Дихання під час вокалу
Розглядаючи питання дихання в утворенні співочого звуку, перш за все
слід відмітити, що робота дихального апарата під час мовної і співочої
фанації тісно пов’язана з роботою гортані і артикуляційного апарату, що
ізольований розгляд роботи дихального апарата в співі в значній мірі
умовний. Голосовий апарат працює як єдине взаємопов’язане ціле. Всі
його основні частини: дихання, гортань і артикуляційний апарат – в
процесі здійснення вокальної функції взаємовпливають один на одного.
Однак, для того, щоб зрозуміти, як працює це взаємозв’язане ціле, слід
розглянути окремо функцію окремих його відділів. Було б неправильно
виділяти функцію однієї частини голосового апарата як основну і
розглядати Інші як другорядні. Співочий звук може сформуватися тільки
годі, коли всі частини голосового апарата функціонують повноцінно і
скоординовано. В роботі голосового апарата можна виділити дві функції:
функцію утворення звуку голосу, що виконується комплексом –
гортань-дихання, і функцію трансформації цього звуку, що виконує
артикуляційний апарат. Гортань і дихання в результаті своєї роботи
утворює звук співочого голосу, звук відповідної висоти, сили і,
частково, тембру. Тут народжується основні відмінності якості співочого
голосу, як вібратор, його металічний, дзвінкий відтінок – висока співоча
форманта.
Основною функцією артикуляційний органів, так званої надставної трубки
(ротоглоточного каналу) являється формування із цього первинного звуку
гортані звуків мови – голосних і приголосних, а також виведення звукової
енергії в зовнішній простір і створення відповідно ступені імпедансу
системи гортані – дихання. Функція гортані і функція дихання настільки
тісно зв’язані між собою в процесі звукоутворення, що неможливо
розглядати одну із них без врахування другої. Адже перепоною, що
перешкоджає свобідному виходу дихання, в процесі звукоутворення
являється голосова щілина. В коливанні голосових зв’язок під час
утворення звуку бере участь дихальний потік. Тому, говорячи про роботу
дихання в співі, слід при цьому мати на увазі і роботу гортані, так, як,
говорячи про роботу гортані в співі, будемо думати про взаємозв’язок нею
роботи дихання.
Якщо уважно приглянутися, як користуються диханням відомі професійні
співаки, то можна відмітити надзвичайну різноманітність видимих
дихальних рухів. Такою ж різноманітністю відрізняється об’єктні
відчуття, що супроводжують роботу дихання і судження співаків про
техніку і роль дихання в співі. На основі цього можна замітити
надзвичайну різноманітність по відношення включення в роботу дихання
грудної клітки під час співу відомих співаків. Крім того є розходження
і щодо кількості набраного повітря, а також відносно проблеми дихання
взагалі.
Звичайно, всі співаки визнають необхідність дихання в співі, вміння його
розподіляти на музичні фрази. Але у одних було уявлення про дихання як
про ведучий фактор процесу звукоутворення, а Інші не придавали йому
такого значення. Різне відношення до питання дихання, природньо:
переходить і в класи співу, коли співаки розпочинають педагогічну
діяльність.
Деякі педагоги не вважають доцільним спеціально набирати дихання для
співу, а рекомендують лише добре видихнути перед вдихом. При цьому
дихання само ввійде в легені в тій кількості, в якій необхідно. Таким
чином співак привчається користуватися зовсім скромною кількістю
дихання.
Що стосується типів співочого дихання, то і тут ми зустрічаємось з
різноманітністю суджень. Одні вважають, що під час співу груди повинні
бути підняті, добре розвернені, а живіт втягнений, інші говорять, що
вдихати слід вниз, в живіт, а потім перевести дихання в груди, а живіт
підібрати; треті рекомендують робити вдих в боки; четверті – в спину;
п’яті – тільки в живіт, виключаючи груди з руху, шості – користуватись
тільки нижньочеревним диханням, а ще деякі говорять про необхідність
дихати тазовою діафрагмою. Весь цей різнобій знайшов своє
відображення І в вокально-педагогічній літературі.
