Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням
володіння
Порушення права розпорядження може мати місце не тільки у разі
позбавлення власника володіння належним йому майном, а й У випадках
незаконного обмеження його у можливості реалізації правомочності
користування або розпорядження цим майном (наприклад, при здійсненні
опису майна чи накладенні арешту).
Тому закон передбачає, що власник майна має право вимагати Усунення
перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм
майном (ст.391 ЦК).
Така можливість забезпечується насамперед за допомогою негаторного
позову.
Негаторний позов — це вимога власника, який володіє річчю, про усунення
перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження
майном.
Умови подання негаторного позову такі:
1) річ знаходиться у власника;
2) інша особа заважає користуванню, розпорядженню тощо цією річчю;
3) для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису
закону, договору між власником та іншою особою тощо).
Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена
на це законом чи договором, що володіє річчю, але позбавлена можливості
користуватися і розпоряджатися нею.
Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює
перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності.
Зміст негаторного позову становлять вимоги позивача (власника або іншої
особи, уповноваженої законом чи договором) про усунення порушень, не
пов’язаних з позбавленням володіння.
Найчастіше йдеться про правопорушення, які перешкоджають здійсненню
права користування. Наприклад, користування будинком може бути утруднене
у зв’язку з тим, що власник сусіднього будинку, прокладаючи собі
водопровід, прорив канаву перед виїздом не тільки зі свого двору, а й із
сусіднього. За допомогою негаторного позову власник може домогтися, щоб
порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (засипав канаву,
поновив асфальт тощо).
Трапляються також порушення у вигляді створення перешкод здійсненню
розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім’ї власника будинку,
сховавши документи, які підтверджують право власності на нього,
намагається перешкодити відчуженню будинку. В цьому випадку, достовірно
знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення
порушення і повернення документів.
Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтовують право
позивача на користування і розпорядження майном, а також підтверджують,
що поведінка третьої особи створює перешкоди у здійсненні цих
правомочностей. Обов’язком власника не є доказування неправомірності дій
відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе
правомірність своєї поведінки.
Негаторний позов може бути пред’явлений лише під час існування
правопорушення. З усуненням перешкод у здійсненні правомочностей
користування і розпорядження речами відпадають і підстави для заявлення
негаторного позову. В зв’язку з цим негаторний позов не підпадає під дію
позовної давності: доки порушення існує, негаторний позов може бути
подано, незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо
правопорушення припинене, немає підстав для звернення з таким позовом.
Багато хто з цивілістів вважає, що нарівні з вимогами про усунення
перешкод у здійсненні права власності, які вже мають місце негаторний
позов може бути використано для запобігання можливому порушенню права
власності, коли існує загроза такого порушення.
У зв’язку з цим слід зазначити, що римському праву був відомий
спеціальний позов про заборону створення в майбутньому перешкод
здійсненню права власності — прогібіторний позов. Що стосується
негаторного позову, то він міг би бути використаний для захисту від
порушень в майбутньому лише в порядку аналогії закону. Це випливає з
того, що по суті негаторний позов може бути заявлений лише під час
існування порушення. Немає порушення — немає негаторного позову.
Проте слід взяти до уваги, що в українському цивільному праві питання
так не ставиться, оскільки ні раніше чинне законодавство, ні ЦК 2003 р.
взагалі не містять прямої вказівки на існування негаторного позову як
такого.
Зокрема в п.2 ст.48 Закону “Про власність” йдеться про те, що власник
(титульний володілець) може вимагати усунення будь-яких порушень його
права, навіть якщо останні й не були пов’язані з позбавленням володіння.
При цьому негаторний позов окремо не згадується.
Стаття 391 ЦК 2003 р. встановлює, що власник майна має право вимагати
усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання
своїм майном. Тобто і в цьому випадку негаторний позов окремо не
згадується.
Отже, вітчизняна концепція цивільно-правового захисту права власності
традиційно визнавала два види речових позовів: 1) віндикаційний; 2)
абстрактно-універсальний (для захисту від усіх порушень, крім
позбавлення права володіння).
Таке рішення, очевидно, було продиктоване прагненням максимально повно
захистити інтереси власника. Адже формально він може захиститися за
допомогою абстрактно-універсального позову від будь-якого порушення.
