Механізм держави
Зміст
Вступ
Механізм держави: поняття, основні принципи організації і діяльності.
Поняття органу держави
Система державних цінностей
Висновок
Вступ
Перед кожною державою постає велика кількість завдань, які вона повинна
виконати з метою забезпечення нормальних умов життєдіяльності
суспільства, тому проблема зміцнення державного механізму має особливе
значення.
Актуальність цієї теми полягає в значенні механізму держави, можливості
його впливу на різні сторони суспільного життя. Соціальна спрямованість
держави передбачає розширення сфери її втручання в суспільне життя для
вирішення питань макроекономіки, розвитку галузі виробництва,
соціального захисту громадян – підтримки і розвитку системи освіти,
культурно-освітніх закладів, медицини. Однак з іншого боку розширення
впливу держави на суспільні відносини не повинно приводити до
тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтування правилами,
свободами людини і громадянина прерогативами самоврядного у своїй основі
суспільства. Розмежування пріоритетів громадянського суспільства і
державної влади повинно вирішуватись на рівні конституціоналізму. Так,
Конституція України закріплює принципи відповідальності держави перед
людиною дії (ч.2 ст.3), обмеження діяльності державної влади і
самоврядування законом (ч.2 ст.6; ч.2 ст.19).
Фундаментальні розробки вітчизняних і зарубіжних вчених дають уявлення
про принципи організації державної влади, особливості функціонування
державних органів, міністерств і відомств, органів місцевого
самоврядування. Певні аспекти механізму держави, в тому числі поділ
влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову аналізували сучасні
вітчизняні дослідники: В.Журавський, В.Колісник, В.Котюк, О.Михайленко,
В.Прилуцький, П.Рабинович, М.Цвік, С.Шевчук.
Деяким проблемам значення місця і ролі механізму держави в політичному,
економічному житті суспільства були присвячені роботі зарубіжних вчених:
С.Алексєєва, Р. де Біара, Б.Гурне, М.Марченка, Ф.Сулейманова.
Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з`ясування місця й ролі
механізму держави в суспільстві. Дослідження проблематики функціонування
механізму і апарату держави дає змогу більш предметно аналізувати нові
для вітчизняної науки, але , надзвичайно актуальні й складні питання
його кадрового забезпечення, проходження державної служби, бюрократії.
Ця мета конкретизована у комплексі науково-дослідницьких завдань. До них
належать:
з`ясувати основні принципи діяльності механізму держави;
уточнити в зв’язку з цим визначення загального поняття механізму
держави, розкрити його співвідношення із суспільним терміном “державний
апарат”;
розкрити поняття органу держави, його специфічні ознаки;
проаналізувати різні критерії класифікації державних органів;
дослідити діяльність та основні проблеми системи державних органів в
сучасних умовах та намітити шляхи їх розв’язання;
Об`єктом дослідження – механізм держави як цілісна система.
Предметом дослідження є тенденції та перспективи функціонування
державних органів, органів місцевого самоврядування в умовах формування
демократичної, соціальної, правової держави та громадянського
суспільства.
Методологічна основа дослідження. Методологія науки дає можливість
наукового обґрунтування організації та функціонування органів державної
влади і місцевого самоврядування.
Філософсько-методологічною основою дослідження є принципи, закони,
категорії діалектики.
Системний метод застосовувався при аналізі понять “механізму держави”,
“державний орган”, “виконавчі органи”. Методом порівняльно-правового
аналізу досліджувались питання пов’язані з видами державних органів та
їх місцем у правовій системі зарубіжних держав, проблемами делегування
законодавчих повноважень у сучасних демократичних країнах. На підставі
методу прогнозування формувались пропозиції щодо вдосконалення судової
діяльності в Україні. Крім загальних методів використовувались й
спеціальні, до яких належить історичний метод соціологічних досліджень.
Історичний метод дає змогу виявити суспільну думку, оцінку
функціонування державних органів самоврядних структур. Державні органи
для прийняття оптимальних рішень повинні врахувати результат досліджень.
Можливості цього методу в державно-правових дослідженнях на сучасному
етапі застосовуються недостатньо.
Структура й обсяг роботи. Відповідно до мети завдань, об’єкта й
предмета дослідження курсова робота складається зі вступу, трьох
розділів, висновків (обсяг ), та переліку використаних джерел
( найменування).
Механізм держави – це система державних організацій, які складаються з
державних органів, державних підприємств і державних установ, які
здійснюють її завдання і реалізують її функції.
Механізм держави – це складна ієрархічна структура державних органів,
закладів, підприємств за допомогою яких здійснюється державне управління
суспільством і захист його основних інтересів.
До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої і судової
влади, контрольно-наглядові органи, збройні загони людей (армія, флот,
поліція), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний
пропагандистський апарат (ЗМІ).
Механізм держави має певні характерні ознаки:
а) це ієрархічна система побудована на позиціях ординації і
субординації;
б) це цілісна система зовнішньо організованих елементів, яка має єдині
принципи побудови. Кожен із суб’єктів механізму держави, як його
системний елемент органічно пов’язаний із всіма іншими його елементами.
Первинним елементом являються державні органи;
в) наявність можливості реалізації функцій і завдань організаційними,
фінансовими, матеріальними засобами примусу;
г) наявність у державних органів, підприємств і установ своїх
повноважень, як правової основи їхньої діяльності.
Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм
держави, будучи єдиним, включає в себе органи, блоки, підсистеми, і
навіть, самостійні гілки влади.
Так, одну із підсистем утворюють вищі органи держави: представницькі,
виконавчі, глава держави.
Друга підсистема – місцевого рівня: ради, адміністрації і їх голови.
Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: міліція,
СБУ.