Під час співу ми зустрічаємось з тією ж системою органів, що працюють по
тих же законах, що і в мові. Однак, спів в порівнянні з мовою має ряд
принципових відмінностей, тому і координація тут буде зовсім іншою. Спів
ніколи не можна розглядати, як розтягнену мову, тому що він пов’язаний з
утворенням специфічного звуку. Мова побудована на ковзаннях вверх і вниз
рухів голосу. На голосних звуках голос ковзає вверх і вниз в залежності
від інтонації, з якою ми вимовляємо слово. Цим самим створюється
відповідна мелодика мови. В співі висота залишається строїв постійною
для кожного звука у відповідності з музичною мелодією. В мові звуки
ковзаючи по звуковій шкалі, швидко змінюють один одного,
підпорядковуючись законам мовної вимови слів. В співі ця швидкість
задається відповідним темпом і ритмом, вимова слів буває сильно
розтягнена і не підпорядкована мовним нормам. Особливо суттєвою ознакою
співочого голосу являється його тембр. В співі має плавний характер
завдяки наявності вібрато, чого нема в мові. Крім того, він має
специфічну округленність і одночасно металічність, що як ми знаємо,
зв’язано з утворенням особливих співочих формат.
Часто мовний і співочий тембри у однієї і тієї ж людини не співпадають
і по розмовному голосу не можна оприділити, є в нього співочий голос
чи нема. Е наприклад, меццо-сопрано в мові створюють враження сопрано, і
навпаки.
Все це показує, що для формування співочого голосу завжди існує своя
особлива координація в роботі голосового апарату. Співочі якості голосу
вимагають для свого утворення такої ж специфічної координації в роботі
голосового апарату. Скільки б ми не розгягували мову, вона ніколи не
прозвучить співочо. І навпаки, навіть прискорений спів, скоромовка,
повинна звучати наспівне, не переходячи в мову. Ці особливі співочі
координації в роботі голосового апарату, як і мовні, зафіксовані
сучасними методами досліджень і підпорядковані науковому аналізу.
Природньо, що поряд з іншими органами, що беруть участь в
голосоутворенні і дихання працює різноманітне при мовній і співочій
фонації. Як показують ренгенологічні спостереження в співі, гортань
займає особливе “співове” положення і система порожнини надставної
грубки організовується Інакше. У співаків, що користується підняттям
гортані, в співі надставна трубка скорочується, у співаків, що опускають
гортань вона продовжується. У всіх співаків в співі порожнина глотки,
рота і сама рогова щілина відносно ширша, ніж у мові. Таким чином, умови
для виведення звукової енергії і веродинамічні умови і опір, що
створюється в надставній трубці, при співі будуть іншими. Однак,
найбільш суттєвими змінами в роботі голосової щілини проходять внаслідок
відповідям умов утворення звуку співочого голосу. Як вібрато, так і
високе співоча форманта, що являється найбільш суттєвою характеристикою
звуку співочого голосу, формується в самій гортані в результаті
спеціально найденої координації в II роботі.
В результаті пошуків найкращого звучання голосу в процесі навчання
здійснюється вироблення потрібного типу змикання голосових зв’язок,
характеру їх коливань. Під дією різних медичних прийомів знаходиться та
координація в роботі гортанного сфінктера і дихання, що народжує у
даного співака найкращі співочі якості його голосу. Гортанний сфінктер
по-різному включається в роботу в залежності від посилу дихання.
Величина його напору при звукотворенні міняє щільність змикання
голосових зв’язок і впливав на продовженість фрази змикання і
розмикання, а разом з тим і на тембр співочого голосу, на його вокальні
якості.
Природньо, в процесі постановки голосу м’язи що беруть у часі в диханні,
знайдуть необхідні взаємовідношення між собою в забезпечені тих нових
вимог, які пред’являє для них співоча робота гортані і артикуляційних
органів. Дихання гнучко приспособлюється до цих вимог. Виробляється
необхідні рефлекси, співоча фонація починає за здійснюватися так же
гнучко, просто і легко, як і мова.
