Поняття цивільного права, цивільного інтересу та цивільного обов’язку
У попередніх главах підручника вже йшлося про цивільне право як галузь
національного права. Водночас згадувалися й цивільні права та обов’язки
як елементи цивільних правовідносин. Оскільки у цивілістиці традиційно
має місце вживання й того, й іншого терміна, тут і далі цивільне право,
яке належить учаснику цивільних відносин, буде позначатися як “цивільне
право у суб’єктивному сенсі” або як “суб’єктивне цивільне право”.
Отже, цивільне право як суб’єктивна категорія — це можлива поведінка
правомочної особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов’язаної
особи.
Суб’єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності.
Основні відмінності між цими категоріями полягають, зокрема, у такому:
1) правоздатність є загальною абстрактною можливістю мати права і
обов’язки. Суб’єктивне право конкретне і означає наявність конкретних
правомочностей стосовно цілком визначених благ;
2) правоздатність невідчужувана, а суб’єктивне право може передаватися
іншій особі;
3) правоздатність є невід’ємною властивістю учасника цивільних
відносин, а суб’єктивне право виникає, змінюється або припиняється за
наявності певних обставин (юридичних фактів).
Традиційно суб’єктивне цивільне право характеризується через так звану
“тріаду” можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного
права означає для правомочної особи:
1) можливість поводитися певним чином;
2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;
3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду,
державних органів тощо.
Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не
вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші
особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння,
користування, розпорядження його майном. Нарешті, в разі порушення його
права власності (наприклад позбавлення можливості користуватися річчю,
спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з
позовом про усунення перешкод в здійсненні права користування річчю, про
повернення її з чужого незаконного володіння тощо.
Крім поняття “цивільне право” цивільне законодавство використовує також
поняття “цивільний інтерес”.
Цивільний інтерес — це об’єкти цивільних прав, блага, прагнення особи,
які не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є
предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути
заінтересованість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно
відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових
вимог.
Цивільний обов’язок — це адресована зобов’язаній особі вимога певної
поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншій нормі
цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної
поведінки зобов’язаної особи.
Обов’язок може бути активного і пасивного типу. Обов’язок активного типу
полягає у вимозі до зобов’язаної особи вчинити певну дію. Внаслідок
невиконання цих дій застосовуються санкції, передбачені законом або
договором. Обов’язок пасивного типу грунтується на існуванні правової
заборони здійснювати певні дії. Зобов’язана особа повинна утримуватись
від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових
санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має
місце, коли йдеться про обов’язок наймача жилого приміщення не
порушувати правила користування приміщенням, правила внутрішнього
розпорядку гуртожитку тощо. Непряма заборона має місце у разі, коли вона
слідує з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає
обов’язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права
власника. Слід мати на увазі, що пряма заборона зазвичай має місце у вже
існуючому зобов’язанні (правовідносинах). Непряма — може бути у
правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати
правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.
Здійснення цивільних прав
Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих
можливостей, які передбачені змістом суб’єктивного цивільного права.
Здійснення суб’єктивного цивільного права може відбуватися шляхом
вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник
користується майном, що належить йому (фактична дія), або продає його
(юридична і фактична дія).
Розглядаючи питання здійснення цивільних прав, слід враховувати кілька
принципово важливих положень.
По-перше, уповноважена особа здійснює своє цивільне право вільно, на
власний розсуд, тобто сама вирішує, здійснювати чи не здійснювати право,
що їй належить, визначаючи при цьому строк, порядок, характер дій, що
вчиняються нею для здійснення права. Вона ж вирішує, відмовитися їй від
цих прав чи ні. Наприклад, спадкоємець може здійснити своє право на
прийняття спадщини протягом шести місяців після її відкриття,
звернувшись з відповідною заявою в нотаріальну контору або здійснивши
дії, які свідчать про те, що він прийняв спадщину. Однак його не можна
примусити прийняти спадщину. Його також не можна примусити прийняти
спадщину протягом коротшого строку, наприклад через один місяць після
того, як відкриється спадщина, тощо.
По-друге, деякі суб’єктивні цивільні права можуть водночас бути і
цивільними обов’язками. Наприклад, особа, що є власником будинку —
пам’ятки архітектури або історії, не тільки має право здійснювати своє
право власності, а й як власник зобов’язана вживати заходів щодо
забезпечення збереження цього будинку, його ремонту, утримання тощо. В
таких випадках до уповноваженої (і водночас зобов’язаної) особи може
бути пред’явлена вимога про здійснення права (реалізації
права—обов’язку).
