уявну
красу професійної діяльності, але на раціональній і почуттєвій основі з
обґрунтуванням естетичних форм юридичних дій.

Естетична концепція юридичної діяльності сприяє виробленню у правника
вміння описати правове явище, використовуючи почуттєвість, зокрема
колір, запах, смак. Це має важливе значення для прийняття правильного
судового рішення. Крім цього, у юриста формується певне естетичне
сприйняття, що активізує аналіз скоєного правопорушення.

Функція піднесення рівня правового почуття юриста пов’язана із
професійною майстерністю. Адже естетична культура викликає настільки
глибокі почуття до права, обов’язку, справедливої рівноваги, що це
змушує юриста знаходити законний вихід із конкретної ситуації, оскільки
естетична культура формує такий душевний стан, який допомагає уникати
несправедливих правових дій.

Безумовно, правове почуття юриста суттєво зумовлюється філософським
осмисленням сенсу земного життя, природних законів розвитку суспільства.
Естетична культура підносить правове почуття до розуміння вічної
таємниці краси, тобто таємниці самого життя.

Подолання стандартного юридичного мислення як функція естетичної
культури значною мірою є наслідком естетизації юридичної діяльності
засобами, мистецтва. Наприклад, телебачення таїть у собі загрозу
стандартизації мислення. Проте під дією інших видів і жанрів мистецтва у
юриста формується естетичне сприйняття дійсності. Естетична культура
несумісна з одноманітністю, навпаки, вона стимулює бажання досягати
майстерності у професійній діяльності.

Особливий інтерес становить функція впливу на виховання суб’єктів права.
Для юриста важливим є те, що через естетичний вплив і насолоду
активізуються (вважає Ю. Борєв), виховний вплив, інформація, пізнання,
передавання досвіду, аналіз стану світу тощо [46, с. 128]. Це дуже
важливий момент у пізнанні. Адже саме мистецтво розширює наші уявлення
про Всесвіт і своєю чергою облагороджує професію юриста.

Юридична діяльність передбачає обов’язкові ритуали, обряди, церемонії.
Важливо, щоб вони здійснювалися за законами естетики, формували
відповідну ритуально-обрядову культуру, що певною мірою регулюється
нормативно-правовими актами. Ця функція естетичної культури виховує
почуття відповідальності юриста перед державою і народом, почуття
внутрішнього імперативу службового обов’язку. Естетично-емоційне
сприйняття ритуалу через сферу підсвідомого позитивно впливає на
свідоме, формуючи високий рівень правосвідомості.

Нарешті, естетична культура наповнює і систематизує юридичний досвід
правника. Ця функція ніби доповнює естетичними почуттями професійні
якості і у такий спосіб сприяє розвиткові аналітичного мислення,
здатності використовувати набутий почуттєво-емоційний потенціал з метою
оптимального врегулювання правових відносин у суспільстві.

Сутність естетичної культури найповніше визначив Сократ: красивим є те,
що найкраще відповідає своєму призначенню. Отже, естетична культура
юриста повинна відповідати законам краси, гармонійності, згідно з якими
відбуваються позитивні зміни у внутрішньому світі людини, в тому числі й
правопорушника. Естетичне світосприймання, здатність засвоїти здобутки
естетичної культури, взаємодія почуттєвого і раціонального у діяльності
юриста є чинниками ефективного регулювання правовідносин в Україні.

Розділ 4

АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА

4.1. Інформаційна культура юриста

Інформація – ефективний засіб регулювання суспільних процесів. По суті,
як зазначає

Г. Воробйов, «інформація» – філософське поняття, яке істотно
відрізняється від понять «відомість», «повідомлення», «дані», «новини»
тощо [53, с. 13]. Функціональність інформації передбачає її одержання,
використання, поширення, зберігання, що становить зміст інформатики як
науки.

У Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» вказується, що
інформація – це документальні або публічно оголошені відомості про події
та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі [16, ст. 1]. Звідси випливають, певні властивості
інформації – корисність, повнота, достовірність, новизна, цінність – які
підкреслюють особливе ставлення до будь-яких відомостей чи повідомлень.
Для юриста особливе значення має така властивість інформації, як
достовірність. У юридичній практиці трапляються випадки, коли під
виглядом подачі достовірних фактів через ті чи інші причини насаджується
дезінформація. Тоді юрист повинен вдатися до реінформації, тобто
відновити природну достовірність фактів.

Функціонування інформації пов’язане з такими основними поняттями:
інформаційна діяльність, інформаційний запит, документ в інформаційних
відносинах, інформаційна продукція, інформаційна послуга, інформаційні
потоки, інформаційні бар’єри, інформаційний потенціал, інформаційний
режим, інформаційні системи, інформаційні процеси, інформаційний фонд.

Інформаційну діяльність треба розуміти як сукупність дій, спрямованих на
задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави [16,
ст. 12, п. 1]. Під інформаційним запитом розуміється звернення, вимога
про надання можливості ознайомитися з офіційними документами. Документи
в офіційних відносинах – це передбачена законом матеріальна форма
одержання, зберігання, використання й поширення інформації шляхом
фіксації її на папері, магнітній кіно – , відео – , фотоплівці або на
іншому носієві. До інформаційної продукції належать матеріалізовані
результати інформаційної діяльності, призначені для задоволення
інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ,
організацій. Інформаційна послуга – це здійснення у визначеній законом
формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до
споживачів, щоб задовольнити їхні інформаційні потреби [16, ст.
12,27,32,40,41].

Зрозуміло, що інформація має різні види: статистична, масова, правова,
інформація про особу [16, ст. 18].

Правова інформація – це сукупність документальних або публічно
оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію,
юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення, боротьбу з
ними та їх профілактику [16, ст. 22]. Отже, правова інформація має
широкий зміст, що пояснюється чисельністю об’єктів і джерел.

Уся правова інформація, як зазначається у Законі України «Про
інформацію», за характером джерел поділяється на дві основні групи:
офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в
документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і статистичних, її
джерелом є державні органи й посадові особи. Така інформація має велике
значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується
історична практика, яка відображає об’єктивні умови розвитку
українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у
матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.

Офіційна та неофіційна правова інформація різняться метою,
властивостями. Якщо для першої обов’язковою є повнота, то для другої ця
властивість не є обов’язковою.

Інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. Обмеження
права на одержання відкритої інформації не допускається законом.

Для здійснення окремих форм державної діяльності відкритої інформації
недостатньо. Для цього потрібна інформація з обмеженим доступом, яка
поділяється на конфіденційну й таємну. Вважається, що конфіденційна
інформація – це відомості, якими користуються й розпоряджаються фізичні
чи юридичні особи, котрі поширюють їх на власний розсуд відповідно до
умов, здебільшого передбачених законом [16, ст. ЗО, п. 2]. До таємної
інформації належать відомості, які містять передбачену законом таємницю,
її розголошення забороняється, оскільки це може завдати значної шкоди
суспільству, державі, особі [16, ст. ЗО, п. 5].

Отже, процес одержання, використання, поширення й зберігання інформації
регулюється певними вимогами, які забезпечують її функціонування. Юрист
повинен володіти певною інформаційною культурою, що впливає на його
професійну діяльність.

Інформаційна культура юриста – це ступінь володіння належним обсягом
інформації для забезпечення прав і свобод громадян, вміння одержати й
ефективно реалізувати її у юридичній діяльності.

Інформаційна культура юриста певною мірою пов’язана з іншими видами
культур – правовою, національною, духовною, політичною, моральною,
інтелектуальною, психологічною, педагогічною, естетичною, логічною,
технічною тощо.

Функціонування інформаційної культури юриста доцільно розглядати за
основними видами інформаційної діяльності: одержання, використання,
поширення та зберігання. Відповідно до цього функціонування
інформаційної культури юриста визначають принципи одержання інформації:
права на інформацію, достовірності, точності, повноти, необхідності,
корисності.

Так, принцип права на інформацію полягає в тому, що кожен юрист має
змогу отримати необхідну йому інформацію. Для цього існує достатньо
доступних джерел інформації. Однак це право забезпечується лише щодо
відкритої інформації, а для інших видів – кількість споживачів (навіть
серед юристів) обмежена. Крім цього, відсутність належного рівня
комп’ютеризації значно обмежує можливість отримати інформацію.

Достовірність і точність як принципи забезпечуються повнотою інформації,
своєчасністю її одержання і тісно пов’язані з повнотою її надання. Також
цей принцип прямо залежить від інтелекту реципієнта. Тут Мають значення
уміння вибрати достовірну й точну інформацію, здатність абстрагуватися
від власних емоцій, симпатій та антипатій, фактор часу, використання
різноманітних джерел інформації, сумлінність реципієнта та ін.

Принцип необхідності орієнтує на вибір серед інформаційних потоків саме
такої інформації, яка потрібна для конкретної справи. Нагромадження
великої кількості будь-якої інформації значною мірою впливає на психіку
юриста, не дає змоги зосередитися на головному, призводить до
розсіяності. Тобто можна говорити про ступінь необхідності

одержання інформації (адже деяка інформація може знадобитися на короткий
час). Тут має значення пам’ять юриста, здатність зосередити основну
увагу на необхідній інформації (другорядну інформацію потрібно
розглядати як окремий випадок).

Наголосимо, що не вся необхідна інформація є корисною. У деяких випадках
інформація, яку треба було б отримати, може зашкодити людині. Тобто
корисність інформації доцільно розглядати у контексті конкретної
інформаційної системи з метою розв’язання конкретного правового
завдання.

Функціональність інформаційної культури юриста суттєво зумовлюють
принципи справедливості, раціональності, доцільності.

Суть принципу справедливості полягає в тому, що використовувати
інформацію потрібно, не приховуючи окремих відомостей і не применшуючи
їхньої значущості. Правильний розподіл інформації сприяє ефективному
задоволенню інформаційних потреб, підвищенню інформаційної культури як
юриста, так і населення. Однак на практиці цього досягнути важко,
оскільки інколи негативну роль відіграє суб’єктивний чинник, особиста
моральна чи навіть матеріальна зацікавленість.

Із тактичних міркувань використання інформації може здійснюватися
певними дозами, економко, ефективно. Значення принципу раціональності
особливо зростає у випадку недосвідченого споживача-юриста. Важливо
правильно регулювати дозування враховуючи наступність, послідовність, що
сприятиме поступовому підвищенню культури використання інформації.

Часто у використанні інформації на перший план виступає доцільність.
Завданням цього принципу є застереження юриста від отримання того чи
іншого виду інформації. При цьому вдаються до з’ясування мети
використання. У випадку вірогідності при задоволенні потреб інформація
видається повно й об’єктивно.

Культура поширення інформації пов’язана також з принципами вільного
обміну, об’єктивності, відповідальності.

Принцип вільного обміну інформацією – це розповсюдження, гласність
інформації, якою володіє особа. Цей обмін здійснюється різними шляхами,
в будь-якій формі, за допомогою різних інформаційних джерел. Практично
не існує обмежень у поширенні інформації, але за умови, що це не
суперечить чинному законодавству. Тим більше, що обмін інформацією –
необхідний процес в інформаційній діяльності. В іншому випадку
знижується рівень інформативності спілкування, втрачається зворотний
зв’язок. Для розвитку інформаційної культури юриста потрібен
систематичний та вільний обмін інформацією.

Принцип об’єктивності культури поширення інформації забезпечує її
правдивість, відповідність реальній дійсності. Тобто поширення
інформації тісно пов’язане з вірогідністю подій, правильним розумінням
ситуації, що запобігає дезінформації та інформаційному галасу. У
юридичній практиці такий принцип часто порушується. Як правило, причиною
цього є боротьба за першість використання інформації, коли фактор часу
вважається головним, отже, ігнорується необхідність перевірки
вірогідності інформації.

Відтак, вільний обмін інформацією передбачає відповідальність за її
об’єктивність чи порушення таємності. Кожна особа, поширюючи інформацію,
зобов’язана керуватися гарантією її об’єктивності, в іншому випадку вона
скоїть правопорушення. Розповсюдження недостовірної інформації – досить
поширене явище, однак відповідальність настає рідко, що дуже шкодить
інформаційній культурі.

Надійність інформації, безумовно, передбачає гарантії забезпеченості
збереження належного стану інформації та її матеріальних носіїв,
забезпечення її охорони, відповідні правила зберігання.

Таким чином, функціонування інформаційної культури юриста значною мірою
зумовлюється законністю, етичністю, своєчасністю. Законність залежить
від видів інформації та режиму доступу до неї. Етичність забезпечується
високими моральними якостями суб’єктів інформаційних відносин, вимогами
загальнолюдських цінностей, моральних кодексів. Це своєрідний захист від
моральних збитків, яких завдяки дезінформації можуть зазнати як юристи,
так і громадяни. Своєчасність інформації виконує узагальнюючу функцію у
процесі її одержання, використання, зберігання.

Інформаційна культура юриста виявляється у відповідних формах, а саме:
повсякденному спілкуванні, ознайомленні з матеріалами засобів масової
інформації, отриманні офіційних зведень, інформаційних запитах тощо.

Повсякденне спілкування – це традиційний обмін інформацією між людьми.
Людське суспільство не можливе у повній суті без спілкування. Накопичена
таким чином інформація передається від покоління до покоління. Загалом
це відповідає вимогам повноти правової інформації, що суттєво визначає
ефективність професійної діяльності юриста.

На розвиток інформаційної культури суспільства значною мірою впливають
засоби масової інформації. Проте є підстава говорити про рівень
об’єктивності задоволення інформаційних запитів населення. Засоби
масової інформації не завжди використовують достовірні джерела. В деяких
випадках вони зорієнтовані на односторонній безадресний зв’язок. Така
інформація, а точніше, дезінформація, знижує рівень інформаційної
культури суспільства.

В інформаційних взаєминах часто використовуються офіційні зведення,
статистичні документи тощо. Своєчасність і точність інформації, яка
міститься в них, має організуюче значення. Ці факти потрібно вміти
аналізувати, зіставляти, тлумачити. При цьому важливу роль відіграють
компетентність, інтелектуальна культура суб’єктів інформації.

Одним із видів інформаційних взаємин є інформаційний запит. Його форма
(поставлене питання, стиль і тон викладу, культура оформлення
документів) свідчить про певний рівень професійної інформаційної
культури. Згідно з принципом етичності інформаційний запит повинен бути
обґрунтованим, а відповідь – повною й достовірною.

Чинники морально-правової відповідальності стосуються інформації з
обмеженим доступом, яка передбачена законом. Низький рівень професійної
культури у юриста, допущеного до такої інформації, завдає значної шкоди
як правоохоронній діяльності, так і державі загалом.

Між інформаційною культурою та соціальними явищами існує взаємозв’язок.
У суспільстві виявляються певні функції розуміння сутності інформаційної
культури, передусім теоретико-пізнавальні та практично-ужиткові. Перші –
спрямовані на пізнання, теоретичне вивчення закономірностей розвитку
інформаційної культури й обгрунтування висновків. Другі -сприяють
розвиткові інформаційного законодавства, вдосконаленню діяльності
посадових осіб, раціоналізації інформаційних процесів, підвищенню
загальної культури громадян та ін.

У формуванні професійної культури юриста важливу роль відіграють і
теоретико-пізнавальні і ужиткові функції. Однак тільки останні дають
змогу повною мірою оцінити рівень професійної культури, охарактеризувати
її зовнішній аспект.

До ужиткових функцій інформаційної культури належать гуманістична,
управлінська, комунікативна, орієнтаційна, режимна, а також: функція
моральної та юридичної відповідальності.

Гуманістична функція зорієнтована на захист прав людини. Насамперед це
стосується захисту Української держави, недоторканності її кордонів,
недопущення посягань на волю народу. Тут достовірність та повнота
інформації зумовлює дії осіб, забезпечує захист основних прав громадян
України як на території власної держави, так і в міжнародному аспекті.
Різноманітними шляхами надходить численна інформація про нашу країну, що
потребує спеціального культурологічного аналізу. Гуманістична функція
передбачає охорону й захист державно-конституційного ладу України.

Інформаційна культура органічно пов’язана зі створенням умов для
формування й діяльності органів державної влади, розв’язання глобальних
господарських й наукових проблем. Проте інформацією державної ваги, як
правило, володіють особи, які обіймають керівні посади. Тому можна
стверджувати, що становлення керівника починається з уміння
використовувати інформацію в адміністративній діяльності. Професійна
культура керівника – це насамперед його інформаційна культура. Отже,
ефективність управління на різних рівнях, у тому числі правовою сферою
суспільства, залежить від професійної культури керівника, уміння
ефективно використовувати інформацію при виконанні службових обов’язків.

Комунікативна функція інформації забезпечує спілкування суб’єктів права,
яке повинно здійснюватися на культурно-моральних засадах.

У юридичній практиці доволі часто доводиться одержувати й поширювати
інформацію лише для особистого орієнтування. Це актуалізує моральну і
правову відповідальність осіб, які користуються цією інформацією,
оскільки вона втілюється у життя за потребою.

У жодних інших суспільних явищах режимна функція не має такого значення,
як в інформаційній культурі. Вважається, що кожна інформація потребує
певного режиму зберігання. Йдеться не тільки про інформацію з обмеженим
доступом, а й про будь-яку іншу. Тобто володіння професійною, діловою,
виробничою інформацією передбачає специфічну систему її захисту,
раціональне використання й поширення. Впорядкованість обігу інформації,
своєчасність її обнародування є виявом характерного для юридичної
практики інформаційного бар’єра (режимності), який передбачає правову і
моральну відповідальність правників.

Моральна відповідальність розуміється як втілений у загальнолюдських
цінностях й забезпечуваний громадським осудом моральний обов’язок юриста
визначити правомірність позбавлення певних вартостей, що йому належали,
у випадку порушення ним встановлених правил інформаційних відносин. А
правова відповідальність – це закріплене у чинному законодавстві та
забезпечене державою примусове позбавлення правопорушника-юриста певних
прав. Тому одним із обов’язків суб’єктів інформаційних відносин,
передусім юристів, є використання інформації згідно з законом або
договором [118, с. 87].