Підводячи підсумок, слід відмітити, що відмінність. яка
спостерігається при переході від мови до співу, визначається перш за все
необхідністю утворення співочого звуку. В знаходженні цієї співочої
координації різні педагоги використовують різні методи, в тому числі
ідуть і від посилу дихання, вірніше – від його підготовки до
звукоутворення і від атаки звуку, в якій посил дихання і включення
голосової щілини в роботу легко відчутні і добре контролюються.
Поскільки і співі ми завжди будемо зустрічатися з новою
особливістю дихання з іншими частинами голосового апарату, поскільки
перед співаком стоять завдання довгої фанації на одному диханні,
звичайно фанації значно більш гучнішої, ніж в мові, життєве і мовне
дихання не може задовольнити співаків. Співак шукає і знаходить той
характер вдиху і видиху, котрий забезпечує йому довгу, голосну і
високоякісну співову фонацію. Вимоги, що ставляться в професіональному
співі перед голосовим апаратом великі. Силове навантаження, яке падає на
м’язи гортані і дихання незрівнянні з тим, що ми маємо в мові. Так,
наприклад, підзв’язковий тиск, яким ми звичайно користуємося в спокійній
мові складає 10-15 см. водяного стовпа, а професіональний співник на
сцені розриває підзв’язковий тиск до 300 см. водяного стовпа і більше.
Якою ж силою повинен володіти гортанний сфінктер професійного співака,
щоб утримати тиск, що перевищує в 30 раз мовний! Як повинна бути
розвинена і злагожена робота всього дихального апарату і гортані, щоб
цей тиск не нарушив утворення найкращих співочих якостей голосу, не
дезорганізував роботу голосової щілини (що спостерігається при
форсуванні голосу).
Останнім часом знайдено що багато впливових факторів, що пов’зують їх
функцію по нервових шляхах. Як було показано винаходами Юссонз, Джина,
Горде, повітря, що протікає через голосову щілину, являється сильним
активізатором роботи голосових м’язів. Тонус голосових зв’язків
підвищується, покращується їх збудливість, працездатність, являються і
нервові впливи, що одержуються нею від активно включених в роботу
дихальних м’язів. Велика площа цих м’язів має сильний вплив на тонус
гортанного сфінктера. Тому, активне включення цієї мускулатури в роботу
може облегшити роботу гортані. Через цей вплив наприклад, легке
утворення співочого звуку при голосному співі на хорошій дихальній опорі
і трудність його утворення.
На основі цих наукових даних про роботу дихального апарату в мові і
співі, можна знайти раціональне відношення до ряду спірних методичних
питань, які виникають в роботі з учнями.
Тепер розкриємо питання, що стосується типу дихання в співі. В житті
люди дихають змішаним типом дихання, де бере участь і грудна клітка ф
діафрагма. В співі користуються слідуючими типами дихання.
ДИХАННЯ КЛЮЧИЧНЕ (клавікулярне, верхнегрудне), де піднімається трудно
клітка, а діафрагма під час вдоху майже не бере участі, і живіт
втягується, інколи замітно піднімаються плечі.
НИЖНЕ ГРУДНЕ, коли вдих відбувається в основному за рахунок розширення і
підняття нижньої частини грудної клітки, не являється самостійним типом,
так як при цьому обов’язково включається в роботу і діафрагма. Воно
являється варіантом нижньореберно-діафрагматичного дихання.
НИЖНЬОРЕБЕРНО-ДІФРАГМАТИЧНЕ ДИХАННЯ (костоабдомінальне,
грудодіафрагматичне) – найбільш поширений тип дихання, яким дихають
більшість співаків. При цьому типові грудна клітка і діафрагма активно
включені в роботу і тому при вдиху разом з розширенням грудної клітки
живіт також трохи вип’ячується вперед. Це дихання може здійснюватися з
перевагою включення грудей (нижньогрудне дихання) або з більшою участю
живота.