В літературі можна зустріти ототожнення термінів “механізму” і “апарату”
держави. Однак поняття “механізму держави” є значно ширше, ніж поняття
“державного апарату” і за складом і за структурою.
Механізм держави повинен розглядатися не як просто сукупність складових
його елементів, а як система цих елементів.
Тлумачення механізму держави як системи всіх державних органів, що
здійснюють не тільки управління суспільними справами, але й забезпечують
життєдіяльність всього суспільства переносить акцент з політичного
характеру діяльності держави на її соціальну спрямованість, де політика
є важливим, але не єдиним методом цієї діяльності. Такий підхід до
визначення держави закріплений у Конституції України, де в ст.1 сказано,
що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціально-правова
держава”. Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в тих
обсягах, що не можуть бути вирішеними громадянським суспільством
самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного
розвитку.
Принципи організації і діяльності механізму держави – це основоположні
керівні начала, ідеї, які лежать в основі організації ідеальності
механізму держави. Більшість із принципів є конституційно закріплені, до
них належать:
Принципи демократії
Означає, що діяльність механізму відбувається за участі широких народних
мас, а діяльність державних органів широко висвітлюється в засобах
масової інформації. Важливим принципом демократичної організації
мас-медіа є плюралізм влад у суспільстві. Контроль панівних економічних
і політичних груп над головними мас-медіа означає кінець демократії або
її істотну деформацію.
У демократичній державі інформаційна влада потребує контролю збоку
суспільства. У більшості західних демократій існують спеціальні органи
контролю за ЗМІ, які стежать за дотриманням ними моральних і правових
норм.
Для того, щоб в Україні відбулися позитивні зрушення в області
діяльності ЗМІ в першу чергу повинні бути прийнятими закони “Про пресу”,
“Про журналістику”.
Принцип законності.
Означає, що всі без винятку структурні елементи механізму держави
повинні діяти на основі і відповідно до закону.
Принцип гуманізму.
Полягає в тому, що кожен державний орган своєю діяльністю повинен
здійснювати захист інтересів людини, особистості, охорони прав людини і
громадянина. Конституція (ст. 3) уперше в основах конституційного ладу
проголосила, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю. Це положення знаменує
принциповий поворот у взаємовідносинах громадянина і держави. Безумовно,
зміни не можуть відбутися швидко, але конституція гарантує новий шлях
розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави.
Принцип національної рівноправності.
Забезпечує згоду між різними частинами суспільства, різними соціальними
прошарками, націями. Держава гарантує рівні умови існування і розвитку
національної самобутності (мова, звичаї, культура).
5. Принцип розподілу влади.
Закріплений у ст. 6 Конституції України . Він означає, що законодавча,
виконавча і судова влада реалізується різними державними органами , які
стимулюють і урівноважують одна одну в процесі виконання своєї функції.
Поділ влади об`єктивно виражається в спеціалізації державних органів за
видами діяльності, які наділяються відповідною компетенцією, самостійні
й незалежні в реалізації своїх повноважень і володіють можливістю
спрямувати і контролювати одна одну.
Теорія поділу влад має складну історію свого становлення і розвитку.
Традиційно її пов`язують з ім`ям Ш.Мотеск`є, який виробив схему, у
відповідності до якої влада в державі повинна поділятися між
законодавчими, виконавчими та судовими органами. Пізніше Ж.-Ж.Руссо
запропонував розглядати ці 3 гілки влади як особливі явища найвищої
влади всього народу.
У вітчизняній історії ще задовго до Ш.Мотеск`є були спроби створити
конституційний проект незалежної України – “Пакти і Конституція Пилипа
Орлика” 1710 року. Вона написана під впливом західноєвропейського
парламентаризму, заклали основні принципи республіканської форми
правління. Основним її положенням було проголошення України незалежної
від Москви та Польщі, і звичайно, в тогочасних умовах ця конституція не
мала бути втілена в життя.
Вперше конституційне закріплення теорія поділу влад одержала у
Конституції США 1787 року у якій від імені всього американського народу
біли розподілені повноваження органів держави – конгресу, президента і
підзвітних йому міністрів, суддів. Крім цього теорія біла доповнена
системою взаємних устремлінь і противаг. Наприклад, у конституціях
деяких країн додатково виділяють виборчу владу.
В історії нашої держави більш як сімдесят років принцип поділу влади не
міг бути втілений в державне будівництво, тому що цей принцип несумісний
з ідейними доктринами пролетаріату, з керівною і спрямовуючою силою
суспільства і держави. Тому тільки після проголошення незалежності перед
Україною постала проблема втілення цього принципу в державний лад. Цей
принцип дає змогу створити систему струмування і противаг. Прикладом
цієї системи є прийняття закону Верховною Радою України з одного боку і
підписання його президентом з іншого, який має право накладання “вето”.
Принцип професіоналізму.
За допомогою цього принципу створюються сприятливі умови для підбору і
розстановки в державному апараті найкваліфікованіших кадрів. Залучення
високопрофесійних осіб, висока організація праці забезпечить ефективну
діяльність механізму держави.
Принцип ненасильства.
Цим принципом передбачено, що у роботі держаних органів основна роль
належить організаційним та виховним методам. Метод примусу – другорядне,
допоміжне значення. Принцип позапартійності державної служби,
відокремлення церкви від держави означає, що в державних органах не
можуть утворюватись структури політичних партій, релігійні організації.
Відокремленість церкви від держави є однією з ознак сучасної правової
держави. Світський характер України полягає у відсутності над державою
церковної ієрархії. Цей принцип проявляється в громадському правосудді,
в державній реєстрації актів громадянського стану.