Однак, як свідчить практика, таке абстрагування швидше ускладнило
захист, оскільки сторони і суд іноді мали проблеми з формулюванням
позовних вимог, рішень, ухвал тощо.
З іншого боку, це означало, що ніби можливе подання позову про заборону
порушення права власності у майбутньому, оскільки воно є “будь-яким”
порушенням інтересів власника. Хоча слід зазначити, що на практиці такі
позови не зустрічаються, очевидно, також унаслідок високої міри
абстрактності універсального позову.
У зв’язку з цим у ЦК 2003 р. запропоновано дещо інше рішення, -е можна
вважати перехідним від традиційної (радянської та пострадянської)
конструкції до нового бачення концепції захисту права власності. Зокрема
ч.2 ст.386 ЦК встановлено, що власник, який має підстави передбачати
можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися
до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити
його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому
порушенню.
Таким чином прямо вказується на можливість захисту від порушень права
власності, що можуть мати місце у майбутньому, тобто подання
прогібіторного позову. Отже, можна стверджувати, що захист права
власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, може
здійснюватися також за допомогою прогібіторного позову.
Умови подання такого позову:
1) річ знаходиться у власника;
2) існує реальна загроза порушення іншими особами права
власності у майбутньому;
3) для вчинення дій, які можуть порушити право власності у майбутньому,
немає законних підстав (припису закону, договору сторін тощо).
§ 4. Визнання права власності
Власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності,
якщо воно оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі
втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності –це вимога власника майна про
констатацію перед третіми особами факту наявності у нього права
власності на спірне майно. При цьому такий позов може бути подано окремо
або у поєднанні з вимогами про повернення майна чи усунення перешкод у
користуванні і розпорядженні майном. В останньому випадку має місце
поєднання позову про визнання права власності з віндикаційним,
негаторним або прогібіторним позовом тощо.
Позови про визнання права власності спрямовані на захист можливості
здійснення права власності шляхом підтвердження в судовому порядку факту
належності власнику спірного майна на праві власності.
Умови подання позову про визнання права власності:
1) наявність права власності у позивача;
2) оспорювання права власності іншими особами;
3) наявність у власника можливості довести своє право власності.
Позивачем може бути власник речі незалежно від того, володіє
він нею чи ні.
Відповідач — особа, що заявляє чи не заявляє про свої права на річ, але
у кожному разі оспорює право власності позивача або не визнає за
останнім права власності на спірне майно.
Змістом позову є вимога власника, чиї права оспорюються, про констатацію
перед особами, які оспорюють його право на річ, наявності у нього права
власності на спірне майно.
Підтвердження позивачем своїх прав на майно може здійснюватися шляхом
надання ним правовстановлюючих документів, свідчень, а також будь-яких
інших доказів, що підтверджують належність позивачу спірного майна. Якщо
майно знаходиться у володінні позивача, діє презумпція правомірності
фактичного володіння.
Оскільки позови про визнання права власності не пов’язані з конкретними
порушеннями правомочностей власника і зумовлені триваючим порушенням з
боку третіх осіб, на них, як і на негаторні позови, не поширюється
позовна давність.
Якщо вимога про визнання права власності супроводжується позовом про
витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення
порушень права власності, не пов’язаних з порушенням володіння тощо, то
задоволення вимоги про визнання права власності є лише передумовою для
досягнення позивачем кінцевої мети позову (наприклад, повернути майно у
своє володіння).
Позов про визнання судом права власності на майно також може мати місце
тоді, коли у позивача відсутні документи, які засвідчують його право
власності, і це право оспорює відповідач.
Інші засоби захисту права власності. Персональні засоби захисту права
власності
Нарівні з речово-правовими позовами існують також персональні засоби
захисту права власності (тобто спрямовані на припинення його порушення з
боку певних осіб).
До них належать:
а) позови, пов’язані з порушенням права власності при невиконанні або
неналежному виконанні зобов’язань за договором;
б) позови про відшкодування шкоди, завданої псуванням або знищенням
речі;
в) позови про повернення майна, безпідставно отриманого або збереженого
за рахунок іншої особи.