БРЮШНЕ ДИХАННЯ (абдомінальне) при вдиху грудна клітка нерухома, а живіт
трохи вип’ячується вперед, здійснюється рухом двох антоганістичних груп
м’язів: м’язів брюшного преса (видих) і діафрагма (вдох). Грудна клітка
участі в диханні не бере. Е педагоги, які вважають, що суттєвою для
співу роботу так званої тазової діафрагми. Слід сказати, що газова
діафрагма ніякої ролі в диханні не боре в силу свого розміщення,
фізіологічні функції її зовсім інші і не мають ніякого відношення до
дихання.
Вище перелічені відомі всім співакам і педагогам типи співочого дихання
зустрічаються в роботі співаків і педагогів, в також в методичній
літературі.
Слід відмітити, що сучасна практика співаків і педагогів показує, що
принципіально можливо досягти хорошого професійного звучання при любому
із названих типів дихання. Одна умова дихання із звуком вироблялась
поступово, послідовно, в одному напряму. Не можна сьогодні співати на
брюшному диханні, а завтра на ключичному. Деяка стандартизація в диханні
необхідна для того, щоб виникли і закріпились потрібні рефлекси, котрі
пов’язані з регуліровочною діяльністю гладких м’язів, бронхів і
діафрагми.
Якщо говорити про більшу чи меншу доцільність того чи іншого типу
дихання, то лиш виходячи із питань зручності роботи других відділів
голосового апарату або створення оптимальних умов для проявлення
активності що непідвладні свідомості механізмів, що беруть участь у
фонаційному видиху. Так, наприклад, при ключичному диханні коли у вдих
активно включається плечевий пояс, разом з ним включається і мускулатура
передньої частини шиї, що прикріплюється до грудниці і ключиць. Ця
мускулатура сковує при своєму напруженні гортань, під’язикову кість і
нижню щелепу, які в співі повинні бути абсолютно свобідні.
Перед ними в співі стоять свої завдання, які вони повинні виконувати в
скованому виді. Крім цього, при цьому типі дихання діафрагма мало
активна, що крім обмеження кількості видихуваного повітря може привести
до нарушення її регулюючої функції. Із цього випливає, що ключичний тип
дихання не може вважатися доцільним. Нижньореберно-двафрагматичне і
брюшне дихання – доцільне для співу. Тут можна відмітити деякі нюанси,
завдяки яким дня одних співаків може бути вигідний брюшний тип, а для
інших – більш високий – грудьми. Глибокий вдих (вниз), який бував при
брюшному типі дихання, коли діафрагма активно скорочується, веде подібно
до зівка, до пониження гортані в до деякого розтягнення, продовження
трахеальної трубки. Понижуючи гортань, цей тип дихання створює нові
умови в надставній трубці і трахеї, що може в ряді випадків бути
вигідним для співаків. Навпаки, порівняно високе грудо-діафрагматичне
дихання не буде мішати підйому гортані, яким користуються і багато
співаків. Ц1 впливи вдиху на положення гортані, що міняє резонаторні і
акустичні властивості надставної трубки і грахеї, можуть бути
причиною вибору співаком того чи іншого типу дихання.
Не можна не відмітити вигоду нижньореберно-діафрагматичного дихання,
яким, до речі, користуються співаки, і з точки зору його впливу на
діафрагму.
Отже, нижньореберно-діафрагматичне дихання створює оптимальні умови для
діяльності діафрагми. Як наказали досвіди Д.Л.Аспелунда, тип дихання в
співі не представляє собою щось застигле, незмінне. Дихання здатне
видозмінюватись (варіювати) в межах виробленого типу у кожного
професійного співака. Ці варіації дихання зв’язані і характером
звучання, яким користуються в даному творі співаки, ліричний стиль веде
до більш високого типу дихання. Драматичні твори, де співак користується
звуком більш оперним, емоційно-насиченим, широким, дихання стане більш
низьким. Як звук голосу у даного співака гнучко змінюється для передачі
емоційно-смислового смислу творів різних по своєму стилю, так і дихання,
йдучи за звуком, гнучко пристосовується до виконання цих звукових
завдань. Ясно, що всі ці варіанти не виходять за межі виробленого
привичного типу дихання. Варіації ці здійснюються природньо, не
привертаючи спеціальної уваги співака, виходячи із бажання одержати звук
того чи іншого забарвлення і сили.
