Межі здійснення цивільних прав
У загальній формі вимога до належного здійснення суб’єктивних прав
закріплена в ст.68 Конституції, яка передбачає, що кожен зобов’язаний
неухильно дотримуватися Конституції та законів України, не посягати на
права і свободи, честь і гідність інших людей. Межі здійснення права
власності передбачені ст.41 Конституції, яка встановлює, що використання
власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості
землі.
Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою
умовою, вказаною у ст.13 ЦК — здійснення його має відбуватися у межах,
встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме
цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам,
довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає
наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно з метою загострити
увагу на особливо важливих аспектах здійснення прав, низка об’єктів далі
названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізуючи вимоги
до здійснення цивільного права, слід підкреслити, що відповідно до
загальної тенденції зростання значення договору при визначенні вимог до
здійснення права його положення фактично прирівнюються до норми права.
Згідно з ч.2 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов’язана
утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати
шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило
ст.23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний
розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і
свободи інших людей.
Частина 3 ст. 13 ЦК встановлює, що не допускаються дії особи, які
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання
правом в інших формах.
Отже, вказана норма забороняє зловживанням правом, розрізняючи два види
останнього: 1) умисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації
свого права; 2) зловживання правом, пов’язане з використанням
недозволених форм його реалізації, але у межах загальнодозволеного типу
поведінки щодо цього права.
Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, призводить до
застосування санкції. Загальна санкція передбачена у ст. 16 ЦК, яка
передбачає відмову в охороні неналежне здійснюваного права. Це положення
стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права
конкретизоване у нормах гл.82 ЦК, присвяченій зобов’язанням, що
виникають внаслідок заподіяння шкоди.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних
засад суспільства. Як зазначалося вище, поняття “моральні засади
суспільства” є продуктом звичаєвого права. Це — сукупність звичаїв, яким
актами цивільного законодавства надана обов’язкова сила. Категорія
“моральні засади суспільства” охоплює як народні звичаї, релігійні
принципи, що домінують у суспільстві, так і офіційну ідеологію
суспільства, відображену у Конституції та інших законодавчих актах
України.
Положення ч.5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання
цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання
монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція,
стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері
підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням
ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є
загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, що
стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі
здійснення цивільних прав.
Згідно з ч.6 ст.13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення
права суд може зобов’язати її припинити зловживання своїм правом, а
також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким наслідком є,
наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у
захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог
його здійснення.
Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть
вважатися вимоги відповідності поведінки уповноваженої особи положенням
договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; врахування
публічного інтересу і моральних засад суспільства; відсутність
зловживання правом.
Виконання цивільних обов’язків
Виконання цивільного обов’язку, на відміну від здійснення суб’єктивного
цивільного права, завжди є юридичним фактом.
Згідно з ч.4 ст. 14 ЦК підставами звільнення від виконання цивільних
обов’язків є: 1) умови договору; 2) положення актів законодавства. При
цьому договору надається перевага перед актами законодавства: у тих
випадках, коли є договір, спочатку мають бути з’ясовані умови договору;
якщо ж договору немає або його тлумачення недостатньо для з’ясування
того, як мають виконуватися обов’язки учасниками правочину, то слід
звернутися до актів цивільного законодавства.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для
неї. Це положення, встановлене ст. 14 ЦК, ґрунтується на таких засадах
цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу
особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва,
справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства.
Оскільки в ч.2 ст.14 ЦК йдеться про те, що особа не може бути примушена
до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї, постає питання: що слід
розуміти під обов’язковими діями? З аналізу ч. 1 цієї ж статті випливає,
що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором
або актом цивільного законодавства.
Виконання цивільних обов’язків забезпечується засобами заохочення та
відповідальності, встановленими договором або актами цивільного
законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного
законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов’язків
згадувалися насамперед міри відповідальності, новий ЦК виходить з
провідної ролі засобів заохочення.
Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у
вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове
виконання роботи).
Однак на практиці все ж таки частіше як стимул для виконання обов’язків
застосовуються міри відповідальності або інші засоби негативного впливу
на зобов’язану особу, що одночасно мають за мету захист інтересів
правомочної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене
забезпечення його виконання за допомогою штрафу, поруки або застави. У
таких випадках, крім основного зобов’язання (правовідношення), з
договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов’язання або
правовідношення, пов’язані з вимогами стосовно забезпечення виконання
основного зобов’язання. Якщо штраф — це передусім міра відповідальності,
то застава має за мету насамперед захист інтересів кредитора, а вже
потім принагідне стимулює боржника до виконання зобов’язання загрозою
втрати заставленого майна.
Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів
У юридичній науці щодо поняття та елементів суб’єктивного цивільного
права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують
різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, що цивільне право, не
забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається
негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст.19
Конституції, гл.3 ЦК встановлює основні засади захисту цивільного права
та інтересу.
Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних
відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання
цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання
цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.
Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах,
визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення
до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або
уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.
Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами:
залежно від способів, форм, порядку захисту тощо.
Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:
1) судовий захист (ст.55 Конституції, ст.16 ЦК);
2) адміністративний захист (ст.17 ЦК);
3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК);
4) самозахист (ст.55 Конституції, ст.19 ЦК);
5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних
інституцій (органів прокуратури — ст. 121 Конституції та Закон України
від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру”; Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини — ст.55 Конституції та Закон України від 23 грудня
1997 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”; після
використання всіх національних засобів правового захисту — Європейським
Судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав
людини та основних свобод).
Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або
оспорювання.
Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок
чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія
можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.
Невизнання цивільного права — це дії носіїв пасивного цивільного
обов’язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої
особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється
можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може мати як
при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.
Оспорювання цивільного права — це такий стан цивільного правовідношення,
при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи
відсутності у них суб’єктивного права, а також щодо приналежності такого
права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але
виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного
або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про
визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин
спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб
вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників.
Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним
засадам цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної
особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для
подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над
майном безвісно відсутньої особи опікуна, який має здійснити виконання
обов’язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст.44 ЦК).
Суб’єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту.
За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має
матеріально-правову заінтересованість у справі.
Водночас справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть
порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову
заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою
захисту інтересів інших осіб.
Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав
здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить
звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових
наслідків.
Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист
суб’єктивного права, за загальним правилом, не призводить до його
втрати, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за
договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов
договору або інших недоліків зобов’язаний негайно заявити про них
підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у
подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у
виконаній роботі (ст.853 ЦК).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