Способи здійснення цивільних прав можуть бути різними.
Так, їх розрізнюють залежно від того, за допомогою якого виду дій —
юридичних або фактичних — реалізуються права.
Юридичні дії полягають, як правило, у здійсненні правочинів двосторонніх
чи багатосторонніх (договорів) або односторонніх (складання заповіту,
видача довіреності).
Фактичні дії являють собою юридичне значущі вчинки (наприклад,
використання автомобіля його власником, вживання продуктів тощо).
Залежно від суб’єктного складу відносин, пов’язаних з реалізацією прав,
розрізняють активні (позитивні) дії уповноваженого суб’єкта (наприклад,
при реалізації правомочностей власника) і його вимоги щодо виконання
певних дій, що адресовані до зобов’язаного суб’єкта (вимога кредитора
щодо повернення боргу в договорі позики тощо).
При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від того, яким чином
реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозривно пов’язане з
виконанням цивільних обов’язків іншими особами. Так, при здійсненні
права за допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші
особи зобов’язані не заважати йому користуватися речами, розпоряджатися
ними тощо. В зобов’язальних відносинах праву кредитора вимагати певної
поведінки від боржника відповідає обов’язок останнього виконати ці
вимоги, здійснити певні дії.
У більшості випадків здійснення цивільних прав можливе як особисто, так
і через представника. Однак у правовідносинах, що мають суто особистий
характер, реалізувати певні права може лише уповноважена особа.
Наприклад, реалізувати право на видачу довіреності або складання
заповіту можна тільки особисто. З такими ж обмеженнями можна реалізувати
право на укладення шлюбу, оскільки чинне законодавство не передбачає
його реєстрацію через представника.
Суб’єктивне цивільне право може бути передане іншій особі. Наприклад,
право власності може бути передане за договором купівлі-продажу, право
вимагати виконання зобов’язання може бути передане шляхом поступки права
вимоги (цесії).
Крім того, суб’єктивне право може перейти до іншої особи в порядку
правонаступництва незалежно від волі уповноваженої особи. Наприклад, у
разі відсутності заповіту застосовуються правила про спадкування згідно
із законом — правонаступниками померлого стають його спадкоємці за
законом. В таких випадках має місце універсальне правонаступництво,
тобто до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов’язки
спадкодавця.
Гарантіями права особи на вільне здійснення нею цивільного права є:
1) презумпція добросовісності та розумності його здійснення, яка діє аж
до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто щодо
кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама
здатна визначити сутність права, доцільність та характер його
здійснення. При цьому “добросовісність” має трактуватися як категорія
моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників
цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а “розумність” — як
категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою
цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки
здійснення або нездійснення цивільного права;
2) положення, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права
не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених
законом (ч.2 ст.12 ЦК). Хоча особа може ставитися до свого цивільного
права так, ніби воно їй непотрібне, це не означає, що хтось може
вирішувати за неї питання про недоцільність володіння її цим правом.
Винятком є випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст.352 ЦК
передбачає викуп пам’ятки історії та культури, якщо в результаті дій або
бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує
пошкодження або знищення.
Слід звернути увагу на те, що в ч.2 ст.12 вживається термін “закон”, а
не “акти законодавства”. Отже, підстави припинення суб’єктивного
цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, але не у
підзаконних нормативних актах.
Спеціальні правила встановлені щодо використання майнових прав. Особа
може не тільки пасивно ставитися до свого майнового права, не
використовуючи його, а й активно довести непотрібність для неї такого
права, відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов’язані з
необхідністю документального оформлення права на окремі види об’єктів.
Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби,
тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами
цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то
особа продовжує вважатися суб’єктом права власності. Вона зберігає
суб’єктивні права так само, як і пов’язані з цими правами обов’язки
(наприклад, обов’язок сплати податку на транспортні засоби).
Відмова від права може бути “безадресною”, якщо особа має за мету саме
позбавитися свого права. Водночас, допускається не тільки відмова від
майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи
безвідплатним договором (крім випадків, встановлених законом). На перший
погляд, така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад,
при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права
немає наступництва і право як таке припиняє своє існування. При передачі
майнового права воно зберігається як таке, змінюється лише суб’єкт, який
має це право. Відбувається перехід прав (і обов’язків) від однієї особи
до іншої (правонаступника).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