Наукові дослідження показують, що чистих типів дихання в співі не
існує, що всі співаки в співі користуються змішаним типом дихання з
більш чи меншим включенням в роботу тієї чи іншої частини дихального
апарату. Із цих досліджень випливав, що питання про типи дихання в
значній мірі умовне. Причина відсутності чистих типів дихання в співі
легко зрозуміла, так як, наприклад чисто брюшне чи чисто ключичне
дихання було б фізіологічне невигідне організму. Як при одному так і
другому типі дихання діафрагма не находила б найкращих умов для своєї
робота. При ключичному диханні – вона взагалі була б піднята вверх, а
при брюшному місце її основи, її прикріплення до стінок порожнини тіла
залишилась би нерозвернено, що фізіологічно невигідно, обидва ці типи
дихання в чистому виді були б нераціональні з точки зору найкращого
використання дихального апарату для співочого звукоутворення.
Із сказаного можна зробити декілька практичних висновків. Перш за
все»якщо учень дихає в межах грудодіафрвгм9тично?о дихання, навряд чи а
смисл вчити його якого-небудь особливому типу вдиху з ціллю покращення
голосоутворення. При правильному тренуванні в співі на цьому типі
Дихання може бути досягнена висока ступінь професіоналізму в
голосоутворенні. 3 точки зору науки, він найбільш раціональні для
переважної більшості співаків.
Якщо співак дихає високим типом дихання навіть при участі верхньої
частини грудної клітки і у нього хороша манера звукоутворення, голос
звучить професіонально, то не слід його переучувати в сторону більш
низького грудодіафрагматичного дихання. Зовсім не завжди це може
привести до успіху, так як високе дихання в даному випадку може здатися
більш вигідним чим низьке, виходячи наприклад із його впливу на
положення гортані чи на резонанс трахеальної трубки. Крім того, завад»
слід пам’ятати, що всяке переучування – це повна заміна всіх співочих
рефлексів, це формування нової системи навиків, що являється трудним
завданням для нервової системи співака.
Одним словом, якщо голосоутворення хороше, не слід розрушувати ту
складну систему рефлексів, якими воно досягається. Е думка, що в
організмі співочого голосу взагалі треба виходити із якості
звукоутворення і звідси йти до типу дихання, але не від оприділення типу
дихання, до звуку. Якщо голоcoyтворення дефектне, у звуці є ряд
недоліків і при цьому спостерігається нераціональний тип дихання,
необхідно пошукати більш вдалі взаємовідношення між роботою дихання і
інших відділів голосового апарату. В багатьох випадках пошуки більш
вдалого дихання можуть привести до замітного покращення в
звукоутворенні. При дефектному звукоутворенні з поєднанні з
нераціональним типом дихання необхідно звернути увагу на дихання, так
як можливо, саме в цій ланці криється причина невдалої побудови звуку.
Не слід передавати учневі ті дихальні відчуття, що стосуються співочого
процесу. Ц відчуття як і інші (резонаторні, вібраційні) завжди
індивідуальні і не співпадають у різних співаків.
В даний час можне з повною очевидністю стверджувати, що не стільки
важливим являється тип вдиху, скільки організація вдиху. Як історія
вокального мистецтва, так і практика співаків і педагогів тіснот
показують, що якщо у відношенні типів дихання е великі розходження, то
по відношенню організації співочого видиху такого розходження не
спостерігається, У всіх школах всіх часів говориться про необхідність
підготовки дихання для звукоутворення, про правильну атаку звуку і
збереження дихання під час співу. Із цього можна сказати, що являється
першочерговим для хорошого звукоутворення (організація вдиху). На тому,
що дійсно важливо для якості звукоутворення – всі співаки і педагоги
сходяться.