Отже, інформаційна і професійна культура юриста взаємозумовлені. Адже
уміння володіти інформацією сприяє професійній діяльності, дає змогу
приймати відповідні юридичні ухвали, передбачати різноманітні ситуації,
прогнозувати правоохоронну діяльність. Крім цього, інформаційна культура
потрібна для збереження психічної рівноваги юриста. Численні
інформаційні потоки можуть втомлювати його, призводити до втрати
працездатності. Головне, інформаційна культура юриста є запорукою
дотримання законності й правопорядку, розвитку правосвідомості,
суспільства.

4.2. Економічна культура юриста

Ефективність професійної діяльності юриста закономірно пов’язана з його
економічною культурою. Відомо, що економіка – це певна система
цінностей, яку здобули держава та її народ. Економіка залежить від
політики, її стабільність визначає державна політика.

Інтеграція України у світове господарство вимагає економічних реформ,
які повинні мати правове забезпечення. За роки незалежності прийнято
значну кількість законодавчих актів, які регулюють підприємницьку й
комерційну діяльність, визначають правовий статус підприємств та
господарських товариств, правові форми майна державних підприємств тощо.

Зрозуміло, виконувати службові обов’язки у такій непростій економічній
ситуації юристові досить складно. Звідси постає потреба передусім
глибокого вивчення нормативних документів. Службове становище зобов’язує
юриста також по-новому пропагувати основні вимоги державно-економічних
законів, правильно застосувати їх у практичній діяльності, запобігати
правопорушенням у сфері економіки, не допускати зловживань службовими
особами та ін. Крім цього, особливі вимоги ставляться до юриста щодо
економічної діяльності. Тобто йдеться про своєрідну економічну культуру
службової діяльності як важливу складову професійної культури загалом,
незалежно від спеціалізації правника.

У наукових джерелах є спроби визначити економічну культуру. Під нею
деякі автори розуміють активну громадську діяльність, спрямовану на
використання у практиці економічних знань, переконань, навичок [112, с.
111]. Проте, як відомо, зміст економічної культури юриста
багатогранніший, оскільки включає відповідальність, професіоналізм. Тому
доцільно говорити про вироблення певної моделі економічної культури
юриста у сучасних економічних перетвореннях.

Виходячи з цього, розглянемо економічну культуру як рівень знань
економічної теорії та володіння необхідними навиками економічної
обґрунтованості професійних дій з метою утвердження економічної
незалежності України.

Економічна культура юриста передусім передбачає ґрунтовне знання чинного
законодавства у галузі економіки для ефективного здійснення
економіко-правового регулювання. З цим пов’язане уміння орієнтуватися в
потоці економічної інформації, розуміти причини виникнення певного
дисбалансу в економіці, знати принципи перехідних економічних форм,
економічної політики держави, визначати економічні та культурні права
громадян тощо. Економіка, як відомо, може перебувати в тіньовому
секторі, що є однією з причин циклічного коливання виробництва. Тому на
кожне таке «коливання», як правило, з’являються нові нормативно-правові
акти. Тільки високий рівень економічної культури дасть змогу усвідомити
вимушений (хоча й невиправданий) і, головне, тимчасовий характер таких
правових норм. У процесі реалізації важливо не знищити справді
підприємницьку, комерційну діяльність громадян, не принизити їхньої
гідності.

Економічна культура юриста передбачає глибоке знання природних
економічних (природно-економічних) законів, які повинні стати моделлю
економічних актів, що приймаються державою. Разом з тим економічна
культура юриста є певним відображенням економічної культури суспільства
її стану. Недотримання природно-економічних законів призводить до
непередбачуваних наслідків, катастроф, катаклізмів. Аналогічні
мікроекономічні явища часто стають причиною правових явищ, де в
основному реалізується службовий обов’язок юриста. Так чи інакше
стихійний або активний економічний розвиток суспільства включений у
правовий простір.

Економіко-правове регулювання суспільних відносин містить фактори
правового впливу на виробничий процес. Зрозуміло, що основним тут є
сучасне законодавство, яким керуються юристи державних, фінансових,
контролюючих органів, відповідних адміністрацій, інспекцій та ін. Однак
навіть значне посилення регулятивних функцій цих та інших державних
юридичних органів у галузі економіки не дає відчутного ефекту.
Економіко-правове регулювання починається з розуміння юристом
економічного життя громадян, їхнього становища, врахування економічних
інтересів людей і підприємств, оскільки суперечливість економічної
ситуації часто призводить до правопорушень.

Одним із складових елементів економічної культури юриста є організація
економіко-правового виховання населення. Адже в політиці, як і в
економіці, необхідний плюралізм думок, можливість діалогу, тому
закономірно зростає попит на юридичні консультації у галузі економіки,
що свідчить про необхідність впровадження юридично-економічного
маркетингу.

Важливою ознакою правової культури юриста є економічна обґрунтованість
його професійних дій. Йдеться про особистий професіоналізм, використання
економічних знань у правовій практиці. Вимогою часу е поява менеджера в
юриспруденції, оскільки юрист здійснює управління в економіко-правових
питаннях. Менеджерська діяльність правника немислима без уміння
здійснювати своєрідний економічний розрахунок професійної стратегії.
Звичайно, юридичне менеджерство відбувається на основі умілого
планування всього правового процесу, створення умов для рентабельності
юридичної і загалом творчої діяльності, вияву власної економічної
ініціативи.

Не менш важливою в економічній оцінці юридичної діяльності є належна
наукова економічна свідомість правника. Вона грунтується на його
духовних та моральних якостях. Висока економічна культура юриста
запобігає споживацькому ставленню до суспільства, природи, громадянина.
Здійснюючи ефективні економічні зв’язки з різноманітними відомствами,
організаціями та безпосередньо з громадянами, юрист сприяє зміцненню
національної безпеки держави.

Основними принципами економічної культури правника можна вважати такі:
иивілізованість, мобілізованість, компенсаційність, контрольованість,
знання тіньового ринку, логічні економічні переконання, раціональність,
діловитість.

Цивілізованість економічної культури юриста означає, що правові рішення
в галузі економіки приймаються на фаховому рівні. Економічна культура
суб’єктів права вимагає ґрунтовного знання новітніх економічних
технологій. Сучасний розвиток України саме через відсутність належного
рівня цивілізованості економіки зазнає гальмівних процесів. Проте
економічна культура українського юриста пов’язана з такими рисами, як
висока працездатність, витривалість, терплячість. Національний фактор є
ефективним резервом виходу України з кризової ситуації, духовним
джерелом створення цивілізованого ринку.

На внутрішні резерви спрямований і принцип мобілізованості, покликаний
згуртовувати судові та правоохоронні органи з метою економічного
піднесення України. Тим самим виробляються фундаментальні засади для
формування української моделі економічної культури юриста.

Принцип компенсаційності економічної культури юриста виявляє своєрідне
співвідношення між зростанням можливостей і станом економічної культури
суспільства. Ведучи боротьбу з корисливою злочинністю, юрист може
потрапити під вплив певних економічних структур чи окремих соціальних
груп. Запобігти цьому допомагає свідома моральна відповідальність і
професіоналізм правників.

Принцип контрольованості відображає державний характер економічної
культури юриста. Йдеться про суворий контроль державних органів з метою
недопущення будь-яких порушень у справі реформування економічних
відносин. Принцип контрольованості ґрунтується на пріоритеті закону у
підприємницькій чи комерційній діяльності, здійсненні економічних реформ
в інтересах суспільства й держави, правовому захисті суб’єктів
господарювання.

Економічна культура юриста передбачає знання специфіки тіньового ринку.
У правника є чимало можливостей отримати належну інформацію про те, що
відбувається в так званій «тіні», де небаченими темпами збагачуються
окремі ділки. Тіньовий ринок, пов’язаний з незаконними операціями в
економіці, стримує ринковий механізм, що призводить до негативних
тенденцій в економіці та перспективах розвитку України.

Ознаками економічної культури юриста є логіка економічних переконань,
логіка здорового глузду. Сьогоднішня суспільна ситуація свідчить про
численні приклади незаконного розв’язання економічних проблем (рекет,
кілери тощо). Становлення правової держави має ґрунтуватися на
цивілізованих методах економічного зростання. При цьому важливого
значення набуває філософське й логічне осмислення юристом державотворчих
процесів, оволодіння методами економічного переконання.

Тому набуває актуальності принцип раціональності, доцільності,
економності, адже справжня економіка – це, насамперед, раціональність.
Для юриста це означає раціональну дію у виконанні службових обов’язків,
застосування правозахисних заходів впливу на економічні відносини.
Непрофесійне виконання приписів закону може призвести до руйнації
економічного стану.

Діловитість як принцип економічної культури юриста відображає реальну
дію, спрямовану на піднесення суспільного розвитку. Передусім це
залежить від самого юриста, рівня його духовності, моральності
(непідкупності), професійної етики. Відсутність діловитості знецінює
професійну діяльність юриста і не лише у галузі економіки.

Зміст економічної культури правника охоплює широке коло питань,
проникаючи у сутність правових явищ, розкриваючи закономірності їхнього
розвитку. Серед них пошук ефективних правових регуляторів в економіці,
пов’язаних з дотриманням фінансової дисципліни службовими особами й
громадянами, попередження фінансово-господарських зловживань у державі.

Пошук ефективних правових регуляторів в економіці зобов’язує юриста
творчо ставитися до назрілих господарських проблем на різних рівнях
управління. Адже ефективна економічна політика держави втілюється у
життя через економічне законодавство. Правові норми, що регулюють
економічні відносини, містяться як в загальних, так і у спеціальних
нормативних актах, присвячених регулюванню тільки економічних відносин.
У них знаходить відображення політика, скерована на використання
економічного потенціалу в інтересах розбудови суверенної України. Силами
юристів можна значно звузити правове безмежжя у державі шляхом внесення
пропозицій, створення ефективної законодавчої основи для регулювання
економіки. В той же час юрист повинен прагнути, щоб чинного економічного
законодавства дотримувалися всі юридичні та фізичні особи. Особливо це
стосується правових норм, які регулюють відносини у галузі мобілізації,
розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів.

Важливими функціями економічної культури юриста є сприяння дотриманню
податкової дисципліни (ліквідація проблеми неплатежів, пропаганда
фінансово-податкового законодавства, посилення відповідальності
суб’єктів права за невиконання договірних

зобов’язань тощо) та перетворенню тіньової економіки у державну;
запобігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів,
встановлення причинно-наслідкових

зв’язків між економічними та правовими явищами, формування нового
економічного мислення.

Службовим обов’язком юриста є впровадження нетрадиційних (але законних)
заходів дотримання податкової дисципліни, встановлення причин
заборгованості перед бюджетом і Пенсійним фондом України. Часто
податкова заборгованість підприємств нічим не обґрунтована (через
приховування доходів від оподаткування), а податкова застава на майно
має фіктивний характер. Тому економічна культура юриста є формою
утвердження національних інтересів.

З діяльністю юристів щодо недопущення фінансово-господарських зловживань
у державі суттєво пов’язане забезпечення максимальної стабільності в
економіці. Насамперед це юридичне обґрунтування доцільності створення
різних економічних структур. Нині почастішали випадки створення
псевдопідприємств або застосування фіктивного чи навмисного банкрутства
з метою «відмивання» та використання коштів не за призначенням. Така
«комерційна» модель економічної поведінки здебільшого розрахована на
особисте збагачення, ігнорування інтересів держави.

Нелегальний злочинний бізнес уміло використовує як незаконні банківські
послуги (у тому числі й грошову реформу), так і різні державні
приватизаційні маневри, цінні папери, інвестиції, бартерні операції,
фіктивні ліцензії на вивіз товарів за кордон, свавілля у встановленні
цін на продукцію та послуги, що призводить до пограбування результатів
праці громадян, підриву національної безпеки держави.

Розширення економічної свободи, свободи торгівлі диктує необхідність
виробити адекватне правове регулювання економічної діяльності.

Важливою функцією економічної культури юриста є всебічне сприяння
перетворенню тіньової економіки у державну. Це складне завдання для
України, оскільки панівний кримінальний бізнес заснований часто на
підривній діяльності комерційних банків, випуску необлікованої продукції
чи продажу товарів, прихованих від митного контролю. З економічною
культурою юристів пов’язується захист національної валюти, стабілізація
внутрішнього грошового обігу. Адже маніпулювання валютним курсом,
непланове використання валютних коштів зміцнює «тіньову» економіку та
організовану злочинність.

Сучасний період характеризується значними міграційними процесами. Тому
така функція економічної культури юриста, як запобігання негативним
етнонаціональним наслідкам міграційних процесів, покликана певним чином
стабілізувати економіку України. Йдеться не стільки про українських
громадян, які виїжджають за кордон на заробітки (це не від добра),
скільки про іноземних мігрантів, запрошених з-за кордону фахівців. Як
правило, таке запрошення є наслідком або причиною особистої вигоди
підприємця, а неконтрольоване тривале перебування мігрантів може
позначитися не тільки на соціальній, економічній, а й на криміногенній
ситуації в Україні. Тут чітко простежуються негативні етнонаціональні
наслідки: суцільне безробіття, негативний психологічний стан
безробітних, загрозливе фінансове становище більшості сімей тощо.

Небезпеку для економічного розвитку України становить приховане
безробіття. Його високий рівень означає недовикористання ресурсів і
низькі доходи населення. Так, неоплачувані тривалі так звані відпустки,
неповний робочий день чи тиждень є грубими порушеннями трудового
законодавства, що зумовлює значні соціально-економічні втрати. Зокрема,
це стосується вимушеної перекваліфікації деяких спеціалістів, вимушеного
формування оновленого ринку робочої сили. Така ситуація вимагає
посиленого правового контролю за біржею праці.

Належний рівень економічної культури дає змогу юристові здійснювати таку
функцію, як встановлення причинно-наслідкових зв’язків між економічними
та правовими явищами. Адже зниження товарного виробництва стає причиною
розкрадання не тільки збіднілих державних ресурсів, а й власного майна
громадян, і економічна «активність» населення спрямовується у зворотний
бік, що зумовлює нову економічну реальність з негативними наслідками.

На шляху поступу України до ринкової економіки стихійно виникли певні
«недоторкані» структури. Особливо це стосується спільних з іноземними
підприємств, де не завжди враховуються потреби Української держави та
громадян. Тому юристам у цьому випадку потрібно докладати значних
зусиль, щоб правовими засобами впливати на економічні процеси.

Формування нового економічного мислення — функція однаково важлива для
різних суб’єктів права, у тому числі для юристів. Вона сприяє формуванню
економічних навичок та уміння творчої професійної діяльності. Знання
законів ринку допомагає правникові професійно підходити до виявлення
зловживань у сфері економіки, сприяє виробленню ефективних засобів їх
припинення.

Нове економічне мислення юриста формує відповідну економічну свідомість,
фундаментом якої є правосвідомість. Економічне мислення спрямоване
передусім на виховання у юриста непохитної віри у власну державу,
оскільки перехід від адміністративно-командної системи до ринкової
економіки – складний і болісний процес, який не має аналогів у практиці
світового бізнесу.

Отже, економічна культура юриста допомагає йому глибше зрозуміти суть
економічних реформ ринкового типу, ознайомитися з основними методами
саморегулювання господарства й особливостями розвитку нових форм
господарювання, що зміцнює економічний і науковий потенціал України.
Економічна культура підвищує ефективність професійної діяльності юриста,
ознаками якої є економічний аналіз протиправних дій, економічні
узагальнення, захист економічних прав вітчизняного виробника. Своєю
чергою це допоможе реально вивести країну з економічної кризи.

4.3. Акторська культура юриста

Професіоналізм юриста, як і інших фахівців, котрі працюють з людьми,
об’єктивно передбачає віртуозне виконання службових обов’язків, тобто
своєрідну акторську культуру.

Професійну діяльність юриста поєднують з акторським фахом такі елементи,
як вироблення певної процесуальної думки, творча уява, прогнозування
наслідків юридичного впливу. Тому є підстава говорити про ефективність
професійно-юридичної гри. Важливою є і внутрішня рівновага між
особистістю юриста та його професійною грою.

У чому ж виявляється сутність професійної юридичної гри? Треба визнати,
що юристові, як і педагогові, психологові, часто доводиться виконувати
роль актора, щоб знайти правову істину. Звичайно, гра актора і гра
юриста мають як спільні, так і відмінні риси.

Так, актор, відтворюючи професійну діяльність персонажа, передає
глядачам особливості побуту, звичаїв, традицій, службового етикету,
манер і професійних рухів сценічного героя, тобто стиль поведінки, яка
йому (акторові) особисто не належить. Юрист же відтворює чи пропагує
думки, уявлення, дії через власний стиль поведінки. Безумовно, юристові
іноді варто повчитися в актора.

На сцені актор часто робить вигляд, що зображає, наприклад,
зосередженість, відтворюючи її зовнішні ознаки, насправді зовсім не
будучи зосередженим [68, с. 89]. Юрист же, навпаки, може вдавати, що не
бачить і не чує, але насправді все помічає, фіксує. Його професійні дії
зосереджуються на реальному правовому явищі, на учасниках юридичного
процесу.

Для актора присутність інших осіб не є перешкодою. Виконуючи роль, актор
не звертає на них уваги. А в юридичній практиці присутність сторонніх,
особливо при встановленні правової істини, може негативно позначитися на
результаті юридичної справи. Так, присутність третіх осіб (навіть
причетних до конкретного правового явища) під час співбесіди чи допиту
стає перешкодою. У такій ситуації присутність сторонніх виправдовується
вимогами Закону. Скажімо, присутність очевидців, свідків вчинення
злочину є бажаною й необхідною умовою правового процесу.

Професійна гра актора і юриста різниться тим, що останньому не потрібні
репетиції, сцена (часто і глядачі) і, головне – відсутні образи героїв.
Інакше кажучи, юрист позбавлений тієї штучності, яка властива
театральному акторові. Сценою для юриста є його робоче місце або місце
події правового явища.

