Зміст права власності
Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.317
ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб’єктивному значенні
складається з трьох “прав” власника: 1) права володіння річчю; 2) права
користування річчю; 3) права розпорядження річчю.
Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. У
зв’язку з тим, що володіння буває законним — таким, що грунтується на
законі, і незаконним — протиправним, іноді у літературі з цивільного
права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі,
тобто і володіння як елементу права власності1. Проте оскільки йдеться
про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття
“незаконне володіння” може застосовуватись лише до фактичного володіння.
Право користування — це юридична можливість видобувати корисні
(споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом
вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими
речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні
споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в
оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що
свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і
прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника. Проте з
огляду на українську цивілістичну традицію можна умовно вважати, що така
можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення
юридичних дій.
Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати
фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у
зміні її фізичної сутності — аж до повного знищення. Юридична доля речі
може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або
через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок
того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності,
одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють
як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник
не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у
тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а
реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі
речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не
може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.
Як вже зазначалося, в сукупності три правомочності власника утворюють
класичну для українського цивільного права “тріаду”, що характеризує
право власності в суб’єктивному сенсі.
Слід однак зазначити, що таке трактування змісту (визначення переліку
елементів) права власності не вважається досконалим. На те є, як
мінімум, дві причини.
Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності
проводиться без врахування загального трактування суб’єктивного
цивільного права як такого, що включає три правомочності: 1) право на
власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3)
право звернутися за захистом у разі порушення права.
Неважко помітити, що всі елементи традиційної “тріади” права власності
практично повною мірою стосуються лише першої правомочності
суб’єктивного цивільного права — права на власну поведінку. Такий акцент
виглядає досить природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка
власника дозволяє реалізувати йому право власності. Не заперечується, що
при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували його право
власності, має право звернутися до відповідних органів за захистом
порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються
головним чином тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння,
порушення права користування, порушення права розпорядження.
Отже, постає питання: йдеться про право власності як єдине суб’єктивне
право чи кожний окремий елемент “тріади” розглядається як окреме
суб’єктивне право, що включає три правомочності?
Якщо прагнемо все ж вести мову про єдине суб’єктивне право власності і
розглядаємо його як таке, то повинні аналізувати саме щодо цього поняття
усі правомочності — не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки до
інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.
Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права
власності у двох площинах: 1) як суб’єктивного права взагалі; 2) як
змісту права на свою поведінку власника, яка у багатьох випадках є
вираженням права власності взагалі.
Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:
1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на
свій розсуд);
2) право вимагати “від усіх і кожного” не створювати перешкод у
здійсненні права власності (не порушувати його),
3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з
речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).
У свою чергу змістом права здійснення права власності є: право
володіння, право користування, право розпорядження тощо.
Слід зазначити, що друга неточність якраз і стосується визначення
переліку елементів права здійснення права власності. Справа в тому, що
традиційна “тріада”, як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить
згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права
власника на здійснення його права є право управління майном.
Свого часу у літературі пропонувалося виділяти правомочність управління
власністю (майном) щодо колективних утворень стосовно майна, що їм
належить’. Водночас деякі науковці зазначали, що більш слушно вважати
управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією
органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює у процесі
реалізації права користування або розпорядження майном.
На нашу думку, правильно виходити з того, що зазначене право не
охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном.
Наприклад, господарське товариство має право власності на майно,
передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК).
Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як
гарантію інтересів кредиторів. Водночас воно не має права повного
розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження
статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом,
тощо), а також не має права використовувати майно в процесі своєї
діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через
свої органи може управляти цим майном відповідно до змісту засновницьких
договорів та вимог закону. Отже, змістом права власності як права на
власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право
володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління
майном; 4) право розпорядження майном.
Здійснення права власності
У практичній діяльності, пов’язаній з використанням права власності,
слід враховувати викладені вище положення про багатоплановість розуміння
змісту зазначеної категорії. Це дає можливість ефективнішого здійснення
права власності, основні засади якого встановлені законом (ст.319 ЦК).
У зв’язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї
речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі
власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому
належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні, розпорядженні,
управлінні тощо цією річчю.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення
підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ст.320
ЦК).
Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність
вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися
своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати
рахунки в банках тощо.
Водночас допускаються обмеження використання права власності, пов’язані
із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає
шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію
тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником
свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема держава
може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва і
торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів,
орденів тощо) або обмежити її шляхом встановлення вимоги на одержання
суб’єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.
Конкретні питання, пов’язані з використанням власником свого майна для
здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами
законодавства.
Своє право на річ власник здійснює завжди через свою владу й у своїх
інтересах. Проте влада власника щодо належної йому речі не є безмежною.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний
додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно
свого майна будь-які дії, але вони не повин-41 суперечити інтересам
інших суб’єктів приватного права.
Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило
доповнює положення ст. 13 Конституції України та ч.2 ст.318 ЦК, які
передбачають, що усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.
За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності
умов здійснення власниками їх прав
Як передбачає ч.4 ст.319 ЦК, власність зобов’язує. Це правило
конкретизоване у ст.322 ЦК. Вона встановлює, що власник зобов’язаний
утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не передбачено договором
або законом. Згідно зі ст.323 ЦК ризик випадкового знищення та
випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не
встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням
речей визнається така загибель або псування, які сталися не з вини
учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної
сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або
випадкового псування речі у разі, якщо тільки він не переклав цей ризик
повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що йому
належить. У силу того, що за загальним правилом право власності
переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової
загибелі або псування також переходить у момент її передачі, якщо інше
не обумовлено договором чи законом. Наприклад, сторони договору можуть
встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до
покупця вже з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі
речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам,
свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію та природні якості землі (ч.5 ст.319 ЦК). Ця норма є
продовженням закріплених у ч.2 цієї ж статті вимог до власника вчиняти
щодо свого майна лише такі дії, які не суперечать закону, при здійсненні
своїх прав та виконанні обов’язків додержуватися моральних засад
суспільства тощо.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Це не
означає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються
правовідносини власності у країні, і що вона взагалі усувається від
впливу на учасників останніх. Однак вплив на учасників правовідносин
власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а
опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних
дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може
бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у
випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить
про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності
власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого —
означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з
урахуванням інтересів суспільства.
Особливості здійснення права власності на національні, культурні та
історичні цінності можуть бути передбачені спеціальним законом. У цьому
випадку пріоритет надається спеціальному законодавству, яке втім не може
суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні,
встановленим Конституцією та ЦК.
Не до кінця зрозумілим є питання: як може здійснювати право власності
український народ, який згідно зі ст.318 ЦК є суб’єктом права власності?
Припускається, що це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення
(наприклад, на референдумі щодо питань права власності українського
народу), так і опосередковано — через Верховну Раду України. Проте
практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