Юридична наука передбачає і ряд інших принципів, таких як принцип
лейтимності, науковості, обліку і контролю, суверенності.
Поняття органу держави.
Завдання і функції української держави реалізуються через діяльність
відповідних державних органів, правовий статус яких закріплюється в
Конституції України, інших нормативно-правових актах.
Державний орган є основним структурним елементом державного механізму,
першоосновою державного апарату.
Орган держави – це окремий службовець чи структурно-організований
державою або безпосередньо народом колектив державних службовців,
наділений владними повноваженнями, відповідним матеріально-технічним
забезпеченням, створений на законних підставах для виконання конкретних
завдань і функцій держави.
Він володіє рядом загальних ознак, які відрізняють його від наддержавних
органів громадсько-політичних організацій. Зокрема, тільки державний
орган виступає в межах своєї компетенції як офіційний виразник інтересів
усього суспільства. Всі державні органи обов`язково створюються і
функціонують відповідно до норм права й на підставі їх наділяються
владними повноваженнями, які дають змогу здійснювати політику заходами
не тільки переконання, а й примусу. Крім того, за ознаками спеціалізації
державні органи в механізмі держави структурно відокремлені. Вони
реалізують свої повноваження, функціонально взаємодіючи між собою.
Існує ряд специфічних ознак державних органів:
Формується державою чи безпосередньо народом (наприклад парламент) у
відповідності до закону і функціонує на його основі.
Має передбачені конституцією функції, які виконує від імені держави.
Володіє державно-владними повноваженнями, які дозволяють державним
органам здійснювати юридичні зобов’язальні дії:
а) видає нормативні і індивідуальні акти
б) здійснює контроль за точним і неухильним виконанням обов’язків,
передбаченими цими актами.
в) забезпечує і захищає ці обов’язки від порушень шляхом застосування
мір виховання, переконання, а в разі необхідності – державного примусу.
Функціонально взаємодіє з іншими органами в процесі реалізації своїх
повноважень, керуючись принципом: “дозволено тільки те, що прямо
передбачено законом” не відноситься до діяльності державних органів.
Складається із службовців, які знаходяться в особливих відносинах один з
одним, порядок використання ними владних повноважень встановлюється
законом і дістає конкретизацію в інструкціях, розпорядженнях.
Має необхідну базу – майно, яке знаходиться в його оперативному
управлінні, джерело фінансування – державний бюджет.
Має організаційну структуру, територіальний масштаб діяльності.
В відповідності до структурно-функціонального принципу інститути держави
можна поділити на:
організаційні (інститут президента; інститут парламенту).
функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного
контролю).
Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі
інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші появляються
(інститут участі громадян в управлінні державою).
Специфічні інститути існують в мусульманських державах.
Органи української держави можна класифікувати за різними ознаками:
За способом виникнення їх розділяють на первинні і вторинні. Первинні
ознаки державної влади не створюються ніякими іншими органами. Вони
обираються за встановленою процедурою і наділяються владними
повноваженнями безпосередньо виборами (Верховна Рада України, Президент
України). Похідні органи створюються первинними органами, які наділяють
їх владними повноваженнями (Адміністрація Президента України,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини).
За обсягом владних повноважень органи Української держави поділяються на
вищі (парламент України, президент України, Кабінет Міністрів України),
місцеві (місцева державна адміністрація). Не всі місцеві органи є
державними (наприклад органи місцевого самоврядування). Вищі органи
держави найбільш повно уособлюють державну владу, яка поширюється на всю
територію держави. Місцеві органи держави функціонують в
адміністративно-територіальних одиницях (область, район).
За широтою компетенції виділяють органи держави загальної і спеціальної
компетенції. Органи загальної компетенції вирішують широке коло питань.
Наприклад, уряд України, виконуючи Конституцію і Закони України бере
активну участь у реалізації всіх функцій держави. Так, згідно ст. 116
Конституції України Кабінет міністрів забезпечує державний суверенітет і
економічну самостійність держави, вживає заходи щодо забезпечення прав і
свобод людини, громадянина. Органи спеціальної (галузевої) компетенції
спеціалізуються на виконанні однієї функції – одного виду діяльності
(наприклад Прокуратура України, Міністерство Юстиції України).
За видами діяльності на основі принципу поділу влади державні органи
поділяються на законодавчі, виконавчі і судові.
Органи державної влади розрізняють за тим, що одні з них колективні
утворення (наприклад Верховна Рада України, яка складається з 450
народних депутатів), а інші представлені однією особою (Президент
України). За загальним правилом орган держави складається із колективу
державних службовців правовий статус яких визначається законами і
конкретизується в посадових інструкціях, штатних розкладах. До державних
службовців і посадові особи, які мають владні повноваження, видають
правові акти, самостійно проводять їх в життя. Службовці безпосередньо
матеріальних благ не виробляють, тому утримання їх покладається на
суспільство. Вони отримують заробітну платню в державному органі
відповідно до займаної посади.
Для державного апарату необхідні спеціально підготовлені кадри
чиновників, які володіють кваліфікацією і професіоналізмом. Прошарок
людей, задіяних в діяльності державних органів, відзначають як
бюрократію. Даний термін використовують і для негативної характеристики
таких проявів в державному апараті як формалізм, кар’єризм, байдужість
до людей і їх потреб. Щоб побороти негативні явища використовують
демократичні методи і стиль роботи. Існує ціла система спеціально
розроблених механізмів покликаних стримувати бюрократизацію. Ефективні
такі методи, як переведення державних службовців на роботу по контракту,
заборона державним службовцем брати участь у комерційній діяльності.
Управлінський апарат повинен бути інструментом органів влади, який
вибраний і контролюється народом.
Система державних органів влади.