Якщо юристові доводиться грати своєрідну акторську роль при виконанні
професійних обов’язків, то це має бути непомітним для правового процесу.
Службові дії юриста в основному сприймаються як належні, не спричинюючи
підозри застосування професійних прийомів.

Глядачі у театрі розуміють, що на сцені відтворюються події, які можуть
бути історично віддалені від сучасності на декілька століть тощо. Вони
отримують насолоду як від змісту вистави, так і від майстерно виконаної
ролі. А в юридичній практиці моральне задоволення дають торжество
справедливості, культура професійних дій.

Відомо, що професійні дії актора суттєво залежать від професіоналізму
режисера [68, с. 203]. У діяльності юриста режисера немає, проте можуть
існувати своєрідний режисерський задум, режисерське розв’язання,
режисерський показ, які юрист здійснює особисто. Роль юриста як режисера
особливо виявляється в оперативно-слідчій групі, на місці вчинення
злочину, у процесі допиту осіб та ін.

У професійній грі юриста й актора є спільні риси. Так, юрист, як і
актор, насамперед повинен чітко усвідомити своє надзавдання: пізнати
правове явище, а також навколишній світ. Тобто професійна діяльність
юриста-актора підпорядкована людині, її духовному збагаченню.

Актор прагне наповнити реальним життям сценічні дії, зробити їх
яскравими. Юристові треба уникати надмірної офіційності, сухості,
суворості в контактах з громадянами. Його професійні дії мають
відображати реалії життя. Не варто згущувати барви навколо одиничного
факту, важливо зрозуміти динаміку правового явища, його місце в
суспільстві і уже після цього вдаватися до юридичних дій.

Спільним для юриста й актора є уміння відтворювати той характер, який
імпонував би співбесідникові чи глядачеві. На діях юриста не повинен
позначатися його негативний внутрішній стан.

Необхідним в акторській діяльності є «домашня робота» актора над роллю.
Вона передбачає, зокрема, проникнення у ті життєві процеси, які
необхідно відтворити, розуміння явищ, фактів, подій, вчинків, думок
героїв тощо [68, с. 184]. «Домашня робота» юриста полягає у вивченні
особи правопорушника, оточення, середовища, в якому він перебував. Юрист
повинен враховувати найменші деталі, пов’язані з конкретними правовими
явищами. І актор і юрист виконують свою «домашню роботу» не під впливом
дії зовнішнього імперативу службового обов’язку, а за покликом сумління.

Отже, професійно-юридична гра – це шлях пізнання правової істини. Але
відтворення (фактично імітація форм) правового явища відбувається у
конкретній ситуації. Щоправда, на відміну від театру йдеться про реальні
ролі учасників правового процесу. Для юриста важливим є вміння
перевтілюватися, набувати риси тієї людини, яка б імпонувала
співбесідникові, у тому числі злочинцеві, його рідним, знайомим,
свідкам. Акторська гра юриста вимагає відповідних специфічних засобів.
До них можна віднести своєрідну мову (в тому числі жаргонну),
відповідний спосіб мислення, певний емоційний стан, службовий дизайн.

Важливим для професійно-юридичної гри юриста є уміння вийти з ролі, не
потрапити під вплив професійної деформації. Хоча юристи вільні у виборі
своєї поведінки, проте існують межі загальної професійної культури та
законності, яких треба дотримуватися.

Отже, юридичній діяльності властива своєрідна акторська культура. Однак,
вводячи цей термін, потрібно застерегти від сприйняття юриста як актора
у прямому розумінні. Можливе й протилежне сприйняття, мовляв, професійна
діяльність юриста є власне акторською грою, штучним виконанням ролі з
метою покарання людини.

Тим часом глибоке проникнення у суть проблеми дає змогу стверджувати, що
певні елементи акторської творчості, мистецтва, і почуття притаманні
юридичній діяльності.

Розглянувши в рамках правового поля мету, завдання, спільні риси
акторської майстерності, сформулюємо дефініцію акторської культури
юриста: це уміння в процесі розв’язання юридичної справи так зіграти
роль, щоб це дало можливість залучити до співпраці осіб, причетних до
неї, з метою встановлення фактичних обставин справи та прийняття
справедливого юридичного рішення.

Розглядаючи компоненти акторської культури, зазначимо, що для юриста
важливим є уміння володіти увагою – внутрішньою, зовнішньою, формальною,
творчою, акторською.

Внутрішня увага дає змогу зосередитися на тих думках і почуттях, які
усно чи письмово висловлює співрозмовник, виявити приховані факти, які
мають особливе значення для конкретного правового явища. При цьому
виявляється специфічна юридична зосередженість, яка вимагає значної
концентрації духовної і фізичної енергії.

Зовнішня увага юриста, як правило, найбільш розвинена. Культура
зовнішньої уваги полягає в умінні бачити, слухати, сприймати
висловлювання тощо. Без цього навряд чи можливе встановлення правової
істини.

Формальна увага – це удавана зосередженість. Вона недопустима в
юридичній практиці, оскільки вирішення долі людини вимагає пильності
навіть до незначних, на перший поглід, повідомлень чи фактів.

Творча увага – важливий елемент професійної діяльності юриста. Саме вона
є джерелом нових версій. З допомогою творчої уяви можна відтворити
правове явище зі слів співбесідника, уявити ситуацію, ступінь
причетності особи до неї тощо. Навіть вивчення правових документів
вимагає творчої уваги.

Акторська увага юриста виявляється в активній внутрішній зосередженості,
яка обов’язково потребує творчості, розвитку думки тощо.

Доцільно вести мову і про такий елемент акторської культури юриста, як
культура професійних рухів. У спеціальній літературі розглядаються такі
типи рухів: локомоторні (побутові), робочі (допоміжні), семантичні
(стверджувальні), ілюстративні, пантомімічні (емоційні) [111, с. 9].
Відомо також, що рухи здатні відображати стан психіки чи результати дій.
Для здійснення однієї і тієї ж дії юрист може використовувати різні
рухи, які впливатимуть на оточуючих як позитивно, так і негативно.
Важливо, щоб вони відбувалися під контролем свідомості, посилювали
позитивне враження, привертали (або не привертали) увагу до особи
юриста. Взагалі координація рухів надає професійній поведінці юриста
яскравого характеру, емоційно підсилює ділові стосунки. Зазвичай
культура професійних рухів ґрунтується на ритмічності та пластичності
[111, с. 21]. Але професійні рухи юриста мають цілеспрямовану дію, тому
етикетно-правові зовнішні дії мають бути спрямовані на їх вдосконалення
та гармонізацію.

Професійні рухи юриста великою мірою впливають на психіку співбесідника
і визначають його наступні фізичні дії. Це стосується, наприклад,
працівників міліції, які повинні зупинити протиправні дії. Вдаючись до
пантомімічних рухів, юрист може створити таку ситуацію, в якій злочинець
відчує, що говорить неправду, або зрозуміє, що поводиться непристойно.
Іноді професійні рухи сприймаються людиною імпульсивне. Це є наслідком
деонтологічної дії юриста, що для правового мистецтва має велике
значення.

Нема потреби доводити важливість для актора володіти мовною технікою,
яка допомагає втілити і донести переживання героя до глядача у
досконалій художній формі [137, с. 9]. Що стосується юридичної
діяльності, то тут мовна техніка характеризується такими елементами, як
дикція, правильне дихання, належно поставлений голос, літературна
вимова, логіко-інтонаційні закономірності, гострота слуху. Добре
володіти мовною технікою юристові вкрай необхідно. Залежно від ситуації,
кола співбесідників, мети, юрист обирає відповідний стиль мови, але
культура мовної техніки попри все повинна зберігатися.

Важливим компонентом акторської культури юриста є створення уявного
образу. Йдеться про специфічне, юридичне, уявлення юристом власної ролі.
Він має передусім визначити послідовність, якість та оптимальність своїх
дій у конкретному правовому явищі. Зробити це допомагає уявний образ
юриста, досвід якого вартий наслідування.

Реалізація правових норм вимагає всебічної виваженості, обережності,
врахування позитивного, раціонального досвіду професіоналів. Для цього,
звичайно, потрібна надійна емоційна пам’ять. Такий компонент акторської
культури, як емоційна пам’ять, безперечно, посідає важливе місце в
юридичній діяльності. Саме в критичних ситуаціях, коли бракує навіть
часу для роздумів, щоб не показати розгубленості, юрист вдається до
емоційної

пам’яті. Відомо, що будь-які емоційні переживання, пов’язані з
діяльністю, певною мірою залишаються у психіці, тобто зберігається
емоційно-юридичний слід. У випадку службової потреби або при появі
певного подразника (думки, нагадування знайомого образу людини,
знайомого правового явища) відбувається відтворення пережитого. При
цьому набуває значення відповідний емоційний досвід юриста. Ситуація
дещо ускладнюється, коли юристові бракує досвіду. Тоді він змушений
відтворити у пам’яті вже пережиті аналогічні ситуації, згадати емоції,
пов’язані з колишніми правовими діями.

Зміст акторської культури юриста визначають дії, які так чи інакше,
свідомо чи підсвідомо активізують його професійну майстерність.
Вважаємо, що акторські риси повинні сприяти формуванню певної моделі
юридичного мислення. Ця модель має видозмінюватися залежно від кожної
правової ситуації.

Формування акторської культури юриста відбувається на основі відповідних
принципів, які наближають акторське мистецтво до правової діяльності,
сприяють ефективному правовому регулюванню суспільних відносин.
Основними принципами акторської культури юриста є життєва правда, творча
свобода, віра у справедливу юридичну ухвалу, правова імпровізація,
використання потенціалу юридичних дій.

Акторські дії правника спрямовані на висвітлення життєвої правди в усіх
її аспектах і в кожному окремому випадку, підпорядкування акторської
культури юриста вимогам правди, що виключає будь-яку штучність. Юридична
дійсність спонукає пізнавати людину, її душу, глибоко вникати у правові
явища.

Акторська культура ґрунтується і на принципі творчої свободи. Безумовно,
творчу (професійну) свободу юриста зумовлює глибоке знання правових
норм. Але цього не досить, потрібні ще духовна (внутрішня) та фізична
(зовнішня) свобода. Духовна свобода юриста відображає його внутрішній,
психічний стан, спроможність розв’язувати правові проблеми. Це, так би
мовити, налаштованість на глибину і якість професійної діяльності, певна
духовна програма дій. Із духовної свободи випливає фізична, яка
відображає зовнішній бік юридичної діяльності, реальну правомірну
поведінку юриста. Культура духовної та фізичної свободи -це акторське
уміння правника раціонально розподіляти відповідну енергію, яка дасть
найбільшу користь.

Цінність для акторської культури становить віра у справедливу юридичну
ухвалу, Йдеться не про те, що юрист іноді може лише демонструвати перед
громадянами позитивне вирішення справи, хоча наперед знає, що проблема
не буде розв’язана. Реально оцінивши ситуацію, юрист повинен непохитно
вірити не лише в успіх однієї чи іншої сторони, а й у те, що він прийме
тільки справедливе рішення. Така ж віра має бути й у громадян. Іншими
словами, громадяни повинні повірити в те, у що вірить юрист. Досягнення
такої віри засвідчує справжню професійну майстерність юриста. Інколи,
щоб переконати, схилити співбесідника до правдивих показів, потрібно у
цілком серйозній справі імпровізувати (усміхнутися чи заплакати). Проте
це повинні бути дії, які б сприймалися як щирі, а не фальшиві.

Імпровізація як принцип акторської культури юриста свідчить про глибоке
усвідомлення ним свого суспільного призначення. За допомогою цікавих і
виразних професійних дій, правомірної поведінки, справедливо оцінюючи
кожен факт, юрист здійснює спеціальний правовий аналіз явища, яке
відбулося. При цьому важливо не розширювати діапазон імпровізації, а
сприймати правове явище в його цілісності. Тобто юрист суттєво впливає
на якість професійної діяльності.

Щодо використання потенціалу юридичній дій, то йдеться про максимальне
використання природних акторських здібностей правника. їх треба
розвивати і постійно застосовувати у правовій діяльності. Дієвість
природних акторських нахилів юриста найбільшою мірою виявляється у
здатності духовно і фізично наблизитися до уявної моделі поведінки.
Тобто створення уявної моделі в кожній правовій ситуації вимагає вияву
всіх здібностей. Щоправда, тут часто на перешкоді юридичним діям стають
правові почуття. Оскільки для того, щоб сформувалося правове почуття,
потрібен певний час, а ситуація іноді вимагає негайного прийняття
рішення, природні задатки юриста дають змогу в окремих, екстрених
випадках віддати перевагу діям, а не почуттям. Фактично дія стає гальмом
для почуття [68, с. 39], коли юрист, не чекаючи на появу останнього,
приймає рішення відразу, сподіваючись, що почуття з’явиться згодом. Цей
ризик залежить не тільки від природних здібностей, а й від акторської
техніки.

Відомо, що в діяльності юриста можуть об’єктивно виникати нові
професійні дії, які потребують значної витривалості, гнучкості, запасу
правових знань. Це вимагає від юриста виваженого добору форм і методів
професійних дій, що дає змогу керувати юридичними почуттями (для
переконливого і наочного розміщення необхідних явищ у правовому полі).
Акторській культурі юриста властиві саме функції:

– творчого висунення й розвитку продуктивних правових версій;

– виявлення юридичного підтексту;

– створення необхідних емоційно-юридичних ситуацій;

– виховання навичок адекватної поведінки у правовому просторі;

– запобігання юридичній монотонності;

– забезпечення динамічності службових відносин з громадянами.

Кожна юридична справа передбачає розробку декількох варіантів її
розв’язання. Спочатку такі варіанти необхідно сформулювати подумки.
Цьому допоможе уміння творчо розвинути продуктивні правові версії, що
межує з акторською фантазією. Така здатність допомагає юристові
створювати версії, які могли б мати місце в конкретній ситуації. Це
особливий спосіб мислення, який полягає у моделюванні уявних причин у
реальній правовій ситуації. Таким чином юридична фантазія спрямовується
на перевірку можливих життєвих фактів.

Основним джерелом правових версій слугує запас інформації про кожну із
складових правопорушення: суб’єкт, суб’єктивний бік, об’єкт, об’єктивний
бік. Вдаючись до юридичної фантазії, правник мультиплікує власні вчинки
в аналогічній ситуації щодо минулого суб’єкта правопорушення, фактів з
його біографії, діяльності. Корисним у висуненні правових версій є
аналіз фотографії невідомої (чи відомої) особи, її почерку, ознайомлення
з життєвими поглядами, звичками, відносинами з людьми, вивчення рис
характеру тощо. Такий же процес інформаційного наповнення характерний і
для інших складових правопорушення. Отже, йдеться про творче, а не
довільне висунення версій.

Відомо, що висуненням версій юридичний процес не завершується, оскільки
їх потрібно розробляти, доповнювати, замінювати, в результаті чого
залишаються лише продуктивні версії, які можуть мати реальне підґрунтя.
Дієвість акторської культури юриста полягає в умінні творчо фантазувати,
досягати того, щоб версії буквально пронизували його свідомість,
примушували емоційно переживати, сприймались, як власні дії в ролі
суб’єкта у певній ситуації. Тобто юрист в думках входить в образ
суб’єкта, фіксує всі його можливі неправомірні дії.

Акторські здібності допомагають юристові виявити підтекст сказаного,
написаного чи навіть поведінки і відповідно до цього побудувати наступні
професійні дії. Так, вдаючись до внутрішнього монологу, юрист має змогу
виділити в думках або діях правопорушника юридичний підтекст і ввести
його у правову ситуацію. Ще одним важливим прийомом, який дає змогу
розгадати психологію правопорушника, є вміння вловити підтекст у
поведінці на підставі інтонацій, рухів, міміки. Так, слухаючи людину,
можна відчути, яка основна думка її хвилює, про що вона думає. Навіть у
тих випадках, коли людина не має наміру приховувати свої думки чи дії,
все ж інколи вона змушена це зробити. А розмовна чи писемна мова і
поведінка можуть мати смисл, який в прямому його значенні безпосередньо
в них не міститься [68, с. 174]. Головне для юриста у такому випадку
по-акторськи зреагувати на виявлений підтекст і розмістити його у
правовому полі, тобто надати йому юридичного значення, здійснити
юридичну оцінку.

Необхідним у правовій діяльності є створення певних емоційно-юридичних
ситуацій, оскільки сухість або занадто глибока серйозність (офіційність)
успіху не принесуть. Важливо, щоб юрист, переживаючи сам, зумів
викликати переживання у співбесідника. Такий акторський прийом допомагає
в критичній ситуації прийняти правильне рішення.

Акторська культура вимагає від юриста певних навичок розумної поведінки
у правовому просторі. Йдеться про «пересування» думки в просторі. Воно
може бути повільним, але безперервним; може зупинятися різко або
поступово, зменшуючи швидкість, розпочинати рухи повільно, змінювати
швидкість пересування [111, с. 18]. Звичайно, маневрування думки у
просторі має свої незручності, вимагає поєднання теперішніх фактів із
минулими правовими явищами, подіями. Проте, юрист повинен вміти
перевтілюватися, подібно до актора входити у роль, відтворювати
ситуацію, а в потрібний момент повертатися до відповідних фактів з метою
встановлення правової істини, а також своєчасно виходити з ролі.
Режисером таких навичок поведінки, безперечно, є сам юрист, що свідчить
про його професійну майстерність.

Юридична праця, будучи деякою мірою одноманітною, навіть монотонною
(велика кількість правових норм, статей інших нормативно-правових
актів), може втомлювати. Свідченням акторської культури юриста у такому
випадку є вміння перетворити нецікаве у цікаве, незнайоме у знайоме,
психічний стан – в активні фізичні дії тощо.

Професійна діяльність багата на несподіванки, випадковості. Уникнути
цього можна завдяки акторській культурі, здатності долати випадковості,
виходити зі складної ситуації, керуючись вимогами Закону. Тут важливо
правильно оцінювати появу нових несподіваних контраргументів, очевидців.
При цьому, звичайно, варто пам’ятати про динамічність службових відносин
з громадянами, необхідність піклуватися про честь та гідність будь-якої
особи.