Ті вироблені часом загальновідомі правила користування диханням в співі
являються основою, обов’язковими для хорошої організації співочого
голосу. На перебирати дихання, так як при переборі тяжко правильно
організувати правильну атаку звуку і плавне голосоведення. Не починати
звук без достатньої дихальної підтримки. Для цього після помітного вдиху
слід зробити коротку затримку дихання. При цьому дихання фіксується на
вдихальній установці, коди і гортанні органи надставної трубки
знаходяться в свобідному невимушеному стані. На цій затримці вдихального
стану і треба атакувати звук, користуючись тим видом атаки, котрий в
даному випадку найбільш доцільний. Ту координацію, котра виникла при
такій атаці треба зберігати на протязі наступного звучання. Отже треба
плавно подавати дихання, не ослаблювали його і не напиратиме
виштовхувати, щоб не порушити знайденої координації. Дихання із фразі
треба розприділяти так, щоб весь звук весь час добре підтримувався
диханням і в кінці фрази його було б достатньо. Загальне правило – щоб
дихання вистачало до кінця фрази. Після закінчення, надлишок дихання
корисно видохнути перш ніж розпочати новий вдих. Ці загальновідомі
правила користування диханням повинні бути основними в роботі з учнями
над постановкою голосу. Природньо, що ці правила дають основу як для
примінення методу того чи іншого педагога так і для врахування
особливостей індивідуальності кожного учня.
Організація співочого звукоутворення засобами впливу на нього дихання –
один з шляхів, яким можна користуватися з успіхом в розвитку голосу. Від
того, як затримати перед звуком як його послати, залежить основні якості
співочого голосу. Сипа, плавність, дихання, як і опір зімкнутої
голосової щілини, будуть створювати звуки різноманітно якості. Фіксація
учнем особливостей роботи дихального апарату в співі, вміння аналізувати
свої дихальні відчуття і по них контролювати звукоутворення – один із
способів володіння співочим диханням, звуком. Природно, якщо педагог
організує співочий процес методом впливу через дихання, то ці дихальні
відчуття, як і тонко диференціровка ступеня підв’язкового тиску
розвивається у учня зовсім досконало.
В такому випадку дихальні відчуття можуть стати основним внутрішнім
контролем якості звукоутворення і відігравати для співака ведучу роль.
Власне, у співаків, вихованих по такій системі, весь спів зводиться до
дихання. Для них афоризм Ф.Лампербі: “школа співу є школа дихання”
повністю справдовується. Говорячи про шляхи впливу дихання на
організацію роботи голосового апарату в цілому не можна відмітити, що в
співі не треба цілком підпорядковувати дихання своїй волі. Слід
пам’ятати, що в співі існують і регуліровочні механізми, що діють
рефлекторно і незалежно від нашої волі. Завдання педагога поставити
дихальний апарат в умови, що створюють найкращі прояви цієї
регуліровочної функції.
Як допоміжний засіб для закріплення дихальних м’язів використовують
беззвукові дихальні вправи. Вони особливо корисні для тих учнів, у яких
ця мускулатура погано розвинена від природи чи ослаблена в результаті
хворобливого стану. Якщо неможливості співати протягом тривалого часу,
корисно дихальною гімнастикою підтримувати необхідний тонус мускулатури.
Дихальні вправи можуть відігравати певну роль в системі виховання
співочого дихання тільки не слід їх брати ь основу роботи над голосом.
Співоче дихання розвивається повільно з організацією інших частин
голосового апарату. Вироблені віками правила дихання в співі повинні
бути на озброєнні кожного педагога.
Використана література.
Л.Е.Дмітріев “Основи вокальної методики”.
П.В. Голубев “Поради молодим педагогам-вокалістам”
Д.Евтушенко “Питання вокальної педагогіки”
“Питання вокальної педагогіки” – випуск третій. Статті і нариси.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