Державні органи в правовій демократичній державі утворюють у сукупності
систему, яка має відповідні ознаки. Така система органів держави
характеризується єдністю, яка зумовлена соціальною сутністю державних
органів, спільністю їх завдань і функцій. Ця єдність органів виходить із
єдності волі й інтересів народу, який є першоджерелом влади. Діяльність
всієї системи органів державної влади України має бути спрямована на
забезпечення прав людини і громадянина, єдність системи цих органів
проявляється в тому, що органи, які їх складають, не розрізнено, а
сумісно, перебувають у тісній взаємодії, взаємозв’язку і
взаємозалежності. Система державних органів являє собою і організаційну
єдність, оскільки органи обираються або створюються іншими; одні керують
іншими; одні підзвітні й підконтрольні іншими.
Усі органи діють на основі Конституції та Законів України. Акти,
прийняті вищими за належністю органами є обов’язковими для нижчих за
належністю. Так, Акти Кабінету Міністрів України є обов’язковими для
виконання міністерствами, місцевими держадміністраціями тощо. Таким
чином, між державними органами існує організаційно-правовий зв’язок.
Система органів не є незмінною. Вона новелізується під впливом
історичних, економічних, політичних, соціальних та інших факторів. Ця
система змінюється разом із розвитком держави.
Єдність системи державних органів зумовлює і поділ їх на складові
частини – влади державних органів. Конституція України, конституційне
законодавство, закріплюючи систему і структуру органів державної влади,
поклали в основу функціональне призначення відповідних органів, їх роль
і місце в державному механізмі.
Від державних органів слід відрізняти громадські організації, політичні
партії, які є добровільними об`єднаннями громадян і створені на їх
основі єдності інтересів дають на засадах членства, відповідно до своїх
статутів під певним контролем держави щодо дотримання законодавства й
норм суспільної поведінки.
Політичні партії є вищою формою громадської організації, прибічників
рівної загальнонаціональної програми, побудованої на ідеологічному
зв’язку, добивається впливових позицій у здійсненні державної влади в
організації політичного і громадського життя суспільства. Політичні
партії – своєрідні посередники між державною владою і всім суспільством.
Партії пропонують, допомагають державній владі обирати найоптимальніший
шлях вирішення найважливіших державних завдань.
Найбільш універсальне, об`ємне місце у системі державних органів
займають органи державної влади та управління.
Особливе місце посідають законодавчі органи, на які відповідно до
принципів поділу влади покладена законодавча, правотворча діяльність.
Вони приймають закони, які мають найвищу юридичну силу і врегульовують
найважливіші суспільні відносини. Законодавча діяльність – це
прерогатива представницьких органів, які обираються, як правило, на
основі загального, прямого, рівного виборчого права. На сучасному етапі
представницька форма реалізації законодавчої влади є найбільш доцільною
з погляду демократії і самоврядування народу. Водночас законодавча влада
народом може бути реалізована через своїх представників у парламентах.
Народ може приймати закони безпосередньо, шляхом референдуму. Так,
згідно ст.3 закону “Про всеукраїнські та місцеві референдуми” предметом
всеукраїнського референдуму може бути прийняття, зміна або скасування
законів України чи окремих їх положень. Референдум є досить складною і
дорогою процедурою, тому він проводиться тільки з найважливіших питань
загальнодержавного значення.
Парламент або легіслатура – вищий загальнонаціональний представницький
орган державної влади, правомочний виконувати на основі конституційних
приписів законодавчу, установчу та контрольну функції. Попередниками
парламентів були держані установи Стародавніх Греції та Риму. У ХІІ-ХІV
ст. У країнах Європи виникають станово-представницькі установи, які
обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кортеси, генеральні штати
у Франції). Вважається, що англійський парламент існує з 1256 року, коли
вперше були скликані збори, які обмежували владу короля, і досить широко
представляли інтереси країни. Проте, історія сучасного парламенту як
загальнонаціонального законодавчого органу починається лише після
буржуазних революцій XVII-XVIII ст.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Вона є парламентом. До 1992 року у період між сесіями Верховної Ради
законодавчу владу здійснювала Президія Верховної Ради шляхом внесення
змін і доповнень до чинних законодавчих актів. Верховна Рада за
конституцією України 1996 року втратила статус найвищого органу
державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України –
єдиного загальнонаціонального, представницького, колегіального,
виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади.
Назва гілки “Законодавча” не означає, що крім основної законодавчої
діяльності представницький орган не виконує ніякої іншої діяльності. Не
менш важливою функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується
в праві щорічно утверджувати бюджет країни. Оскільки парламент є
безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та
інтересів, то він виконує ще дві додаткові функції:
установчу;
контрольну;
Установча функція полягає в тому, що парламент формує або бере участь у
формуванні уряду; обирає або затверджує на посадах керівників уряду,
міністерств, відомств. Наприклад, Верховна Рада дає згоду на призначення
прем’єр-міністра, Генерального прокурора та інших посадових осіб.
Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних
органів – уряду, міністерств.
Законодавча влада внаслідок свого представницького характеру є найбільш
політизованим інститутом відносно інших гілок влади, де існує пряма
конституційна заборона створення осередків політичних партій і
політичної активності. Тому невипадковим є те, що в органах законодавчої
влади – парламентах не виключається, а навпаки, передбачається створення
фракцій, політичних партій.
Виконавчі органи – це органи, які реалізують державну владу у формі
організації виконання законів. Вищим виконавчим органом у державі є
уряд. Спосіб його призначення зумовлений формою правління політичними й
історичними особливостями країни. До виконавчих органів відносять також
міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, які
здійснюють керівництво в різних сферах суспільного життя. Очолює цю
систему влади Кабінет Міністрів України – вищи орган виконавчої влади.