Суть динамічності відносин юриста з громадянами полягає у повазі
співбесідника, в умінні вловлювати найменші зміни у його почуттях.
Однак, зауважимо, що такий акторський прийом не кожному юристові
вдається, оскільки співбесідник може добре маскувати свій стан, вести
себе у повній відповідності до висловлювань. У такому випадку юрист має
змінити тактику бесіди, щоб виявити справжні мотиви поведінки
співбесідника. У випадку невдачі юрист повинен шукати причини не в
умінні співрозмовника приховати внутрішні процеси, а у власних
професійних та акторських здібностях.

Отже, акторська культура має велике значення для юриста при виконанні
службових обов’язків. Насамперед вона сприяє виробленню таких
етикето-стильових правових дій, які дають змогу сконструювати саме місце
дії, виробити схему власної поведінки. При цьому стає можливим
компенсувати внутрішню енергію, уміло розподілити запас нервових сил на
увесь процес юридичної справи, зберігаючи їх для кульмінаційних
моментів.

Акторські здібності сприяють формуванню у юриста необхідної реакції на
несподівані явища, вміння легко і непомітно переключатися з одного
правового об’єкта на інший (із збереженням уваги і контролю за
основним), помічати ті правові чи неправові явища, які відволікають
увагу, зосереджувати зусилля на потрібних юридичних діях. Акторська
розкутість сприяє подоланню нерішучості чи навіть страху.

Завдяки акторській культурі юрист може глибше проникнути у внутрішнє
життя людини, збагнути її фізичні і психічні дії, вгадати наміри.
Власний життєвий досвід, внутрішні дії, осмислення, вивчення, аналіз
спостереження правових ситуацій, акторські здібності сприяють
самореалізації юриста як творчого фахівця.

4.4. Зовнішня культура юриста

Зовнішня культура це не окремий, самостійний вид загальної (соціальної)
культури, а категорія, яка в основному визначається певними видами
культур (інтелектуальною, моральною, естетичною, психологічною,
особистою тощо).

Зовнішня культура юриста безпосередньо не залежить від його професійних
знань, умінь та навичок. Хоча характер професійної діяльності накладе
свій відбиток на зовнішню культуру особи. Сьогодні стоїть завдання
створити механізм регулювання поведінки юриста у різних сферах його
діяльності, беручи за основу такі характеристики, як порядність,
людяність, працелюбність, тактовність, стриманість, скромність та ін.
Процес створення національних судових та правоохоронних органів вимагає
посиленої уваги до утвердження в свідомості юристів цих рис, що
сприятиме піднесенню рівня морального змісту професійної діяльності,
виробленню поваги до національного права та обов’язку повсякчасно
виступати на його захист і відповідним чином формувати зовнішню
культуру.

Основні функції зовнішньої культури юриста зводяться до того, що вона
виступає як компонент юридичної деонтології, формує службовий етикет
юридичної діяльності, є підґрунтям культури професійних дій, слугує
основою професійно-етичного кодексу.

Як складовий елемент юридичної деонтології, зовнішня культура юриста дає
підстави громадянам здійснювати певні судження про судові та
правоохоронні органи, їхню професійну підготовку, компетенцію тощо. За
зовнішньою культурою юриста визначають його особистість. Це первинне
враження про юриста, воно формує наступну думку про нього, здебільшого
не стільки як фахівця чи професіонала, а як людини. Зовнішня культура
начебто наштовхує, виробляє віхи, за якими потрібно формувати важливі
аспекти правової, моральної, професійної, інформаційної, фізичної та
інших видів культур. Цей процес, звичайно, відбувається сам собою, але
свідомість юриста при цьому повинна орієнтуватися на зовнішній вияв цих
компонентів, тобто на зовнішню культуру.

Розглядаючи другу функцію зовнішньої культури юриста, зазначимо, що
судові та правоохоронні органи України переживають докорінні зміни,
зумовлені національним відродженням, демократизацією усіх сфер
суспільного життя. Однією з актуальних проблем у галузі права є
виконання законів. Одним із чинників виконання законів є службовий
етикет юриста. Ефективна діяльність юристів передбачає виховання почуття
впевненості та віри у себе. Важливо пам’ятати, що норми права закладені
не тільки в законах та указах, а й у різноманітних правових явищах,
пам’ятках, правилах, приписах тощо.

Право віддзеркалюється у юридичному етикеті, який має законодавче
закріплення та правове регулювання. Службовий етикет покликаний сприяти
реалізації сучасних законів. Тобто юридичний етикет є зовнішнім боком
професійної діяльності працівників правоохоронних та судових органів,
своєрідним доповненням до спеціального правового статусу юриста. З
юридичним етикетом пов’язують піднесення рівня професійної культури,
прогресивний розвиток юридичних служб, функціонування правової культури,
отже, реалізацію норм права, правозастосування, правомірну поведінку,
активізацію правовідносин.

Службовий етикет у юридичній діяльності призначений для регулювання
взаємовідносин суб’єктів права, завдяки чому закріплюються існуючі й
створюються нові правові цінності.

Юрист як службова особа виробляє для себе власні норми поведінки, його
функціональні обов’язки пов’язані з долею людей. Тому важливо підносити
рівень культури працівників правоохоронних органів, виробляти сукупність
правил поведінки, зорієнтованих на шанобливе ставлення до громадян,
взаємоповагу у міжособистісному службовому спілкуванні.

Службовий етикет юриста свідчить про моральну вихованість, загальну
культуру, здатність створювати сприятливий соціально-психологічний
клімат, формувати почуття

довіри, що значною мірою підвищує ефективність професійних дій.

Можна стверджувати, що службовий етикет виявляється передусім у
юридичному колективі, у процесі виконання службових обов’язків. Це
дотримання встановленої субординації, культура встановленої форми одягу,
культура діловодства, техніки, зброї тощо. У роботі з населенням, крім
загальних моральних та морально-правових правил, службовий етикет
вимагає належної мовної, акторської культури, вміння поводитися в
громадських місцях тощо.

Основу службового етикету юриста становлять певні поняття та категорії.
Вони виконують методологічну функцію у дослідженні проблем юридичної
етики. Тому виникає потреба висвітлити співвідношення понять «етикет» і
«службовий етикет».

Поняття «етикет» означає певну форму поведінки, зумовлену сукупністю
загальноприйнятих правил поведінки стосовно зовнішнього вияву ставлення
до людей (форми звертання, вітання, поведінка в громадських місцях,
манери, одяг). Взагалі етикет є в основному зовнішнім виявом моралі, але
за своєю структурою, функціями він порівняно простіший від моралі,
повністю їй не підпорядкований.

Поняття «етикет» доцільно сприймати як форму поведінки, зокрема її
моральний зміст, а «службовий етикет» – як форму зовнішньої реалізації
професійних норм. Тобто моральний зміст поведінки не завжди відповідає
вимогам функціональних обов’язків, але безпосередньо впливає на якість
їх виконання. Службовий етикет – обов’язковий атрибут професійної
діяльності. У будь-якому випадку ці поняття є складовими культури.
Відтак, культура зумовлює розвиток як етикету, так і службового етикету.

Стосовно службового етикету різних професій зауважимо, що існують певні
особливості (наприклад, відмінності між службовим етикетом юриста та
службовим етикетом інженера). Ці відмінності визначають предмет,
принципи, функції та інші чинники.

Службовий етикет юриста можна назвати ще й юридичним етикетом, Це
ідентичні поняття.

З юридичним етикетом пов’язані такі поняття, як юридична позиція,
юридичний самоконтроль, юридична захищеність, юридична зацікавленість,
юридична творчість, юридичний комфорт, юридична соціалізація, юридичні
вміння, юридичні звички, юридичні потреби, юридична саморегуляція,
юридична репутація, юридичні традиції, юридичне мислення, юридична
оцінка, юридичне самоутвердження, юридична свобода, юридична свідомість
та ін.

Кожна історична доба вкладає власний зміст у ці поняття. Так, відомі
зразки службового етикету правників Стародавнього Риму, зокрема
Папініана, Павла, Ульпіана, Модестина та Гая. Історично існував етикет
старійшин: жерців, служителів культу, бояр, князів, гетьманів, кошових,
отаманів. Юридичний етикет українських правників містить історичний
досвід духовного розвитку народу. Правники цивілізованих держав світу
вносять у юридичний етикет певні доповнення, що сприяє кращому
порозумінню юристів світу, полегшує їхню спільну діяльність.

Безумовно, на юридичний етикет впливають суспільний лад держави,
специфіка історичного розвитку, національні традиції та звички.

Ефективне функціонування сучасних правоохоронних та судових органів
України ми пов’язуємо з формуванням національного духу юридичного
етикету. Юридична діяльність українських правників підпорядкована
існуючим нормам етикету. Наявність національного юридичного етикету
вимагає як застосування норм, так і вироблення певних внутрішніх
переконань. Службовий етикет українського юриста спонукає
використовувати приписи правових звичаїв. Правова свідомість змушує
юриста діяти так, як вимагає історичний досвід права. Тобто службовий
етикет формує свідоме сприйняття правового звичаю. У цьому виявляється
народний дух службового етикету, основу якого становлять звичаєві
юридичні норми, закладені в українському національному звичаєвому праві.

Можна зробити висновок про існування певних закономірностей, які
визначають становлення й розвиток юридичного етикету: залежність змісту
службового етикету від соціально-правового й культурного розвитку
суспільства, інституту юридичного етикету, духовного досвіду людства.

Службовий етикет є функцією зовнішньої культури юриста. Це означає, що
юрист повинен виробити власні норми поведінки, дотримуватися
встановленої регламентації у різних ситуаціях, знаходити способи
зберігання професійної таємниці, домагатися виконання своїх правомірних
розпоряджень, удосконалювати власний етикет у кожному окремому випадку
та ін. Уміння й рішучість щодо суворого покарання самого себе за
допущені промахи в службовій діяльності чи скоєнні проступків – вершина
юридичного етикету, один з критеріїв службової діяльності працівника
правоохоронних органів. З погляду деонтології важливо робити правильні
висновки з критики чи покарання з метою збереження авторитету.

Зміст службового етикету юриста полягає в тому, що він є правовим
Інструментарієм, визначає систему взаємних юридичних прав та обов’язків
держави й особи, регулює поведінку юриста, функціонує як його внутрішня
потреба, утверджуючи в такий спосіб повагу до права й держави. Юридичний
етикет є засобом ефективного правового регулювання суспільних відносин,
інтенсифікації управління процесом правоохоронної діяльності.

Юридичний етикет – складова частина духовної культури правника, система
законодавча закріплених, історично та природно встановлених правил
поведінки й спілкування у службовій та позаслужбовій діяльності, які
відповідають моральним вимогам суспільства і національній духовності.
Специфіка юридичного службового етикету полягає в тому, що він має не
тільки моральне значення, а й правове закріплення, регламентується
статутами, наказами, інструкціями та іншими нормативними актами.

Згідно з вимогами службового етикету, симпатії чи антипатії між юристами
не повинні позначатися на службовій діяльності. При виконанні службових
обов’язків важливо виявляти взаємоповагу, терпимість, співчуття,
розуміння.

Отже, службовий етикет юриста – це традиційно встановлена у державних,
громадських або приватних організаціях і закріплена у нормативних актах
форма виконання службових обов’язків (з громадянами, колегами по службі
тощо).

Службовий етикет юриста має різновиди, наприклад, суддівський,
прокурорський, адвокатський, міліцейський тощо. Окремі види службового
етикету регламентуються відповідним законодавством – Конституцією,
Законами України («Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про
адвокатуру», «Про міліцію», «Про державну службу» та ін.), указами
Президента, відомчими наказами, інструкціями, статутами тощо. Зауважимо,
що ці види службового етикету тісно пов’язані з дипломатичним,
загальноцивільним, а міліцейський етикет — ще й з військовим етикетом.
Так, службовий етикет міліції вимагає акуратності у форменому одязі,
суворої виправки, чіткості у відданні команд тощо. Ці положення
закріплені у законодавчому порядку. Юридичний етикет має деякі спільні
ознаки з іншими видами етикету, зокрема, релігійним, національним,
сімейно-побутовим, а також із професійним етикетом медика, педагога,
науковця.

Складові елементи службового етикету юриста доцільно розглядати у двох
аспектах: нормативному та атрибутивному.

До нормативних компонентів відносимо насамперед поєднання прав і
обов’язків, внутрішню саморегуляцію службових дій, єдність природних,
юридичних, моральних та естетичних норм, які віддзеркалюють зовнішній
бік правової діяльності.

Ця група компонентів юридичного етикету сприяє розвиткові у юридичному
колективі доброзичливості, ввічливості, відвертості, виконавчої
дисципліни, справедливості, формування правомірної поведінки,
законності, субординації у службовій діяльності.

Атрибутивні компоненти охоплюють систему юридичних ритуалів, необхідних
для виконання професійних обов’язків. Сюди можна віднести прийняття
обітниці, ритуал судового засідання тощо.

Існують деякі відносно умовні компоненти службового юридичного етикету.
Наприклад, куріння (у тому числі в службовому кабінеті), естетичне
оформлення службового приміщення (дизайн), охайне утримання робочого
місця, чітке оформлення службових документів, правильний стиль ділового
мовлення, гарний зовнішній вигляд, манери, жести, уміння слухати,
культура критики тощо. Проте елементи загальноцивільного етикету,
дотримання яких є обов’язковим для кожного громадянина, регулюються в
основному нормами моралі.

Функціонування юридичного етикету пов’язане з нормативними приписами.
Наголосимо, що норми службового етикету покликані забезпечувати юридичну
захищеність юриста, тобто здійснювати ефективну охорону та захист його
основних прав. Для цього існують спеціальні акти, які регулюють
службовий етикет. Крім них існують ще ухвали громадських об’єднань,
трудових колективів, судові рішення, протести й подання прокуратури
тощо. Як і правові норми, норми службового етикету мають диспозицію,
гіпотезу, санкцію, їхня дієвість залежить від особистої вимогливості
юриста й вимогливості керівників до підлеглих.

Взагалі законом життя юристів мають бути елементарні норми
загальнолюдської моралі, які сформувалися історично, регулюють людські
відносини на засадах взаємної поваги, гуманності, справедливості. З
дотриманням цих норм пов’язується ефективна діяльність юриста на користь
суспільства, держави та людей.

Зрозуміло, що регламентувати всі сторони службового етикету неможливо.
Суворої регламентації, однак, потребують стосунки юристів з громадянами.
Правник повинен уміти обстоювати реальну юридичну позицію, розвивати у
громадян юридичну зацікавленість, підносити авторитет права. Найбільш
досліджені норми службового міліцейського

етикету. Це система нормативних вимог, зумовлених діяльністю, поведінкою
й спілкуванням в умовах міліцейської служби. Вона містить нормативні
вимоги військового етикету, норми загальновизнаного етикету, правила
поведінки в оперативно-слідчій групі, при здійсненні охорони
громадського порядку, виконанні оперативно-розшукових функцій; приписи
статутної дисципліни, взаємостосунків між працівниками міліції (у тому
числі з керівним складом), вимоги до стройової виправки (на службі та
поза нею), проведення міліцейських ритуалів, дотримання особистої
культури.

Службовий етикет юриста вирізняє сукупність правових та моральних
засобів, за допомогою яких службова поведінка приводиться у
відповідність зі встановленими вимогами. До юридичного етикету належать
норми права, моралі, природні норми.

Юридичний етикет виявляє ефективність реалізації правових норм, рівень
професійної майстерності юриста, його ерудицію та загальну культуру.
Проте існують нерегульовані елементи поведінки, різноманітні вади у
діяльності юриста, які потребують усунення.

Отже, юридичний етикет має нормативний, імперативний характер і є
важливою умовою функціонування правоохоронних органів.

Процес правового регулювання службового етикету досить складний і
тривалий у часі. Тут виділяються певні стадії: розробка юридичних норм,
які регулюють службовий етикет; виникнення правовідносин на основі
прийнятих норм службового етикету юриста; реалізація суб’єктивних прав,
юридичних обов’язків у практиці застосування етикету.

Службовий етикет юриста має сфери поширення. Йдеться про
правоаналізуюче, правозастосовне регулювання, тобто про ту ділянку
професійної діяльності, у якій фактично реалізуються правові норми.
Сфера службового етикету – це не тільки юридична установа, в якій працює
юрист, а й громадські місця, в яких він перебуває, а також його побутове
оточення. Поряд з цими існують сфери спілкування з правопорушниками,
відвідання квартир громадян, спілкування з іноземними громадянами,
роботи з документами, організації та проведення прийому громадян. У
процесі застосування норм службового етикету юрист розкривається як
професіонал, знавець своєї справи, представник державної влади. Однією
зі сторін службового етикету юриста є моральна вимога дбайливого
ставлення до народного надбання, повага до громадян.

Функціонування юридичного етикету поширюється і на здатність долати
прогалини у законодавстві, тобто використовувати аналогію закону. Межі
впливу службового етикету на особистість юриста зумовлюються чинним
законодавством, загально-соціальними потребами, характером суспільних
відносин і взаємодії суб’єктів права.

Службовий етикет певною мірою відображає «модель» національного юриста,
який потрібен правовій Українській державі.

Юридичний етикет тісно пов’язаний з усіма галузями права, юридичними
дисциплінами, філософією, соціологією, педагогікою, психологією,
культурологією.

Існує зв’язок службового етикету з природними нормами. Реальне
дотримання їх у юридичній діяльності забезпечує ефективність правової
практики.

Як компонент професійної культури службовий етикет зазнає впливу
правової, інформаційної, педагогічної, психологічної, емоційної,
моральної та інших культур.