Для цих позовів характерним є те, що вимоги особи щодо захисту права
власності випливають не з права власності як такого, а грунтуються на
відносних правовідносинах і пов’язаних із ними суб’єктивних правах.
У Законі “Про власність” вперше згадана ще одна група засобів захисту
права власності — вимоги до органів державної влади і управління про
захист інтересів власника від правомірного або неправомірного втручання.
Сутність цих засобів полягає у тому, що вони спрямовані на забезпечення
захисту інтересів власника у разі їх порушення державою або її органами,
що виступають як володільці владних повноважень (суб’єкти публічного
права), а не рівноправні суб’єкти майнових відносин. Тому тут, очевидно,
має йтися е про приватно-правовий (цивільно-правовий), а про
публічно-правовий захист права власності.
Залежно від характеру порушення інтересів власника державними органами
засоби захисту можна поділити на дві групи:
1) захист інтересів власника при порушенні їх на законних підставах,
але з перевищенням владних повноважень (наприклад, при реквізиції;
вилученні земельної ділянки, на якій знаходиться майно, що належить
власнику, тощо);
2) захист права власності при неправомірному втручанні. До них належать:
відповідальність державних органів за втручання у здійснення власником
його правомочностей (ст.56 Закону “Про власність”), відповідальність
державних органів за видання актів, що порушують права власників (ст.57
Закону “Про власність”).
У ЦК другій з названих ситуацій і способам захисту на вказаний випадок
спеціально присвячена ст.393, котра передбачає можливість визнання
незаконним правового акта, що порушує право власності.
Відповідно до цієї норми правовий акт органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування,
який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом
власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Умовами подання позову в цьому разі є:
1) наявність у позивача права власності на річ;
2) видання суб’єктом публічного права правового акта, що порушує права
власника (це можуть бути акти індивідуального або нормативного
характеру, колегіальні чи одноособові);
3) невідповідність виданого акта закону.
Позивачем є власник, чиї права порушені правовим актом суб’єкта
публічного права.
Відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки
Крим або орган місцевого самоврядування, що видав правовий акт, який не
відповідає законові і порушує права власника.
Змістом позову є вимога власника про визнання судом такого акта
незаконним та його скасування. Крім того, власник майна, права якого
порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади,
органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого
самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке
існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення
попереднього становища, власник має право на відшкодування майнової та
моральної шкоди (ч.2 ст.393 ЦК).
У спеціальній літературі висловлена думка, що такі позови можна віднести
до негаторних, якщо майно не вибуло з володіння власника’.
Проте такий підхід видається недостатньо обгрунтованим, оскільки
визначальним фактором тут є особа (суб’єкт публічного права), яка є
джерелом порушення права власності. Саме до неї, незалежно від того,
знаходиться річ у власника чи ні, й має подаватися позов. Тому за
сутністю він є персональним.
Ще одним спеціальним випадком надання можливості захисту права власності
шляхом подання персонального позову є відшкодування шкоди, завданої
власникові земельної ділянки, жилого будинку, інших будівель у зв’язку
із зниженням їх цінності.
Зазначені об’єкти мають певні особливості, а їх цінність залежить від
збереження навколишнього середовища у нормальному стані. Під впливом дії
різних чинників земельна ділянка чи жилий будинок можуть не тільки
погіршитися, а й втратити свої властивості (наприклад, будівництво біля
санаторного закладу екологічно небезпечного об’єкта зводить нанівець
лікувальні властивості, на використанні яких базується санаторій) та
знецінитися. В результаті власник може втратити повністю або частково
можливість користування майном та розпорядження ним, що й зумовило появу
спеціальної норми (ст.394 ЦК), яка спрямована на захист права власності
на земельну ділянку, жилий будинок, інші будівлі.
Згідно з цією нормою власник земельної ділянки, жилого будинку, інших
будівель має право на компенсацію у зв’язку із зниженням цінності цих
об’єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня
екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних
властивостей землі.
Відповідачем тут може бути будь-який суб’єкт, діяльність якого призвела
до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення
природних властивостей землі, що у свою чергу вплинуло на зниження
цінності зазначеного майна, а відтак порушило право власності.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