Його правовий статус визначається Конституцією України та іншими
законодавчими актами. Однак, необхідним є прийняття закону про Кабінет
Міністрів, що випливає з п.12 ч.1 ст. 92, проте правовий статус Кабінету
Міністрів України досі не визначено, а порядок його діяльності
врегульовано тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України
затвердженим постановою самого Кабінету Міністрів за № 915 від 5 червня
2000 року.
Структура Кабінету Міністрів визначається ст.114 Конституції України.
Прем’єр-міністр керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на
виконання програми діяльності уряду України схваленої Верховною Радою.
Прем’єр-міністр призначається Президентом України за згодою більше ніж
половини конституційного складу Верховної Ради.
В президентських республіках (наприклад США), де ця посада відсутня,
главою уряду являється безпосередньо президент.
Кабінет Міністрів України має значні повноваження:
забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,
здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;
забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики; політики у сферах праці й зайнятості, соціального захисту,
освіти, науки, культури;
розробляє проект закону про державний бюджет України, забезпечує його
виконання, подає парламенту звіт про його виконання.
Кабінет Міністрів України в межах своєї Конституції видає постанови і
розпорядження, що є загальнообов’язковими для виконання.
Крім органів законодавчої і виконавчої влади діють органи судової влади.
Вони займають самостійне місце в системі розподілу влади. Сьогодні
проблема взаємовідносин між гілками державної влади є однією з найбільш
актуальних та складних і в той же час не достатньо досліджених.
Це певною мірою зумовлено тим, що закріпивши принцип поділу державної
влади, Конституція України 1996 року залишила недостатньо врегульованим,
відкритим питання про взаємодію і співпрацю з окремими структурними
елементами влади як вкрай необхідну умову забезпечення стабільності та
ефективності влади. Ігнорування цього важливого положення абсолютизм
принципу поділу влади не сприяє співробітництву державних органів і
консолідації суспільства. Ще Цицерон казав: “Немає держави, якщо закони
в ній нічого не означають, якщо суди зневажені, якщо звичай батьківський
загашено”. Звичайно, це не єдиний колір нашого суспільства, але –
переважаючий.
Якщо взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади в Україні стали
предметом не лише публікацій, але й дисертацій, досліджень, то відносини
законодавчої і судової влади залишились поза увагою вчених-юристів.
Актуальність таких досліджень обумовлена тим, що повна ізоляція цих
гілок влади вже створила в Україні вже серйозні проблеми.
Взаємовідносини законодавчої і судової влади визначаються Конституцією
та Законами України. Визначальним у відносинах законодавчої і судової
влади є положення ст. 19 Конституції України згідно з якою органи влад,
їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень. Аналіз та зіставлення норм Конституції України дозволяє
виділити певні напрямки у взаємодії цих двох гілок. Насамперед шляхом
прийняття законів (п.3 ст. 8 Конституції України) Верховна Рада формує
правове поле для діяльності судової влади, створює для неї
нормативно-правову базу.
Важливою конституційною основою взаємодії законодавчої та судової влади
є Конституційний Суд України. Рішення Конституційного Суду є
загальнообов’язковим для всіх гілок державної влади. В основному через
конституційний суд судова влада включається в баланс влад, механізм
взаємодії їх з різними гілками влади.
Утвердження правової держави неможливе без зміцнення судової влади. За
сучасних умов в Україні особливе значення має встановлення відносин
Конституційного Суду із Судами загальної юрисдикції. Серед науковців
існують різні концепції щодо статусу Конституційного Суду, його місце в
системі органів державної влади.
В одному випадку робиться акцент на особливому статусі цього державного
органу, як носія судової влади, який не слід ототожнювати з правосуддям,
оскільки його діяльність функціонально не пов’язана з судами загальної
юрисдикції.
В іншому підкреслюється подвійна природа цього органу, який з одного
боку розглядається як орган правосуддя незалежний від інших органів, а з
другого, як один з найвищих конституційних органів держави.
Характер функцій судів чималою мірою залежить від рівня державної
діяльності. Перший рівень – це функції держави в цілому; другий рівень –
це функції, які виконують державні структури, третій – це функції
окремих державних органів як складових частин державного апарату.
Четвертий рівень – функції окремих судових осіб державних органів. Є
правомірний поділ на базові основи, які відображають сутнісний характер
держави та їх органів.
В літературі висловлювались різні судження з приводу переліку функцій
судової влади, окремі з них мають спірний характер. Так, на думку
Д.Притики до основних функцій судової влади слід віднести “реальне
забезпечення принципу верховенства права і повну реалізацію вимог
закону”. У В.Смородинського функції ототожнюються не лише із завданням,
але певною мірою із повноваженнями.
Проте переважна більшість авторів серед базових функцій судової влади
виділяє дві: правосуддя і судовий контроль. Такої думки дотримуються
І.Морочкін, В.Стеф`юк.
У юридичному розумінні правосуддя – це передусім безпосередня юридична
діяльність судів.
На мою думку термін правосуддя можна сформулювати так: “Правосуддя – це
захист судом прав і законних інтересів громадян держави”. Для того, щоб
український суд став хоча б трішки об’єктивнішим та професійним, слід
змінити норму про безстрокове обрання судів на положення про їх
призначення. Норма пожиттєвого обрання судів є в Греції, Польщі,
Нідерландах, Франції, Німеччині, Данії та в багатьох інших країнах.
Щоправда, там зовсім інший рівень правосвідомості. Однак, немає великого
значення, на 10 років обраний той чи інший суддя, головне, що він
повністю підконтрольний адміністрації Президента. Є багато прикладів,
коли народних суддів не лише звільняли з роботи, але й порушували проти
них кримінальні справи.