Службовий етикет юриста ґрунтується на певних принципах. Вони
відображають найсуттєвіші риси службового етикету. Передусім це
загальнолюдські принципи – єдність прав та обов’язків, захист
суб’єктивних прав юриста, презумпція невинуватості юриста, а також
спеціальні — «дозволено те, що дозволено законом», обгрунтованість
юридичних дій, доцільність застосування правових норм, дотримання
службової таємниці, дотримання встановленої субординації, встановлення
істини тощо.

Принципи юридичного етикету постійно доповнюються новими, більш
значущими. У процесі вдосконалення структури правоохоронних органів,
утвердження ідей української державності, формування цивілізованого
правопорядку службовий етикет наповнюватиметься новим змістом.

Формування службового етикету передбачає застосування різноманітних
методів і прийомів, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив
на свідомість й поведінку юриста. Такими методами є персональні вимоги
до юриста, індивідуальний контроль власних дій, підвищення фахового,
наукового, культурного рівня, створення комфортної атмосфери, здорового
психологічного клімату, заняття спортом тощо.

Юридичний етикет функціонує у різноманітних формах внутрішньої
організації та зовнішнього вияву правових й моральних норм. Він має
внутрішню і зовнішню форми. До першої належить внутрішнє ставлення
юриста до норм етикету, до зовнішньої – нормативно-правові акти, правила
службової поведінки, службовий прецедент.

Службовому етикетові властиві функції, що загалом збігаються з
функціями, які передбачає теорія права – управлінською, оцінною,
виховною, пізнавальною.

Управлінська функція службового етикету – це забезпечення консенсусу між
учасниками правовідносин, розширення сфери правового регулювання,
сприяння утвердженню засад правової Української держави та ін.

Оцінна функція включає співставлення фактичної службової діяльності
юриста з вимогами нормативно-правових актів, що регламентують його
юридичну діяльність та моральних норм тощо.

До виховної функції відносимо дотримання та гарантування законності,
вибір оптимального варіанту правомірної поведінки – виховання поваги до
права, удосконалення умінь та навичок правоохоронної діяльності,
піднесення рівня справедливості у застосуванні заходів юридичного
примусу та ін.

Пізнавальна функція пов’язана з усвідомленням пріоритету прав людини (її
інтересів та свобод) як головної цінності суспільства, формуванням
українського національного духу права, вибір юристом відповідно до його
підготованості та покликання певного виду юридичної діяльності.

Отже, службовий етикет юриста необхідний для забезпечення належного
державного режиму як способу здійснення державної влади. Адже юрист як
працівник державної служби є ланкою зв’язку між державними органами і
громадянами. Його професійні дії, виважені рішення спонукають членів
суспільства дотримуватися встановленого правопорядку.

Високий рівень службового етикету сприяє успішному розв’язанню спільних
завдань, які стоять перед юридичними службами. Норми етикету
зобов’язують ефективно виконувати обов’язки, сумлінно ставитися до
державної служби, працювати творчо і натхненно.

Службовий етикет удосконалюється завдяки засвоєнню юристами
загальнолюдських цінностей, культури та національного духу права,
подоланню бюрократизму у юридичних структурах, який залишився у спадок
від тоталітарного режиму.

Негативно позначається на службовому етикеті професійна деформація
працівника правоохоронних органів.

Службовий етикет покликаний сприяти духовному оздоровленню працівників
правоохоронних органів, виховувати почуття захищеності юриста,
орієнтувати на формування правового почуття, усвідомлення свободи як
морально-етичної цінності.

Ефективність службового етикету юриста суттєво зумовлюється філософією
ненасильства та юридичним милосердям.

Як соціальний феномен насильство, на думку А. Гусей-нова, означає усяке
приниження гідності людини, що призводить до обмеження її фізичних та
духовних потенцій. Формами насильства є, зокрема, шантаж, пограбування.
Тлумачення насильства виявляє як мету людської діяльності, так і засоби
її досягнення. Це певний тип відносин між людьми, панування волі однієї
людини над волею іншої. Типовими реакціями на насильство є покірність,
пасивність, ненасильство або контрнасильство [61, с. 15-17]. Як зазначає
Р. Холмс, існують дві форми принципового ненасильства: мінімальне
ненасильство (відмова тільки від фізичного насильства) і максимальне
насильство (відмова від насильства фізичного і психологічного). Тим
самим виявляється різниця між принциповим ненасильством (морально
обґрунтованим) і прагматичним ненасильством (обмеженим соціальне,
політично, економічно, національне) [149, с. 25-27].

Діяльність юридичних органів все ще пов’язана з насильством, але фізична
сила, спеціальні засоби, зброя, які застосовуються проти злочинців, є
меншим злом порівняно з діяльністю злочинців. Вимушене юридичне
насильство, як зазначає А. Сничов, захищає особу й суспільство від
злочинних посягань [130, с. 81-82]. Це контрнасильство, дозвіл на яке
дає юристам суспільство. Воно має моральне і правове обґрунтування. Тому
юридичне насильство, зумовлене відповідними законами, є принциповим і
законним. Важливо, щоб у мінімальному й максимальному насильстві
домінували духовні, моральні й правові норми, щоб фізичне чи
психологічне насильство не здійснювалося всупереч духовним чи юридичним
законам у тій частині, де воно не має здійснюватися взагалі: домагання
показань шляхом фізичного чи психологічного тиску, погроз, утримання
затриманих осіб у камерах попереднього слідства понад норму тощо. Юрист
повинен володіти філософією й етикою ненасильства, переконувати
правопорушника розумними аргументами, власною культурою.

Отже, етика юридичного ненасильства – це система професійних
духовно-моральних поглядів, відчуттів, переконань стосовно
правопорушника, а також усвідомлення правником духовно-моральної та
правової відповідальності за перевищення своїх повноважень.

Юридична практика органічно пов’язана з принципом милосердя. Юридичне
милосердя – це вияв юристом відповідно до закону почуття
співпереживання, прагнення допомогти особі, яка вчинила правопорушення,
потерпіла чи не причетна до нього. Фактично це зовнішній вияв
внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста. Саме поняття
«милосердя» поєднує два аспекти: духовно-емоційний (переживання чужого
горя, як свого) і конкретно-практичний (прагнення реально допомогти)
[129, с. 179]. Специфіка юридичної діяльності вимагає відповідального
підходу до духовно-емоційного вияву милосердя. Стосовно правопорушника
він повинен мати межі, а емоції правника не повинні впливати на розвиток
ситуації. Що стосується конкретного практичного аспекту милосердя, то,
як зазначають В. Горшеньов і І. Бенедик, його суть полягає в тому, що
людині, яка позбавлена волі і не може захищатися, потрібна кваліфікована
юридична допомога [58, с. 57-58].

Друга функція зовнішньої культури юриста полягає у створенні підґрунтя
такої культури його професійних дій, якої вимагає нинішнє суспільство.
Сьогодні юрист своєю поведінкою, професійними діями повинен довести, що
він є працівником саме національних судових та правоохоронних органів.
Тут особлива роль відводиться як поважанню нових юридичних відзнак,
пропаганді форменного одягу, так і співпереживанню за подальшу долю
України.

Для юридичної деонтології має значення така функція зовнішньої культури,
як вироблення основ професійно-етичного кодексу юриста. На жаль, нині в
юридичних органах відсутні нормативні документи, які б регулювали
зовнішню культуру працівників. Навіть з прийняттям нових статутів,
положень, окремі її елементи ґрунтуватимуться на загальноприйнятих
правилах. Назріла потреба у розробці професійно-етичного кодексу юриста,
кодексу юридичної етики.

Основи професійно-етичного кодексу юридичної діяльності повинні
охоплювати такі три сфери: професійна діяльність, спілкування, особисте
життя.

Особливістю першої сфери є спрямованість інтересів юриста на виконання
головної мети і сенсу життя – служіння людям, піклування про них. Саме
це є джерелом натхнення для власного морального удосконалення. Чим
глибша захопленість юридичною діяльністю, державною службою, тим більше
сили на боротьбу із правопорушниками та злочинцями віддає юрист, тим
більшою мірою саме життя накладає відбиток на формування його
професійної моралі.

Юрист не зможе досягти високого різня професіоналізму без умілої
організації власної праці, доцільно тривалого перебування на службі,
пошуку раціональних способів

компенсації часу, відновлення фізичної енергії, зняття емоційної напруги
тощо. Цьому повинні допомогти правильно організований відпочинок та
дозвілля, розумне використання вільного часу. Ці фактори створюють ще й
реальні можливості для формування особистості, невимушеного згуртування
колективу. У такому колективі стихійно складаються позитивні
позаслужбові стосунки, засновані на спільності інтересів, захоплень,
симпатій, відбувається процес пізнання співробітників з нового, часто
несподіваного боку.

Однією з передумов належної професійної діяльності юриста є стиль його
поведінки. Загальна поведінка особи визначається двома, у такому
порозумінню, чинниками: внутрішнім (знання та уміння керуватися
загальноприйнятими нормами поведінки) та зовнішнім (реальні дії, вчинки,
манери, формений одяг, володіння літературною мовою).

Норми (правила) поведінки формуються і вдосконалюються протягом всієї
життєдіяльності особи. Однак нас цікавить більшою мірою власне процес
реалізації цих норм у практичній юридичній роботі. Важливу роль тут
відіграють манери, жести та зовнішній вигляд юриста Спостерігаючи за
його діями та зовнішністю, можна дати йому моральну оцінку, яка часто
залишається остаточною.

Манери – це стійкі, постійні навики та звички у поведінці особи, які
виявляються у ставленні до оточуючих, формі спілкування, різноманітних
деталях поведінки, навіть у дрібних рухах, які постійно повторюються.
Манери можуть бути позитивними та негативними, залежно від рівня
моральності, вихованості людини. Для юриста важливо формувати манеру
володіти собою, від чого залежить ефективний правовий вплив на
правопорушника чи громадянина взагалі. Юрист повинен обмежувати себе у
жестах, оскільки при виконанні службових обов’язків будь-який із них
може тлумачитися неправильно. Так, нестриманий, розхлябаний жест
засвідчуватиме незібраність, відсутність внутрішнього контролю за
особистою поведінкою, а тому насторожуватиме.

Такою ж важливою складовою частиною процесу реалізації загальноприйнятих
норм поведінки є зовнішній вигляд, гарна постава, тверда, врівноважена
хода, припасований до фігури формений одяг, начищене взуття тощо.
Неохайний зовнішній вигляд юриста не викликає довір’я. Узагальнюючи,
можна ввести поняття індивідуального стилю поведінки юриста. Взагалі під
стилем поведінки, як думається, слід розуміти сукупність тих чи інших
дій особи, які характеризують її місце в оточуючому середовищі.
Враховуючи це, юрист повинен вміти об’єктивно оцінити себе. Проте
надмірна увага до власної персони, бажання привернути до себе увагу,
вирізнитися якимись екстравагантними якостями призводить до створення
штучного авторитету, який дуже шкодить у юридичній діяльності.

Сфера професійної діяльності юристів передбачає дотримання певних
ритуалів, які можна визначити як історично сформовану їх поведінку під
час здійснення службових обрядів, урочистих і траурних церемоній. Тут
формується певна ритуальна культура.

Юридичні ритуали поділяються на загальні і специфічні. Перші з них майже
цілковито збігаються військовими (стройові огляди, прийняття Обітниці і
т. д.). Другі, специфічні ритуали (посвята у міліціонери, вручення
службового посвідчення та ін.) характерні тільки для органів внутрішніх
справ. Вони чинять значний вплив на психіку працівників, приносять
естетичну насолоду, сприяють формуванню професійної моралі, значною
мірою слугують задоволенню духовних потреб працівників у нелегких умовах
служби в органах внутрішніх справ. Йдеться насамперед про ритуал посвяти
в міліціонери і вручення форменого одягу. Це важливий момент для
молодого працівника, оскільки його вперше представляють колективові, в
якому доведеться виконувати службове завдання. Інший ритуал передбачає
вручення погонів і службового посвідчення особам, які прийняті на посаду
середнього і старшого начальницького складу після присвоєння їм першого
спеціального звання. Наявність погон і службового посвідчення надає
працівникові міліції великі права, але й накладає певні обов’язки,
вимагає високої культури у спілкуванні з громадянами та правомірного
застосування правових норм до порушників правопорядку. Службове
посвідчення є документом, який засвідчує особу власника, дає право
носіння, збереження та застосування вогнепальної зброї та спеціальних
засобів згідно з вимогами Закону про міліцію.

Ще один важливий ритуал в органах внутрішніх справ – проводжання на
пенсію. Він має велике запам’ятовуюче значення як для самого ветерана,
так і для тих, хто залишається на службі. На жаль, в органах міліції ще
і нині спостерігається поспішне, необгрунтоване, навіть аморальне
звільнення на пенсію. Здебільшого штучно створюються такі обставини, за
яких працівника потрібно суворо карати, але враховуючи вислугу років і
«добровільно» поданий рапорт на пенсію, офіційно задовольняється
«прохання». Навряд, що такий «ритуал» залишить приємні спогади у того,
хто перебуває на передньому краї боротьби за правопорядок, і матиме
позитивний виховний вплив у колективі.

Розглянемо другу сферу професійно-етичного кодексу юридичної діяльності
– сферу спілкування юриста з різними категоріями людей.

Культура спілкування не наслідується, не програмується генетично.
Засвоєння норм спілкування – наслідок виховання. Юриста треба навчити
спілкуватися, допомогти йому засвоїти прийняту модель поведінки. У
складних умовах сучасного життя покладатися на стихійний вплив обставин
щодо роботи з працівником, як суб’єктом спілкування було б великою
легковажністю, яка, ще не подолана.

Як правило, юрист спілкується зі співробітниками (рівними собі за
посадою, підлеглими, керівниками), з населенням, зі знайомими та
родичами.

У сфері спілкування велике значення має насамперед культура мови, яка
дає відчуття впевненості у собі, у власній здатності переконати
співрозмовника. Оволодіння культурою мови – це постійний процес. Адже із
збільшенням правової інформації, інформаційного потоку загалом, дуже
важливо стисло, правильно і доречно формулювати думку як усно, так і
письмово. Вбога, невиразна мова засвідчує обмеженість світогляду,
низький рівень моральності. Оскільки юрист є суб’єктом права, то його
мовна культура зобов’язує дотримуватися певних норм та правил у бесідах
з громадянами як на службі, так і поза нею.

З існуючих мовних стилів у юридичній роботі переважає, звичайно, діловий
стиль. Він застосовується у бесідах з неповнолітніми, заарештованими,
небезпечними злочинцями при затриманні тощо. При цьому мова є не тільки
засобом спілкування, а й виразником ставлення до співрозмовника. Це
означає, що у юридичній роботі велике значення має мовна інтонація, яка
допомагає охоронцеві правопорядку відповідним чином вплинути на
конкретну обстановку.

Зазначене вище стосується культури усного мовлення. Проте, в юридичних
установах важливу роль відіграє діловодство, тобто мова писемна. Ділове
мислення тут суворо та детально регламентоване. Важливим при цьому є
дотримання службової таємниці. Уміння вести службове листування – це
постійна вимога.

Дуже важливим для юриста є повсякденне спілкування зі своїми
співробітниками, Невміння контактувати, небажання знати наміри, а також
вияв зневаги, до того, хто може вислухати твою «душу», потенційно
містять у собі небезпеку самоізоляції, вимушеної самотності у колективі,
що нерідко призводить до неправильних вчинків. В судових та
правоохоронних органах існує певна специфіка у взаємовідносинах між
співробітниками. Зокрема, це стосується надмірного інтересу роботою
товариша. Відомчі нормативні документи передбачають, що без службової
необхідності і без санкції безпосередньо начальника не слід цікавитися,
чим займається той чи інший працівник. Недопустиме також безцеремонне
втручання у службову діяльність один одного. Тактовність і делікатність
у цій справі не порушать, а тільки зміцнять дружбу, повагу і довір’я між
співробітниками.

Практично в усіх юридичних колективах працюють жінки. Тому часто виникає
запитання: чи потрібно дотримуватися на службі особливих правил
стосунків між чоловіками і жінками. У цьому є необхідність. Хоча тут
можливі відхилення, зумовлені службовим становищем осіб протилежної
статі. У погодженні з керівництвом через поважні причини можна робити
певні скидки жінці, (не скеровувати її на нічні чергування, в засади, на
охорону громадського порядку в місцях підвищеної оперативної обстановки
тощо), але за умови, що це не позначиться на службовій діяльності.

Збідненим, невиразним стає спілкування між юристами, якщо з нього
вилучається більшою чи меншою мірою оціночне, емоційне ставлення до
предмета розмови. Дискусія, навіть суперечка часто допомагає знайти
нестандартне розв’язання службової проблеми, яка стоїть перед юридичним
колективом. У дружному колективі не бояться плюралізму думок,
зіставлення і порівняння різних поглядів. Проте будь-яка надмірність в
цьому таїть небезпеку конфліктної ситуації, може спровокувати емоційний
зрив. Конфлікт, який уже виник і розвивається, вимагає свого
розв’язання. При цьому психологічно ефективними вважаються заходи, які
попереджають нагромадження відмінностей в оцінках, поглядах, меті членів
колективу; у досягненні взаєморозуміння з метою прийняття компромісного
рішення; у переведенні конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень,
поступове згладження протиріч.

У юридичному колективі практично не можна обійтися без ділової
конструктивної критики, яка використовується як засіб вираження
колективної, громадської думки з єдиною метою – усунути перешкоди і
недоліки у житті і діяльності окремих працівників. Культура критики
передбачає рівноправність опонентів, однакові можливості аргументації.
Нічого спільного із конструктивною критикою не мають такі негідні
методи, як намагання зруйнувати негативне одним замахом, загнати один
одного в глухий кут тощо. Рівень культури критики повинен засвідчувати,
наскільки рельєфно проступає в ній позитивне, творче начало, які
конструктивні елементи вона несе в собі.

Показником рівня спілкування в юридичному колективі є культура стосунків
між керівником та підлеглим і навпаки. Зокрема, згідно з принципами
правничої етики, таке спілкування має наказовий, категоричний характер.
Це не повинно прикро вражати підлеглого, проте і з боку керівника
подібна категоричність не має переходити за межі норм моралі.