Винятковість судової влади полягає в тому, що вироки, рішення,
визначення та постанови суду обов’язкові для всіх державних,
громадянських органів, посадових осіб, громадян. Носіями судової влади
відповідно до Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року
є не лише судді-професіонали, але й залучені у визначених законом
випадках для здійснення правосуддя народні представники.
Правосуддя здійснюється лише судом у формах Конституційного, цивільного,
господарського, кримінального судочинства.
Тільки суди мають право визнати особу, винну у скоєні злочину і покарати
її. Ніякі позасудові органи не мають права втручатися в здійснення
правосуддя.
Однак наша історія знає випадки, коли судовою діяльністю, наприклад у
період сталінізму займалися такі позасудові органи як “двійки”,
“трійки”, “особливі наради”. Такі судові рішення часто-густо
ухвалювались за вказівкою компартійних органів.
У період будівництва правової держави роль судової влади суддів усіх
рівнів зростає і перед цим у захисті прав і свобод та законних інтересів
громадян, у тому числі і реабілітації незаконно репресованих.
Окремо у ст. 29 Конституції України закріплено основні засади
судочинства, тобто порядок судового розгляду справ. До них належать:
законність (справи розглядаються і вирішуються відповідно до закону, всі
учасники судочинства діють у суворій відповідальності до їх прав і
обов’язків, встановлених законом);
рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (до всіх
застосовується одне законодавство), ніхто при цьому не має ніяких
переваг;
забезпечення доведеності вини (у разі, якщо вину особи не доведено,
вона вважається невинуватою, особа не зобов’язана доводити свою
невинність, її вину мають доводити органи, що висунули обвинувачення).
Підтримання державного обвинувачення прокурором (прокурор від імені
держави висуває обвинувачення і водночас всебічному повному розгляду
справи, винесення законного рішення);
гласність судового процесу та його повне забезпечення і фіксування
технічними засобами; забезпечення обвинувачуваному права на захист;
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім
випадків передбачених законом.
Конституцією України передбачено створення нового для нашої держави
органу – Вищої Ради Юстиції (Аналогічні інститути існують в Іспанії,
Італії, Франції та деяких інших Європейських країнах). Основне завдання
цього органу полягає в остаточному завершенні процесу відбору кандидатур
на посаду суддів. Він же вносить подання на звільнення суддів з посад.
Про склад і діяльність Вищої Ради Юстиції сказано із ст. 131 Конституції
України.
У механізмі нашої держави особливе місце посідають органи держави
спеціального призначення (контрольні правоохоронні органи, місця
позбавлення волі, збройні сили). Їх можна розглядати як окрему ланку
механізму держави. Прихильники чітких юридичних конструкцій, здебільшого
вважають ці органи належними до сфери виконавчої влади або в основному
до виконавчої і частково судової влади. Їх роль в суспільстві суттєво
змінилась, виникли нові функції, нові права і обов’язки. У зв’язку з цим
ведуться дискусії про співвідношення нових гілок влади – найчастіше
контрольної. Після Другої світової війни відбувся перелом в розвитку
конституційного контролю. Різко збільшилось число контрольних органів,
з’явились їх нові види. Інститут конституційного контроль, існуючий
тільки в деяких державах (Австралія, США, Чехословаччина) був введений
основним законом Греції, Іспанії, Італії. Були створені нові органи
контролю (генеральні контролери, народні правозахисники) в багатьох
державах введена посада Обудсмена чи навіть декількох парламентських
комісарів з метою нагляду за дотриманням прав людини, законності в
армії. Українська модель омбудсмена має свою специфіку, але підкреслюючи
національну обумовленість моделі Уповноваженого Верховної Ради важливо
не забувати про зорієнтованість української правової системи на західні
юридичні традиції.
Діяльність уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію
прогресивних ідей у сфері забезпечення прав людини і громадянина.
Демократичний характер інституту Уповноваженого полягає в тому, що він
виконує правозахисну функцію не тільки стосовно громадян України , а й
щодо іноземців та осіб без громадянства.
Серед органів спеціального призначення юридична науки приділяє особливу
увагу правоохоронним органам. Зазвичай, у дослівному розумінні
“правоохоронну діяльність” мають вести буквально всі – громадяни,
юридичні особи, органи законодавчої та виконавчої і судової влади. Але
для переважної більшості суб’єктів суспільних відносин подібна
діяльність не є основною.
Традиційно до числа правоохоронних органів відносять суд, прокуратуру,
органи юстиції, внутрішніх справ, державної безпеки.
До системи правоохоронних органів прилягають деякі інші державні
установи і громадські організації, які відповідно до законодавства
наділені значними повноваженнями у сфері правосуддя, хоча в цілому їх
функції не зводяться до правоохоронної, а також не забезпечуються
можливістю застосування державного примусу, наприклад органи юстиції,
адвокатури.
Окрему групу складають органи прокуратури, на які накладаються згідно зі
ст. 121 Конституції України функції: підтримання державного
обвинувачення в суді, представництво інтересів громадян у визначених
законом випадках, нагляд за додержанням законів органів, які проводять
оперативно-розшукову діяльність дізнання, досудове слідство, нагляд за
додержанням законів при виконанні судових рішень. Підтримання
державного обвинувачення в суді одна з найважливіших функцій прокуратури
у сфері боротьби зі злочинністю. Підтримуючи обвинувачення, прокурор
керується приписами закону і об’єктивною оцінкою зібраних у справі
доказів. Його завдання – сприяти правильному здійсненню правосуддя.
Конституція України в розділі VІІ регламентує правовий статус
прокуратури.
Прокуратура України – єдина централізована система органів і установ, що
не входить ні до однієї з гілок влади, при реалізації своїх повноважень
тісно взаємодіє з ними.
Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює
Генеральний Прокурор України з підпорядкуванням нижчих за належністю
прокурорів вищим за належністю.
Особливе місце в системі органів державної влади належить інституту
Глави держави. У політичній практиці різних держав це офіційна особа,
яка займає формально вище місце в системі державних органів і здійснює
представництво держави у внутрішньополітичному житті та міжнародних
відносинах. Є два види цього інституту – монарх і президент. Відповідно
розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і
республіку. Важливість і необхідність інституту глави держави полягає в
тому, що він координує діяльність усіх вищих органів державної влади,
виражає інтереси всього суспільства, слугує гарантом суверенітету,
територіальної цілісності держави. Згідно зі ст. 102 Конституції України
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Це
принципово новий для України державний інститут, який справляє важливий
вплив на всю систему державних органів України.
Згідно з Конституцією України (ст. 103) Президент України обирається
народом терміном на 5 років. Організаційно він самостійний і не належить
ні до однієї з гілок влади, але намагається забезпечити їх узгоджене
функціонування. Президент тісно взаємодіє із законодавчим органом – йому
належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, має широкі
повноваження у сфері виконавчої влади. Він має право формувати уряд,
призначати його членів, призначати на вищі державні та військові посади,
розпоряджатися фінансами, давати прямі вказівки державним структурам,
міністерствам… Водночас ця влада має бути строго підпорядкована
закону, оскільки широкі державні повноваження, зосереджені в руках
президента республіки приховують в собі передумови авторитарного,
цілковитого одноосібного владарювання. У демократичних державах існують
механізми й інституції врівноваження, обмеження повноважень президента,
які дають змогу запобігти надмірній конкретизації влади в одних руках.
Головними серед них є парламент і конституційний суд. Важливим чинником
обмеження президентської влади є його виборчий статус.
Від способу обрання глави держави залежить авторитетність цієї посади, з
іншого боку – її лейтимність.
У світовій практиці існують різні способи обрання президента.
Безпосередньо громадянами (“прямий мандат”) президента обирають в
Австрії, Бразилії, Польщі, Росії; колегією виборщиків – в Аргентині,
США, Філіппінах; парламентом – у Греції, Ізраїлі, Лівані, Туреччині.
В Україні глава держави володіє “прямим мандатом”, він виступає гарантом
державної єдності і незалежності, територіальної цілісності, представляє
Україну в міжнародних відносинах.
Управління справами в державі на всіх її рівнях може здійснюватись
трьома різними способами:
а) через так звану “відомчу вертикаль”, коли міністерства та інші
центральні органи діють через підпорядковані їм відповідні територіальні
установи в областях, районах;
б) коли місцевим життям суспільства управляють безпосередні намісники
центрального уряду (такий тип врядування, наприклад, існував в Україні з
березня 1992 року до червня 1994 року, коли в області, райони та міста
Київ і Севастополь були призначені представники Президента України, що
управляли місцевими органами врядування, як адміністративними
установами);
в) через систему органів місцевого самоврядування. Уряд та
підпорядковані йому міністерства та відомства є інституціями врядування
загальнодержавного рівня, діють у масштабах всієї країни. Іншою
складовою системи державного врядування, своєрідною інфраструктурою
державної влади є органи місцевої влади. Їх специфічність полягає в
безпосередній причетності до життя громадян, до громадського
суспільства.
Головна проблема в організації та здійсненні місцевої влади в країні
полягає в необхідності поєднувати два протилежні начала
державно-централізоване й муніципальне. Державна “вертикаль” має
забезпечувати, гарантувати задоволення загальнонаціональних потреб та ін
тесів, домагатися додержання законів. Цю функцію виконують служби
центрального уряду на місцях, агенти центральної влади. Разом із тим
центральна влада не повинна утискувати ініціативи самодіяльність
місцевого самоврядування. Така самостійність, певна незалежність
місцевої влади від центральних державних органів є ознакою її
муніципального влаштування.
Становленню муніципального самоврядування в Європі значною мірою сприяла
практика магдебурзького права, феодального міського права, за яким
середньовічні міста звільнялися від управління і суду феодалів. Норми
магдебурзького права визначили і закріпляли право окремих верств
міського населення – купців, міщан, ремісників; регулювали порядок
обрання й діяльності органів місцевого самоврядування; упорядковували
відносини торгівлі, успадкування, визначали покарання за певні види
злочинів.
В Україні магдебурзьким правом володів Львів. На початку XV ст.
Магдебурзьке право було надане Києву. Тут створено орган самоврядування
міста – магістрат, який відав адміністративно-господарськими,
фінансовими, поліцейськими, судовими справами. Керували магістратом
виборні, війт і бургомістр, шість радників і шість засідателів.
У Росії у ІІ половині XIX ст. ключовою ланкою місцевого самоврядування
були земства. Після реформи 1864 року на місцях створюються губернські й
повітові земські зібрання, як розпорядчі органи управи. Земства відали
улаштуванням доріг, страхуванням майна, добродійними й лікувальними
закладами, початковою освітою, організацією пошти. Земства діяли на
своїй території цілком самостійно, однак не могли втручатися у справи,
що належали до кола урядових установ або станових властей.
За часів УНР була здійснена спроба реформувати міське самоврядування.
Згідно з Конституцією УНР від 29 квітня 1918 року Конституційний лад
України мав будуватися на засадах децентралізації – землям, волостям,
громадам надавались права широкого самоврядування (ст. 5), у ст. 26
закріплювався принцип організації самостійності місцевого
самоврядування. Але ці конституційні положення не були реалізовані.