Виконуючи службові обов’язки, юрист мимоволі стає у центр
взаємостосунків між різними за соціальним положенням, психічними
особливостями, рівнем культури та виховання людьми. Ця обставина
накладає на нього особливу відповідальність, вимагає граничної
коректності у спілкуванні. Адже те, що простиме будь-якій людині, не
залишиться не поміченим стосовно юриста. І тоді суворі дії працівників
вважатимуться справедливими та зрозумілими населенню, коли у спілкуванні
з ним чітко вирізнятимуться поважання людської гідності, певний
інтелектуальний та культурний рівень. Неабияке значення має емоційний
бік спілкування юриста з громадянами. Емоційна глухота, якщо така має
місце, може потягнути за собою зневагу до тих норм поведінки, які
працівникові добре відомі, але які не прийняті ним особисто як значимі,
необхідні в практиці спілкування. Емоційна глухота призводить до
черствості, байдужості, дає ґрунт для професійної деформації.

Спілкуючись з населенням, юристові часто доводиться проникати у глибини
життя конкретної особистості. Це вимагає від нього вміння застосовувати
різноманітні засоби індивідуального підходу до людей. Наприклад, під час
прийому громадян виникає проблема надокучливих відвідувачів. Думається,
що працівник судових та правоохоронних органів повинен відрізняти
надокучливих від наполегливих у досягненні мети. Виходячи з цього, і
ставлення до цих людей має бути і суто індивідуальним. Юрист не живе
ізольовано, Він неминуче спілкується з рідними, близькими та знайомими,
з якими навчався в школі, з якими разом працював, служив в армії.
Звичайно, з цими людьми уникати контактів не слід. Також не можна не
брати до уваги їхнє прохання посприяти у життєвих клопотах. Проте
важливо, щоб доброзичливість не зашкодила юридичній діяльності, не
суперечила нормам юридичної моралі. Найбільш небезпечною для юриста є
нерозбірливість у знайомствах, панібратство з людьми, які чинять певний
тиск, намагаючись незаконним шляхом отримати певні послуги. Дехто
навмисне, прикриваючись знайомством з юристом, вершить протиправні або
злочинні справи.

Отже, спілкуючись з близькими та знайомими людьми, працівник судових та
правоохоронних органів не повинен розголошувати службові відомості,
демонструвати власну поінформованість, брати на себе обов’язок
вирішувати питання, які не входять до кола його службових обов’язків.

Ще одна важлива сфера професійно-етичного кодексу юридичної діяльності
стосується особистого життя охоронця правопорядку, зокрема його сімейних
стосунків, особистих зацікавлень, дозвілля.

Чуйність, тактовність, гостинність, вміння не вивищувати себе в оточенні
сусідів — ці та інші подібні риси повинні визначати поведінку юриста в
позаслужбовий час, у домашніх умовах.

Сім’я юриста чи не найбільш обділена увагою свого голови. Незручності,
пов’язані з характером його роботи, повинні компенсуватися доброзичливим
ставленням дружини, взаєморозумінням і моральною підтримкою з боку
членів сім’ї.

Професія юриста накладає на його сім’ю специфічний відбиток і диктує
певні вимоги. Це передусім бездоганність з погляду моральності. Вже сам
факт, що голова сім’ї -юрист, має засвідчувати її високий моральний
рівень, Бо не має права той, хто стоїть на варті закону і правопорядку,
у вузькому колі близьких людей сповідувати погляди, відмінні від тих,
які він обстоює на службі.

Отже, специфічний характер праці в юридичних органах диктує особливі
вимоги до зовнішньої культури працівників і морального змісту їхньої
професійної діяльності. Це зумовлюється насамперед тим, що юристи
виконують важливу соціальну функцію. Треба наповнити діяльність юристів
соціально-творчим, глибоким людським змістом, свідомим ставленням до
культурних надбань суспільства з тим, щоб сформувати таку зовнішню
культуру, яка стала б визначальним компонентом юридичної деонтології.

4.5. Вогнепальна та фізична культура працівника міліції

Застосування вогнепальної зброї працівниками міліції регламентується ст.
15, 15і Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію». Працівник
міліції зобов’язаний дотримуватись права на використання вогнепальної
зброї, виконувати це право і застосовувати його норми у визначених
ситуаціях. Саме у таких трьох формах, як зазначає М. Орзих, реалізується
об’єктивне право [109, с. 92].

Суб’єктом реалізації права на вогнепальну зброю є працівник міліції.
Закон зобов’язує його дотримуватися дозволених правових норм. Тут діє
загальноправовий принцип: дозволено те, що дозволено законом. В інших
випадках, які прямо не вказані у ст. 15, 15і Закону України «Про
міліцію», забороняється застосовувати вогнепальну зброю. Така заборона
стримує незаконне застосування вогнепальної зброї, виробляє власний
варіант правомірної поведінки (можливо, дещо пасивний). Іншими словами,
працівник міліції, реалізуючи надане йому право, повинен дотримуватися
законних вимог, що гарантує недопущення порушення законності.

Виконання норм ст. 15, 15і Закону України «Про міліцію», як зазначає Г.
Шмельова, по суті, є перетворенням абстрактного змісту на конкретний
рівень [155, с. 18]. Але виконання права вимагає особистої участі,
прямого і безпосереднього виконання шляхом простих дій. Причому останні
повинні бути активними, мати відповідну послідовність. Недотримання
встановленого порядку виконання (постріл з вогнепальної зброї)
призводить до порушення законності, до неекономного використання
правових норм і як наслідок -до насильства чи жорстокості у
правоохоронній діяльності.

Більш широким є поняття про застосування правових норм щодо вогнепальної
зброї. Воно передбачає як особисте виконання, так і можливі
організаційні питання, пов’язані зі службою. Тобто працівник міліції,
який державою наділений владними повноваженнями, здійснює управління в
галузі кримінального та адміністративного права. Це право випливає із
Закону України «Про міліцію», кримінально-процесуального права та ін.

При застосуванні вогнепальної зброї працівник міліції здійснює ряд дій
юрисдикцїйного, організаційно-управлінського, публічно-владного,
виконавсько-розпорядчого характеру. Отже, застосування зброї – це
важлива форма реалізації правових норм і ступеня управлінської
діяльності. Загалом право застосування, яке відображає організаційні
зв’язки та правовідносини, організуючу діяльність суб’єктів права,
покликане поліпшувати процес реалізації права. Застосовуючи вогнепальну
зброю, працівник міліції приймає владні рішення. Така владність
забезпечує узгодженість його дій як працівника. Крім цього, застосування
вогнепальної зброї вимагає не лише організаційно-правових дій, а й
суворого контролю за всім процесом виконання. В цьому також виявляється
важливість форми реалізації права.

Детально регламентують реалізацію права відомчі норми. Такими в органах
внутрішніх справ є, наприклад, накази Міністерства внутрішніх о справ
України «Про затвердження Інструкції про заходи безпеки при поводженні з
вогнепальною зброєю» (№ 1155 від 21 лютого 1996 р.), «Про затвердження
курсу стрільб зі стрілецької зброї для рядового та начальницького
складну органів внутрішніх справ України» ( № 493 від 24 липня 1997 р.).
Ці та інші відомчі нормативні документи позначаються на регламентуванні
службової діяльності. Але вони призначені лише для відомчого
регулювання, тобто є елементом (причому основним) механізму правового
застосування. Побудовані на законі, відомчі правові акти не містять
жодних нових положень. Вони більшою мірою І спрямовані на організаційні,
управлінські умови реалізації права, при цьому особлива увага
звертається на забороняй, які випливають із закону. Так, у наказах МВС
України щодо табельної зброї вказаний перелік заборон, які грунтуються
на принципі «заборонено те, що прямо не дозволяється законом».

Поряд із законами і відомчими нормативними документами існують так звані
похідні норми права. На думку Ф. Фактуліна, це правила поведінки
суб’єктів права, їхні юридичні обов’язки, повноваження та засоби їх
забезпечення [145, с. 133]. Похідні норми приймаються разом із
звичайними (основними), але окремі статті присвячуються суб’єктам
реалізації права. Такі норми можна виокремити зі ст. 15, 15 Закону
України ««Про міліцію». Деякі юристи-науковці та практики аналізують дії
працівника міліції при необхідній обороні, при затриманні злочинця, при
крайній потребі тощо.

Завдання полягає в тому, щоб розробити методику застосування
працівниками міліції саме похідних норм використання табельної
вогнепалньної зброї. Йдеться про таку поведінку, при якій застосування
зброї буде законним і правомірним.

Професійне використання зброї тісно пов’язане з імпульсивною та вольовою
поведінкою працівника міліції. Імпульсивність вказує на порівняно
невисокий ступінь свідомого контролю. І навпаки, вольова поведінка
свідчить про вміння передбачати наслідки!, усвідомлювати мету, управляти
діяльністю. Наприклад,, М. Орзих характеризує цей процес як перехідний
стан: від спонукання, наміру діяти – до дії [108, с. 132-133].
Імпульсивна та вольова правоохоронна діяльність працівників міліції
повинна регулюватися правовим контролем реалізації норм щодо
вогнепальної зброї.

У питаннях застосування зброї до правопорушників треба здійснювати
індивідуально-правове регулювання діяльності службових осіб міліції.
Але похідні правові норми – це загальні вимоги до суб’єктів реалізації
права. Вони лише орієнтують на індивідуалізацію у сфері права і,
зрозуміло, не вичерпуються правозастосуванням. Тут важливо глибоко
теоретично обгрунтувати правильне застосування зброї, оскільки йдеться
про конкретизацію права. Г. Шмельова слушно зауважує, щю результатом
конкретизації права є водночас нове правило поведінки, яке має також
регулюючий вплив на суспільні відносини [155, с. 61]. Таких нових правил
безліч. Звідси й потреба в узагальненому правилі. Звісно, що
універсальною є власне правореалізація вогнепальної культури юриста,
зокрема працівника міліції.

Вогнепальна культура працівника міліції покликана не тільки озброювати
його конкретним переліком чи системою необхідних умінь і навичок, а й
сприяти підвищенню техніки єдиноборства і затримання злочинця. Крім
прийомів володіння табельною зброєю, працівник міліції, якому властива
висока вогнепальна культура, здатний правильно здійснювати мотивацію
правозастосування. Як вважає В. Лазарєв, у дозволених законом межах
правозастосувач завжди має певну можливість для творчого розв’язання
справи з урахуванням нормативного і фактичного [91, с. 103]. А це
потребує; відповідних знань, досвіду, всебічної фахової і
загальнокультурної підготовки.

Таким чином, вогнепальна культура працівника міліції- це обґрунтованість
юридичної процедури, поєднання знань тактико-технічної характеристики
вогнепальної зброї й прицільної снайперської стрільби з правовою оцінкою
суспільне небезпечних ситуацій, а також навики застосування зброї з
метою припинення злочинних діянь. Юридична процедура потрібна для
реалізації права. Хоч вона, на думку В. Протасова, є атрибутом будь-якої
соціальної регуляції [116, с. 6]. У правовій системі, зокрема у
застосуванні вогнепальної зброї, юридична процедура дуже важлива, адже
йдеться про життя чи смерть людини, її здоров’я. Вона є засобом
реалізації права щодо зброї і регламентується Законом України «Про
міліцію», згаданими вище наказами МВС України та спрямована на
встановлення порядку (як остаточної мети).

В. Протасов розглядає юридичну процедуру в матеріальній, процесуальній і
правотворчій діяльності [116, с. 7]. Для вогнепальної культури юриста
характерна матеріальна юридична процедура. Вона стосується особи
працівника міліції, його правомірної поведінки щодо використання зброї.
Це по суті порядок реалізації працівником міліції права на застосування
табельної зброї, який зафіксований у процедурно-правових нормах.
Найбільш повно ці норми відображені у нормативно-правових актах
Міністерства внутрішніх справ України, які тісно пов’язані з питаннями
регуляції поведінки суб’єкта права.

Юридична процедура як важливий елемент вогнепальної культури немислима
без спеціального механізму дії права, який, як відомо, характеризують
три чинники: духовний, психологічний та фізичний.

Духовний механізм дії права обґрунтовує саму потребу застосування
вогнепальної зброї і дає змогу відповісти на запитання, чи має право
працівник міліції стріляти в людину і навіть вбивати її. З позицій
духовності – це складне питання, на яке відповісти однозначно неможливо.
Культура застосування вогнепальної зброї змушує працівника міліції
глибоко замислюватися над цією проблемою у кожному конкретному випадку.

Працівник міліції перебуває на державній службі і держава приймає
відповідні закони, виконання яких є обов’язковим. Тому духовна
відповідальність стосується не лише рядового виконавця, а й держави в
цілому. Зауважимо, що працівникові міліції не треба цим зловживати. Його
духовна відповідальність настає навіть тоді, коли застосування зброї
буде правомірним.

З огляду на внутрішній світ суб’єкта реалізації вогнепальної зброї
можливі розбіжності зовнішньої, внутрішньої і предметної діяльності,
тобто психологічний механізм дії права немислимий без впливу моралі [91,
с. 87]. Для того щоб працівник міліції вистрілив, йому потрібно
зважитися на це насамперед психологічно. Одночасно застосування
вогнепальної зброї пов’язане з моральними нормами.

У вогнепальній культурі психологічний (внутрішній) елемент виявляє
аспект психологічного впливу на правопорушника. В більшості випадків
злочинець, побачивши витягнену з кобури вогнепальну зброю в руках
працівника міліції, припиняє протиправні дії. Проте чимало фактів
свідчать і про протилежне, а саме: про непередбачені дії, агресивність
злочинця, оскільки примусове зупинення його намірів засобами зброї є
надзвичайно дієвим емоційним фактором.

Зовнішній елемент вогнепальної культури проявляється у виконанні певних
юридичних процедур. Він стосується значною мірою вогнепальної культури
працівника міліції, оскільки призначення застосування зброї й полягає у
фізичному затриманні правопорушника (якщо по-іншому це не вдається
зробити). Головне тут – уміле підсилення юридичної процедури, сприяння
реалізації права (вимушеного) у критичній ситуації. Тобто фізичний
аспект вогнепальної культури відображає лише правомірність реалізації
норм.

Загалом юридична процедура у вогнепальній культурі – явище вимушене (як
і в будь-якій субкультурі). Але у вогнепальній культурі вимушеність має
найвищий ступінь, оскільки застосування зброї до правопорушника – це
крайній засіб.

Вогнепальна культура працівника міліції передбачає ґрунтовні знання
тактико-технічних характеристик та прицільної снайперської стрільби.
Хоча це питання суто технічне, але у реалізації права воно доцільне.
Дійсно, не можна говорити про високий ступінь вогнепальної культури
працівника міліції, якщо він лише теоретично знайомий з табельною
зброєю. Знання матеріальної частини закріпленої за ним зброї, уміння
прицільно вести вогонь по навчальних мішенях – необхідна передумова
формування вогнепальної культури працівника міліції.

Вогнепальна зброя – смертельний засіб, і працівник міліції зобов’язаний
професійно опанувати усі складові механізму дії не тільки закріпленої
табельної, а й інших видів зброї, яка є на озброєнні в органах
внутрішніх справ. Крім цього, уміння підготувати вогнепальну зброю до
стрільби, знання прицільної дальності, далекості польоту кулі (із
збереженням її вбивчої сили) та далекості прямого пострілу і загалом
відомостей про балістику як науку про рух (траєкторію) кулі при стрільбі
повинні стати обов’язковими вимогами до кожного працівника. Від цього
залежать якість прицілювання і так звана снайперська стрільба. Точність
стрільби необхідна, оскільки при єдиноборстві на довгій дистанції
потрібно вразити не тільки людину, а, можливо (частіше), засоби, за
допомогою яких вона здійснює злочинні дії. При цьому висока вогнепальна
культура працівника міліції вимагає володіння різноманітними прийомами
ведення прицільної стрільби з різних положень, дотримання правил
маскування перед правопорушниками, дотримання позиції очікування.

Зрозуміло, що вогнепальна зброя потребує належного поводження. Це
стосується її зберігання, утримання, експлуатації, дотримання техніки
безпеки тощо. Такі вимоги культурно-правового характеру необхідні для
власної безпеки, безпеки оточуючих та законності застосування зброї.

З вогнепальною культурою працівника міліції пов’язана можливість
притягнути до відповідальності правопорушника у судовому порядку.
Реалізація права на застосування зброї спрямована на припинення
злочинних дій, вироблення уміння швидко реагувати на будь-які дії
порушника після попередження, що проти нього може бути застосовано
смертельний засіб, а також при необхідності переслідування злочинця.
Працівник міліції не має права одноосібне здійснювати правосуддя. Це
завдання виключно судових органів, які встановлють як правомірність
затримання особи, так і правомірність дій працівника міліції, який
застосував для цього табельну зброю.

Науковці ведуть дискусії щодо попередження правопорушника про можливість
застосування до нього зброї. Виходячи з культурологічних концепцій
права, його духовності та моральності, таке попередження доцільне.
Переконавшись у серйозних, суспільне небезпечних намірах правопорушника,
працівник міліції повинен попередити про своє службове становище і про
намір застосувати законні дії. Від реакції правопорушника на
попередження залежать і подальші дії працівника міліції. Попереджувати
про можливість застосування вогнепальної зброї все-таки варто, оскільки
це може позитивно вплинути на злочинця. Звичайно, виникають ситуації,
коли попередження неможливе, наприклад, через швидкість розгортання
подій, негативну реакцію злочинця, яка завдасть нової шкоди тощо. Тому
відсутність попередження повинна мати вагомі підстави.

Застосування вогнепальної зброї практично завжди призводить до загрози
здоров’ю і життю злочинця, а часто й працівника міліції. Тобто тут
виявляються фізичні, психічні й моральні аспекти. Тому працівникові
міліції дозволяється завдати правопорушнику незначного вогнестрільного
поранення (в руку, ногу). Незначна рана змусить злочинця припинити
антисуспільні дії, сприятиме його затриманню. Але у безвихідній
ситуації, коли порушник вдається до наижорстокіших заходів, закон
дозволяє здійснювати постріл у життєво важливі органи [106, с. 53].
Зрозуміло, що в обох випадках працівник міліції зобов’язаний надати
необхідну медичну допомогу потерпілому.