На сьогоднішній день місцеве самоврядування в Україні здійснюється
територіальними громадами сіл, селищ, міст, як безпосередня, так і через
міські, сільські ради, їх виконавчі органи, а також через районні
обласні ради.
Таким чином, первинним суб’єктом місцевого самоврядування Конституція
проголошує територіальну громаду, як певну самоорганізацію громадян,
об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх потреб та
захисту прав і інтересів.
У теорії місцевого самоврядування є різні підходи щодо його юридичної
природи. Існують такі теорії: державницька, громадівська, теорія
муніципального дуалізму 1.
На процес становлення місцевого самоврядування в Україні найбільший
вплив мають державницька і громадівська теорії.
Вимога поєднання центрального і муніципального начал в відносинах
державної та місцевої влади як норма сучасного державного устрою
задекларована в Європейській хартії про місцеве самоврядування. Її
положення суттєво вплинули на розробку в Україні законодавства про
місцеве самоврядування. Особливо це стосується Закону “Про місцеве
самоврядування в Україні”. Але цей закон не є аналогом хартії. Це
оригінальний за конституцією, структурою, системою загальних принципів
нормативно-правовий акт. Проте, як свідчить життя, чимало його положень
є недосконалими і об’єктивна необхідність його зміни (новелізації).
Висновок.
Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:
Структуру механізму держави складають такі елементи:
а) державні органи;
б) підприємства;
в) установи;
Основним елементом державного механізму, першоосновою державного апарату
є державний орган. Це окремий службовець чи структурно-організований
колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями,
відповідними матеріально-технічним забезпеченням. Всі державні органи
обов’язково створюються і функціонують відповідно до норм права й на
підставі їх наділяються владними повноваженнями. За ознаками
спеціалізації державні органи в механізмі держави структурно
відокремлені. Вони реалізують свої повноваження, функціонально
взаємодіючи між собою.
В наукових і практичних цілях державні органи можна поділити на рівні
види за різними критеріями:
за змістом діяльності (органи законодавчої влади, органи державного
управління чи виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові
органи, глава держави);
за місцем у системі державного апарату (первинні, вторинні (походять від
первинних), підзвітні і ін.);
за способом утворення (виборні, призначувальні);
за часом функціонування (постійні і тимчасові);
за складом (одноособові, колегіальні);
за масштабом діяльності (центральні і місцеві).
Конституцією України закріплена система державних органів, до якої
входять:
а) глава держави – президент України (ст. 102);
б) орган законодавчої влади – Верховна Рада України (ст. 75);
в) органи виконавчої влади – вищий Кабінет Міністрів України, центральні
міністерства, державні комітети; місцеві – обласні та районні державні
адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління;
г) органи судової влади: вищі Конституційний Суд, Верховний Суд України;
Вищі Спеціалізовані суди – Вищий господарський суд України; Місцеві –
обласні, міжобласні, районні, міські, міжрайонні суди; Військові суди
регіонів і Військово-морських сил України, гарнізонів;
д) контрольно-наглядові органи – прокуратура (Генеральна прокуратура
України та її органи на місцях – обласні, районні, міські прокуратури).
Крім того, існують вищі і місцеві органи Автономної Республіки Крим – за
аналогією із системою державних органів, які також закріплені у
Конституції України.
Згідно зі ст. 143 Конституції України органом місцевого самоврядування
можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади,
які підконтрольні в здійсненні цих повноважень органом виконавчої влади.
До органів місцевого самоврядування відносяться сільські, селищні і
міські ради, районні і обласні ради.
Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки:
Державне управління є об’єктивною необхідністю організованого
функціонування й розвитку суспільства. Його сутність полягає у
цілеспрямованому впливі держави на суспільство, всі його організації, на
діяльність і поведінку громадян згідно з Конституцією, законами,
правилами і нормами. Державне управління повинно здійснюватись на
основі обґрунтованих принципів і методів.
Ефективне управління здійснюється тільки при наявності досконального
механізму, який забезпечує реальний, безперервний організаційний
управлінський та контролюючий вплив на суспільство і кожного
громадянина.
Система і структура органів державної влади України, безумовно,
змінюватиметься під впливом різних чинників. Важливо, щоб державний
механізм якомога ефективніше працював на забезпечення прав людини і
громадянина. Правова демократична держава проявляється насамперед у
демократичному стилі роботи. Державна влада має бути діловою, скромною,
моральною та відкритою для громадянського контролю.
Усе це багато в чому залежить від того, яким буде політичний режим в
Україні та як він буде функціонувати і вдосконалюватись.
Використана література.
Еллинек Г. Общее учение о государстве. Санки-Петербург. 1908 г.
Жылин А.А. Учебник государстенного права (пособие к лекциям). Ч.1.
Петербург. 1916 г.
Журавський В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в 19 – на
початку 20 ст. // Право України. – 2001. – №5.
Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і міське самоврядування.
– К., 2000
Конституційне право України. //За ред. Проф. Ю.М.Тодики,
В.С.Журавського. – К., 2002
Макаренко В. Актуальні проблеми становлення судової влади в Україні
//Право України. – 1996. – №1
Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.
Скакун. Теорія держави і права.
Селиванов В. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. –
К., 2002
Чиркин. Современное государство.
Шаповал В., Сучасні характеристики місцевого самоврядування (Право
України. 2002. – №3).
Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве
самоврядування в Україні. – Х., 2002.
1. Див. Тодика Ю.Н. Основи конституційного устрою України – Х.,2000 р. –
ст. 104-112
1 Докладніше дивитися Ярлишин О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво
та місцеве самоврядування в Україні. ст. 494-499
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