Зниження ризику правомірного заподіяння шкоди випливає із власного
рішення працівника міліції. Зауважимо, що працівник з високою
вогнепальною культурою не застосовуватиме зброї тоді, коли у нього
виникатиме вагання – стріляти чи не стріляти. І це вагання повинно бути
на користь правопорушника.

Вогнепальна культура працівника міліції передбачає уміння дотримуватися
заходів власної безпеки. Рішучість, сміливість, відвага не означають
байдужості до свого життя та здоров’я. Закон не примушує працівника
міліції ризикувати собою (держава в цьому не зацікавлена). Лише
організувавши комплекс надійного прикриття, доцільно вступати у
вогнестрільне протиборство. Досягнення позитивного ефекту,
найвірогідніше, можливе за умови високої особистої вогнепальної культури
працівника міліції.

Усі компоненти вогнепальної культури визначає та чи інша
суспільно-небезпечна ситуація. Працівникові міліції і юристові загалом
треба глибоко зрозуміти суть правових фактів, які виникають у суспільне
небезпечних ситуаціях. З’ясування суті справи дає змогу виробити власний
варіант поведінки щодо застосування зброї. Остання є одним із засобів
правового регулювання конкретної (тимчасової) суспільно-правової
ситуації.

Звідси виникає запитання: що є ефективним у тимчасових небезпечних
ситуаціях – правове регулювання чи правовий вплив? Серед дослідників
особливих розбіжностей у трактуванні цих понять немає. Зокрема, Ф.
Фаткулін вважає, що правове регулювання ширше, ніж правовий вплив [145,
с. 132]. До правового впливу, на думку Г. Курагіна, крім правового
регулювання входять правове виховання, правова пропаганда [88, с. 9].
Доцільно додати до цього ще й профілактичну діяльність щодо духовного та
морального оздоровлення громади. Це свідчить про актуальність
систематичної, планомірної і, головне, професійної діяльності
працівників міліції як суб’єктів права.

Згідно з вимогами вогнепальної культури правовий вплив на правопорушника
можна здійснити короткочасно, разово. Так, важливими, треба думати, є
психологічні і фізичні аспекти, що зумовлюють відповідні види примусу.
Зрозуміло, що високий рівень вогнепальної культури орієнтує вибір
працівника міліції на користь психологічного впливу перед фізичним.
Проте, продемонструвавши намір застосувати вогнепальну зброю, привівши
її у бойову готовність, він своїми діями, командами, розпорядженнями
продовжує регулювати ситуацію засобами психологічного примусу. У випадку
не-врегулювання таким чином ситуації працівник міліції вдається до
фізичного впливу (примусу). В цій ситуації, вважає М.Орзих, чітко
виявляються два методи правового впливу на особистість: переконання і
примус, де останній виступає у вигляді фізичного [108, с. 113-116].

Працівник міліції повинен дотримуватися принципів вогнепальної культури,
які є складовою службової діяльності і професійної культури. До основних
принципів вогнепальної

культури може віднести: боротьбу за законність, підвищену
відповідальність, безпомилковість, швидкість реагування, культуру
професійних рухів, техніку безпеки, фізичну досконалість, тренованість.

У боротьбі за законність працівник міліції, застосовуючи вогнепальну
зброю, повинен не тільки дотримуватися чинних правових вимог, а й дбати
про правопорушника. Зухвала, агресивна дія злочинця може спонукати
працівника міліції до порушення встановленої юридичної процедури щодо
застосування зброї. Але оцінивши ступінь суспільної небезпеки,
визначивши доцільність примусу, приступивши до активної протидії,
працівник міліції повинен передусім уникнути емоційного реагування на
ситуацію, що склалася. Також впливає на законність уміння ухилитися від
зіткнення у невигідних умовах, де порушений так званий баланс сил.
Нерівні умови (наприклад, кількість озброєних працівників міліції значно
перевищує кількість правопорушників), примітивно обрана тактика щодо
припинення злочинних дій призводять до порушення законності. Сюди можна
віднести й небажання надати першу медичну допомогу пораненому, вступ у
фізичне протиборство зі зброєю в руках, внаслідок чого нею оволодіває
злочинець, та ін. Головне тут внутрішнє переконання у доцільності
збройного розв’язання конфліктної ситуації як необхідної умови
правомірного встановлення справедливості.

Не викликає сумніву важливість принципу підвищеної відповідальності
працівника міліції щодо реалізації права на зброю. Відповідальність
наступає не тільки внаслідок неправомірності застосування зброї, а й у
випадках її незастосування, які передбачені законом. Отже, як
перевищення владних повноважень, так і байдужість чи нерішучість є
суб’єктивними причинами нового правопорушення з боку працівника міліції.
Причому з усіх видів юридичної відповідальності працівника міліції в
цьому випадку йдеться про кримінальну відповідальність.

Культура застосування вогнепальної зброї вимагає від працівника міліції
абсолютної безпомилковості. Небезпечним є не стільки обмеження
правопорушником волі, скільки загроза його життю та здоров’ю. Помилка в
цьому випадку закінчується трагічно. Причому юридична чи фактична
помилка (у виборі об’єкта) особливого значення не мають. Рівень
вогнепальної культури працівника міліції повинен бути настільки високий,
щоб той міг самостійно прийняти правильне рішення, яке не викликає
жодних сумнівів.

Принцип швидкого реагування у питаннях застосування вогнепальної зброї
обґрунтовується, найвірогідніше, цінністю самого життя. Тому уважне
спостереження за рухами правопорушника, адекватна оцінка їх,
передбачення смертельної загрози та інші фактори вимагають від
працівника міліції блискавичної реакції на випередження, звичайно, без
права на помилку. При цьому використання вогнепальної зброї є останнім
засобом зупинення протиправних дій і затримання злочинця. Взагалі швидке
реагування не повинно відставати від перебігу подій у правовому явищі.

Культура професійнім рухів працівника міліції під час застосування
вогнепальної зброї полягає в адекватності дій. Важливо, щоб його рухи
мали або стримуюче значення, або були непомітними. Це залежить від
ситуації. У першому випадку простежуються елементи правового впливу на
правопорушника, який повинен зрозуміти серйозні наміри працівника
міліції. Можливо, ці, на перший погляд, малопомітні дії відвернуть його
від злочинних намірів. Проте другий випадок, коли не допустиме
зволікання, а кожен зайвий рух працівника міліції може спричинити
небезпечну реакцію з боку злочинця, вимагає певного порядку непомітних,
обманливих рухів.

З цього приводу корисно запозичити техніку сценічних рухів актора, який
надає особливої уваги подробицям, що несуть у собі певний зміст,
відзначаються правильним добором відповідних рухів [258, с. 8].
Наприклад, треба здійснити постріл при збройному нападі. Перебуваючи під
дулом вогнепальної зброї, працівник міліції повинен виконати рухи у
такій послідовності: розстебнути кобуру, вийняти пістолет, зняти його з
запобіжника, закласти патрон у патронник, прицілитися, натиснути пальцем
на спусковий гачок. Тут важливу роль відіграє професійна майстерність.

Техніка безпеки є складовим елементом правового регулювання,
правомірності застосування вогнепальної зброї. Вона застерігає від
усіляких випадковостей, небажаного смертельного наслідку не тільки для
злочинця, а й сторонніх осіб і самого працівника міліції. Недотримання
принципу техніки безпеки може призвести до небажаного повороту справи,
до масового безладдя й кримінальної відповідальності суб’єктів права.
Техніка безпеки вимагає поводитись із незарядженою зброєю як із
зарядженою, жартома не прицілюватися і не досилати патрон у патронник,
без потреби не класти палець на спусковий гачок і взагалі не
використовувати вогнепальну зброю для залякування. Зауважимо, що з цією
метою не можна використовувати навіть іграшковий пістолет, який людина
може сприйняти за справжній. Тому принцип техніки безпеки – це
необхідний атрибут розумового та фізичного аспектів правозастосування і
є похідною нормою для працівника міліції, свідченням його високого
професіоналізму.

Вогнепальна культура працівника міліції пов’язана з принципом фізичної
досконалості, тренованості. Висока техніка бойової стрільби, навички
ведення вогню, уміння утримувати точку прицілювання в процесі можливих
пересувань – результат регулярного тренування, відпрацювання спеціальних
вправ. Адже множина можливих варіантів професійної поведінки працівника
міліції залежить від уміння володіти зброєю і результативно вести вогонь
по мішенях незалежно від способу стрільби. Тому спеціальні професійні
заняття з працівниками найкраще проводити в умовах, наближених до
бойових.

Враховуючи велику небезпеку в реалізації права на застосування табельної
зброї, потрібно визначити функції вогнепальної культури працівника
міліції, які безпосередньо впливають на дії юридичного механізму
правореалізації, виявляють правомірні підстави застосування зброї. Це
ефективне регулювання перебігу подій у правовому явищі, правове
застереження від вияву надмірних повноважень, удосконалення механізму
правового регулювання, вироблення юридичної тактики застосування
вогнепальної зброї, використання усіх законних методів правового впливу.

Регулювати перебіг подій у правовій ситуації можна по-різному. Ми
зосереджуємо увагу на його ефективному правовому регулюванні саме
вогнепальною зброєю. Це дає змогу утримувати правову ситуацію під
примусовим контролем, дозволяє виграти час, щоб припинити протиправні
дії правопорушника. Ця функція вогнепальної культури працівника міліції
застерігає його від стану розгубленості та безпорадності у правовому
відношенні.

Орієнтація на законність застосування табельної зброї, безпомилкове
визначення порядку вогневих дій відвертає протиправність дій працівника
міліції.

Правове застереження від вияву надмірних повноважень зміцнює авторитет
органів міліції. Адже в умовах, коли посадова особа може використати
зброю, часто виникають ситуації демонстрування сили і влади. Тому
вогнепальна культура виробляє у працівника міліції здатність самостійно
аргументовано оцінити правову ситуацію, спонукає до прийняття виваженого
рішення, запобігає неправомірному правозастосуванню.

Характер самої правової ситуації змушує працівника міліції обмірковувати
послідовність силових дій. Цим самим виробляється уміння обирати з
дозволених законом дій найбільш оптимальні. Наприклад, кожен випадок
реалізації права застосування зброї має свої особливості. Нестандартні
ситуації вимагають щоразу нової юридичної тактики застосування
вогнепальної зброї. Працівник міліції, керуючись високою вогнепальною
культурою, формує професійно-прикладні уміння та навички.

Вибір правильної юридичної тактики застерігає від того, щоб піддавати
своє життя і здоров’я необгрунтованому ризику, формує професійні навички
(зокрема, швидкість руху) в охороні громадського порядку.

Використання усіх законних методів правового впливу залежить від
вогнепальної культури правозастосовувача, зокрема, від його постійної
готовності застосувати зброю, від уміння чинити збройний напад
(втручання) і опір (гарантовані захисні дії), від вибору оптимальних
юридичних дій. Методи правового впливу в цьому випадку дають змогу
виявити ознаки можливого замаху на людину, враховуючи всі обставини та
можливе відновлення небезпечної ситуації в будь-який момент.

Вогнепальна культура працівника міліції суттєво пов’язана зі сферою
реалізації правових норм на практиці. Вона допомагає правильно визначити
ступінь реальної загрози, уникнути фактичної та юридичної помилок. Не
менш важлива вогнепальна культура і при обгрунтуванні правомірності
застосування вогнепальної зброї.

Нині збільшилася кількість злочинів, які вчиняються з особливою
жорстокістю, із застосуванням грубої фізичної сили та вогнепальної
зброї. Здійснюються численні прямі напади на працівників міліції.
Правова регламентація затримання злочинця вимагає не тільки фізичної
сили, витривалості, володіння бойовими мистецтвами, знання правил
застосування фізичного впливу чи спеціальних засобів (це завдання
фізичного виховання і бойової підготовки), а й уміння належним чином
використовувати фізичну силу. Йдеться про фізичну культуру, тобто про
культуру фізичних дій як необхідний компонент спеціальної професійної
культури правоохоронця.

Фізична культура – це знання працівникам міліції правил застосування
фізичного впливу, свідоме ставлення та психологічну готовність до
застосування фізичної сили, уміння використовувати спеціальні прийоми
при затриманні правопорушника.

До основних складових елементів фізичної культури працівника міліції
належать: психологічна готовність, уміння використовувати спеціальні
прийоми, свідоме ставлення до застосування фізичних дій, фізичні норми.

Психологічна готовність правоохоронця до фізичної боротьби з
правопорушником полягає у здатності підтримувати у собі психологічну
стійкість, у вмінні керувати власними емоціями. Працівник міліції не
повинен допускати розгубленості чи безпорадності у протиборстві з
правопорушником. Його завдання – зрозуміти психологію правопорушника,
передбачити його наміри, врахувати можливу протидію з метою локалізації
несприятливої ситуації.

Зрозуміло, що фізична культура правоохоронця передбачає знання бойових
норм. Необхідною, хоча і недостатньою, умовою цього виду культури є
уміння використовувати спеціальні прийоми. При цьому лише фізичних
властивостей не досить, потрібне відповідне вміння застосовувати силові
дії, практичний досвід у галузі фізичної та бойової підготовки.
Правоохоронець повинен дбати про фізичну досконалість так само, як і про
виховання волі та характеру.

Застосування фізичної сили повинно диктуватися передусім її
необхідністю, коли не вдається переконати правопорушника словом.

Норми застосування фізичної сили визначаються Законом України «Про
міліцію», наказами та інструкціями Міністерства внутрішніх справ
України. Вони регламентують дії працівника міліції практично у будь-яких
правових ситуаціях. Зміст фізичної культури найбільше відображає рівень
застосування правоохоронцем норм права у фізичних діях. Фактично йдеться
про своєрідну реалізацію норм права (мається на увазі практичне їх
втілення).

Доцільно виокремити основні принципи фізичної культури працівника
міліції, а саме доцільність фізичних дій, законність, ненасильство.

Інтелектуальність фізичної культури означає, що всі фізичні дії охоронця
правопорядку повинні підпорядковуватися свідомому регулюванню. Тобто
інтелект правоохоронця повинен випереджати його фізичні дії, принаймні
аналізувати їх. В іншому випадку це буде автоматичне, бездумне виконання
чиєїсь волі або утвердження власних амбіцій.

Принцип ненасильства має свої особливості. Справа в тому, що фізичні дії
працівника міліції – це вже своєрідне насильство. Але воно не має нічого
спільного з фізичною розправою, садизмом, оскільки йдеться про вимушене
(законом передбачене) насильство. Деякою мірою воно межує з терпінням,
стриманістю, очікуваністю, вмовлянням тощо і є важливою передумовою
вияву фізичної культури правоохоронця.

Основні функції фізичної культури працівника міліції висвітлені у Законі
України «Про міліцію». Вважаємо за потрібне їх конкретизувати, бо
життєво необхідними є такі функції:

– підготовка правоохоронця до безпомилкових дій у ситуаціях, коли
потрібні точний і обгрунтований розрахунок фізичних сил, надійність їх
застосування. При цьому важливу роль відіграють спостережливість,
пильність, уміла оцінка реальної небезпеки;

– виховання стійкості до невдач, які можуть виникнути під час фізичного
протиборства з правопорушником. Фізична дія працівника міліції ще не
гарантує позитивного результату. Але невдача повинна стати уроком для
наступних професійних дій;

– допомога працівникові органів внутрішніх справ в екстремальних
ситуаціях, які виникають при виконанні службових обов’язків. Фізична
досконалість допомагає долати перешкоди при затриманні правопорушників.
При цьому варто враховувати фізичну дію з боку правопорушника, вміння
дозувати силу власного фізичного впливу. Йдеться про способи й методи
протистояння правопорушникові Культура фізичних дій дає змогу запобігти
грубощам, непотрібному насильству, демонструванню влади. Фізичний вплив
на правопорушника повинен диктуватися необхідністю і бути обгрунтованим;

– забезпечення вимоги щодо збереження власного здоров’я і життя;

– надання першої медичної допомоги особам, які потерпіли від фізичних
дій працівника міліції, зважаючи на те, що збереження життя
правопорушника (як і власного) – професійний

обов’язок працівника міліції.

Використання фізичних засобів впливу до правопорушника має переваги над
бойовими, адже фізичні прийоми — не зброя, яка завжди «при собі», її
застосування не таке небезпечне для життя людини, як застосування
вогнепальної зброї.

Отже, вогнепальна та фізична культура працівника міліції, яка
грунтується на певному примусі, не звернена лише до силових методів
правореалізації, не виправдовує цих методів, а виконує роль умовного
арбітра у розв’язанні соціально-правових конфліктів. У діях працівника
міліції, який володіє такою культурою і визначає цінність прав
громадянина чи суспільства, головним є спосіб його професійної
діяльності щодо захисту цих цінностей.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Сливка С. С. Юридична деонтологія. Підручник.- К.: Атіка, 2001.-304с.

1. Статут Організації Об’єднаних націй від 26 червня 1945 р. //
Действующее международное право.- М., 1996.-Т. 1.-С. 7-33.

2. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права
людини: Основні міжнародно-правові документи.-К., 1989.-С. 9-14.

3. Статут Міжнародного суду від 26 червня 1945 р. // Действующее
международное право.- М., 1996.- Т. 1- С. 797-810.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16
грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові
документи.-К., 1989.-С. 15-27.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи.- К.,
1989.- С. 28^9.

6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.
// Права людини: Основні міжнародно-правові документи.- К., 1989.- С.
97-112.

7. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное
право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 707-717.

8. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4
листопада 1950р-М., 1996.-С. 108-123.

9. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в
міжнародно-правових відносинах.- К., 1997.-Кн. 2: Правова охорона
культурних цінностей.- С. 295-298.

10. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України [далі – ВВРУ.-С. С.].-№3.-Ст. 141.

11. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14
лютого 1992 р. // ВВРУ.- № 21-Ст. 294.

12. Про арбітражний суд: Закон України від 4 червня 1991 р. // ВВРУ.-
1991.- № 36.- Ст. 469.

13. Про громадянство України: Закон України в редакції від 16 квітня
1997 р. // ВВРУ.- 1997.- № 23.- Ст. 169.

14. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 Р.//ВВРУ.-
1993.-№ 52.-Ст. 490.

15. Про Збройні Сили України: Закон України від 6 грудня 1991 р. //
ВВРУ.- 1992.-№ 9.-Ст. 108.

16. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // ВВРУ.-
1992.-№48.-Ст. 650.

17. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р.
// ВВРУ.- 1996.- № 49.- Ст. 272.

18. Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 р.
// ВВРУ.- 1994,-№ 10.- Ст. 45.

19. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // ВВРУ-
1991.-№4-Ст. 20.

20. Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 р. // ВВРУ.- 1993.-№
39.-Ст. 383.

21. Про оборону України: Закон України від 6 грудня 1992 р. // ВВРУ.-
1992.- № 22.- Ст. 303.

22. Про освіту: Закон України від 23 березня 1996 р. // ВВРУ.- 1991.- №
34.- Ст. 451.

23. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада
1991р.//ВВРУ.-1991.-№53.-Ст. 793.

24. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини
1950 року, Першого протоколу та протоколів 2,4,7, 11 до Конвенції: Закон
України від 17 липня 1997 р. // ВВРУ.- 1997.- № 40.- Ст. 263.

25. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23
квітня 1991 р. // ВВРУ.- 1991.- № 25.- Ст. 283.

26. Про Службу Безпеки: Закон України від 25 березня 1992 р. // ВВРУ.-
1992.- № 27.- Ст. 382.

27. Про статус суддів: Закон України від 15 грудня 1992 р. // ВВРУ.-
1993.-№ 8.- Ст. 56.

28. Про фізичну культуру і спорт: Закон України від 24 грудня 1993 р.
//ВВРУ.-1994.-№ 14-Ст. 80.

29. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.
//ВВРУ.-1961.-№ 2 – Ст. 15.

30. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // ВВРУ.- 1961.-№
2.-Ст. 14.

31. Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. // Україна: Закони:
Кодекси України: У 3-х кн.- К.: Юрінком Інтер, 1997.-Кн. 2.

32. Декларація про загальні засади Державної молодіжної політики в
Україні. Прийнята Верховною Радою України 15 грудня 1992 р. // ВВРУ.-
1993 .-№16.- Ст. 166.

33. Державна програма боротьби зі злочинністю. Затверджена постановою
ВРУ від 25 червня 1993 34. Концепція (основи державної політики)
національної безпеки України. Схвалено постановою Верховної Ради України
від 16 січня 1997 р. // ВВРУ.- 1997.-№ 10.-Ст. 85.

35. Державна національна програма «Освіта: Україна XXI століття».
Прийнята Першим з’їздом педагогічних працівників України і затверджена
Президентом України З листопада 1993 р.

36. Про затвердження інструкцій про заходи безпеки при поводженні з
вогнепальною зброєю: Наказ МВС України від 21 лютого 1996 р. № 115.

37. Про затвердження Курсу стрільб зі стрілецької зброї для рядового та
начальницького складу органів внутрішніх справ України.: Наказ МВС
України від 24 липня 1997 р. №493.

38. Алексеев А. Й., Ястребов В. Б. Профессия – прокурор: Введение в
юридическую специальность.- М.: Юрист, 1998.-144с.

39. Алексеев Н. Н. Основы философии права.- СПб.: Лань, 1999.-25 6с.

40. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: Опит комплексного
исследования.-М.: Статут, 1999.-712 с.

41. Амосов М. Суспільство: оптимальність і розумність // Україна: Наука
і культура.- 1996.- Вип. 29.- С. 6-34.

42. Анисимов С. Мораль и поведение.- М.: Мысль, 1985.-155с.

43. АрнольдовА. Й. Человек и мир культури: Введение в культурологию- М.:
Изд-во МГИК, 1992.- 240 с.

44. Бельш А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ, ст. и прим. Л.
А.Сугай.- М.: Республика, 1994- 528 с.-(Мыслители XX в.).

45. Блюмкт В., Гумницкий Г., Цырлта Т. Нравственное воспитание:
Философско-зтические основи.- Воронеж, 1990.- 125 с.

46. Борев Ю. Б. Эстетика: Изд. 2-е.- М.: Политиздат, 1975.-399с.

47. Бохенький Ю. Духовна ситуація часу // Вісник Національної академії
наук України .- 1997- № 11-12.- С. 71-76.

48. Букреев В. Й., Римская Й. Н. Зтика права: От истоков этики и права к
мировоззрению: Учеб. пособ.- М.: Юрайт, 1998.-336с.

49. Венгеров А. Б. Теория государства и права.- М.: Юрист, 1996- 168
с.-Ч. 2: Теория права-Т. 1.

50. Венгеров А. Б. Теория государства и права.- М.: Юрист, 1997-
152с.-Ч. 2: Теория права.-Т. 2.

51. Вичев В. Нравственная культура руководителя / Пер. с болг.- М.:
Политиздат, 1988.- 158 с.

52. Вопленко Й. Н. Правовая символика // Правоведе-ние- 1995.-№ 4-5.-С.
71-73.

53. Воробьев Г. Г. Твоя информационная культура.- М., 1988.-303с.

54. ГегельГ. Сочинения-М., 1959-Т. 2.-450 с.

55. Головченко О. Взаємовплив філософії і мистецтва у процесі формування
творчої особистості // Діалог культур: Україна у світовому контексті:
Мистецтво і освіта: 36. наук, праць / Упор, і відп. ред. С. О.
Черепанова.- Львів: Каменяр, 1998.-Вип. 35-С. 109-116.

56. Гольберг М. Діалог і проблеми взаємодії культур // Діалог культур:
Україна у світовому контексті: Матеріали перших міжнарод.
філос.-культуролог. читань / Ред. кол.: С. О. Черепанова (відп. ред.),
В. Г. Скотний, Д. П. Крвавич.-Львів: Каменяр, 1996.-С. 6-16.

57. Горський В. Як можлива історія української філософії в контексті
світової культури // Діалог культур: Україна у світовому контексті :
Матеріали перших міжнарод. філос.-культуролог. читань / Ред. кол.: С. О.
Черепанова (відп. ред.), В. Г. Скотний, Д. П. Крвавич- Львів: Каменяр,
1996.-С. 44-51.

58. Горшенев В. М., Бенедик И. В. Юридическая деонтология: Учеб. пособ-
К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988.-80 с.

59. Гуревич П. С. Культурология: Учеб. пособ.- М.: Знание, 1996.-288 с.

60. Гусарев С .Д., Карпов О. М. Юридична деонтологія: Навч. посіб.-К.,
1998.- 156 с.

61. Гусейнов А. А. Ненасилие и перспективы общества // Этика ненасилия:
Материалы международной конференции.-М., 1991.-С. 15-22.

62. Гуцеривв X. С., Сальников В. П., Федоров В. П., Худяк А. И. Правовая
и духовная культура сотрудников правоохранительных органов- СПб.:
Санкт-Петербургский юридический институт МВД России, 1996.- 156 с.

бЪ.Джентиле Ф. О роли философии права в изучении юриспруденции в Италии
// Государство и право.— 1995.— №1.-С. 132-137.

64. Естетика: Підручник / Л. Т. Левчук (заг. ред.), Д. Ю. Кучерюк, В. I.
Панченко.- К.: Вища шк., 1997.- 399 с.

65. Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др.- М.:
Политиздат, 1989 — 447 с.

66. Эренгросс Б. А. Удивительная наука эстетика!…
Научно-художественная литература.-М.: Дет. лит., 1974-207 с.

67. Жапинский А. Э. Профессиональная деятельность юриста: Введение в
специальность: Учеб. пособ.- М.: Изд-воБЕК, 1997.-330 с.

68. Захава Б. Е. Мастерство актера и режиссера.- М.: Просвещение,
1979.-210 с.

69. Иванов В. Н. Профессия – юрист: Справочник для абитуриентов и
студентов учебных заведений юридического профиля.-М.: Ось-89, 1998-208
с.

70. ИзардК.Э. Эмоции человека.-М., 1960.- 143 с.

71. История философии и культуры / В.С.Горский, Ю. В. Кушаков, В.
Ферстер и др. Ред. кол.: А. Т. Гордиенко

(отв. ред.), В. С. Горский, Ю. В. Кушаков, В. В. Лях, Е. Н. Сыр-цова-К.:
Наук, думка, 1991.-288 с.

72. Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства:
Романесе.- К., 1997.- 170 с.

73. Керимов Д. А. Методологические функции философии права //
Государство и право.- 1995.- № 9.- С. 15-22.

74. Керимов Д. А. Философские проблемы права.- М.: Мысль, 1972.-472 с.

75. Клименко Н. И. Криминалистические знания в структуре
профессиональной подготовки следователя-К., 1990-130 с.

76. Коваль Н. В. Введение в юридическую специальность (деонтологический
аспект): Курс лекций.- Донецк: Центр подготовки абитуриентов, 1998.-192
с.

77. Козюбра М. I., Бурлай I. В., Бобровник С. В. Теорія держави і права:
деякі актуальні завдання // Правова держава: Респ. міжвід. зб. наук,
праць.- К.: Наук, думка, 1992.-Вип. 1.-С. 12-19.

78. Корявко Г. Е. Философия как форма общественного сознания: Очерки
теории и истории / Под ред. В. Т. Салосина.- Саратов: Изд-во Саратов,
ун-та, 1990.- 140 с.

79. Костенко О. М. Культура і закон // Правова держава: Щорічник
наукових праць.-К., 1998.-Вип. 9.-С. 130-136.

80. Костицъкий М. В. Українська політико-правова доктрина як основа
формування судових і правоохоронних органів // Науковий вісник
Української академії внутрішніх справ.- 1996.- № І._ С. 21-27.

81. Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид.
факультетів вузів.- К., 1996.- 210с.

82. Коул М. Культурно-историческая психология: наука будущего.-М.:
Когито-Центр, 1997.-432 с.

83. КрвавичД. Феномен творчої волі у житті художника // Діалог культур:
Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: 36. наук, праць /
Упор, і відп. ред. С. О. Черепанова — Львів: Каменяр, 1988-Вип.З-С.
335-343.

84. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Вісник Національної
академії наук України.- 1998.- № 3-4.-С.77-87.

85. Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт // Государство и право- 1995.-№
9-С. 9-14.

86. Культурология. История и теория культуры: Учебн. пособие. / Л. 3.
Немировская.- М., 1991.- 92 с.

87. Хулъчицькш В. С., Черепанова С. О. Право: Українська культура:
Історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанове^.-Львів:
Світ, 1994.-С. 120-139.

88. Курагин Г. Г. Механизм ведомственного правового регулирования
органов внутренних дел.- М., 1976.- 60 с.

89. Курганов С. И., Кравченко А. И. Социология для юристов: Учебн.
пособие для вузов.- М: Закон и право, 1999.-255 с.

90. Ладенко И. С. Интеллектуальная культура специалистов и средства ее
формирования // Интеллектуальная культура специалиста.- Новосибирск:
Наука, Сиб. отделение, 1988.-С. 45-51.

91. Лазарев В. В. Социально-психологические аспекты применения
права-Казань: Изд-воКазан, ун-та, 1982- 144 с.

92. Лазарев С. Н. Диагностика кармы.- СПб., 1993.- Кн. 1. Система
полевой саморегуляции.- 160 с.

93. Лазарев С. Н. Диагностика кармы.- СПб., 1995.- Кн. 2. Чистая карма.-
352 с.

94. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / Заг.
ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Че-репанової.- Львів.: Світ,
1994.- 496 с.

95. Луковская Д. Й., Гуцериев X. С., Козлов В. А., Поляков А. В.
Введение в теорию права (историко-методологи-ческий аспект):
Учебн.-научн. пособие / Под общ. ред. В. П. Сальникова.- СПб, 1996.- 54
с.

96. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій : Навч. посібник.-К.:Либідь,
1996.-304 с.

97. Мехед Т. Г. Введение в этику // Психология. Педагогика. Этика:
Учебник для вузов /Под ред. проф. Ю. В. Наум-кина- М.: Закон и право,
1999- 350 с.

98. Мехед Т. Г., Щеглов А. В. Профессиональная этика сотрудников органов
внутренних дел: Курс лекций.- М., 1998.-Ч. 1.-130 с.

99. Мовчан В. Естетичне переживання мистецтва як вид діалогу // Діалог
культур: Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: 36. наук,
праць /Упор, і відп. ред. С. О. Черепанова-Львів: Каменяр, 1998.-Вил.
З-С. 162-168.

100. Мовчан В. Моральне повчання в українській культурі // Діалог
культур: Україна у світовому контексті: Матеріали перших міжнарод.
філос.- культуролог, читань / Ред. кол.: С. О. Черепанова (відп. ред.),
В. Г. Скотний, Д. П. Крва-вич-Львів: Каменяр, 1996.-С. 82-100.

101. Москалъкова Т. Н. Этика уголовно-процессуального доказывания
(стадия предварительного расследования).-М.: Спарк, 1996.- 125 с.

102. Немое Р. С. Психология: Учебник для студентов высш. учеб,
заведений. В 3-х кн.- М.: Просвещение, 1995.-Кн. 2: Психология
образования.- 496 с.

103. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов.-М.: Норма,
1997.-652 с.

104. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії і онтології людини: Навчальний
посібник для студентів вищих учбових закладів.- К.: Абрис:, 1995.- 336
с.

105. Новгородцев и. Введение в философию права: Кризис современного
правосознания.-М., 1909.- 393 с.

Юб.Новіков В. В., Чистоклетов Л. Г., Зрибнєв М. А,, Алембецъ М. М.
Застосування вогнепальної зброї працівниками міліції: Навч.-практ.
посібник.-Львів, 1998.- 165 с.

107. Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу.-Мюнхен,
1987.-223с.

108. Орзіх М. Правова культура в системі сучасного конституціоналізму //
Право та культура: теорія і практика: Матеріали міжнародної
науково-практичної конференції, м.Київ 15-16 травня 1997 р. / За ред. Ю.
Шемчушенка, В. Кампо, М. Поплавського-К.: Леся, 1997-С. 190-192.

109. Орзих М. Ф. Право и личность.- К.: Вища шк., 1977.- 143 с.

110. Основы эстетики и искусствознания / Под ред. И. Л. Лю-бинского, В.
К. Скатерщикова.- М.: Просвещение, 1979.- 302 с.

111. Основы сценического движения: Пособ. для культ.-просвет. и театр,
училищ / Под ред. И. Э. Коха.- М.: Просвещение, 1976-222 с.

112. Падалка О. С, НісімчукА. С., Смолюк І. О., Шпак О. Т. Педагогічні
технології: Навч. посіб.- К.: Укр. енциклопед. ім. М. П. Бажана,
1995-135 с.

ИЗ. Пахомова Т. І. Моделі спеціаліста державної служби як фактор
підвищення її ефективності та результативності // Вісник Одеського
інституту внутрішніх справ.- 1999.-№1.-С. 166-168.

114. Педагогічна майстерність: Підручник / І. А. Зязюн, Л. В.
Крамушенко, І. Ф. Кривонос та ін.: За ред. І. А. Зя-зюна.- К.: Вища шк.,
1997.- 349 с.

115. Петрова Л. В. О естественном и позитивном праве (Критические
заметки по поводу учебника С. С. Алексеева) // Государство и право-
1995-№ 2- С. 32-41.

136. Протасов В. Н. Юридическая процедура.- М.: Юрид. лит, 1991.-80 с.

117. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов:
Учебн. пособ. / Под ред. А. Опалева, Г. Дубова.- М.: Щит, 1997.- 327 с.

118. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права держави.- Бородянка,
1993.- 94 с.

119. Ризз Г. И. Размышления о педагогической деятельности, культуре,
мастерстве // Педагогика.- 1995.- № 4.-С. 114-116.

120. Розин В. М. Введение в культурологию.- М., 1994.-104с.

121.Рутар С. Політична культура України // Студії політичного центру
«Генеза».- 1996.- № 1.— С. 28—34.

122. Самохин В, Н. Эстетическое восприятие: Вопросы методологии и
критики.- М., 1985.- 208 с.

123. Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим
врачеванием [Вступ ст. В. Г. Сокуренко. О нормативном содержании
медицинской деонтологии.-Львов, 1982-196 с.

124. Селиванов Ф. Оценка и норма в моральном сознании- М., 1977- 64 с.

125. Семенко М. I. Природа, людина, суспільство: Світоглядні аспекти
гуманізації суспільства // Матеріали Міжнародної науково-практичної
конференції «Людина і духовність»: Аналітичні розробки, пропозиції
наукових та практичних працівників / Керівн. авт. кол. А. І. Комарова.—
К., 1996-Т. 5.-С. 101-105.

126. Скакун О. Ф., Овчаренко Н. И. Юридическая деонтология: Учебн. / Под
ред. проф. О. Ф. Скакун.- Харків: Основа, 1999-304 с.

127. Скакун О. Ф., Подберезъкий М. К. Теорія держави і права.- Харків,
1996.- 302 с.

128. Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова, И. С. Кона.- М.,
1989.- 348 с.

129. Снычев А. В. Специфика и проблемы профессиональной этики сотрудника
органов внутренних дел // Милицейская этика и проблемы нравственного
воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузов, сб. науч.
трудов.-К., 1991.-С. 79-83.

130. Собко Р. Формування комп’ютерної культури: інтегративний підхід //
Педагогіка і психологія професійної освіти.- 1999.-№ 1.-С. 159-162.

131. Соколов Н. Я. Профессиональное сознание юриста.-М- 1988.-224 с.

132. Сокуренко В. Г., Савицкая А. Н. Долг и право в социалистическом
обществе